Читать книгу: «Біль і гнів. Книга 1», страница 5

Не раз отак розмовляли, в комірчині сидячи. А потім – як обрізало… Коли це сталося? Уже й не сказав би напевне, тільки давно…

Покритикував Твердохліба на зборах. А коли вже розходилися, він кивнув до Ганжі:

– Зачекайте, маю слово до вас.

Діждався, поки спорожніло в приміщенні, звів на Ганжу недобрий погляд (досі ще так і не дивився!):

– Ви от що… Ви мені підніжку не підставляйте!

– Ти, Володю, що? – запитав Ганжа вражено. – Ти розумієш, що кажеш?

Але Твердохліб уже наче й не чув: був у тому стані, коли людина чує тільки себе.

– Критикувати ви всі розумні!..

– А я думав, Володю, що ти розумніший…

В Твердохліба аж кола червоні по обличчю пішли:

– Ви про Володьку забудьте! – мовив із притиском. – Кому Володька, а кому й не Володька!..

З того часу Ганжа звертається до Твердохліба тільки офіційно: товаришу голова. І задушевним розмовам – кінець!

Хоч мовчати не мовчав. Особливо на зборах. Жалко тільки, що люди стали боятись Твердохліба. І виходило так, що він, Ганжа, завжди один проти всіх.

Ні, він таки не засне! Звівся, намацав кисет. Злаштував цигарку, затягнувся, закашлявся.

Починало світати. Вже видно й підводи, й коней, а над струмком колихався туманець. І хоч у небі миготіли ще зорі, але їх уже наче хто прополов: там одна, там одна, а там уже й одної немає. На сході небо зовсім посвітлішало, незабаром появиться сонце. Ганжа наколов дровенят, сходив по воду, почистив картоплю. Дав коням їсти, аж тоді вже заходився будити земляків:

– Ану, хлопці, вставайте!

Просиналися по-різному. Курочка зблимнув одним оком, блимнув другим, запитав здивовано: «А що, вже ранок?» – наче й не било йому світлом в обличчя. Швиденько зіскочив, зайшов за підводу. Одразу ж і вискочив, метушливо глянув до казана із картоплею: «Картопелька? А-я-яй!.. То будеш розпалювати?» Павло довго позіхав і ще довше злазив із воза, а Протасія ніяк не могли добудитися. Натягнув усе, що було, на голову, укушкався так, що інший давно задихнувся б: хропе, аж харчить. Ганжа торсав його, торсав, та врешті, розсердившись, потягнув пужалном вподовж спини: ти довго будеш лежати колодою! Аж тоді перестав хропіти Протасій. Вивільнив голову, сів, похмуро спитав:

– По-людському позвати не можна?

– Тебе позовеш! – сварився Ганжа. – Півгодини вже гавкаю!

– Хіба вже пора?

– Продери баньки та глянь сам.

Протасій посунув із воза, почалапав до струмка: умиватися. Бурчав по дорозі:

– І поспати не дадуть…

Один Приходько проснувсь, мов ясне сонечко. Очі чисті, обличчя веселе, як щойно з купелі.

– Який мені сон приснився, Василю!.. Мов я на війні, ще на тій, у чотирнадцятім… Біжу мов на німця в атаку, один наче біжу – не лишилось нікого. А снаряд як свисне! Я й упав. А він крутиться, крутиться – ось-ось шандарахне!.. Отут ти мене й розбудив…

– Знав би, то почекав…

– До чого воно така чортівня наснилася? – роздумував тим часом Іван. – Mo’, й справді супроти війни?.. Але ж і снаряд був – як кнуряка! Ну, думаю, зараз як хрюкне, то й кісточок моїх не позбирають!..

Однак сном журився недовго – за сніданком вигукував захоплено:

– От де, хлопці, житуха! Вік би звідси не їхати!..

– Зачекай: ось роботу загадають, – розхолоджував його Протасій: він не виспався і тому й на сонце супився. – Як упряжуть землю возити – ратиці одразу відкинеш!

Прийшла й робота: кому й справді землю возити, а кому й до ангарів. Тарасівцям повезло: їх поставили підвозити ліс. Робота чиста, весела, ще й пахуча: сидиш, помахуєш батіжком, а під тобою обтесані обаполи або дошки, щойно з-під циркулярки, – живиця аж капотить.

– От де ладан пропадає! – журився Курочка. – Колись за тридев’ять земель ходили, над крихтою кожною трусилися, а тут на землю даром стікає.

Іще поглядав круглим оком на дошки, на обаполи. Обмацував, прицмокував:

– Скіки ж це настроїти можна!.. А-я-яй!..

І тихенько, щоб не помітили односельці, під’їжджав до старшини, який відав усім тим добром, – то крашанку йому, то шматочок сальця:

– Кушайте, кушайте!.. Нам для воєнних нічого не жалько, – і, мовби між іншим, завертав на своє: – То й добра ж у вас!.. Оце якби отаких хоч з десяток – були б і в мене засіки у коморі. А то комору звів, а засіки хоч з лози городи…

Старшина попався не гордий: гостинці брав і обіцяв, як уже роз’їжджатимуться, не забути про Куроччині засіки.

Івана не дошки цікавили: з літаків очей не зводив. Питав кожного військового, незалежно од посади та чину:

– Мого не стрічали? Він у мене льотчик, Приходько Євген Іванович. На мене й схожий…

І хоч йому відповідали, що не стрічали, не втрачав надії, що рано чи пізно, а таки натрапить на чоловіка, який би знав його сина. І коли пролітав над головою «ішачок», обов’язково голову задирав: чи не Євген?

Кілька разів брався рахувати літаки, та щоразу збивався з ліку:

– Тища – не менше!.. Оце сила, дак сила! Ці як ударять, то кому завгодно в’язи скрутять!

Щодня вчасно сніданок, обід і вечеря, та ще й під дудку військову: як заграє, то зробив не зробив, а випрягай коней та й лягай собі набік. Не життя – раювання Іванові. Під кінець аж погладшав. Їй-бо!

– Оце якби із місяць отут потовктися, то і в двері не пропхався б!

Одробили рівно два тижні – ні більше, ні менше. Перед тим як одпускати додому, взяли з усіх розписку: забудь усе, що бачив! Де був, що возив і що над головою літало. Ляпнеш де – суши сухарі!

Тарасівці, налякані, гнали од того аеродрому, не оглядаючись. Та ось аеродром зникнув за обрієм, вщух і бджолиний гул літаків, – страх потроху влігся. І вже вдома, обсіяний молодшими синами, не втримається щасливий од зустрічі Йван: розповість, де був і що бачив.

– Там яропланів, як бджіл на пасіці. Як те небо й витримує!..

Федора другого ранку похвалилася сусідці, і незабаром про новий аеродром знала уся Тарасівка.

Протасій же нічого не розповідав своїй Мокрині. Увалився в хату, в чому був, посунув за стіл:

– Давай, що є їсти!

Вилигав чавуняку борщу, запив глеком молока і одразу ж у постіль. А коли Мокрина поцікавилась, де він був, сказав, як одрізав:

– Не мона… Бумага підписана…

Мокрина уже й не допитувалась. Тим більше, що од чужих людей узнала все.

Курочка ж таки добився свого: як повертався, то колеса його воза аж у землю вгрузали. Привіз і дощечок, і обаполів – старшина не обидив. Склав за сараєм, подалі од чужого заздрісного ока, ще й соломкою зверху прикрив. А після вечері, коли ще й не смеркло, заглянув у хлів. Хлівець уже з півроку порожній, Курочка давно збирається завести кабанчика, та все не з’їздить на ярмарок, тож не було б особливої потреби туди й заглядати, аби не зошит. Захований поглибше під стріху, щоб дітлахи не налапали, старанно в ганчірку замотаний. В чорній ледериновій палітурці. В ньому ж і хімічний олівець, добре вже списаний.

Курочка, перш ніж того зошита дістати, надвір обережненько виглянув: чи ніхто не підглядає? – потім двері причинив, ще й кілком підпер ізсередини. А тоді уже послав руку під стріху.

Зошит цей появився у Курочки майже чотири роки тому, у тридцять сьомому. Він би його й не заводив, коли б не трактор, а вірніше – тракторист, що – така вже роззява! – поліз під машину, а струмент залишив без нагляду. Курочка мимо як проходив, то й зупинився заворожено. Глянув на ноги, що стирчали з-під трактора, схилився над інструментом: «А роздивлюся поближче!» Роздивлявсь, роздивлявсь, та й не зчувся, як у руці його опинився шведський ключ. А тоді вже вийшло якось само собою: ключ за пазуху – та й дай Бог ноги!

Приніс Курочка ключ той додому: навіщо – і сам до ладу не знає. Жодної ж гайки у хазяйстві нема, хіба що дійки корові одкручувати! Тут спрацювала скоріше з діда-прадіда засвоєна наука: тягни все, що легко лежить – колись та знадобиться. Носився, носився з тим ключем Курочка, та врешті й приткнув його під стріху.

Стирчав би там ключ, поки й іржа його сточила. Стирчав би, незважаючи на те, що другого дня на загальних зборах колгоспників Твердохліб об’явив: «Хто од трактора ключ поцупив – поверніть назад! Поверне – нічого не буде, а знайдемо самі – хай не прогнівається!» Курочка найбільше обурювався невідомим злодюгою: «А-я-яй, як же так!» – але й не подумав вернути ключа: переховав лише у садок, в порожній вулик – на випадок обшуку.

Вулик його й підвів. Та якби ж то знала людина, де падати буде, – сіна наслала б!

Куроччин старший синок, весь геть у тата, ще раніше влаштував у тому вулику схованку. Поліз за рогаткою та ключ і намацав. Як глянув, то аж упрів: отака несподівана знахідка!..

Грався, грався, а потім до школи й поніс: перед товаришами похвастатись. А діти до вчителя: «Іване Гнатовичу, а ключ у Курочки!» – «Ключ? Який ключ?» – «Отой, що од трактора!» От – сільце й зашморгнулося! Того ж вечора приїхав з району міліціонер, одтарабанив Курочку в Хоролівку.

І шили там Курочці не що-небудь: економічну диверсію. Знищення сільськогосподарської техніки з метою розвалу колгоспу. Сумнівалися тільки в одному: сам Курочка діяв, як кустар-диверсант, чи за завданням контрреволюційної організації. Схилилися до організації, так було солідніше…

– Ось перо і чорнило, сідай, такий-сякий, і пиши!

– Що писати? – перелякано Курочка.

– Список усіх членів підпільної терористичної організації.

Бились тиждень, другий. На смерть переляканий Курочка ніяк не міг уторопати, що од нього хочуть. Плакав, сякався у полу, без кінця примовляючи:

– Оце ж я пропав!

Врешті слідчий, який вів його справу, втратив останній терпець. Підійшов до Курочки, дав понюхати кулака:

– Чуєш, чим пахне? Могилою!

Отут Курочка повівся вже зовсім несподівано: підпер по-баб’ячому щоку долонею, заголосив. Так затужив, що слідчий і рота розтулив: надивився всього, а такого ще не стрічав!

Після цього Курочці дали надовго спокій. Сидів у камері, щоранку брався виносити парашу: ніхто не хотів, огинався, а Курочці воно як за іграшку. Звів на нарах кубельце, розгледівся: їй-бо, жити можна! Харч, щоправда, піснуватий, та зате робити не примушують. Охоче заводив знайомства, встрявав у розмови, розповідаючи, за що його посадили. А під час перевірки весело відгукувався:

– Осьдечки я!

Якось серед ночі Курочку підняли й одвели до просторої кімнати. Там якийсь начальник повів із Курочкою задушевну розмову.

Передусім поцікавився, скільки у Курочки діток. Подивився на нього співчутливо, похитав головою: як же діткам отим буде без тата? Курочка одразу ж захлипав, засякався в полу:

– Оце ж я пропав!

Так, шансів вийти на волю у Курочки мало – погодився добрий начальник. – А якщо сказати точніше, то їх зовсім немає. Економічна диверсія – не фунт ізюму: двадцять років – не менше. А то й «вишка». Поставлять до стінки і – клац! (приклацнув пальцями начальник) – з діркою у потилиці й винесуть.

– Ох пропав, ох пропав! – голосив уже Курочка.

Начальник трохи помовчав, давши Курочці наплакатись уволю, потім сказав:

– Але для вас є можливість врятуватися. Можна сказати, що вам повезло неймовірно: випав один шанс на тисячу…

Курочка за той шанс обома руками готовий вчепитись. Та Господи! Та він робитиме все, що тільки накажуть!.. Землю їстиме, аби лише одпустили живого!..

– Нащо землю? – посміхнувся начальник поблажливо. – Ми не звірі які, щоб вимагати од вас такої дорогої ціни…

Після того із ним розмовляли вже інші. Навчили, як прислухатися, що хто говорить, а головне, запам’ятовувати: коли, де і ким сказано.

– До всіх прислухатися? – питав зачудовано Курочка.

– До всіх, хто б не був, – відповіли йому. – Ви повинні нікому не довіряти, всіх брать на підозру, бо ворогом може бути будь-хто. Навіть найближчий ваш друг.

Начальники після того, як одпустили Курочку додому, могли спати спокійно: кращого ока й вуха годі було й шукати. Ще змалечку цікавий до всього, заробляв не раз Курочка по потилиці: а не підслуховуй! Не лізь, де розмовляють дорослі! Тепер же прислуховувався не лише з цікавості, але і з обов’язку.

Одна біда: боявсь щось наплутати. Коли хто що казав, де саме й при кому. То ж і довелося, на порушення найстрогіших інструкцій, завести зошита.

Перший запис у тому зошитові – про Терентія Гусака. Який, сидячи на колоді поміж дядьками, на чиєсь запитання: «І що воно таке, ота п’ята колона?» – візьми й ляпни: «Ото як кожного п’ятого посадять, ото вам і буде п’ята колона!»

Приїхала невдовзі чорної ночі чорна машина – за Гусаком тільки фуркнуло! Лишилася Гусачка з двома синами… Сини, щоправда, уже величенькі: одному в армію скоро, а другий ходить до сьомого класу. Та все одно не дуже весело без хазяїна в хаті. То ж Курочка кріпився-кріпився, а тоді й не витримав: замотав потай од жінки четвертинку сала – і до Гусачки:

– Оце вам до борщу!

Сидів, журився разом із жінкою, утирав сумно то одне око, то друге:

– От біда, так біда!

Одлягло після того трохи на серці. Добре, що хоч хлопці великі: самі собі раду дадуть.

Другий запис появився набагато пізніше. Учитель Куроччиного сина, отой, що ключ одібрав та одніс Твердохлібові, надумався порадувати учнів новими зошитами. Привіз цілу пачку з району та дітям і роздав – для контрольних робіт. Зошити як зошити, з портретом Сталіна, а перевернути догори ногами та придивитись пильніше, то й можна прочитати, з вусів починаючи, слово «смерть». «С» – вуса, «м» – як лінійкою частину підборіддя прикрити, «е» – докупи зведені брови, «р» – праве вухо, «т» – ліве, а м’якої літери не було, як не крутили. І виходило твердо і страшно: «смерт».

Кому «смерт» – ясніше ясного…

Директор власноручно одбирав ту крамолу в учнів. Нагоріло і вчителеві: чому саме ці зошити купив, а не інші? Інших хіба не було?..

Курочка все те акуратненько в свій записник.

І за вчителем фуркнуло!

Ну, цьому так і треба! Знатиме, як доносити на чесних людей!..

А далі вже посипалися записи, і для отієї установи призначені, й особисто для Курочки. Добравши смаку, Курочка став записувати майже все, що чув і що бачив. Сусід сусіда побив – гуляйте, хлопці, до зошита! Марта Лисючка бригадира вибатькувала – запишем і це. Отак по слову, по другому та й списав Курочка майже півзошита.

Відчував потаємну насолоду. Він, Курочка, якого і за людину ніхто не вважав, а так, прости Господи… якого навіть рідна жінка під сердиту руку обзивала й нікчемою, й покидьком… набув раптом страшну владу над усіма односельцями. Хай невидиму, хай потаємну, але од того не менш реальну. І не раз, дивлячись на того чи на того, думав із мстивою втіхою: «А мені тільки пальцем кивнути!.. Тільки мізинчиком!..» Забирався потайки в хлів, читав-перечитував записане в зошиті. Виходив надвір – аж вищий на зріст…

За час своєї нової діяльності посадив Курочка менше десятка: сім чоловіків і одну жінку. Хоча останню й за жінку можна було не вважати: баба Килина, ота сама, якій давно уже треба було вкоротить язика. Якій ще жодна влада не могла догодити. Кляла у свій час і царя, і Керенського, і Директорію, а радянська влада прийшла – і на неї загавкала. Розперезалася, бісова баба, – впину немає! Як зайшов якось Нешерет із членами комісії свиню записати, вона свою вершу й розкрила:

– Пишить уже й кота на додачу!

Кота щe можна було б простити, аби баба на цьому й замовкла. А то Нешерет ще встиг сказати:

– Це, бабо, по розпорядженню радянської влади, – як баба йому й одлила. Сказала таке, що й вуха зів’яли.

За бабою приїжджала та ж працьовита машина. І що то – жінка! Чоловіки вели себе, як порядні, – залазили досередини мовчки, баба ж село все на ноги підняла: «Рятуйте, хто в Бога вірує!..» В Бога-то вірили – рятувати не квапились. Сиділи по хатах і носа боялись виткнути на вулицю.

Одсиділа баба три роки – прийшла ще лихіша, аніж була. З ходу, не сказавши й добридень, накинулася на сусіда, що той наче городу шмат приорав. А Нешерет прийшов мирити – і Нешеретові дулю піднесла.

Отака баба клятуща! І тюрма не виправила.

Тож Курочка, якщо не рахувати баби Килини, посадив усього сім душ. Інший на його місці півсела за ґрати спровадив би, Курочка ж на кого донесе, а кого й пожаліє. Так що мав іще совість…

Почитавши попередньо написане, послинив Курочка олівця і великими літерами вивів:

«А Іван Приходько щитав щодня самольоти. – Подумав-подумав, дописав: – Скільки й на яродромі було».

Це – для тієї установи.

І вже трохи дрібніше:

«У Заволочиного хлопця хтось потягнув із підводи віжки. Ремінні, нові. Ганжа сказав, що раз така роззява, то вирахують з трудоднів».

Це вже для себе.

Щодо першого запису, то не знав, як і бути: Іван же людина душевна, хороша, з Мефодієм запанібрата. Так що, може, й рискне – змовчить.

Записав же про всяк випадок – для порядку.

Пізньої осені, по першому легкому морозцю, чекав Твердохліб на полювання гостей. Мав «припожалувати» сам товариш Путько, ще й редактора обіцяв прихопити з собою.

– Зайців на всіх вистачить?

– Та їх у нас, як сміття! Одбою немає. Як деревце молоденьке – хоч обв’язуй, хоч не обв’язуй – все одно обгризуть!

– То й добре… Припильнуй тільки, щоб не дуже полохали.

Твердохліб хоча й хвастався про зайців, однак вирішив заздалегідь подбати про полювання: виділив для цього поле з люцерною, наказав косити не всю підряд – залишити острівці. А пізніше для приманки стали розкидати капустяне листя.

Наглядати за тим полем поставив Корнія Пекельного, який водночас і на баштані сторожував. Баштан же поруч, палицею докинути, то не так уже й важко протягом дня разів зо три на те поле навідатись.

– Корів, коней гони втришия! Щоб зайців не полохали.

Корній обіцяв постаратися, хай голова не переживають: жоден заєць не пропаде. Сам уже років чотири пострілює, так що знає, що таке заєць. І хоч Твердохліб вважав Пекельного чоловіком не дуже надійним, виходу, однак, не було: окрім Корнія, ніхто більше з тарасівців не бавився з рушницею.

Зроду-віку дивилися на полювання, як на пусту панську забавку. Щоб порядний, статечний господар дозволив собі взяти в руку пукавку та ганятися з нею по ріллі за куцохвостими – де б це ви бачили й чули! Засміяли б, облили б навіки зневагою. Або сказали б, що не всі дома – не вистачає десятої клепки.

Корнієві ж людських насміхів боятися нічого: обходився без клепки ще змалку. Окрім того, що й робота котяча: цілісінький день байдики бий та ховайся од сонця в курінь. Коли-не-коли турнеш школярів, що пробують прихопити кавунця, та вночі одганять парубків… З цими, щоправда, важче, ці поки кавунами мішки не наб’ють, з баштану не підуть, але кавунів, слава Богу, завжди родило стільки, що вистачало на всіх, до того ж у Пекельного для цього випадку була гаківниця. Ота, Івасютина, що заряджалася з дула, а вже як садоне, то не доведи і помилуй!

Крім школярів та паруботи, навідувалися на баштан іще й зайці, а за ними полюючи, забігали й лисиці. Корній на них дивився-дивився, а потім якось і подумав: «А дай устрелю на обід хоч одну звірину!»

З того часу й прокинувся в ньому мисливець.

Стріляв спершу Корній з отієї гаківниці: сипав пороху, шроту, скільки Бог на душу покладе, а потім, прицілившись, поминав нишком царя Давида і всю кротість його та й натискав на гачок. З місяць отак пополювавши, зовсім був оглухнув, і коли хто до нього кричав, то розтуляв рота, як вершу.

Згодом довелося розпрощатися з куркульською зброєю: якийсь зайшлий мисливець, якесь стерво міське, щоб йому й білого світу не бачити, насипав Корнієві добру пригорщу бездимного пороху. Корній його весь у гаківницю і вбухав. Та ще й добре шомполом глушевим утовк, щоб надійніше стрельнуло.

Той постріл пам’ятають у Тарасівці й досі. Одні кажуть, що в усіх хатах шибок – як не було. Інші заперечують, що ні, не в усіх, а тільки в тих, які од баштану поближче, зате худобу потім по всьому району шукали. Корнія ж знайшли аж за баштаном: чи то залетів, чи закотився. Годину одливали потому.

Довго одлежувався удома Корній: думали, що вже й не встане. Поки він лежав, жінка його взяла гаківницю та й однесла до сільради:

– Заберіть оцю манію, поки вона мого чоловіка зовсім не добила!

Вичухався Корній – прийшов у контору:

– Як же я теперечки без ружжа?

Аж хитається іще чоловік, а за рушницею плаче. Ото, як полювання його за душу взяло!

Пуштрив, пуштрив його Твердохліб, а потім і змилувався: наказав дати гусятницю.

Гусятниця теж була у селі з давніх пір. Спершу володіли нею Гайдуки (привіз старий ще під час громадянської разом з іншим майном награбованим), а пізніше довго стояла в сільраді. А коли організувався колгосп, Твердохліб взяв у контору, для сторожа.

Гусятниця – рушниця вже фабрична, двостволка, восьмого калібру – дитяча рука в кожне дуло улізе. Як її на землю поставити, то якраз на зріст доброго дядька. З курками, ще й три латунні гільзи до неї. Гільзи аж чорні од пороху, геть потріскані, але стріляти можна, досі ще не розірвало. Віддача менша, ніж у гаківниці, однак шапка з голови злітала, і як забудеш притиснути щосили приклад до плеча, то носитимеш синячище до нових віників.

Зате ж і стріляла! Заєць хай куди одбіжить, такою рушницею нічого й пробувати, а з гусятниці тільки добре прицілься – і звірина в торбі. Пекельний навмисне зайців подалі од себе одпускав. Бо одного разу зблизька як ужарив – тільки голову-лапи й знайшов.

Одна біда, що важка: півпуда, не менше. Поки прицілишся, то й руки помліють. Але Корній пристосувався і тут: вирубав рогачик із вишні та так і ходив – на плечі – гусятниця, а в правиці – рогачик. Підніме зайця, рогач у землю ввіткне, приладить гусятницю, а тоді вже й вицілює.

Не мазав ніколи. Як гільза порожня, так і заєць при боці. Жінка, діти їли зайчатину майже щодня, не забував і Твердохліба та інше начальство сільське. Бо коли добре підсмажений, та ще нашпигований салом із часником – пальці оближеш!

Отож Корній і стеріг оте поле – гостей непрошених турив подалі.

Якось увірвався в контору задиханий:

– Голова!.. Тамечки люди!

– Які іще люди?

– Нетутешні… Зайців молотять!..

Твердохліб про зайців як почув – пробкою з-за столу вилетів.

– А ти нащо поставлений?! – закричав на Корнія. – Чом не прогнав?

– Дак вони усі з ружжами… Я їм кричу, а вони мене к такій матері посилають… О, чуєте, знов стріляють!

За вікном, з боку поля, і справді: тах! тах! – як у дошку.

Твердохліб, матюкнувшись, до залізного ящика, що правив за сейф. Одімкнув, ухопив кобуру з пістолетом, картуза на голову – та надвір. Корній з рогачем і гусятницею попер за ним слідом.

– Якиме, запрягай!

Помагав навіть виводити коней – така його била нетерплячка. Скочив у бричку, гукнув до Корнія:

– Сідай!

Прали щодуху. І щоразу, як бабахкали постріли, Твердохліб матюкався крізь зуби. Яким же батожив коней, що й так мчали галопом.

Поки доїхали, мисливці вже впорались. Сиділи під стогом (Твердохліб наказав стога того поки що не чіпати: може, Путько захоче посидіти в засідці), підобідували. Одну пляшку вже встигли висушити, друга стояла, щойно почата. Поруч і зайці постріляні – сім русаків. Твердохліб на тих зайців як глянув – аж затіпався:

– Документи!

Мисливців було троє: один старший, двоє молодших. Старший крихти із сивого вуса струсив, мовив докірливо:

– А може, привітатися спершу потрібно?

– Документи, кажу! – аж почервонів Твердохліб.

– А ви хто такий, щоб документи питати?

Це – наймолодший. І не подумав устати, коли Твсрдохліб підійшов. Дивиться нахабно, ще й усміхається.

– Ану, давай документи, а то ружжо одберу! – скипів зовсім Твердохліб. Тоді той, наймолодший, рушницю на коліна, ще й на Твердохліба навів:

– Котись ти знаєш куди?!

– Зачекай! – сивовусий до нього: не хотів, мабуть, заводити сварку. І до Твердохліба примирливо: – Ви, товаришу, хто такий будете?

– Не ваше діло!.. Документи давайте!..

І рукою до кобури – за пістолетом. Мисливці й собі за рушниці.

– Ану, сховай свою пукавку, бо в нас теж картеччю заряджено!

Корній бачить, що таке діло, і собі гусятницю пошвидше з плеча. Одступив тільки подалі, щоб за одним пострілом усіх прихопити. Цьому лише кивни – влупить не задумуючись!

Далі – більше. Мисливці уже й на ноги зірвалися, у Твердохліба рушницями тичуть. Матюкня, аж дим стоїть!..

– Якиме! – закричав зблідлий од люті Твердохліб. – Гони по міліцію!

Яким, не питаючи, куди по ту міліцію їхати: в район чи, мо’, й далі, розвернув коней та одразу в галоп. Мисливці ж, про міліцію почувши, давай підбирати все, що на стерні розіклали. Як стали зайців до боків приторочувати, то знов мало не до бійки дійшло: Твердохліб кожного зайця з боєм оддавав. Ухопили мисливці по зайцю, а на решту й плюнули.

– Скажи спасибі, що дітей твоїх пожаліли! А то решето із тебе зробили б!.. Собака ти – не людина!..

– Ідіть, ідіть к такій матері! Ще раз поткнетеся – ноги поперебиваємо!

І за мисливцями уже й слід прохолов, а Твердохліб все не може заспокоїтись: розполохали зайців! Та ще і Якима кудись чорти занесли. Про міліцію ж так, для страху гукнув, а той дурень всерйоз її шукати поїхав. І другий стоїть – обперся на гусятницю!

– Будеш тепер зайців з усього поля сюди зганяти!

– Та ви не журіться: зайців тут, як гною. Самі набіжать.

Почекали ще трохи Якима та й попиляли пішака у село. Твердохліб, все ще злий, з пістолетом при боці, Корній же зайцями трофейними обвішаний. Люди в селі з-за тинів виглядали, дивувалися стиха:

– Ти диви, і наш голова зайців стрілять заходився!

Твердохліб же того вечора подзвонив до Путька на квартиру. Довго, мов, ще будете збиратися? Зайці вже аж плачуть за вами, Митрофане Онисимовичу! Путько відповів, щоб чекав у суботу.

Прикотив, як і обіцяв, персональною машиною: райвиконкомівською чорною «емкою». Сам сидів поруч із шофером, а позаду, притримуючи мисливське начиння, трусився редактор. Як їхав селом, то ґвалт собачий за машиною так хвилею й котився, і дітлахи із дворів пшоном висипали. Бігли слідом, тільки п’яти мелькали.

До Твердохліба заїжджати не став: прямо до контори.

– Ану показуй, синашо, як господарюєш!

Вилазив із «емки», набитий, опасистий, в три обхвати хіба що й обіймеш. Зняв картуза, як і в Твердохліба, захисного кольору, пригладив геть-зовсім сиве волосся. Підстригався під бокс і од того потилиця здавалася твердою, як дубовий пеньок: не зігнеш, не зламаєш.

Та він і справді здавався багатьом незламним і вічним: п’ятнадцятий рік в одному й тому ж кріслі сидить. Скільки за цей час змінилося начальства районного: той угору пішов, той покотився униз, а того й кури серед білого дня загребли – один Путько лишався на місці. І, стрічаючи нового першого, промацував його маленькими хитренькими очима: ану, скільки ти протримаєшся? Брав тим, що протягом п’ятнадцяти років корінням вріс у район: знав про всіх усе, хто чим дише і хто що думає, і всі його побоювались. Навіть у області, посилаючи нового секретаря райкому, раїли не заїдатися з Путьком, бо тоді життя не буде: завариться таке, що поли ріж та тікай.

І що цікаво: які чвари не вибухали, які не наїжджали комісії, Путька ніколи не могли впіймати на гарячому – завжди виходив сухим із води.

Твердохліб давно уже мав нагоду переконатися, із якого тіста замішаний голова райради. Ще у тридцятому, після статті «Запаморочення од успіхів», коли він, молодий ще тоді півник, мало не обламав собі крильця. Виконував же запально наказ ізгори: «Дайош сто відсотків колективізації!» – в тім числі й самого Путька категоричний наказ, та й довиконувався, що ледь не поплативсь головою. На загальних зборах села, у сільбуді, скликаних з приводу тієї статті.

Народу набилося – стіни тріщали. Не треба було й загадувати. І коли Путько, який приїхав проводити збори і сидів за столом президії (з одного боку – блідий Володька, а з другого – зовсім уже обмерлий Нешерет)… коли Путько звівся й сказав, обома руками показуючи на Твердохліба та Нешерета:

– Ось вони сидять перед вами, злісні порушники цілком і повністю правильних наших установок про добровільну колективізацію! – вибухнуло одразу таке, що й досі страшно згадувати. Як заревіли осатаніло дядьки й тітки, як полізли на сцену: «А давай їх сюди!» – то Володька вже й не пам’ятав, як з-за столу зірвався. Махонув у вікно, виніс на плечах раму, та од сільбуду в степ. А позаду Нешерет, а ще трохи позаду розгніваний, роз’юшений натовп: «Лови!.. Держи!..» – упіймають – утопчуть у землю! Спасло тільки те, що вони кричали, а Володька й Нешерет бігли мовчки.

Два дні і дві ночі переховувалися по яругах та тернах. На лахміття подерли весь одяг, проголодалися до того, що жували тютюн, який випадково прихопив Нешерет у кисеті, і врешті не витримали: пішли не в село – у район. Явилися до Путька: робіть тепер із нами що хочете.

Путька їхня поява ні здивувала, ні вразила. Наперед наче знав, що вони таки прийдугь до нього.

– А, явились, голубчики! Оце вам наука!.. Щоб знали, як перегиби робити!

– Я туди не вернусь! – буркнув Володька, повний образи і на Путька, і на своїх односельців.

– Вернешся – де ти подінешся! Краще умийтесь та поїжте, отоді й потолкуємо…

З того часу Путько назива Твердохліба тільки «синашою». І, представляючи Твердохліба новому районовому начальствові, не забував додавати:

– Цей у нас орел! Сам воспитав!

Татусь, туди йому в печінку!

Отаким був Путько Митрофан Онисимович, незмінний і незамінимий голова Королівського райвиконкому.

Таким і представ на очі народу: Твердохліба, заступника, бригадирів і Нешерета. Тицьнув кожному руку: важку, пухку, білу – Твердлохліб потиснув її однією, решта ж приймали в обидві та й, погойдавши поштиво, одпускали… Привітавшись отак із народом, Путько кивнув набік головою:

– А оце вам і редактор!

Віталися і з редактором районної газети – молодим іще чоловіком. Твердохліб зовсім уже по-панібратському (обидва ж члени райкому), а заступник і бригадири все так же брали в обидві, тільки не так довго гойдали.

– Зайдемо в контору?

Зайшли. Путько одразу ж у Твердохлібове крісло – аж затріщало:

– Aнy показуй, що тут у тебе!

Цікавився, скільки зорали на зяб, скільки посіяли озимини, чи виконали спущений план. Твердохліб відповідав, до блокнота навіть не заглядаючи, – знав кожну цифру напам’ять, серед ночі розбуди та запитай – скаже одразу й не зіб’ється – і Путько обертався щоразу до редактора:

– Запиши!

Не забув і про ланкову, про Наталку:

– Як там вона?

– Та нічого… Відвідує агрогурток, взяла нове зобов’язання…

– Чув?.. Запиши!.. Кохту під орден пошила?

– За кохтою діло не стане. Якби тільки орден дали.

– Дадуть! Можеш не сумніватися. – І до редактора: – Фотоапарат прихопив?

– Є, у машині.

– Треба фото зробити. Щоб як вийде указ – одразу в газету.

– Зроблю, Митрофане Онисимовичу!

– Ось тут покінчимо – заїдем до неї…

Почувши, що Путько збирається провідати Наталку, Твердохліб – морг одному з бригадирів. Той бічком-бічком та непомітно за двері.

– Та-ак… Ну, а як із фермою?.. Як надої?

– Нормально, Митрофане Онисимовичу!