Читать книгу: «Біль і гнів. Книга 1», страница 6
– Молодця, молодця!.. Запиши!
– Ну, а колгоспники як? Задоволені? На трудодень по багато даєш?
Твердохліб відповів, що немало. По сімсот п’ятдесят грамів лише зернових. Не рахуючи додаткової оплати.
– Молодця, молодця… Запиши!
Редакторові й нагадувати не треба – записує старанно. Лише попросив, щоб назвали кількох колгоспників, які на зароблені трудодні найбільше хліба одержали.
Назвали й колгоспників. Твердохліб двох, бригадир ще одного підказав, а Нешерет, який досі стояв скромно осторонь, наважився і собі нагадати:
– А Приходько Іван, Володимире Васильовичу! В нього ж семеро душ ходять у колгосп.
Редактор за олівець: аж семеро! То скільки ж це вони виробили трудоднів?
Покликали бухгалтера. Хоч Твердохліб і не дуже хотів, щоб у газеті згадували прізвище Приходька, та коли Нешерета за язика смикнуло…
– Підрахуйте, скільки трудоднів Приходьки виробили!
Бухгалтер відомість розкрив – цоки-цок рахівницею:
– Одну тищу шістсот двадцять три.
– Закругляй на тищу сімсот, – сказав Путько редакторові.
Редактора вчити не треба – закруглив.
То скільки ж це буде, як на оті сімсот п’ятдесят грамів помножити?
– Множте на вісімсот – будете ще на грами розмінюватись!
Помножили. Отримали не багато не мало: одну тисячу
триста шістдесят кілограмів.
– Закругляй до півтори!
Розпитавши про все, що положено, Путько зводиться з крісла.
– Чорнильницю приведи у порядок! – наказує Твердохлібові. – Знайшли, де недокурки гасити!.. А то скажу от редакторові – він тебе на весь район пропечата!
«Запиши», однак, не додав, і всі зрозуміли, що Путько погрожує жартома. Твердохліб, відповівши, що і це зауваження він обов’язково врахує, запитав:
– Як, Митрофане Онисимовичу, – на ферми чи до Наталки?
Путько відповів, що до Наталки. Подивився хитренько на Твердохліба, запитав:
– Сват уже ж, мабуть, давно в неї сидить?
Помітив-таки, як Твердохліб моргнув бригадирові!
В машину, окрім Путька та редактора, втиснулися й Твердохліб з Нешеретом. Заступник і бригадир лишилися у конторі. Твердохліб наказав нікуди ні кроку: може, знадобляться.
Наталка недалеко од колгоспного двору й жила – бригадир давно уже добіг. Ще недавно тут було поле, а тепер у два рівні шнурочки стали хати. Зселяли минулого року із хуторів – майже кожного хазяїна облогою брали. І вмовляли, й погрожували, що трактори пустять та все к бісу розвалять, якщо по добрій волі не схочуть.
Та воно і не диво: тут же і садок, і колодязь, і хлівець, і сарай… То кидати оце все і їхати на голу толоку? Там же і дерево не ростиме, і вода гірка, як полин!
– Та чи ви її куштували? Ви спершу колодязь викопайте, а тоді уже й говоріть!
– Нащо мені пробувать, як я знаю й без цього!
Отакий у нас народ! Спробуй із ним поговорити по-людському!
Найдовше воювали з Протасієм. Цей як уперся – тиждень морочились. Аж поки Нешерет придумав: послали Протасія з підводою на шлях, і за два дні, поки його не було, розібрали та й перевезли до села хату і все, що було при хаті збудоване. Садок же вирубали і двір переорали. Повернувся Протасій, а його хата вже на новому місці: цілою бригадою ставили!
– А Кононенки як – не опиралися? – цікавиться Путько.
– Старі трохи покомизилися, але Наталка нам помогла.
– Чув? – до редактора. – Запиши!
Наталка стрічала гостей у воротях. І бригадир виглядав з-за клуні: стерігся, щоб не помітив Путько. Твердохліб йому махнув досадливо: виходь уже, зна все одно!
Наталка у хустці барвистій, у платті новому, у туфлях чорних, модельних: одягнула що мала найкращого. Бригадир же попередив: «Для газети зніматимуть!» Руки-ноги засмаглі, а обличчя біле: все літо од сонця берегла, хусткою по самісінькі очі обв’язувалась. Стоїть, бісова дівка, як намальована, – очей не одведеш! Вибрав Твердохліб під орден ланкову – не промахнувся.
– Ну, дочко, приймай сватів, – вилазив із машини Путько. – Чи, може, уже засватана?
– Як для кого! – сміється Наталка. Розбитна, у матусю вдалася! Батько, той би давно од машини за хату сховався. Наталка ж із Путьком уже добре знайома: була в районі на зльоті, і він кілька разів прямо у поле до неї навідувався. Незвичайна ж ланкова: взяла найвище на весь район зобов’язання. Вже не раз красувалася на шпальтах районної газети: коли сама, а коли і з своїми дівчатами; а тепер треба заготовити парадний портрет.
Редактор мостив Наталку і так, і сяк – ганяв по всій хаті. Хотілося ж, щоб кожному, хто на майбутнє фото дивитиметься, було добре видно не тільки ланкову-орденоноску, а й те, як вона живе, які її духовні попити.
– Патефона ні в кого немає?
– Та один є… У директора школи.
Погнали машину по патефон. Колядко сам на колінах і привіз: що була нагода з начальством привітатися, а що й боявся – зіпсують.
Поставили Наталку біля патефона: пластинка крутиться, музика грає, редактор цілився, цілився, – ні, не виходить! От якби іще показати, що Наталка не просто відпочиває, а й тримає виробничий зв’язок… Ну хоча б і з правлінням колгоспу… По телефону дзвонить, чи що…
По телефону? Так це в один мент!
Цього разу машина погнала до контори: Твердохліб наказав бригадирові «віялку» зняти і дроти обрізати. Потім почепимо. І вже навздогін:
– Сталіна прихопи!
– Якого: того, що у вас, чи того, що в сільраді?
– Того, що у мене!
Привезли й телефон. Приладнали на живу нитку до стіни, а Сталіна трохи вище повісили, щоб якраз над головою. Стала Наталка біля телефону, трубку до вуха піднесла: слухала щойно патефон, а це якась думка важлива ускочила до голови, от вона й дзвонить в контору, – так, мов і так… І Сталін над нею – це Твердохліб здорово придумав, нічого не скажеш!
Поклацав редактор фотоапаратом, скільки треба було, – стали прощатись з Наталкою.
– Готуйся в Москву. До Калініна в гості…
Буде-таки орденок! Митрофан Онисимович слів на вітер не кидає!
Зняли телефон, портрет, патефон назад оддали та й поїхали: Путько ще хотів побувати на фермах. Бригадир же, що прибігав до Наталки, майнув навпростець до Твердохлібової хати: попередити, що гості скоро будуть.
А там кипить, а там шкварчить: і смажене, й варене. Маруся другий день од плити не одходить. Чоловік же разів десять нагадував: приїде не хто-небудь – сам товариш Путько! То щоб не довелося червоніти.
Вчора сама весь день прокрутилася, сьогодні комірник свою жінку на підмогу прислав. Маруся червона, сердита (підгоріли пиріжки в духовці), лаяла і свого чоловіка, і всіх на світі гостей. Що їй уже давно в печінках. Хто не приїде, хто не заявиться, обов’язково до голови лізе обідати. «Марусю, вгощай!» Дихати вже Марусі не хочеться!
– А так, а так, – підігрівала, як у сопілочку, комірничиха. – Ми вже давно із своїм толкуємо: де воно совість у тих людей? Думають, що як голова, то у нього й бочка бездонна.
Не встигли й упоратись – бригадир на поріг:
– Володимир Васильович передавали, що скоро вже будуть!
– А ваш Володимир Васильович не передавав, хто нам дров нарубає! – Маруся сердито. – Сам побіг ще удосвіта, а ти, жінко, хоч розірвися!
– Дров немає?.. Так чого ж ви не сказали? Я миттю.
– Дякую, вже сама нарубала.
– Чого там, – втрутилася комірничиха, – хоче помогти чоловік, хай і поможе. Ідіть, ідіть, Остапе, врубайте хоч трохи…
– Біля сараю сокира! – услід вже Маруся.
Бригадир зацюкав згодом за вікном, наче дятел.
– Отак і мій, – скаржилася тим часом комірничиха. – Устане, посніда та й повіється до свого колгоспу. А вдома хоч земля не роди… А то наведе гостей повну хату – хоч сама на сковороду сідай! Добре, що сало та яйця не переводяться – утовчеш кілька десятків та й їжте, хоч подавіться…
Упоравшись біля плити, стали готувати па стіл. Маруся скатертину дістала крамничну, новісіньку («Заллють же, загадять, що й не доперетесь!» – бідкалась комірничиха), тарілки розставляла і біля кожної – по виделці: точнісінько так, як бачила колись у гостях в Хоролівці, ще й чарки на ніжках високих, що їх чоловік нещодавно привіз. Чарки мов скляні, а торкнеш – малиновим дзвоном оддзвонюють. Комірничиха тільки прицмокувала. Буде ж завтра дзвонити по селу, які чарки виставля головиха на стіл. Та хай собі дзвонить, Маруся того не боїться: куплене чесно, не крадене. Ніхто ще не посмів на її чоловіка сказати, що десь щось незаконно узяв.
Тільки зібрали на стіл – новий посланець. Тепер уже комірник.
– Драстуйте в хату!.. Так що зараз і будуть… Оце ось куди?
Дістає сулію – під полою приволік. Та ще й городами: менше бачитимуть – менше й гріха.
– Господи, я ж іще і не вдіта! – забідкалась Маруся.
– Та йдіть перевдягайтеся – я вже сама впораюсь, – сказала їй комірничиха. І до чоловіка: – Став-но сюди!
– Градусів на сімдесят буде! – не втерпів – похвалився комірник. – Без сірника загоряється.
– Ви вже скоро й самі згорите! Не треба й підпалювати!
– Чув? – поскаржився комірник бригадирові, який саме дрова до хати вніс. – Робимо, робимо, та ще й випити нам не дають.
– Вам не даси!.. Як неділя, так і борода у горілці!.. Аж капотить.
Трохи згодом прийшли і заступник та другий бригадир:
– Не приїхали?
– Та зараз будуть.
З хати уже й не виходили: до столу запрошені. Посідали на лавку, у вікно поглядають, щоб не взівати.
Підкотили у сутінках: заїжджали іще до ставу. На ферму як зайшли, Твердохліб навмисне Путька поперед себе пустив. Там, посеред проходу, поріжок. Наче і невисокий поріжок, а доярка яка як забуде, обов’язково перечепиться. Воно хоч і електрика, та лампочок обмаль: так, аби дійки намацати.
І Путько й шкопиртнувся:
– Тобі що, лампочку зайву важко вкрутити? – сердито до Твердохліба. – Так я привезу особисто.
– Лампочки не жаль, давно б уже навішали скільки треба…
– Так чого ж ви?..
– Генератор не тягне, Митрофане Онисимовичу! Генератор у нас заслабкий…
– Зайшов би до мене – щось та придумали б. А то – генератор!
Дякує Твердохліб і не нагадує, що якось уже був у Путька. Та лише заїкнувся про генератор, той на нього мокрим рядном:
«В тебе що: інших ділов зараз немає? Тут ось хлібоздача горить, область дихати не дає, а йому – генератор!..»
Під гарячу руку, видно, підліз. Митрофан Онисимович такий: добрий, добрий, а розгнівається, то й не підступайся до нього!
– За язика вас треба тягнути! – бурчав тим часом ГІутько. – Де ставити збираєтесь?
– Та на греблі ж!
– Ану, поїдем подивимось. Може, там так намостили, що й генератор не варт виділяти!
І виходили по греблі, Путько навіть пальцями воду пробував: скупатися б, якби оце літо було! Забув уже, коли і в річку заходив. Міг би в неділю, у вихідний, але де? Не буде ж голова райвику разом із іншими («З протчими», – як сказав Митрофан Онисимович) лізти у воду! Авторитет свій підмочувати!..
– Так тому й бути – присилай по генератор! Умовили.
Сідали в машину зовсім уже веселі. Нешерет навіть дозволив собі помріяти вголос:
– Та ми, натурально, усе село заллємо електрикою. Якби ще стовпів де дістати…
– Дам і стовпів, – розщедрився зовсім ГІутько. – Тільки глядіть мені, щоб до Нового року і засвітили!
– Засвітимо! – Твердохліб упевнено. – Так засвітимо, що вся буржуазія посліпне!
– Чув? – Путько до редактора. – Запиши!
Редактор чирк-чирк у блокноті: «електрика», «риси нового». Потім уже розгорне на цілу колонку, а це, щоб не забути…
Заїхали прямо у двір. Твердохліб, пропускаючи наперед Путька, гукнув до дружини:
– Марусю, приймай гостя дорогого!
Маруся, в світлій батистовій блузці, у вузькій синій спідниці, в черевиках з блискучими пряжками, ще й на закаблуках високих («і ми вміємо одягатися не гірше ваших, міських!»)… Маруся, з косою чорною, з бровами лискучими, з обличчям круглим та рум’яним… Маруся, помолоділа й погарніла, аж Твердохліб задивився на неї, усміхнулася приязно до Путька:
– А ми гостям завжди раді!
Путько ущипнув злегка Марусю за щоку, поблажливо запитав:
– Ну, як, дочко, живеш?.. Не скучала за татом? – тобто за ним, за Путьком. І дітьми поцікавився, Кімом та Кларою. Це ж скільки в голів колгоспів дітей – усіх пам’ятав! Пам’ять Бог дав чоловікові – хоч одразу в наркоми!
– Нагодувала та й побігли гуляти… Та сідайте до столу! Ви ж, певно, голодні…
Що голодні, це точно. Та ще й стіл: чого тільки на ньому немає! І риба, заливна та варена, і курчата в мисці глибокій, і окремо м’ясо з картоплею, і сало в дві долоні завтовшки, і холодець, і пиріжки з начинками всілякими, – з капустою свіжою й жареною, з квасолею й маком, і сметана, і масло, а захоче хто розбити крашанку, он і крашанки – ціла гора – пташиного молока, здається, тільки й немає. А посередині столу пляшки із наливками різними. Маруся сама й готувала. І сулія, як дзвіниця. Путько на все те добро як глянув, то й руки потер.
– Бачив, як у нас люди живуть? – обернувся до редактора. – Запиши!
Редактор притьмом до блокнота: «заможне колгоспне життя».
Посідали до столу. Путько – в центрі (де сів, там і центр, центр обов’язково починався од нього), по праву руку – Твердохліб, по ліву – редактор, а далі вже решта. Чоловіки: Нешерет, заступник, комірник та бригадири – всі, як один, долонями чуби пригладили, а картузи та кашкети поклали собі на коліна. Єдині дві жінки – Маруся й комірничиха – примостилися скраю: їм подавать та приймать, то нікого щоб не тривожити. Комірникова, так та й зовсім не хотіла сідати до столу, аж поки Твердохліб не сказав: «Та сідайте, чого ви!» Тоді лише сіла комірничиха: краєчком хустки губи витерла – запишалася.
«Та кому ти, луб’я старе, потрібне! – поглядав на неї комірник. – І вона з своїми козами на торг!..»
– То що ж, наллємо по першій? – звівся господар. – Як, Митрофане Онисимовичу?
Митрофан Онисимович був не проти. Коли з розумом та в міру, то чому б і не випити.
– Як ти дивишся на це, редакторе?
Редактор дивився позитивно.
Налили чоловікам, наповнили чарки й жінкам.
– Тост давайте!.. Тост!..
Твердохліб, раз уже звівся, то йому й починати.
– Пропоную всім устати й випити за товариша Сталіна! – і аж очі зволожились.
«Похвально, похвально», – закивав до Твердохліба Митрофан Онисимович. Важко звівся, вгору чарку підніс:
– За нашого дорогого вождя і навчителя!
– Хай йому, натурально, тищу років живеться!
– Чув?.. Запиши!..
Випили стоячи та одразу й сіли: дух забило. Мовчки ухопили до рота, що хто побачив, а тоді вже й почалася розмова.
– «Короткий курс» усі ізучаєте? – піддіваючи виделкою сало, поцікавився Путько.
– Ізучаєм, аякже!
– Через четверту главу перевалили? – бо сам на четвертій навіки застряв. Спіткнувся на діалектиці («діалектрика» – вимовляв Путько) і ні вперед, ні назад! Другий рік до особистого плану записує: «Ізучити четверту главу». А як її в біса «ізучиш», коли мовби й слова усі зрозумілі, а почнеш складати докупи – туман!
– Та ще ні… Саме дійшли…
– Ну як дійшли, то попотопчетесь! «Діалектрика» – це вам не ціпом махати!..
Випили й за «діалектрику». За четверту главу, щоб подолати. А потім уже простіші тости пішли: за Митрофана Онисимовича, його дорогоцінне здоров’я, за господаря і господиню, за процвітання колгоспу і вдале полювання на зайців.
Зашуміло, завертілося в головах – розв’язало усім язики. То сиділи мовчки, прислухаючись, що скаже Путько, тихцем заїдали, що стояло поближче, а це загомоніли, перебиваючи один одного.
– Я от що кажу: треба сіять люпин…
– Мені, натурально, до школи ходити не треба… Про дітей мусимо думати!..
– Та чого ж ви пиріжків не куштуєте?.. Беріть он той, що на вас дивиться…
– Люпин, кажу, сіяти!..
– Усі тільки й бачать: комірник, комірник… А комірник що: у Бога теля з’їв?..
– Та вам жити ще мона. Бригадирського хліба скуштуйте!
– Оце у самісіньку точку: хто бригадиром не був, той і горя не знав.
– То ви, звиняйте, й самі оті фотографії печатати будете?
– Сіять люпин!..
Торкнулися й міжнародних подій:
– Німець – людина серйозна… Я ще коли в плєну був, то вже як скаже, то скаже…
– А англичанин що – так собі?.. Янгличанина теж голими руками не візьмеш!..
– Натурально!
– А я кажу – німець!.. Од кого люпин? Од німця!.. Сперечалися, сперечалися, звернулися до Путька: розсудіть. Путько пив не менше, ніж інші, заїдав теж добряче: Твердохліб ледь встигав на тарілку йому підкладати. Почервонів, упрів, комірець білої сорочки горло здушив, однак чорної краватки не зняв: заїдала культура. Коли до нього звернулися, він не відповів одразу. Дожував пиріжок, запив узваром, витер рушнником губи.
– Питання треба правильно ставити, – мовив повчально. – Що значить: німець, англієць?.. В корінь учіться дивитись: трудящий народ у цій війні переможе чи світовий капітал… Є авторитетна думка, що переможе трудящий народ…
– А я що казав – німець! – зрадів прихильник люпину. Жінки в суперечки не встрявали. Маруся більше моталася, подаючи та приймаючи, комірничиха ж, після чарки-другої посміливішавши, пересідала, пересідала, та й сама незчулася, як опинилася біля Путька.
– Та ви ж нічого й не їсте!.. Оце горенько: мо’, не смачне?
Випила до товариша голови району чарку вже білої – розвезло зовсім.
– Оце б же я й заспівала! – і, не чекаючи, поки її попросять, підперла долонею щоку, завела:
Гой, не шуми, лу-уже-е, Зелений ба-айраче-е…
Співали до півночі. І Путько навіть співав, і редактор. Редактор, щоправда, не в ті ворота тягнув: назюзюкався так, що й очі запухли, але в загальному ревищі не дуже й чутно було, як він фальшивить.
Насиділися, наспівалися – стали розходитись. Пора ж і честь знати: скоро на полювання, треба поспати хоч трохи. Щоб рушниці в руках не стрибали.
Путькові послали на ліжкові, але Митрофан Онисимович лягати в хаті не захотів: душно.
– Стелися надворі!
Як не вмовляли – надворі, й квит!
Нічого не лишилося робити Твердохлібові: наказав Марусі тягнути рядна-подушки із хати.
Послали під ґанком. Намостили сіна з добру копицю, заслали, а поверх подушок – рядна й кожухи. Ночі ж холодні, то щоб не застудити.
Путька поклали посередині, а по боках лягли Твердохліб і заступник: про те, щоб лишити голову спати самого, й мови буть не могло! Хоч із класовим ворогом мов би й покінчено, та хто дасть гарантію, що його недобитки десь не причаїлися, на дорогоцінне життя голови райвику ножа не гострять?
То ж Твердохліб іще й пістолет під подушку. Наказав одному з бригадирів, щоб змотався за Павлом Заволокою. Хай прийде, постереже машину. Та й ломаку поважчу щоб не забув прихопити.
Поснули одразу. А за годину Твердохліба мов підкинуло: хтось стоїть! Вихопив пістолет з-під подушки, розплющив очі: стоїть!
Чорний, великий, з ломакою!
– Хто?!
– Та це я.
Заволока! Твердохліб аж спітнів: мало не вистрелив!
– Чого приперся? – зашипів до парубка.
– Дивився, чи спите.
Що дурневі скажеш?
– Іди до машини! Щоб там і стояв… Чуєш?
– Та чую.
Почалапав.
Ліг Твердохліб, пістолет знову під подушку засунув. А заснути не може: заворушилася підозра. Чого б отому Заволоці до них підходити? «Подивитись, чи сплять»… А може, інший намір був у голові?..
Так уже й не заснув. Лізли думки різні в голову – ні кінця їм, ні впину. Та й скоро вставати: звикнув давно підхоплюватися раніш од усіх.
Скільки разів сонна Маруся вмовляла: «Та поспи іще хоч годинку – ніде та робота не дінеться!» Скільки разів брала спокуса іще хоч годинку поніжитись у постелі! Не піддався ні разу. Привчив уже й бригадирів, і ланкових – весь свій актив – до того, що хай каміння із неба сиплеться, а голова рівно о шостій буде в конторі. І їх чекатиме в шість. Хто прийде раніше – добре. А хто запізниться, то начувайся!
Бо інакше не можна. Бо лише попусти – все піде шкереберть. Хоч раз прийди на годину пізніше, і село усе знатиме: а наш голова щось заледачів. Ти вчасно не вийдеш, на тебе дивлячись, й інші стануть запізнюватись…
Не раз на зборах говорив:
– Хто працює чесно в колгоспі, той по-людському й житиме. А хто огинається – хай нарікає на себе. Обріжемо город по саму ріпицю, а не поможе, то й з колгоспу витуримо!
І хай ще більшість працює не за совість, а за страх, як каже Ганжа, хай іще досі для них гуртове – чортове… Ох, те гуртове! В’їлося в голови, ввійшло в кров ще на початку колгоспного руху, скільки не воюй, а воно, як кукіль. Сьогодні виполов тут, а завтра глядь – в іншому місці проросло.
– Миколо, хто вас учив так орати? Огріх на огріхові!
– Та де ті огріхи!.. Я ж і так стараюся, аж спина тріщить…
А в очах так і світиться: «гуртове – чортове»…
– Голово, а коли вже нашим корівкам сіна вкосити дозволите?
Нашим – це значить: своїм, особистим. Тих, що в колгоспі, тих ніколи нашими не назове. То чортове, то гуртове. Проходитиме мимо ферми – хай дах піднімається од голодного колгоспного мукання – і не подума заглянути!
І отак щодня. Майже на кожному кроці.
Бояться, не люблять? Ледарі й не люблять. А йому аби колгосп процвітав. Рано чи пізно, а всі зрозуміють, що про них же дбає Твердохліб, не даючи спуску нікому, для них же старається, а не для якогось там дяді з району…
«Знали б ви, дядечку Василю, то, може, і язик у вас не повернувся б говорити оті всі несправедливі слова», – згадав недавню розмову з Ганжею.
По старій пам’яті називав про себе Ганжу «дядьком Василем». Це лишилося з тих далеких років, коли він був іще парубком, молодим комсомольцем і дивився на Ганжу, як на Бога. Дядько ж Василь встиг побувати і в царській в’язниці, і в революції брав участь, і на фронтах громадянської, то хто він такий супроти Ганжі!..
Мабуть, з тих часів лишилася в Твердохлібовому серці іскрина тепла до Ганжі. І тому, хоч був переконаний, що дядько Василь під час колективізації зійшов із правильного шляху, підпав під вплив класового ворога, що його в свій час правильно виключили із партії і посадили до в’язниці, однак слід од давньої поваги до ватажка тарасівської бідноти лишився в ньому й досі.
Чи нe це спонукало його в тридцять четвертому, після вбивства Кірова, стати на захист Ганжі? Коли хтось невідомий написав на нього доноса: так мов і так, ви там ворогів ловите, а наш серед білого дня по вулицях ходить, і ніхто його не чіпає. Пішов у райком, пробився до першого, сказав, що коли зачеплять Ганжу, то й у область поїде, а докаже, що це – злісний наклеп.
Ганжу не зачепили. Ходив на волі й не знав, хто його врятував.
Нічого не сказав про це Ганжі. Хоч, може, й не одну ніч потім не спав: а що як дядько Василь і справді сплутався з ворогами народу?..
Були й такі думочки. Але ж не поїхав, не сказав, що помилився, беручи під захист Ганжу!
Отака вона, вдячність людська!..
Засопів, заблимав ображено, виліз з-під кожуха. Розпарене тіло одразу ж став пробирати морозець: бач, як вибілив двір. Вкрив памороззю і траву, і машину, біля якої ведмедем топчеться Павло: боїться одходити.
Незабаром світатиме. Твердохлібові й годинник не був потрібен: як кожна людина, що народилася й виросла в селі, він якимось шостим чуттям відчував плин часу. От і зараз: ледь подумав, що треба будити гостей, як у курникові заляпотіли крила і таке оглашенне «кукуріку» вибухнуло над самісіньким вухом, що Твердохліб аж здригнувся: «А щоб ти був здох!» А півень же надривався так, мов теж був головою якоїсь пташиної артілі і мав добудитися всіх курей села.
Ось йому відповів якийсь молоденький, початкуючий півник: не зміг навіть доспівати до кінця – зірвався на ноті найвищій; ось загорлав басовито сусідський… ще один… ще… І невдовзі по всьому селу, з двору в двір котилося невсипуще півняче піяння. І, гляди, то там зблимне вікно, то там, стукнуть двері, випускаючи господаря або господиню із хати, і вже у першому відрі видзвонює перший струмінь молока, і сонний ще голос жіночий ласкаво вмовляє: «Ногу, Мань, ногу!»
Село просиналося.
Твердохліб підійшов до машини. Павло ворухнувся йому назустріч, висока, ще батькова, шапка була мов посипана сіллю.
– Не замерз?
– Так щоб сказати, то й не дуже…
– Паняй додому… І передаси бригадирові, що я наказав сьогодні тебе не чіпати. Або постій… Ходімо до хати, я тобі чарку наллю… Ходімо, ходімо – трохи зігрієшся!
В хаті було сонно й тепло. Твердохліб поліз до буфета, бо Маруся іще вчора помила та прибрала, дістав шклянку, налив перваку. Не повну, а трохи більше половини, щоб не розібрало.
– Зачекай, дам щось загризти.
– Та я уже й так…
– Зачекай, зачекай.
Дістав пиріжок, шмат холодного м’яса:
– Бери!
– Дякую, я б уже й так… То за ваше здоровля!
– Пий на здоров’я!
Павло вихилив одним духом первак, обережно поставив шклянку, навстоячки з’їв пиріжок, закусив м’ясом.
– То бувайте здорові! – І, посміливішавши од спиртного: – Ви, якщо треба буде ще коло машини, мене зовіть.
– Покличу, покличу, – усміхнувсь Твердохліб. «От вона, ціна любові! Чарка горілки!»
Павло пішов, Твердохліб заходився піднімати гостей.
Збудив спершу дружину. Вона спала в другій кімнаті, разом з дітьми. Твердохліб, щоб не розбуркати дітей, торкнув тихенько Марусю за гаряче плече:
– Марусю, встань та збери щось на стіл.
Маруся мов би й не спала – схопилась одразу. Косу під хустку, спідницю на себе, а блузку застібала уже на ходу:
– Картоплю зварити?
– Не треба, збери щось із вчорашнього.
Довго не міг добудитись редактора: згорнувся клубочком, сюрчав, наче коник.
– Га?.. Що?..
Ніяк не міг зрозуміти, де він і що з ним – так бідолаха вчора назюзявся. Скаржився, що голову наче в обруч узяло. Якби знав, то й до рота не брав би!
– Ось похмелимось – пройде, – утішив його Твердохліб. – Уставайте, бо час уже на полювання рушати!
– Митрофан Онисимович уже встав? – прочуняв нарешті редактор.
– Іду будити.
Митрофан Онисимович лежав, як гора: тільки піднімавсь-опускався кожух. Та ще на білій рубашці ворушилася чорна краватка: не зняв її, навіть лягаючи спати, і вчорашнє все випите йому аж ніщо: Твердохліб лишень тихенько покликав, як він і прокинувся. Ото здоров’я в людини!
Поки вдягалися і поки вмивалися Маруся вже й на стіл зібрала.
– По одній! – скомандував строго Митрофан Онисимович. – Полювати ж приїхали, а не горілку дудлити!
Випив, заїв, навіть за стіл не сідаючи. А на нього дивлячись, й інші. Редактор разів зо три шклянку до рота підносив – все не міг зважитись. Кривився так, ніби смерть свою мав ковтнути. Аж поки Путько пораїв:
– А ти заплющ очі й одним духом!
Під’ївши, стали збиратися. Путько обперезавсь патронташем, зібрав двоствольну рушницю. З полірованим прикладом, безкурківку, якусь дорогу іноземку. Скільки коштувала, не знав і сам: на шістдесятиріччя піднесли йому працівники райради, придбавши в складчину аж у Києві, в комісійному. Сказали лишень, що з колекції магната Потоцького.
– Одне неудобство, що ні до чого ремінь причепити, – казав про рушницю Путько. – Він, гад пузатий, даже рушницю лінувався носити: лакея позаду тримав!
– Давайте я вам носитиму! – вискочив Твердохлібів заступник: страшенно хотів потрапити на полювання. Та не так на полювання, як потертися біля начальства: а що воно ще скаже цікавого.
– Дякую, я вже сам якось, – покосився на нього Путько.
Окрім Путька, мали полювати редактор, Твердохліб, шофер і Пекельний Корній. У редактора була одностволка, та й та, мабуть, крива: збирав у кутку, щоб і не бачили. Твердохліб узяв у сторожа: поржавілу, з роду-віку нечищену, в дуло глянеш, а там тільки павуків і немає, – з такої як стрельнеш, то невідомо, хто буде вбитий – мисливець чи заєць. Та Твердохліб і не збирався особливо стріляти. Йому головне, аби Путько збив охоту. В шофера ж була тулка, курківка, рушниця не дуже показна, але надійна.
– Він, сучий син, уже мене обскакав! – скаржився Путько. – Як патрон, так і заєць!
Пекельного з його гусятницею та трьома набитими до неї гільзами цієї ночі в селі не було. Ще вчора зранку, як тільки додзвонився до Путька, вирядив Твердохліб Корнія у поле: стерегти, щоб якийсь мисливець туди не зашився.
– Хоч один заєць пропаде – голову одірву!
І Пекельний простирчав там весь день і всю ніч. Не приходив навіть обідати: дочка носила у вузликові.
Побачивши машину, він одірвався од столу, пішов назустріч. Був у кожусі, а шапку аж на вуха насунув. Твердохліб одвів його набік і поки гості вилазили з машини та розминали ноги, занепокоєно допитувався:
– Зайці є?
– Одбою немає!
– Придививсь, де найбільше залягали?
– Аякже!.. В оту он балочку натовклося, як гною…
– Понад нею й підемо. Та гляди мені: зайця піднімеш – не стріляй! Гони прямо на Путька!
– На отого пузатого?
– Тс-с, сатано!.. На нього…
– А як прямо учеше?
– Ну, тоді вже стріляй. А на тих, що в його бік битимуть, і дивитись не смій! Ясно?
– Та ясно, чого ж…
Поки розібралися, хто де йтиме, і сонце зійшло. Викотилося з-за обрію – велике, червоне, мовби з похмілля, і покритий сизою наволокою степ враз ожив, заіскрився, спалахнув такими вогнями, що аж боляче було дивитись на нього. Добре, що сонце світило у спини, а то батька лисого що вполювали б!
Йшли обережно, непоспіхом, як і ходять на зайця. Путько – в центрі, редактор і Твердохліб – по обидва боки од нього, а ще далі, замикаючи підкову – шофер і Пекельний. Довгі тіні чорно лягали на землю, під ногами тріщала-ламалася затверділа стерня, рілля взялася груддям, так що йти було легко, не те що під дощ. А прохолодне повітря, особливо чисте й ясне серед степу, саме, здавалося, лилося в груди, очищаючи їх од вчорашнього перепою, і навіть редактор уже перестав терти лоба, а, повеселішавши, ніс перед собою одностволку, весь націлений на майбутнього зайця. І все було б добре, аби були зайці.
Твердохліб уже кляв про себе Корнія: кінчилася балочка – і хоча б що тобі ворухнулося!
– Де ж твої зайці?
Корній винувато зблимував червоними повіками, він і сам не міг утямити, куди вони поділися. Сам же на власні очі бачив, як залягали в оцій балочці! Крізь землю провалилися, чи що?
– Проспав усю ніч?
– От їй-богу ж не спав!
– Давайте прочешемо ще той он горбочок, – запропонував Путько. І тільки рушили, як з-під ніг у редактора вискочив заєць. Вискочив так несподівано, що редактор як ніс рушницю дулом у лівій руці, а прикладом – у правій, так і смалонув. Смалонув не цілячись, не в зайця – в щофера, який аж підскочив та й став матюкатись. А заєць, прищуливши вуха, задніми-задніми – покотивсь по стерні сірою кулею, тільки закуріло.
– Промазав! – люто закричав Путько на редактора. – Мисливець собачий!
А заєць котивсь і котивсь, вириваючись геть із підкови. Ось приклався поспіхом до рушниці шофер: пах! пах! – вирвалося з обох стволів по димкові – заєць ушкварив ще дужче, тільки тепер став забирати в бік Пекельного.
– Корнію, стріляй! – щосили гукнув Твердохліб.
Корній, що досі байдуже і аж сонно якось стежив за зайцем, повернув до Твердохліба обличчя, покивав головою: чую, мов, чую. Встромив перед собою рогачик, став прилаштовувати гусятницю. Робив усе те мов навмисне повільно, і Путько, рубаючи кулаком повітря, досадливо вигукнув:
– Ех, прозівали! Котів вам, а не зайців стріляти!
Корній тим часом прицілився, вистрілив.
