Читать книгу: «Історія цивілізації. Україна. Том 2. Від Русі до Галицького князівства (900–1256)», страница 9
У 1214 р. між угорським королем Андрієм ІІ та польським князем Лєшком була підписана Спішська угода, згідно з якою п’ятирічний угорський принц Коломан заручався із трирічною польською княжною Соломеєю. Мета цієї угоди полягала в утворенні польсько-угорського союзу, спрямованого на захоплення Галицько-Волинських земель. Угорські війська здобули Галич, а малолітній Коломан був проголошений папою Римським Інокентієм ІІІ королем Галичини. Після цього малопольський князь Лєшко попросив Олександра Всеволодовича віддати Данилу та Васильку Романовичам місто Володимир. Олександр відмовився і, врешті, був вигнаний польськими військами з Володимира, яке Лєшко передав Романовичам. У 1215 р. угорські війська стали зазіхати на польські інтереси та захопили належні Лєшку міста Перемишль і Любечів. У відповідь на це, польський правитель заручився підтримкою новгородського князя Мстислава Удатного та ініціював похід на Галич. Однак ця акція не дала бажаного успіху.
Навколо законних володінь Данила і Василька Романовичів точилися інтриги. Існувала небезпеки встановлення над Волинню контролю польських правителів, які прагнули використати для цього Романовичів. Навіть тесть Данила, новгородський князь Мстислав Удатний, був ненадійним союзником у справі повернення батьківської спадщини. Здобувши 1221 р. за підтримки Данила місто Галич, Мстислав відразу перетворився на маріонетку в руках місцевого боярства. Саме галицькі бояри вирішальним чином вплинули на погіршення стосунків між тестем і зятем, тому що не бажали консолідації Волинського князівства (Котляр, 1979, с. 72). Після поразки руських князів на р. Калці 1223 р., Мстислав відправився походом на волинські володіння Данила. Однак, коли угорці спробували відібрати у Мстислава Галич, Данило не відмовив тестеві у допомозі та прислав свої війська. У таких складних умовах Данило один за одним повертав собі волинські володіння.
У 1241 р. численне монгольське військо спустошило Волинь, здобувши Володимир. Літопис згадує, що лише міста Кременець та Данилів, зважаючи на їхню неприступність, монголи не наважилися брати штурмом і обійшли їх стороною (Літопис руський…, 1989, с. 398). Княжий двір Данила на час Батиєвого погрому Волині перебував у місті Холм. Волинська земля підпала під зверхність монгольських ханів, на яких відтепер мусили зважати Романовичі.
Зміцнення позицій Данила Романовича на Волині та Галичині в умовах монгольського панування привернуло до себе увагу папи римського Інокентія IV. У 1245 р. відсилаючи до Батия посольство Плано Карпіні, він дає йому ще одне завдання – зустрітися із Данилом та обговорити умови поширення на руських землях католицизму. Натомість, папа пропонував організувати хрестовий похід проти монголів, що не могло не зацікавити Романовичів. Під час повернення Плано Карпіні із Золотої орди князі відряджають до папи посольство. Результатом цих переговорів стала відмова понтифіка визнати претензії Угорського королівства на Галицько-Волинську державу й заборона експансії на ці землі рицарських орденів. Покладаючи на Данила надії у питанні окатоличення його земель, папа починає пропонувати йому королівську корону. Прийняти її означало для князя визнати підпорядкування римському престолу, але водночас і перспективу військової підтримки у боротьбі проти монгольського панування, яка, втім, не виправдалася. Після вагань і відмов, прислухаючись більше до поради матері та власних польських союзників, князів Болеслава і Земовита, Данило прийняв корону. Його коронація пройшла 1254 р. в Дорогочині без особливої помпезності та в умовах підготовки походу проти ятвягів. Імовірно, на рішення також вплинуло посилення контролю хана Куремси, орду якого Батий 1252 р. спрямував на Волинь. Спустошивши галицьке Пониззя, монголи зазнали поразки під волинським Кременцем. Узимку 1254/1255 рр. Романовичі завдали монголам удару у відповідь, розоривши землі їхніх союзників, болохівських князів. Однак напади монголів на Волинь і боротьба проти них тривала у подальші роки.
Галицько-волинський літопис містить низку згадок про численні військові кампанії Романовичів проти сусідів. Узимку 1243/1244 рр. Данило і Василько розпочали війну з польським князем Болеславом і спустошили його Люблінську землю. У 1246 р. літописець згадує про похід на Волинь ятвягів, які просунулися до міста Пересопниці, однак брати змогли наздогнати та розгромити нападників (Літопис руський…, 1989, с. 401). Вторгнення цих племен повторилося наступного року на Берестейщину, однак і тоді воно закінчилося для них розгромом. У 1248 р. Василько ще раз розбив ятвягів на Холмщині поблизу Дорогочина.
Детальну увагу реконструкції кордонів Волинської землі здійснив Юрій Лоза. Згідно з його напрацюваннями західний кордон Волині межував із польськими Судомирською та Мазовецькою землями. На північ від Сяну кордон пролягав до річки Танви, перетинаючи її вище гирла Куринки. Далі повертав на схід, залишаючи за Судомирською землею весь річковий басейн Букової, а за Волинню – басейн Лади, правого допливу Танви. Те, що кордон проходив саме у цьому місці, зумовлено географічними причинами: межиріччя Букової та Лади розташоване в самому центрі великої Сольської пущі, що була природною перепоною для руху населення як із заходу, так і зі сходу. Далі кордон пролягав у північно-західному напрямку, залишаючи верхівʼя і весь басейн річки Пор за Волинню. Тут також відіграв роль природно-географічний чинник, оскільки ділянка, у якій волинсько-судомирський кордон повертає у верхівʼях Пору на захід є орографічною точкою вододілу, в якій сходяться басейни кількох допливів Сяну, Вісли та Вепру, а також бар’єром для колонізації. Далі кордон сягав верхів’я Тисмениці, увесь басейн якої в часи об’єднання Галицько-Волинського князівства був слабо заселеним. Тому верхню і середню течії цієї річки можна вважати західним рубежем Волині. На басейн Тисмениці могли поширюватися власні сільськогосподарські округи волинські міста Андріїв і Верещин, що лежали на відстані близько 20 км на схід від річки. На північ від них кордон проходив через заболочений масив між пониззям Тисмениці й верхів’ями Коросної, повертаючи на північний захід – до стику волинського, судомирського й мазовецького кордонів. Далі кордон пролягав уздовж річки Лівець аж до її гирла, а потім, повертаючи різко на схід, Бугом до гирла Нурця. Далі уздовж Нурця та річок Мень і Ліза до Нарева. У середині ХІІ ст. до Волинської землі було приєднано Понімання, де було розташоване Городенське князівство. Відтоді волинський кордон почав проходити пониззям Нарева до гирла річки Бобр. Далі по Бобру кордон виходив на Німан, північніше Городна, дотикаючись до литовських земель. Таким чином західний кордон Волинської землі збігався частково із північно-західним кордоном Київської Русі. Східний кордон Волинської землі, який відділяв її від Київської землі змінювався протягом середини ХІІ – першої половини ХІІІ ст.
На середину ХІІ ст. Берестейське і Городенське князівства відійшли від Київської землі до Волині, але Погоринська волость та Болохівщина залишалися під владою Києва. Кордон Волинської і Галицької земель вирізнявся значною стабільністю та майже залишився незмінним від ХІІ і до XV ст. Його межа збігалася з межею Руського воєводства з Белзьким і Волинським (Лоза, 2012, с. 15–16).
У період правління Романа Мстиславича і Данила Романовича Волинська земля об’єднувала в собі низку удільних князівств, які існували протягом різних часових проміжків. Серед них Володимирське князівство традиційно зберігало й надалі статус центру для об’єднання решти князівств. Його територія охоплювала правобережні допливи у верхів’ї Прип’яті. Західний кордон проходив Західним Бугом, південно-східний – межиріччям Стиру та Стоходу. З північного заходу воно межувало з Берестейським князівством, із заходу – з Угровеським, з південного заходу – з Червенським, Бузьким і Белзьким, із півдня – з Перемильським, зі сходу – з Луцьким князівством. На території князівства відомі такі літописні міста, як Ветли, Володимир, Всеволож, Любомль, Ратне, Рай, Турійськ, Устилуг.
Луцьке князівство виділилося в окремий уділ близько 1154 р. від часу посадження тут на стіл Ярослава Ізяславича. Після смерті цього князя, Луцьке князівство було поділене між його синів. Старший серед них, Всеволод, отримав Луцьк, Інгвар – Дорогобуж та Шумськ, Мстислав Німий – Пересопницю. Таким чином на якийсь час із Луцького князівство виділилися окремі княжі уділи. Мстислав Німий став Луцьким князем після смерті старшого брата, але зберіг за собою й Пересопницю. Після його смерті 1225 р. Пересопницьке князівство втратило самостійність і перейшло згідно з заповітом Мстислава у володіння Данила та Василька Романовичів. Син Інгвара, Ярослав, здійснив спробу захопити Луцьк, однак не був прийнятий мешканцями міста.
Луцьке князівство було зосереджене у басейні Стиру. На його території розташовувалися такі літописні міста, як Дубен, Жидичин, Лучеськ, Стіжок, Чорторийськ, Шеполь. Після включення до Луцького князівства Пересопницького князівства, під його контроль потрапили міста Зарічеськ і Пересопниця. Дорогобуж та Шумськ, зі смертю Інгвара Ярославича, також розширили територію Луцького князівства. Щоправда, в Шумську певний час правив князь Святослав, який загинув у битві на Калці 1223 р. Імовірно, він приходився сином Інгвару Ярославичу. Від 1227 р. Дорогобуж і Шумськ входили до складу володінь Данила та Василька Романовичів. Окрім них, ця територія охоплювала такі літописні міста, як Гнійниця, Збараж, Ізяслав, Мильськ, Острог, Сапогинь, Тихомль.
Берестейщина в середині ХІІ ст. відійшла під контроль Володимира внаслідок зусиль Мстислава Ізяславича. Після того, як тут було посаджено його сина Володимира, Берестейщина виділилася в окремий княжий уділ. Остаточне приєднання цієї території до складу Волинської землі здійснили Данило і Василько Романовичі. Перед загрозою польської окупації князем Лешком, брати з допомогою військової сили 1217 чи 1219 р. зайняли Берестя, Угровськ, Верещин, Стовпʼє та Комів. Лєшко не примирився із поразкою і направив війська, щоб відбити ці міста, однак літописець повідомляє, що брати розгромили поляків і «гналися за ними аж до річки Вепра». Північний і північно-західний кордон Берестейщини проходив по річках Нарва і Ясельда, південно-східний кордон був обумовлений межею басейнів Прип’яті та Західного Бугу. На південь від Берестейщини лежали території Володимирського та, тимчасово виділеного, Угровеського князівства. На території останнього Данило Романович заклав місто Холм. Межу між Берестейщиною і Холмщиною дослідники проводять на північ від Володави та на захід до річки Півоня.
Угровеськ, Верещин, Стовпʼє, Комів посідав внук Мстислава Ізяславовича – Олександр Всеволодович. Вірогідним центром цього тимчасового уділу було місто Угровеськ. Тут містився осередок окремої православної єпархії, яку пізніше було перенесено до Холма.
Дорогочинське князівство утворилося на західній частині Берестейщини. В 1180–1182 рр. його посідав онук Володимира Мономаха – Василько Ярополкович. Розташований на Бузі Дорогочин, відігравав роль важливого торгового й митного осередку. Близько 1236 р. Конрад Мазовецький передав Дорогочин загону мечоносців, який перебував у нього на службі. Хоча, на думку дослідників, це місто тоді йому не належало й польський князь хотів таким чином отримати важіль впливу на самостійну політику Данила Романовича у цьому регіоні. Про приналежність Дорогочина до Волині у раніший час свідчать події 1234 р., коли Волинь пограбували ятвяги. Тоді Василько Романович, переслідуючи ятвягів, за три дні доскакав із Володимира до Дорогочина і тут зупинився. У відповідь на захоплення Конрадом Дорогочина, Данило та Василько організували проти хрестоносців похід і відбили тутешній замок, захопивши у полон знатного рицаря Бруно (Котляр, 1979, с. 57–58, 103–104).
Белзьке князівство виокремилося з Володимирського за Мстислава Ізяславича у зв’язку із передачею його синові Всеволодові. Після смерті Всеволода 1195 р., Белзьке князівство було розділене на Белзьке і Червенське. Перше з них посів Олександр Всеволодович, друге – Всеволод. Після смерті Всеволода близько 1214 р., Червенське князівство було включене його братом до складу Белзького. За підтримки польських князів, Олександр 1210 р. посів Володимир і після цього довгий час конкурував із Данилом Романовичем за володіння Волинською землею. Обвинувачений у замаху на життя Романовичів, цей князь змушений був утікати спочатку до Перемишля, а потім до Угорщини. За підтримки угорського війська йому вдалося оволодіти містами Белз і Червен, проте далі він піти не зміг. У 1233 р. Олександр примирився з Романовичами, однак невдовзі знову відступив від них, підкуплений обіцянкою галицьких бояр одержати у володіння Галич, якщо пристане їхній бік у боротьбі проти Данила. Пізніше він був схоплений дружинниками Данила й Василька та вірогідно помер в ув’язненні. Після цього Белзьке і Червенське князівства остаточно перейшли до волинських володінь Романовичів.
Перемильське князівство включало територію у верхів’ї річки Стир. Воно виділилося із Луцького князівства, ймовірно, у 1180-х рр. Луцький князь Інгвар Ярославич передав Перемиль своєму синові Ярославу, яким той володів до самої смерті 1240 р. після невдалої спроби захопити Луцьк. На короткий час в окреме адміністративне утворення виділялося також Бузьке князівство. У 1160-х рр. ним володів син Ізяслава Мстиславича – Ярополк. Після його смерті Бузьк увійшов до складу Белзького князівства.
Окремо слід зупинитися на питанні приналежності до Волинської землі Болохівського князівства. Болохівщина – історичний регіон, що сформувався у верхівʼях басейнів річок Случ, Південний Буг і Тетерів. Назва цього утворення, як вважає більшість дослідників, пішла від міста Болохів, яке вперше згадується в літописі під 1150 р. На цій території літописи згадують низку міст: Болохів, Білобережжя, Божський, Возвягль, Городеськ, Городець, Городок, Губин, Деревич, Дядьків, Житомир (вірогідно), Кобудь, Колодяжин, Кудин, Межибоже, Микулин, Мунарів, Полонний, Прилук, Сімоць, Чернятин. Болохівська земля спочатку належала київським князям. Певний час тут виділялися окремі самостійні князівства, як-от Божський та Межибоже, які Ізяслав Мстиславич, бувши київським князем, передав Святославу Всеволодовичу. В період удільної роздробленості вона виокремилася в самостійне володіння місцевих князів, які вірогідно були нащадками тут старої племінної знаті. Болохівські князі зберігали значну автономію та чинили волинським князям активний як військовий, так і політичний опір. Так, зокрема, вони підтримували галицьких бояр, які перебували в опозиції до Данила і Василька Романовичів. Під час навали орди Батия, болохівці визнали над собою владу монгольських ханів і довгий час залишалися й надалі їхніми васалами. Маючи підтримку монголів, болохівські князі взяли участь у військово-політичній акції суперника Данила Романовича за галицький стіл, чернігівського князя Ростислава Михайловича й облягли місто Бакоту на Дністрі. У відповідь на цей похід, Данило Романович 1241 р. попалив болохівські міста Божський, Деревич, Дядьків, Городець, Губин, Кобудь.
Волинська земля наприкінці ХІ – на початку ХІІ ст. перебувала під владою князів, які робили спроби добитися більшої самостійності від Києва. Такі дії простежуються в діяльності Ярополка Ізяславича, Давида Ігоровича та Ярослава Святополчича. Однак централізована політика Києва щодо Волині продовжувала зберігатися до середини ХІІ ст., а до її східної частини, зосередженої довкола Погоринських міст, ще довше. Лише зусиллями князя Ізяслава Мстиславича, який закріпив Волинську землю за своїми синами, вона почала перетворюватися на самостійне князівство. Проте удільна роздробленість у другій половині ХІІ – на початку ХІІІ ст. стримувала цей процес. Онукові Ізяслава, князю Роману, довелося докласти значних зусиль, щоб об’єднати під власним контролем волинські удільні князівства. Після смерті Романа, Волинську землю успадковують його сини Василько і Данило, які ведуть виснажливу боротьбу за утвердження своєї влади над батьківською спадщиною. У період їхнього правління територія Волині простягається з півдня на північ від верхів’їв Стиру, Горині, Случі до басейнів Німану та Щари. Із заходу на схід її територія охоплює простір від Західного Бугу та Вепру до верхів’я басейну Південного Бугу.
Література
Войтович Л. 2011. Галицько-Волинські етюди. Біла Церква.
Войтович Л. 2011. Границы Галицко-Волынского государства. Русин, 3 (25), с. 5–26.
Войтович Л. 2006. Княжа доба: портрети еліти. Біла Церква.
Головко О. 2000. Князь Роман Мстиславич та його доба. Нариси з історії політичного життя Південної Русі ХІІ – початку ХІІІ століття. Київ.
Котляр М. Ф. 1979. Данило Галицький. Киев.
Котляр М. Ф. 1985. Формирование территории и возникновение городов Галицко-Волынской Руси ІХ – ХІІ вв. Киев.
Літопис руський / пер. з давньорус. Л. Махновець. 1989. Київ.
Лоза Ю. 2012. Територіальний устрій Русі-України (Х – ХІІІ ст.). Атлас. Київ.
Панишко С.Д. 1997. Формування території Волинської землі: дис. … кандидата іст. наук: спец. 07.00.04. Київ.
Прищепа Б. А. 2011. Волинські скарби XI – початку XII ст. в контексті політичних подій на території Південної Русі. Слов’янський світ і Україна: зб. наук. праць на пошану ректора Рівненського державного гуманітарного університету, проф. Руслана Постоловського. Рівне, с. 9–17.
Прищепа Б. 2016. Погоринські міста в Х – ХІІІ ст. Рівне.
Прищепа Б., Нікольченко Ю. 2001. Муравицьке городище. Маріуполь.
Рапов О. М. 1977. Княжеские владения на Руси в Х – первой половине ХІІІ в. Москва.
Татищев В. Н. 1773. История Российская с самых древнейших времен неусыпными трудами через тридцать лет собранная покойным Тайным Советником и Астраханским Губернатором Василием Никитичем Татищевым. Книга Вторая. Москва.
Толочко А. П. 1992. Князь в Древней Руси: власть, собственность, идеология. Киев.
Толочко П. 1987. Древняя Русь. Киев.
Галицька земля
Ольга Манігда
Говорячи про Галицьку землю, ми найчастіше уявляємо собі певну територію між Дністром та Карпатами. Територію, на якій у Х – ХІІІ ст. відбувалася постійна боротьба за владу, військові кампанії, домовленості та князівські війни. Таке враження створюється у нас передусім через те, що для часу пізнього Середньовіччя ми маємо надзвичайно скупі письмові відомості. Як відомо, імена, міста або події попадали на сторінки літописів лише у екстраординарних випадках – війни, пожежі, з’їзди князів. Про цей аспект життя у Галицькій землі бездоганно та докладно розкажуть історики, які вивчають письмові джерела пізнього Середньовіччя.
А проте, це – земля, на якій створювалися міста, зростала кількість людей, функціонували торговельні шляхи, будувалися культові споруди, оралися землі. Одним словом – звичайне життя. І більшість відомостей про це звичайне життя ми маємо шанс довідатися лише завдяки археології. Археологи оперують винятково тим, що залишилося від цього життя, як і коли було створено, де саме розташовано і в сукупності реконструює щоденний побут людей. Враховуючи те, що нам залишається не більше як 5 % від повної картини життя, ми намагаємося якомога докладніше фіксувати археологічні пам’ятки, які залишило населення Галицької землі середньовічного часу.
У цьому розділі ми представимо Галицьку землю через систему сільських поселень, їхній зв’язок із містами та залишками могильників. Побачимо, як зникали поселення попередньої слов’янської людності та як виникали нові фортеці наприкінці Х ст. унаслідок військових походів князя Володимира. Простежимо, як «переростали» давні населені пункти у середньовічні. Які з них не витримали та припинили власне існування. Розглянемо середню тривалість існування сільських поселень. Адже саме вони становили більшість населених пунктів, у яких проживали люди часу Середньовіччя.
Ми оперуватимемо інформацією про рештки археологічних пам’яток: сільських поселень, городищ (залишки укріплених пунктів – міст, фортець, приватних замків), ґрунтових і курганних могильників часу Х – ХІІІ ст. Ці дані ми маємо завдяки археологічній мапі поселень, створеній автором. Розглянемо регіон розселення у басейні Дністра з притоками та середньої течії Прута. У ньому картовано 1210 залишків археологічних поселенських пам’яток. Серед них – 891 сільське неукріплене поселення. 202 залишки міст, фортець, замків та 117 могильників давньоруського часу (Х – ХІІІ ст.). Усі означені картовані нами пам’ятки перебували на землях, що у різні періоди входили до складу Галицької землі.
Галицька земля – територія, що тягнеться смугою по лінії північний захід – південний схід та, своєю чергою, обіймає басейни верхньої та середньої течії Дністра, а також середньої течії Прута. Західний та південно-західний кордон Галицької Землі проходив на схід уздовж річища Вісли, далі по лінії передгір’я Карпат. Довгий час спірним залишалося питання південного кордону, в цьому питанні автор підтримує висновок О. П. Моці про те, що південний кордон Галицької землі проходив нижче середньої течії Дністра. Східний кордон Галицької землі, очевидно, проходив по р. Каліус. Загалом площа Галицької землі на якій проведено картування археологічних пам’яток становить близько 120 тис. км2.
На теренах Галицької землі у широкому значенні, у різні періоди були утворені та функціонували такі адміністративні одиниці, як князівства, волості, уділи. До сьогодні ми не маємо чітких уявлень про юридичний статус кожного утворення та залишимо це питання на розгляд професійних істориків. Ми ж оперуватимемо найбільш широким терміном «князівство», яке мого мати у своєму складі інші територіальні утворення. Вважаємо за необхідне підкреслити, що реконструювати картину давнього життя варто саме в межах тих історико-соціальних організмів, які існували тоді.
З огляду на значну площу басейну Дністра, хронологію та динаміку розвитку поселень на ранньому етапі (Х ст.) ми розглянули у межах фізико-географічних мікрорегіонів, які переважно й були ареалами традиційного розселення. На подальших етапах (Х‒ХІІІ ст.) динаміку розвитку поселень аналізуємо в межах давніх історико-соціальних організмів – князівств: Перемишлянського (в межах сучасної України), Звенигородського, Галицького, Теребовлянського. Певною мірою межі князівств збігалися з кордонами фізико-географічних районів, маркуючи таким чином і ареали розселення. Басейн Дністра належить до шести природних областей. Джерела правих приток – до області Зовнішніх Карпат (райони Східні Бескиди, Горгани, Покутсько‒Буковинські Карпати). Територія між долиною верхнього Дністра, верхнього Прута та горами належить до області Передкарпаття. Ліві притоки Дністра належать до чотирьох областей: Розточчя та Опілля, Західно-Подільської області, Північно-Подільської області (Городоцько-Хмельницький район) та Прут-Дністровської області.
Усі картовані нами пам’ятки містилися на землях, що у різні періоди входили до складу Галицької землі. Зазначимо, однак, що в археологічному плані басейн Дністра досліджений вельми нерівномірно. Найбільше виявлено сільських неукріплених поселень у мірорегіонах, що входили до складу Звенигородського та Теребовлянського князівств, меншою мірою – Галицького князівства. Інформацію про датування, площу, характер знахідок на території поселень переважно маємо завдяки дослідженням з часу 40-х рр. ХХ ст. і до сьогодні. У різний час цим регіонам приділили свою увагу М. П. Кучера, П. О. Раппопорт, О. О. Ратич, О. І. Тереножкін, М. Ю. Брайчевський, В. В. Ауліх, І. С. Винокур, Ю. М. Малєєв, О. М. Приходнюк, І. П. Русанова, Б. О. Тимощук, І. П. Герета, В. П. Савич, М. А. Філіпчук, Б. С. Строцень, В. М. Войнаровський, О. М. Гаврилюк, О. І. Корчинський, М. О. Ягодинська, В. Д. Гупало, І. П. Возний, Б. П. Томенчук, Л. П. Михайлина, С. В. Пивоваров, С. П. Маярчак та багато інших дослідників, а також, на сучасному етапі – фахівці «Рятівної археологічної служби» Інституту археології НАН України (м. Львів).
У цьому розділі основну увагу приділено пам’яткам Х – ХІІІ ст., однак як передумови для виникнення поселень давньоруського часу в деяких мікрорегіонах розглядаються картовані автором пам’ятки більш раннього часу – VIII–IX ст. Адже слов’янське населення цього часу становило основу для розвитку пізньосередньовічного суспільства. Це люди, які жили в переламні моменти переходу від вождівських союзів до спроби централізованого управління територіями, здійсненими наприкінці Х ст.
Ареали традиційного розселення до формування князівств Галицької землі (ІХ – Х ст.)
Розглядаючи ареали традиційного розселення у давньоруський час на ранньому етапі (Х ст.), зокрема передгірські та гірські природно-географічні області, вважаємо, що вони здебільшого становлять основу іншого слов’янського соціального організму, а саме: пов’язані з традиціями носіїв райковецької культури, і не можуть бути у повному обсягу залучені як ранні поселення власне давньоруського (феодального, пізньосередньовічного) періоду, на відміну від ранніх поселень Волинської землі, де процес одержавлення розпочався раніше. Однак ми картували ті пам’ятки, які разом із нашаруваннями райковецької культури містять ознаки подальшого безперервного розвитку та «переросли» у давньоруські пам’ятки на більш пізніх етапах (межа Х‒ХІ ст.). Виділяємо п’ять ареалів традиційного розселення на етапі Х ст. у басейні Дністра: мікрорегіон гірської зони; мікрорегіон вододілу Західного Бугу, Дністра та Сану – екотон областей; мікрорегіон Західно-Подільської області, мікрорегіон області Прикарпаття та частково Опілля; мікрорегіон у Пруто-Дністровській області (Див. вкладку).
Пам’ятки, які ми картували у мікрорегіоні гірської зоні, тягнуться по лінії Карпат із північного заходу на південний схід ланцюгом, який, очевидно, позначає межу ареалу традиційного розселення на час Х ст. Це – такі укріплені центри, як Посада Новоміська (літописний Радим?), Урич (Тустань), Верхнє Синьовидне, Долина, Нижній Струтинь, Кобаки. Характерно, що окрім городищ Урич та Нижній Струтинь, решта припинили власне існування, поступившись новим центрам, що виникли у гірських районах на початку та в першій половині ХІ ст. Позначивши таким чином період одержавлення цих територій та поглиблення південно-західного кордону Галицької землі у глиб гірського масиву.
Мікрорегіон вододілу Західного Бугу Дністра та Сану є унікальним екотоном трьох природних горбистих місцевостей: Грядового Побужжя, Розточчя та Щирецького районів (Див. вкладку). Найпоширенішими формами рельєфу тут є підвищення, котрі часом утворюють суцільні ланцюги. Вагому роль у мікрорегіоні відіграють крейдові відкладення, багаті на підземні води, що за відсутності достатнього обводнення є основними постачальниками води. У таких умовах відбувалося виникнення та розселення сільських неукріплених поселень. Зазначимо, що до цього мікрорегіону включено також джерела р. Свиня, Полтва, Думний Потік – притоки Західного Бугу. Вважаємо, однак, що на початкових етапах ці території у своєму розвитку більше тяжіли до верхів’їв Дністра та Галицької землі ніж до Волинської, тому включили їх до складу мікрорегіону вододілу. Характерною особливістю пам’яток цієї зони як сільських поселень, так і городищ є той факт, що усі вони без винятку переживають етап ХІ ст. і існують надалі у наступні періоди. Основні укріплені центри, під впливом яких відбувалося розселення, це – городища Стільсько та Ілів, які, очевидно утворювали одну округу. Городища Підгородище та три інших городища, зафіксовані у мікрорегіоні розташовані розосереджено – Березець, Добростани, Судова Вишня (літописне Вишня – 981 р.). Привертають увагу також дві групи сільських поселень у басейні р. Зубра, у районі яких не зафіксовано укріпленого пункту. Це групи в районі пам’яток Демня І та Зубра І. Вони містяться доволі далеко від найближчих картованих городищ Львів V та Стільсько й входять у 15-кілометрову зону кожного з них. Тож, можливо, ці групи поселень були дальньою округою городищ або в їхньому районі існували свої укріплені пункти, що не збереглися до нашого часу (Див. вкладку).
Наступні мікрорегіони, які розташовані в Західно-Подільській області та області Опілля й Прикарпаття, не вирізняються особливою концентрацією пам’яток, тому визначити зони традиційного розселення достатньо непросто. Частково така ситуація склалася через недостатнє картування ранніх пам’яток. Частково – через подібність рельєфу обох регіонів: горбисту місцевість із певними відмінностями. Тому умовно поділяємо ці два регіони за їхньою природною межею. Вона проходить приблизно по течії р. Стрипа, територія на захід від течії належить до області Рогатинського і Придністровського Опілля та області Прикарпаття, на схід – до Західно-Подільської області. Виникнення сільських поселень та розселення у цих мікрорегіонах розглянуто нами відповідно до їхнього природного середовища.
Мікрорегіон Прикарпаття та Рогатинського і Придністровського Опілля умовно можна поділити на два мікрорегіони, які сформували зону розселення і пізніше стали центральними та північними областями Галицького князівства. Так, зона в районі течії Дністра перебувала під впливом таких укріплених пунктів, як Старе Село, Галич, Буківна, Коропець ІІ, Залісся І (Див. вкладку). Водночас ця територія є екотоном області Прикарпаття та Опілля. Очевидно, особливості цієї зони, що характеризувалася в минулому значним поширенням дубово-грабових лісів та одночасно доволі вираженим рельєфом, створили сприятливі умови для виникнення тут поселень. Другий мікрорегіон – Опілля. Говорити про напрямки у розселенні цього регіону на ранньому етапі не маємо можливості через недостатню кількість картованих пам’яток Х ст. (16 городищ та поселень). Однак зони їхнього розташування вказують на формування певних осередків, основний з яких зафіксовано у середній течії р. Гнила Липа. Ідеться про чотири городища, що розташовані на відстані не далі ніж 5 км одне від одного – Добринів, Луковище І, Луковище, Підгороддя (Див. вкладку). Усі вони були ранніми центрами, навколо яких сформувалося подальше розселення – два останніх городища проіснували до ХІІІ ст. Через недостатню кількість картованих пам’яток Х ст. зони розселення частково можна реконструювати, залучивши картовані нами поселення та городища широкого датування «давньоруські». І навіть у такому разі, тенденція до переважання розселення у басейні Гнилої Липи залишається. Нижче за течією зафіксовано групу з дев’яти поселень, що тяжіють до городища Куропатники ІІ. Ще одна група поселень, що формує певний ареал розселення разом із групою городищ, описаних вище та групою з центром у Куропатниках ІІ є концентрація поселень у середній течії р. Свирж у районі пам’ятки Загір’я ІІІ. Так само, залучивши пам’ятки широкого датування можемо підтвердити тенденцію розселення у Прикарпатті за течією Дністра. Ця обставина переважно стосується укріплених поселень. Що ж до сільських неукріплених поселень, то відзначається їхнє переважне розташування значними групами, а такий тип існування поселень у басейні Дністра характерний для часу ХІІ‒ХІІІ ст. Тож загалом можемо говорити про значно слабшу заселеність цього мікрорегіону Дністра у Х ст. на противагу мікрорегіонам Волинської землі, наприклад, у басейні Горині, Ікви, або навіть і сусідньому регіоні – вододілі Дністра, Західного Бугу та Сану.
