Добрий ангел смерті

20

Шторм заспокоївся до полудня наступного дня. Його змінив по-військовому одноманітний рух безкінечних невисоких хвиль. Хвилі ці були слабкими і навіть своєю масовістю не могли змусити рибзавод захитатися. Він упевнено плив у своїх виробничих справах назустріч подальшим трудовим успіхам, які, мабуть, приємно виокремлювалися на тлі конвеєрної монотонності його життя. Його подвійний рух досі вражав мене. Саме поняття плавучого або мандрівного заводу, незважаючи на свою очевидність, було для мене чимось фантастичним. І навіть моя особиста присутність на його борту ще не доводила мені остаточно реальність того, що відбувається, і навколишнього. Хоча, начебто, що тут дивного? Пливе корабель-завод, капітан вибирає його курс, а директор заводу стежить за виробництвом, і так вони вдвох годують країну рибними консервами. Ні, все одно звучить нереально…

Я дістав із тумби під столом бляшанку «Каспийской сельди», розкрив і, уважно оглянувши вміст і не знайшовши в ньому нічого стороннього, пообідав.

Даша була в цеху. Я досі не знав, де її цех – вище чи нижче цієї палуби? Ну та й не так це було важливо. Я-то там не працював.

Після обіду постояв біля борту, вдивляючись у нервову лінію стику моря і неба. Раз у раз на маревній, гойдливій лінії каспійського горизонту виникали цятки кораблів. І море через це здавалося мені маленьким і тісним. Я не боявся цього моря – в ньому, мабуть, важко було б загубитися… Хоча хто його знає, краще не пробувати…

Через кілька днів Даша повідомила, що наступної ночі буде шхуна, яка мене підкине до Мангишлаку. Я дуже зрадів цій новині й почав із нетерпінням чекати пересадки.

Нічна пересадка на рибальську шхуну запам’яталася мені перш за все дивними металевими звуками. Шхуна підійшла впритул до борту, і на неї з нижнього периметра скидали мішки з чимось залізним. Спочатку мені здалося, що в мішках – консерви, але коли почали дійсно скидати консерви, до того ж не в мішках, а в перетягнутих шпагатом картонних коробках, я відразу зрозумів неправильність своєї здогадки.

А нічне завантаження тим часом тривало. Я стояв біля кремезного Вані, якому Даша доручила посадити мене на шхуну. Він уважно стежив за тим, що відбувалося, час від часу перекрикуючись із двома рибалками, що знаходились на шхуні. Нарешті він крикнув: «Всьо! Долґов нєт. Єщо етово парнішку возьмьотє до бєрєґа!» І при цьому він двинув мене рукою по плечу, від чого я сіпнувся. Чоловік унизу кивнув. Ваня кинув мій синьо-жовтий рюкзак униз, на шхуну. Рюкзак лунко гуркнув на палубу – Даша на прощання щедро насипала туди рибних консервів, і тепер він важив, мабуть, кілограмів п’ятнадцять—двадцять.

– Давай, приґай! – Ваня подивився на мене.

До шхуни було метрів три. Вона трохи гойдалася на хвилях. Мені зробилося страшнувато.

– Давай-давай, нє дрєйфь! – квапив Ваня.

Я переліз через борт і знову завмер, зависнувши над палубою шхуни.

– Давай, словят оні тєбя!

Я стрибнув, і дійсно, двоє рибалок спіймали мене, пом’якшивши моє приземлення.

– Марат, заводі! – сказав один із них другому.

Вони якось швидко зникли на цій невеликій шхуні, залишивши мене самого серед мішків, ящиків і повалених під правим бортом сіток із великими білими поплавками.

Шхуна здригнулась і почала відходити від височенного борту плавучого рибзаводу. Тут унизу, поруч із водою, було прохолодно. Я присів на мішок і тут же схопився – напоровся задом на щось гостре. Помацав руками й обімлів: у мішках поза всяким сумнівом була зброя – чи то гвинтівки, чи то автомати…

«Ось тобі й маєш! – подумав я, перебираючись і влаштовуючись на ящику з консервами. – Хороша шхуна, з уловом…»

– Ей, братан, сюда іді! – покликала мене фігура, що виглянула з боку стернової кабіни.

Я взяв свій рюкзак і пішов. Зупинився біля кабіни. Тут же був вхід у каюту, що розташовувалася під палубою.

– Стєпан, – простягнув мені руку чоловік, який покликав мене. – А там, за рульом, Марат…

– Коля, – відрекомендувався я.

– Випіть хочеш? – запитав Степан.

– Спасібо, нєт.

– Ну, захочеш – скажі. Ми-то самі нє пйом, но для ґостєй всєґда імєєтся… Ти, Коля, случайно нє маковий ґонєц?

Удруге я почув схоже запитання.

– Нєт, – сказав я, не знаючи, але здогадуючись, що може означати це словосполучення.

– Жаль, – поволі мовив Степан. – А то б тєбє работкі подбросілі… Да ладно, іді полєжі… Ми тєбя утрєчком висадім… Тєбє ж всьо равно ґдє? Лішь би от жілья подальше? Да?

Я кивнув.

Мене раптом стало хилити в сон: ця дрібна хвиля заколисувала. Я спустився в каюту і приліг на ближню койку. Тут же попливла перед очима якась кольорова пляма. Потім настала цілковита темрява – це я вже спав, чуючи працьовите бурчання дизелька, що сховався десь тут же, під підлогою каюти.

Крізь неміцний сон посеред ночі чулися мені якісь розмови, брязкіт заліза. Потім був удар, і я машинально втиснувся в ліжко, виставивши праву руку вбік. Але потім настало затишшя, і знову заколисуюче забурчав дизельок.

Вранці мене розбудили. Я вийшов на палубу, і перше, що кинулося мені у вічі – це відсутність брезентових мішків, у яких містилася зброя. Картонні ящики з консервами акуратно стояли, складені під лівим бортом.

– Вон твой бєрєґ! – сказав мені Степан.

Я подивився на пустельний, з відногами брудно-жовтий берег. Нічого привабливого в ньому не було. Раптове відчуття чи то розпачу, чи то розгубленості раптом скувало мене. Я мовчав і дивився вперед. Під ногами погойдувалася палуба, а жовтий безликий берег погойдувався метрів за сто від нас.

– Щас Марат подруліт, тут глубоко, можем совсєм блізко подойті. У тєбя вода єсть?

– Вода? – перепитав я, повертаючись зі свого заціпеніння.

– Пітьєвая.

– Нєт.

– Ну ти дайош… – Степан здивовано похитав головою. – Ладно, дадім тєбє балон.

Балоном він називав п’ятилітрову пластикову каністру. Він витягнув її з каюти і поставив поряд із моїм рюкзаком.

– Ето ж пустиня, – сказав він трохи роздратовано. – Тут тєбє ні крана, ні півной!

Я кивнув, даючи йому зрозуміти, що сам усвідомлюю свій ідіотизм. Треба сказати, що я дійсно в цей момент гостро відчув цей ідіотизм, завдяки якому опинився чорт-зна де і збирався через хвилин двадцять опинитися ще далі від доріг і від людей. На губах виникла нервова сухість. Я машинально взяв п’ятилітровий балон, відкрутив кришку і ковтнув води.

Стало якось не по собі. Але берег невблаганно наближався. Залишалося до нього вже метрів сорок чи тридцять. Кам’яне плато, підмите біля підніжжя хвилями і ними ж зализане, здіймалося метрів на два. Через нерівні проміжки верхня лінія плато порушувалась, і там уже хвиля облизувала каміння, що обсипалося вниз, а по ньому, як по сходах, можна було забратися вгору.

У якийсь момент шхуну труснуло, і Степан, зігнувши шию в бік кабіни, крикнув:

– Марат, стопорі!

До берега залишалося метрів три.

– Давай твої вєщічкі сбросім, штоб нє намоклі, – сказав Степан, підходячи до рюкзака.

Розгойдавши вдвох рюкзак, ми викинули його на берег, потім поряд із ним упала і каністра з водою.

– Приґай! – сказав мені Степан, киваючи головою в бік берега. – Скоро солнце пріжаріт – за пять мінут висохнєш!

Я попрощався з ним і з Маратом, подякував їм та, відштовхнувшись ногами від борту, шубовснув у джинсах і футболці в каламутну каспійську воду.

– Ей, – гукнув мене Степан, коли я в обважнілому від води одязі вибрався на вузький бережок, що впирався в неглибокий вимитий хвилями грот. – Єслі што пєрєвезті надо – ми всєґда можем! Разищі! Шхуна «Старый товарищ».

Знову неголосно загарчав дизельок, і шхуна повільно попливла вліво, поступово збільшуючи відстань між собою і берегом. Я провів її поглядом, прочитав назву на борту. Помахав рукою, хоча на мене вже не дивилися.

У міру того, як «Старый товарищ» віддалявся, я все гостріше й гостріше відчував свою самотність. І ось уже коли і слід «товарища» розчинився в метушливих хвилях Каспію, до мене прийшов несподіваний спокій, почуття близьке до приреченості. Я перетягнув свої речі нагору, на це дивне кам’яне підвищення, як виявилось, укрите теплим піском. Озирнувся на всі боки. Присів на пісок поряд із рюкзаком і каністрою. Наді мною світило сонце, і вітерець, який ніс у собі запах Каспію, сушив моє волосся. Йти нікуди не хотілося. Не було в мене ні компаса, ні взагалі якихось знань про пустелю. Зате була вода і рибні консерви, але одне не замінювало іншого. Треба було налаштовувати себе на прийняття рішення, але я розумів, що ніяка логіка мені не підкаже – в якому напрямку йти. Треба було запитати у Марата або Степана, але у мене просто не вистачило на це розуму.

«Гаразд, поки що піду вздовж берега, – вирішив я. – Може, куди вийду?! Але спочатку треба висохнути…»

Я ліг на теплий пісок, повернувся на бік. Усе одно було якось неприємно в мокрому одязі. Я встав, роздягнувся догола – лише годинник на руці залишив – і, розклавши одяг на піску, приліг поряд і відчув себе господарем величезного нудистського пляжу.

21

Прокинувся від спеки. У перегрітій сонцем голові повільно бродили немов оплавлені думки. Це було схоже на тепловий удар. Я дотягнувся до футболки і накинув її на голову.

Одяг мій повністю висох. Я струснув джинси, і пісок легко з них обсипався. Але уявити собі, що в таку спеку я надягаю джинси, було важко. Подивився на сонце – воно висіло майже по центру неба.

Глянув на годинник і побачив під склом воду, під якою обидві стрілки застигли на дев’ятій ранку – часу моєї висадки на цей берег.

«Ну от, – подумав, – наближаюся до умов Робінзона…» Поступово моя голова, вкрита футболкою, охолола, і думки знову набули прочитувальної форми і розміреного ритму. Я зібрав увесь одяг у рюкзак, надів тільки спортивні труси на випадок непередбаченої зустрічі. Хоча кого я міг тут збентежити – навіть уявити важко. Рішуче озирнувся і, закинувши важкий рюкзак на спину, а в праву руку взявши каністру з теплою водою, пішов майже по краю кам’яного плато, що утримувало пісок від сповзання в Каспій. Пішов слідом за шхуною «Старый товарищ», яка давно вже перепливла горизонт.

Лінія берега, що повторювала край кам’яного плато, була порізаною і нерівною. Я швидко зрозумів, що іноді має сенс зрізати кути, якими плато вклинюється в води Каспію. Заощадивши сили на цих кутах, я пройшов не менше кілометра перш, ніж відчув біль у плечах і втому ступнів, які не звикли до руху по гарячому ворушкому піску.

Зупинятися на привал під палючим сонцем було справою нерозумною, і я, знайшовши черговий провал плато до моря, спустився на мокрий берег і сів у печері, видовбаній хвилями. Тут від раптового холоду по шкірі побігли мурашки. Перепад температур був неймовірний. Пахло вогкістю, морем. Сонцю цей шматочок берега був недоступний.

Я зняв рюкзак. Зітхнув, подивившись на червоні смуги від його лямок на плечах.

Захотілось їсти, і я дістав бляшанку «Каспийской сєльди». Розкривши її ножем, цим же ножем поколупався в шматочках риби і, не знайшовши нічого зайвого, пальцями перекинув шматочки риби в рот і запив її ж власним соком «с добавлением масла», як було написано на бляшанці. Запив їжу теплою водою з каністри – на язику залишився пластмасовий присмак. Щоб якось охолодити каністру, опустив її у воду біля берега, між двох каменів, які відвалилися колись від краю плато.

Поступово тіло моє звикло до прохолоди, гусяча шкіра пройшла, і бадьорість мало-помалу почала повертатися.

Я сидів на холодному камені. Дивився на море, на косі лінії хвиль, які спокійно і монотонно шліфували берег.

«Життя прекрасне…» – думалося мені, хоча думалось якось сумно і з іронією. Сам я іронізував над собою чи думка ця була якимось внутрішнім міражем, заподіяним спекою, – не знаю. Хоча якщо міраж виникає всередині, у формі думки, та ще й першого дня перебування в пустелі – це вже зовсім сумно.

Але мені не було сумно. Мені було спокійно і не хотілося ні рухатися, ні йти з цього затишного прохолодного куточка. Мені нічого не хотілося. Хіба що просто сидіти й дивитися на море, яскраве, блискуче на сонці, від якого я так добре сховався.

Не знаю, скільки часу я просидів біля моря, відпочиваючи і насолоджуючись відсутністю спеки. Годинник мій – хоч скільки я його тряс – іти не хотів. Вода з нього чи то вилилася, чи то випарувалася, залишивши із внутрішнього боку скла запітнілість, крізь яку ледве помітні були дві застиглі стрілки.

Щось мені підказало, що і на сонці вже не так жарко. Лінія горизонту начебто наблизилась і затремтіла сильніше. Певно, вечоріло.

Я витягнув із води каністру, надів рюкзак і знову вибрався на пісок. І дійсно – сонце вже опускалося. Пісочний горизонт потроху червонів. І саме повітря було вже не настільки сухим і гарячо-колючим.

Я продовжив свій шлях, і тепер мені йшлося набагато легше, ніж недавньою спекою. Це відкриття змусило мене згадати книжку, в якій мандрівники теж ішли через пустелю і йшли вони тільки вечорами та ночами.

«Що ж, – подумав я, – вперед і з піснею».

22

Заснув я пізно вночі, в темряві, над якою горіли, висвітлюючи одна одну, зірки. Пісок, дещо охоловши, зберіг у собі сонячне тепло. Повітря, мов ковдра, яку неможливо зняти, теж зігрівало мене. Я накрив голову футболкою.

Прокинувся від того, що відчув біля обличчя якесь чужорідне ворушіння. Злякано зірвав футболку і побачив маленького скорпіона. Різко відсунувся, мружачись од ранкового сонця. Скорпіон ліниво покрутився на місці й не поспішаючи зарився в пісок.

Це ранкове знайомство з місцевим тваринним світом підбадьорило мене краще холодної води, але вмитися теж не завадило. Я пішов до моря. Знайшов провальчик, спустився на берег і хлюпнув у обличчя кілька пригорщей прохолодного брудно-зеленого Каспію.

Поки було не дуже жарко, я вирішив, пам’ятаючи вчорашнє відкриття, використовувати цей час на дорогу, а коли вже пригріє сильніше – засісти в якомусь гроті на березі в очікуванні вечора.

Не поснідавши, я закинув рюкзак на плечі – він мені здався навіть важчим, аніж учора. Взяв у руку каністру і вже зібрався було йти, як раптом звернув увагу на якісь сліди на піску. Важко було зрозуміти природу цих слідів, адже пісок не зберігав чітких ліній і обрисів. Але сліди ці пройшлися навколо місця моєї ночівлі. Я подивився на сліди, які сам залишав на піску – те ж саме. Пройшовся вздовж своїх слідів до моря і побачив, що паралельно їм метрів за два—три такий же ланцюжок слідів опускався на берег по сусідній ущелині.

Спантеличений, я прислухався до навколишньої тиші, але було тихо, кришталево тихо.

Знизавши плечима, але все ще думаючи про ці сліди, я вирушив у дорогу.

Сонце піднімалось і вже починало обпікати мене, проникаючи навіть крізь накинуту на голову футболку. Вдалося мені пройти кілька кілометрів, не більше. Розуміючи, що ризикувати, граючись із сонцем пустелі, не варто, я спустився до моря і присів на прибережний камінь. Знову різкий спуск у тінь викликав рух холоду по шкірі, але цей холод пробігся по тілу приємною освіжаючою хвилею.

Я поснідав, випив води з каністри. Скупався в морі – чомусь учора мені це не спало на думку, а сьогодні, похлюпавшись у прохолодній воді, я дістав масу задоволення. І висох за якісь кілька хвилин, піднявшись на плато. А висохши, знову спустився до каменя. Сидів на ньому, стежачи за горизонтом і чекаючи вечора.

Далекий тремтячий горизонт схиляв до роздумів, і стан мій був у цей момент таким, що я спокійно сприймав усе, що зі мною відбувалось, і вже не злився ні на себе, що забрався в безживні місця з дивною авантюрною метою, ні на небіжчика Гершовича, якого я потривожив, а він мені ж підказав напрямок цієї подорожі. Втім, не через нього я вирушив сюди. Скоріше погроза невідомих мені бандитів, плани яких я порушив, підштовхнула мене в дорогу. Підштовхнула різко, навіть не залишивши часу на підготовку.

І зробилося мені раптом на хвилинку сумно. Подумав я, що у бандитів пам’ять хороша. Повернусь я до Києва – якщо повернуся, – вони знову з’являться. А у мене і за квартиру не сплачено, і за телефонні розмови…

Я втупився завороженим поглядом у тремтячу лінію горизонту. Побачив якийсь далекий кораблик, що кілька хвилин плив прямо по цій лінії, а потім зник, вирушивши далі, за обрій. Коли полуденна спека спала і вже, здавалося, більше тепла піднімається від піску вгору, ніж іде вниз від сонця, я знову піднявся на плато і пішов далі.

Цього разу я йшов довго. Години чотири. І йшов би ще, якби раптом не побачив вицвілий на сонці клапоть брезенту, що стирчить із піску. Проста цікавість змусила мене потягнути цей брезент на себе. Пісок не відпускав його, і це мене розпалило. Я скинув рюкзак і, розчистивши пісок над брезентом руками, знову потягнув. Брезент трохи піддався, але буквально на десять-п’ятнадцять сантиметрів. Я знову розгрібав пісок руками, намагаючись вивільнити жорсткий матеріал. Коли ще сантиметрів двадцять брезенту витягнулися з-під піску, я побачив, що переді мною намет. Не менше години я витратив на те, щоб повністю звільнити його з піскового полону.

Втомився неймовірно, і знову стало парко – вже більше від фізичних зусиль, ніж від завислого на небі сонця. Піт котився з мене частими краплями, падав на пісок і тут же зникав, тільки на якусь мить затемнів пісок живою вологою. Я присів біля цього намету, віддихався. Незважаючи на втому, я був дуже радий знахідці – адже немов дім знайшов! Тепер можна і від дощу сховатись, і від сонця… Щоправда, піди зараз дощ – не захотілося б мені від нього ховатися.

Залишивши трофей на піску, я пішов до моря, скупався. А повернувшись, вирішив витрусити пісок із нутрощів намету й подумати про можливе його використання найближчої ночі, тим більше, що тіло вимагало відпочинку.

Трохи заплутавшись у мотузках, я все-таки розпустив їх і розпластав намет на піску. Потім вхід відшукав і, взявши з протилежного кінця, трусонув намет. Усередині щось зашаруділо. Потрусивши ще і бачачи, що пісок зсередини майже не сиплеться, я заліз рукою всередину, трохи побоюючись наштовхнутися на якого-небудь скорпіончика. Але мені пощастило. Представників місцевої фауни в наметі не було, зате я витягнув звідти пожовклу газету. Яке ж було моє здивування, коли, взявши її в руки, я прочитав назву: «Вечірній Київ». Тут я остовпів і протримався кілька хвилин у такому стані.

Номер «Вечірнього Києва» за 15 квітня 1974 року просто ошелешив мене. Трохи оговтавшись, я знову засунув руку в брезент намету, витягнув звідти коробку сірників і фотоапарат «Смена». Більше всередині нічого не було.

Господарем намету, скоріше за все, був мандрівник-одинак. Якщо судити з газети, то він виїхав із Києва 15 квітня далекого 1974 року. Ось і все, що про нього відомо. А сам він, мабуть, розчинився в піску. І я машинально оглянув напруженим поглядом пісок, боячись побачити сліди висушеної сонцем мумії.

Погляд повернувся до фотоапарата «Смена». Я розчохлив його, оглянув. Усередині начебто була плівка, майже до кінця відзнята – у віконечку відзнятих кадрів стояло «34». Значить, залишалося там іще два кадрики…

До втоми приєднався невизначений страх. Пригадалися сліди навколо місця моєї ночівлі… Я задумався.

«Може, прикордонники? – була перша думка. – Адже це вже не СРСР, а Казахстан!» – «А чого боятися? – виникла друга думка. – Ну обійшли навколо тебе, але ж не чіпали, не розбудили і документів не вимагали!» – «Вас послухати, так, навпаки, радіти треба тому, що поруч існує якесь життя, що виявляє до мене жвавий інтерес… – сказав я цим думкам. – А я вже втомився від інтересу до мене… Мені було б веселіше, якби ніхто взагалі не знав про моє існування…»

Незважаючи на втому, невиразний страх змусив мене зібрати речі, укласти фотоапарат у рюкзак і, взявши в руки каністру та намет, пройти з півкілометра й тільки там уже влаштовувати ночівлю.

Цю ніч я спав неміцно, але зручно, постеливши на пісок знайдений намет. Іноді раптом прокидався і прислухався. Але тиша заспокоювала, і я знову пірнав у неглибокий сон до наступного внутрішнього сигналу тривоги.

23

Наступного ранку я просунувся ще на кілька кілометрів уздовж краю прибережного плато. Лінія берега йшла вліво. Одноманітне тремтіння горизонтів, які оточували мене: і морського, і пустельного, розмитого теплим маревом, немов у тій точці земля переплавлялася в небо або навпаки, – викликали в мені роздратування. Я вже не шукав поглядом у морі кораблів і не оглядав жадібно пустельні далі. Просто йшов уперед, не будучи до кінця впевнений у правильності обраного напрямку.

У каністрі залишалося не більше двох літрів води, хоча мені здавалося, що витрачаю її я більш ніж економно, не кажучи вже про те, що вмиваюся тільки в морі. Але цей тягар, що приємно побулькував у каністрі, створював упевненість у безпеці мого перебування в пустелі. А тягар у рюкзаку створював упевненість у ситості, нехай і одноманітній.

Намет частково звисав із рюкзака, але я вже розрахував, що коли з’їсти ще п’ять-шість бляшанок консервів, він увійде в рюкзак повністю.

Загалом, рух мій уздовж каспійського берега був одночасно і стихійним, і спланованим одночасно. Крім того, якась віра або навіть упевненість у випадку – звичайно, в щасливому випадку – теж підбадьорювала і уяву, і тіло. Адже знайдений одномісний намет теж належав до розряду щасливих випадків. Хто знає, що ще я знайду?

І так я йшов, поки спека не стала нестерпною. Відчувши легенями посушливу силу розпеченого сонцем повітря, я припинив свій шлях і спустився на берег. Знайшов зручний камінь, застелив його наметом і влаштувався на ньому добротно, як бувалий мандрівник.

Автоматично кинув погляд на годинник, але час він не показував. Застиглі стрілки тільки нагадували про мою висадку на цей пустельний берег. Нагадували про недавнє минуле.

Насамперед я охолодив у каспійській воді свій обід: бляшанку каспійського оселедця. Опустив у воду і пластмасову каністру. Почекав із півгодини, потім, попоївши, приліг на цьому ж камені, насолоджуючись вологою каспійською прохолодою. Задрімав у тіні, слухаючи неголосні сплески хвиль. Крізь дрімоту ловив шкірою обличчя пориви каспійського вітерця й подумки намагався затримувати їх дотики, немов це були пальці жінки, ласкаві, ніжні, легкі.

А час непомітно минав, підштовхуючи сонце до вечора, до заходу. І ще в дрімоті я відчув, що наближається вечір, хоча до нього було ще далеко – просто морський вітерець став сміливішим і поверхня Каспію блищала на невидимому мені з грота сонці не так яскраво, як кілька годин тому.

Треба було продовжувати шлях. Вибравшись на плато, я рушив уперед.

Коли сонце вже ставало ясно-червоним, зависнувши над морем, попереду показались обриси невисоких чи то гір, чи то пагорбів. Щось усередині мене стрепенулося. Незважаючи на втому, я наддав ходи, немов збирався цього ж вечора досягти їх. Але ривок мій був скоріше душевного походження. Тіло його не підтримало. Занили плечі, а в ногах через прискорений крок я відчув важкість. Так що дуже скоро я зупинився, розуміючи, що мій сьогоднішній перехід закінчився і настав час привалу.

З боку моря долинав шум – хвилі здійнялися вище звичайного. Солонуватий прохолодний вітерець виносив їх запах на плато. Мені здалося, що разом із шумом моря я чую шепіт повзучого піску. Подивився уважно собі під ноги й начебто дійсно побачив якийсь рух, але від втоми та від недавньої яскравості сонця очі мої не змогли гостріше вгледітись у стан піску. Я присів навпочіпки. Подивився на свої ноги і з цієї невеликої відстані побачив, як осипаються біля ніг малесенькі барханчики. Вітер тут, здається, був ні до чого, просто кожен мій крок змушував пісок рухатися, вдавлюватися, обсипатися в мої сліди-ямки.

Але вітер посилювався, на морі збирався шторм. Не знаючи, чого більше боятися – самого шторму чи вітру, що цей шторм піднімає, я вирішив відійти подалі вглиб і вже там влаштуватися на ніч. Пройшов метрів вісімсот, знайшов у піску невелику улоговинку, немов напівзасипаний слід якогось гіганта. Побачив, що вітер пролітає над цим місцем, не торкаючись до піску. Мені здалося, що вітер із кожним своїм поривом робиться все холоднішим, і тому, влаштовуючись на нічліг, я просто забрався всередину намету, як у спальний мішок. Усі речі теж затягнув під брезент і тільки голову висунув, лежачи на спині. Дивився в небо, але зірок не бачив. Узагалі нічого не бачив. Там, де зовсім недавно синіло небо, тепер нічого не було.

Вітер шумів рівно, іноді раптом прискорюючись і переходячи в шиплячий свист. Я відчув занепокоєння. Вітер приносив звуки моря, ці звуки долітали обривками, але з кожним таким обривком у мені виникав страх і здавалося, що пісок під моїм наметом-спальником починає погойдуватися, хитатися. Тіло згадало шторм, який я пережив на плавучому рибзаводі. Я перекинувся на живіт і вліз глибше під брезент намету. Ліворуч від мене лежав рюкзак, праворуч – каністра з водою.

Я не знав, що брезент має звукопоглинальні якості. Як тільки я заліз у намет – вітер майже затих, а темрява й тепло заспокоїли тіло. Я закинув руку на рюкзак, який лежав поруч. Долоня пройшлася по його боці й знайшла рівне і м’яке місце. І залишилася там. Я і задрімав. Але дрімати мені довелося недовго – вже хвилин через двадцять посилився вітер, засвистів наді мною і кинув на брезент жменю піску. Я здригнувся. І знову відчув страх. Мені стало зрозуміло, як цей намет опинився під купою піску. Але залишалось невідомо – куди подівся її колишній власник. Може, кинув його під три чорти, втомившись боротися з піском. Кинув і пішов кудись. Може, його помітили з моря рибалки та забрали?

А вітер, якому й діла не було до моїх роздумів, знову ляснув невидимим вітрилом, і від цього удару нова хвиля піску ринула на намет. Я висунув із-під брезенту голову, потім вибрався повністю й подивився навколо. Було не так уже й темно. Я потряс верхній брезент, скинув із нього пісок. Його там виявилося зовсім небагато, просто коли лежиш, чутко вслухаючись у те, що відбувається, всім тілом, будь-який звук, будь-який рух проходять через тебе, як через підсилювач.

Побачивши, що від вітру більше шуму, ніж небезпеки, я трохи заспокоївся і знову заліз у намет.

Знову мене потягнуло в дрімоту. Я знову обійняв рюкзак і заснув під неритмічний шум вітру.

Години через дві мене розбудив якийсь тягар. На моїй спині, поверх брезенту, який укривав мене, щось лежало. Переляк скував мене, і, поки сон відходив, я лежав нерухомо.

Потім поворушився і почув якесь шипіння. Повільно повернувся на бік і відчув, як зменшується тягар, що придавив мене. Вже сміливіше я піднявся на ліктях, не вибираючись із брезенту, і тягар скотився кудись. Я зрозумів, що вітер ледь не заніс мене піском. Вибравшись назовні, я обтрусив поверхню намету і знову заліз усередину.

Спати вже не хотілось. Я прислухáвся до вітру, що бив знизу по брезенту, скидаючи невидимий пісок. І думати вже ні про що не міг. Я був на чергуванні, охороняючи своє життя і свою подорож від небезпек, які ніс із собою в пустелю каспійський вітер.

А вітер усе посилювався. У мене заболіла спина – чи то від незручної пози, чи то від постійного совання. І руки заболіли. Якось непомітно я вибився з сил. Здалося, що мої зусилля для боротьби з цим літаючим за вітром піском надмірні. Здалося, що можна скидати з брезенту пісок, просто повертаючись раз на півгодини з боку на бік. І я застиг нерухомо, даючи відпочинок виснаженому тілу.

Лежав, слухав вітер. Намагався здогадатися, котра година, але швидко втомився від цього – вже подумки.

І раптом чи то ситуація, чи то мій стан нагадали мені про політ у невидимий космос там, на складі «дитячого харчування», де я працював нічним охоронцем. Я згадав ці дивовижні відчуття польоту, які мені подарувало «прострочене сухе молоко», додане в розчинну каву. Відчуття польоту, отримане в обмін на тодішнє відчуття страху. Обмін був явно нерівноцінним, але на мою користь. Я вительбушив свій рюкзак, знайшов там бляшанку порошку, розкрив. Засунув туди два пальці й злизав із них цей порошок, після чого перевернувся на інший бік, до каністри з прісною водою, і зробив кілька ковтків. Спочатку здалося, що дійсно в роті у мене від з’єднання цих двох складових частин виникло тепле молоко. Але вже через півхвилини язик відчув незрозумілу солодкість, потім вона полилася вниз, розлилася по всьому тілу. Тіло почало втрачати вагу. Несподівана легкість у той же час виводила його з-під контролю. Я не міг поворухнути ні рукою, ні ногою, хоча все ще відчував їх. Я спробував відновити хоча б якийсь фізичний зв’язок із кінцівками, не намагаючись робити ніяких рухів. Я хотів просто по черзі відчути спочатку руки, потім ноги. З правою рукою у мене, здавалося, це вийшло. Я навіть відчув подушечки пальців як би зсередини. Але тут вага моя стала від’ємною, я почав підніматися над землею. Я був легший за повітря і, так і не зрозумівши, куди ж подівся брезент намету, що накривав мене, злітав усе вище й вище. Мене ніс уже знайомий мені й силою, і запахом каспійський вітер, підіймаючи все вище і вище. Я бачив піщинки, що летіли поруч, але вони були важчі за мене, і як тільки порив вітру слабшав, вони провалювалися вниз, немов із-під них вибивали невидимі підпірки. А я продовжував летіти, продовжував підійматись. І в якийсь момент зрозумів, що я вже піднявся вище вітру. Тепер моє знесення проходило плавно і вертикально. Я вже розрізняв зірки, що наближались, а значить, проник за ту чорну пелену, якою вкрило себе небо на час шторму. Навколо мене метушились якісь небесні комахи, іноді зачіпаючи мене то колючою лапкою, то вусиком. Але страху я не відчував, чомусь заздалегідь упевнений в їх цілковитій нешкідливості й доброзичливості. Одна така комаха деякий час піднімалася поруч зі мною навпроти мого обличчя, розглядаючи мене з неприхованою цікавістю. Вона чимось нагадувала рака, тільки клешень у неї не було, а було безліч довгих лапок павука. Мені захотілося потиснути одну з них, і я спробував простягнути руку.

Незважаючи на те що рука не послухалась, комаха, мабуть, вловивши моє бажання, злякалась і зникла у синій густоті неба, що втягувало мене всередину себе.