Читать книгу: «Біль і гнів. Книга 1», страница 4
І поки Протасій мостить цигарку, Іван дума, про що б його почати розмову. Таку, щоб якраз до Хоролівки вистачило.
– І скажіть на милість, – починає він здалеку, ще як слід і не знаючи, що говоритиме далі, – чого воно так: одним людям везе, а другим не везе?
– Це в чому? – цікавиться Курочка. – У чому тобі не везе?
– А хоча б і з жінками. Парубком був – не знав, що таке дівку до тину притиснути, а женився, то й поготів…
– На вулицю батьки не пускали, чи що?
– Та де не пускали! В шияку замало не гнали… І парубок же із мене був мов не порчений, і дівчата заглядалися, а от не везло, хоч убий… Мокрину пам’ятаєте?
– Це ту, що минулого року втопилася?
– Та вона ж… Дівка була, як вогонь. Як гляне, то тебе то в жар кине, то в холод… Ну, підсів я якось до неї на колоді. Обіймаю – мовчить. Тулюся – знову ж мовчить. Я й осмілів. «Мокрино, – питаю, – що ти сю ніч, приміром, робити збираєшся?» – «Приміром, спатиму в клуні». В мене на серці й музики заграли. «А собаку у вас на ніч одв’язують?» – «Одв’язують, та не кожної ночі. Сю ніч буде прив’язана» – «То я до тебе, Мокрино, прийду». – «Приходь, як утрапиш…» Після розмови такої я додому півнем летів. Зайшов до хати, а тато й питають: «Що це нашого Івана сьогодні мов хтось медом помазав?» «Медом, – думаю, – не медом, а сьогодні буду в Мокрини. Ось ви лишень посніть…»
Полягали, поснули. Я тихенько одіж на себе, чоботи в зуби та й у двері. Скрадаюсь попідтинню, в руках чоботи несу. І нащо я ті чоботи взяв – спитайте!.. Добіг до Мокрини, присів, через тин у двір заглядаю. А воно якраз хмари місяць закрили – хоч у око стрель. Стирчав я ото під тином, стирчав, а тоді й подумав: «А проберусь краще до клуні. Поки Мокрина прийде, я й кубельце зів’ю…» Переліз через тин, півдвору прокрався, а далі й зась: од вікна світла доріжка якраз посередині перегородила весь двір. Ану ж, хто гляне у вікно та побачить! Терся, м’явся, та й вирішив оту доріжку проскочити…
– Ну, а далі? – нетерпляче Курочка. Він аж рота роззявив, заглядаючи в обличчя Іванове. – Проскочив?
– Зажди, дай по порядку… Метнувся я ото головою вперед, а по той бік, якраз навпроти, стовпець дубовий стояв. Батько Мокрини, щоб йому й руки покорчило, для чогось того стовпа укопав: не інакше – на мою погибіль. Як утесався ж я у той стовп головою – земля захиталася! Чорти з очей пливли, скільки хотіли. Ліг і ратиці набік одкинув… Поніс потім моргулю на голові, як добру балабуху…
Батько Мокрини другого дня як вийшов, як глянув на стовп – давай дочку лаяти. Що, додому вернувшись, ворота за собою не зачинила. «Не інакше, бугай колгоспний погостював – стовп геть набік звернув…»
– Ну, а Мокрина? – допитується Курочка: він аж захлинається сміхом.
– Та й Мокрина туди ж: вийшов через тиждень на вулицю в мій бік і не гляне.
Курочка знову зайшовся. А Протасій мов і не слухав. Сидить з непорушним, аж сонним обличчям, і на чавунній його головешці воронячим гніздом стирчить ота шапка, що він її приніс ще з імперіалістичної. Де тільки вона не бувала, якими вітрами її не шарпало, якими дощами не прало – уже й на шапку не схожа, а от не скида чоловік! І шинелька на ньому та ж сама, тільки тепер уже й на шинелю не схожа – скоріше піджак: підрізав її Протасій аж двічі, викидаючи обтріпані поли, – теж завжди надіває в дорогу.
Сидить Протасій, байдужий, а Курочка, вибулькотавшись сміхом, знов пристає до Івана:
– То після Мокрини ти більше й залицятись ні до кого не пробував? – і маленькі, кругленькі очиці його готові щомиті пирснути сміхом.
– Чого ж, залицявся, – відповідає охоче Іван, – тільки з того знову ж нічого не вийшло. Одного разу собацюра ледь ноги не одгриз, а другого – гусак защипав мало не до смерті…
– Гусак?
– Та гусак, яка ж іще личина! Думаєш, як птиця, то й щипатися не вміє? Хвата, як обценьками!..
І знову заливається Курочка.
– А з Федорою ж як? – допитується весело.
– З Федорою вже добрі люди звели. А то отак і помер би старим парубком. Та й то: чи таке то уже щастя? Живеш собі паном, горя не знаєш, так ні ж – шукаєш на шию хомут! А як хто над тобою ізмилується та хомут отой перехопить, так ти замість того, щоб танцювати, мерщій у петлю… Або за ножаку – та й різатись…
– А так, а так, – притакував Курочка. – Оце ти в самісіньку точку попав.
– В точку не в точку, а так воно і є… От у мене, для прикладу… Федора – людина мов як людина, й по хазяйству, і коло дітей. Поки якась віжка під хвіст не підладиться. А тоді пиши вже пропало. Як що надумається, то хоч ти її переріж – по-своєму зробить!
– А так, а так… Точнісінько така і моя.
– Що твоя! З твоєю ще можна жити та Богові дякувати. А от з моєю тигрою спробуй окріп щодня сьорбати. Пробі кричатимеш, поки й охрипнеш…
Отак слово по слову, та й незчулися, як укотили в Хоролівку. Розбрелись по підводах, і – но! – аж до центру.
А там, на площі центральній, що перед самим райвиконкомом, підвод не менше двохсот. А то, може, й більше. Коні іржуть, люди перегукуються – шум, гам, як на ярмаркові. І щойно тарасівці знайшли собі місце, щойно Ганжа пішов заявитися, як з-поза возів до них прискочив райвиківський півник. Молоде, а вже у начальниках: таке важне, що ну! Та заклопотане, заклопотане. В одній руці – блокнот, у другій – олівець.
– Якого колгоспу?
– «Червоний хлібороб», – охоче Іван: завжди перший до розмови устряне.
– Чого так пізно?.. Хто старший?
– Старший зараз прийде. Тіки ви його не дуже чіпайте.
– А що він за цяця така?
– Він у нас припадочний. Ще й довідку таку має: як кого покалічить, то щоб не судили. В цьому році вже трьом нашим в’язи звернув…
Півник те як почув – одразу злиняв. Бічком-бічком та до інших підвід.
– Передайте, щоб нікуди не розходились! – гукнув лише на прощання.
– Передамо, аякже! – Іван йому весело.
Аж ось і Ганжа:
– Скоро будемо рушати.
– Не казали – куди?
– Не казали. Сказали тільки, що скоро.
Оте «скоро» тривало аж до обіду. Іван нудьгував-нудьгував та й одпросився в Ганжі до магазину.
– Ідіть, тільки не надовго.
– Та я – одна нога тут, а друга там!
За Йваном ув’язався і Курочка. Павло теж був поліз: «І я, дядьку, з вами», та Йван не схотів його брати: ще, дурне, десь загубиться. Протасій же навіть не поворухнувся: шапку на очі, шинельку на вуха – спить, як зарізаний.
Вибрали магазин щонайбільший. А там прилавків, а там крамарів – і не порахувати! Те продають, те приймають, до того всміхаються, а од кого й огризаються. А як же, на те і торгівля. А народу, народу! Приходько із Курочкою спершу збоку дивилися, за чим люди душаться, а потім не витримали: попхалися й собі. Іван од прилавка крайнього як почав – усі обійшов. Цікаво все ж таки подивитися, що люди купують. Спершу так приглядався, а потім став і собі прицінюватись.
– А подайте он те… А дістаньте оте… – І вже на містечкову жіноту, що тисла з усіх боків, щораз сміливіше погукував: – Дамочки, пустіть-но мене! Я командировочний!
Візьме, подивиться, понюхає навіть і, назад повертаючи, обов’язково поцікавиться:
– А чого так дорого?
– Вас не спитали, як ціну назначали! – сердито крамар чи крамарка.
– І даремно не питали, – не ліз до кишені за словом Іван. – Крам випускають для кого: для нас чи для коней? От нас і треба спитати, по скільки ми згодні за нього платити. Бо візьмемо й не купимо.
Потроху-потроху та й добралися до прилавка, де взуттям торгували. Де стояли й галоші, і валянки, і кирзові чоботи, а над ними всіма, на полиці окремій, мов на троні, – із хрому блискучого. Не чоботи – казка.
Іван як побачив, так очима і вп’явся.
– А подайте мені он оті… Оті, що найвище…
Про ціну вже й не питає: узяв правий чобіт, роздивляється, цмока. Що халяви, що передки – дивився й очей не відводив би! А що вже підошви – зносу не буде! Та ще, мабуть, і з рипом.
– Приміряти можна?
– Купувати збираєтесь чи просто так? – крамар недовірливо.
– Чого б це я так приміряв? Звісно ж – купувати!
– Тоді приміряйте.
Сів прямо на підлогу Іван («Людоньки, потісніться!»), скинув свій чобіт пошвидше – рудий та стоптаний, онучею ногу витер та й узув хромове чудо. Устав і ногою притупнув.
– Ну, як? – питають цікаві.
– Мов на мене пошитий… Ану сюди лівий!
Крамар спершу заартачився, та люди, спасибі, підтримали: «Дайте, дайте, купує ж бо чоловік!.. Як же так: отакі гроші платить, та щоб не приміряти!» – «А як утече, хто тоді гроші платитиме?..» – «Та куди йому утікати? В оцих чоботях його одразу міліція вхопить». Нарешті умовили.
Взувся Іван, стоїть і вже не знає: його це ноги чи не його. До колін мов його, а вже нижче – наче в пана.
– Aнy розступіться, людоньки, спробую, які вони на ходу!
Пройшовся гоголем по крамниці, звернувся до Курочки:
– А що, Мефодію, як нові чоботи?.. Оце ж якби мене Федора зараз побачила – умерла б!
– То що, берете, дядьку, чоботи? – крамар з-за прилавка.
– Я б, чоловіче, і взяв, отакі чоботи та щоб не взяти, та, на біду, усі гроші вдома залишив. Заховав їх десь так, що вже й до смерті, мабуть, не знайду.
Сів та й давай роззуватися. Крамар лається, люди сміються, а Йванові хоч би тобі що! Роззувся, чоботи рукавом витер, помилувався востаннє та й подав на прилавок:
– Спасибі, чоловіче добрий, що дав хоч трохи поносити!
І, вже з магазину виходячи, все цмокав губами:
– Отаку пару чобіт зносити – і помирати не жалко!
А як на вулицю вийшов, то сказав до Мефодія:
– Жаль, що грошей ні шеляга немає. А то ми ще не так торгонули б!
Вернулися до підвод. Не встиг Іван розповісти Ганжі про чоботи, як пролунала команда рушати, і довжелезна валка покотила за місто.
Одразу ж за Хоролівкою розгорнувся степ. Безкінечний гостинець прорізав його з краю в край, впирався в обрій. Нежарке уже сонце світило ясно і чисто; зависнувши над гостинцем, воно било прямо в очі, але не сліпило. Довжелезна валка порипувала возами, стукотіла колесами, майже не здіймаючи пилюки – вимочений дощами, продутий вітрами, гостинець був твердий, мов із каменю.
Іван дивився, дивився захоплено: «Господеньку, а простору! Та пусти сюди тищу підвід – і то не заповнять!» – і в його світлих, неспокійних очах мерехтів щирий подив. Може, вперше за все своє життя відчув Приходько неосяжність землі, на якій йому судилося прожити, і свою перед нею нікчемність. Це ж ми супроти цього усього – наче комахи! Їй-бо, як комахи!..» І, не витерпівши, обернувся до Курочки:
– Мефодію, ходи-но сюди!
Курочка блимнув сонним оком, спитав:
– Що там?
– Та йди пошвидше!.. А то прозіваєш!
Появився Мефодій. Примостивсь коло Йвана, дзьобнув гострим носом повітря, голосно чхнув.
– На здоров’я! – відіткнувся луною Іван. – Хотів запитати: куди оцей гостинець веде?
– Куди?.. У Полтаву, мабуть.
– А далі куди?
– Гм, далі… Кудись та веде…
– А я так думаю: дорозі оцій кінця-краю немає!
– Таке й скажеш – немає! Десь та мусить бути кінець.
– А от немає! – уперто Іван. – Тягнеться цей гостинець – хоч сто років їдь по ньому – до кінця не доїдеш… Ех, була б моя воля, кинув би все: і Федору, й хазяйство, прихопив би синів та й покотив би оцим гостинцем, куди очі дивляться, їхав би й їхав, через усі, які є на світі, землі, роздивлявся б, як ріжні люди живуть… Того підвіз, того підсадив – розпитував би, хто він такий і яка йому випала доля…
– Так би ти й зумів по-їхньому! – заперечив Курочка. – Він тобі – бе, а ти йому – ме…
– Навчився б, – Іван переконано. – Голод навчив би, як по-їхньому хліб та вода… Зате ж і світу побачив би!..
І таке, мабуть, привиділося Йванові, що він аж замовк. І засіяне ріденькою щетиною, помережане дрібненькими сміхотливими зморшками обличчя його стало, як у дитини.
А валка рухалася й рухалася, похитуючи головами коней, порипуючи сонно возами, і Курочка знов задрімав – напустив біленьку плівку на очі…
Їхали до пізнього вечора. Їхали й наступного дня – добралися до місця вже по обіді. І свиснув вражено Йван Приходько, як побачив, куди вони приїхали, а Курочка тільки головою крутив та приойкував: па широченному полі, вирівняному, укатаному, мов тік, вишикувані в довгі ряди, стояли вкриті брезентом літаки. Скільки їх там стояло: сотня, дві, три? – важко було й угадати. І по всій тій площі: поміж застиглими, націленими в небо літаками, побіля величезних, недобудованих ангарів, по численних дорогах, доріжках, стежинах розтривоженими мурахами снували військові. Всі вони щось робили, всі кудись квапилися, і трудно було розібрати, що вони роблять. А праворуч, за добрі гони, стояв зосереджений гул: там без кінця то злітали, то сідали тупоносі, на джмелів схожі машини. Навіть Протасій, скинувши із себе вічну байдужість, ожив од того дива – заворушився на возі, зняв зачудовано шапку, мов збирався молитись, гукнув до Приходька:
– Іване, поглянь, що робиться! – наче той і не роздивлявся в усі очі довкола.
– Ну, хлопці, бути війні! – сказав трохи згодом Іван. Трохи згодом, коли якийсь військовий наказав розпрягати коней та відпочивати до завтрього. А завтра уже й за роботу.
– Звідки ти знаєш? – поцікавився Курочка.
– А ти що – сліпий? – аж розсердився Приходько. – Раз яропланами землю забили, то треба ж когось воювати…
Тарасівці зупинилися у вибалкові, поруч з іще незакінченим аеродромом. Зіставили в коло вози, щоб не затесався хто чужий, стриножили коней, кинули сіна. Про те, щоб пустити на пашу, поки що нічого й думати: набилося підвід – ногою ніде ступити. Добре, що хоч вода поблизу: глибоченький струмок. Ганжа одразу ж дістав відра та й загадав Павлові роботу: носи, поки коней напоїш, а тоді вже будем ладнати вечерю.
Харчуватися вирішили спільно: однією комуною. Розіслали ряднину, стали діставати хто чим багатий.
Найбагатшим виявився Курочка: і сальце, і м’ясце, і глечичок масла. Та ще й на додачу повне решето сирих крашанок.
– Ти що їх – наніс по дорозі? – не стримавшись, поцікавився Йван.
Протасій теж голодувать не збирався: завалив півряднини. Не пожаліли й Павлові в дорогу батьки: дитина нівроку, їсть, як у прірву, то щоб не охляла.
– Що ж, приймайте й моє, коли так, – підійшов із своїм і Ганжа. Чоловік безсімейний, ні хазяйства, ні хати, то й привіз, що контора виписала та комірник не пожалів: фунтів десять борошна, та пшона, та пляшку олії. Воно й комірника судити ні за що: комора ж не власна, ковбаси в ній не висять. Хоча, якщо розсудити по справедливості, то міг би підкинути й сала, і баночку меду додати. Та Ганжа так і не навчився видирати своє: що дали, те мовчки взяв. До того ж і комірник проти нього зло затаїв: пропісочив його нещодавно Ганжа на зборах. Сказав, що таких тюхтіїв треба гнати в три шиї. Комірник йому й одважив…
– От живем, дак живем! – радів отій купі Іван. І, де вже його не пропадало, доклав і свого, що Федора дала: дві хлібини й відро картоплі. – А картопля, хлопці, у мене добряча, ні в кого така не родить! Як поріжу на сковороду, то й сала не треба: жир із неї так і топиться… Федора вже з макітру смальцю назбирала: на базар думаємо везти…
До нього й не були в особливій претензії: кожен знав, що Іван сало хіба що вві сні їсть. Що дітей наплодив – на півсела, а що й хазяїн такий…
Зажурилися за дровами: харчів хоч одбавляй, а варити на чому? Тут уже знайшовся Курочка: узяв два десятки крашанок та й пішов до ангарів. Невдовзі й прибіг:
– Запрягайте пошвидше підводу!
Припер із Павлом мало не повну підводу обрізків: із сосни й дуба. Ще й під низом два добрячі обаполи.
– І ці оддали?
– А вони й не дивилися. «Бери, – кажуть, – дядьку, тільки, щоб командир не побачив».
– Ех, жаль, що крашанок мало взяли! – журився тим часом Іван. – Якби було вдосталь – яроплан виміняли б. Прилетіли б на яроплані додому – знай наших!
Та сміх сміхом, а тарасівці тепер зовсім не журилися: як тільки стало смеркати, розвели багаття та й поставили куліш у відрі щонайбільшому. Дух згодом од куліша того пішов: хто й мимо проходив – облизувався.
Вечеряли, посідавши в кружок. Усі мовчки діставали ложками уварену, приправлену цибулькою й салом смачнину, один лиш Іван вправлявся і їсти, й молоти язиком:
– І чого воно, хлопці, на волі все смачне? Чи того, що жінка під руку не гавкає, чи од чого іншого?.. Мабуть, таки од того, що жінка. Моя Федора як гляне, то й шматок у горло не лізе…
Він перший і наївся. Одваливсь од відра, перекинувся догори черевом.
– Оце натрудився!.. Теперечки і закурити не гріх… Павло, сину, дістань-но на моєму возі кисета й газету. Бо я вже й поворухнутись не можу.
Пахкав димком, мружив блаженно очі на високі зорі, на далекі світи:
– І чого воно так: як людина добре поїсть, так і думки різні лізуть у голову? А як голодна, то в голові порожньо, хоч покоти.
Ніхто не відповів: ще довечерювали. Та Іван і не сподівався на відповідь: Іванові не скучно й самому. Дивився на зірки, теревенив:
– Це ж і там, гляди, люди живуть…
– Де там? – облизав свою ложку Мефодій.
– Он тамечки, на зірках! – показав у небо рукою Іван. Так показав, наче сам там побував, та оце щойно вернувся.
– І вигада ж чоловік: на зірках люди живуть! – хіхікнув Мефодій.
– А ти що: на лекції не був? – повернувся до нього Іван. – Лектор отой про що увесь вечір нам товк?
– Який лектор?
– Отой, що в нього голова, як коліно, і в підштаниках… Він що казав? Скільки у небі зірок, стільки й світів.
Курочка не знав, що й казати. А Іван, знову до зірок обличчя задерши, замріяно продовжував:
– Оце ж, мабуть, там десь зараз такий, як я, лежить та донизу на мене і дивиться… Цікаво, чи й він у колгоспі, чи й досі господарюють по-старому? Як ти думаєш, Василю?
Ганжа, сидів у задумі, майже не слухав Івана. І коли той звернувся до нього, він аж стрепенувся:
– Чого тобі?
– Питаю, чи й тамечки уже до колгоспів додумались, чи живуть, як при непові?
– А чим тобі колгосп не вгодив?
– Мені?.. Таке й вигадаєш!.. Та я, відколи у нас колгосп заснували, стою за нього тіки горою! Я вже і Твердохліба згоден терпіти, аби лишень у колгоспі…
– Отак припав до душі? – ледь усміхнувся Ганжа. Суворе обличчя його мов аж освітилось на мить, та одразу й погасло.
– А як же ти думав, – всім корпусом повернувся до нього Іван. – Колгосп якраз по мені… Як раніше було?.. Весна підходить, все живе їй радіє, а ти сушиш голову, де на посів дістати, бо за зиму песиголовці стравили усе до зернини… А там півполя не зорано: восени рук не хватило… А там плуг обламавсь, мов навмисне, та ще й не твій, а сусідів… А там кінь підбився, а сусід не дає: «Почекай, Іване, я ще сам не впорався». То й дочекаєшся, поки всі вже обсіються. Вийдеш на поле, а по ньому бур’ян аж гуде… То скільки разів я шапкою об землю бив?.. Проклинав той день, коли й народився? Ниньки ж мені рай – не житуха. Посівна – засівна – мені й горенька мало. То у Твердохліба голова хай болить, що сіять і як. У Твердохліба голова хай розвалюється. Моє ж діло собаче: одгавкав – і в будку. Заробив трудодень та й лягай собі набік… Живу, як у Бога за пазухою.
– Доброго ж ти, Іване, собі Бога завів! Був би я тобі Богом – давно б тебе з-за пазухи витрусив!
– Е, не квапся, Василю: мене на цугундер не візьмеш! Мінімум трудоднів виконую? Виконую…
– Ото ж тільки й того, що мінімум… А тоді, як у пісні отій: «Трудодень, трудодень: дай, бабо, хліба хоч на день»…
– Все, що накажуть, роблю? – наче й не чув Ганжі Іван. – Роблю!
– Робиш, як мокре горить.
– А ти, Василю, вік уже прожив, а й досі розуму не набрався. Людина що – віл чи яка інша робоча худобина? Звідусіль тільки й чуєш: роби та роби! Мов я й народився тільки для того, щоб спину з ранку до вечора не розгинати. Так краще було тоді й не родитися!
– То й не родився б. Одним ледарем менше було б.
– Де ж мав діватись, як мати надумалася. Гадаєш, я не опирався? Так опирався, що не головою – ногами до білого світу повернувся. Так повитуха ж клятуща за ноги як ухопила – пробкою вилетів!
– А я чув: тебе за інше тягнули, – глузливо Ганжа.
– За що ж іще?
– За язика! Не даремно ж у тебе язик тепер нижче колін теліпається.
– Ні, Василю, таки за ноги… Так бісової віри личина потягнула, що одну ногу геть набік звернула! Місяць вправляли, поки на місце поставили… То я до чого веду… От ти, Василю, робиш як проклятий, день і ніч не вилазиш із стайні, за кіньми твоїми вся армія наша полює, у Москві на виставці навіть були, а яка тобі дяка за те?.. Хто їздив на виставку – у вуздечках шовкових твоїх коней виводив?
– Не заради того, щоб побувати на виставці, я працюю, Іване.
– А подивись, як ти живеш? – напосідався Іван. – Де твоя хата мальована, Василю?
– Мені добре й без хати…
– Та у твоїй комірчині, що при стайні, і повернутися ніде! Ти ж, скільки тебе пам’ятаю, весь час отак і спиш: то в сільраді на столі, то на попонах…
– В мене боки не з тіста – не розповзуться.
– Знаю, що не з тіста. Тільки не повірю я ніколи, що тобі не кортіло хоч раз поспати по-людському: на подушках та на перині.
– Спав і по-людському, – відповів Ганжа та й насупився: пригадав, мабуть, те, про що не хотів і згадувати. Отут Приходькові й замовкнути б, та не таким уже мати народила Івана:
– А яка тобі дяка за це од людей?
– Дяка, питаєш? – перепитав Івана Ганжа. – А мені особливої дяки й не треба, Іване. Для мене дяка найвища – те, що люди ніколи мене не цуралися.
Звівся, руки об сіно обтер:
– То що, дядьки, пора вже й спати?
Лягали кожен на своєму возі. Сіно за наказом Ганжі поскидали, як тільки приїхали, склали в стіжок. На возах же лишили, аби не муляло в боки. І Курочка, який страх не любив, коли люди заводяться сперечатись, гукнув до Ганжі, що спустивсь до струмка:
– Василю, я тобі ще сінця підмощу, щоб м’якше було!
– Мости вже собі – мені й так буде м’яко, – відповів Ганжа з темряви. Підійшов потім до воза, спитав: – Коней будемо стерегти?
– Який дідько їх візьме! – озвався уже сонний Іван. – Ти давно хоч одного конокрада бачив?
Ганжа не відповів. Пошарудів сіном, поскрипів возом – ліг. Улігся одразу й Протасій: цьому дай тільки поспати. Захропів і Павло. Курочка теж шамотів, шамотів та й затихнув.
Далеко за північ схопились од тріскоту. Так, наче хто з воза дошку виламував. Присвітили, глянули: ну ж, бісів парубок, – розвалив майже воза! Лапищами в задок як уперся, так дві дошки й висадив!
– Це ж і кувалдою так одразу не виб’єш, – дивувався Іван.
– Та я ж тільки ноги хотів випростати…
– А ти землю розламав би?
– Яку землю?
– Отак: аби ярочок попався, щоб в одну стінку плечима упертися, а в другу – підошвами… Їй-бо, розвалив би навпіл!
Посміялись, покепкували з Павла й знову поснули. Всі, крім Ганжі, що, розбуркавшись, уже не міг заснути до ранку.
Лежав, кутався у кобеняк, дивився у небо. Чорне, аж смоляне, воно уже віяло передсвітанковим холодом, а зірки мов аж збились докупи, щоб хоч трохи зігрітися. Місяць зависнув тоненьким серпом, і було щось у ньому сумне та ображене: «Коли я був великий та повний, всі ви горнулись до мене, а як схуд та поблід, то нікому вже й не потрібен». Довкола стояла тиша: непорушна, первісна, можлива лише в степу, де ніщо не зашумить, не шелесне. Люд увесь спав, навіть коні перестали хрумати сіном та бряжчати залізом: звісили важкі голови, мирно дрімали. Тільки там, де стояли літаки, – поопускали крила до землі, як сонні наморені птахи, – лише там час од часу загоралися два прожектори й нестерпно сліпучі, прямі, як мечі, стовбури світла то впиралися в небо, висвітлюючи поодинокі хмаринки, то падали з усього маху на землю. Часом прожектористи шастали ними по сонному табору, тоді з темряви враз виникали підводи й коні, пронизані наскрізь трепетно-сліпучим вогнем, різко обламані на грані світла й пітьми. Од того здавалось, що й підводи, і коні якось дивовижно рухаються, то розбухаючи в світлі прожекторів, то знову стискаючись у темряві. Було щось аж моторошне, аж лячне, тривожне у тих прожекторних спалахах, і хто просинавсь у той час, той довго не міг потім заснути.
Не спав і Ганжа.
Суперечка з Іваном не минулась даремно: розтривожила, розворушила наболілі думки, і не було вже од них порятунку.
Пригадав, як зовсім недавно зчепився з одним парубійком, що натер коням загривки – до м’яса натер! Ганжа як побачив, у ньому так і закипіло:
– Це тебе батько учив так запрягати?
– А що?
– А те, що ти коней геть покалічив!
– То й що? Вони ж не мої!
– Тебе б, сопляка, хоч раз отак упрягти!
Парубок хотів щось сказати – вже й рота розтулив, та Ганжа, боячись, що зараз не витрима – шморгне віжками по мордяці нахабній, крізь зуби сказав:
– Іди!.. Іди од гріха!..
І таке було, мабуть, у нього обличчя, що парубок пішов мовчки із стайні. І вже надворі закричав, ображено й зло:
– Це як кожен нами буде командувати!.. Що я таке зробив, щоб одразу з кулаками на мене!..
Ганжа був аж смикнувся – наздогнати, провчити, та стримався: що з дурнем зв’язуватись!
«Вони не мої! А чиї?»
Промивав стерті місця марганцем, заглядав у розумні, терплячі до болю й людської невдячності очі тварин, і серце його пік гнів до отаких, як отой парубійко. Бо скільки їх ще є у колгоспі!
«Виганяти, судити, щоб іншим неповадно було! – сказав колись Твердохліб. – Щоб інші й духу боялися!»
Й інколи здавалося Ганжі, що Твердохліб має рацію. Та, охолонувши, похитував докірливо сам собі головою: ні, не для того воював він за нове життя, щоб потім у ньому основною рушійною силою був страх. То вже скоріше пахло б в’язницею, аніж вільним життям.
З цього приводу не раз сперечався з Твердохлібом. Той твердив одне: побудуємо соціалізм, отоді й будемо розбиратися, що й до чого. А зараз ніколи вмовляти та панькатись. Ви нашого дядька не знаєте? Та його поки вмовиш – тричі помреш!
Ганжа не погоджувався: важливо не тільки те, що ми будуємо, а й те, як будуєм. З охотою, весело, чи похмуро та з примусу. Треба, щоб усі усвідомили: є одна лише вірна дорога – отоді нікого й підганяти не треба буде. А кулаком по столу стукати та страху наганяти під шкіру – на цьому не заїдеш далеко. Битий кінь тільки хвостом потім одмахується…
Якось Твердохліб не витримав – роздратовано кинув:
– Нічого, бачу, вас не навчило!
Ганжа здогадався одразу ж, на що натякав Твердохліб, однак удав, що не зрозумів:
– Це про що ти, Володю? – спитав якомога спокійніше.
– А ви хіба вже й забули?
Ні. Ганжа не забув. Такого не можна забути.
Які тоді йому бирки навішали, коли виключали із партії? «Правий опортуніст», «посібник класового ворога», «злісний саботажник стопроцентної колективізації». В той час на них не скупилися, тож не пожаліли й Ганжі.
Після в’язниці, повернувшись додому, зайшов до Твердохліба, попросився на стайню, до коней. Якраз шукали, кого б поставити старшим конюхом.
– З людьми не зумів – може, з кіньми справлюся.
Днював і ночував на стайні: такий тоді був час, що за всім треба було ока та ока, – дядьки туго звикали до колективного. Отоді й поселився у комірчині, що при стайні: до коней поближче. Поставив піч, збив пари, стіл, під книжки етажерку, повісив угорі лампу: тепло, світло, затишно – чого іще треба! І люди потроху привчилися: як звечоріє, так і заходять на вогник.
Ганжа нікого не гнав – усім місце знаходилось. Коли побрехеньки розводили, особливо, як Іван Приходько навідувався, коли газету читали та новину пережовували, а найбільше про своє, колгоспне життя сперечалися: куди воно далі піде та що з того буде. Ганжа слухав з одинаковою увагою, що б хто не молов, не перебивав навіть Івана, і людям це подобалось… І якось так умів повернути, що несерйозне, несуттєве одразу ж одсіювалось – лишалося головне.
Бувало, що з ним і не погоджувалися – Ганжа лише всміхнеться, хитне головою:
– Побачимо, хлопці, побачимо… Ану, хто на тютюн багатий…
Накурювали так, що й лампа ніби гасла. Твердохліб колись як зайшов, то аж головою покрутив:
– Та й дух же у вас!
Оглянув спорожнілу комірчину (люди щойно розійшлися, Ганжа лаштувався до сну), помітив забуті кимось засмальцьовані карти, спитав вражено:
– Ви що, в дурня тут граєте?
– Було таке діло, – спокійно Ганжа.
– Ви ж комуністом були, дядьку Василю!
– А комуніст що – хвіст собачий? От ти, Володю, на людей уже привчаєшся більше з президії дивитись… А зайшов би коли до мене та посидів з дядьками…
– У дурня грати?.. Так я ж не вмію.
– Навчили б… Дурне діло не хитре.
– Та й ніколи мені – не до карт. Я соціалізм будую…
– Сам будуєш, Володю?
– Чого ж – і люди мені помагають… Тільки не всі.
– А треба, щоб усі. Усі до одного. Один в стороні лишиться – ночі треба не спати, поки він не стане поруч із нами.
– Ну, знаєте!.. Так ми багато не вбудуємо… Тільки те й знатимемо, що переконуватимемо…
– Зате міцно, Володю. Міцно будуватимем. Щоб століття стояло, а не до першого струсу. Бо для кого ми соціалізм будуємо?
– Для наступних поколінь…
– Для наступних! – хмикнув Ганжа – А чи не здається тобі, що ті, хто отак говорить, на попів схожі? Ті утішали віруючих: страждайте, терпіть – за все вам на тому світі воздасться. І ми слідом за ними: працюйте, з шкіри пніться, хоч вам і не доведеться життя нового скуштувати, зате діти ваші, а онуки, то вже напевно, розкошуватимуть у ньому. То чи не подумає дядько: та на біса воно мені й здалося, як я його і в очі не побачу!
– То несвідомий отак подумає…
– А скільки їх, отаких несвідомих? Ти не цікавився?
– Ніколи мені рахувати, – буркнув Твердохліб. – У мене й без цього роботи по горло.
– Роботи в тебе багато, – погодився Ганжа. – На те ти й голова… Та чи не забуваєш ти, Володю, потроху, для кого працюєш? От на кого ти працюєш, Володю?
– Як – на кого? – здивувався Твердохліб отакому питанню наївному. – На державу… народ…
– А що таке держава, народ? – допитувався далі Ганжа. – Гаразд, давай з іншого кінця… Чи не здається тобі, що ти державу, народ потроху-потроху та й від живих людей відокремив? Од своїх односельців… От захворів Заволока, Яким… Місяць у постелі пролежав – ти хоч раз його провідав?
– Я йому лікаря з району привіз.
– Підводу дав, це вірно, спасибі тобі. А сам не навідався ж! Хоч Заволока не ледар – кращий тесля в колгоспі… А зайди ти до нього, хоч на хвилинку заглянь, так він же рік потім згадував би: от який у нас голова!..
Твердохліб уже мовчав. Відчував, мабуть, що в словах Ганжі є якась правда.
– А занедужає, приміром, корова на фермі, – продовжував тим часом Ганжа. – Так ти ж сто разів на день забіжиш – що та як… А Марфа – доярка, яка біля тієї ж корови порається, – зляже, то мимо її хати проїдеш – і голови не повернеш… Чому так, Володю?
– Марфа молока не дає, – пожартував похмуро Твердохліб.
– Мені здається, що тут проста арифметика, – не сприйняв того жарту Ганжа. – За Марфу тебе з району не спитають, як що з нею трапиться. Ну, пожурять в крайньому разі… А корова здохне, та ще, не доведи Господи, рекордсменка, з тебе й шкіру злуплять. Такого страху наженуть, що рік після того гикатимеш… Так де наша висока свідомість, Володю?..
