Читать книгу: «Слово Боже – живе і діяльне. Проповіді та промови 2011–2013. Т. 1», страница 3
Перша неділя Великого посту – неділя Православ’я
с. Унів (Львівщина), Свято-Успенська Унівська лавра, 24 березня 2013 року
Ів. 1, 43–51
Високопреподобний отче-ігумене!
Преподобні отці й брати!
Дорогі в Христі брати і сестри!
У Святому Письмі ми натрапляємо на цікавий і глибокий за змістом символ, який представляє нам присутність Бога серед людей. Цим символом є Боже обличчя. Навчаючи Мойсея та Арона, як потрібно благословляти людей, Господь Бог сказав промовити такі слова: «Нехай Господь благословить тебе і охороняє тебе! Нехай поверне своє обличчя до тебе і змилосердиться над тобою! Нехай засяє своїм обличчям над тобою і дасть тобі мир!" (Чис. 6, 24–26). Отже, тут два рази згадується про Боже обличчя.
Боже обличчя – це символ присутності Господа Бога серед своїх людей і серед свого народу, адже, наприклад, у старослов’янській мові слово «лице» може означати і «обличчя», і «особу». Коли Бог перебуває серед своїх людей, тоді вони почуваються впевненими, захищеними. Якщо Його обличчя сяє для людини, то її життя стає радісним, сповненим енергії. Пригадайте, як два дні тому небо захмарилося і довкола була темрява – ми всі сумували. А як сонце засяяло, то начебто почалося нове життя, відчувалися нові перспективи. Коли сяє Боже обличчя, тоді людина відчуває мир, себто повноту життя. Тому, коли душа людини прагне Бога, вона шукає Його обличчя. У псалмах читаємо, що паломники, котрі йшли до Єрусалима, аби в храмі стати перед Божим обличчям, кажуть: «Як лань прагне до водних потоків, так моя душа прагне до Тебе, Боже. Душа моя жадає Бога, Бога живого, – коли бо прийду й побачу обличчя Боже?» (Пс. 42, 2).
Але в Старому Завіті Боже обличчя завжди було невидимим. Господь Бог сказав до Мойсея: «Лиця ж Мого не можна тобі бачити, бо людина не може бачити Мене і жити» (Вих. 33, 20) – тому що цей прямий досвід вічного, безконечного Бога змінює людину, вона уподібнюється до Господнього обличчя, яке хоче споглядати. Якщо Бог стає невидимим, тоді людина, яка бачить це обличчя, покидає видимий світ і переживає щось подібне, як хтось, хто перебуває на межі життя і смерті.
«Боже, ущедри нас і благослови нас, просвіти лице Твоє на нас і помилуй нас». Так ми співаємо щонеділі в другому недільному антифоні, шукаючи Божого обличчя, бо ми теж є Божим людом, який, подорожуючи, шукає Божого миру, спокою і благословення. І Бог Отець повернув до нас, людей, своє обличчя, раз і назавжди. Навіть більше – Він засяяв для нас своїм обличчям і благословив нас у своєму єдинородному Синові Ісусі Христі. Про Нього так і каже апостол Павло: Він є образ невидимого Бога, печать Його істоти, у якому спочиває вся повнота Божества (пор. Кол. 1, 15; Євр. 1, 3). У воплоченні Другої Божої Особи, Ісусі Христі, невидимий Отець став видимим у людському обличчі, – обличчі свого Сина. Коли засяяло обличчя Ісуса Христа – Боже обличчя – на Таворській горі, апостоли сказали: «Добре нам тут бути» (Мт. 17, 4). Вони відчули повноту того щастя, яке може пережити людина лише тоді, коли справді стане перед Божим обличчям. Апостол Павло каже, що вічне життя в небі, вічне щастя полягатиме в тому, що ми споглядатимемо Бога лицем в лице.
«Боже, ущедри нас і благослови нас, просвіти лице Твоє на нас і помилуй нас». Ми можемо спитати, чи ця благодать, нагода споглядати обличчя воплоченого Бога Ісуса Христа і відчувати, що Він присутній серед нас, була привілеєм не багатьох, а тільки тих учнів, які були з Христом і бачили Його своїми очима, чули Його слова. Ні. Спаситель захотів, щоб здатність і можливість споглядати Боже обличчя і відчувати на собі Його сяйво відкрилися всім нам, тим, які живемо сьогодні. Ми пам’ятаємо два випадки, коли Ісус Христос начебто передає людям відблиск свого обличчя. Під час Хресної дороги Вероніка, яка милосердиться над стражденним Христом, отримує на хустині відбиток Його Лику. А ще перед тим Ісус посилає відбиток свого обличчя едейському царю Авгару для того, щоб здійснити його прагнення перебувати в Божій присутності. Ось тому-то повнотою істинної віри є передання здатності споглядати Боже обличчя.
Ми сьогодні святкуємо неділю Православ’я. Це день повноти християнської віри. У цей Рік віри нам важливо збагнути, що повнотою того скарбу віри є ніщо інше, як реальна, повна і навіть видима присутність Божої Особи, Бога в Тройці, Отця, і Сина, і Святого Духа, серед своїх людей. Тому ми сьогодні, цієї неділі, урочисто вшановуватимемо святі ікони. Адже через ікону ми можемо силою благодаті Святого Духа споглядати Боже обличчя в людському образі, в якому відкривається нам передсмак вічного щастя і миру.
Справді, коли ми перебуваємо перед освяченою іконою, то відчуваємо, що на нас звернене Боже обличчя. Те Боже сяйво спочиває на нас і те прадавнє архиєрейське благословення, якими Господь Бог вчив Арона і Мойсея благословити людей, сьогодні звершується на нас. Боже благословення, мир, спокій і захист є в тому, хто справді здатний відчути Божу присутність у святій іконі.
У сьогоднішньому Євангелії ми чуємо слова Христа до Натанаїла: «Побачите небеса відкриті й ангелів, які висходять і сходять на Сина Чоловічого» (Ів. 1, 51). Свята ікона якраз і є відкритими небесами. Але вона слугує нам лише початком духовної дороги, тому що наче преображає, змінює очі того, хто на неї дивиться, і вчить бачити невидиме. Святу ікону можна порівняти з віконцем, відчиненим у вічність. І тому ми, вшановуючи ікону, вшановуємо Божу Особу, котра присутня через образ і впроваджує нас у цей невидимий, небесний, Божий світ.
Ми повинні навчитися бачити глибше від того, що безпосередньо видиме тілесним очам. Дуже важливо, щоб ті, хто вшановує святі ікони і розуміє, що в них присутні святі особи, могли добачити Божу присутність у кожній людині, яка є образом і подобою Божою. Як дивно, коли хтось вшановує святі образи, цілує їх, кладе перед ними поклони, а потім, вийшовши на вулицю і зустрівши свого брата, свою сестру, сусіда, вже більше не бачить того образу, який у них, живих людях, залишив Творець. Один із відомих філософів двадцятого століття говорив, що обличчя людини є вікном у вічність. Як важливо, щоб ми це вікно знайшли і могли переступити у вічність.
«Боже, ущедри нас і благослови нас, просвіти лице Твоє на нас і помилуй нас». Я хочу всім вам щиро побажати, – вам, які розпочали цей великопісний духовний подвиг, цей шлях до Христового Воскресіння, щоб ви вміло користали з цієї Божої присутності в іконах, а відтак робили крок за кроком до Божого обличчя, яке для всіх нас підготовлене у вічності.
Друга неділя Великого посту
м. Луцьк, катедральний собор Різдва Пресвятої Богородиці, 31 березня 2013 року
Мр. 2, 1–12
Преосвященний владико Йосафате!
Всесвітліші, високопреподобні та всечесні отці!
Преподобні сестри!
Дорогі в Христі брати і сестри!
Від імені всієї повноти Української Греко-Католицької Церкви хочу щиро привітати вас, які так чисельно присутні сьогодні у цьому скромному катедральному соборі нашої Церкви в місті Луцьку, а також всіх тих, котрі сьогодні єднаються з нами через телебачення і разом з нами моляться Господу Богу. Особливо дякую за присутність отцю Володимирові Подольцю, який очолює делегацію Української Православної Церкви Київського Патріархату. Зустріч із ним є для мене особистим подарунком, тому що вважаю його своїм приятелем: у студентські роки ми разом із ним співали на крилосі. Сьогодні він, настоятель луцького катедрального собору, покинув свій пишний храм, щоб побути разом із нами. Щиро вітаю також всіх братів і сестер Римо-Католицької Церкви, які сьогодні святкують Пасху, Воскресіння Господнє. Нехай воскреслий Христос вас щедро благословить, аби всі рани, які ми носимо в наших серцях, зокрема тут, на Волині, – рани, які знані в усьому світі як Волинська трагедія, силою прощення і благодаті воскреслого Христа були загоєні та зцілені. Христос воскрес і нехай вас воскресить, особливо в цей радісний пасхальний день!
Бажаю також щиро привітати представників міської влади Луцька: міського голову і секретаріат міської ради. Тільки та влада, яка є з народом, має майбутнє. Дякую, що ви сьогодні тут з нами єднаєтеся в молитві. Однак особливо хочу звернутися зі словом привітання й підтримки до духовенства, монашества та всіх мирян нашого Луцького екзархату. Ми сьогодні урочисто відзначаємо п’ять років з дня його створення. Це п’ятиріччя нового періоду в історії Унійної Церкви, древньої, історичної Церкви на землях Волині, – Церкви, яка була знищена, але воскресла разом із воскреслим Христом, аби дійти до сьогоднішнього свята.
Я приїхав на ці святі волинські землі з канонічною візитацією. Відвідав не лише Луцьк, а й Рівне, Здолбунів, Дубно, Володимир-Волинський, Нововолинськ і Ковель; зустрівся з тисячами наших вірних, відвідуючи наші громади, навчальні заклади, представників влади різних рівнів для того, щоб дати обіцянку про свою батьківську підтримку і пам'ять про всіх вас.
Наступної неділі, на свято Благовіщення, ми з владикою Йосафатом святкуватимемо день нашого єпископського рукоположення: ми були висвячені на єпископів в один день, але в різні роки. Екзарх Луцький відзначатиме п’ятиріччя свого єпископства. Владико Йосафате, прийміть із цієї нагоди щирі вітання від усіх ваших співбратів у єпископстві, вдячність за вашу працю. Ви повідомили мене, що за п’ять років освятили п’ять новозбудованих храмів на волинській землі. Прошу вас, не збавляйте темпу, бо так багато людей відчуває ще брак належних умов для того, щоб задовольняти свої духовні потреби.
Сьогодні, у цю другу неділю Великого посту, ми чули особливе Боже слово, яке скеровує до нас наш Небесний Отець через свого Сина у Святому Дусі. Це історія, що трапилася, як ми чули, у дуже цікавих обставинах. Четверо друзів несуть свого розслабленого, тобто паралізованого, приятеля на ношах, – несуть до єдиного, хто може помогти, до Ісуса Христа. Тій силі їхньої любові до приятеля, а також вірі в Божественного Учителя ніхто не може протистояти: ні обставини, ні натовп, навіть хата того чоловіка, де зібралися люди. Можна сказати, що вони нашкодили тому господарю, бо розібрали стелю, щоб покласти до Христових ніг хворого приятеля. Однак, якщо ми приглянемося до того немічного, то побачимо, що всі члени його тіла були здоровими: руки, ноги, голова, – але не було того, що могло б привести в дію його організм. Він був безсилий. Мабуть, без допомоги приятелів він не міг навіть мріяти, щоб вийти на світ Божий чи знайти якогось лікаря, не кажу вже про те, щоб стати перед Божественним Спасителем. Однак приятелі лише сприяли тому, що в кінці сталося. Дивлячись на те, чим керувалися ті люди, Христос зцілив немічного, хворого чоловіка.
Я б хотів, щоб ми проаналізували розмову Ісуса Христа з хворим чоловіком. Перше слово, з яким Господь до нього звертається, було не «хворий», «грішнику», а «сину». Тільки батько говорить так до своєї дитини. Цим звертанням Спаситель показує, що та немічна, грішна, розгублена і забута всіма людина є улюбленою дитиною Небесного Отця. Саме через таке батьківське ставлення Господь оздоровлює найбільшу причину його негараздів – гріх. Христос прийшов, щоб повернути кожному з нас Боже синівство, щоб кожен із нас став сином і донькою Небесного Отця через прощення, яке нам приніс єдинородний Божий Син.
Фразою «Сину, прощаються тобі твої гріхи» Христос виявляє своє божество, бо тільки Бог може спасти людину від її гріха і смерті. Як той розслаблений не міг сам собі допомогти, так само грішна людина не може сама позбутися свого гріха. Вона потребує Спасителя, Лікаря, Того, хто дасть їй прощення гріхів силою Божої любові до своєї загубленої, але віднайденої дитини.
Ще одна фраза, яку каже Христос до цього чоловіка: «Кажу тобі, встань!» У грецькій мові те «встань» може мати два значення. Одне, справді, вказує на зміну позиції: хтось лежав чи сидів і підвівся на рівні ноги. Друге значення – «воскресни», «пробудися». Тим словом Христос не раз воскрешав померлих: померлого сина вдови з Наїна, доньку Яїра. Промовляючи його, Він наче знову покликає людину до життя. Одужання, вставання чоловіка є передвісником воскресіння, – Воскресіння самого Христа, до якого ми готуємося протягом цього Великого посту, і того воскресіння, що його Господь хоче поширити на кожного з нас, щоб ми нарешті могли позбутися внутрішнього безсилля і почати нове, повноцінне життя людини, яке можливе лише у вірі, бо тільки віра єднає людину з Богом.
Чи можна почути тепер, у час Великого посту, на власні вуха ті слова: «Сину, доню, відпускаються тобі гріхи твої»? Можна, у Святому Таїнстві Сповіді! Дуже часто ми шукаємо розв’язку різних наших негараздів, – особистих, сімейних, державних, суспільних, – бо чуємо, що Господь Бог дав нам, нашому суспільству, все: чудову багату землю, обдарованих і розумних людей, однак іноді почуваємося розслабленими (паралізованими), шукаємо підтримки ззовні, можливо, вповні не розуміючи, якої допомоги і від кого кожен із нас потребує.
Два роки тому, 1 грудня 2011 року, коли ми відзначали двадцятиріччя Референдуму про Незалежність нашої Батьківщини, Предстоятелі трьох Церков: Української Православної Церкви (Московського патріархату), Української Православної Церкви Київського Патріархату і Української Греко-Католицької Церкви – скерували свою відозву до нашого народу, говорячи про духовні причини економічної кризи. Лише той, хто дістане відпущення власних гріхів, може бути свобідним і здатним будувати вільну, багату та процвітаючу державу. Сьогодні Христос, навіть у цьому святому храмі, хоче доторкнутися силою своєї любові й свого Воскресіння до кожного та кожної з нас, знову назвати нас своїм сином чи своєю донькою і каже нам усім: «Встань, розпрями свої плечі і крила, візьми у свої руки власні негаразди, які випливають, як причина, із твого внутрішнього духовного розбиття. Віднайди себе, як син і донька Небесного Отця, у вірі». Вам, напевно, відомо, що цього року ми дякуватимемо Господу Богу за тисячодвадцятип’ятиріччя Христової віри в Україні. Нехай милосердний Господь зцілить своєю любов’ю та благодаттю всіх нас і дарує нам шлях у нове життя.
Третя неділя Великого посту – Хрестопоклонна неділя
м. Київ, Патріарший собор Воскресіння Христового, 27 березня 2011 року
Мр. 8, 34–9, 1
Ваші Блаженства, еміненції, ексцеленції!
Високопреосвященні та преосвященні владики!
Улюблені браття у священстві!
Преподобні ченці й черниці!
Високодостойні представники української влади та дипломатичного корпусу!
Дорогі в Христі брати й сестри!
«Хресту Твоєму поклоняємось, Владико, і святеє Воскресіння Твоє славимо». Цими словами Христова Церква величає нині Чесний і Животворний хрест Господній. Саме сьогодні, коли вже пройдено половину великопісного шляху, отримуємо в дар це живоносне древо, щоб скріпитися ним, знайти в ньому джерело сили й відваги та продовжити свій шлях до Воскресіння Христового, щоб поставити це хресне знамення в центрі свого життя.
Святий апостол Павло в Посланні до филип’ян навів унікальний ранньохристиянський гімн, який молода, щойно зроджена Святим Духом Церква, мабуть, урочисто співала під час Літургії. Ось слова цієї величальної пісні: «Плекайте ті самі думки в собі, які були й у Христі-Ісусі. Він, існуючи в Божій природі, не вважав за здобич свою рівність із Богом, а применшив себе самого, прийнявши вигляд слуги, ставши подібним до людини. Подобою явившися як людина, Він понизив себе, ставши слухняним аж до смерти, смерти ж – хресної. Тому Бог Його вивищив і дав Йому ім’я, що понад усяке ім’я, щоб перед іменем Ісуса всяке коліно приклонилося на небі, на землі й під землею, і щоб усякий язик визнав, що Ісус Христос є Господь на славу Бога Отця» (Флп. 2, 5–12).
Найважливіше значення в цьому уривку мають слова про хрест. У першій частині гімну перед нами постає ікона земного шляху Ісуса Христа, який, ставши людиною, щодня прямував до смерті хресної. Хрест – це момент Його найбільшого приниження, крайнього впокорення й божественного низходження. Проте в другій частині величальної пісні зображено Христа, якого прославляє сам Отець. Саме від моменту хресної смерті починається восходження, прославлення й тріумфальне виявлення божественної слави Ісуса, яка водночас є славою Отця.
Кожен християнин, який, як учень Христа, іде за своїм Господом, у власному житті теж повинен відкрити дієвість Його пасхального таїнства. У небесну славу Воскресіння можна ввійти лише через одні двері – Його Чесний і Животворний хрест. Наше покликання – іти за Спасителем до кінця, можливо, аж до смерті хресної. Таїнственність Його Животворного хреста полягає в тому, що цей найнижчий ступінь упокорення, знеславлення й безчестя – це те місце, звідки Небесний Отець починає нас звеличувати, підносити й прославляти своєю божественною славою, перед якою приклонить коліно все, що на небі, на землі й під землею.
«Хресту Твоєму поклоняємось, Владико, і святеє Воскресіння Твоє славимо». Як по-особливому звучать ці слова для нас сьогодні! Для нас – Церкви-мучениці, що, як вірна спадкоємиця віри апостолів, співає їх у цьому Патріаршому соборі Воскресіння Господнього! Хіба це не промовистий знак Божий для всіх нас?
Наша Церква у двадцятому столітті пішла за своїм Спасителем до кінця – аж до повного її знищення на рідній землі й, здавалося б, смерті. Однак ця смерть сотень тисяч наших мирян, священників, ченців, черниць і єпископів була смертю хресною, а тому животворною! Наші батьки, діди й прадіди тим самим показали нам, своїм нащадкам, а через нас і вільній Україні силу й непереможність Чесного і Животворного хреста Господнього. У своєму знеславленні, приниженні та сходженні додолу наша Церква дійшла до моменту свого воскресіння, і відтоді Небесний Отець почав прославляти її своєю нетлінною славою, перед якою, побачивши силу свідчення цієї Церкви у Святому Дусі, приклониться всяке коліно й «усякий язик» визнає, що Ісус Христос є Господь на славу Бога Отця.
«Хресту Твоєму поклоняємось, Владико, і святеє Воскресіння Твоє славимо». Для мене, молодого Отця й Глави Української Греко-Католицької Церкви, ці слова – підсумок її минулого, сенс сучасного та дороговказ у майбутнє.
Сьогодні ми, спадкоємці Володимирового Хрещення, відчуваємо єдність і безперервність нашої історії та традиції, переймаємо дорогоцінний спадок наших великих попередників: слуги Божого митрополита Андрея Шептицького, патріархів Йосипа, Мирослава Івана та Любомира. Ці мужі рукою Блаженнішого Любомира благословляють нас і роблять цей скарб живим, промовистим і таким, що просвітлює сучасних українців. «Святість об’єднаного Божого люду» є й буде стратегією розвитку нашої Церкви. Вона живе та діє як єдине тіло в усьому світі, як Церква вселенського масштабу; вона є і буде душею українського народу, щоб освячувати людей та навчати їх любити ближнього, щоб зберегти цей люд як народ Божий і далі вести його до спасіння та життя вічного.
Ми переживаємо тепер весну нашої Церкви, яка у своєму воскресінні починає молодіти Святим Духом і всміхатися до світу світлом Христового Євангелія. Це про неї, древню й вічно сучасну, співає псалмоспівець: «Він насичує твій вік похилий благом, й оновляється, як орел, твоя юність» (Пс. 103, 5). Цього урочистого дня нам приходить усвідомлення, що ми – оновлена й омолоджена Церква. Тому особливо хочу звернутися до нашого, здебільшого ще молодого, духовенства, чернецтва та до всієї української молоді! Сьогодні Христос закликає до відповідальності за Його Церкву нас, молодих! Відчуймо та зрозуміймо це, поставмо Чесний і Животворний хрест нашого Спасителя в центрі нашого життя – і Він осолодить його, як жезл Мойсея осолодив гіркі води Мерри в пустелі! Приймімо та відважно здійснюймо наше християнське покликання в сучасному світі, і разом зможемо обновити обличчя нашого народу та його держави.
Поклоняємося страстям Твоїм, Христе! Появи і нам преславне Твоє Воскресіння!
Третя неділя Великого посту – Хрестопоклонна неділя
м. Рим, церква Сергія і Вакха, 18 березня 2012 року
Мр. 8, 34–9, 1
Всесвітліші та всечесні отці!
Дорогі в Христі брати і сестри!
Скажу вам чесно, що мені дуже приємно сьогодні тут з вами молитися. Я згадую свої студентські роки, коли цей храм був порожній. Нас, студентів, біля престолу було більше, ніж молільників у храмі, а нині церква наповнена по вінця. Щиро дякую вам за те, що ви любите свою Церкву, свій народ і так горнетеся до цього джерела духовного життя, яке тут, у цьому храмі, кожний із нас може почерпнути.
Сьогодні ми переживаємо неділю, яка називається Хрестопоклонною. Це означає, що ми вже наближаємося до середини Великого посту. Цей шлях, ця великопісна мандрівка, очевидно, нагадує будь-яку мандрівку, яку кожний із нас переживає у своєму житті. Подорожній, який іде до якоїсь мети, коли знає, що вже пройшов половину шляху, подумки запитує: чи ще далеко, скільки ще залишилося? А водночас відчуває, що починає втрачати сили. Той первісний запал, який дав йому поштовх пуститися в цю дорогу, починає потроху згасати, сили його покидають, і він шукає місця для перепочинку. Ба більше, мандрівник шукає якоїсь криниці, якогось джерела, з якого можна було б напитися, втамувати полуденну спрагу і набратися сили для того, щоб подолати другу половину шляху та успішно завершити подорож.
Щось подібне відбувається з нами під час великопісної мандрівки. Багато християн на початку Великого посту роблять добрі постанови, бажають щось змінити у своєму духовному житті, досягнути великих висот. Проте, коли стаємо віч-на-віч із жорстокою дійсністю, бачимо, що і наші сили замалі, і можливості часом не відповідають нашим прагненням, то ми починаємо шукати якоїсь допомоги…
У цю Хрестопоклонну неділю хочу поділитися з вами своїми роздумами над однією подією з історії мандрівки ізраїльського народу пустелею. Бо Святі Отці порівнювали сорок днів Великого посту із сорока роками мандрівки ізраїльтян із Єгипту до обітованої землі, від рабства до свободи. Той пасхальний рух мав їм дати нове життя.
У сімнадцятій главі книги Вихід читаємо про таку подію: що далі люди йдуть за Мойсеєм у пустелю, то більше сили їх покидають і дужче вони нарікають на Бога та на Мойсея, стають жорстокосердими. Серце ізраїльтян стає подібним до серця фараона, який не хотів випускати їх з неволі. Приходять вони в місце, яке називається Рефідим. Це остання стоянка ізраїльтян перед тим, як вони підійдуть до Синайської гори, де переживуть Богоявлення і дар Божого Закону, Десяти Божих Заповідей, даних через Мойсея.
Однак під час тієї стоянки внутрішній конфлікт досягає свого апогею. У розпуці Мойсей молиться до Господа Бога, кажучи: «Ті люди готові мене каменувати. Що мені робити?» У відповідь почув дивні слова: «Іди до скелі. Я стану перед тобою на тій скелі, а ти вдар по ній тим жезлом, який маєш у руках і яким колись розділив води Червоного моря, щоб можна було перейти через них ізраїльтянам». У цих словах можна зауважити два цікавих моменти. По-перше, від цієї події потім залежало особисте життя Мойсея. По-друге, зазвичай людина стає перед своїм Творцем, а тут, навпаки, Бог каже: «Я стану перед тобою на цій скелі».
Мойсей ударив тим жезлом по скелі і з неї потекла вода, яка, з одного боку, втамувала спрагу ізраїльтян, а з іншого – загасила вогонь оцього нарікання і невдоволення. Ізраїльтяни побачили, що Бог справді є між ними, збадьорилися і пішли далі. Святий апостол Павло, коментуючи ці події, каже, що тією скелею, з якої напився люд духовного питва, насправді був Христос. Він є скелею, яка може бути основою всякої мандрівки, зокрема людського життя, і джерелом, що витікає з кам’яної гори і дає воду, життя, сили, щоб рухатися далі.
Цієї неділі Христова Церква ставить перед нашими очима хрест розп’ятого Спасителя. Наче показує нам, що метою нашої великопісної подорожі, підсумком цієї Чотиридесятниці буде споглядання розп’ятого, померлого і воскреслого Христа. Ба більше: щоб ми могли набратися духовної сили, Церква вказує нам на скелю – Христа, з проколеного боку якого витікає життєдайна сила, що може нас зробити мужніми і дати нам можливості й силу рухатися далі. Як колись Господь Бог став перед Мойсеєм, так сьогодні розп’ятий на хресті Ісус Христос стає перед нашим обличчям. А цілувати хрест, або поклонятися хресту, означає черпати, пити, споживати те таїнственне питво, яке до сьогодні витікає з Його пробитого боку, тобто із Церкви. Адже Церква є Тілом Христовим, що несе в собі силу, яка виливається на Божий люд у вигляді Святих Таїнств. І сьогодні, цілуючи цей Чесний і Животворний хрест, ми стаємо сильнішими, ми відпочиваємо в його тіні, стаємо здатними рухатися далі.
У Хрестопоклонну неділю рік тому владики Синоду нашої Церкви впровадили мене на престол Києво-Галицьких верховних архиєпископів. Можу посвідчити, що наша Церква не має сьогодні великих людських покровителів і земних багатств, але вона несе в собі живу воду, яка витікає в наші серця з пробитого Христового боку. Розп’ятий Христос… Він був силою мучеників, Він – надія праведників, Він – перемога тих, хто страждає і не має фізичної сили рухатися далі своєю земною мандрівкою. Ісус Христос, якого вдарила людська рука як скелю, що з неї потекла жива вода, є скелею нашої Церкви.
Я приїхав з України до Святішого Отця, був у нього на аудієнції, щоб підсумувати з ним той рік, час, протягом якого ми разом із вами здійснювали земну життєву мандрівку. Найбільше я говорив йому про вас, про більше як мільйон наших заробітчан, які не тільки живуть в Італії, Іспанії, а й розкидані по всьому світу. Розповів, що вам важко, що часом ви знемагаєте, не має надії на нікого більше, тільки на одного Господа Бога. Я говорив Папі, що це мій обов’язок, Отця і Глави Української Греко-Католицької Церкви, особливо дбати про тих наших людей, які є поза межами структур (єпархій та екзархатів) нашої Церкви, щоб нікому з вас не забракло живої води, тієї сили Господньої, яка може стати вашою єдиною надією і вашим єдиним порятунком.
Господь є з нами! Можу вам це посвідчити, переживши протягом останнього року різні нестандартні ситуації. Але сила розп’ятого, померлого і воскреслого на третій день Христа є тією силою, яка, попри будь-яку людську логіку, дає розвиток і майбутнє нашій Церкві.
Нехай цей Христос, якого сьогодні бачимо розп’ятим і Животворний хрест якого цілуємо, прийде до нашого життя, дасть нам життєдайну силу і за молитвами Пречистої Діви Марії допоможе нам звершити мандрівку до тієї мети, що до неї Він нас кличе. «Бо хто хоче йти за Мною, – каже Христос, – нехай візьме на себе свій хрест і щодня слідує за Мною».
