Добрий ангел смерті

8

Мій політ тривав не менше двох діб. А коли я «приземлився» й опинився в початковому положенні, лежачи на виставлених у рядок стільцях на спині, перше моє бажання було – закричати. Крім відчуття дикого голоду, все моє тіло знемагало від болю, від якоїсь задерев’янілості, що передавалася від кісток і суглобів просто в думки, в емоції. Я насилу підніс до очей руку, подивився на годинник – він показував пів на другу. І перше ж запитання, що виникло в моїй голові, було – які це «пів на другу»? Ночі чи дня? Для цього треба було встати, відчинити двері й визирнути на вулицю: якщо світло – значить, день. Найпростіше рішення, проте, виявилося важко здійсненним. Всістися на одному зі стільців мені вдалось, але це викликало такий приплив болю в попереку, що я зразу ж ліг у початкове положення. Через хвилин п’ять спробу повторив і небувалим для себе зусиллям волі втримався, незважаючи на біль, у сидячому положенні. Почав повільно рухати руками, здійснювати якісь мікровправи, напружуючи м’язи та розминаючи суглоби. На ноги встав години через півтори. Постояв, відчув легке запаморочення. Зробив свої перші кроки – до канцелярського столу. Нарешті вже сів за цей стіл, тупо дивлячись на телефон, трубка якого була знята й лежала поряд із електрочайником. Погляд на телефон розбудив у пам’яті ту безсонну ніч. Згадалась і заспокійлива чашка кави з «молоком». Погляд сам собою пішов на бляшанку «дитячої суміші».

«Так, – подумав я. – Скоріше, це засіб для польотів, ніж молочна суміш…»

Посидівши трохи, я підійшов до залізних дверей і прислухався – за ними панувала тиша. «Значить, – подумав я, – це ніч… Що ж мені тепер робити? Посидіти до ранку? Чи спробувати вислизнути звідси зараз? Так, але чому сюди ніхто не прийшов за ці дві доби? Адже у Грищенка є ключі! Хоча навіть із ключами йому б не вдалося сюди ввійти, адже двері були засунуті зсередини на два засуви. Тільки я їх міг відчинити, але мене в певному сенсі не було. Може, він і приходив, стукав, телефонував…»

Хвилювання закрадалося в мої думки. Моя присутність на цьому складі нагадувала стан заживо похованого в склепі. Щоправда, у мене була можливість покинути цей склеп. Треба тільки мати деяку кількість удачі, щоб покинути це місце непомітно й забути про все, як про політ у космос, що не відбувся. Хоча, політ відбувся. Я його пам’ятав у найдрібніших деталях, а коли б я був художником, зміг би й намалювати деякі з метеоритів і комет, що зустрілися мені у відкритому просторі.

На стіні над умивальником висіло дзеркальце, і я підійшов до нього, щоб промити очі та подивитися на себе. Моє обличчя нагадало мені кадри хроніки з Освенцима. Можливо, це і було перебільшенням, але я ще ніколи не бачив у себе на обличчі таких величезних сіро-синіх кіл під очима і такого носа, що загострився по-покійницьки.

Вмиваючись холодною водою, я повернувся до столу. Не без огиди з’їв принесений із собою бутерброд з молочною ковбасою. Хліб уже задерев’янів, а ковбаса була така далека від свіжості, як я був у цей момент далекий від ситості.

Увімкнув електрочайник і знову подивився на бляшанку розчинної кави, а потім – автоматично – на «дитячу суміш».

«Ні, – подумав я. – З кавою почекаємо, а то ще один такий політ, і я помру від фізичного виснаження».

Я заварив собі чаю. Подивився на годинник – за п’ять хвилин четверта. Тиша. Навіть щури нічим не видають своєї присутності.

Покінчивши з чаєм, я поклав у свою сумку три бляшанки «молочної суміші». Навіщо я їх брав із собою? Напевно, хотілося ще коли-небудь «злітати в космос». Потім підійшов до дверей, знову прислухався і, нічого не почувши, акуратно відсунув важкі залізні засуви. Витримавши після цього паузу, я прочинив двері, й у щілину, що виникла, ввірвалося свіже нічне повітря – приємно прохолодне, як джин-тонік із льодом.

– Ну, пішов! – підбадьорив я себе і, розкривши двері ширше, вибрався в отвір. Потім так само тихо причинив двері і, діставши ключ, провернув його в замковій щілині. Важкий ригельний замок неголосно скреготнув. Я сховав ключ до кишені брюк і, пригнувшись, навшпиньках пішов під стіною будинку. Коли я вже майже дійшов до рогу, мені в спину вдарило світло раптово ввімкнених автомобільних фар. Я сіпнувся що було сили вперед, кинув себе за ріг і помчав, уже не оглядаючись у темряві на всі боки. Чув, як завівся мотор, і навіть здалося мені, що в якийсь момент звук його мене досягає, але коли я нарешті зупинився, захеканий, навколо було тихо.

«Утік!» – зрадів я, але всміхнутися не вийшло.

Я не просто втік, а й сумку з трьома бляшанками «молочної суміші» прихопив. Не випустив її з руки, незважаючи на пережитий жах реальної або напівреальної погоні.

9

І знову, повернувшись до своєї нової квартири в досвітній імлі, я почав день із прання одягу та прийняття ванни.

Поступово відмокнувши та остаточно опанувавши себе і ще сильніше відчуваючи колючий глибинний голод, я навіть не одягнувся, вийшовши з ванної кімнати. Тільки обтерся рушником і відразу – на кухню. Знайшов у холодильнику хвостик молочної ковбаси, бляшанку шпротів і охолоджений шматок чорного хліба. У міру того як мій шлунок наповнювався їжею, я починав відчувати холод. У квартирі не було холодно, але, мабуть, організм заново пристосовувався до земної атмосфери й температури після двох діб «космічних польотів». Перед чаєм я накинув на себе халат.

У халаті й чай здавався солодшим. Відчуття комфорту якось оживляло мене, і я вже поглядав на підвіконня, де в сіро-зеленій теці лежав рукопис Гершовича. Не знаю, якось по-іншому я дивився на нього тепер, після своїх несподіваних пригод. Але інтерес мій до ідей і думок цього покійного аматора-філософа не згас. Скоріше навпаки.

Я погортав рукопис, але вчитуватися в дрібний почерк не було сил. А тут іще згадав, що в коридорі лежить моя чорна сумка з трьома бляшанками «молочної суміші». Сходив туди, переклав бляшанки в кухонну тумбочку – все-таки, хоч що б там усередині було, але воно дуже їстівне!

І ліг спати, дослухавшись кличу тіла, втомленого від польотів.

10

Настав наступний день, свіжий і сонячний. І прокинувся я, на свою радість, рано – близько сьомої. Зварив каву.

«Ну от, – думав я, – робота моя позаду. І нецікаво мені, що там усе ж таки сталося. Життя дорожче».

Взяв естетським жестом маленьку чашечку з кавою і підніс до рота. Потримав її у висячому положенні, щоб відчути аромат арабіки, але в ніс ударив стійкий запах кориці, повернувши мене в стан спантеличеності. Знову запах моєї руки перебивав запах кави.

Я похитав головою. Ковтнув кави – все-таки смак у неї був справжній і путящий.

«Треба жити!» – подумав я. (Оптимістичні думки зазвичай до безглуздя банальні.)

Учителем історії я вже ніколи не буду. Невдячна це справа! Треба знову шукати роботу охоронця. Здоров’я є – вісім років плавання і три роки фехтування. На роботодавців це якесь враження справляє. Знайти б знову ніч через дві. Щоб залишався час займатися розв’язанням філософських загадок. Життя має давати втіху – кожному за потребами.

А за вікном світило весняне сонце і долітали лункі обривки мегафонних фраз – на Софіївській площі знову йшов якийсь мітинг.

Захотілось прогулятися. Вийшовши з дому, я пройшов повз мітингувальників, над головами яких майоріли червоно-чорні прапори УНА-УНСО. На борту вантажівки з мегафоном у руці до чогось закликав чоловік із довгими сивими вусами, що звисали трохи нижче підборіддя. Я не хотів прислухатися – скороминущі рухи людських мас не дуже мене цікавили. Політика – це лише будівельний матеріал новітньої історії, щось на зразок цементу. Варто тільки встряти в неї – і все! Затопчуть, потім викопають – і станеш експонатом у якомусь глухому історичному музеї.

Я пройшов між вантажівкою і натовпом мітингувальників, увагу яких було повністю віддано оратору. На ходу зауважив кілька роздратованих поглядів у свій бік. Напевно тому, що я проходив повз них, не бажаючи приєднатися до їх великого стояння. Але при всій моїй симпатії до кожного стражденного – я цінував будь-яку цілеспрямованість у людях, аби не вішалися самі й не вбивали інших, – співчуттям моє ставлення до таких людей і обмежувалося. Запропонувати їм більше, ніж співчуття, було б уже небезпечно для мене. Я любив себе та свою свободу і в стосунках з жінками пристрасті віддавав перевагу над любов’ю – пристрасть сильніша, не піддається ніяким правилам і зникає так само раптово, як і з’являється.

Ще довго мені в спину кричав мегафонний оратор, але, дійшовши до Оперного, я вже і забув про нього. Спустився вниз на Хрещатик. Прогулявся. Зайшов у кафе. Додав собі в кров кофеїну.

Посидівши хвилин п’ятнадцять за столиком кафе, продовжив свою безцільну прогулянку. Ноги самі вивели мене до університетського скверика. День був явно не «клубний».

Тільки на одній лаві двоє людей похилого віку без глядачів грали в шашки.

Зупинившись над ними, я раптом помітив, що позаду мене, метрів за п’ять, теж зупинилася дивна пара – чорновусий худолиций хлопець і така ж худолица чорнява жінка. Хлопець курив люльку. На мить наші погляди зустрілись, і я побачив у недобро примружених його очах напруженість і ворожість.

«Може, здалося?» – подумав я, не розуміючи, чим міг зіпсувати їм настрій.

Знову повернувся до гравців у шашки і тупо витріщився на дошку, забувши про цю дивну пару. Коли я озирнувся хвилин через п’ять – їх уже не було.

Незабаром я вирушив додому – прогулянка надала мені свіжості й підняла настрій.

Я йшов по Володимирській, а назустріч мені рухались учасники щойно завершеного мітингу. Я немов урізався в льодохід, але їх було не дуже багато, так що я, дбайливо лавіруючи, легко уникав непотрібних зіткнень.

Вже підійшовши до свого парадного, я знову помітив краєчком ока щось підозріле. Оглянувся і побачив на протилежному боці вулиці знову ту ж чорняву парочку. Вони, мабуть, дивилися на мене, але коли я оглянувся – різко відвернулися.

Спантеличений, я зайшов у парадне.

Удома присів у крісло і замислився. Поступово до мене прийшло заспокоєння. Скоріше за все, це був випадковий збіг – зі мною так трапляється: ходиш по місту і три-чотири рази стикаєшся віч-на-віч із однією й тією ж людиною, яка легко запам’ятовується. Тут уже й вона, певно, тебе за когось вважає, та й сам ти починаєш гадати: з чого це вона за тобою стежить? Головне – вони не були схожі ні на бандитів, ні на наркоділків, так що ніякого відношення до того, що сталося на складі «дитячого харчування» вони мати не могли.

11

Уночі мене розбудив телефонний дзвінок.

– Чуєш, козел? – увірвався в мою сонну голову неприємний чоловічий голос із хрипотою. – Тебе просили вийти, але ніхто не просив зачиняти за собою двері! Ти нам тепер заборгував десять штук за зайві клопоти. Рівно через тиждень уночі до тебе підійдуть за зеленими. Якщо не збереш – твої проблеми. Квартиру заберемо.

– Хто це? – інстинктивно вирвалось у мене.

– Ти що не зрозумів? – обурився голос. – Якщо я щас скажу, хто це, з тебе буде не десять, а двадцять штук, лох поганий!

Короткі гудки вже долинали з трубки, а я все ще тримав її біля вуха. Сон пройшов, і на його місце просочувалося відчуття тужливої та брудної реальності.

«І чого я дійсно ці двері зачинив? Може, і втікати б не довелося, якби замок не клацнув…»

Туга опановувала мене. Ніч було зіпсовано, і хотілося вірити, що тільки ніч. Хоча ці десять штук, які з мене хтось хотів зняти за зачинені складські двері, не були схожі на жарт.

Я підвівся, повештався по кімнаті, освітленій тільки тьмяним нічним свіченням неба, що пробивалося крізь вікно і робило темряву доступною оку. Знову ніч виявилася марним часом доби – тепер уже мені не заснути.

Я взяв книжку-матрьошку і пішов на кухню. Зварив кави і сів за стіл. Витягнув із Толстого «Кобзар» і, все ще мружачись, звикаючи до кухонної лампочки без абажура, що вільно, як повішеник, хилиталася на дроті під стелею, розкрив цю книжку, яка принесла в моє життя щось несподівано світле і загадкове, що відволікає мене від тьмяної щоденної реальності.

Напевно, читати рукопис Гершовича було б цікавіше, але я боявся концентрації його думки. А тут, на полях «Кобзаря», кожен написаний дрібним почерком коментар мав вигляд окремої картинки, красиво оформленої, взятої в рамку, так що можна було цю картинку і розглядати й обмірковувати, не відчуваючи при цьому втоми думки.

«Чоловік усе життя бореться зі своїм нібито природним призначенням «бути сильним», він витрачає іноді все життя на свідоме вироблення цієї якості, підсвідомо ж завжди перебуваючи в пошуку захисту, якого може дати і дає йому тільки жінка. Всякий вияв природної чоловічої якості він присвячує пошуку цього захисту. У політиці цей природний процес використовується якраз для ін’єктування патріотизму, адже всякий монумент, споруджуваний батьківщині, зображує жінку, і часто у войовничій позі. Жінку – захисницю слабких, тобто чоловіків».

Гіркота кави осіла на язиці, й мені захотілося затримати цей смак до ранку – він і бадьорив, і відвертав увагу від запаху кориці, який, здавалося, вже витав по всій квартирі, куди б я не заходив.

Я знову перегорнув кілька сторінок.

«Любов до себе і до свого життя чоловік легко переносить на любов до жінки, намагаючись зробити її складовою частиною свого життя».

Ця думка здалася мені трохи банальною. Але, розуміючи, що всі ці записи робилися не для друку, я не звинувачував покійного мислителя в зайвому милуванні власними роздумами і втраті якості. Адже це відкриття він зробив для себе, і хоч для мене в ньому не було нічого нового, але тільки тому, що інтуїтивно я це і так розумів.

Я сидів, гортав «Кобзар» і читав коментарі Гершовича. Читав уже неуважно, не запам’ятовуючи і не оцінюючи його думки. Перечікував ніч. Поки завіса темряви за вікном не почала розсмоктуватися світанком, який наближався.

12

Уранці, згадавши про нічний телефонний дзвінок, я занепокоївся всерйоз. Денне світло мовби внесло реальність у погрози того, хто телефонував. Десять тисяч доларів – сума настільки велика, що не тільки віддати її, але і заробити було для мене чимось фантастичним. Але від загрози забрати замість грошей квартиру кинуло в холод. Мало того, що я продав двокімнатну на околиці, щоб купити однокімнатну в центрі, так тепер хтось збирається зробити мене бездомним! Я розумів, що дійсно поламав усі плани невідомим гостям, які рвалися на склад «дитячого харчування». Але на те я і був найнятий охоронцем… Хоча їм, звичайно, на це наплювати. Я навіть не знаю – пробралися вони туди врешті-решт чи ні.

Ні, твердо вирішив я, ні кроку назад. Грошей таких у мене немає, а квартири не віддам! Лежать у загашнику п’ятсот доларів – треба терміново ставити броньовані двері. Навряд чи вони будуть розрізати їх автогеном. А якщо і почнуть – я встигну міліцію викликати… Надія на міліцію викликала у мене посмішку. Але треба ж хоч від когось чекати захисту. Міліція могла захистити реальніше, ніж нова конституція, але вона не могла захищати мене двадцять чотири години на добу.

Об одинадцятій годині я вже зателефонував до фірми з виготовлення та встановлення броньованих дверей. До мене приїхав представник, зняв розміри, запропонував вибір замків. Тут же ми підписали віддрукований на комп’ютері договір, і залишалося мені жити незахищеним тільки два дні. Та й двері виявилися дешевшими, ніж я думав, – усього триста баксів.

Поставивши підпис на договорі, я відчув себе впевненіше. Помітив і свіжосвітне сонце за вікном, і горобине цвірінькання почув. Життя тривало, і треба було його продовжувати, беручи від нього максимум і віддаючи мінімум, аби того, що залишалося, вистачило надовше.

13

Минуло два дні, і квартира моя перетворилася на фортецю. Коли важкі броньовані двері було встановлено і я попрощався з двома майстрами, мене блискавкою вразило почуття свободи. Захищеність моєї квартири на деякий час передалась мені. І пішов я, захищений, прогулятися по вулиці.

Було близько другої. Сонце висіло над Софійським собором так, ніби збиралося падати. На місці укладання під асфальт невинуватого патріарха Володимира було порожньо, і я неспішно пройшов повз його небажану могилу, повз таємничий штаб охорони держкордону, з дверей якого час від часу з’являвся лисий чоловічок-боровичок із стільниковим телефоном у руці і саме з вулиці перед штабом вів свої, мабуть, секретні телефонні переговори. Але зараз і його не було. Тільки рідкісні, не організовані ні в мітинг, ні в ходу перехожі траплялися мені на шляху.

Я йшов і думав про це невиправдане відчуття свободи, яке дарували мені нові залізні двері. Несподівано поруч зупинилася «дев’ятка». Опустилося затемнене скло дверцят, і я побачив чоловіка років сорока п’яти в синій футболці.

– Чуєш, як до Бессарабки проїхати? – запитав він.

Я пояснив і потім провів машину поглядом. Номери у цієї «дев’ятки» були одеські.

Коли машина зникла з поля зору, зникло і моє почуття свободи та захищеності. І зникло, треба сказати, не дарма. Я почав із обережністю кидати косяки на всі боки і тут же накосив поглядом уже знайому чорняву парочку, яка зустрілася мені нещодавно разів три за день. Вусатий чолов’яга дивився на мене, а його подружка розглядала журнали за склом газетного кіоску.

«Знову випадковий збіг? – подумав я. – Чи вони живуть десь неподалік?»

Обійшовши навколо Золотих воріт, я повернувся додому.

Того ж вечора пролунав телефонний дзвінок.

– Як іде збір зелених? – запитав мене знайомий голос.

– Ніяк, – відповів я.

– Дивись, козел, ми тобі лічильник вмикати не будемо – не ті часи. Я тебе попередив: не буде десяти штук – переселимо тебе на дошку з назвою «Знайти людину». Зрозумів?

Відповіді на своє «зрозумів» мовець не очікував і відразу ж поклав трубку.

Настрій мій став безрадісним.

Ну яка користь із цих дверей, якщо я можу почуватися в безпеці, тільки зачинившись зсередини?

«Ні, – подумав я, – треба кудись ушитися на час. Квартиру зачинити й ушитися. Все одно рано чи пізно вони про мене забудуть».

І хоча сьогодення не надихало на туризм, я всерйоз задумався про те, щоб на час покинути улюблене місто. Треба було їхати, й їхати терміново. І якось само собою визначився напрям – на казахський берег Каспійського моря, на півострів Мангишлак, де колись стояло Новопетровське укріплення.

Збір речей відволік мене від неприємних відчуттів, що насунули після телефонного дзвінка.

Я засунув у свій китайський рюкзак рукопис Гершовича, три бляшанки з «дитячою молочною сумішшю», кілька бляшанок знайдених у кухонній шафі консервів. Зверху все це заклав одягом.

Потім сів на кухні з чашкою чаю. За вікном було вже темно, і ця темрява заспокоювала мене. Світ спить, думав я. Може, і вороги мої невідомі сплять? Саме час вислизнути з дому й розчинитись у цій темряві.

Так я і зробив. І світанок вже зустрічав у потязі Київ— Астрахань, у напівпорожньому вагоні з пом’ятим червонопиким провідником, який марно намагався розпалити вугілля в маленькій топці титана.

14

Близько полудня потяг зупинився на кордоні. Спочатку по вагону пройшли нудні українські митники. Один із них кинув на мене погляд і запитав з надією в голосі: «Що-небудь вивозимо?»

Я похитав головою.

– Ану покажи багаж, – зажадав він.

Я підняв свою полицю і показав йому худий рюкзак. По обличчю митника було видно, що він хотів сплюнути, але стримався.

Потім йшла російська митниця. Вони підійшли вдвох.

– Што ввозім? – запитав один.

– Сєбя, – пожартував я.

Другий митник примружився, повів носом.

– Ти што, коріцу на продажу вєзьош? – запитав він.

– Нєт.

Вони не повірили, і довелося мені їм теж показати свій рюкзак. Тут уже вони повелися з гідністю і лізти всередину рюкзака не захотіли.

Потяг знову засопів, застукав по рейках. За вікном проносилися ті самі пейзажі, тільки тепер російські. Нарешті вода в титані закипіла, і провідник приніс мені склянку чаю з «залізничним», практично нерозчинним цукром.

За цим чаєм, утупившись у безглуздий рух завіконного пейзажу, я подумав, що залишив позаду себе в Києві двоє зачинених металевих дверей і одну розкриту могилу. Не більше і не менше.

15

Солонуватий морський запах перебивав навіть звичний запах вокзалу. Над Астраханню світило сонце-альбінос, біле, немов розпечене до білого. Але спеки не відчувалося – можливо, через вітерець, що віяв із моря.

Я якось загальмовано відійшов від вокзалу в невідомому напрямку, просто роззираючись на всі боки й оглядаючись у незнайомому місті. Людей навколо майже не було, а ті, що все-таки потрапляли на очі, більше були схожі на бомжів або послідовників учителя Іванова: якийсь босий товстун у спортивних штанях, випнувши нескромний живіт як доказ нормального минулого, йшов мені назустріч. І пройшов повз.

Я звернув увагу на зайву кількість російських прапорів, розвішаних на будинках. Приємний звук прапора, що майорів під вітерцем, постійно супроводжував мене, вселяючи незрозумілу самовдоволену гордість, хоча мені самому було очевидно, що я тут чужинець, іноземець, випадковий мандрівник із дивною метою.

«Ах так! – раптово підказала думка. – Сьогодні ж субота! Хоча просто вихідного дня начебто замало для патріотичного прикрашання міста?!»

Розмірковуючи так, я йшов по якійсь вулиці. Потім, просто з цікавості, прочитав, що йшов я по вулиці Тольятті.

Десь над головою гучно відчинилося вікно – я машинально підвів голову і побачив, як жінка похилого віку провела по вулиці сонним поглядом, немов мітлою. Провела і знову сховалася, залишивши вікно відчиненим.

Місто прокидалося. Попереду показався транспарантик, що висів над пустельною дорогою.

Генеральный спонсор Дня города —

Акционерное общество «Кулибин»

Ну от, зрозумів я, на свято потрапив. Може, і мені з їхнього свята щось перепаде?

Але місто ще спочивало, хоча на моєму годиннику стрілки зустрілись і показали за десять хвилин десяту.

Хвилин через п’ятнадцять я побачив живу людську чергу, що впадала у відчинені двері булочної. Коли я підійшов до черги, по обличчях її членів пробігла стурбованість, і майже відразу я зрозумів її причину – з надр магазину гучний жіночий голос повідомив, що булок більше немає. На моїх очах сконцентрована крива лінія черги розпалась, і людиатоми помчали в двох протилежних напрямках. А ще хвилини через три, озирнувшись, я вже не побачив ні рештків черзі, ні відчинених дверей булочної – позаду лежала пустельна мертва вулиця.

– Ну гаразд, – сказав я собі голодному, – в свята зазвичай розгортають святкову торгівлю, тож що-небудь я таки з’їм перед тим, як знайду пором або корабель.

Через півгодини я якимись невідомими шляхами знову повернувся до вокзалу, хоча начебто і не звертав ніде – видно, місто було кругле, як земна кулька. Тепер біля вокзалу було жвавіше – може, ще якісь поїзди під’їхали, а може, люди просто вже почали прокидатися. Від вокзалу я цього разу пішов іншою, не менш широкою вулицею. І вже через десяток кроків побачив, що йде мені назустріч астраханець із небаченим бутербродом у руках. Це була поздовжньо розрізана булка, щедро намазана чорною ікрою. Він її тримав обома руками і на ходу з помітним задоволенням жував свій супербутерброд.

Те, що Астрахань – місто рибне, я і так знав, а тому сприйняв побачену картину як патріотичний випендрас. Але коли хвилин через десять я зустрів іще кількох громадян із такими ж бутербродами – серед них одну стареньку в лахмітті і з медаллю «За победу над Германией» на грудях, – вже задумався глибше. Тепер це було схоже вже не на простий випендрас, а на якусь благодійну акцію. Щоправда, від цього висновку я не став більш ситим, навіть якась заздрість до знедолених виникла – бач, згадали ж про них та ікрою нагодували на День міста!

Продовжуючи своє напівбезцільне ходіння, я помітив, що практично в усіх городян, що зустрічалися мені на шляху, в руках були схожі величезні бутерброди, щедро намазані ікрою. Не всі з перехожих із бутербродами нагадували своїм зовнішнім виглядом знедолених. Були серед них люди і цілком респектабельні.

Все прояснилося дуже скоро. Я вийшов на площу, де російські прапори майоріли навіть над комерційними кіосками. І тут я побачив невеликі черги біля цих кіосків. У руках усі громадяни, що стояли тут, тримали плескаті бутербродні заготовки – поздовжньо розрізані булочні батони. Зупинившись і поспостерігавши, я зрозумів механізм святкування Дня міста. Громадяни просували у віконця кіосків свої довгі булки, а назад їх отримували вже вкритими ікрою. І при цьому ніяких документів у громадян не вимагали, з чого я зробив висновок, що знайди я зараз булку – я отримаю такий же халявний обід астраханського аристократа. Залишалося знайти булку. Спортивним кроком обійшовши навколишні вулиці, я зрозумів, що з булками я запізнився – всі булочні були зачинені, а бабуся, що проходила повз двері однієї з них, мені співчутливо повідомила, що хліб у місті закінчився ще вчора.

Зневірившись, я підійшов до кіоску, у якого на моїх очах розсмокталася черга.

– У вас булкі нє найдьотся? – запитав я.

– Ти что! – посміхнувся молодий хлопець-продавець.

– А чорново хлєба? Єсть очень хочеться, – признався я, тиснучи на жалість. – Я только с поєзда…

Хлопець зітхнув, не забираючи з обличчя посмішки.

– Дай-ка руку, – сказав він.

Я, не зовсім розуміючи що і навіщо, простягнув йому в віконце руку, думаючи, що покладе він мені в долоню який-небудь дармовий «снікерс». Але хлопець нахилився на кілька секунд, а потім я відчув, як по моїй долоні розповзається щось липке.

– Хоть так поєшь! – сказав він мені.

Я витягнув руку з віконця – мою долоню було намазано сантиметровим шаром чорної ікри.

Подякувавши своєму «годувальнику», я відійшов од кіоску, ще не зовсім розуміючи, як я буду це їсти.

– Подході єщо! – крикнув мені в спину хлопець.

Я йшов по вулиці, тримаючи у висячому положенні свою намазану ікрою долоню. Час від часу підносив її до рота і злизував язиком приємні солоненькі ікринки. Відчуття свята міста стало настільки явним, ніби свято це перенеслося всередину мене. Я вже не заздрив тим, хто заздалегідь запасся булками – мені теж було непогано. У випадкового зустрічного я запитав, як пройти до порту. Він зробив рукою жест сіяча, і я зрозумів, що порт тут величезний, і пішов слідом за напрямком його жесту, полизуючи свій односторонній бутерброд.

До вечора, злизавши з долоні всю ікру та обійшовши кілька величезних портових пристаней і не знайшовши жодного пасажирського теплохода, не знімаючи рюкзака, у знемозі я присів у парку біля пам’ятника Кірову. Було ще світло. Я розумів, що варто глибше поспілкуватися з місцевим населенням – і я знайду те, що мені треба. Але так не хотілося ні з ким спілкуватись – у мене вже був життєвий досвід випадкових зустрічей із випадковими наслідками. Був би це звичайний день, я б купив у газетному кіоску карту міста й усе б сам знайшов. Але всі кіоски, крім тих, у яких громадян намазували ікрою, були зачинені. І я сидів, відпочиваючи на зеленій парковій лаві, важкій, із чавунними литими боковинами. Сидів у цілковитій самотності й навіть громадян, які прогулювалися навколо, не бачив.

Відпочивши з півгодини, я вийшов із парку-скверу і знову опинився на міській вулиці. Озирнувся на всі боки і побачив відчинене кафе. Над входом висіла широка дерев’яна дошка, багато разів перефарбована. Підійшовши ближче, я зрозумів, що перефарбовувалася вона через часту зміну назв. Зараз кафе називалося «Моряк». Усередині світили неяскраві лампи, пофарбовані в червоний і жовтий кольори. Без усяких абажурів вони стирчали із пригвинчених до низької стелі патронів. На прилавку стояла батарея пляшок горілки – «Фронтовая», «Пугачёв», «Слезинка», «Каспийская волна»… Вибір назв тут точно був присутній, але горілки мені не хотілося.

– Чево? – прокуреним голосом запитала мене жінка за прилавком.

– Віно єсть?

– Портвєйн по тище за стакан.

Я взяв склянку рожевого портвейну, розлучившись із м’ятою російською тисячею. Присів за нестійкий пластмасовий столик. Притулив до стінки свій рюкзак. Сьорбнув зі склянки. Смаку не відчув, але відчув тепло, що побігло вниз по втомленому тілу.

У кафе забігла якась бабуся.

– Нюрка, одолжі трі тищі! – крикнула вона.

Буфетниця дала бабусі гроші, й та так само швидко вибігла.

Потихеньку попиваючи портвейн, я добрався до половини склянки і відчув, що п’янію. Треба було чимось закушувати, але алкогольна лінь уже розповзлася по тілу. Я машинально підніс до рота долоню з-під чорної ікри і лизнув її язиком. Смак ікри немовби в’ївся в шкіру, і я продовжував із задоволенням злизувати невидимі ікринки з долоні, запиваючи їх портвейном. Поки не заснув там же, сидячи, схиливши голову на хиткий стіл і цим зробивши його більш стійким.

Розбудив мене страх, що проник у протверезілу, але ще сонну свідомість. Я підвів голову від столу – в кафе було темно, хоча з єдиного заґратованого віконця пробивалося всередину стійке ранкове світло. В голові був присутній винний тягар, але він не дуже заважав думати. Я озирнувся, підійшов до дверей – вони були зачинені знадвору. Природно, що в кафе я був сам. На похмурому прилавку так само стояли горілчані пляшки. Я знайшов вимикач біля вхідних дверей. Увімкнув світло. За стійкою бару побачив електрочайник і бляшанку розчинної кави. Заглянув у підсобку, знайшов там умивальник і умив обличчя. Зробивши собі кави, налив у неї кілька крапель «Фронтовой» горілки і знову сів за свій столик. Тепер у голові прояснилося, та й свіжість якось потроху почала повертатися в моє тіло. Щоправда, хотілось їсти, але коли п’єш каву – думки про їжу відходять убік. Мій годинник показував пів на дев’яту.

О дев’ятій скреготнув замок вхідних дверей, і в кафе хлюпнув потік сонячного світла.

– А, проснулся! – пролунав прокурений, але доброзичливий голос господині. – Чо ет тєбя так от одново стакана вирубіло-то?

Я знизав плечима.

– А я смотрю, – вела далі вона, вже зайшовши за прилавок і натягуючи білу блузку на сіру футболку, – взял-то только одін стакан і прішол вродє трєзвим, а развєзло. Да єщо с рюкзаком. Ну, думаю, єслі витащу єво на уліцу і к стєнкє пріслоню – просньотся – ні рюкзака, ні одєжди нє будєт… Взяла тєбя, ґолубчіка кієвсково, і здєсь оставіла…

– А откуда ви знаєтє, што я із Кієва? – здивувався я. Вона відчинила ключиком якийсь ящик під прилавком і опустила на прилавок мій паспорт.

– Што ж ти думаєш, я буду ково-то бєз провєркі в свойом хозяйствє оставлять? На!

Я підвівся, взяв свій паспорт і тут же машинально помацав кишеню, де разом із паспортом лежав гаманець.

– Да ти што, ґолуба? – вона посміхнулася. – Нічево я там у тєбя больше нє іскала. А каби і іскала, то ґдє-нібудь поніже, да у п’янєнькіх-то етово і нє найдьош… А ти хозяйствєнний… Коля… Єщо кофє хочеш? Ілі похмєліться?