Добрий ангел смерті

1

Ранньої весни тисяча дев’ятсот дев’яносто сьомого року, продавши двокімнатну квартиру на околиці, я купував собі однокімнатну в самому центрі Києва біля Софійського собору. Старички, які продавали її, від’їжджали до Ізраїлю й намагалися разом із квартирою продати мені десятки непотрібних дрібниць, на зразок саморобної дротяної вішалки в коридорі. Григорій Маркович, глава сім’ї, ретельно примовляв: «Я знаю всьому ціну! Я зайвого не візьму». Дещо я купив, але від більшості речей і дрібничок відмовився. Купив я і поличку з книжками – вона саме так і продавалася, щоб не знімати її зі стіни і не нести книги в «Букініст» – навіщо така морока. Не знаю, яка частина сплачених п’яти доларів припала на книжки, а яка на поличку, але у всякому разі книжки я особливо не розглядав, відзначивши поглядом лише академічне видання Льва Толстого «Війна і мир». Ця книжка була великого формату і, мабуть, п’ятдесятих років видання. Такі книжки я любив якщо не за зміст, то за добротний солідний вигляд.

Дванадцятого березня настав момент передачі ключів. Я приїхав під вечір. Біля парадного стояв мікроавтобус, присланий агентством «Сохнут». Старички вантажились. Їм чемно допомагали два представники агентства.

– Ну, Колю Сотников, – сказав я собі, залишившись сам у придбаній квартирі, – тепер ти господар цієї руїни!

Я ще раз обвів поглядом тріщини, думаючи про необхідний ремонт. Потім підійшов до книжкової полички, дістав книжку, що запам’яталася великим форматом, і розкрив її. Під палітуркою мене чекав сюрприз. Способом, відомим мені зі шпигунських фільмів, у книзі був вирізаний тайник, в якому, однак, не було ні золота, ні зброї. Всередині, в акуратно вирізаній ніші, лежала інша книжка, більш пізнього року видання – «Кобзар».

Здивований, я витягнув її і, думаючи, що і тут під палітуркою ховається щось несподіване, розкрив. Але цього разу книжка виявилася справжньою, не перетвореною на шкатулку. Обстеживши кілька сторінок, я збирався вже було скласти цю книжкову матрьошку і поставити її на місце, з тим, щоб коли-небудь здивувати своїх майбутніх гостей, але тут погляд мій упав на написані гострим олівцем по краях книжки коментарі. Тримаючи розкритий «Кобзар» у руках, я підійшов поближче до лампи і прочитав кілька акуратних рядків: «Патріотизм Т. Г. сприймав як любов до жінки і ненависть до армійської служби й особливо до бездумної муштри».

«Вже чи не який-небудь дисиденствуючий учитель літератури робив ці замітки?» – подумав я, згадавши про свій власний учительський досвід.

Після педінституту я сам відпрацював призначені три роки «істориком» у сільській школі, але за весь цей час мені так і не вдалося прищепити здоровим, червонощоким дітям доярок і трактористів ні інтересу до історії, ні бажання розгадати численні історичні загадки й таємниці, вивуджені мною з маси опрацьованих із олівцем у руці книжок.

На Григорія Марковича як на автора цих коментарів було грішно подумати. Він сам був відставним військовим і вельми цим пишався. Я якось застав його за упаковкою своїх медалей – він розклав їх на столі й загортав кожну в окремий носовичок, яких у нього, схоже, було безліч, куди більше, ніж медалей.

Показуючи мені одну з медалей, він сказав:

– Я брав Прагу!

«Помітила це Прага?» – подумав я в той момент, ледь стримавши посмішку, дивлячись на цього сухого, маленького і досі верткого дев’яностолітнього дідка.

Брудна кухня теж потребувала ремонту. Її треба було відмити від старих господарів – речам, та й самим стінам чомусь передається вік їх власників, і тому, щоб не відчути себе раптом постарілим, треба міняти поверхні та кольори, додавати свіжості. Можливо, вчасно зроблений ремонт подовжує життя не тільки квартирі, але й її мешканцям?

Я поставив чайник на закопчену газову плиту і знову почав гортати книжку, думаючи про ці дивні записи. На одній зі сторінок натрапив я на чудову і співзвучну моїм роздумам думку: «Патріотизм голодного – це спроба забрати шмат хліба у інородця, патріотизм ситого – великодушність, що викликає повагу».

Мені дуже хотілося зрозуміти – що за людина писала ці коментарі до «Кобзаря», хотілося знайти свідчення часу, коли все це було написано. Моя нинішня робота – нічним сторожем за гуманним принципом «ніч-через-дві» – не вимагала використання мізків. І мізки нудьгували. А тут такий загадковий «подарунок», кращий за будь-яку головоломку або кросворд!

Я гортав і гортав, як гортають книжку перед тим, як зважитися її не просто прочитати, а простудіювати з зошитом і ручкою. Промайнула ще одна думка: «Абсолютний патріот не визнає ні національної більшості, ні національної меншини. Його любов до жінки сильніша любові до батьківщини, тому що жінка, яка відповідає взаємністю, і є символ батьківщини, ідеал абсолютного патріота. Захист жінки, яка відповідає взаємністю на любов, і є вищий вияв патріотизму».

В іншому місці, під одним із віршів, був чисто щоденниковий запис: «16 квітня 1964 року. Зустрів Львовича в пивній навпроти ломбарду. Розповів йому про підготовлений рукопис. Він захотів прочитати – але обійдеться. Після провокації в кінотеатрі навіть його рука здається занадто вологою для рукостискання. І потім ця звичка весь час оглядатися на всі боки».

Я сидів до півночі, потім склав «книжкову матрьошку» і поставив назад на полицю.

Наступного дня я заїхав до знайомого скульптора, чоловіка, що знав Київ останніх тридцяти років майже поіменно.

– Пивна навпроти ломбарду? – перепитав він. – Звичайно, там тепер кафе «Русский чай». Ні, вибач, вже не «Русский». Або просто «Чай», або… Там вже все не те, і кругом не ті…

– А ти не знав у той час якого-небудь «Львовича».

Скульптор замислився.

Його двоповерхову майстерню було заповнено громаддям іще необроблених каменів, макетами, невеликими скульптурами та безліччю фотографій, приклеєних до стін, ніби замість шпалер. До цих фотографій він і підійшов, вставши з-за низького обідньо-журнального столу.

– Тут є багато хто з тієї пивниці, але я не пам’ятаю… Львович… Львович… Не думаю, що це хтось із завсідників компанії. Туди приходило багато «разових», і хоч вони з’являлися досить часто, але «своїми» не стали. Може, це один із них? Я ще спробую згадати, але не сьогодні. Потрібна дуже дощова погода або гроза – тоді відмінно згадується…

– Я подзвоню і нагадаю при першій же грозі, – пообіцяв я на прощання.

Ремонт нової квартири рухався повільно і, можна сказати, безглуздо. Знайомі, які обіцяли допомогти мені пофарбувати стіни, несподівано пропали, і залишився я один на один зі стінами і з безліччю бляшанок матової білої фарби. Сам починати фарбувати я боявся, тому і займався різним дріб’язком, віддиранням клаптів старої фарби із труб у ванній та іншими дурницями.

Несподівано зателефонував скульптор.

– Ти знаєш, він помер учора, цей Львович, якщо це, звичайно, він. Мені подзвонив якийсь давній знайомий, просив допомогти на похороні – нікому труну нести. Якщо хочеш, їдьмо разом!

Пропозиція була і несподіваною, і дивною.

– Але ж я його не знав… – вирвалось у мене.

– Але ж ти його розшукував! Я теж, здається, його не знав, – сказав скульптор. – Більше того, я не міг згадати цього Аліка, який мені подзвонив. Він запевняє, що ми знайомі з тієї пивниці…

Їхати на побачення з небіжчиком, до якого у мене залишалися непоставлені питання, здавалося справою щонайменше дурною. Але я погодився.

Ховали його на Берковцях. Точніше не ховали, а «підховували» до родичів, які вже влаштувалися там навічно. Жовте висохле обличчя ні про що не говорило. І скульптор, нахилившись до мого вуха біля могили, прошепотів:

– Щось я його не впізнаю.

Однак Алік, який організував цей похорон, нагадав скульптору кілька епізодів із далекого минулого. І скульптор кивнув. Потім вони в моїй присутності згадали кілька імен.

Я набрався сміливості й запитав у літнього Аліка про людину, що цікавився творчістю Тараса Шевченка і питаннями патріотизму. Пояснив йому, що це був знайомий покійного Львовича.

Алік почухав за вухом. Помовчав. Знизав плечима.

– Потім, – нарешті мовив він. – Ти ж на помини йдеш? Я кивнув.

Помини, як з’ясувалося дуже скоро, організовував скульптор у себе в майстерні. Семеро людей сиділи навколо обідньо-журнального столу. Скульптор на електроплитці, що стояла в кутку, смачно смажив яловичу печінку. Решта, не чекаючи закуски, пили горілку. Мовчки пили, без тостів, навіть без зітхань.

Ожили трохи, коли перша порція смаженої печінки з’явилася на столі. Скульптор висипав на стіл виделки. Поклав хліб. Трапеза набула більш жвавого характеру, і хтось першим заговорив про покійного, тут же перейшовши на живих і закінчивши просторікування думкою про те, що раніше було краще.

– Так, – погодився хтось інший.

Помини пройшли як належить. Всі розійшлися п’яні. Про покійного поганого слова сказано не було. Про нього взагалі, один раз згадавши, більше не говорили. Коли встали з-за столу розім’ятись, один із гостей упізнав себе молодого на одній із старих фотографій.

– О! – вигукнув він і з подивом випнув губи, наче був у обрáзі на себе тридцятирічної давності.

Я підійшов і поставив йому те саме запитання – про чоловіка, що захоплювався Шевченком і питаннями патріотизму.

– Еге ж, – сказав він, – тоді багато людей захоплювалися такими питаннями.

– А рукописи про це хтось писав?

– Писали, звичайно писали, аякже. Самвидав! А що з того? Ось хто не боровся, той і не програв.

Він щось іще верз і верз, поки раптом не сказав:

– А були й містифікатори, одного такого пам’ятаю – Клим, удавав, ніби щось філософське пише. Всі у нього просили почитати, а він рукописа дістане, перед носом перегорне і знову в портфель сховає. А сам сидів удома на кухні і вірші Пушкіна від руки прозою переписував, ну так, щоб не стовпчиками, а суцільним рядком…

– А де він зараз? – запитав я, подумавши, що це цілком міг бути автор коментарів до «Кобзаря».

– Клим? Чорт його знає. Бачив я його якось у скверику біля університету. Там, знаєш, збираються і в шахи на гроші грають. Років зо два тому. А більше не зустрічав.

Кожне товариство закрите по-своєму. Бджолярі збираються і говорять про тільки їм самим зрозумілі речі. І напевно, ще довго вирішуватимуть – прийняти когось у члени свого товариства чи ні. Шахісти – теж не виняток. Ті, що грають біля університету, один одного знають, а з рештою на акуратному «ви» розмовляють. І грають із чужаками тільки на гроші.

Я кілька разів обійшов гуртки шахістів і шашкістів, які обліпили лавки скверика. На мене ніхто не звернув уваги. Кожен гурток нерухомо стежив за дошкою, яка перебувала в центрі. На гравців не дивились, їх присутність була немов якоюсь прикрою необхідністю. Не було зрозуміло – хто за кого вболіває і чи вболіває взагалі. Вивчалася в таємничому мовчанні сама ситуація на дошці, і саме вона була головною дійовою особою.

Климу зараз мало б бути шістдесят з гаком, і більшість членів неформального шахово-шашкового клубу відповідали цій характеристиці. Гра проходила мовчки, і тому навіть випадково почути, як кого звуть, не було можливим. І я просто припав до одного кола і почав терпляче очікувати розвитку подій, намагаючись «втертися» всім тілом у довіру до цих фанатиків дошки.

Дивний стан нез’ясовного трансу раптом опанував мною, і я, мабуть, дійсно став на час частиною цього шахово-шашкового живого організму.

Проіснувавши в такому стані близько години, поки гра не закінчилася, разом із іншими охопленими шаховим трансом фігурами, я раптом видихнув своє заціпеніння і, розправивши хребет, зрозумів, що годинне колективне стояння зріднило мене з цими людьми. Я погано грав у шахи і навряд чи зміг би навіть елементарно прокоментувати завершену партію, але зате інші могли, і я виявився вдячним слухачем. Щоправда, спочатку два дідки мало не побилися між собою, сперечаючись про нібито помилковий хід офіцера. Моя неучасть в їх суперечці відіграла позитивну роль, і вони ґрунтовно взялися за мене, повторивши на пам’ять основні ходи партії.

– А хто грав хоч? – запитав я під кінець, відчуваючи, що вже маю право на запитання.

– Пилим із Мишком… – відповів один із них, вищий і сутуліший. – Вони з нових, недавно тут.

Я запитав, а чи грає ще Клим.

– Ну, Клим! – Другий дідок зробив одеський жест, піднявши руками величезний невидимий кавун. – Клим грає, але коли він грає – такі дурниці, – і він кивнув у бік спорожнілої лавки, – не відбуваються.

Через п’ять хвилин я вже знав, що Клим живе в комуналці на Шота Руставелі, у скверик приходить іноді по п’ятницях, більше не п’є через хвору печінку і перестав розводити акваріумних рибок, а тому невідомо, на що він тепер живе.

Ішов я, відчуваючи, що вже став членом цього клубу. Залишалося тільки навчитися нормально грати в шахи або в шашки. Але мені це не загрожувало. І часу було шкода, та й взагалі не полюбляв я повільні ігри.

2

У п’ятницю зранку я знову перегортав «Кобзаря», тішачись олівцевими коментарями.

«М’якість рідної землі не відрізняється від м’якості чужої землі, тому що будь-яка земля була передосновою людства і не могла розподілятися між націями відповідно якості цих націй».

Дивувала мене навіть не сама ясність формулювання, а саме предмет думки, немов чоловік, який це писав, тільки відштовхувався від почуттів і рим Тараса Шевченка для того, щоб сказати про власне наболіле. Хоча чому його це так хвилювало в ті благополучні шістдесяті роки? Націоналістом він не був, інакше і записи були б українською. Російський шовінізм тут теж був відсутній, оскільки крім власних думок були присутні тут і повага, співчуття, а можливо, навіть і любов до Шевченка. У якийсь момент я подумав, що його думки могли бути близькі думкам Леніна – особливо про цілковиту відсутність націй і національностей у майбутньому. Але тут же уявив собі, що сказав би Ленін із приводу того, що кохана жінка і є Батьківщина? Ні, не думаю я, що погодився б Великий Гаркавий із цим твердженням, хоч якою б гарною в юності була Крупська.

Але час минав, і я, відклавши книжку, але пам’ятаючи про неї, почав збиратися в університетський скверик на подальші пошуки автора цих коментарів. Інтуїція підказувала мені, що Клим сьогодні там буде. І не тільки інтуїція – за вікном світило сонце, співали птахи. Було б нерозумно сидіти в таку погоду вдома, особливо якщо будинок – це кімната в комунальній квартирі на галасливій від трамваїв вулиці Шота Руставелі.

У скверику я його і знайшов. Спочатку розшукав двох дідків, які мене вже знали. Вони мені й показали пальцем на одну з лавок, де йшов безстроковий шаховий чемпіонат університетського скверика. Визначити, хто з гравців був Клим, було неважко, оскільки другому було не більше сорока.

Почекавши закінчення партії, за якою стежили не менш двадцяти членів «клубу», я підійшов до Клима. Нелегка перемога, очевидно, принесла йому відчуття ситості, і хоча всі вболівальники відразу після закінчення партії розсмокталися до інших ігрових лавок, навіть не привітавши його, сам переможець тріумфував – його запалі очі на худому вилицюватому обличчі горіли молодістю та завзяттям.

– Добре ви його! – сказав я Климу замість привітання.

– Так, непогано, – погодився він. – Але Вітько теж здібний!.. А я його довгою облогою!..

Вдаватися глибше в шахові розмови я побоявся, аби не бути осоромленим, і відразу ж перейшов до справи.

– Ви Львовича пам’ятаєте? – запитав я у все ще щасливо усміхненого Клима.

Усмішка на його обличчі завмерла.

– Звичайно, пам’ятаю… – сказав він, примружено дивлячись на мене. – А ви що, його родич?

– Ні.

– А трохи схожі…

Розмова покотилася під укіс, і треба було її або закінчувати, або ж узяти під контроль.

– Мені здається, до мене випадково потрапив один ваш рукопис… – сказав я.

– Та невже? – здивувався старий Клим. – Це ж який?

– Ну не зовсім рукопис, а коментарі до «Кобзаря» Шевченка… до речі, дуже цікаві.

Старий доторкнувся до свого погано виголеного підборіддя і знову пильно глянув на мене.

– Коментарі?.. – повторив він уголос. – Це не моє… Я писав інші коментарі… А цей «Кобзар» теж до вас потрапив?

– Так, коментарі адже на його полях…

– А що за книжка? Звичайна? Яке видання? – обережно запитав старий.

– Не зовсім звичайна… На зразок матрьошки. Вкладена в том Толстого.

Старий кивнув і знову всміхнувся, дивлячись на асфальт під ногами.

– Ти ба, виплила! – тихенько мовив він.

Потім знову підвів голову, подивився на мене вже не пильно, а якось спокійно і розслаблено.

– Якщо у вас є гроші на пляшку сухого, запрошую вас у гості!

Гроші у мене були, так що після недовгого проходження по маршруту: скверик – гастроном – вул. Шота Руставелі, ми опинились у просторій кімнаті з високою стелею, обважненою ліпниною і зигзагами тріщин. У кімнаті стояли дві шафи – книжкова й одежна, обидві старі, добротних п’ятдесятих. А ось маленький столик, скоріше придатний для кухоньки якої-небудь мікрометражної квартири, мав вигляд у цій кімнаті карлика-виродка.

Старий вручив мені ножик.

– Відкрийте «сухарик»! – сказав він і вийшов у коридор. Повернувся з двома склянками.

– А ви, як порядна людина, мене в гості покличете? – запитав він раптом із усмішкою.

– Звичайно, – пообіцяв я.

– Тоді я вам дещо покажу! – Старий підійшов до книжкової шафи, відчинив дверцята.

– Ось. – Він витягнув із нижньої полиці грубезний том.

Я взяв книжку в руки – це було академічне видання «Кобзаря». Приємна шорсткість перкалю порадувала руки – є речі і речовини, дотик до яких дає мало не фізичну втіху.

– Ви розкрийте. Розкрийте! – мовив старий.

Я розкрив. Переді мною знову була книжка-матрьошка. У вирізаному нутрі «Кобзаря» лежала інша книжка, скромніша, хоча тих же років видання: Достоєвський, «Ідіот».

Я підвів запитальний погляд на Клима.

Він усміхався, але не мені, а скоріше своєму минулому, раптово потривоженому моєю появою.

Якась смутна здогадка змусила мене раптом витягнути книжку Достоєвського з її зручного таємного лежбища і перегорнути. І – здогадка виявилася правильною – на полях «Ідіота» замиготіли олівцеві коментарі, тільки почерк тут був крупніший.

– Це ви писали? – запитав я Клима.

– Ну я, – сказав він, сідаючи за маленький прямокутний столик.

– А «Кобзар»?.. – Я потягнувся рукою до пляшки і почав розливати рислінг по склянках, одночасно вибудовуючи свої думки в якийсь геологічний порядок.

– «Кобзар»? Ні, по «Кобзареві» писав інший… – поволі мовив старий, беручи в руку склянку.

– Львович? – запитав я, провокуючи його на більш активні спогади.

– Чому Львович? Львович вибрав «Мертві душі».

– Послухайте, – заговорив я, відчуваючи, як голова моя тоне в соковитому тумані нерозуміння того, що відбувається, і того, що відбувалось. – У вас що, літературний гурток був?

– Не літературний, а філософський, – виправив мене старий. – І не був, а є… Принаймні, поки я живий. Я – сам собі гурток!

– Ну а все-таки, хто писав коментарі до «Кобзаря»? – запитав я.

– Слава Гершович… Царство йому небесне…

– Він що, помер?

– Убили… Струмом убили. – Старий скорботно схилив голову. – Хороший був хлопець! Світла голова. Ще до цих Кашпіровських і екстрасенсів він усе про ці штуки знав… Тому його й убили…

Туман знову закружляв навколо моєї голови.

– До чого тут «Кобзар» до екстрасенсів? – запитав я, перебуваючи вже в цілковитому невіданні.

– Ну привіт! – Старий подивився на мене, як на ідіота. – А що таке, по-вашому, висока література? Просто літери та метафори? Це ж і є засіб передачі духовного струму, як би провідник! Захотіли зарядитися похмурою глибокою енергією – розкрили книжку Достоєвського. Захотіли очиститись і побути в проясненому стані – берете в руки прозу Тургенєва… Це ідіоти типу Кашпіровського перетворили все на лікування геморою по телевізору! Але, повірте, свято Святого Йоргена вже закінчується, і знову залишиться література як єдиний провідник будь-якого виду біоенергії.

– Ну а яку енергію передає «Кобзар»? – запитав я.

– Про це краще запитати Гершовича… Але там, я вам скажу, справа серйозніша, з цим «Кобзарем» і з самим Шевченком… Там така справа… Ну, через це його і вбили…

– Через що?

Старий допив вино. Знову погладив себе по колючому і в’ялому підборідді.

– Через те, що Гершович обчислив, де сховано щось дуже цінне для українського народу… Ви це так не зрозумієте! І не думайте, що я з розуму вижив! Був би зараз живий Гершович – він би вам за п’ять хвилин усе пояснив!

– Ну а рукописи якісь цього Гершовича залишилися? – з надією запитав я.

– Рукописи? Був один рукопис і лист у нім… – Старий закивав у такт власним словам. – Ми із Львовичем рукопис йому в труну під голову поклали…

– І не читали?

– Ні. Він так попросив. Він нам багато розповідав, все, про що думав, розповідав. І лист цей ми бачили. У листі й говорилося про це, про заритий… Самого Шевченка лист, із Мангишлаку… Може, через листи його вбили?! Адже тієї ночі, а це був шістдесят сьомий рік, коли його вбили, хтось і в квартиру його залазив. Кришталеву вазу вкрали, перевернули все догори дном… А теку не знайшли! Він її у Грицька, чоловіка своєї сестри, ховав. Це вже потім ми її у Грицька взяли і йому в труну під голову поклали.

– У Григорія Марковича?

– Ну так! – Очі у старого Клима раптом загорілись. – Так ви Григорія Марковича родич?

– Так нічий я не родич! Мені просто цікаво.

– Ну, за «просто цікаво», юначе, можна дорого заплатити! Останню фразу старого я пропустив повз вуха.

Туман навколо моїх думок трохи розсіявся. Перший виявлений зв’язок між покійним Гершовичем і Григорієм Марковичем, який відбув до Ізраїлю, підбила мою цікавість.

– Я б продав вам цю книжку? – з якоюсь дивною інтонацією мовив раптом старий. – Акваріуми я вже продав, залишилося зовсім небагато тут… – і він озирнувся на всі боки.

– Книжку? – перепитав я. – Ви що, їдете?

– Ні, йду… Не зараз, звичайно… Трохи пізніше. Пам’ятаєте, як Толстой помер?

Я кивнув.

– Я його люблю… – сказав старий. – Читав його багато разів, хотів навчитись у нього життя, але не вийшло… Так хоч смерті у нього навчуся. Чудова у нього була смерть… Хіба не так? Я піду звідси до Конотопа. Так, щоб не дійти… Ви мене розумієте?

Я випив другу склянку вина, але «сухар» був слабенький, щоб допомогти мені розставити ці фрагменти минулого по своїх місцях і склеїти їх, як античну амфору. Ні, звичайно, я розумів, що всі ці люди, яких представляв зараз як своєрідний депутат старий Клим, були звихнутими шістдесятниками, шукачами сенсу в літературі та філософії в житті. Мені, представнику іншого покоління, було важкувато говорити з ним. Ми вживали одні й ті ж слова, але він надавав цим словам явно більше сенсу, ніж я. Думаю, що тільки вино ми з ним сприймали однаково. Вино з однієї пляшки не могло бути різним у двох склянках.

Старий дістав із книжкової шафи карту України й показав масну лінію, яка бігла вздовж позначеної залізниці. «Ось тут я піду», – говорив він, ведучи пальцем по своїй лінії й зупиняючи палець щоразу, коли доходив до чергової залізничної станції.

У якусь мить я відчув, що старий мене перевантажив. Я записав його телефон і пообіцяв у найближчі дні пригостити вином у себе в новій квартирі.

– Ну а книжку хочете купити? – запитав він іще раз наостанок, коли я вже підійшов до дверей.

– А скільки ви хочете? – запитав я.

– Сто гривень! – гордо заявив він із таким виглядом, ніби навмисно назвав неприйнятну ціну, до того ж не для того, щоб продати задорого, а щоб показати безцінність предмета.

– У мене стільки з собою немає, – сказав я і тут же у відповідь почув щось на зразок зітхання полегшення.