Читать книгу: «Біль і гнів. Книга 1», страница 7
Понад степом пішов гук, мов од гармати. Голова Корнія мотонулась назад, шапка злетіла на землю, а по зайцю мов ударили невидимою мітлою: він спершу злетів у повітря, а потім покотивсь по стерні. І не встигла влягтися луна од пострілу Пекельного, як перед Путьком, наче змовившись, зірвалися два зайці одразу.
Ці недалеко й одбігли: Путько зрізав їх таким артистичним дуплетом, що обидва постріли майже злилися в один.
В Митрофана Онисимовича все ще тремтіли руки, коли він приторочував зайців до пояса. Пекельний же тримав свого за лапи і не знав, що з ним робити: оддавати одразу чи вже потім, як одполюються. А в Твердохліба одлягло нарешті од серця.
Наполювалися по самісіньку зав’язку. Зайці зривалися майже на кожному кроці, Путько звалив аж вісім штук, шофер – на два менше, Корній узяв іще двох, і навіть редакторові вдалося поцілити одного із свого кривого дула: перебив задню ногу. Заєць довго не давався, ганяли його з півгодини, витратили більше набоїв, аніж на peштy, а він усе стрибав та й стрибав, як заворожений. Аж поки шоферові його вдалося нарешті добити.
– Мисливець зачуханий! – насміхався з редактора Путько. Очі його задоволено сяяли, він усе поглядав на зайців, розкладених в рядок біля машини. – А ти чого не стріляв? – це вже до Твердохліба.
– Я, Митрофане Онисимовичу, стріляю тільки тих, що на столі. У глибокій тарілці.
– Мисливці, так вашу за ногу! – весело лаявся Путько. І вже у машині, повернувшись до Твердохліба, що сидів позаду, поруч з редактором: – А за динамкою завтра й приїжджай! Поки я добрий.
День, який так щасливо почався (Путько таки не забув: сьогодні подзвонив, щоб забирали генератор), раптом мов нечистий урвав. Обірвав, світлу ниточку викинув, а чорну доточив: посипались неприємності одна за одною.
Щойно, провівши Путька, ступив до контори – задеренчала «віялка». Твердохліб підняв трубку з отим лихим передчуттям, що ніколи ще його не підводило.
Так і є! Дзвонив завідуючий райземвідділом, Твердохлібів приятель:
– Володимире Васильовичу, твоя Наталка горить!
– Як горить?
– Не витягає на орден… Тільки на медаль… Двох тонн буряків не вистачає!
– Як не вистачає?! – закричав Твердохліб. – Ми ж із лишком вивезли!..
– Ну, то вже не знаю… Дзвони на цукрозавод – вони дані нам прислали…
Пожбурив Твердохліб на важельок трубку – замало не обірвав. Ухопився був за ручку – дзвонити, та одразу й роздумав: хіба по цьому чортові про щось домовишся!.. Нап’яв на голову картуз, вийшов на ґанок:
– Якиме, запрягай!
І на свого дружка з райземвідділу: «Не міг подзвонити ще вчора – з Путьком би й поїхав… Хоч учора ж неділя була, все одно нікого не добився б…»
От уже як не везе, так не везе!
Погойдуючись у бричці, думав сердито про Наталку. Виростила собі буряки, і горя їй мало! А ти от мороч голову, наче не їй, а йому орден носити.
Й отак в усьому. Отак з усіма.
Цукровий завод стояв при в’їзді в Хоролівку. Твердохліб на заготпункт не став і заходити: рушив прямо до директора. Там, у першій кімнатці, товклося повно народу. Твердохліб на ходу окинув оком присутніх, чи нема ще якогось голови колгоспу. Голови не було. Тоді він перший. Не зупиняючись, пішов до дверей. Лише запитав мимоходом секретарку:
– У себе?
Одчинив двері не стукаючи.
Там теж товкся народ – не менше, аніж за дверима. Той із заявою, той з накладною, і кожен хоче пробитися першим. А тут ще й телефон: деренчить, аж підскакує. Директор хапає трубку, притиска її головою до плеча:
– Слухаю!.. Слухаю!.. – а руками вільними бере то накладні, то заяви. Одні підписує, інші повертає назад: – Не можу!.. Та ні, не вам! – сердито у трубку: засмикали зовсім чоловіка! Та воно й не диво: з осені для цукрозаводів лише й починається гаряча пора.
Твердохліб не став товпитись поміж тими, що оточили стіл: так до пуття не достоїшся. Одного посторонив, іншого просто легенько відіпхнув – сів на стілець, що стояв біля столу. Почекав, поки директор покладе трубку, мовив стримано:
– Омеляне Свиридовичу, я до тебе… Здрастуй!
Зовсім уже очманілий директор помітив спершу «сталінку», а тоді вже Твердохліба.
– А, Володимир Васильович!.. Пробач… Голова йде обертом!
– Та бачу, – поспівчував йому Твердохліб. – Я б тебе й не тривожив, аби люди твої не наробили ділов…
– Що сталося? – стривоживсь директор.
– Та нічого особливого… Недощитали тільки з десяток тонн буряків – Десяток тонн махонув для солідності.
– Не може бути! – вступився за своїх директор. – У мене облік на висоті.
– Може – не може, а що недощитались, це точно, – стояв на своєму Твердохліб: сидітиме хоч і до вечора, а без двох тонн не повернеться. – А в мене орден горить. Наталка моя хіба що: на бугая усе літо хребет ламала?
– Так би й сказав, що орден! Пішли, розберемося.
Побували на заготпункті, а тоді і в бухгалтерії. Підняли усі накладні і таки розшукали дві тонни. Та не дві, а цілих три з половиною. Якась із дівчисьок, що їй танці лишень у голові… якась із вертихвісток, що лізуть у контору, бо нікуди більше приткнутися… що заглядає більше у люстро, аніж у накладні… якась із отих, яким Твердохліб наступав би на одну ногу, а за другу вже роздирав би навпіл… узяла та й не дописала три з половиною тонни…
– Та гони її к бісу!.. Щоб і не воняло!..
– Я б погнав, – бідкався директор. – Погнати не штука… Та де кращої взяти? Думаєш, краща прийде?.. Теж вітер у голові, тільки що з іншого боку.
Попрощався, поїхав. Півдня змарнував із-за якоїсь вертихвістки! Не встиг укотити в село – бригадир назустріч. Виглядав Твердохліба біля крайньої хати.
– Володимире Васильовичу, біда: трактор провалився у річку!
Твердохліб аж матюкнувся: та що це за напасть така! Не встиг одне лихо одвести, друге на голову! На півдня із села поїхав – трактора утопили!
– А ви куди дивилися?!
– Та ми в тім не винні… Трактори ж скільки разів через той місточок ходили… А цей, як нарошне…
– Тракторист хоч цілий?
– Цілий, Володимире Васильовичу. Ногу тільки повредив. Так шмат м’яса і видерло…
– Жаль, що не голову. Понесло його!.. Сідай!..
Ще здалеку помітив натовп. Одні вже верталися од річки, інші ще тільки туди поспішали. А ще більше товклося біля мосту. Та ось і ті, що йшли додому, побачивши голову, швиденько повернули назад. Як же, безплатна вистава!
– А народ чого? – Твердохліб до бригадира. – Робота в колгоспі закінчилась?
– Та ми ж, Володимире Васильовичу…
– Ми ж, ми ж!.. Тільки од вас і чуєш, що ми ж!.. Один за одного ховаєтесь, на голову все спихаєте.
Під’їхали.
– Ану розходьтесь! – вилізаючи з брички, гукнув Твердохліб на зівак. – Нічого тут…
Трактор провалився якраз посередині. Не з цього краю чи з того, а вибрав там, де найглибше. Звідкіль його найгірш діставати. Лише задні колеса ледь-ледь з води витикалися.
Як його, чорта, й діставати тепер?
– Доведеться з цього боку місток зовсім розібрати, – бригадир тракторної. – Інакше й не дістанемо.
Розібрати! Легко сказать – розібрати! Осінь глибока: хто у воду холодну полізе?
– В МТС дзвонили?
– Ще не дзвонив.
Спасибі хоч за це. Там же директор – перший в районі перестраховщик. Довідається, одразу кинеться в райком і до прокурора.
– Витягнемо трактор, отоді вже й подзвоните.
– Я давно казав, Володимире Васильовичу, що місток треба укріпити.
– Казав, казав!.. Усі тепер казатимуть!.. Валіть на голову!.. А не можна було ще раз нагадати?.. У мене, думаєте, що: один ваш місток у голові? Чи сто голів на плечах, щоб усе пам’ятати?
Підійшов несміливо Нешерет: відчував – найбільше його провина. Все збирався організувати народ, щоб полагодити, та одкладав із дня на день. От і доодкладався.
– Ви теж хороші! – побачив його Твердохліб. – Кому, як не сільраді, про мости дбати?
– Помилочка наша, натурально, – скис уже зовсім Нешерет.
– Ну, гаразд!.. Якиме! На ось півсотні, катай у крамницю! Візьмеш ящик горілки, якщо не вистачить, скажеш, що потім доплачу. Хто у воду, тому кухоль горілки, щоб не замерз.
Серед народу пожвавлення. Чоловіки враз повеселішали, загомоніли: та ми його за одним махом витягнемо! І голову поміж собою хвалили: оце голова, не те що в інших. Найголосніше ж – Курочка. Той перший до річки примчав – не одходив.
– Оце голова дак голова: грошей своїх не пожалів!
А прийде додому – обов’язково запише: «Твердохліб утопив попервах трактор, а потому споював чесних колгоспників».
Бо дружба – дружбою, а служба, брате, службою.
Твердохліб же, подумавши трохи, сказав, що витягатимуть завтра вранці. Бо мало розібрати місток, а ще й трактора треба витягти. Накаже комірникові дістати вірьовок, та й у трактористів трос є сталевий. Обв’яжемо, обплутаємо, двома тракторами зачепимо – де він подінеться! А тоді вже такий міст поставимо – танк не провалиться!
– Правильно, бригадире? – до бригадира тракторної.
– А що ви робили неправильно?
– То давайте розходитись.
Сказав іще поставити сторожа на ніч. Бо народ є народ. Ще знайдеться стерво: по темному щось зняти із трактора. Без горілки у воду полізе! І хоч вона, ота деталь, йому хіба що до задниці, все одно не поверне. Заховає – з міліцією не знайдеш!
– Щоб сторож всю ніч не одходив!
Ну, здається, все. Заїхав Твердохліб ще в контору, потовкся там годин із чотири, а тоді вже й додому пораніше. Минулої ночі майже не спав, та й позаминулої, то аж у голові макітрилось.
Але заснути одразу не вдалося: ота ниточка чорна все ще з клубочка одмотувалась. Тільки ступив на поріг – Маруся поспішила чоловіка порадувати:
– Оце що хочеш із Кімом роби! Бо в мене й сили більше немає!
– А що там таке?
– Із школи вигнали. Казала учителька, щоб без батьків і не приходив.
– За віщо?
– Це вже у нього спитай! – Маруся сердито.
– Ану розказуй! – підійшов Твердохліб грізно до сина. – Розказуй, що там накоїв!..
Кім сидів над підручником: удавав, що учить уроки. Схилився й не писне.
– Чого мовчиш? Язик проковтнув? – Та лясь по потилиці сина.
Мовчить все одно. Твердохліб потягнувсь був за паском, та директор завадив: постукав саме у двері.
– Доброго вечора!
Стоїть на порозі, мов до хати ступити не сміє.
– Проходьте та сідайте! – Маруся до нього.
– Дякую, я на хвилинку, – однак одразу ж і сів. Опустився на стілець і Твердохліб.
– Як у вас там діла? Вистачить палива? – а думав про сина.
– Дякую, Володимире Васильовичу, вистачить!
– Ну, аби тепло було. Наука любить тепло…
Згадали ще трактор, поговорили про погоду: що скоро зима, цікаво, якою вона буде, – із снігом чи малосніжна. «Мабуть, що з снігом, – усі прикмети за це». – «І наука це ж каже – метеозведення», – «Ну, ті як накажуть – вуха розвішуй!.. Минулого року що обіцяли? Літо сухе? А сіно геть усе погнило…»
Закінчили про погоду, а про що далі говорити, вже й не знають.
– Що там мій накоїв? – не витримав нарешті Твердохліб. І до сина: – Вийди в ту хату!
Провів сина важким поглядом.
– Так що там з моїм?
– Я, власне, за цим і зайшов, Володимире Васильовичу… Кім Тетяну Олексіївну куркульською вовчицею обізвав…
– Вовчицею? – вражено Твердохліб.
– Він-то прямо їй у вічі цього не сказав, – вже наче аж заступався за Кіма Колядко. – Дітям сказав… А діти є діти: одразу до вчительки… Світлична, ви самі розумієте, й образилась… Після уроків усю перерву в мене проплакала… То ви, Володимире Васильовичу, поговоріть із ним, що так негарно… А я Тетяну Олексіївну уже вмовив – хай іде хлопець завтра до школи… Діти є діти…
Твердохліб Колядка аж до воріт провів. Руку на прощання тиснув, обіцяв одразу ж поговорити з сином:
– Сім шкур із лобуряки спущу!
– Бити не треба, Володимире Васильовичу! – вже оступався за Кіма директор. – Діти ж. Колись самі такими були…
– Колись батьків боялися та слухались, а теперішні діти і вухом не ведуть!
– Час такий, Володимире Васильовичу…
Пішов Колядко. А Твердохліб вертався до хати – все у ньому аж кипіло. До чого додумався, песиголовець – куркульською вовчицею учительку обізвати!..
І враз аж у груди штовхнуло: пригадав, звідки син узяв оті два слова! Ускочив у хату, не до сина – до комоду метнувся, де всі документи лежали. Ось тут вона має бути… Ось тут… В оцій ось книжечці записній, складена учетверо… Перелистав, потрусив навіть – нічого не випало.
Грюкнув щосили шухлядою, ускочив до другої кімнати:
– Ану признавайсь: рився в шухляді?!
І, вже не стримуючись, – лясь! лясь! Кіма по щоках. У того так сльози і бризнули. Вискочив із-за столу, за щоки вхопився, на батька з ненавистю дивиться.
– Самі написали, та ще й б’єтеся!
A-а, сам!..
Не знав, що і зробив би, аби син не догадався із хати втекти. Ухопив підручник, шарпонув і одразу ж опустилися руки: пожовклим, аж поруділим од часу метеликом випурхнула звідти газетна замітка. Погойдалася в повітрі, лягла на підлогу.
Колись він її вирізав дбайливо з газети, пильнуючи, щоб не пошкодити жодного слова, а особливо підпису, набраного товстими, жирними літерами. Тішив себе думкою, що не тільки в рідному селі – по всьому району віднині знатимуть: живе у Тарасівці комсомолець Володимир Твердохліб, непримиренний поборник світової революції та радянської влади. Всіх ворогів класових, а особливо ж куркулів та їхніх полигачів, бере під нещадний класовий ніготь і чавить безжально, аж бризки летять! Попалася Тетяна Світлична, дочка попа, жінка куркуля Івасюти – давай під ніготь і Світличну! Ось так її, так, куркульську вовчицю! Щоб не калічила бідняцьких дітей своїм попівсько-куркульським дурманом!
У той час вважав, що виступив правильно, з класово вірних позицій. Тож і зберіг цього дописа. Нині ж перечитує і відчуває себе ніяково. Не за ті далекі часи, не за того Володьку, що марив світовою… Годі інакше й не можна було, тоді йшли стіна на стіну: або ми вас, або ви нас… Тоді було не до сентиментів… Але зараз… Зараз уже не сказав би так категорично, що раз Світлична з попівського роду, то й геть її з школи…
Не раз і не два, коли Кім став ходити до школи, розпитував сина, чого там навчає дітей їхня учителька.
«А що вона каже про Бога?» – «Бога немає!» – відповідав категорично син. «Та-а-ак… А земля яка?» – «Кругла!»
Спускав сина з колін, штовхав у потилицю: ну, паняй, побігай по круглій земельці!
Одного разу здалось Твердохлібові, що він таки застукав учительку на гарячому.
Було це рік тому, коли син ходив уже до третього класу.
Морочився над якоюсь задачкою, що її Світлична задала дітям додому. Врешті звернувся до тата за поміччю.
– Давай її сюди!.. Ми її враз!.. Значиться так: «В одному колгоспі видали на трудодень по шість кілограмів пшениці», – почав читати уголос. Почав і одразу ж затнувся… «Постій-постій, як це по шість кілограмів?.. А державі?.. А на посівну?.. А на фураж?»
Одразу ж заворушилася підозра: для чого б це учительці задавати дітям отакі задачки?
Став читати далі. Вже мовчки, про себе:
«Жита ж видали на чотири кілограми більше, аніж пшениці, а картоплі удвоє більше, аніж жита. Питається, скільки було видано на трудодень жита й картоплі?»
Та-ак… Зрозуміло, до чого веде отаке запитання! Бач, де котик виткнувся! Рішайте, дітки, оцю на перший погляд невинну задачку та й задумуйтесь: а чому вашому татові видали хліба усього по вісімсот грамів на трудодень, коли в отому он колгоспові аж он по скільки дають?.. Ясно, до чого йдеться?..
Узяв зошит, сказав здивованому синові зачекати. Пішов не до Світличної – одразу до Колядка: ось подивись, директоре, що твої учителі витівають! То мені самому дзвонити до району, чи ти це зробиш?..
Повертався додому вкінець розгублений. Колядко спершу перелякався: аж руки трусилися, коли читав оту задачку у зошиті. А потім кинувся до етажерки. Дістав задачник, став гарячково гортати сторінки. Знайшов й одразу ж полегшено зітхнув:
– Ось, Володимире Васильовичу!.. Те ж саме і в підручникові!..
Читав Твердохліб і очам своїм не вірив: та ж сама задачка, цифра у цифру!..
– Та-ак, – одклав задачник понуро. – То що вони там: державі жодного грама не здали, а на посів і зернини не лишили? Та за таку задачку голова колгоспу аж загуде до тюряги!..
– Що поробиш, Володимире Васильовичу, – зітхав Колядко. – Не ми їх складали…
– Я б отих складачів хоч на тиждень у колгосп, – сердився Твердохліб. – На жнива або прополку!.. Сидять по кабінетах, хлібом розкидаються! Сюди пуд, туди пуд – а ви хоч бачили, як він родить?! Інтелігенція!..
Синові ж сказав, зошит на стіл жбурнувши:
– Передай своїй учительці, що я заборонив тобі такі задачі рішати…
Отже, й тут Світлична виявилась невинна… Хоча хто його знає… Могла ж навмисне оту задачку підібрати?..
Однак із дописом цим вийшло нехороше… Погано вийшло!..
– Де він? – запитав про сина.
– У дворі десь сховався, – дружина засмучено. – І що з нього буде?
– Бандюгою буде!.. Скільки казав: не балуй хлопця! – гримав уже на дружину. – От і догралася!.. Витурять із школи – у свинопаси оддам… Давай уже спати, божа заступнице…
Полягали спати. Твердохліб, натомлений, засмиканий, одразу ж і заснув, а Маруся ще не раз уставала з постелі, виходила з хати: кликати сина. Однак Кім, хоч би і як мати гукала, все одно не почув би: давно уже сидів у Ганжі.
Просився:
– Я у вас заночую… Можна?.. Ось тут, на лавці…
– Ночувати можна, місця не перележиш, – погоджувався наче Ганжа. – А що твій батько скаже?
– Я додому все одно не вернусь!
Дивиться на хлопця Ганжа, на чуб наїжачений – ну, викапаний татусь, як одкинути років п’ятнадцять! Чи, може, й більше. Татусь світовою революцією марив, а у цього що в голові?..
– Чим же це тобі так дома не вгодили?.. Батька побив, чи мати віника понюхати дала?
Слово по слову – дізнався про все.
– Я вчительку тільки так не обзивав! – гаряче Кім. – Я тільки Миколі показав, а він і доніс!..
– А навіщо було показувати?.. Краще уже прямо сказати, ніж отак – спідтишка! Знав же, що учительці буде неприємно, якщо довідається?
– Я ж тільки Миколі…– бурмосився Кім.
– Хоча б і Миколі.
– То ж не я – тато писали.
– В батька твого було тоді розуму стільки, як оце зараз у тебе! – не втримався Ганжа. Поліз до кисета. І аж коли докурив, спокійно звернувся до Кіма: – Що ж тепер нам з тобою робити?
– Не знаю.
– А я, думаєш, знаю?.. Тільки я на твоєму місці до вчительки обов’язково сходив би. Розказав би їй, як було насправді. А то кому вона тепер вірить – Миколі?
– Я Миколі морду наб’ю!
– То теж діло хороше… Але спершу треба сходити до вчительки.
– Не піду!
– Що ж, не підеш, тоді й мені з тобою ні про що говорити. Я, брате, боягузів ще змалку терпіти не міг!
– Я не боягуз!
– Як не боягуз!.. Боягуз: нашкодив – та й у кущі… А вчительці тим часом легко думати, що ти її отак обізвав?
– Я Тетяну Олексіївну не обзивав! – вже мало не плаче Кім. – Тільки Миколі показав…
– От ти їй про це і розкажеш…
Торгувалися, торгувалися, врешті таки дійшли згоди: підуть до вчительки вдвох. Кім, щоправда, спробував хоч сьогодні ухилитися од неприємної для нього зустрічі: пізно ж уже, вчителька, мабуть, і спить. Та Ганжа відповів, що вони подивляться. Як буде у вікні світитись, то зайдуть, а ні – відкладуть на завтра.
У вікні ще світилося.
– От, Олексіївно, прийшли із повинною, – мовив з порогу Ганжа.
Світлична спершу не помітила Кіма – ховався за спину Ганжі. Та ось Ганжа одступився – і Кім виліз на світло:
– Я не казав… Я тільки Миколі…
– От, от: захудукав, як одуд… Можна присісти?
Сів до столу, навпроти учительки.
– А ти, хлопче, постій!.. Раз завинив, то постій!
– Чого ж, хай сідає, – Світлична натомлено. Не те що розмовляти – бачити нікого не хотілося! Та не виганяти ж з хати. – Сідай!
– Я не казав…
На вчительку нe сміє й глянути. Вуха аж горять. Мовби їх добре насмикали. А може, й смикали вдома?.. Дивиться на хлопця Тетяна, і немає в ній уже тієї образи, що досі кипіла. Ні на Кіма, ні навіть на батька, який колись написав отого скаженого дописа… Міг би, здається, прийти разом із сином, коли вже так трапилось, міг… Та куди ж: хіба піде голова кланятись якійсь там учительці! Замість нього Колядко прибіг… «Тетяно Олексіївно… Тетяно Олексіївно…» – хоч до рани тули. А тепер і Ганжа. Теж, мабуть, посланцем од Твердохліба.
Що їм ще треба од неї?.. Сказала ж Колядці, що не виганятиме Кіма з класу!
– От прибіг серед ночі: вдома не житиму, – наче прочитав думки Світличної Ганжа. – Бачили героя?.. Закурити у вас можна?
– Куріть, – Світлична байдуже.
– Хлопець уже спить? – кивнув Ганжа на широке, двоспальне, а то, може, й триспальне ліжко під стінкою. Ліжко – не ліжко, а щось середнє між ліжком і полом: на козли покладені дошки, а на дошках уже постіль. – Ото поки сплять, доти й нема з ними клопоту, – так, наче сам мав сім’ю і виростив не одного сина. – А роки біжать. Незчуєтесь, як і цей стане дорослим… Старший хоч пише?
– Пише Андрійко, – відповіла Світлична, і обличчя її одразу ж пом’якшало. – Взяли до полкової школи…
– А чому б і не взяти… Середню ж освіту хлопець набув…
– Так це ж на рік довше!.. Три роки замість двох…
– Не журіться, Олексіївно: промайнуть оці три роки, і незчуєтесь. Та що три роки!.. Чи давно ви у Тарасівку вперше попали? А вже син он у армії! Отак і все наше життя: пробіжить, не встигнеш і оглянутись… Іноді як пригадаєш, як надумаєшся, то аж не віриться, що все те із тобою було. Мов колись снилося чи так хто розказував… А людей скільки пройшло – не лишилося й тіні… Химерна-таки штука – життя! – аж головою похитав Ганжа. Дивився прямо на лампу, і в його темних очах ледь відбивалося світло. І вже не вперше подумала Світлична, що Ганжа дуже постарів за останні роки.
«А я? – подумала одразу про себе. – Теж, мабуть, не краща…» І коли провела несподіваних гостей («Так ви ж уже не сердіться на нього, Олексіївно, з ким не буває!», коли замкнула двері та повернулася до кімнати, то взяла в руку лампу і підійшла до дзеркала, – в кутку, біля умивальника. Дзеркало давно уже поснувалося павутинням тріщинок і, як Тетяна не протирала його, лишалося тьмяне, аж каламутне. Може, тому й здалася Тетяна сама собі особливо старою. Вона аж гніт викрутила, щоб дужче світило, піднесла лампу аж до обличчя – дзеркало по-совиному зблимнуло, відбило байдуже і зморшки, і посивіле волосся.
«Скільки ж це мені років?.. Сорок?.. Боже, вже сорок!.. А скільки б тобі хотілося? – всміхнулася сумно до себе. – І що б ти хотіла?»
Не знала й сама. Знала тільки одне: коли б оце хтось сказав їй, що поверне прожиті роки назад, щоб знов усе почати спочатку, вона не погодилася б. Що б там не було, як не доводилось іноді важко, і незатишно, й голодно, й холодно… що б не чекало її попереду… вона нізащо не хотіла б повернутися до свого лихого заміжжя… до хутора… до Оксена…
Нізащо!
Тим більше не погодилася б, що життя починає поглядати прихильним оком і на неї. Може, не так уже й прихильно, але без отієї потайної підозри та настороженості, що доводили до відчаю.
Не раз і не два просиналася колись серед ночі од власного стогону: снилося, що її виганяють з роботи. Як дочку попа, жінку куркуля. Що оті суворі інспекції, які наїжджали з району, врешті вирішили закрити перед нею шкільні двері.
Що вона робитиме? Куди подасться з дітьми?
І така безвихідь іноді огортала Тетяну такий чорний відчай, що вона не могла влежати в ліжкові: зводилася, йшла надвір і там уже давала волю сльозам. Заходила тільки подалі, аж за крайні хати, у поле, щоб ніхто не почув, брела по стерні, по ріллі, вже й сама не усвідомлюючи, що вона робить, і кричала. І степ, здавалося, німів од того плачу…
Нічого не могла поробити з собою. Може, тому, що її вкінець підкосила мамина смерть.
Мама помирала довго й важко: од раку. Лежала розбухла, набрякла, без кінця скаржилась:
– Ой, доню, пече!
Коли ж трохи легшало, просила Тетяну:
– Моли, дочко, Бога, щоб прибрав мене швидше до себе…
Тетяна молилася, гаряче й щиро. Коли б навіть до цього не вірила – молилася б все одно, аби лишень врятувати, позбавити маму од мук. Тричі на тиждень провідувала маму. Збиралася поспіхом одразу ж після уроків, показувала старшому, Андрійкові, де що стоїть, просила ще Данилівну приглянути за дітьми, і йшла у Хоролівку. Коли пощастить – хтось підвезе, а частіше на двох на своїх: двадцять кілометрів туди, двадцять назад. Вже на порозі, у дверях, бив її в серце материн наболілий голос
– Ой, доню, пече!
Наче мама вже й розучилася вимовляти інші слова. Яка не була втомлена – не дозволяла собі й присісти. Треба ж і прибрати, і наготувати їсти, і попрати білизну, бо мама все скаржиться, що липне до тіла. Не встигне й одіти, а вже й липне. І попросити сусідку, щоб завтра, коли Тетяни не буде, посиділа коло мами.
Мати водила за нею жовтими очима й тихо стогнала. Вона вже не могла навіть дихнути без стогону, стогнала навіть вві сні, і той стогін переслідував Тетяну, коли вона його вже й не могла чути – по дорозі назад, у Тарасівку, навіть на уроках, у школі.
Затримувалася коло матері до третьої ночі. Трохи здрімне – і в дорогу.
– Ти вже, дочко, ідеш?
– Треба йти, мамо, – намагалася бути якомога веселішою. – Після завтрього знову прийду.
– Якби ж не так, доню, далеко!
Назад уже ніхто не підвозив. Кому б це стукнуло в голову виїжджати серед ночі! Ніде ані зблимне. І Тетяна одна – сама на весь світ. Іноді світить місяць, іноді все тоне у мороці, і Тетяна не знає, коли їй страшніше: чи коли вона нічого не бачить, чи коли видно її. І вже не йде – біжить, і молить далекого Бога: «Ти ж не даси загинути: у мене ж сини!»
Три місяці промучилася мама. Три місяці бігала до неї Тетяна. Втомлювалась, аж темніло в очах, і була рада тій втомі.
В грудні мама померла.
Ховала її Тетяна сама: старша сестра, Ліда, не приїхала – у неї захворіла дочка; Федір теж саме лежав у лікарні. Прислав телеграму, а згодом написав і листа: кликав Тетяну до себе. Житимуть разом, а роботу знайдуть, без роботи не сидітиме. Обіцяв навіть гроші вислати на дорогу, як сестра надумається.
Тетяна спершу була загорілася їхати. Так їй набридла самотність, так хотілося бути поряд з близькою людиною, якій і звіритись, з якою й порадитись, на яку й обпертися в тяжку хвилину. Почала вже й листа: чекай, брате, у гості – почала, та й не закінчила.
Що їй завадило тоді дописати листа? Що стало на дорозі до брата?
Страх перед невідомим? Тут вона мала роботу, тут її знали, і якщо із нею, не доведи Господи, щось трапиться, то знайдуться люди, які її підтримають. Як підтримали отоді, коли вона пішла од Івасют. А там? Ану ж що станеться з братом – куди тоді їй діватися?..
До того ж два хлопці. То куди вона поїде?
Тетяна давно уже примирилася з думкою, що їй од життя ждати нічого. Жила заради синів. Вона нещаслива, хай хоч діти будуть щасливі. Заради них оформила розлучення з Оксеном, а потім оббивала поріг районного суду, щоб замінити прізвище старшому. Могла б – відмовилася б і од власного прізвища. Щоб жодна пляма не лежала на дітях, не попсувала їм майбутнього. Скільки вона пережила, коли Андрійко надумався поступати до комсомолу! Скільки перетрусилася: ану ж не приймуть, тоді можуть виключити і з середньої школи. Не раз питалася в сина: може, не треба? Може, краще почекати, поки закінчиш школу та вступиш до інституту?
– Треба! – відповідав коротко син. І затята, Івасютівська зморщечка розсікала гладеньке поки що чоло.
Йому теж, певно, було нелегко. Якось Тетяна спитала, чому не запросить у Тарасівку друзів. Адже є в нього товариші?
– Є.
– Так привези їх в суботу! А в неділю поїдете разом у Хоролівку.
Їй дуже хотілося познайомитися із Андрійковими друзями. Приготувала б, що змогла б найсмачнішого. До того ж син якось проговорився, що товариш запрошував його у гості до себе, але він відмовився. «Відмовився? Чому?» – «Він же не буває у нас. Так чого я до нього піду!»
– Запросиш, Андрійку? – допитувалась у сина.
– Ні.
– Чому?
Син довго не хотів відповідати. Врешті не витримав, вигукнув:
– А як узнають, що мій батько – куркуль?!
Скрививсь, мов од болю. Тетяна ж довго ходила сама не своя. Відчувала вину перед сином, краялась серцем, що Андрійко, поки й житиме, буде з-за неї нещасний.
«Знав би ти, сину, як мене видавали заміж!..»
Може, ота розмова з матір’ю і спонукала Андрійка подати заяву до комсомолу. А може, ота дівчина, фото якої Тетяна випадково знайшла у підручникові? «Андрійкові од Наді», – прочитала на звороті Тетяна. Було у ній щось по-хлоп’ячому зухвале, незалежне й горде – чи то в поставі голови, чи в короткій модній зачісці, чи в обрисі рішучого рога. Таня вивчала те фото довго й уважно, схвильована, засмучена і водночас горда за сина: дівчина була дуже красива. І помітила навіть приколотий до блузки комсомольський значок…
То, може, ота дівчина спричинилася до того, що Андрійко вирішив вступити до комсомолу?
Переборола спокусу розпитати у сина – узнати більше про неї. Поклала назад фото, закрила книжку.
Андрійка таки прийняли. Ввірвався в суботу до хати, веселий, щасливий, збуджений, закричав ще з порога:
– Ось, ма!.. Ось!..
Вечеряв потім – поклав перед собою квиток. Їв і не зводив із нього очей.
Вона теж у той вечір була по-справжньому щасливою.
Підкладала синові на тарілку, все пригощала, аж поки він, наївшись ось поки, одвалився од столу.
– Дякую, ма!.. Правда ж, красивий?..
– Так, – кивнула Тетяна: як і для сина, книжечка ця для неї важила набагато більше, аніж просто комсомольський квиток. Це був пропуск у майбутнє, індульгенція од куркульської спадщини. Син, мабуть, теж подумав про те саме, бо раптом спитав:
– Ма, яким був мій тато?
Тетяна аж здригнулася: до цього Андрійко ніколи не згадував батька. Між нею і сином існувала мовчазна угода, підсвідомо укладена кожним окремо, – не ворушити минуле. По змозі забути про нього. Тоді, може, й люди забудуть. І от сьогодні Андрійко наважився запитати про батька.
– А ти його не пам’ятаєш?
– Ні, – наморщив син лоба. – Двір пам’ятаю… гнідого коня… садок пам’ятаю… пасіку… а тата – ні…
– Твій батько був хорошою людиною.
– Але ж він був куркулем! Експлуататором!
– Він був хазяїном, – все, що знайшлася відповісти синові Тетяна. І щоб син не подумав нічого лихого про батька (нащо йому це!), додала: – Він нас дуже любив.
– А де він зараз?
– Цього я не знаю… Його як виселили, то я більше нічого про нього не чула. Може, десь уже й помер… Ти дуже на нього схожий, Андрійку!
Андрійко замислився. Дивився уже не на квиток – на чорне вікно. Прокашлявся, мрійливо сказав:
– А добре було б, якби тато наш був бідняком!
– Що ж, сину, так уже склалося… Тільки ти ні в чому не винен: діти не вибирають батьків…
Іще подумала, що Івасеві буде легше, аніж Андрійкові. Спить безтурботно в ліжкові: набігався, наганявся – ледь до постелі ноги доволік. Цьому не треба буде боятися, що його не приймуть до комсомолу.
– Давай уже спати, Андрійку. – Дозволила собі провести долонею по м’якій синовій чуприні (давно уже наїжачувався, коли його пестили: «Що я – маленький!»), щасливо зітхнула: – Тепер ти вже вступиш до інституту…
