Читать книгу: «Слово Боже – живе і діяльне. Проповіді та промови 2011–2013. Т. 1», страница 4
Четверта неділя Великого посту
м. Київ, Патріарший собор Воскресіння Христового, 25 березня 2012 року
Мр. 9, 17–31
Дорогі в Христі!
Сьогодні хочу насамперед привітати групу молоді та катехитів, учителів віри, Київської архиєпархії, які беруть участь у реколекціях у рамках підготовки до святкування свята Воскресіння Христового. Щиро дякую вам за присутність і бажаю вам глибокого духовного життя впродовж цього часу.
Останні кілька століть життя людства позначені відкриттям великих людських можливостей. Людина начебто почала щоразу більше вірити в себе – у те, що знає і що вміє. Це створило ілюзію всемогутності людської істоти. Хоча впродовж останніх десятиліть ми відчуваємо (особливо під час сучасної економічної кризи), що все ж таки не є всесильними, не все нам підвладне, не все ми можемо вирішити своєю силою і своїм знанням.
Наслідком такої ейфорії, віри в себе стало те, що людина начебто перетворилася на глуху й німу до того, що є вічним, невидимим, нематеріальним, – до того, що ми зазвичай називаємо духовним світом. Особа, яка переживає межу своїх людських можливостей, поневолі впадає в крайнощі, але насправді те, що вона шукає, – це повнота її існування в цьому духовному, вічному світі.
У цю неділю, четверту неділю Великого посту, Євангеліє представляє нам один із випадків переживання межі людської можливості. Ісус Христос, який щойно преобразився на Таворській горі, приходить до своїх людей, до своїх учнів, які Йому скаржаться: «Учителю, ми нічого не змогли зробити». «А що сталося?» – запитує Вчитель. Батько привів до Христових учнів свого єдиного сина, який мав специфічну недугу. Євангелист Марко каже, що хлопець був у владі глухого і німого духа, який часто кидав ним у вогонь і воду, щоб його погубити. Властиво, батько не знав, ким насправді є його син, як вільна особа, створена на образ і подобу Божу, бо злий дух відібрав у нього цю Божу подобу.
Глухий і німий дух був знаком нездатності людини чути Божий голос, тому що в Старому Завіті з Богом можна було спілкуватися лише через орган слуху. (Каже пророк: «Слухай, Ізраїлю».) Хто не чує, очевидно, не може говорити, не має у собі того слова, джерелом якого є сам Господь Бог.
Христові слова: «Роде невірний і грішний, скільки часу маю з вами перебувати?» – стосуються не так того батька, як всіх людей. Адже син був образом своїх батьків. Те, що з ним сталося, було наче згустком ситуації, в якій жили люди, котрі зібралися в той час, щоб бачити і слухати Божественного Вчителя. Часом кажуть, що діти є обличчям своїх батьків, вони виявляють те, про що тато і мама мовчать. Тому, дивлячись на того хлопця, на його недугу, Христос говорить про стан людей, яких Він прийшов спасти. Звичайно, Він вигнав злого духа із хлопця, зробив його здатним чути Боже слово і передавати іншим, але в момент вигнання того духа юнак був начебто мертвим. Тоді Ісус бере його за руку і підводить до батька.
Дорогі в Христі, під час Великого посту ми покликані, з одного боку, побачити межі своїх духовних сил і людських можливостей, а з іншого – пережити Божу силу, яку можемо отримати через віру. Бо віруюча людина якраз на межі власної спроможності відчуває Божу силу. Тому Христос каже: «Нічого немає неможливого тому, хто вірує». Віра робить нас здатними переживати, відчувати цю небесну, божественну дійсність і прийняти силу, яку хоче нам дати Господь.
Упродовж Великого посту ми молимося одну цікаву молитву, яка називається «Молитва Єфрема Сирина». Думаю, що багато з вас знає її напам’ять. У цій молитві є такі слова: «Господи і Владико життя мого, духа лінивства, недбайливості, властолюбства і пустомовства віджени від мене, а духа чесноті, справедливості й любові дай мені, слузі Твоєму». Ми молимося про зміну духу, про те саме, що пережив хлопець із євангельської розповіді. Просимо Господа Бога забрати від нас це омертвіння, нечуйність до духовних істин, просимо Його повернути нам Божу подобу, просимо, щоб Господь допоміг нам пізнати самих себе, а відтак сповнитися Його знанням, Його силою, Його можливостями. Але часом гріх так глибоко вкорінюється в нашому серці, характері, що коли ми хочемо те зло із себе вигнати, нам видається, що ми вмираємо.
Якось, ще будучи священником, я розмовляв із одним хлопцем і сказав йому: «Такі й такі риси твого характеру є поганими, ти мусиш їх позбутися». А він мені відповів: «Отче, я не зможу їх позбутися, бо тоді це вже буду не я».
Час Великого посту ми ще називаємо часом умертвлення, бо справді, позбуваючись злого зі свого життя, нам спершу видається, що ми начебто вмираємо, подібно до того хлопця, якого зцілив Христос. Проте саме тоді ми відкриваємо, даємо місце Святому Духові, якого приходить дарувати нам Христос, щоб зробити нас повноцінними людьми, створеними на образ і подобу Бога.
Хочу нам усім побажати, щоб під час Великого посту кожен із нас пережив зміну духу, щоб ми стали віруючими людьми, щоразу більше і глибше. Як ми чули в Євангелії, батько того хлопця молився до Христа словами: «Вірую, Господи, але поможи моєму невірству». Тому щоразу, коли відчуваємо, що своїми силами, знаннями і можливостями нічого не можемо, кажімо до Христа: «Вірую, Учителю, поможи моєму невірству», – і побачимо, що Божа сила змінить, преобразить наше життя, наповнить його новим змістом, новим духом і зробить можливим те, що по-людськи є неможливим. Нехай сьогодні кожен із нас відчує себе улюбленим сином і улюбленою донькою нашого Небесного Отця, а Дух Святий стане силою нашого християнського життя. Зростаючи у вірі, ми станемо сильнішими в Божому Слові.
Четверта неділя Великого посту
с. Северинівка (Київщина), 14 квітня 2013 року
Мр. 9, 17–31
Всечесний отче Тарасе!
Всечесні отці!
Преподобні сестри!
Хотів неочікувано сьогодні до вас приїхати, щоб у родинний спосіб з вами провести час, поспілкуватися і помолитися. Ваша громада, мабуть, наймолодша в нашій архиєпархії, проте через це вона не гірша від інших. Нині я прагну засвідчити, що ми, вся наша Церква, про вас пам’ятаємо, дбаємо і, чим тільки зможемо, завжди будемо вас підтримувати.
Ми часом не вповні усвідомлюємо, що людина є духовною істотою. Усе те, що з нами відбувається в нашому тілесному, матеріальному світі чи навіть у психологічному вимірі, є ніщо інше, як вияв духовної дійсності. Коли ми, наприклад, відчуваємо, що в нас з якоюсь людиною є глибока спорідненість, то кажемо, що ми з нею одного духу. Чи навіть коли читаємо якогось класика української літератури, який начебто говорить про те, що ми переживаємо, то кажемо: «У цьому авторові промовляє дух нашого народу». Тож спільний дух – це якась одна платформа людського життя.
Сьогоднішнє євангельське читання розповідає нам про дуже цікаву зустріч. Ісус Христос, повний Духа Святого, приходить в одне місто. Його зустрічає хлопець, який у собі має такого духа, що певною мірою віддзеркалює все те, чим живуть люди в тому місті. Євангелист Марко каже, що він має німого духа, котрий, тільки-но вхопивши хлопця, кидає його об землю, і той скрегоче зубами і ціпеніє. Коли Ісус Христос подивився на цього юнака, то промовив: «О роде невірний, доки Я буду з вами?» Він це сказав, бо те, що відбувається з хлопцем, насправді стосується тих людей, до яких прийшов Ісус Христос.
Це так само, як у сім’ї: діти є обличчям своїх батьків. Те, чим живе подружжя, про що думають і розмовляють мама і тато, – дитина уважно слухає, вбирає в себе, як губка, а пізніше родинний дух наповняє цю дитину.
Ісус Христос є повний Духа Божого, Він прийшов для того, щоб увести людей в Боже товариство. Бо дух, яким був сповнений народ, відокремлював його від Бога, не давав людям бути Божими приятелями. Тому людина втратила мову, не могла говорити ні про Бога, ні про когось іншого, шкодила сама собі.
Що тоді чинить Ісус Христос? Він не просто зцілює хлопця, а робить тих людей, зокрема батька, Божими приятелями, сповнюючи їх Духом Святим. Вони стають причасниками Божого життя. Чим живе Отець, Син і Дух Святий, тим сповнює Ісус Христос цього хлопця. Бо справді, те зцілення є зміною духу. Ісус Христос робить юнака подібним до себе. Як єдинородний Син Небесного Отця, який сповнений Святим Духом, Він наповнює тим Духом юнака. «Вірю, Господи! Допоможи моєму невірству!» – це ті слова, якими батько звертається до Ісуса Христа і які уможливили зміну духу.
Ми живемо в році, у якому святкуватимемо Тисячодвадятип’ятиріччя Хрещення Русі-України. Дякуватимемо Господу Богу за дар віри, який ось уже стільки часу плодоносить на наших землях. Що ж таке віра? Це відкритість людини до Бога і здатність сприйняти Божого Духа. Лише тоді, коли людина вірує, Господь може дати їй свій дар. Навіть більше, може сповнити її своїм життям, своїм Духом, зробити своїм приятелем. Що потрібно для того, щоб зав’язати з кимось приятельські стосунки? Для цього треба бути відкритим. Якщо хтось не хоче відкритися іншій людині, то ніколи не зможе розділити з нею її думок, її прагнень, її життя. Наведу приклад подружжя. Коли жінка і чоловік живуть різними думками, різними переживаннями, не мають одного духу, не відкриті одне до одного – у них немає спільноти подружжя. Так само зі стосунками людини з Богом. Тому, щоб син зцілився, став повноцінним, батько просить віри. Вірю, каже, але допоможи моєму невірству.
Зараз ми переживаємо час Великого посту. Думаю, багато з вас знають, що в цей час ми молимося молитву, яка називається Молитвою святого Єфрема Сирина з доземними поклонами. Спершу ми мовимо: «Господи і Владико життя мого, духа лінивства, недбайливості, властолюб’я і пустомовства відійми від мене». А потім: «Духа чистоти, смирення, любові і покори дай мені, слузі Твоєму». У цій молитві ми прохаємо Господа Бога якраз про зміну духу.
Бажаю вам і собі, щоб наша сьогоднішня зустріч насамперед зав’язала між нами приязнь і приятельські стосунки. Глава вашої Церкви хоче бути з вами, хоче бути вашим приятелем, хоче поділяти з вами усі ваші радості й труднощі. Погляну сьогодні, де будується ваш храм, що робить ця громада для того, аби ми жили одним духом, – Духом Божим, Духом Святим. Крім того, просімо сьогодні, у цій Літургії, щоб Господь Бог робив нас щоразу більше віруючими. А я проситиму Його, щоб ви і ваші діти справді зростали у вірі. Помолімося молитвою євангельського чоловіка: «Вірю, Господи! Допоможи моєму невірству!» Якщо так буде, якщо Дух Божий буде серед нас і в нас, то, будьте певні, всі наші гріхи і немочі можна буде подолати, а все те добре, що ми хочемо збудувати, і в нашому житті, і в нашій громаді, і в нашій Церкві, – з Божою допомогою зможемо зробити. Бо цей дух невірства виганяється тільки молитвою і постом. Нехай цей час нам для цього послужить.
П’ята неділя Великого посту
м. Київ, Патріарший собор Воскресіння Христового, 1 квітня 2012 року
Мр. 10, 32–45
Дорогі в Христі брати і сестри!
Сьогоднішнє Євангеліє, яке ми чули з уст апостола Марка, показує нам Ісуса Христа, який наближається до Єрусалима. Три Євангелія Нового Завіту – від Матея, Марка і Луки, описують усе життя Ісуса Христа: Його життєвий шлях, навчання, діла, чуда – довкола одної-єдиної дороги. Він начебто все своє життя прямує до Єрусалима. Це місто є підсумком, кінцевою метою Його земної мандрівки.
Нині Христос відкриває своїм учням зміст власного життя, каже, куди йде. Син Чоловічий буде виданий у руки язичників, Його вб’ють, але третього дня Він воскресне. Ідучи до Єрусалима, втретє починає говорити про свої страсті, смерть і Воскресіння. Цікаво описує цю подорож Марко.
Божественний Учитель іде до Єрусалима начебто піднімаючись, тому що місто було розташоване на плато. Тож це була дорога вгору. За Ним ідуть Його учні. Проте вони мають цілком інакше розуміння змісту цієї мандрівки. Два апостоли підходять до Христа і, немовби по секрету, кажуть Йому: «Мабуть, в Єрусалимі Ти будеш царем. Ми б хотіли бути Твоїми найближчими міністрами, хочемо якнайкраще влаштувати своє життя біля Тебе. Дай нам, щоб один сидів праворуч від Тебе, другий – ліворуч». Ті учні абсолютно не розуміють, куди йдуть, не збагнули слів Учителя. Тоді Христос починає говорити їм про чашу: «Чи можете пити ту чашу, яку Я п’ю?»
Поміркуймо, яке значення має слово «чаша»? Чаша – це символ людського життя. Якщо ми живемо з Богом, тоді ця чаша повна, життя щасливе. Якщо ж особа живе без Бога, то йдеться про чашу Божого гніву, чашу страждання, яку людина повинна випити аж до кінця.
Христос говорить про свою чашу, яку Він до кінця вип’є в Єрусалимі, яку подасть своїм учням у переддень своєї смерті і скаже: «Пийте з неї всі, це чаша моєї Крові, яка за вас проливається на відпущення гріхів». Чаша, яку Христос хоче дати своїм учням, є чашею Його життя. Той, хто п’є з неї, починає жити разом із Ним. В обряді нашої Церкві теж присутній символ спільної чаші. Подружжя випиває цю чашу на знак того, що відтепер вони починають жити одним життям, вибирають одну життєву дорогу, спільні радості й негоди.
Правдоподібно, що апостол, який просив Христа бути великим у Його Царстві, не пив цієї чаші. Христос відтак йому каже: «Чи можеш ти хреститись Хрещенням, яким я хрещуся?» – тобто перебрати на себе не лише зміст, а й спосіб Його життя. І додав: «Син Чоловічий прийшов, щоб послужити, віддати життя своє як викуп за багатьох». Отже, змістом тієї чаші є не тренування, земне володіння, а служіння кожному з нас. Христос хоче випити життя кожної людини, прийняти його і відтак обновити, спасти, наповнити, замість смерті, вічним життям.
Ця Божественна Літургія, на якій ми зібралися, називається Службою Божою, бо під час неї прийде Христос, щоб взяти на себе тягарі нашого життя, нам послужити і водночас зробити нас причасниками Його Тіла і Крові, чаші, що дасть нам життя вічне.
Дорогі в Христі брати і сестри! Цей 2012 рік наша Церква проголосила Роком мирянина, присвятивши його кожному, хто прийняв Таїнство Хрещення.
Можливо, цієї неділі Христос відкриває нам, що означає бути християнином у сучасному світі, що означає жити Хрещенням, яке кожен із нас отримав. Господь посилає нас у цей світ, щоб, з одного боку, ми були причасниками Його чаші, Його Крові, Його життя вічного, а з іншого – носіями Його служіння. Кожен, хто охрестився, прийняв Христову місію, став учасником Його потрійного життєвого завдання – як царя, священника і пророка. Увесь хрещений люд є царським народом, народом священників, народом пророків (пор. 1 Пет. 2, 9). Кожен із нас має сказати собі слово: «Я є християнином і маю служити, не щоб мені служили інші; маю жити життя як викуп за багатьох». Якщо ми у своєму житті все робитимемо з любові до Бога і до свого ближнього, тоді те Хрещення, яке ми отримали від Христа, стане справді нашою особистою життєвою дорогою. Тоді ми справді беремо участь у спасительній місії Ісуса Христа. Коли прощаємо грішника, зносимо зневагу на свою адресу – ми його спасаємо своїм християнським служінням, забираємо від нього його гріх, відкриваємо йому можливість спасіння і життя вічного.
Наступної неділі ми побачимо Христа, який входить до Єрусалима як Цар. Це буде Квітна неділя. Готуємося до великого свята Пасхи Господньої, переглядаючи наше життя.
У час Великого посту, який добігає кінця, Церква особливо закликає нас приступити до Таїнств Сповіді та Святого Причастя, напитися сили вічного життя Христа з Його чаші. Нехай той заклик, який лунає до кожного з нас, буде справді завдатком того, що коли вип’ємо все те до кінця, що Христос хоче нам дати, тоді справді сядемо праворуч і ліворуч від Нього в Царстві Небесному.
Лазарева субота
с. Княжичі (біля Києва), Київська Трьохсвятительська духовна семінарія, 27 квітня 2013 року
Ів. 11, 1–45
Всесвітліші та всечесні отці!
Преподобні сестри!
Дорогі брати!
Сьогодні ми переживаємо Лазареву суботу, особливий день у літургійному році. Напередодні, на Літургії Напередосвячених Дарів, коли ми співали стихири, то чули такі слова: «Ось закінчилася Чотиридесятниця». Завершується Великий піст і ми розпочинаємо Квітну тріодь, новий період у літургійному році, який безпосередньо прив’язаний до пасхального таїнства. Усі наступні дні, які ми переживатимемо, безпосередньо впроваджують нас у таїнства страждання, смерті та Воскресіння Ісуса Христа.
Розповідь про воскресіння Лазаря, яке описане в Євангелії від Івана, посідає унікальне місце в структурі цього Євангелія. Іван так його уклав, що після «Прологу», який ми читаємо на Пасху, розпочинається «Книга знаків».
«Книга знаків» охоплює сім подій, котрі показують, що Христос є той Месія, якого очікував ізраїльський народ. Перша подія – чудо в Кані Галилейській, а остання – власне, історія про воскресіння Лазаря. Це означає, що Іван подає нам наостанок найбільший знак, що Христос – це наш Господь, Месія. Адже, воскрешаючи Лазаря, Він показує, що є Тим, хто має в руках і життя, і смерть людини. Ісус Христос прийшов, щоб знищити смерть, увійти в смерть і дати людині вічне життя. І ось у світлі цього сьомого месіанського знаку я б хотів подати вам для роздумів на сьогодні три думки.
Перша, центральна, думка цієї події – це слова, які Христос говорить сам про себе: «Я – Воскресіння і Життя». Христос має не таке життя, як ми, Божі створіння. Апостол Павло каже, що все, що ми маємо, мусили від когось отримати. Христос є Життям! Це живий Бог Ізраїлю, який разом з Отцем і Святим Духом є єдиним живим. Христос є Воскресінням, бо поняття «воскресити» означає знову дати життя тому, хто втратив той первісний дар. Тому Христос не поспішає до Лазаря, хоч знає, що той вмирає. Він робить це для того, аби показати людям, що Він є Життям і Воскресінням.
Друга думка. Ми читаємо в книгах Старого Завіту, що кара за гріх – смерть (пор. Рим. 6, 23). Це означає, що коли хтось тікає від життя, його не хоче, від нього відмовляється, то на нього неминуче чекає смерть. Коли ми грішимо (Великий піст був якраз часом розпізнання власних гріхів і боротьби з ними), то вкладаємо себе в гріб. Погляньмо: опис поховання Лазаря – це образ грішної людини. Цього чоловіка, поклавши до гробу, зв’язали похоронними полотнами – руки й ноги має спутані той, хто грішить. Бо така особа завжди закривається від інших людей, її кімната стає подібна до гробу; вона боїться показати комусь, яка є насправді. Проте, як відомо, все таємне раніше чи пізніше стає явним. Як тіло людини, яка не миється, на третій чи четвертий день починає неприємно пахнути, так само гріх: хоч би як ми його приховували – зловоння з часом рознесеться довкола грішника. Це ознаки того, що ми поступово стаємо нездатними жити, тому що ми втратили особистий зв’язок і єдність з джерелом, яким є Христос.
Третя думка. Читаючи сьогодні цю історію, замість імені «Лазар», підставте своє ім’я, і тоді побачите, як Христос нас любить. Господь знає все, що відбувається в душі кожного з нас. Можливо, Він не поспішає одразу нас рятувати, щоб показати, хто є джерелом нашого життя, нашого спасіння. Христос проходить біля нас і плаче наді мною, над своїм приятелем, тому що Він нас любить. Апостол Іван каже, що коли юдеї побачили, як Христос плаче, говорили: «Дивіться, як Він його любив».
Як любить наш Спаситель кожного з нас! Однак сама сцена воскресіння є ще цікавішою. Уявіть собі людину, яка йде зі зв’язаними руками й ногами. Чи це можливо? Як Лазар міг зв’язаний вийти із гробу? Це той момент, коли Христос все ж таки промовляє до мене, прощаючи мені мої гріхи і оживляючи мене. Він каже до мене: «Святославе, вийди!» Так може сказати до кожного з вас. І тоді те, що нас зв’язувало, розв’язується, замість зловоння Христос наповнює нас своїми пахощами.
Своїм cловом Спаситель, який є нашим Воскресінням і Життям, поєднує нас із Cобою, повертає нам життя, усуває все те, що є ознаками нашого загнивання та вмирання, і дає нам повноту життя в Ньому.
Нехай сьогоднішня подія стане певним підсумком нашої великопісної дороги. Якщо хтось до сьогодні лежить у гробі, нехай почує те слово: «Вийди!» Треба вийти, щоб разом із Христом увійти в Його страсті й стати причасником Його славного Воскресіння.
Вхід Господній в Єрусалим (Вербна неділя)
м. Київ, Патріарший собор Воскресіння Христового, 28 квітня 2013 року
Ів. 12, 1–18
Преосвященний владико!
Всесвітліші та всечесні отці!
Преподобні брати і сестри!
Дорогі в Христі брати і сестри!
Сьогоднішнє свято – одне з дванадцяти найбільших свят у році, яке ми називаємо святом урочистого, тріумфального Входу Ісуса Христа в місто Єрусалим, те місто, де Він, розп’ятий на хресті, помре, але третього дня воскресне у славі. Чому ця подія входу в Єрусалим є така важлива, що ми святкуємо її в такий урочистий спосіб? Що вона означає для нас, християн нового часу, які разом сьогодні переживаємо це свято в цьому храмі?
У Святому Письмі маємо різні символи, якими Божественне Одкровення говорить нам про нашого Бога. Одним із них є Божа десниця. Пророк Давид співає так: «Десниця Твоя, Господи, прославилася у силі, і права рука Твоя сокрушила ворогів. Під множеством слави Твоєї стер єси супротивників». Коли Господь Бог такою силою визволяв своїх людей, давав їм свободу, захищав їх від зла, відновлював справедливість, тоді народ Ізраїлю пізнавав свого Бога і відчував, що Він є разом із ним.
Пророк Захарія говорить про те, що настане момент, коли ця Божа правиця, ця сила Господня об’явиться найвищою мірою. У дев’ятому стишку дев’ятої глави книги цього пророка читаємо такі слова: «Радій, дочко сіонська, викликуй, дочко єрусалимська, ось Цар твій іде!» Відтак пророк перелічує чотири ознаки такого Царя. Він каже, що цей Цар буде справедливий, переможний, але покірний і прийде, сидячи верхи на осляті. І ось, коли Ісус Христос, сівши на осля, входить в Єрусалим, усі люди, а насамперед єврейська молодь, згадали ті слова пророка Захарії і побачили саме в особі Ісуса Христа той вияв Божественної сили, який мав принести справедливість і перемогу Божому народові. Тому вони викликують Йому: «Осанна!» – що означає «Спаси нас, Сину Давидів!» Бо як цар Давид, завоювавши колись Єрусалим, зробив його столицею свого царства, так вони сьогодні побачили, що саме на Ісусі Христі, який входить в Єрусалим, здійснюються старозавітні пророцтва. Приходить справедливий Цар, адже вони чули, що протягом трьох років Ісус Христос навчав, як чинити справедливість. Буквально вчора вони бачили Його перемогу над найбільшим і найтяжчим ворогом – над смертю, бо Він воскресив мертвого чоловіка, який уже чотири дні перебував у гробі, свого друга Лазаря.
Проте вони сподівалися, що Його царство і цей тріумф буде перемогою над політичними ворогами Ізраїлю, що ось цей Месія дозволить їм, врешті, запанувати над всім світом. Як швидко вони розчарувалися! Буквально за кілька днів ті самі люди, які сьогодні вітають Христа і стелять під Його ноги свій одяг, кричатимуть: «У нас немає царя, крім римського кесаря!»; казатимуть Пилатові: «Розіпни Його!»
Проте ми, християни, разом із Христом, який входить у Єрусалим, вступаємо в час Страсного тижня, у таїнство Його страстей, розп’яття, смерті й Воскресіння. Ісус Христос об’являє нам Божу силу в якийсь надзвичайний спосіб, це було щось, що перевершувало сподівання, очікування і уявлення тогочасного Єрусалима.
Цей Цар є справедливий не тому, що Він засуджує грішника, але тому, що робить його праведником. Він приходить в Єрусалим, щоб своєю кров’ю зробити нас, грішних і неправедних, справедливими і святими. Він переможний Цар тому, що цими днями сам увійде в смерть для того, щоб воскреснути, раз і назавжди перемогти нашу смерть, відкривши нам дорогу в життя, і остаточно перебороти всяке зло у цьому світі. Він покірний Цар тому, що на хресті зазнає найглибшої зневаги і смирення. Син Божий, упокорюючись перед людиною, будучи слухняним волі Отця аж до смерті хресної, як каже нам апостол Павло, навчить нас, як нам знайти дорогу до Царства Небесного і до перемоги над найбільшим злом, яким є смерть, до перемоги в цьому світі над злом усякого виду. І ось цей Цар сьогодні сідає смиренно на осля, щоб увійти в Єрусалим.
Дорогі в Христі брати і сестри, багато з вас тримають у руках зелені галузки. Це – символ перемоги. Для того щоб вітати Царя у тріумфі, старовинний Ізраїль робив той самий жест, що й ви сьогодні: беручи молоді галузки, єднався із цим Царем у Його славі. Проте й сьогодні той самий Христос, Боже Слово, у силі приходить до кожного з нас. Тому ми так урочисто святкуємо це свято. Він приходить у наше життя і закликає нас, щоб ті галузки означали все те добре, що ми сьогодні можемо принести Йому як підсумок Великого посту. Сьогодні Він запрошує нас впустити ту Божу силу у власне життя і завдяки їй стати чесними людьми, істинними християнами, бути учасниками Його перемоги над злом, яке так часто нам докучає і якого так багато є довкола нас у родинному, сімейному, суспільному і навіть церковному житті. Він сьогодні приходить, щоб зцілити нас від власної гордині, показуючи, що якщо сам Бог упокорюється переді мною, то і я маю поступати так щодо мого ближнього. Цього дня Христос приходить до нас і хоче, щоб ми Його прийняли і згідно з тією силою жили, а відтак разом з Ним подорожували Страсним тижнем, бачачи Його упокореним, розп’ятим, а згодом воскреслим, який дає остаточну перемогу кожному, хто в Нього вірує. Тому сьогодні святий євангелист Іван запрошує усіх нас узяти участь у тих подіях з життя Ісуса Христа, запрошує нас заспівати Йому: «Осанна на висотах! Благословенний, хто йде в ім’я Господнє!»
