Читать книгу: «Слово Боже – живе і діяльне. Проповіді та промови 2011–2013. Т. 1», страница 6

Світлий понеділокХрамове свято Патріаршого собору Воскресіння Христового

м. Київ, Патріарший собор Воскресіння Христового, 16 квітня 2012 року

Ів. 1, 18–28

Преосвященні владики!

Всечесні отці!

Преподобні сестри!

Дорогі в Христі брати і сестри!

Свято Пасхи Господньої для нас у Києві є особливим днем. Адже наш Патріарший собор, центр нашої Церкви, присвячений Воскресінню Господньому. Його престольний празник ми святкуємо наступного дня після Пасхальної неділі. Як ми бачимо, собор ще не довершений, чекає на свою прославу і своє освячення. Проте дуже приємно спостерігати, як він з дня на день, з року в рік оживає, наповнюється людьми, які справді знаходять тут джерело вічного життя, що його подає нам воскреслий Христос.

Хотів би на початку звернути вашу увагу на слова Богородичного гімну «Світися, світися, новий Єрусалиме…», які мають особливе значення для Києва. Очевидно, що в Христовому Воскресінні місто Єрусалим, у якому Бог перебував з людьми і яке було центром Божого об’явлення у Старому і Новому Завіті, став новим, преобразився. Проте основою того нового міста були не нові будинки чи храми (які мали б бути збудовані за одну ніч), а нова громада, нова людина, нова Церква, яка народилася в цю таїнственну пасхальну ніч.

За церковною традицію ми називаємо Київ новим Єрусалимом. Як радісно усвідомлювати, що ми зараз у новому Єрусалимі! Ми є тією громадою, яка дає новизну всьому, що тут відбувається. Ми є посередниками, а можливо, навіть певним символом того, що слава Божа на тих Київських горах сяє до сьогодні.

Зі Святого Письма дізнаємося, що ця нова громада, цей новий Єрусалим, ця молода Церква мали одне серце і одну душу. Ба більше, усі мали все спільне: не лише почування і думки, а й те, що послав їм Господь для земного життя. Ми читаємо, що апостоли особливо дбали про те, щоб ніхто з громади не був занедбаний у щоденній службі (Ді. 6, 1–4). Так, перших дияконів апостоли поставили, щоб вдови у тому новому Єрусалимі завжди отримували належну опіку та щоденну допомогу. Ця дияконія (служіння) є надзвичайно важливим елементом життя та існування нового Єрусалима і навіть одним із важливих промінчиків сяйва слави Божої.

Сьогодні, у наше храмове свято, хочу, щоб ми ще раз повернулися до славного слова, яке виголосив мій великий попередник Блаженніший Любомир Гузар з нагоди перенесення осідку Глави нашої Церкви до Києва. Як ви знаєте, що це слово має символічну назву – «Один Божий народ у краї на Київських горах».

Торік ми роздумували над такою важливою засадою, яку проголосив Блаженніший Любомир, – «Від конфесійного протистояння до першості в любові». Сьогодні пропоную замислитися над іншою темою, яка для всіх нас особливо актуальна цього року. У тих своїх думках Блаженніший Любомир наче накреслив для нас пасхальний шлях, перехід від чогось старого, що, можливо, нас зв’язувало і обмежувало, до чогось нового, – до сили і слави Божої, яка має засяяти на Київських горах. Ця тема звучить так: «Від церковного та державного підпорядкування – до суспільного служіння».

У пасхальному дусі Блаженніший Любомир зазначає, що, очевидно, Церква Христова, християнство були дуже важливим і чи не основним чинником державотворення Київської Русі. Але так сталося, що пізніше наші могутні сусідні держави не раз перекроювали релігійну карту нашої рідної землі, внаслідок чого частини колись єдиної Київської Церкви зазнавали великого впливу різних політичних ідеологій. І це ставало великою перешкодою для свобідного здійснення Церквою своєї місії. Часто Церква терпіла тотальне втручання держави в її життя, порядок, проповідь і спосіб існування. Однак у період бездержавності Церква була символом держави і прагнення українця жити в незалежній, вільній країні. Тому деякі державні елементи проєктувалися на функції чи місії Церкви. Попри це, на думку Блаженнішого Любомира, момент проголошення Незалежності Української Держави в 1991 році ще не вповні ввійшов у свідомість і мислення Церков Київської традиції, гілок єдиної Київської Церкви, які тепер на цій землі живуть і здійснюють своє служіння.

Ми, як християни, повинні зрозуміти, що основним елементом служіння колись єдиної Київської Церкви своєму народові була свобода від державного тиску і підпорядкування. Ми знаємо з історії, що київські князі покірно сходили у печеру святих Антонія і Теодозія, щоб питати їхньої ради і у світлі Христової науки здійснювати своє княже служіння, будувати княжу державу.

Те, що необхідно зробити сьогодні нам у цьому пасхальному руслі, – це справді прямувати до повної свободи Церкви в Українській Державі. Блаженніший Любомир дає нам начебто два рецепти, чи напрямки. З одного боку, ми маємо плекати братерські стосунки з іншими гілками Київського християнства, із Церквами колись єдиної традиції, з нашими братами і сестрами з Православних Церков, з якими ми покликані одним серцем і єдиними устами послужити своєму народові. А з іншого – ми повинні розвивати в цивілізований спосіб стосунки з Українською Державою, тобто стосунки, які ми називаємо державно-церковними. Тоді отримаємо потрібну свободу для того, щоб звільнитися від церковного протистояння та суперництва з державою, яка розвивається. Водночас маємо стежити, щоб не піддатися певному впливові державних чинників. Це визволить нашу силу для того, щоб послужити своєму народові, щоб звершувати суспільне служіння, цю дияконію Церкви, яка, як ми чули, є необхідним промінчиком сяяння Божої слави в новому Єрусалимі.

Будівництво нашого Патріаршого собору є наче знаком, символом розбудови нового Єрусалима і сяяння Божої слави. Цей собор ще має засяяти у всій своїй красі й повноті.

Сьогодні ми хочемо особливо подякувати і згадати всіх жертводавців, які докладали, докладають і, сподіваємося, ще докладуть все те, що буде потрібно, щоб цей собор можна було успішно завершити та урочисто освятити. Хай ця спільна лепта буде символом, знаком єдності нашої Церкви і українського народу, а відтак дасть можливість нашій Церкві, народженій тут, у Дніпрі, у Хрещенні великого рівноапостольного святого князя Володимира, Церкві-сестрі з іншими Церквами-гілками Київського християнства, звершити своє служіння українському народові і сприяти розбудові, розвитку молодої Української Держави. Бо лише братня єдність і порозуміння, єдиномисліє всіх наших Церков, усіх наших вірних, усього нашого народу допоможе нам звільнитися від того тиску, під яким сьогодні перебуваємо, позбутися якоїсь дивної долі – бути полем суперництва великих держав, як про це говорить Блаженніший Любомир.

Світлий понеділокХрамове свято Патріаршого собору Воскресіння Христового

м. Київ, Патріарший собор Воскресіння Христового, 6 травня 2013 року

Ів. 1, 18–28

Преосвященні владики!

Всечесні, всесвітліші та преподобні отці!

Преподобні сестри!

Дорогі в Христі брати і сестри!

«Оце Я з вами по всі дні і аж до кінця віку!» (Мт. 28, 20). Такими словами воскреслого Христа закінчується Євангеліє від Матея, перше Євангеліє і перша книга серед усіх книг Нового Завіту. Оця присутність живого, воскреслого Христа, який пройшов через розп’яття, смерть, але воскрес на третій день, і є основною причиною пасхальної радості. Учні тішилися, бо знову їхній Учитель був із ними. Протягом тих сорока днів після Пасхи воскреслий Христос щоразу повніше об’являв себе своїм учням, показуючи їм знаки від цвяхів на руках і ногах та проколений бік. Запевняв, що Він є, що Він – Бог Ізраїлю, який воплотився у Другій Особі Тройці, їх більше не покине. На Тайній вечері Христос так і сказав їм: «Я не залишу вас сиротами, Я прийду до вас». Оця присутність живого, воскреслого Спасителя є основою сили, незламності, невмирущості Христової Церкви.

«Світися, світися, новий Єрусалиме, слава бо Господня на тобі возсіяла. Радій нині і веселися, Сіоне», – так співає сьогодні Христова Церква. Ми тішимося, що наш Спаситель є тепер із нами, спадкоємцями тієї радості, у цьому святому храмі.

Сьогодні, у Світлий понеділок, ми урочисто святкуємо храмове свято цього Патріаршого собору, яке означає особливу присутність воскреслого Христа на цьому місці. Цей собор цього року готується до освячення. Примітно, що цього року ми святкуватимемо Тисячодвадцятип’ятиріччя Хрещення Русі-України. Ми спогадуватимемо присутність воскреслого Христа тут, у новому Єрусалимі, у стольному граді Києві, на якому возсіяла Господня слава, світло нашого переможного Спасителя.

Як завжди тими днями, коли ми святкуємо свято Патріаршого собору, я вас запрошую роздумати над словом Блаженнішого Любомира «Один Божий народ у краї на Київських горах», виголошеним тоді, коли лише розпочиналося будівництво цієї головної святині нашої Церкви. Автор говорив про якусь глибоку пам'ять Київської Церкви, тієї Церкви, яка народилася у водах Дніпра тисяча двадцять п'ять років тому і спадкоємцями якої ми є.

У чому полягає ця пам'ять Київської Церкви? Насамперед вона ґрунтується на пасхальній радості. Бо коли ми спогадуємо присутність між нами воскреслого Спасителя, то не лише вертаємося думками в історію, ні. Ми відкриваємо сьогодення. «Воспоминання» у Божественній Літургії означає здатність наново побачити живого і присутнього між нами воскреслого Христа. Це – пам'ять Церкви, та пам'ять, яка зберігається з покоління в покоління, з одного роду в інший, від одного наступника апостолів до іншого.

Проте Блаженніший Любомир нагадує нам, що є ще одна важлива складова цієї пам’яті. Київська Церква пам’ятає неподілене християнство. Коли рівноапостольний і благовірний князь Володимир засвітив світло віри для свого народу тут, у Києві, Христова Церква не була поділена на Східну і Західну, Католицьку і Православну – вона була єдиною у світі. І на відміну від інших Церков, які постали пізніше, після поділу, Київська Церква зберегла цю пам'ять єдиної і нерозділеної Церкви, хоча після певних складних історичних моментів і ця Церква розділилася. Колись єдина Київська Церква сьогодні живе у чотирьох конфесіях, які між собою часом не можуть знайти порозуміння, але в кожній із тих Церков, спадкоємиць Володимирового Хрещення, живе одна і та сама церковна пам'ять. Це пам'ять про те, що є один воскреслий Христос. Апостол Павло навчає: «Є один Господь, одна віра і одне Хрещення» (пор. Еф. 4, 5). І саме ця глибока церковна пам'ять, яка оживає щоразу, коли настає Пасха, сьогодні із серця кожної доньки-спадкоємиці цієї Київської Церкви кличе до єдності так, як єдиними є всі християни всього світу, святкуючи присутність серед них воскреслого Христа.

Спорудження цього собору Воскресіння Господнього в Києві є великим видимим знаком заклику до єдності, який здійснює ця пам'ять про присутність між нами воскреслого Христа, пам'ять про колись єдину Київську Церкву на цьому святому місці. Тому сьогодні, святкуючи храмовий празник нашого Патріаршого собору, ми не можемо не молитися про єдність. Спогадуючи й відкриваючи між нами присутність воскреслого Христа, ми про цю єдність Його просимо і до неї закликаємо всіх, до кого Господь Бог нас посилає, особливо наших братів, які народилися у тій самій хрещальній купелі понад тисяча років тому.

«Оце Я з вами по всі дні і аж до кінця віку!» Ісус Христос на Тайній вечері дав наказ своїм учням згадувати про Нього. Однак цей спомин не є лише нагадуванням, коли ми у своїй голові відновляємо якісь ідеї, можливо, навіть дуже глибокі знання. Це щось набагато глибше. Цей спомин є звершенням Пресвятої Євхаристії. Коли Ісус Христос на Тайній вечері передав учням Таїнство свого Тіла і Крові у вигляді хліба і вина, Він сказав їм: «Це чиніть на Мій спомин».

Сьогодні, у день нашого храмового свята, ви всі побачите, як народяться нові священники у нашій Церкві. Зараз відбудуться священничі та дияконські свячення. Цим молодим хлопцям Ісус Христос нині поручає і передає в їхні руки Таїнство свого Тіла і своєї Крові. Вони звершуватимуть Таїнство Євхаристії, а відтак – «споминатимуть» нашого воскреслого Вчителя. Церква передає їм оту глибоку містичну пам'ять про присутність живого Спасителя між нами і завдання познайомити сучасну людину із воскреслим Господом, зробити так, щоб кожна наша спільнота, громада була місцем зустрічі з живим Христом. Лише тоді їхня проповідь буде справді глибока і зворушуватиме серця людей.

Дорогі брати, які сьогодні станете причасниками Христового священства, Київська Церква поручає вам пам'ять про нерозділене християнство на цих землях. Будьте молільниками і невтомними будівничими єдиної помісної Церкви в Україні. Коли зустрінетеся зі своїми братами з інших Церков, вживіть у них ту спільну пам'ять про воскреслого Христа і про єдність Христової Церкви.

Неділя Самарянки

м. Донецьк, катедральний храм Покрову Пресвятої Богородиці, 13 травня 2012 року

Ів. 4, 5–42

Преосвященні владики!

Всечесні отці!

Преподобні брати і сестри в монашестві!

Достойні представники влади Донецька!

Шановні представники реєстрового козацтва, які нас тут так гарно зустрічали!

Дорогі діти, дорога молоде!

Вважаю великою Божою благодаттю, що можу бути з вами в цьому місті, щоб разом святкувати цей Богом даний ювілей. Від імені всієї повноти УГКЦ хочу щиро привітати владик Степана Менька і Василя Івасюка, усіх отців, сестер і мирян із десятиріччям існування Донецько-Харківського екзархату на східних теренах України.

Ми щойно прослухали цікаве Боже слово, що представило нам розмову між Богом і людиною в подібний час, який ми переживаємо тепер. Опівдні, під пекучим сонцем, Христос зустрів жінку-самарянку, яка прийшла до криниці по воду. Вона хотіла втамувати спрагу. Ми добре знаємо, що в умовах такого спекотного клімату джерело води – це джерело життя. А для єврейського народу, для тих, хто вважав себе спадкоємцем однієї з традицій біблійного об’явлення, криниця Якова була справжнім багатством: не лише засобом для тамування спраги, а й пам’яткою про особливі стосунки між Богом і людиною. Викопавши криницю на знак особистого спілкування з Господом, патріарх Яків передав її народові у спадок як велику духовну скарбницю, провісник того, що прийде хтось, хто втамує не лише тілесну потребу, а й спрагу, яку має людина за живим Богом, за повнотою життя. І ми, чуючи слова Євангелія, розуміємо, що справжньою криницею, яку самарянка знайшла біля Якової криниці, є сам Христос. Адже Він є носієм джерела життя, що ним є Отець.

Уся розмова між Христом і самарянкою є цікавим перетворенням, яке Господь робив у душі цієї жінки. Розмовляючи з нею і відкриваючи таємниці її серця, Христос насправді встановлював, копав у глибині її особи криницю, з якої потече джерело життя. Він хотів, щоб та жінка, яка опівдні прийшла по воду, мала джерело життя в собі, у своєму серці, щоб вона навчилася почитати Бога в дусі і правді, щоб була тією особою, з якої потечуть ріки живої води і напоять усіх спраглих біля неї. І наприкінці розмови так стається. Жінка кидає дзбанки біля криниці і біжить назад до міста, несучи в собі Слово життя. Вона каже: «Я знайшла Того, про кого говорять пророки, Месію». Багато людей ідуть, щоб напитися живої води з криниці, зустріти живого Христа. А потім говорять: «Ми віруємо, що Христос є Сином Бога, не тому, що ти нам сказала, а тому що ми самі бачили і напилися живої води».

Сьогодні, у день ювілею Донецько-Харківського екзархату, ми дякуємо Господу не лише за те, що впродовж десятиліття існує певна юридична одиниця, церковна структура. Ми дякуємо, що тут, на Донеччині, цей екзархат відкрив джерело життя вічного для всіх, хто спраглий повноти життя в Богові. Дякуємо, що за десятиліття Господь напоїв живою водою Духа Святого багатьох людей на такій великій території, де справді дається взнаки духовна спрага. Дякуємо Господеві за кожну душу, яка втамувала спрагу, слухаючи Боже слово в наших храмах і спільнотах. Дякуємо кожній самарянці, кожному місіонерові, що ділилися своєю вірою з тими, хто живе поруч і привів їх до Святого Таїнства Хрещення та показав їм дорогу, якою можна пізнати живого Христа.

Дякуємо вам, владико Степане, за те, що те джерело життя невтомно б’є з вашого серця. Якби ви не мали тієї криниці живої води, ви б нічого не могли дати своїм вірним. Дякуємо всім, хто розпочинав служіння в Донецьку. Ви перші знайшли джерело животворної води, скуштували її – і з вас почала струмувати вода життя вічного.

Ми відзначаємо цей ювілей в особливий день. Вселенська Церква згадує 13 травня про Фатімське об’явлення Пресвятої Богородиці. Тому сьогодні просимо Божу Матір, щоб зробила нас гідними великого покликання християнина в тих містах і містечках, де Він напоїв нас живою водою, щоб ми багатьох привели до Нього. А потім сказали собі і світові: «Ми пізнали, що Христос є Божим Сином, не тому, що нам греко-католики сказали, а тому що самі пережили зустріч із Ним».

Неділя Самарянки

м. Ніжин, парафія Святих Ольги і Володимира, 2 червня 2013 року

Ів. 4, 5–42

Дорогі в Христі!

Починаючи з цього тижня, Літургія Церкви готує нас до свята Зіслання Святого Духа, бо вже минула половина часу між Воскресінням Ісуса Христа і моментом Зішестя Духа Святого на апостолів. Щоб пояснити людям, хто такий Дух Святий і Пресвята Тройця – єдиний Бог у Трьох Особах, Святі Отці часто говорили так: «Дух Святий є живою водою». Ми знаємо, що як немає води, то все вмирає, а як вона з’являється – усе розквітає і набирає повноти життя. І ось Дух Святий, Третя Особа Пресвятої Тройці, перебуває в Отці, як у джерелі, а в Ісусі Христі – як у криниці. А подається кожному з нас, як жива вода. Святий апостол Павло у Першому посланні до коринтян говорить так: «Усі бо ми христилися в одному Дусі… і всі ми були напоєні одним лише Духом» (12, 13).

У сьогоднішньому Євангелії ми чуємо дуже цікаву і глибоку розмову між Ісусом Христом і жінкою-самарянкою. Ця розмова відбувається біля криниці Якова за містом. Дивно: Ісус Христос, справжня криниця, яка має в собі джерело живої води, приходить, сідає біля криниці і чекає на спраглу людину. Жінка-самарянка, що є уособленням кожної людини, яка спрагла Бога, виходить із міста. Розмова відбувається якраз опівдні, коли сонце стоїть у зеніті, коли людина відчуває велику спрагу.

І ось Христос сам прийшов до спраглої людини і звернувся до неї. Слід зауважити, що на Сході вважалося некоректним мужчині починати розмову з жінкою, та ще й привселюдно, ба більше – юдеєві із самарянкою. Юдеї ворогували із самарянами, вважали їх за зрадників релігійної та національної ідеї. Ісус ламає всі перешкоди і першим скеровує своє слово до жінки, кажучи: «Дай мені напитися!» Ця фраза має набагато глибший зміст, ніж може видатися на перший погляд. Разом їсти і пити у Святому Письмі означає не лише втамовувати якісь тілесні потреби, а й входити у внутрішній світ того, із ким споживаєш і п’єш. Ось тому дальшою темою розмови стало приватне життя цієї жінки. Христос своїм запитанням починає входити у її внутрішній світ, у її особисту життєву ситуацію. Можна сказати, Він починає копати в її серці нову криницю, у яку хоче влити ту живу воду, що носить у собі. Він просить у неї води, а насправді дає їй те, про що вона просить, і навчає її, що Бог є Духом і Отець шукає таких людей, які б поклонялися Йому в Дусі та істині.

Що це означає? Багато з нас думають про Бога, про якісь вічні речі зазвичай раз на тиждень, коли збираються зранку до храму. Але насправді в особи, яка поклоняється Богові в Дусі й істині, та жива вода проникає в усі сфери життя. Немає жодної хвилини в житті такої людини, яка б не була пронизана Духом Святим так, як вода по капілярах наповнює все тіло. Тому Дух Святий навчає людину з її серця, з її нутра, як треба молитися до Господа, як треба Йому поклонятися, про що Його просити, а відтак допомагає пізнати єдиного, істинного Бога.

Дорогі в Христі, мені сьогодні дуже приємно бути між вами. Я тепер намагаюся кожної неділі відвідувати наші найменші громади, які найбільше спраглі уваги, підтримки. Проте, проїжджаючи сьогодні вашим містом, я побачив багатьох спраглих людей, які не знають дороги до храму, скільки молоді стоїть у центрі…

Проте тут між нами є Христос. Він хоче кожного з вас зробити носієм живої води, і ви, що прийшли сьогодні на Божественну Літургію, можете отримати ковток цієї живої води. А той, хто приступить сьогодні до Святого Причастя, прийме у своє серце того Христа, який говорив до самарянки. І каже Христос: «Хто вірує в Мене і нап’ється тої води, яку Я дам йому, то ріки живої води потечуть з його нутра».

Ми цього року переживаємо Рік віри у Католицькій Церкві, – рік, коли ми роздумуємо, що означає для людини третього тисячоліття вірити в Бога. Сьогодні Христос дає нам гарну відповідь на прикладі цієї жінки-самарянки. Вона була така вражена цією зустріччю зі Спасителем, що залишила свій глечик і понесла людям живу воду, – воду Духа Святого, вже не в глечику, а у своєму серці. Самарянка напоїла все місто, і всі люди прийшли, щоб побачити те джерело. А в кінці кажуть: ми вже віруємо не тому, що ти нам, жінко, сказала, а тому що самі чули і знаємо, що Він є справді Спаситель світу. Тож бути віруючим означає ділитися вірою, тією живою водою, яка тече з нашого нутра.

Нехай воскреслий Христос, який сьогодні є тут між нами, який намагається викопати криницю живої води в серці кожного з нас, втамує вашу спрагу, здійснить ваші потреби і бажання. Нехай те очікування Духа Святого для нас буде часом очікування повноти зустрічі живої води, яка подається нам у Христовій Церкві.