Ключі Марії

Автори висловлюють вдячність професорові Пенсильванського університету Майклові Найдану, завідувачу відділу періодики Львівської національної наукової бібліотеки України ім. В Стефаника Юрію Романишину та завідувачу відділом україніки цієї ж бібліотеки Костянтинові Курилишину, ветеранові УПА Богданові Кирницькому, а також нашим найпершим читачам Юрію Лисенкові, Мирославі Баліцькій, Орестові Друлю, Станіславові Варенкові, Світлані Балакіровій, Олександрові та Тетяні Марковим, Наталії Коломойцевій, Юрієві Блащуку.

Літературне редагування М. З. Баліцької

Художник-оформлювач М. С. Мендор

© А. Ю. Курков, Ю. П. Винничук, 2020

© М. С. Мендор, художнє оформлення, 2020

Пролог

1942 рік. Осяяння Олеся Куриласа

Пригадуючи все, що відбулося зі мною останнім часом, я досі не можу отямитися, не можу поскладати всі події докупи так, аби вони постали перед очима виразно і послідовно, як школярі, яким скомандували вишикуватися за зростом. Події ці, хоча й уже минулі, конфліктують у моїй пам’яті між собою, а я блукаю поміж них, як сліпець, намацуючи підказки, шукаючи логічні пояснення.

Жодним чином я не міг передбачити того, що зі мною пізніше трапилося. Але й забути те невиразне передчуття тривоги й остраху, що може щось незабаром статися, я і зараз не в змозі. Звичайно, я водночас боявся і сумнівався, що щось може перевернути мій світ, моє життя. Щось схоже я відчував перед початком війни, коли з батьками відпочивав у Карпатах. Погода стояла чудова, серпень щедро обдаровував нас усіма принадами і барвами, але в душі зароджувалося стійке занепокоєння, може, навіть не в душі, а в повітрі. Воно відчувалося в голосах людей, які мене оточували, яких я зустрічав на вулицях. Врешті-решт, передчуття війни дзвеніло в повітрі міста усе голосніше й голосніше, всі тільки й говорили про останні події: про захоплення Австрії, про Мюнхенську змову, про чемберленівське «Я привіз вам мир». Усі світові газети злилися в одне багатомовне джерело чуток, суперечок, дискусій. Усі читачі і їхні сусіди в одну мить перетворилися на фахівців з політології, історії, стали військовими стратегами та інженерами-винахідниками новітнього озброєння. Будь-яка перекупка на базарі, що торгувала квашеною капустою, зелениною чи набілом, могла вам миттю проторохтіти свій непомильний прогноз розвитку найближчих подій.

Разом із цією наростаючою істерією, мене діймала ще й тривога про мою власну долю. З’явилося передчуття, що я не зможу відійти набік, щоб усе це перечекати. Ба більше: похмура впевненість у тому, що цей потік підхопить і мене, несподівано злилася з передчуттям майбутнього осяяння. Так, мовби вселюдське зло у результаті зробить моє життя яскравішим і кращим. Вражаюче, що так воно й сталося – я в своїх передчуттях не помилився. Війна, якої всі боялися, і яка так і силкувалася вийти з-під контролю воюючих сторін, запам’яталася мені спалахом осяяння. Цей «вибух» прогримів у моїй голові і змусив на багато звичних речей поглянути по-іншому.

І, мабуть, саме через цей «вибух» я пережив найбільше у своєму житті хвилювання, пережив те кохання, яке не може викликати взаємності тому, що воно передусім вражає, як смертельна хвороба, того, хто закоханий, а не сам об’єкт кохання. І чоловік, перейнятий цією «смертельною» любов’ю, починає оберігати від неї ту, в яку так закохався. Якщо він, усвідомлюючи силу власної любові, примиряється з нею, розуміє, що саме ця любов невиліковна, то починає її берегти. І берегти від неї тих, кого любить. Щоб не зруйнувати їхній світ, не увірватися в нього, як війна, що виходить з-під контролю войовників.

Мій батько, професор Львівського університету, Богдан Курилас, захоплено досліджував участь галицьких лицарів у хрестовому поході за звільнення Гробу Господнього. Основним джерелом його дослідження була хроніка лицаря Ольгерда. З цього давнього рукопису все й почалося. Манускрипт пов’язав минуле з майбутнім і уплів мою долю в гобелен дивовижної складності. У цьому гобелені, окрім нас з Марією та Аретою, незмінними елементами виявилися ключі і перстені. Прадавні ключі і такі ж прадавні перстені. Вічні ключі і вічні перстені, що переходять з рук і пальців одних смертних в руки і на пальці інших смертних.

Та й опісля, коли вже все закінчилось, Олеся не покидало відчуття, що ця історія все ще не має фіналу, що вона не може закінчитися саме так. Він був переконаний, що далі буде!

Розділ 1

Жовтень 2019 року. Божі дороги годі збагнути. Випадкова кримська зустріч та її наслідки

Чорними археологами не народжуються. Ними стають. Іноді в темні часи, іноді у світлі. А іноді й у сірі, як нині. І хоча «сіре сьогодення» почалося не вчора, але Бісмарку, точніше – Олегові Качку, досі здавалося, що тільки вчора він уперше взяв до рук саперну лопатку і під керівництвом старшого товариша Адіка Маса зняв перший шар кам’янистої, розсипчастої землі над могилою тавра. «Стій, досить, тепер щіткою!» – скомандував тоді Адік, показуючи пальцем на півсферу черепа, що виглянула з-під землі. Адіків голос вирізнявся підлітковою дзвінкістю. Може, саме тому Адік намагався говорити тихо. Немов соромився власного голосу. Там же, в Криму, на прибережному камінні Гурзуфа, за день до розкриття могили тавра, удвох, як давні нерозлучні друзі, вони відсвяткували сорокаріччя Адіка. Як і належить, розпаливши в ущелині між камінням з викинутих морем і висушених південним сонцем трісок і дощок маленьке багаття, смажили на знайденому там-таки листку бляхи мідій. Пили дешеве біле вино, чекаючи, поки мідії від високої температури самі не розкриються і не закиплять зсередини. Чорноморські мідії солити не треба, вони і так солоні!

Хто-небудь коли-небудь так само «підсмажить» і «з’їсть» Олега Бісмарка й Адіка. Така ось дивна думка прийшла Олегові до голови в ту підсвічену кримськими зірками іменинну для старшого товариша і наставника ніч. Як прийшла, так і пішла. Тільки викликала посмішку своєю очевидною недоладністю. Просто пожартувала. Слово «з’їсти» завжди мало багато значень, з яких головним незмінно залишалося «втамувати голод». Хоча і словосполучення «втамувати голод» теж мало багато значень, відтак заглиблюватися в пошуки правильного тлумачення думки, яка на мить відвідала його, не став. Він просто випив ще одну шклянку вина і зажував її гарячою мідією.

Олегові за два місяці до цієї зоряної кримської ночі гримнуло двадцять. Він був повен сил і невпевненості у своєму майбутньому. Ця невпевненість мовби заморожувала його енергію, стримувала, гасила, іноді викликаючи роздратування, іноді навіть легку депресію. А депресія зазвичай доводить людину до зашморгу або до Криму. Важких на підйом – до зашморгу, легких – до дзвону і блиску приморського життя. Бісмарк був не просто легким на підйом. Він був якнайлегшим. Ось і приїхав сюди розвіятися і забути про реальність. Літо, сонце, море, дівчата в купальниках – це далеко не повний набір ліків від депресії, які Крим завжди щедро, хоч і за гроші, пропонував кожному стражденному. Але того раннього вечора Олег зустрів поряд з ялтинською набережною не дівчину з Харкова або Сум, не яку-небудь свіжоприбулу білошкіру білявку, а Адіка, одесита, що приїхав сюди за «приємним і корисним». «Приємним», звичайно, було для нього саме перебування на ПБК, а «корисним» – чорна археологія, яка годувала Адіка, за його словами, вже років п’ятнадцять. Адіків погляд зупинився на Олегові, коли той пив каву з коньяком на терасі каварні у бічній вуличці поряд з набережною Ялти. «Чого сумуємо?» – запитав привітно Адік, сідаючи за столик з гальбою бельгійського пива.

Олег у той момент дійсно сумував. Він щойно приїхав, облаштувався в дерев’яному флігелі цегляного одноповерхового будинку за п’ять хвилин від моря. Розплатився з господарем, кинув речі і відразу поквапився на набережну вдихати йодистий озон. Але там, на набережній, замість звичної майже тваринної радості від сонця і моря на нього наринули тривожні думки про майбутнє, про те, що з вересня треба починати жити інакше, адже з вересня завжди починається або, принаймні, має починатися нове життя. Якщо воно не розпочалося з минулого вересня.

Надокучливі думки найкраще проганяти коньяком. Ціни на набережній кусалися, і ноги вивели Олега в провулок неподалік від готелю «Ореанда», в провулок, де він полюбляв бувати й раніше. Там, завдяки віддаленості від моря, коньяк ставав доступнішим, а кава, доволі поганенька, здавалася смачною і бадьористою. І ось разом зі словами «Чого сумуємо?», що прозвучали підлітковим дзвінким голосом, який дисонував з віком промовця, на стілець навпроти опустився чоловік з тонким, орлиним носом і веселими сірими очима, худий і довгорукий, у шортах і у футболці з обличчям Пушкіна і написом «Пушкінський Ліцей».

– Та не сумую я! – відповів Олег. – Щойно приїхав. Намагаюся отямитися після дороги.

І він кивнув на келих з коньяком.

– Сам приїхав? – здивувався чоловік, простягаючи руку. – Я – Адік, з Одеси.

– Олег Бісмарк, з Києва.

– Бісмарк? – здивувався Адік.

– Можна просто Олег, Бісмарк – це так, прізвисько…

– Ти що, німець?

– Ні, я азартний. І народився теж 1-го квітня.

– У день дурня?

– У день гумору.

– Ну, так, це краще. А що, Бісмарк був азартним?

– Ага, в казино любив ходити, коньяки пив.

– А-а! Тепер зрозуміло! – Адік промовисто опустив погляд на келих з бурштиновим напоєм. – А я ж подумав, що ти теж німець. Бо я – з бессарабських німців. За паспортом – Адольф, завдяки батькові. Він полюбляв казати «Гарне ім’я, воно ж не винне!» Але Адік – значно краще! І про Гітлера зі мною ніхто не жартує. Ну, а якщо ти такий азартний, як Бісмарк, то можу дещо запропонувати. Якраз для азартних.

– А що? – пожвавився Олег.

– Нічне шукання скарбів.

– Чому нічне?

– А щоб ніхто не бачив і ніхто не відібрав, якщо щось знайдемо.

– Так, цікаво! Але я сюди відпочити приїхав.

– Одне іншому не заважає. Вдень відпочиваєш, вночі шукаємо скарби.

Що знайшли вони тієї першої спільної червневої ночі в могилі тавра, яку, підсвічуючи ліхтариками, перегребли в чотири руки пальцями, пропускаючи через них увесь пісок, усі камінчики, усі грудки глини, а також кістки і кісточки, хребці й інші залишкові людські деталі, які сотнями років чинили опір спробам води і землі розчинити їх у собі, перетворити на живильний ґрунт? Начебто і нічого особливого! Ну, два десятки намистинок: перламутрових і керамічних – чи то справді з намиста, а чи з браслета або вервиці? І ще знайшли довгастий шматок іржавого заліза. Адік відразу поклав його собі до кишені. Сказав, що дасть раду з ним пізніше.

– Ну все, – повідомив йому тієї передсвітанкової години Адік. – Тепер можеш вважати себе археологом. Чорним археологом!

– «А хіба не краще «чорним шукачем скарбів»? – перепитав Олег, згадуючи першу розмову з Адіком у каварні.

– Шукач скарбів – звучить по-дитячому. А «чорний шукач скарбів» – двозначно. Ну, як, наприклад, темношкірий археолог. – розсміявся одесит. – То вже краще залишайся чорним археологом, як я. Адже світ чорно-білий. Білі археологи працюють на білій його стороні, чорні – на чорній. Головне, щоб вони не заважали одне одному!

Від тієї червневої кримської ночі минуло сім років. Олег Бісмарк опанував ази нічного шукання скарбів. Іноді він займався цим ділом навіть удень. Але у безлюдних місцях. Однак серйозно ставитися до цього заняття йому не вдавалося. Непогане хобі, але не більше. Для життя потрібні інші способи заробітку, з якими ніч можна присвятити не ходінню з металошукачем, а задоволенню, залучаючи міцний постконьячний сон. За усі ці сім років нічого реально цінного Олег не знайшов. Але монети, медальки, іржаві залишки шмайсерів часів Другої світової йому іноді попадалися і вирушали далі покупцям, яких він знаходив в інтернеті. Покупці були «дрібні», але ж і товар у нього теж вирізнявся доступністю і дешевизною. Торгівля таким товаром швидше скидалася на спорт, ніж на бізнес.

З Адіком вони іноді зустрічалися. Той приїжджав до Києва раз на півроку у справах і перед від’їздом зазвичай телефонував Олегові і запрошував його на вечерю, на велику, щедру вечерю в дешевій каварні. При зустрічах він майже нічого не розповідав про своє життя. Але під час останньої такої трапези, що відбулася в середині вересня, він несподівано і з очевидною гордістю оголосив Олегові, що через кілька тижнів стане киянином. Подробиці пообіцяв повідомити пізніше, тоді, коли «казка стане бувальщиною». Так і сказав.

Казка стала бувальщиною навіть швидше. Днів через десять Адік покликав Олега Бісмарка повечеряти до недешевого ресторану. Правда, не встиг Олег уважніше вивчити хитромудрі назви італійських страв, як Адік забрав з його рук меню і попросив довіритися його смаку.

– У тебе ж трудова книжка вдома? – запитав він хвилин за двадцять, накручуючи виделкою spaghetti primavera.

Олег, пережовуючи, кивнув.

– Завтра підеш оформлятися на роботу! У Софійський заповідник.

Співтрапезник трохи не вдавився. Закашлявся, прикриваючи рот долонею і дивлячись на Адіка водночас обурено і здивовано.

– Ким? Куди? – нарешті прокашлявшись, запитав Олег, і в його голосі прозвучав здоровий скептицизм.

– Черговим електриком! – на Адікових губах з’явилася самовпевнена посмішка.

– І на яку платню?

– Коли людина йде на роботу у святе місце, хіба вона думає про платню? Ти гадаєш, я пішов працювати у відділ культури київської мерії заради п’яти тисяч в місяць?

Олег Бісмарк раптом побачив у злегка примружених очах одесита відповіді на всі питання. Побачив, заспокоївся, кивнув і опустив погляд на охололі спаґетті.

– Їж-їж, – підбадьорив його Адік. – Чорний археолог чорному археологові поганого не порадить.

Розділ 2

1099 рік. «Хроніка лицаря Ольгерда з Галича, писана Року Господнього 1111, коли покинули ми з Божою поміччю Святу Землю й рушили в Русь, пробувши тут повних дванадцять років і втративши половину товаришів»

«Прибули ми, семеро, на Святу землю з Галича Року Господнього 1099 на ґенуезькому кораблі, що підібрав нас у Константинополі, й відразу потрапили на службу до Танкреда Тарентського з Нормандії. Вів нас за собою князь наш Ігор, а зустрів у порту Антіохії брат Лука, який на Святій землі перебував уже чотири роки. Він і розповів нам про пана Танкреда як про хороброго і відчайдушного лицаря, отже, й запровадив нас під його руку. До тії пори хрестоносці уже захопили Едессу, Антіохію, Тель-Башир, Равендан, Латанію та інші дрібніші міста. Попереду нас чекав Єрусалим.

Літо того року було засушливе і неймовірно спекотне навіть для місцевих жителів, а що вже казати про нас, тих, хто ще не зазнав у житті такого сквару і тривалої мандрівки пустельними землями серед піщаних пагорбів, за якими часто в очікуванні нас ховалися наші вбивці. Та Божі воїни на теє не зважали, а рушили в похід на Єрусалим, що мені, звісно, здавалося авантурою – штурмувати місто таким малим військом. Тисяча двісті лицарів і дванадцять тисяч піхотинців – цього вкрай мало, щоб оточити місто і тримати його в облозі, враховуючи, що захисників міста було набагато більше, ніж нас. Там, за воротами, сховалося єгипетське військо разом з ополченцями, що були набрані з євреїв та мусульман. Харчів їм не бракувало, а цистерни були вщерть наповнені прісною водою.

Зате у нас із харчами було сутужно, їли ми сухі коржі, намочені у воді, розбавленій вином, а ще кожен отримував по жмені дактилів*. Інколи вдавалося вполювати дику козу чи натрапити на кущі з ягодами, та цього вистачало лише на один зуб. Як на біду, усі колодязі й джерела в околицях Єрусалима виявилися отруєними, тож ми змушені були й воду пильнувати, щоб завчасу не позбутися її.

Дух хрестоносців підтримувало напучування Папи Урбана, вони знали його ледь не напам’ять і повторювали ті золоті слова, що вели їх уперед і не давали прорости сумнівам у думках.

– Папа розповів про страшні речі, які творяться з нашими братами християнами на Святій землі, – згадував брат Лука, який був присутнім в Клермоні під час тієї гарячої промови Папи Урбана. – Він розповідав, що на Голготі нечестиві влаштовують гульбища, а в Храмі Соломона – оргії. В купіль Бетсата* зливають нечистоти, Гетсиманський сад вирубано. “Якщо прагнете Царства Небесного, то не станете більше сидіти у хатах своїх, а підете туди, де жив я, Ісус, Спаситель ваш!..” Так він промовляв, наче б од імені самого Ісуса, і це справило величезне враження на всіх нас. Його слова пропікали до глибини серця. Усі, заціпенівши, слухали Його, але не Папу Урбана – ми слухали Спасителя. А завершив він так: “Діти мої! Не Папа Урбан звертається до вас зараз, а його вустами говорю вам я, Ісус Христос, Син Божий і Спаситель ваш. Візьміть зброю вашу. Я благословляю її. Візьміть обладунки ваші і щити, я зроблю їх невразливими. Зодягніть білі плащі й нашийте на них хрести з червоної матерії на знак того, що я вас посилаю на битву з моїми ворогами, і нехай похід ваш у Святу Землю називається хрестовим, як і я йшов хресним шляхом на Голготу. Я припиняю вашу ворожнечу і взаємну ненависть. Відтепер нехай вляжуться війни та чвари, настане мир у серцях ваших, та наповняться серця ваші ненавистю до нечестивих. Ідіть туди, де гріб мій волає про звільнення! Візьміть Святу Землю собі і володійте нею, бо вона щедра і прекрасна, як Царство Небесне! Рушайте, діти мої, Амінь!”

Брат Лука вмовк, а нам здалося, що ми теж почули слова Ісуса Христа, і дух наш спалахнув небувалим завзяттям. Тому Єрусалим манив нас нестримно, всім хотілося уздріти це легендарне місто, прогулятися його вулицями і побачити тих дивовижних людей, які за легендами народилися там ще тисячу років тому завдяки чудесному еліксирові. Нам чимдуж хотілося переконатися в тому, що оповідав нам брат Лука: чи справді джерело Сілоам біля гори Сіон б’є не щодня, а лише три дні на тиждень?

Коли ж ми наблизилися до міста, нам назустріч вийшли християни, яких навмисне вигнали поза мури, аби завдати нам ще більшого клопоту. Було серед них чимало жінок і дітей, і всі вони прибились до нас, шукаючи не тільки опіки, але й харчів та води.

Обложені почувалися хоробро, адже мали добру зброю і навіть грецький вогонь.

Переважну більшість нашого війська складали франки, та були також ґенуезці, нормандці, фламандці і ми, галицькі русини. Більшість франків своїх коней уже поїли і з лицарів перетворилися на піхотинців, проте ми наших коней берегли. То були гуцулики, гірські присадкуваті коники, але дуже витривалі. Франки не раз чудувалися, як наші коники спритно спинаються на пагорби, як трюхикають собі без утоми і як довго можуть бути без води.

Командував нами Раймунд, граф тулузький, хоробрий, упертий і доволі дурний. Та були ще й інші знатні пани, кожен з яких мав своє військо. Вони розбивали табори навпроти різних воріт: герцог Роберт Фландрський навпроти Дамаських, герцог Роберт Нормандський, син Вільгельма Завойовника, що його прозвали Товстоногим – біля воріт Ірода, герцог Нижньої Льотарингії Готфрід, граф Бульонський – біля Яффських воріт, з північно-східного боку розташувався Танкред Тарентський.

13 червня ми, за намовою пустельника, що мав манливі видіння, спробували піти на штурм і зопалу спустилися в глибокий рів, який оточував місто. На нас сипонули рої стріл, на голови полетіло каміння, полилися гаряча смола й олія. Ми зазнали важких втрат і змушені були відкотитися на свої позиції. Пустельника хотіли стратити, але він кудись зник. Що й казати, ми не були готові до штурму, нам бракувало драбин, катапульт, як і каміння, яким можна було б розбивати стіни. Деревця, які росли неподалік, були невеличкі або ж каракуваті, на драбини й катапульти ніяк не годилися.

Єдина користь з того невдалого штурму, це кількість стріл і каміння, яким нас намагалися уразити. Їх вочевидь було менше, аніж коли ми штурмували інші міста, а це свідчило про не надто велику чисельність гарнізону.

На щастя, 17 червня до Яффи прибули ґенуезькі кораблі. Вони привезли готові катапульти, однак їх було замало, тому й самі кораблі ми розібрали на дошки і бруси та привезли до Єрусалима, а тут уже наші теслі збудували великі облогові вежі на колесах, оснащені відкидними мостиками і катапультами.

На ту пору ми вже перебували на межі людського терпіння. Спека і сухий вітер, що заносив піском, виснажували і нас, і коней, а води ставало все менше. Але всі з великою енергією кинулися будувати облогові вежі, драбини, катапульти, тесати кам’яні ядра, вирізувати стріли. Робота кипіла вдень і вночі. Християни, яких вигнали з Єрусалима, допомагали нам, як могли, працювали навіть жінки й люди похилого віку, які зшивали докупи шкури тварин. Цими шкурами, вимоченими у воді, ми накривали наші катапульти й вежі, щоб захистити їх від грецького вогню. Священники підтримували наш дух, зміцнюючи його молитвами.

Але 6 липня брат Лука, який був найстаршим серед нас і вже побував у багатьох битвах, теж мав видіння і прорік, що явився йому дух славетного єпископа Адемара де Монтейля, який помер торік від тифу на руках брата Луки. Дух єпископа, якого всі хрестоносці дуже шанували, закликав нас три дні дотримуватися посту, а відтак обійти босими довкола мурів Єрусалима, як колись обійшов навколо Ієрихону Ісус.

Попереднє видіння багатьох із нас зневірило, але нове нічим не загрожувало, тому ми після посту ввечері 8 липня обійшли навколо мурів величною процесією з сурмами, стягами і зброєю. На чолі йшли єпископи зі священними реліквіями, а за ними військо з хоругвами, хрестами та смолоскипами, йшли повільно і врочисто, а зі стін лунали прокльони. Після цього ми зібралися на Оливній горі, де похована Богородиця, і відбули Службу Божу, проповідники закликали припинити чвари і всім панам нашим помиритися. Далі ми зупинилися в Гетсиманському саду й читали вголос Євангеліє. А відтак рушили уздовж Кедронського потоку, проминули могили Абесалома, Йосафата і Захарії, купіль Силоамську, чиїми водами зцілив Христос сліпця. І тут було зачитано відповідний уривок з Євангелія, а тоді кожен з нас обмив обличчя. Далі ми підійшли до могили пророка Ісайї та помолилися йому, а проминувши стіну Давида, спустилися в долину Енном. Та урочистість, з якою здійснювався цей похід, яскраві зорі над головою і повний, мовби усміхнений, місяць наповнювали нас вірою і силою, яка вже готова була кидати нас на приступ. І таки кинула на світанку, коли наш похід завершився.

Наші катапульти почали сипати кам’яними ядрами без упину, мури кришилися, а захисники повивішували на стінах мішки з бавовною і сіном, щоб пом’якшити удари. Сарацини стріляли з луків, але марно».