Читать книгу: «Історія цивілізації. Україна. Том 2. Від Русі до Галицького князівства (900–1256)», страница 8
Волинська земля
Юрій Пшеничний
З останньої чверті ХІ ст. на Волині починають проявлятися тенденції до виокремлення самостійного князівства із центром у місті Володимир. Київські князі гальмували цей процес, стримуючи посилення володимирського столу. Як політично-адміністративний інструмент запобігання розширення їхньої влади на схід використовувалася Погоринська волость, яка тоді перебувала в залежності від Києва.
Однією зі спроб досягти зміни правового положення Володимирського князівства щодо Києва було вокняжіння у Володимирі внука Ярослава Мудрого – Давида Ігоровича. В 1087 р. київський князь Всеволод Ярославич надав Давиду місто Володимир на правах бенефіція. Волость у власності бенефіція, хоч і затверджувалася за своїм власником, проте продовжувала зберігати залежність від Києва (Толочко, 1992, с. 38–39). На Любецькому з’їзді 1097 р. князі визнали за Давидом право на володіння володимирським столом. Згідно з В. Н. Татіщевим, Давид отримав Володимир та Луцьк по Горинь (Татищев, 1773, с. 170). Однак, із цим твердженням складно погодитися, оскільки в тому самому 1097 р. Давид підмовив Святополка осліпити теребовлянського князя Василька за те, що той нібито збирався захопити волості київського князя – Туров, Пінськ, Берестій і Погорину (Літопис руський, 1989, с. 147–149). Отже, у період посідання Давидом володимирського столу, Погоринська волость йому не належала й перебувала під управлінням київського князя (Панишко, 1997, с. 49, 60). Звичайно, це не означає, що Давид не хотів включити ці землі до власних володінь. Володимирські князі як до Давида, так і після нього висували своє право на Погорину, розглядаючи її як Волинську землю. Так, 1085 р. Ярополк Ізяславич як володимирський князь домагався права на Дорогобузьку волость (Літопис руський, 1989, с. 125). У пізніший час, коли син Ізяслава Мстиславича, Мстислав проводив сина Юрія Долгорукого, Гліба з Пересопниці, довівши його до міста Корчеськ, сказав: «Піди брате до батька свого, а це волость мого батька і моя, по Горину» (Літопис руський, 1989, c. 230).
Після завершення Любецького з’їзду, Давид Ігорович підмовив київського князя Святополка Ізяславича схопити теребовлянського князя Василька Ростиславича. Василька було осліплено у Білгороді, що й спричинило бурю невдоволення не лише зі сторони прибічників київського князя і Ростиславичів, а й решти князів. У цьому вчинку дослідники вбачали спробу Святополка Ізяславича убезпечити себе від зазіхань Ростиславичів на волинські землі, підпорядковані Києву. Крім того, сам Давид Ігорович остерігався посилення Ростиславичів, яких підозрювали в причетності до вбивства попередника Давида на володимирському столі – Ярополка Ізяславича.
Порушений після Любецького з’їзду порядок довелося негайно відновлювати й під тиском решти князів Святополк спільно із Володимиром Мономахом вирушають із військом на Волинь, щоб покарати Давида Ігоровича. Літопис зберігає розповідь про те, як у Володимирі Давид просить Василька вмовити Святополка повернути війська і за це пропонує йому одне зі своїх міст – Всеволож, Шеполь чи Перемиль. Однак Василько на це не погодився. Тоді Давид вирішив діяти силою та спрямував свої війська на захоплення Теребовлі. Проте цьому задуму завадив Васильків брат, звенигородський князь Володар, який виступив проти Давида в напрямку на Бузьк. Не наважившись вступити у відкриту битву, Давид замкнувся у Бузьку. Володар узяв місто в облогу, яку було знято лише після того, як Давид відпустив Василька.
Навесні 1098 р. Володар і Василько пішли на Давида. На шляху до Володимира вони взяли в облогу місто Всеволож, яке здобули штурмом і спалили, перебивши його жителів. Наступним в облогу було взято місто Володимир. Брати відправили послів до володимирців, говорячи, що не на місто їхнє і не на них прийшли, а на ворогів своїх – на Туряка, Лазаря і Василя, бояр, які намовили Давида осліпити Василька. Городяни зібрали віче, де поставили перед Давидом вимогу видати цих мужів, однак Давид відповів, що відіслав їх до Луцька. Та коли брати підійшли до Луцька, то Туряк уже встиг утекти до Києва, а Лазар і Василь вернулися до Турійська. Не маючи змоги стримати суспільне невдоволення, Давид наказав привезти Василя і Лазаря, яких Ростиславичі стратили.
Помстившись і покаравши винних, Ростиславичі отримали сатисфакцію і дали Давидові спокій. Однак саме після цього літопис проливає світло на основні наміри Святополка Ізяславича. Київський князь, використовуючи роль месника справедливості, має на меті не лише повернути собі контроль над всією Волинню, а й спрямовує погляд на волості Василька і Володаря. Готуючись до облоги Володимира, Святополк, у місті Берестя, намагається заручитися підтримкою поляків. Зі свого боку підтримки у польського князя Володислава шукає Давид Ігорович. Проте, польська сторона участі у цьому конфлікті так і не взяла і, як зазначає літописець, «збрехали вони, бо взяли золото у Давида і в Святополка» (Літопис руський, 1989, с. 153). Військо київського князя протягом семитижневої облоги Володимира змусило Давида Ігоровича розпочати переговори. Давид отримує дозвіл залишити Володимир і відправляється у місто Червен. Після захоплення Володимира 1099 р., Святополк розпочинає похід проти Ростиславичів, але у битві на Рожнім Полі військо київського князя зазнає поразки. Брати не вдалися до переслідування і залишилися при межі власних володінь.
Після невдалої спроби захоплення волостей Ростиславичів, Святополк починає зміцнювати свою владу над Волинською землею. Він садить у Володимирі сина Мстислава, а другого сина, Ярослава, посилає по допомогу до угрів. Тим часом, Давид, не полишаючи надію повернути собі володимирський стіл, відправляється просити допомоги у половців і заручається підтримкою хана Боняка. У битві, в якій Ярослав із союзними уграми мали чисельну перевагу, Давид із половцями здобув рішучу перемогу. Він зайняв міста Сутійськ, Червен і підступив до Володимира. Під час цієї облоги був убитий син Святополка – Мстислав. Дізнавшись про смерть сина, київський князь направляє проти Давида військо під командуванням воєводи Путяти, який за підтримки луцького посадника Святоші змушує Давида зняти облогу Володимира. Давид удруге звертається по допомогу до половців, спільно з якими повертає собі спочатку Луцьк, а потім і Володимир.
Кровопролитна Волинська війна 1097–1100 рр. закінчилася мирним договором, укладеним у місті Витачів. На Витачівському з’їзді князів Давид Ігорович був визнаний винуватцем князівської міжусобної війни та позбавлений володимирського столу. Натомість у компенсацію йому було запропоновано посісти Бузьк та Острог, а також Дубен і Чорторийськ, які, як зазначається в літописі, надав йому Святополк (Літопис руський…, 1989, с. 155). Згодом київський князь пожалував Давиду ще Дорогобуж, де він і помер 1112 р. (Войтович, 2006, с. 324). На Витачівському з’їзді київський князь майже добився посилення власного контролю над східною частиною Волинської землі через окремі міські центри, адміністративно прив’язані до Погоринської волості. Приєднані до Київської землі волинські волості залишалися у ній до середини ХІІ ст. (Берестейщина) і навіть до третьої чверті ХІІ ст. (Погорина).
Літописні повідомлення протягом кінця ХІ – початку ХІІ ст. дали змогу дослідникам реконструювати розподіл Волині на «володимирську» та «київську». Підконтрольна Володимиру частина включала такі міста як Бузьк, Всеволож, Луцьк, Перемиль, Сутійськ, Турійськ, Червен, Шеполь. Частина підконтрольна Києву охоплювала Берестя, Турів, Вигошів, Пінськ, Дорогобуж, Чорторийськ і Острог (Панишко, 1997, с. 52). Вірогідно, до Київської землі слід відносити також і Дубно, оскільки, як і Чорторийськ, Святополк Ізяславич 1100 р. виділяє його для Давида Ігоровича зі своїх володінь.
Володимирський стіл на Витачівському з’їзді здобув син київського князя Ярослав Святополчич. У 1117 р. цей князь вдався до збройного виступу проти київського князя Володимира Мономаха, згідно з В. М. Татіщевим, з метою захоплення у київського князя Погоринської волості (Татищев, 1773, с. 219). Наступного року Володимир Мономах вигнав Ярослава з Володимира та віддав управління Волинською землею своєму сину Романові, а після його смерті тут вокняжив наймолодший син Мономаха – Андрій, який посідав володимирський стіл до 1135 р. (Рапов, 1977, с. 88–89, 143). Літописні повідомлення свідчать про те, що Ярослав Святополчич намагався довгий час повернути собі Володимир і для цього заручався підтримкою поляків, угрів і чехів. У 1123 р. він зі своїми союзниками взяв в облогу стольне місто Волині. Становище Андрія Володимировича було критичним, ситуацію врятувала лише раптова загибель Ярослава під час вилазки обложених і зібрана ним коаліція розпалася. У період правління Мономаховичів Володимирське князівство опинилося під контролем київського князя, а зі спробами здобути самостійність від Києва здавалося було покінчено.
Волинська земля у перших десятиліттях ХІІ ст. (за Ю. Лозою) А – стольний центр Волинської землі, Б – міста-центри удільних князівств, В – інші літописні міста, Г – межі Волинської землі та удільних князівств
Зафіксований у літописі вплив на Давида Ігоровича місцевої волинської знаті свідчить про її міцні позиції та особисті інтереси. Вірогідно, це стосувалося також питання позбавлення політичної та економічної залежності від Києва. Дослідники небезпідставно вважають, що після приєднання Волинської землі Володимиром Святославичем, місцева племінна знать зберегла свій вплив, а окремі роди були інкорпоровані в адміністративний апарат правління київського князя. Відчуваючи її підтримку, волинські князі робили спроби позмагатися за самостійність від Києва. Протягом останньої чверті ХІ – початку ХІІ ст. їхні зусилля не увінчалися успіхом. Київські князі час від часу були змушені демонструвати власну могутність і ставити волинських князів на місце. Так було з виступом Ярополка Ізяславича, придушувати який на Волинь відправився Володимир Мономах. Карта впливу на політику київського князя розіграна Давидом Ігоровичем також не увінчалася успіхом, спричинивши каральну акцію проти себе. Виступ 1117 р. володимирського князя Ярослава Святополчича проти Володимира Мономаха також зазнав поразки й лише викликав посилення влади київських князів над територією володимирської землі. Ці військові акції значною мірою були направлені на усунення впливу місцевої знаті. Вірогідно, їхніми наслідками стали розгромлені на межі ХІ – ХІІ ст. укріплені поселення, матеріальна культура яких має виразні міські ознаки. Такі центри представлені городищами, що збереглися в селах Жорнів і Листвин Дубенського району, Торговиця Млинівського району, Городище Луцького району. Ці памʼятки зберегли потужні укріплення, а залишені на них у великій кількості знаряддя праці, предмети побуту, прикраси й озброєння свідчать, що припинення життя тут відбулося внаслідок раптового військового нападу. Підтверджують це також і виявлені у зв’язку із городищами скарби срібних прикрас. Скарб, знайдений поблизу Городища, складали п’ять шийних гривен, три браслети, п’ять намистин. Жорнівський скарб містив шийну гривну, перстень, дванадцять намистин та вушну підвіску. Скарб, виявлений на городищі в с. Торговиця, складали сім гривень, три браслети, пʼять сережок, три персні, три скроневі кільця, пʼять бурштинових намистин, лунницю та дві гривні новгородського типу. Ці ранньоміські центри не знайшли відображення у літописних повідомленнях. Причиною їхньої загибелі, найімовірніше, були військово-політичні протистояння київських і волинських князів (Прищепа, 2011, с. 9–17).
Новий виток військово-політичної боротьби за володимирське князівство розкручується в середині ХІІ ст. У 1146 р. князь Ізяслав Мстиславич був проголошений Великим князем Київським. Володимирський стіл він посів іще у 1135 р., але 1142 р. втратив його. Зайнявши київський стіл, Ізяслав переводить Святослава із Володимира і дає йому Бузьк, Меджибіж, Котельницю та ще два міста. Близько двох років володимирський стіл перебував у володінні Ізяслава, а 1148 р. цей князь передає його своєму брату Святополку. Другого свого брата, Володимира, Ізяслав посадив у Луцьку. Ці князі виконували роль великокняжих намісників. Для того щоб закріпити за собою володимирський стіл, Ізяславу доводиться вступити у виснажливу боротьбу ще з одним претендентом, ростово-суздальським князем Юрієм Володимировичем Долгоруким. У ході княжіння Ізяславу двічі доводилося відступати з Києва на Волинь перед військами Долгорукого і так само двічі повертати собі головний стіл у державі (Толочко, 1987, с. 125). Під час цієї війни як засіб військово-політичної боротьби проти Ізяслава включилася і Погорина. Очевидно, причиною цього було її першочергове виокремлення з метою попередження можливих виступів володимирських князів проти Києва.
Під час походу на Волинь князя Юрія Долгорукого, його підтримав дядько Ізяслава, В’ячеслав Володимирович, який 1149 р. отримав від Ізяслава в уділ Пересопницю і Дорогобуж (Войтович, 2011, с. 121). Із Пересопниці розпочався і похід війська Юрія Долгорукого на Луцьк. Одна його частина на чолі з Юрієм Долгоруким мала рухатися головним шляхом із Києва на Володимир. Друга, під командуванням Ростислава й Андрія Юрійовичів спільно з половцями, пішла південнішим шляхом, що пролягав через Дубно. Біля Муравиці ця частина війська, злякавшись раптового нападу, відступила до Дубна, де сини стали чекати вістей від батька. Так переданий цей епізод у літописі: «Ростислав Юрійович із братом своїм Андрієм пішли наперед з половцями. Та коли стали вони поблизу [города] Муравиці, уночі був лютий пополох, так що половці всі кинулися втікати назад із своїм воєводою Жирославом». Князь Андрій не піддавшись паніці та вмовлянням брата, дочекався ранку «…і поїхав до брата свого. А коли з’їхалися половецькі князі з ними обома, то вони, порадившись, одступили назад і стали коло [города] Дубна, ждучи від отця свого помочи… і пішли у дві путі до Луцька…» (Літопис руський, 1989, с. 227).
Можливість безпечного відступу до Дубна й очікування тут для продовження походу, ймовірно, вказує, на те, що місто у цей час розташовувалося на порубіжжі Володимирського уділу і Погорини. Не виключено, що воно підтримувало тісні зв’язки з Погоринською волостю, яку тоді в об’єднаному війську представляв дядько Ізяслава. Результати археологічних досліджень Муравиці, розташованої за 15 км від Дубна вниз течією Ікви, свідчать, що воно занепало в середині ХІІ ст., імовірно, у зв’язку з походом Юрійовичів (Прищепа, 2001).
Військо Юрія Долгорукого та союзних йому половців підійшли до Луцька і взяло місто в облогу на шість тижнів. Ізяслав Мстиславич поспішив на допомогу обложеному брату Володимиру, але вирішальної битви вдалося уникнути. У перебіг подій втрутився галицький князь Володимир Володарович, який підійшов із військами на Волинь і став між Луцьком і Володимиром. Літописець повідомляє, що Ізяслав відправив до Володимира Галицького посланця з проханням помирити його з Юрієм Долгоруким. Ставши посередником у цих мирних переговорах, Володимир спочатку схилив до примирення Ізяславого дядька В’ячеслава, а останній вмовив помиритися також і Юрія. В 1150 р. за мирним договором між Ізяславом і Юрієм Долгоруким, останній визнав межу Волинської землі до р. Горині (Войтович, 2011, с. 10). Відтоді володимирський стіл посідали ставленики Ізяслава. Спочатку це був син Мстислава Великого – Святополк, а після нього – його брат Володимир. З 1156 і до 1170 р. володимирським князем залишався син Ізяслава – Мстислав.
Після смерті Ізяслава Мстиславича 1154 р. київський стіл посів Юрій Долгорукий. Майже відразу він розпочав заходи з підготовки ще одного походу на Волинь з метою встановлення тут власного контролю. Цього разу в акції мав взяти участь галицький князь Ярослав Осьмомисл, який був зятем Юрія Долгорукого. Спільно із володимирським князем Володимиром Мстиславичем, Ярослав обложив Луцьк, у якому тоді перебував син Ізяслава – Мстислав. Однак здобути Луцьк союзникам Юрія Долгорукого не вдалося. Примиренню луцьких князів із Юрієм сприяв Ростислав (брат тогочасного володимирського князя Володимира). Він відправив послів до Мстислава та Ярослава, схиливши їх до хресного цілування з Юрієм. Однак і після цього Мстислав Ізяславич не полишив спроби повернути собі володимирський стіл. У 1156 р. він здійснив раптовий наїзд на свого дядька Володимира Мстиславича, захопив його дружину і матір, яких відіслав до Луцька, а сам сів у Володимирі. Відтоді і до самої смерті 1170 р. він залишався володимирським князем, а його брат, Ярослав, також до смерті близько 1180 р. посідав луцький стіл. Згідно з угодою, укладеною близько 1164 р. Володимирське та Луцьке князівство визнавалися рівноправними (Толочко, с. 1987, с. 134).
Основна частина Волинської землі з центрами у Володимирі та Луцьку від середини ХІІ ст. була закріплена за нащадками Ізяслава Мстиславича. Проте її східна частина, Погорина, ще довгий час зберігала залежність від київських князів. Міста Погорини, як порубіжного регіону між Київською і Волинською землею, стали в цей період об’єктами особливо гострої боротьби. Передусім вона велась за контроль над двома головними центрами цього регіону – Дорогобужем і Пересопницею. У 1150 р. Юрій Долгорукий, тодішній київський князь, забирає цей уділ у свого брата В’ячеслава і садить в Пересопниці сина Гліба. Ізяслав Мстиславич прогнав Гліба з Пересопниці, а натомість посадив тут свого сина Мстислава. Однак Мстислав не втримався і змушений був відступити з Погориння під тиском галицького князя Володимира. Після цього Юрій Долгорукий віддає Пересопницю своєму сину Андрію. У 1157 р. Юрій робить спробу прогнати Мстислава Ізяславича з Володимира, щоб посадити тут свого племінника Володимира Андрійовича. Похід закінчується поразкою і Юрій передає йому всі погоринські міста (Літопис руський…, 1989, с. 269).
Володимир Андрійович помер у Дорогобужі 1170 р., після цього на арені відразу з’явився брат Ізяслава Мстиславича – Володимир. Ініціатор і учасник чисельних інтриг проти як Ізяслава, так і його сина Мстислава, Володимир отримав на проживання місто Полонне. Однак продовжував чекати на слушну нагоду здобути собі ширші володіння. Він відразу підійшов до Дорогобужа пограбував майно покійного князя та прогнав із міста його дружину. Наступного року Володимир здобув київський стіл, посадивши в Дорогобужі свого сина Мстислава. Проте смерть батька призвела до того, що Мстислав утратив підтримку і не міг самостійно конкурувати з волинськими князями. Із літописних повідомлень відомо, що 1183 р. у Дорогобужі князював син луцького князя Ярослава Ізяславича, Інгвар. Це дає підстави вважати, що у цей час Погорина перебувала у складі Луцького князівства (Прищепа, 2016, с. 55–57). Територія Погоринської волості локалізується головним чином у басейні р. Горинь. Протягом 1084–1292 рр. літописи називають тут такі міста як Вигошев, Гнійниця, Дорогобуж, Дубровиця, Зарічеськ, Ізяславль, Мильськ, Острог, Пересопниця, Степань, Тихомль, Чемерин, Шумськ. Під контролем погоринських князів перебували також міста Корчеськ, Сапогинь у басейні р. Случ і можливо певний час Дубно та Чорторийськ у басейні р. Стир.
Волинська земля у другій половині ХІІ ст. (за Ю. Лозою)
Виділення Волинської землі у самостійне князівство закріплене за представниками роду Ізяславичів мало під собою соціально-економічний контекст. Тоді тут зросла і збагатилася земельна знать, на яку могли опиратися князі. У початковий період настання феодальної роздробленості Київ для цієї території припинив бути неодмінною умовою для подальшого розвитку. На зміну ранньому феодалізму, який вимагав існування централізованої монархії, прийшов розвинутий феодалізм, який потребував федеративної форми організації держави. Волинське князівство стало відтоді самостійною структурою на рівні з іншими землями-князівствами.
Ядром формування Волинської землі були Червенська і Белзька землі, де виникли перші міста регіону. Після цього почала освоюватися територія на південно-східних територіях, де перебували такі міста як Дорогобуж, Острог, Вигошев. Ця динаміка триває протягом ХІІ ст., коли нові міста Волині, згадані в літописах, зосереджені в її східній частині. На думку дослідників, це було викликано близькістю східних волинських земель до Київської землі, а зокрема і політикою київських князів, спрямованою на розширення свого впливу в цьому регіоні (Котляр, 1985, с. 62). Ще однією причиною, що сприяла консолідації східної та західної Волині були природно-географічні умови. Погорина розташована на східній околиці Волинської височини, яка становить масив родючих ґрунтів, пов’язаних із володимирською територією. З боку Києва Погорина відділена малородючими ґрунтами правобережжя Случі, малоефективними для потреб сільськогосподарського освоєння (Панишко, 1997, с. 64).
Дослідники зауважували, що зміни адміністративно-політичного статусу Волинської землі знайшли своє відображання на сторінках літопису. До кінця ХІІ ст. це «волость», а пізніше «земля». Володимирська волость згадується до 1156 р., а після 1208 р. трапляються згадки лише про Володимирську землю. Зміна термінології літописів на межі ХІІ–ХІІІ ст. передбачає зміну їхнього змісту. Поняттю «волость» відповідає умовне держання, а початок ужитку поняття «земля», вірогідно, є наслідком переходу від умовного володіння до спадкового (Панишко, 1997, с. 68).
У 1170 р. помирає володимирський князь Мстислав Ізяславич. На цей час волинські уділи були розподілені між його синами або близькими родичами. Всеволод посідав Белз, Володимир – Берестя, Святослав – Червен. Дорогочинська волость належала онуку Ізяслава Мстиславича – Васильку Ярополковичу. Частину володінь у східній Волині посідають діти Мстиславого брата Ярослава. Зокрема Луцьк тримав Всеволод Ярославич, а Дорогобуж – Інгвар Ярославич. Після смерті Мстислава Ізяславича, володимирський стіл успадковує його син Роман, який до того княжив у Новгороді. Посівши головний стіл у Волинській землі, Роман впроваджує заходи, спрямовані на утвердження себе з позиції лідера. Він прагне заручитися підтримкою рідних та двоюрідних братів. Він підтримував активні зв’язки з молодшим братом Всеволодом, який посідав Белз, хоча той і мав претензії на володіння Володимиром. Одним із конкурентів Романа виступає його брат, червенський князь Святослав Мстиславич, який захопив у Василька Ярополчича Берестя та, ймовірно, Бузьк. Белзьке князівство Володимира поставало в таких умовах оточеним з усіх боків, що природно викликало занепокоєння цього князя. В умовах високої конкуренції за першість у Володимирській землі між нащадками Мстислава Ізяславича її консолідації посприяла зовнішня небезпека.
На початку 80-х рр. ХІІ ст. краківський князь Казимир ІІ почав підготовку до захоплення Перемишля, Володимира, Берестя та Дорогочина. В 1182 р. Казимир здійснює напад на Берестя, щоб відновити владу князя Святослава Мстиславича, який перед тим був скинутий місцевим населенням. Дослідники зазначають, що підтримка Казимиром цього сина Мстислава мала далекоглядні плани встановити з його допомогою владу над Західною Волинню. Боротьбу проти зазіхань польського князя та його союзника Святослава очолив белзький князь Всеволод Мстиславич. Він організовує похід під Берестя. Проте Казимиру вдалося здобути місто й посадити там Святослава. Однак невдовзі Святослава було отруєно й Казимир віддає Берестя Роману Мстиславичу. Однак розрахунок отримати тут собі відданого ставленика в особі цього князя не здійснився. Роман почав швидко зміцнювати власний контроль над міськими центрами басейну Західного Бугу. Дослідники звертали увагу на те, що під 1215 р. згадується про нові міста у верхів’ях цієї ріки, які перейшли у спадок Данилу Романовичу. До них, окрім Берестя, належали Угровськ, Столп, Комов і «вся Україна». Існують підстави вважати, що зазначені міста виникли саме за часів окняжіння цієї території Романом Мстиславичем (Головко, 2000, с. 17).
Роман Мстиславич тривалий час виношував плани щодо підпорядкування собі Галицької землі. Приводом для цього стала смерть галицького князя Ярослава Володимировича, а підґрунтям налагодження відносин Романа із галицькими боярами. Вигнавши з Галича сина Ярослава Володимировича, Володимира, бояри запросили на княжіння Романа Мстиславича, який 1188 р. здійснює похід на Галич. Перед цим походом, князь залишив Володимир для брата Всеволода. Однак закріпитися у Галичі Роману не вдалося. Проти нього виступив із військом угорський король Бела ІІІ, який посадив тут сина Андрія з метою сприяти перетворенню Галицької землі на провінцію Угорської корони. Роман був змушений повернутися до Володимира, але до міста його Всеволод не впустив. Роман не знайшов підтримки у свого дядька по матері, краківського князя Казимира ІІ, а також у великопольського князя Мешка Старого. Проте Казимир ІІ таки втрутився в Галицькі справи та з допомогою військової сили посадив тут Володимира Ярославича, конкурента Романа Мстиславича. Романові вдалося повернути собі підтримку синів Казимира завдяки тому, що 1195 р. він відправляється у військовий похід і допомагає їм втримати Краківське князівство перед загрозою його захоплення Мешком.
У процесі зміцнення своєї влади над Волинською землею, Роман Мстиславич був змушений також брати участь у міжусобних чварах інших давньоруських князів. Бувши одруженим із донькою київського князя Рюрика Ростиславича, Роман отримав у держання велику волость на Київщині, яка складалася з міст Торчеськ, Треполь, Корсунь, Богуслав і Канів. Однак, коли Рюрик відібрав цю волость у Романа, той розвівся із дружиною та вступив у таємні переговори із претендентом на київський стіл, чернігівським князем Ярославом Всеволодовичем. Готуючись до війни із чернігівськими князями, Рюрик потурбувався прикрити собі тили й міг розраховувати у цьому на допомогу галицького князя Володимира Ярославича, а також свого сина Ростислава. Вони й завдали удару по волинських володіннях Романа. Перший спустошив його волость поблизу міста Перемля, а другий – розорив поселення навколо Каменця. Однак ці військові акції не підірвали статус Романа як лідера на Волині. Взимку 1196/1197 рр. він здійснює військову акцію проти ятвягів, як вважають дослідники, з метою поширити свій вплив на Дорогочин, розташований на Західному Бузі. Таким чином наприкінці ХІІ ст. це місто було остаточно приєднано до території Волині.
Коли 1199 р. помер галицький князь Володимир Ярославич, Роман здійснив другу спробу утвердитися на галицькому столі. У цьому намірі його підтримав краківський князь Лешко. Сприятливо склалася також ситуація в Угорщині, де точилася міжусобна боротьба за престол між синами Бели ІІІ. Унаслідок успішного захоплення Галича, Роману вдалося об’єднати Волинську і Галицьку землю в єдине князівство під своїм контролем. Ефективному утвердженню своєї влади на Волині, Роману Мстиславичу, ймовірно, сприяв факт походження його другої дружини Анни із середовища волинського боярства. Місцеві бояри підтримують князя, а в майбутньому також і його синів, Данила і Василька Романовичів. Інакше складалися відносини з галицьким боярством, перемінні настрої якого могли вилитися в чергову спробу зберегти власні інтереси, покладаючись на іноземних правителів чи опонентів князя Романа. Для приборкання галицького боярства Роман уживав рішучих заходів, вдаючись зокрема і до репресивних дій. Прокотилася хвиля конфіскацій маєтків і землеволодінь. Частина впливових бояр змушена була переселитися на Дністерське Пониззя чи до Угорщини.
Після об’єднання Волині та Галичини, Роман звернув свої сили на встановлення влади у Києві, який тоді посідав Рюрик Ростиславич. У 1201 р. цей князь спільно з чернігівськими Ольговичами розпочав підготовку походу на Галич. Проте Роману вдалося завдати удару на випередження. Заручившись дорогою підтримкою чорних клобуків, його військо раптово з’явилося під Києвом, невдовзі після чого кияни самі відкрили йому міську браму. Увійшовши до міста, Роман посадив на київський стіл свого двоюрідного брата, на той час луцького князя, Інгвара Ярославича. Втім, утвердження свого впливу над Києвом для Романа не було легким, 1203 р. Рюрик Ростиславич зумів відбити місто. Однак невдовзі цей князь був схоплений та з наказу Романа пострижений разом із дружиною і донькою у монахи, а в Києві відтоді став правити Романів син, Ростислав.
Волинська земля в першій половині ХІІІ ст. (за Ю. Лозою)
Є підстави вважати, що Роман Мстиславич мав намір включити до складу Волині землі навколо міста Люблін. Такої думки був польський хроніст Ян Длугош, який вважав, що саме таку мету переслідував галицько-волинський князь, виступаючи у похід проти малопольського князя Лєшка 1205 р. Однак існує версія, що Роман Мстиславич відправлявся у похід до Саксонії на допомогу імператору Оттону IV у боротьбі за корону Священної римської імперії. Припущення, що Роман Мстиславич мав погляди на володіння Люблінщиною опосередковано підтверджуються тим фактом, що певний час ця земля перебувала під управлінням його онука Лева Даниловича. Під час походу в Польщу, Роман зупинився біля міста Завихвоста на Віслі. Відлучившись від основних сил, Романовий загін був атакований поляками, в ході чого князь загинув.
Після смерті Романа, його дружина Анна взяла під опіку синів Данила і Василька. Розуміючи, що над синами нависла небезпека й ворожі боярські кола можуть використати нагоду поквитатися із нащадками Романа, вона виїжджає до Кракова. Тоді галицькі бояри закликали на правління чернігово-сіверських князів, Володимира і Романа Ігоровичів. Місто Володимир захопив їхній брат Святослав, який князював тут до 1208 р. Після цього Володимиром заволодів белзький князь Олександр Всеволодович, який одержав для цього підтримку від свого родича, малопольського князя Лєшка.
Повернення батьківської спадщини для Романовичів зайняло багато часу та енергії. Василько з матір’ю перебував у Кракові, Данило – в Угорщині. Вокняжіння братів у волинських містах розпочалося із передання Берестейської землі в управління князю Васильку. Берестяни звернулися до Лєшка з проханням дати їм на княжіння молодшого з Романовичів «щоб володів ними», на що польський князь погодився. Олександр Всеволодович також виділив для Василька з матір’ю місто Белз. Однак зроблено це було, очевидно, з показовою метою, оскільки невдовзі він прогнав їх звідти, давши натомість малі волинські міста Камінь, Тихомль і Перемиль.
