Читать книгу: «Біль і гнів. Книга 1», страница 9

– Одпустіть чоловіка, чого до нього чіпляєтесь! – спокійно мовив Петровський, і його сірі очі спалахнули лукавими вогниками. – А ти, дядьку, чом під колеса стрибаєш?.. Жити набридло?.. Та одінь свою шапку, я не піп, що під благословення лізеш…

Васильович слухняно натягнув на голову шапку, що була впала під час сутички з отими анахтемськими молодиками у чорному, які знову кудись пощезали – мов провалились під землю.

– Кого, дядьку, шукаєш? – допитувався тим часом староста.

– Вас, товаришу Петровський!

– То сідай у машину… Мені на засідання – по дорозі й розкажеш… – І вже до якогось, що сидів на задньому сидінні, тримаючи туго набитий портфель на колінах: – Ану посунься, дай чоловікові сісти!

Приходько якийсь час мовчав – не міг зібратися з думками. Що ота сутичка, а що й уперше в машині, та ще й поруч із Петровським. Врешті Петровський, який сидів попереду, повернувся до нього:

– Так що тебе привело?

– Біда привела, товаришу Петровський.

– Знаю, що не танцювати приїхав. Розказуй, що там у тебе!

Зібрався нарешті з духом – розказує Васильович. Показує й довідки: спершу про фронт, тоді про розкуркулення.

– Наймитів держав?.. Тільки правду кажи!

– Ось мої наймити! – простягнув догори долонями руки Васильович. Долоні мов рогом поросли: на мозолеві мозоль. – А брехати змалку не вчився…

– А жінка – з куркульського роду?

– З того самого, товаришу Петровський: поки й заміж узяв, у куркулів з наймів не вилазила. Як не вірите, то пошліть кого, хай розпитає…

– Є в нас час посилати! – мов аж розсердився Петровський. – Я і з тобою, товаришу, й хвилинки не розмовляв би, аби відчув, що ти крутиш… Давай свою довідку!.. Та не цю, а оту, що тебе розкуркулено…

Наказав зупинити машину.

– Я ось тут напишу, щоб тебе не сміли чіпати… До районників… Або краще в область. Там не такі гарячі голови. – і, пишучи вже, поцікавився: – У колгосп збираєшся?

– Я зараз, товаришу Петровський, нічого не знаю, – чесно зізнався Васильович.

– Так і не знаєш? – усміхнувся староста. – Гляди, не запізнися, товаришу… Поки що ми просимо, а пізніше щоб тобі не довелося проситись… Тримай свою довідку!

І тільки Васильович поліз з машини, як Петровський іще щось згадав:

– Гроші є на квиток?

– Та дякую, якось уже доберуся, – зам’явсь Приходько.

– Ану, давай сюди довідку! – І під першою резолюцією, щоб Приходька не чіпали – повернули майно, дописав: «Начальникові вокзалу. Відправити товариша Приходька у Хоролівку».

Паном повернувся додому Васильович. Як зайшов до контори, то у Твердохліба й щелепа донизу одвисла. Думав, що чоловік давно у Сибіру, а він, – здрастуйте вам! – на порозі. Не інакше – утік!

Читав Твердохліб категоричний наказ із області повернути все майно Приходькові, читав і блід на виду. Та вони там що: подуріли? Куркульню назад повертати! Врешті, трохи отямившись, буркнув Приходькові зайти завтра вранці, а сам на коня та в район.

Повернувся з Хоролівки ще лихіший, ніж був. Мало, що його не схотіли й слухати, а ще й добре намилили шию. Попередили: ще один такий випадок – прощайся з партійним квитком!

Коли наступного ранку Васильович прийшов до контори, Твердохліб на нього й не глянув. Похмуро сказав, щоб забирав, що йому там належиться.

– А я забирати не буду, – відповів твердо Васильович. – Ви забирали, ви й привезіть, і на місце поставте.

Повернувся і вийшов.

Того ж дня йому привезли все майно. Заносили в хату ліжко і стіл, скриню з одягом, все домашнє начиння – Васильович і рукою не поворухнув, щоб помогти. А коли його питали, де ставити, відповідав:

– Ставте, де брали.

Дядьки почували себе дуже незручно, один Курочка сокотав коло саней, підкочувався радісним клубочком до Приходька:

– А я що казав: правда завжди наверх випливе!.. Заносьте, хлопці, заносьте, ще й могорича заробимо!..

Він же й відповів Васильовичу, коли той поцікавився хмуро, а чому не пригнали разом і худобу:

– Так що Твердохліб не велів. Сказав, що не великий пан – візьме й сам.

Васильович, однак, по худобу не йшов. Ні того дня, ні наступного. Щось зламалось у ньому, якась нехіть до всього сповнила невгомонну досі натуру; йому було мов аж байдуже: стоять кошара й стайня порожні чи щось у них ворушиться. Навіть у хаті ладу не дав: узявся був діставати одіж із скрині, та й рукою махнув. І коли Тетяна зайшла йому помагати, сказав:

– Хай уже так… Ось повернеться Данилівна, отоді й розберемось…

Данилівни й сина не було цілий місяць, хоч Приходькові й пообіцяли в області, що сім’ю його повернуть негайно, але ж поїзд отой не стояв на місці, а котив та й котив, поки опинився у Прибайкаллі, в отому кінечному пункті, де мали жити розкуркулені. Так що Данилівна надивилася світу в безплатній тій подорожі! Тож поки писали офіційного листа, поки той лист мандрував по інстанціях, а потім трусивсь у поштовому вагоні, поки розшукували Василя і Данилівну (бо її, куркульню, наче маком сипонуло в неосяжні сибірські простори), місяць і збіг. І весь оцей місяць не виходив на вулицю Васильович.

Більше сидів у хаті. Спершу взявся лагодити упряж, та згодом і кинув: відчував себе так, мов робив те із примусу. Зібрав хомут, одволік у комору, звалив байдуже в куток, хоч раніше акуратно розвішав би на спеціально вбитих кілочках, а якби побачив, що хтось отак кинув, – надавав би по шиї. Понипав, понипав – давай прибирати в стайні. Згріб розтрушене сіно, а викидати замерзлий гній вже й не піднялися руки. Одставив вила в куток, вийшов із стайні, і двір, завалений снігом, здався йому аж чужим, наче він не був у ньому й хазяїном. Чи тому, що худоба й досі була у колгоспі, чи тому, що сніг засипав подвір’я і лише вузенька доріжка – од воріт до хати – снувалася по ньому, чи тому, що досі не повернулися дружина та син, а може, й тому, що він ніяк не міг забути той день, як його розкуркулювали – тільки робота, до якої його привчали мало не з колиски, яку так любив і без якої досі не міг прожити і дня, робота, заради якої він і жив на землі… якою був щасливий – отим тихим вдоволеним щастям, що прожито ще один день не даремно… робота, для якої й народився, втратила для нього будь-яку принаду, не приносила втіхи.

Лагодити упряж?.. Для чого?.. Прибирати у стайні? Навіщо?.. І якби не звичка, що була сильніша за нехіть, яка труїла все тіло Васильовича, він упав би, мабуть, на ліжко та й валявся б від ранку до вечора.

А так знову повернувся до хати, заходився шити синові чоботи.

Набір на ті чоботи придбав ще під час непу в Хоролівці. Обійшов усі ятки, пропустив поміж пальцями усі заготовки, вибираючи й на передки й на халяви, й на союзки, а підметки купив – ножем не уріжеш. Привіз, розгорнув: «Оце і в тебе, Васильку, будуть хромові чоботи!» Тільки довго Василеві довелося чекати обіцяних татом чобіт: спливло літо, і друге, і третє, а набір все лежав неторканий. Вже і дратву зсукав, і дістав дерев’яних гвіздків, і ножа шевського зробив із старої коси, і вистругав дві колодки – синові якраз по нозі, та ще ж щоб і модні були, а син все ходив у старих. І не тому, що жалів Васильович хрому – не доходили руки. Лягав, уставав – усе думав, як би дня доточити, одірвавши од ночі.

А зараз, завдяки Твердохлібові, часу у Васильовича – хоч у копи складай! Весь день марудиться – шукає роботи. То й дістає із скрині отой хром, завчасу припасений, та й сідає за чоботи.

– Оце, – сказав Тетяні, – повернеться син та й узує.

Під кінець майже не спав: все здавалося, що от-от має ввійти дружина із сином. То наче хвіртка рипне – Васильовича так і підкине, то мов хтось ступить на ґанок, і він зривається з постелі та й біжить, у чому був, у сни:

– Хто там?

Постоїть прислухаючись, – мовби нікого. А разом наче хтось закляк по той бік – зморено дихає. Одсуне засув Васильович, двері сінешні одчинить – нікого. Тільки голий місяць мерзне вгорі та чорніють застиглі дерева. Зітхне важко Васильович та й у кімнату.

І довго потім сидить на охололій постелі – курить цигарку.

Була б удома Данилівна – вона б йому накурила! А так: он валяється недокурок… – неохота й нахилятися.

Врешті настав день, коли чоботи були готові. Тетяна саме сиділа над зошитами, коли Приходько просунув голову в двері:

– Олексіївно, а йдіть-но сюди!

Посеред столу, на підстилці, стояли щойно пошиті чоботи. З високими халявами, з широкими носками, вони блищали, мов чорні дзеркала. Васильович підійшов до чобіт, любовно провів шкарубкими, огрубілими пальцями по вистроченому рантові, сказав, мовби своїй роботі дивуючись:

– І зносу не буде!

Чоботи так на столі Василя і діждалися.

Вони повернулися аж під вечір, в суботу, хоч приїхали в Хоролівку ще вчора. За два дні перед цим із неба сипало, мов із віялки, і всі села потонули в снігу. Позасипало по самісінькі стріхи, люди вранці ледь одчиняли двері та притьмом за лопати: пробиватися до худоби, щоб не подохла з голоду. А в степу такого намело, що й не пробитися. Лишень у суботу рушили перші підводи, й на одній із них прибилися додому Данилівна з сином.

– Думали, що в полі вже й заночуємо. Як підбилися коні, як стали, – ні туди ні сюди…

Данилівна закушкана, замотана – тільки очі й видно. Один клунок попереду, другий позаду, як зайшла у двір, то не до хати, не до чоловіка, що вискочив на поріг, а до стайні:

– Старий, а де Лиска?

– Оце! – збентежено мовив Васильович. – Тобі й чоловіка не треба, тобі лишень Лиска!

– Де Лиска, старий? – знов мало не крізь сльози питає.

– Та не побивайся – жива твоя Лиска! – вже з досадою Васильович. – Записалася тільки в колгосп.

Слово по слову – заспокоїлась трохи Данилівна. Зайшла до хати, повела довкола очима:

– Господи, оце ти так і жив?

– Оце так і жив.

І прямо з порога, не відпочивши, вважай, не присівши, заходилася наводити лад у хаті Данилівна. І коли пізно увечері повернулася Тетяна додому та зайшла на половину господарів, хата зустріла її осяяна, прибрана, як і раніше, а численні родичі знову привітно дивилися з стін. Чоловіки – батько і син – сиділи за столом, а невгомонна Данилівна ворожила коло печі. Мов її й не висилали нікуди, мов і не була в Сибіру: вискочила на хвилинку до сусідів та й вернулась додому.

Довго світилося того вечора у вікнах Приходьків: ніяк не могли наговоритися. Заходили сусіди, куми, свати, прибіг аж із того кінця села Йван – привітати братову й племінника з благополучним поверненням, розпитували так, наче вона з того світу вернулася. Аж далеко за північ, прибравши із столу, сказала до чоловіка й сина Данилівна:

– Давайте вже спати. – Повела по хаті щасливими очима, усміхнулася зніяковіло: – Оце аж не віриться, що ми усі дома.

Спала не спала – схопилась удосвіта. Розклепив повіки Васильович, а жінка уже одягається. Спросоння подумав, що до худоби, та одразу ж пригадав, що худоба в колгоспі.

– Куди так рано? – запитав пошепки, щоб не розбудити сина.

– Спи, старий, спи: я по Лиску сходю!

Хотів сказати Васильович: не смій, хай самі приведуть, та й роздумав. Мовив тільки невдоволено:

– Не могла трохи пізніше.

– А ти спи, старий, спи, – снується ласкавою ниточкою голос Данилівни. – Я одна нога там, а друга тут…

Та Васильовичу вже не до сну. Приїзд дружини й сина сколихнув у ньому оту застояну нехіть, ту байдужість, що володіла ним, вважай, повний місяць. Ще учора на запитання Йвана: «Що думаєш, брате, робити?!» – відповів роздратовано, що він нічого не думає. А що Йван не відставав, намовляв до колгоспу, Микола й зовсім од нього відсів. Іван пішов трохи ображений, а Миколі стало ще важче: не знав, що його й робити.

Звівся, бо вже й не лежалося. Лампу не став світити, щоб не розбуркати сина, – вдівався в пітьмі. Накинув кожух, насунув шапку на голову, вийшов надвір.

Розпарене зі сну тіло так і обпекло морозом. Ще звечора закутане хмарами небо низько висіло над головою, зараз же воно піднялося високо вгору, всіялося зорями. Зірки переливалися ясно і чітко, мовби на них хто дмухнув і вони спалахнули всі враз, а не одна по одній. Місяць давно уже зайшов, і коли б не сніги, довкола зовсім було б темно, а так – ні світання, ні присмерок. Засипані снігом, дрімали будівлі, завмерли високі, посаджені од вулиці тополі, лише журавель витягав довгу оголену шию, намагаючись заглянути через цямрину в колодязь.

Тихо, німо, не стукне, не грюкне, – Васильовичу аж не по собі од тієї цвинтарної тиші. Кашлянув, щоб хоч власний голос почути, поліз за кисетом.

Але ж і в куриві не добрав сьогодні смаку: тютюн був якийсь мов аж прілий. Затягнувся раз-вдруге та й затоптав майже цілу цигарку. В хату не хотілось вертатися, і він, повагавшись, рушив до стайні.

Колись звичне вухо ще од порога ловило приглушені звуки. Чув, як шаруділо сіно у яслах, як подзенькувало сонно залізо, тупали зрідка копита. Ті неясні, з дитинства знайомі звуки стрічали його щодня на порозі і не було мелодії в світі милішої для серця Васильовича. Був до цього стривожений – враз заспокоювався. Сердитий – одлягало од серця. Йшов щоранку до коней, мов до власних дітей, – міг би ще од порога сказати, ситі вони чи голодні, щось із ними сталося чи все там гаразд. Заходив у стайню, і ніздрі йому лоскотав теплий встояний пах кінського поту, сіна, свіжого гною, і ті пахощі теж були наймиліші Васильовичу. Простягав у пітьмі руку – одразу ж натикався на теплу шовкову шкіру коня, і той дотик завжди відзивався у ньому радісною хвилею.

Зараз же од стайні – ні звуку. Пронизливо заскрипіли промерзлі двері, в обличчя війнуло не теплим духом, а холодним. І навіть темінь не така, як колись: м’яка і податлива, наповнена живими істотами, – а жорстка і порожня. Тож Васильович і заходити не став: постояв, постояв, та й почалапав до хати.

Вже добре розвиднилось, коли повернулася Данилівна. Гнала поперед себе Лиску, щось примовляла до неї. Хоч Лиску і гнати не треба було: сама бігла так, що Данилівна ледь за нею встигала. Ускочила в двір – і спрожогу до корівника. Замало двері на рогах не внесла досередини. Данилівна одразу ж у хату та давай розтоплювати в печі: готувати теплого пійла своїй мазаниці. І ще ніколи не бачив її такою лихою Васильович.

– Та бодай же їм руки-ноги покорчило!

– Кого це ти?

– Та отих окаянних, що до худоби приставлені!.. Чи в них зроду-віку корів у самих не було, чи серця в грудях немає? Вони ж їм ні їстоньки, ні питоньки на ніч не дали!.. Стоять, бідолашні, ревуть, аж серце заходиться…

– Ото такі хазяїни – язиками тільки молоти! – похмуро Васильович.

– А гною – так, їй-бо, по коліна! – розказувала далі дружина. – Ляже яка – по вуха в гною… Та чи в них уже й жалю немає?

– Який там жаль!.. Корови ж не їхні – розкуркулених! От якби її корову туди поставили – тричі на ніч навідувалася б…

– Як покликала я Лиску, то ледь не затовкли – так на людський голос всі кинулись…

– Так вони тобі й оддали?

– Та хто б там оддав, коли нікого немає!.. Хоч запали.

Васильович тільки головою похитав: отакі хазяїни, трясця їхній матері!

І відразу ж – ножем гострим у серце: «Це ж і мої коненята там подихають!..»

Схопив був кожуха і шапку натягнув був на голову, та у дверях і став: «Ні, не піду!.. Самі узяли, хай самі й приводять!»

Данилівна ж теж не находила місця. Щось їй муляло, щось не давало спокою: то до печі підійде, то у вікно загляне, аж поки Васильович поцікавився:

– Що це тобі наче шпичку встромили?

Дружина повернула до нього зніяковіле обличчя, посміхнулася жалісно:

– Старий, я таки, мабуть, піду.

– Куди? – здивувався Васильович.

– Та до корівок… От стоїть мені той рев у душі…

– А без тебе там не обійдуться?

– Так я ж їм хоч дієчки пообмиваю.

– Про мене, – махнув рукою Васильович, і звеселіла Данилівна ухопилася притьмом за чавун. Невдовзі й подалася з двома паруючими відрами:

– Я швиденько, старий.

– Про мене… – байдужою луною відгукнувся Васильович: перед очима його стояли не корови – коні. Буланий і Гнідко. Може, й справді піти та забрати, поки не згинули у гнояці? Данилівна повернулася перед сніданком.

– А ти знаєш, хто у них біля корів?

– Хто?

– Федора!

– Федора? Іванова?

– Атож.

– Ну й ну! – аж покрутив головою Васильович. – То ж недаром корови так мітингують!

– Я її вже совістила, совістила, – переживала нещодавню сварку Данилівна. – Та чи в тебе, кажу, серця немає, чи очі залила молоком, що нічого не бачиш!..

– Найшла кого совістити! У неї в самої цицьки у гною…

– А тоді й сказала: «От побий мене Бог, як я тебе перед усім селом не висрамлю, що й діти твої тебе стидатися будуть!..»

– То й що: помогло?

– Та де… Ні стиду, ні сраму!.. «Як тобі, – каже, – куркульської худобини жалко, то й лазь коло неї, а мене на дуринку робить не заставиш!» То що будеш казати?.. Плюнула я та й пішла…

Надвечір Данилівна ще раз зібралася до усуспільнених корів:

– Сходжу та подивлюся, чи хоч їсти їм на ніч поклала. Бо й не засну…

Васильович, який увесь день ходив як у воду опущений, сказав дружині почекати:

– Ти от краще сядь біля мене та послухай, що я надумався.

– Що ти надумавсь, старий?

– Надумався, що нам таки не минути колгоспу, – з натугою мовив Васильович. – Рано чи пізно, а таки доведеться вступати. То краще вже так – одрубати зразу!.. Та воно, може, й справді лучче буде гуртом… Що попервах отаке – так це в кожного ж так: з незвички із рук усе валиться… Як, стара, думаєш?

В Данилівни уже й сльози на брязку:

– А Лиска, старий?

– Кому що! – всміхнувся Васильович. – Не візьмуть твою цяцю, не плач! Тут самим рішатися треба.

– Я що ж… – витирала уже сльози Данилівна. – Я вже за тобою, старий, як нитка за голкою: куди ти, туди і я… Василькові казав?

– Не казав – куди поспішати! Це я ще так, тільки подумав.

Однак того ж вечора повів із сином мову. Йому наче аж неловко було за свій намір. Тому й говорив, наче глузував із себе й дружини: от ми, двоє старих та дурних що надумались, а яка твоя буде думка?

– Робіть, тату, як знаєте, – відповів на те син.

– Отакої! А ти ж хто у нас – з боку притика?

– Бо я поїду з села… Ось оженюся та й виїду.

– І куди ж це ти зібрався?

– В Донбас… На шахти…

Не став одмовляти сина. Запитав лише гірко:

– А як же, сину, хазяйство?

– Якось уже без мене обійдетесь… Та ще як у колгосп підете, скільки тієї й роботи буде вдома!

– Що ж, сину, одмовляти не будемо. Тільки гляди, щоб не довелося потім лікті кусати.

– Якось справлюся, тату… Не пропаду.

Що не пропаде, це точно: син весь у нього. Вже як люди якось там живуть, то Василь серед них останній не буде.

Після того як узнав про намір сина, ніщо вже не стояло на заваді. Написав заяву та й відніс Твердохлібові: не хочете повертати моїх коней – ставте й мене поряд з ними.

Твердохліб аж розсердився: які такі можуть бути жарти, коли мова йде про колгосп?

– Ви, дядьку, якщо вже до нас іти надумалися, то куркульські плітки лишіть за порогом!

Однак заяві був радий. Іншого разу, може, ще й подумав би: приймати Приходька до колгоспу чи ні, тепер же про те, щоб не приймати, не могло бути й мови. Після статті Сталіна дядьки валонули з колгоспу, мов почманіли. Було сто відсотків – лишилося сорок од сили. Твердохліб аж почорнів, аж із голосу спав – перевівся ні на що. А тут раптом один з найупертіших, один із тих, що стромляв палицю в колеса, іде до колгоспу!

Багато що простив Приходькові за цей вчинок Володька. Одного тільки простити не міг: отого прочухана у райкомі. Коли ледь не одібрали партійний квиток. І пізніше, коли все втряслося та вляглося, коли всі хитання одійшли в минуле, коли навіть найзатятішому Хомі з роду невіруючих розвиднилося в дурній голові: тільки в колгоспі, тільки гуртом можна і вижити, не раз ловив себе Твердохліб на тому, що його дратує Приходько самою лише своєю присутністю.

Васильович же першу зиму не вчащав особливо до колгоспу. Провідував лише щодня коней, і коли під весну стало сутужно із сіном, сам сказав Твердохлібові, щоб прислали до нього гарбу: натовк із горою, лишив для корівчини, аби лише дотягнути до першої трави. Та ще на загальних зборах, коли домовлялися, хто що робитиме під час посівної, сказав, щоб за кожним орачем закріпляли його ж колишніх коней.

– Це для чого?

– Більше толку буде. До чужого коня поки звикнеш, поки норов його узнаєш, то й піввесни збіжить. А з своїми я і з очима зав’язаними буду орати… Та й душа в кожного буде спокійніша.

І хоч Твердохліб сказав на те, що раз пішли до колгоспу, то про своє треба менше думати, Приходька майже одноголосно підтримали. Кожен, вважай, конячину до спільного двору привів, то не так легко забути, що конячина ота ще учора була твоєю…

Пам’ятав Васильович і першу оранку на тому спільному полі. Не так оранку, як сварку із братом. Як повертався з поля додому, не витримав – завернув на свій лан. Половина була вже зорана, але краще б і не орали! Огріх на огріхові, та ще й аби лишень землю поскородити.

Васильович аж почорнів на виду.

Вранці, проїжджаючи мимо, не витримав, – завернув знову до лану.

– Бодай же тобі й руки покорчило! В’язи мало скрутити!

Тикав, тикав пужалном, а тоді й пустив коней – переорювати.

Іван, який ходив тоді в бригадирах, як наскочив, то й очі вилупив: здурів чоловік – по ораному плуга пустив!

– Брате, гов, брате! Та чи ти дурману об’ївся?! Що ото ти робиш?!

Васильович навіть не оглянувся. Тільки коли Іван забіг наперед та вхопив коня за вуздечку, погрозливо кинув:

– Ану одійди!

– Та ти зовсім сказився: оране переорювати!

– Одійти, кажу!

– Ба, не одійду! – розсердився й Іван. – Хто тут старший?

На Васильовича мов окропом хлюпнуло. A-а, старший!.. Так куди ж ти дивишся, стерво сліпе?!

За батіг та до брата: ану геть з дороги! А що Йван теж затявся – не одпускав коня, Васильович його оперезав через спину – пух полетів! Іван кинув вуздечку, набік одскочив, а Микола його навздогін – вже по шиї…

Аж усміхнувся, пригадавши, як утікав од нього зайцем Іван…

Викликали його потім до контори: за що завелися?

– За те, що землю псують! Як отак орати, то нічого було й з колгоспом заводитись!

Минулося. Помирився пізніше і з братом: зійшлися за святковою чаркою.

– Я за одне на тебе, брате, серце держу, – варнякав захмелілий Іван, – хто горав, а кому на горіхи дісталося.

Та з братом що. Брати побилися, брати й помиряться: свої ж, не чужі. Гірше стало Васильовичу, коли довелося з чужими сваритися. І то не за власне – колгоспне…

Він досі не міг би сказати, що його спонукало стати бригадиром. Може, мрія про сад, що її плекав ще з полону. Про оті деревця, щепи і саджанці, за якими на край світу ладен був їхати. Про те, як зашумів би отой сад на белебені, на отому витоптаному, забутому Богом і людьми шматові землі, що спускався од колгоспного двору до річки і мозолив очі Васильовичу ще з двадцятих років.

Невдовзі потому, як став бригадиром, пішов до Колядка: домовлятися, щоб вивів у неділю школярів – розбивати садок.

Частину саджанців зібрав по дворах, частину викопав у себе. На решту ж видушив у Твердохліба гроші та й поїхав аж у Полтаву, на дослідну станцію. Переконував правління, що окупиться сторицею, та так і не переконав до кінця. Зроду-віку яблуня-вишня вважалися в Тарасівці за щось таке, чим і займатися всерйоз не личило: так, потіха дітям улітку та взимку хіба на узвар. А щоб заносити в статтю прибутку, то це якось аж незвично було. Тож не раз і двічі доводилося воювати Васильовичу, коли той же Твердохліб давав команду зняти всіх людей з молодого садка та кинути на польові роботи. Сад, мов, нікуди не дінеться, а тут у полі горить. До того доходило, що Васильович, вичерпавши всі аргументи, вдававсь до останнього:

– Як так, то шукайте собі іншого бригадира!

Аргумента трохи нечесного: Твердохлібові легше на бантині зависнути, аніж бригадира на ту чортячу бригаду знайти. Але що лишалося робити Приходькові?

Та нарешті настав і його день, свято на його вулиці. Коли зібрав перший урожай з молоденького саду та й одвіз на базар у Хоролівку. Як повернувсь до Тарасівки, як вивалив у конторі на стіл отаку купу грошей – в бухгалтера й очі на лоба полізли! А Васильович повів розмову про те, що добре було б на оці гроші завести пасіку. Пасіка – діло святе: і з медом будемо, і врожаї догори поповзуть. Бо де бджола політає, там і агрономові робити нічого…

А може, його спонукало стати бригадиром і те, що не міг спокійно дивитися на недбальство, де б воно не траплялося. Побачить погано впряженого коня, обов’язково зупинить: «А якби вас отак упрягли!» – та сам упряж і поправить; чи як хто ледь вилами ворушить: «У вас що – вила найважчі? А давайте поміняємось!» Бо сам із дитинства ріс у святій пошані до праці, до землі, на якій жив, яка його годувала й зодягала. І не було в його вустах гіршої лайки, аніж «ледащо». Як про кого уже й слів бракувало, такий він був непутящий, то Васильович завжди кінчав так:

– Ото ж воно таке, прости Господи… Одним словом – ледащо!

За всі оці роки Тетяна так зжилася з своїми господарями, що відчувала себе наче в рідній сім’ї.

Особливо зблизилася з ними, як народила позашлюбну дитину.

Поверталася з лікарні – боялась і думати, як її зустрінуть в селі. Коли їздовий сказав: «Ну, вчителько, оце вже й приїхали», – сказав, як їй здалося, з неприхованим насміхом, вона не посміла навіть глянути в його бік.

Притискаючи до грудей немовля, швидко перебігла двір, ускочила в сіни: їй здавалося, що все село дивиться осудливо на неї. Так же похапцем, щоб не зіткнутись з господарями, одчинила двері до своєї кімнати. І завмерла, вражена…

Кімната сяяла, мов на Різдво. Наче сама Діва Марія з народженим Ісусом мала ось-ось ступити сюди: Данилівна дістала усе, що найкраще, та й розвішала по стінах, прослала на столі і на лавках. Веселими, святковими барвами переливалися рушники, скатертина й доріжка. А біля ліжка, що на ньому спала Тетяна, тулилася щойно змайстрована колиска, споряджена повним приданим для немовляти.

Тієї колиски, прибраної тієї кімнати не забуде Тетяна, поки й житиме…

Радилася з господарями у всьому. Не мала од них таємниць ні у великому, ні у малому, і настільки звикла покладатися на думку господарів, що вже й не вагалася, коли вони раяли зробити так, а не так. То ж коли Васильович сказав, ще цього разу хай не білує Мартина – великого гріха в тому не буде, вона вирішила, що так і зробить, хоч перед цим домовлялася з німим про інше.

Закололи Мартина наступного тижня, в суботу.

Всю ніч жарила ковбаси та смалець. Аж під ранок, вкрай зморена, прилягла не роздягаючись та одразу ж, здається, й схопилася: в прочинені двері снувався голосний шепіт Васильовича:

– Олексіївно, збиратися пора! Підвода коло двору.

Тетяна, навіть не вмившись, вибігла з хати. Одразу ж пірнула в туман, що тік густо вулицею, заливав двори. Мокрий, холодний, він так і пронизував.

– Все уже на возі, – сказав їй Васильович.

Коні стояли коло воріт, понуривши неправдоподібно великі голови. Їздовий непорушно сидів на передку: він навіть не поворухнувся, коли Тетяна почала вибиратись на воза. І лишень тоді, як Васильович наказав: «Ти ж гляди, завези прямо на базар», – муркнув щось невдоволено у відповідь.

Тому Тетяна довгий час не насмілювалась заговорити до нього: їй здавалося, що їздовий за щось на неї сердиться. Уже й село лишилося далеко позаду, уже й степ розгорнувсь перед ними, а дядько все мовчав, тільки зрідка, мов сонний, ворушив віжками. Аж коли добре розвиднилось, він нарешті обернувся до неї, і Тетяна впізнала Протасія.

– То ви на базар?

– На базар.

– Мнясом торгувати?

– Та заколола кабанчика, – поспішила відповісти Тетяна. – І рано ще, але що поробиш, коли гроші потрібні.

– Багато не вторгуєте. Оті бісові горожа ни так ціну зіб’ють, що краще вже самому все те поїсти.

– Якби ж то гроші не потрібні були…

– Ото ж то й біда. Куди не поткнися, скрізь гони, дядьку, гроші! А горожанин з того й користується – ціну збиває… Як вивіз ще напровесні картоплю, думав продавать на пуди, а вони й збили на кілограми. Так тими кілограмами заморочили голову, що я картоплю одважую ще й гроші на додачу даю. Одна мені – трояка, а я їй – півпуда картоплі та чотири рублі здачі з копійками: думав, що десятку дала… Отак і доторгувався: ні картоплі, ні грошей!.. Так що ви бережіться, а то враз баки заб’ють.

Тетяна, подякувавши, сказала, що берегтиметься. Своєю чергою поцікавилась, за чим їде до міста Протасій.

– За лихою годиною!

– За якою такою?

– По радіво… Загорілося, бачите, вішати на вулицях… А воно мені треба?

– Як – не потрібне? – здивувалась Тетяна. – Хіба погано буде, як ви щодня дізнаватиметесь, що діється в світі?

– А нащо те мені?.. Нащо мені через чужий тин заглядати, як я ще у себе ладу не дав? Про мене, так хоть би й зовсім без радіва!

– Це ви даремно, – не погоджувалась Тетяна. – Людина для того й народилась людиною, щоб не тільки в повну миску дивитися.

– А мені – лиш би миска…

Тетяна більше й сперечатися не стала: знала, що за ягідка Протасій. Завжди бурчить, завжди невдоволений. І що за натура така?

Протасій же тим часом повернувся до Тетяни всім корпусом, спитав недовірливо:

– А то правда, що Сталін із собою ніколи грошей не носить?

– Не знаю, – розсміялась Тетяна.

– От бачите, радівом мені очі кололи, а самі, видать, газет не читаєте! – уколов Тетяну Протасій і неголене лице його аж засвітилося втіхою. – А тамечки писалося, як на параді школярка одна хотіла позичити у Сталіна гроші, щоб на трамваї додому добратися. А Сталін лап-лап по кишенях, а грошей катма. «Біжи до Ворошилова, бо я свої усі розтрусив»… То як ви думаєте: зовсім не було чи побоявся, що не оддасть?

– Та нащо воно вам?

– Для інтересу…

Пожував, пожував губами, сам до себе сказав:

– Воно, мо’, й правда, що гроші йому ні до чого. Зайде в крамницю – що побаче, те й візьме…

Тетяна лише плечима стенула: ну й людина ж! Спробуй узнати, всерйоз він говорить чи з насмішечкою. Нещодавно в одного лектора з області, що про комунізм читав, як спитав привселюдно: «Чи усі тоді, як оце ви, у підштаниках ходитимуть?» Той попостукав кулаком по трибуні, поки сміх пригасив!

Вже у Хоролівці, коли затрусилися по нерівній бруківці, сказав Тетяні Протасій:

– Ви самі на базар не ходіть. Я коней поставлю та вас і прилаштую.

І, спасибі йому, прилаштував. Коли б не він, тулитися б Тетяні десь у заднім ряду. А Протасій попер наперед. Ту посунув, того одіпхнув, та все мовчки, на лайку не зважаючи, виклав м’ясо і сало, поставив ваги, сказав до Тетяни: «Отут і торгуйте!», мов був найголовнішим на базарі начальником.

Тетяна торгувала допізна. М’ясо розмели одразу; сало теж брали, але не так шпарко. Вже й сонце почало звертати з обіду, а Тетяна все поглядала на нерозпродану купу сала, що лежала перед нею. Аж нарешті розбитна молодиця, яка стояла поряд («Дамочки, ось у мене беріть! У мене найсмачніше!.. Дядю, ось сало: ниткою різати будете!»)… розбитна та міщаночка сказала Тетяні, що вона забере її сало, якщо та поступиться трохи ціною.