Читать книгу: «Історія цивілізації. Україна. Том 2. Від Русі до Галицького князівства (900–1256)», страница 7
Суспільство Київської Русі було структурованим, а на його вершині перебували князі, які становили єдину керівну династію й перебували між собою у складних васально-ієрархічних стосунках. Чисельну категорію соціальної верхівки становили бояри, які поділялися на «великих» і «менших», але окрім того були ще й «земські». Разом із князями вони становили панівну еліту держави, як і окремої літописної землі (Київської, Чернігово-Сіверської, Переяславської, Волинської, Галицької та ін.). «Великі» бояри ставали воєводами, тисяцькими, князівськими печатниками – канцлерами; «малі» ж посідали нижчі щаблі князівсько-адміністративного апарату – міністеріалітету. Літописи до цієї категорії урядових чиновників відносили соцьких, десяцьких, тіунів, дворецьких, осьменників, огнищан. У виконанні власних управлінських функцій вони опиралися, своєю чергою, на вирників, митників, мечників, дітських, печатників.
Привілейоване становище у давньоруському суспільстві належало й князівській військовій дружині, що брала участь не лише у війнах, придушенні соціальних конфліктів, а і в управлінні державою чи окремою землею. У таких підрозділах інтегрувалася військова знать, воїни-професіонали, представники окремих підрозділів князівської адміністрації. Взагалі ієрархічна структура соціальної верхівки була доволі розвиненою, повністю відповідала функціонуванню феодального організму і перебувала під захистом держави.
На іншому полюсі давньоруського суспільства перебували феодально залежні прошарки населення: смерди, люди, закупи, рядовичі, челядь, наймити, ізгої, холопи. Основною категорією серед них, зайнятою у сфері сільськогосподарського виробництва, були смерди. А останні із перехованих категорій (холопи) були особами неповноправними, їхній соціальний стан був аналогічний рабському.
До феодально залежних верств населення належали також вотчинні ремісники, які мешкали в садибах феодалів. У містах був відносно значний відсоток вільних ремісників – так званих посадських. Також в урбаністичних центрах проживала й більшість купців. А про ще одну групу давньоруського населення – біле і чорне духовенство – йшлося вище, хоча на Русі перебували й представники інших релігійних громад (мусульмани, юдеї та ін.).
Після переліку всіх основних груп давньоруського населення виникає логічне запитання: які ж рівні етнічної самосвідомості, окрім церковнослужителів, були в кожної з них?
Почнімо із самих соціальних верхів, враховуючи, на наш погляд, одну доволі суттєву та характерну деталь: на відміну від західноєвропейських феодалів різного рангу, які у своїй більшості, отримавши володіння, залишалися там назавжди, а також передавали їх далі своїм нащадкам (цей процес проходив із покоління в покоління). Давньоруські князі починаючи з часів ранньофеодальної монархії ІХ – ХІ ст. майже весь час перебували в русі, докладаючи чимало зусиль, щоб перейти та зайняти більш престижний і вигідний в економічному та політичному відношенні стіл. Для Західної Європи не були характерними випадки типу зафіксованого у Лаврентіївському літописі під 1135 р.: «Георгии князь Володимеричь. испроси у брата своєго Ярополка Переяславль. а Ярополку вда Суждаль. И Ростовъ и прочюю волость свою но не всю». Варто пояснити, що тут йдеться про політику Юрія Долгорукого, коли він рвався в подніпровський регіон, щоб зайняти київський великокняжий стіл.
Такі постійні переміщення, різноманітні інтенсивні контакти між окремими князівськими родинами та їхніми васалами давали можливість підтримувати ефективні зв’язки між окремим регіонами Київської Русі, не давали змогу повністю поринати лише у розв’язання нагальних проблем конкретної підвладної території.
Не варто забувати, що східноєвропейськими просторами князі пересувались разом із велелюдним оточенням. Тому варто константувати, що для роду Рюриковичів східноєвропейські землі справді стали «полем єднання», і вони цю історичну спільність реально відчували. Горизонтальні зв’язки між князями-родичами справді цікавили й літописців хіба що не найбільше на тлі інших питань, пов’язаних із міжосібними взаєминами: за кількістю згадок, слова «брат» мають в «Повісті минулих літ» друге місце після слова «лето» (тобто рік).
Звичайно, разом із князями у відчутті єдності були солідарні й бояри – адміністративний апарат держави та підпорядковані їм безпосередньо слуги й виконавці. До цього контингенту входили не лише вихідці зі східнослов’янського середовища, а й з інших країн та земель. До них можна приєднати й представників військової еліти та молодшої дружини, які повною мірою залежали від князівської милості, а тому супроводжували своїх господарів у їхніх переміщеннях іноді й на далекі відстані.
З літописів відомо чимало фактів наявності різноетнічного складу населення цілої низки міст, князівського оточення, бояр, церковнослужителів. Нагадаємо, що серед вищого духовенства протягом кількох століть давньоруської історії було лише два митрополита-русина, а всі інші приходили з Константинополя (як і багато представників з їх оточення).
Яскравою ілюстрацією різноетнічного складу у вищих сферах суспільства є опис вбивства князів Бориса та Гліба, що пізніше були зараховані до сонму давньоруських святих. Так, на Бориса здійснили напад вишгородські мужі боярські (більшість із них, звичайно, були слов’янами), а добили пораненого князя варяги. Разом з ним загинув слуга Георгій, родом з Угорщини. Борисового брата Гліба зарізав його ж кухар Торчин – вірогідно виходець із кочівницького середовища.
Але переселенці з Північної Європи використовувалися на Русі не лише як груба військова сила. Прикладом може бути хоча б варяг Шимон, який перебував «у честі» в Ізяслава й Всеволода Ярославичів, про що свідчить Києво-Печерський Патерик. Знатний швед мав видне місце при дворі великих князів київських. Він прийняв православ’я «со всемъ домомъ своимъ яко до 3000 душь», а його син Георгій став тисяцьким у Ростово-Суздальській землі.
Найбільша питома вага скандинавів у князівському оточенні зафіксована в часи становлення давньоруської державності, що, зокрема, прослідковано під час укладення русько-візантійського договору 944 р.: 56 осіб із 76 мають скандинавські імена. Для норманістів цей факт, що начебто підтверджує скандинавське походження давньоруської еліти (адже сам легендарний Рюрик – засновник династії – є скандинавом), не вимагає подальших пояснень. А антинорманісти бажали якомога менше говорити про цю вельми незручну для них обставину.
Однак звернення до подальшого використання скандинавських імен на Русі вимальовує значно складнішу картину. Якщо вивчати склад учасників договору 944 р., то можна дізнатися, що далеко не всі названі особи є представниками давньоруської еліти. Так, наприклад, купці-свідки (з їхньої загальної кількості 26, скандинавські імена мали 21 особа) навряд були постійними поселенцями: саме їхнє основне заняття зумовлювало тимчасове перебування в слов’янському середовищі. Наскільки укоренилися в цьому середовищі посли-скандинави (таких було 17 із 25), також сказати складно. Ймовірно, що вони лише якийсь недовгий час перебували на службі у давньоруських князів, а потім поверталися на батьківщину. Тож співвідношення скандинавів і слов’ян у складі давньоруської знаті суттєво інше, ніж уявляється на перший погляд.
Зовсім інакшим видається насправді й ступінь впливу скандинавського іменнослова на давньоруський. Із вищезгаданих 56 імен лише 7 увійшли до давньоруського вжитку. Інші були повністю забуті й ніколи більше не згадувалися у джерелах. До того ж семеро, що залишилися – це імена великих князів та боярських імен і вони використовувалися й пізніше (Олег, Ігор, Гліб, Ольга, Акун/Якун).
Міжетнічним контактам та перебуванню іноземців на Русі сприяли й династичні шлюби на найвищих рівнях тогочасної соціальної ієрархії. Тому одного з найвизначніших діячів Київської Русі XI ст. – Ярослава Мудрого – навіть іноді величали «тестем Європи». Для розв’язання важливих дипломатичних питань великий князь київський використовував і цей важіль родичання: його сестра Марія-Доброгнєва стала дружиною польського короля Казимира, а син Ізяслав узяв собі за дружину сестру Казимира Гертруду-Олисаву; одна донька, Анна, стала королевою Франції через шлюб із Генріхом І; друга, Анастасія – дружиною короля Угорщини Андрія; третя, Єлизавета – дружиною принца, а потім короля Норвегії Гаральда Грізного (пізніше вона одружилася зі шведським королем Свеном); син Ярослава Всеволод став чоловіком візантійської принцеси Марії з роду Мономахів.
Найбільш різноманітною за етнічним складом населення, як вже відзначено, була столиця держави. Київ і його околиці були місцем збору різноплемінних дружин: сюди попадали і полонені ляхи, і поселені князями словени, чудь і кривичі, і найняті варяги і торки, і данці, і ірландські монахи, і арабські купці, і угорські вершники. Про вихідців зі Сходу в Києві, «магрибинцев»-мусульман згадує мандрівник з Андалузії Ал-Гарнаті (Путешествие, 1971, с. 35–37). Про появу в місті X ст. громади хозарських євреїв, свідчить текст «Київського письма», виявленого серед манускриптів у стародавній синагозі міста Фустат-Міср, столиці середньовічного Єгипту. Цей лист був написаний особами, які володіли елементами єврейської освіченості рабиністичного тлумачення.
Про контакти зі степняками згадує 968 р. Іпатіївський літопис, коли печеніги-баджнаки оточили столицю. Про це дружинників, які перебували на лівому березі Дніпра, повідомив один отрок: він переплив річку, пройшовши до того через кочівницький табір і запитуючи, чи не бачив хто його коня «бе бо оумея Печенескы». Тобто між слов’янами й кочівниками відбувалися досить інтенсивні зв’язки, що вилилися і у знання мови.
Далі про міжнародну ситуацію в місті й присутність тут іноземців знаходимо у свідченнях під 980 р., коли до влади йшов Володимир. Тоді його брата Ярополка підняли на мечі два варяги; потім жінку невдалого противника грекиню взяв до себе переможець; після захоплення столиці Володимир відібрав собі кращих варягів і роздав їм гради, а інших відправив до візантійського імператора. Перед тим, 945 р., під час присягання на мир із Візантією руси-християни клялися в церкві Св. Іллі на Подолі. Як пояснює літописець, тоді серед дружинників князя Ігоря було чимало християн, зокрема варягів.
Пізніше, 1124 р., під час великої пожежі погорів увесь Поділ, а на другий день Гора, і, як вказується в літописі – «монастирі і жиди». Нагадаємо, що одні з головних київських воріт називалися якраз Жидівськими.
Ще один цікавий факт: 1178–1180 рр. купець із верхньодунайського міста Регенсбурга Гавріг, який тоді проживав у Києві, перевів на монастир Св. Еммерама шляхом контокорентних розрахунків 18 фунтів срібла.
Археологічні матеріали та окремі об’єкти значно доповнюють інформацію про переселенців у автохтонне середовище в окремих мікрорегіонах й конкретизують певною мірою пункти та місця розселення інородців. Але необхідно зробити застереження про використання окремих знахідок іноземного походження: вони могли попадати в іншу частину світу (зокрема й на Русь) не лише у зв’язку з переселенням того чи іншого індивіда, а й шляхом торговельних операцій. Це, зокрема, стосується зброї, котра в період раннього феодалізму поступово втрачала ознаки, за якими можна визначити, якому етносу вона належала – у зв’язку з тим, що поширення військово-технічних досягнень набувало майже повсюдного характеру. Значно об’єктивнішим є використання закритих археологічних комплексів, серед котрих, звичайно, в цьому плані найінформативнішими є поховальні пам’ятки.
Селянство в широкому розумінні охоплювало всіх дрібних сільських виробників, які вели індивідуальне господарство власними силами та засобами виробництва й для котрих трудова діяльність становила їхню найважливішу функцію. Замкнутий характер господарювання та відсутність постійних, інтенсивних контактів між окремими громадами не давали змоги відчувати свою єдність з аналогічними людськими колективами на значних за розмірами просторах Східної Європи. Навряд, щоб смерд десь на Галичині щось знав про жителя Чернігово-Сіверщини, не говорячи вже про сільське населення Новгородщини або Суздальщини. Їхні світи в ті часи були значно локальнішими й конкретнішими.
Не могли відчувати якоїсь загальної єдності й ті групи населення, котрі майже перебували на становищі рабів (передусім холопи). Вони, як-от у стародавньому Римі, не належали до громадянського суспільства, не мали змоги виконувати всередині нього які-небудь соціальні функції, а саме були власністю конкретного господаря.
Повертаючись до етнічної проблематики, нагадаємо, що уявлення про спільність походження, яке виступало в ролі одного з головних компонентів самосвідомості різних етнічних угруповань на певних етапах розвитку народності, відступає на другий план порівняно з таким його компонентом, як уявлення про спільність культури. Остання думка важлива саме у контексті досліджуваного питання. Адже в розробках останніх десятиліть дедалі чіткіше йдеться про необхідність вивчення двох культур у межах соціально стратифікованого суспільства. Початок цього процесу відносять до періоду розкладу первісного ладу, особливо до етапу «вождівства», коли вже існує майнова нерівність, але ще відсутній легалізований апарат гноблення. З виділенням з єдиного егалітарного суспільства, з одного боку, багатих – «великих», «кращих», «сильних» людей чи мужів, а з іншого – бідних общинників, почалося й становлення двох полярних субкультур в єдиній культурі етносу. Далі ці процеси еволюціонували. Протягом висхідної стадії розвитку того чи іншого класового суспільства перша з названих культур – соціальної верхівки – була передовою та більш інтегрувала.
Починаючи з перших століть існування Київської Русі ці дві субкультури сформувалися в чітко виражені явища, котрі в науці здобули назви «дружинної» та «народної» культур. Для інших етнічних угруповань використовують терміни «офіційна», «елітарна», «міська», «сільська» культури, але загалом це суті справи не змінює.
У феодальному суспільстві світосприйняття було релігійним. Тому на вищому рівні етнічної ієрархії в основу етнічної самосвідомості закладався й чіткіше проявлений у ті часи конфесійний критерій, що виявився досить стійким. Він легко набував етноконфесійного характеру. В конкретній східноєвропейській ситуації введення християнства за православною обрядовістю 988 р. і його подальше поширення також можна сприймати як ще одну ідеологічну ланку в етнічному розвитку східних слов’ян.
Сповідували християнське віровчення насамперед представники елітарних прошарків суспільства насамперед на відміну від основної маси населення, у свідомості якого пережитки старих язичницьких вірувань ще посідали значне місце. Ще з часів Феодосія Печерського такий синкретизм релігійних поглядів отримав назву «двовір’я».
На початкових етапах поширення християнських ідей не всі неофіти моментально ставали щирими послідовниками нового вчення. Існують і факти про відданих язичників у перші століття II тис. н. е. Також не варто забувати й про численних «двоєвірців», серед яких кількісно переважали представники нижчих соціальних прошарків.
Звертаючись до проблеми двох культур у суспільстві Київської Русі, варто вказати на те, що всі наявні факти єднання відносяться до носіїв елітарної культури, які й були виразниками єдності в рамках тогочасного суспільства. Навряд чи можна обґрунтувати належність Володимира Святославича або Ярослава Мудрого до російської чи української панівної верхівки – обидва починали правити на східнослов’янській півночі, в Новгороді Великому, а перейшовши на київський стіл, звершили головні свої діяння та віддали сили на благо країни. А їхній батько та дід Святослав Ігоревич узагалі бажав перенести центр своєї держави із Середнього Подніпров’я далі на захід. Ситуація цілком нормальна для часів формування ранньофеодальних імперій, коли зовнішня експансія була одним із головних чинників становлення державних територій. Хоча й зовсім неможлива для часів стабільних кордонів сучасних державних утворень.
Ще більше ускладнилася ситуація в пізніші часи існування Київської держави. Ось лише кілька прикладів. Володимир Мономах: посідав ростовський, смоленський, володимир-волинський, знову смоленський, чернігівський, переяславський, а потім київський столи. Його син Мстислав Великий: новгородський, ростовський, смоленський, знову новгородський, бєлгородський, київський столи. Показовою є і доля іншого сина Мономаха – Юрія Долгорукого: він був князем ростово-суздальським (чотири рази), переяславським (двічі), городецько-остерським (один раз), київським (тричі). У столиці Русі всі троє й поховані. Та і їхні попередники – Святослав, Володимир, Ярослав – сидячи спочатку в Новгороді Великому, а вже потім у Києві, звичайно, не мали відповідного сучасного українського чи російського громадянства.
Водночас широкі народні маси в інтеграційних процесах брали участь доволі мляво. Складно уявити високе усвідомлення своєї єдності із селянами-смердами, які проживали, наприклад, під Галичем і Курськом, не говорячи вже про жителів сільської місцевості на Волині та Новгородщині. Їхні «світи» були значно конкретнішими та реальнішими для тієї епохи, становили значно менші розміри. Це передусім обумовлювалося системою контактів наприкінці І – на початку II тис. н. е. для більшості тогочасного люду. Тому варто погодитися з думкою, що в середньовічні часи, з точки зору сучасної науки, доволі значна частина населення була безетнічною.
Прийняття гіпотези, що давньоруська етнічна спільнота існувала на рівні носіїв елітарної культури й не сприймалася масами рядового населення (передусім панівним у кількісному відношенні сільським людом), дає змогу більш логічно реконструювати механізм подальшої появи на історичній арені українців, росіян та білорусів, а також пояснити відсутність спроб етнічної інтеграції всього східноєвропейського слов’янського населення після катастрофи ХІІІ ст., коли держава їхня загинула.
Розглянувши в контексті цього дослідження основні категорії давньоруського люду, можна зробити висновок, що етнічне єднання відчували представники верхніх соціальних прошарків тих часів. Вони належали до виразників субкультури, котра отримала у різних авторів назву офіційної, міської, дружинної на противагу народній чи сільській. Перша з них, тобто елітарна, в ті часи була передовою, більш інтеграційною. Тут існує принципова відмінність від специфіки етнічних утворень пізніших часів (особливо при формуванні націй), коли між окремими територіями та групами населення встановлюються значно щільніші зв’язки, а це, своєю чергою, сприяло закріпленню нової самосвідомості у віднесенні конкретного індивідуума до певної історичної людської спільності на східноєвропейських теренах. І в цьому не було нічого незвичного: адже подібна ситуація фіксується в цей час і в інших країнах. Зокрема, у середні віки під терміном «угорська нація» розумілося лише дворянство. А коли один із французів прийняв запрошення стати вихователем сина князя Чорторийського, то він із подивом дізнався, що Польща була країною селян, які не відали про державу, а знали лише свого пана, а також місцевих князів.
Варто хоча б приблизно з’ясувати, яка ж частина населення Київської Русі могла відчувати свою єдність.
Передовсім це тогочасне міське населення, котре за різними підрахунками становило від чотирьох до шести відсотків від загального населення країни. Відомо, що одним із трьох основних способів містоутворення був торговельно-ремісничий. Якщо ж говорити в цьому разі про більшість ремісників та купців, які в основному мешкали в містах, то вони, внаслідок специфіки власних професій, мали часто контактувати з різними верствами населення, а тому отримували різноманітну інформацію і теж могли відчувати свою певну єдність на значних за розмірами східноєвропейських територіях, чого не можна сказати про сільське населення. Воно в ті часи становило основну масу люду і в демографічному плані явно домінувало.
Сюди ж варто додати населення прикордонних фортець, де основу становили князівські дружинники та їхні родини, заміських монастирів, пунктів князівських та боярських адміністрацій, торговельних «караван-сараїв» на міжнародних магістралях. Гіпотетично набереться близько десяти відсотків. Тому імовірним є те, що на Русі близько 90 відсотків тогочасного люду не мало поняття про загальноетнічну єдність.
Тож можна погоджуватися з точкою зору, що сучасні росіяни, українці та білоруси почали процес власного етнічного самоусвідомлення пізніше часів існування Київської Русі – вже після навали орд Батия у першій половині ХІІІ ст.
Література
Алексеева Т. И. 1973. Этногенез восточных славян по данным антропологии. Москва.
Багрянородный Константин. 1991. Об управлении империей. Москва.
Баран В. Д. 1998. Давні слов’яни. Україна крізь віки, 3. Київ.
Баран В. Д. 2000. Утворення Києво-Руської держави та етнокультурні процеси. Археологічні студії. Київ-Чернівці, 1, 25–43.
Брайчевский М. Ю. 1983. Восточнославянские союзы племен в эпоху формирования Древнерусского государства. Древнерусское государство и славяне. Минск, 102–103.
Голб Н., Прицак О. 1997. Хозарско-еврейские документы X века. Москва-Єрусалим.
Дубов И. В. 1982. Северо-Восточная Русь в эпоху средневековья. Ленинград.
Иванов В. В., Топоров В. Н. 1958. К постановке вопроса о древнейших отношениях балтийских и славянских языков. Москва.
Кучкин В. А. 1984. Формирование государственной территории Северо-Восточной Руси в Х – ХІV вв. Москва.
Лебедев Г. С. 1985. Эпоха викингов в Северной Европе. Историко-археологические очерки. Ленинград.
Моця О. П. 2009. Київська Русь: православ’я і народність. Наукові записки [Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка]. Серія: Історичні науки, 12, 226–236.
Моця А. П. 1987. Насиление Среднего Поднепровья ІХ – ХШ вв. (по данным погребальных памятников). Киев.
Моця О. П. 2007. Південна «Руська земля».
Моця О. П. 2019. Нагальні питання дослідження етнічної історії східних слов’ян середньовічних часів. Археологія, 1, 28–41.
Орлов Р. С. 1987. Школы художественной металлообработки «Русской земли» и племенные украшения. Исследование социально-исторических проблем в археологии. Київ. 228–242.
Путешествие Абу Хамида Ал-Гарнати в Восточную и Центральную Европу (1131–1153 гг.). 1971. Публикация О. Г. Большакова, А. Л. Монгайта. Москва.
Рыбаков Б. А. 1982. Киевская Русь и русские княжества ХІІ–ХІІІ вв. Москва.
Сегеда С. 2001. Антропологія. Київ.
Седов В. В. 1982. Восточные славяне в VІ–ХІІІ вв. Археология СССР. Москва.
Третьяков П. Н. 1966. Финно-угры, балты и славяне на Днепре и Волге. Москва; Ленинград.
Україна: хронологія розвитку 2009. Т. 2: Давні слов’яни, Київська Русь. Київ.
Хабургаев Г. А. 1979. Этнонимия «Повести временних лет» в связи с задачами реконструкции восточнославянского глоттогенеза. Москва.
