Читать книгу: «Біль і гнів. Книга 1», страница 3
– Прямо паняй! – Твердохліб невдоволено: бракувало йому ще третьої! Хоч знав напевно, що нічого там не знайде такого, до чого можна придратися, однак при одній думці, що доведеться розмовляти з Миколою Приходьком, виникало глухе роздратування.
Приходько став бригадиром три роки тому, після того, як перебрали усіх придатних до керівництва людей. Кого не поставлять – за місяць, за другий прибігав у контору, кидав на підлогу батіг:
«Знімайте з третьої, бо або я когось порішу, або мене розтерзають на шмаття!»
На нього не дуже й сердились: всі ж бо знали, що то за штучка – третя бригада. До неї входив весь Марфин кут, де жили переважно багатодітні жінки. Чи то земля така там була, чи ще щось, тільки яка туди заміж не піде, так і починає сипати дітьми. Не зупиниться, поки з десяток не наплодить. І не боялися вже після того ні Бога, ні чорта. Стукає, було, бригадир у ворота, кличе на роботу Одарку, а та наче оглухла: возиться біля печі, у вікно і не гляне. І не витрима врешті бригадир: зіскоче з коня, та й, кленучи весь білий світ, заскочить до хати:
– Чи тобі позакладало, що й не догавкаєшся? Кидай свої горшки та гайда на роботу!
– Аякже, так я тобі й кинула! – од печі Одарка. І посічене лихим довголіттям обличчя її враз наливається злістю. – А дітей хто годуватиме? Mo’, ти за мене довариш?.. Так ставай до печі, а я сяду на твого коня та й буду кататись селом!
І вже підступа з рогачем – от-от штрикне межи очі. Бригадир задком-задком та в сіни.
– Одчепись, сатано! Ось визвемо на правління та всипемо як слід! – гукне уже з двору.
Отоді й вискочить Одарка слідом. Розпалена, роз’юшена – так пеклом і дише:
– Я вашому правлінню голови порозвалюю! Забирайся із двору, поки рогачем не охрестила!
Бригадира не треба й припрошувати: зв’язався із сатаною – сам уже не радий. Скочить на вороного та вже й не знає: їхати далі чи завертати назад. В наступній-бо хаті теж чорт у спідниці: тільки й чекає, щоб хтось підвернувся під руку…
Твердохлібові теж колись дісталося. Молодий іще був та гарячий. А тут жнива: день проґавиш – рік чухмаритись будеш. А з третьої бригади дві з половиною жінки у полі.
– Де ваші люди? – до бригадира.
– Та не йдуть, хоч убийся! Од печей не одірвеш…
Од печей?.. Твердохліба аж затіпало: тут хліб осипається, а вони біля печей?..
– Поїхали!
Скочив на жеребця, погнав так, що бригадир одразу ж одстав. Влетів у двір крайній: так і є – топиться! Дим із бовдура мало не до самого неба.
– Чому не в полі?
– А їсти ви, може, наварите?
– Я питаю, чого на роботу не вийшли?!
Слово по слову – до крику дійшло. До отого: «Ідіть к лихій матері, чого ви присікались?!» Як почув оте Твердохліб, ухопив відро та плюх із нього у піч: на чавунки та горшки. Так парою й бухнуло!
– Щоб зараз же мені у полі були!
Два тижні потому слід од нігтів носив. Як загородила, вража жінка, та й проорала од лоба аж до підборіддя. Твердохліб хотів був спершу до суду подати, та, схолонувши, передумав: дізнаються у районі – засміють.
Тож він не дуже й сердився, коли черговий бригадир третьої жбурляв на землю батіг та кричав, що краще під шибеницю, ніж з отими чортяками справу мати…
Ламали-ламали голови, кого ще поставити, як бухгалтер візьми й підкажи:
– Давайте спробуємо Приходька.
– Якого? Івана?
– Та не Йвана – Миколу.
Члени правління одразу ж замовкли. То сміялися, почувши про Йвана, а це враз притихли. І всі подивились на голову: що він на те скаже? Знали ж бо, що Твердохліб Миколу Приходька терпіти не міг. Після розкуркулення отого невдалого, коли йому, Твердохлібові, на горіхи в районі дісталося.
Твердохліб і справді одразу насупився, на бухгалтера зиркнув сердито. Той, бідолаха, вже раком назад:
– Та воно можна й іншого…
Твердохліб же пригадав, як Приходько виступав на останніх зборах, – кивав на правління і голову. Мовби й не критикував – підказував, і виходило так, що й підказував правильно, та Твердохлібові було од того не легше. Тим більше що й представник із району поруч сидів, усе до блокнота записував. Поцікавився навіть, що то за один.
– Так, із рільничої, – неохоче відповів Твердохліб. Ледь не додав, що із колишніх куркуликів, але вчасно стримався. Слухав Приходька, роздратовано думав: «Всі ви розумні – пальцями тикати! Спробували б самі потягти!..»
«А що, як і справді впрягти його в третю? Хай обпечеться – може, хоч трохи заціпить…» І для членів правління несподівано:
– Чого ж, можна й Приходька… Повчати уміє, подивимось, як цей розумник на ділі себе покаже…
Після того спершу чекав: от-от прибіжить Приходько та й кине традиційно батогом об землю. Отоді він йому й пригадає отой виступ на зборах.
Та Приходько до контори не прибігав. Схуд, почорнів, із жінотою воюючи, а не просився з бригади. Одну лиш умову висунув: щоб йому не заважали. Довірили бригаду, так до кінця, і під руку не лізьте. Прийде осінь – отоді за все і спитаєте.
Це коли Твердохліб поцікавився, хто йому дав право орати колгоспними кіньми городи багатодітним жінкам. Та ще й орачів виділяти. Що, може, в бригаді вже й роботи немає?.. І зовсім уже чудернацькі історії переповідали про Приходька Твердохлібові. Буцім із першого ж разу став до печі їжу варити. Як зайшов до Одарки, як почув: «А хто за мене дітям їсти наварить? Може, ви?» – «А чого ж, можу і я». Картуз на лавку, піджак із плечей, щоб не так жарко було, та й до печі: «Поки я тобі їсти варитиму, ти на моєму коні покатайся – жінок на роботу поклич». Одарка, кажуть, з того дива ледь язика не ковтнула…
Далі – більше: організував Приходько чергування щоденне. Сьогодні Одарка, завтра Василина, післязавтра Ольга. «Зносьте до гурту усіх сопляків, і нехай у вас голови не болять аж до вечора». А Одарці – Василині – Ользі – по півтора за те трудодня. Бухгалтер був став цапа: незаконно! Але Твердохліб несподівано на нього визвірився:
– Самому закортіло на третю?!
Лаяв бухгалтера, аж той вкінець розгубився. Не знав, що Приходько голові – шпичкою в боці. Що йому легше було б бачити, як Приходько жбурляє додолу батіг, аніж переконуватись, що третя бригада поволі на ноги спинається…
Та годі про це!.. Тим більше що он уже й село показалось.
В’їхали з протилежного боку: од ставу.
Ставок зовсім іще молоденький: другий рік, як загатили, а вже де-не-де поріс осокою, взявся першим рястом. Для дітлашні – рай, цілісіньке літо бовтаються, стрибають із греблі вниз головою – чия скоріше знайде пеньок. Твердохлібові ж – докір німий. Планували рибу розводити, обіцяли виділити мальків, навіть у районній газеті про це написали, а поки що плодяться пуголовки. «Треба буде змотатися в район, хай дістають де хочуть… А ні, то аж у область…» І качву треба розвести, качка ряст любить, качку випустиш весною на воду, а восени – готовий прибуток.
Далі, за ставом, потяглися садиби. І то з одного двору, то з іншого – чорти з рогами. Кози, бодай вони повиздихали! Розплодилося їх в останній час до стобіса, – і в дворах, і на вулицях, і на хлівах – усюди побачиш. Общипують все, об’їдають – деревця не полишать.
Колись у Тарасівці про козу і чуть не чували. Як завів іще до революції корчмар із сусіднього села – майже все село бігало дивитись. Жінки, які постаріші, тиждень потому одхрещувались: нечиста сила!
Минули роки – прийшли кози і в Тарасівку. Козі ж ні сіна багато на зиму не треба, не те що корові, ні ганяти щоденно на пашу: сама собі їжу находить, та ще ж до того й не підлягає податкові.
Перший завів дві кози Іван Приходько. Вирихтувався на ярмарок по телицю, а привіз ротатих прояв.
Поплакала, покричала бідолашна Федора, та куди було діватись? А згодом і сама переконалася, що можна жити і з козами. Молоко густе та солодке, аж канудить од незвички, та малі Приходьченки й смолу будуть пити, аби лише вволю. Як висушать вранці по чашці – до обіду їсти не просять.
З легкої Іванової руки кози потроху-потроху та й розбрелися селом. Заводили їх здебільшого вдови та одинокі, старі вже жінки. Що з коровою вже й не справляться, та й нащо вона, корова, одинокій людині, а коза в самісінький раз.
Твердохліб їх терпіти не міг. Докоряв не раз Нешеретові:
– Ви хоча б хазяїнів приструнили! Розпустили нечисть по всьому селу, скоро вже й вуха нам пооб’їдають!
Нешерет завжди виправдовувався тим, що він, натурально, воює із козами, тільки од тої війни толку мало. Самі ж бо знаєте, який тепер народ: ти йому слово, він тобі десять…
– Mo’, пообідаєте?
Яким уперше за всю дорогу озвавсь – пересердився. Притишив коней якраз перед завулком, що вів до хати голови.
Твердохліб уже хотів був погодитись, та враз згадав, що не дав розпорядження лаштувати підводи в район, і наказав їхати прямо до контори.
– Будем уже обідати, як із голови знімуть.
– Хто вас зніматиме!
Входжені коні легко перейшли на рись, і за кілька хвилин розмальована бричка підкотила під саму контору.
– То мені розпрягати? – Яким усе ще надіявся, що голова передумає – накаже завертати обідать. Вечір же скоро, он і сонце на прузі, а вони з самісінького ранку зернини макової в роті не мали. Про те, щоб самому підскочити додому, Яким і думать не смів. Поки голова в конторі, доти й він має бути при конях. Щоб як команда – одразу ж і їхати. Хоч і до світанку. Бувало частенько й таке. Особливо влітку. Вивалиться опівночі з контори голова, скаже запрягати. Та й покотить полохати сторожів і об’їзників: чи не дрімають? Так привчив, що тільки шелесне, а сторож уже в крик, як гусак.
«Служба собача!» – зітхає Яким. Ішов – радів: робота чиста, при бричці та конях, запріг – та й катайся паном. Добрий пан: і поїсти як слід не дадуть!
От і сьогодні: стирчав у конюшні голодний, до пізнього вечора. Уже й зорі загорілися в небі, коли врешті стали розходитись. А завтра ж, ще й день не проклюнеться, знову біжи на роботу. Зривайся з постелі гарячої, од молоденької жіночки, та, похапцем щось до рота укинувши – з темної хати в ніч ще темнішу. В оту передсвітанкову пору, коли все довкола мов дьогтем залите: по звуку тільки й здогадаєшся, що хтось суне назустріч. То це така робота легка? Та не потрібні йому й оті півтора трудодня, що кожного дня набігають, – дайте уволю хоч виспатись! Та пообідати по-людському.
– Взимку будемо одсипатися, – каже Твердохліб. – Як ведмеді. Ти бачив, Якиме, як ведмідь взимку снить?
– Де б я їх бачив!
– Заб’ється до ями та й сосе лапу. Цілісіньку зиму…
– Дак то ж ведмідь… – бере сумнів Якима. – А тут поки тої зими діждешся, то й спати розучишся.
Розпрягає коней Яким, пригадує всі ті розмови. І дружину свою молоденьку, яка жде Якима – не діждеться. Не спатиме, коли б не вернувся. Яким тільки рипне, а вона вже й з постелі. Хуткіше до печі: щось розігріть поїсти чоловікові.
Сяде потім навпроти, кулачком підборіддя підіпре – очей із нього не зводить.
– Ти чого? – запитає Яким.
– Так… – усміхнеться зніяковіло. – А ти їж… Чи, мо’, несмачне?
– Смачне, чого ж…
А сам ледь щелепами ворушить – і їжа до рота не йде. Їв не їв, тільки ложку намочив, та й скоріш у постіль. А дружина вже поруч: горнеться, ласки просить…
Ех, служба собача!..
Твердохліб же тим часом урядує в конторі.
Щовечора, в кінці робочого дня, збирав ланкових, бригадирів, – дати на завтра наряд. Ранок настане, тоді буде ніколи. Зараз же можна й посперечатися, порадитись, як його краще робити: так чи отак. Поки Твердохліб до столу долоню притисне, коротко скаже: зробимо так!
Сідав за стіл, на шкірою оббитий стілець. Стілець той був один такий у конторі, з високою різьбленою спинкою, з тонкими фігурними ніжками, з якогось чорного дерева: ножем ріж – не візьме! Дістала його ще давно комсомолія як реквізит для вистав – приволікла аж із Хоролівки, стілець так і стояв би в сільбуді, аби одного разу не наткнувся на нього завгосп. Саме побудували нову контору, в кабінеті голови появився вже й стіл, і мармурова чорнильниця, а стільця підходящого не було. Тож завгосп, не довго думаючи, стілець той на плечі та й у контору.
З того часу Твердохліб на ньому й сидить. Та інколи ще заступник, коли голова в районі, до стільця того приміряється. Сяде на краєчок, щоб швиденько й зіскочити, як голова раптом появиться. Ось він і зараз сидить за столом, праворуч од Твердохліба – не так за столом, як при столі. Решта ж розсілася навпроти, на внесених лавках.
Перш ніж приступити до нарядів, Твердохліб кожного вислухав, вияснив, що зроблено за день. Як завжди почав бухгалтер. Розкрив папку, дістав накладні, став доповідати. По зернових з державою розрахувалися повністю, ще й перевиконали…
– На скільки? – поцікавився Твердохліб.
– На шістнадцять відсотків супроти контрольної цифри.
Твердохліб задоволений. Ревниво стежив за тим, щоб його колгосп першим у районі виконував план хлібоздачі.
Виручало завжди Івасютине поле. Чи тому, що лежало найвище, чи куркульня вже до того землю привчила, тільки довкола… та що там довкола: по всьому району лише половіє, а тут уже воском береться. І пускає Твердохліб жатку та косарів, і гуде зголодніло молотарка, і засипається в мішки перше зерно. А Твердохліб уже накручує ручку «віялки», додзвонюється до директора заготпункту: приймай першу валку нового врожаю!
Споряджав не валку – весільну перезву. В гриви коням вплітали червоні стрічки, їздових наряджали у святковий одяг, на передньому возі – прапор, а попереду всіх – Твердохліб на своїй мальованій бричці. І по Хоролівці їдуть – не одразу до заготпункту, а через усе місто – мимо райради, райкому партії та інших керівних установ. Хай дивляться, хай бачать, хто такі тарасівці і хто такий Твердохліб.
Дивилися. Бачили. Хвалили на всіх нарадах, ставили в приклад, затикали роти:
– Хліба ще не дозріли? А в Твердохліба що – інше сонце світить?..
Обирали завжди до президії: сидів Твердохліб коло секретаря, на виду, і вже дехто про себе подумував: а чи не планують оцього раннього, та вже битого у якесь районне начальство?
І в газетах не жаліли місця для першої валки: од районної аж до обласної. Раз навіть у республіканській було надруковано. Путько спеціально заїхав:
– Читав?
Твердохліб, який встиг уже вивчити оту інформашку напам’ять, прикинувся, що нічого не знає.
– Що ж ти так?.. Про нього на всю республіку дзвонять, а він нічого не чує!.. На ось, читай!
Секретар навіть дзвонив:
– Твердохліб?.. Молодець!.. Правильним курсом ідеш!
Сам знав, що правильним. Твердо тримався цього курсу з року в рік, знав: багато що можуть простити – не простять одного. Не виконаєш першої заповіді перед державою – тоді начувайся! Тож коли б уродила єдина зернина, він і ту поспішив би одвезти. Та не в кишені, в хустині загорнену – ні! – на парокінній підводі одвіз би, ще й сам їхав би попереду, у своїй мальованій бричці. То вже потім, як не вистачить зерна на посів, можна податися в район, поплакать, де треба, та позичити тихенько до нового врожаю – із тієї ж комори державної, до якої недавно й одвозив.
Після бухгалтера мали доповідати бригадири рільничних. Але Твердохліб цього разу порушив порядок:
– Комірник тут?
Комірник, який сидів на ослоні попереду, в Твердохліба під самісіньким носом, притьмом схопився на ноги:
– Осьдечки я!
Твердохліб очима недобрими комірника з ніг до голови зміряв – зім’яв.
– Ану розказуйте, – почав грізно він, і всі враз відчули, яка хмара нависла над комірником, – розказуйте при всьому народі, для чого мишву взялися розводити!.. Шкідництвом займаєтесь?
Всі так і обмерли, як про шкідництво почули: вимовить Твердохліб іще два слова – «ворог народу» – чи не вимовить? Скаже – каюк комірникові! Не врятує його вже ніщо, навіть сам Твердохліб, хоч би й захотів. І вже ті, що сиділи поруч з комірником, вгощалися щойно його ж тютюнцем, – совком, совком – та подалі од нього.
Не сказав. Аж зітхнули полегшено, аж світліше мов стало. Комірник, ледь на ногах уже тримаючись, щось белькотів, але Твердохліб його вже не слухав:
– Обмежимось цього разу попередженням… Глядіть же мені: ще раз про миші почую – сушіть сухарі!
Сів комірник. Втира рукавом мокрого лоба, а ті, що одсувалися, знову поближче присунулись. І вже потім, розходячись, гомонітимуть поміж собою:
– Ну, начувайтеся, миші! Комірник у кожну нірку полізе, за хвоста кожну мишу цупити буде. І кота не треба заводити!
– Поліз би на його місці й ти!
Після комірника пішло веселіше. Твердохліб чи то весь свій заряд на нього витратив, чи не було уже сил лаятись, тільки бригадира першої рільничої майже й не пуштрив. Наказав:
– Щоб я більше од трактористів жодної скарги не чув! Поскаржаться ще раз – перекину в другу бригаду, а ви тоді хоч пальцями оріть. – Та ще пастуха пригадав: – Івасюка – на правління. Виганятимем к бісовій матері!
– Давно б пора, – притакнув бригадир, радий, що так обійшлося. – Я, Володимире Васильовичу, з ним уже замучився: не знаю вже, куди його і приткнути…
– Ладно, з цим вирішено, – припечатав долонею Твердохліб. – Тепер давайте про буряки…
Поговорили й про буряки: копати чи ще хай трохи постоять. Буряки ж цього року – ще таких мов і не було. Та й не диво: стільки гною убухали, що й камінь коріння пустив би! Та ще й од довгоносика вдалося врятувати. У сусідів всі плантації переполовинив, Твердохліб же кинув на довгоносика мало не всю Тарасівку. Обмережили поле канавами, заливали їх гасом, а учні збирали жучків у пляшки, в баночки. А тоді ще й курей пустили: колгоспних і людських. В якої баби одна несушка була – мобілізували і ту. Як рушило куряче військо поміж буряками – держись, довгоносику!
Зате ж і буряки! Твердохліб щодня навідується, милується.
– То як, Наталко?
Голос у Твердохліба аж потеплішав, коли до Наталки звернувся. Ланкової комсомольсько-молодіжної. І очі приязним поблиском узялися. Всім добре відомо, чому голова так злагіднів. Плекав Твердохліб надію виростити у своєму колгоспі ланкову-орденоноску. Першу в районі. Вже і в райцентрі кому треба про це натякнув. Не з трибуни, звичайно, а так, у приватній розмові. Порадився: як ви на це дивитесь? Там дивилися прихильно: вирощуй давай! Тільки ж гляди: якщо вже на таке замахнешся, то рачкувати буде пізно!.. Твердохліб і сам це добре розумів. Не відмовляв тому ланковій ні в чому. Так їй з самого початку і сказав:
– Не пожалієм нічого. І якщо з чим непереливки – звертайся особисто до мене.
Наталку теж вибрав не випадково: роботяща, здорова, красива. А що вже весела, що співає: як заллється, то її тільки й чутно. Орден на груди повісить – на неї тільки й дивитимуться. Вже й кореспондент один приїжджав, то мало всього заряду фотоапарата об неї не змилив. Наставляв і так, і сяк, все допитувався, де вона, така красуня, і вродилась.
– Вам артисткою треба бути… На сцені… У мене є друг, режисер – хочете, познайомлю?
Твердохліб про те як почув, кореспондента миттю спровадив з Тарасівки. Клацати – клацай, а до іншого – зась! Дівчина самим нам потрібна. А настане пора, ми їй такого режисера підшукаємо, що й про сцену забуде. Он хлопці які, як орли. Наталці тільки моргнути – будь-кого рушниками пов’яжемо!..
– То будемо копати, Наталко, чи почекаємо трохи?
Наталка звелася недбало: знала, бісова дівка, що Твердохліба боятись їй нічого! Відповіла, що можна й копати, а можна кілька днів і переждати. Буряк ще росте, як день – так і прибавка. І хоч Твердохлібові дуже кортіло першому в районі почать копати буряки, однак орден переважив.
– Вирішили: почекаємо до наступного тижня… Здається, все… Чи ще хто що має?
Ніхто нічого не мав. І тільки Твердохліб сказав:
– Тоді все, можна й розходитись, – лампочка блим-блим – і погасла. Локомобіль зіпсувався, напевно. Старенький уже, чахкав, гляди, літ з півсотні, не менше. Ще пан як привіз, як пустив у економії, то трудиться й досі. Од молотарки його одлучили – трактором веселіше, тоді Матвій Переярок придумав йому службу нову: змотався до району, дістав генератор, приладнав – і зачахкотів знову локомобіль на всю Тарасівку.
Електрики, щоправда, на все село не вистачало: повісили лампочки лише в корівнику, та в стайнях, та посеред колгоспного двору, та в конторі, та в школі, та в клубові, та ще у сільраді – оце, здається, і все. Завгосп ще хотів підкинути дві лампочки й голові, тим більше що й дроти тягнули мимо його хати, але Твердохліб не дозволив. Краще зайву лампочку у свинарник, а він почекає разом з усіма, поки прилаштують динамо-машину до греблі – вода вже хай крутить.
– Дайте час – заллємо світлом всю Тарасівку. А поки що потерпимо.
Тарасівці, правду казати, не дуже за тим світлом і побивалися: локомобіль старенький, спрацьований, коли розкрутиться, як молодий, а коли і задихатися починає. То й світло таке: лампочки або розгораються, або ледь жевріють, і школярі тоді, які в другу зміну навчаються, носами в книжки:
«Тетяно Олексіївно, нічого не видно!..»
Ось і зараз – погасло зовсім. Ну, це вже надовго. Щось зламалося або десь обірвалось. Добре, що хоч місяць присвічує: повис угорі повний та круглий – ну видно, як удень! Ніч іще тепла, тиха – ніде й не шелесне. І стоять садки та хати, мов зачаровані. А там, де густіші тіні, то цигарка жариною зблимне, то долине приглушений сміх: молодь тирлується. Цим і ночі мало. Чатуватимуть місяць, поки не зайде, а вранці не добудишся.
– А погляньте, Миколо, чи не ваш ото з якоюсь тин підпира?
– Якщо тин, то не мій. У мене сурйозніший: шукай одразу на сіні у клуні.
– Весь, значиться, в тата?
– А що, було колись і в нас.
– Да… Закурити з досади, чи що?
Закурюють. Ідуть, гомонять собі стиха, мов бояться наполохати тих, що пасуть свою молодість. По травиці шовковій, з золотою вуздечкою. Що ні печалі їм зараз, ні воздиханій.
– І наряди роздавати не треба: кому з якою…
Пора б і прощатися – так ніч така, що і в хату не тягне!
Врешті розходяться. То один одірветься од гурту, то другий; скажуть стиха: «На добраніч» – та й зникають у себе в дворах. Де в якому вікна ще світяться, а в якому ніч палець наслинила та вогонь і погасила.
У Твердохлібовому новому будинкові ще світилося: переїхали місяць тому, то Марія щовечора допізна товчеться. То те придума, то друге. Ось і зараз стрекоче машинкою: фіранки шиє на вікна.
Став Твердохліб посеред молоденького двору, будинком замилувався. Будинок: удень очей не одвести, а зараз мов іще красивіший. Дах високий, залізний, в червоне пофарбований, димар бляшаний, оцинкований, аж горить проти місяця. Ставні узорчасті, ґанок високий, не те що у хатах сільських. А всередині – три кімнати, і кухня окремо. Маруся просила, щоб піч, але Твердохліб на те не пристав: піч тільки ледарів плодить, як що – так і на піч. Отож печам не довго лишилося й жити: от зберемося з силами та заходимося перебудовувати села на новій, соціалістичній основі – повикидаємо їх к бісу! На смітник історії.
Замість печі поставив плиту з духовкою: вари, печи, що твоя душа забажає. Зовсім мало місця займає й – культура.
Маруся все ніяк не могла до плити звикнути: то переварить, то недоварить. А хліб заходилася у духовці пекти – вуглиною узявся.
Нічого, голубонько, звикнеш! Нове завжди спершу муляє. Поки обноситься. До колгоспу он довго звикали. А зараз скажи кому: бери землю назад – багато найдеться охочих? Та на все село один, од сили – два, три! Та й то із тих, що постарші, ще пам’ятають, як на власному полі орали. А молодші й слухати не захочуть, їм трактора, машину давай. Або до міста – на навчання. І так воювати щороку доводиться: не встигне семирічку закінчити, а вже йде до сільради за довідкою – хоче далі учитись. Ну, гаразд, підеш учитися в Хоролівку або й у Полтаву, ти підеш, другий піде, третій… а в колгоспі хто буде робити?.. Мов і не до нього говориться: очі, як у тумані. Дивиться тими очима задурманеними кудись мимо тебе, куди тобі й зором не сягнути, і знай одне:
– Учитися хочу!
А коли Твердохліб наказав не давати довідок, поки хоч рік не попрацюють у колгоспі, тоді що було! До району дійшли, а таки свого добилися. Отакі песиголовці!
Виручали дівчата. Ці якось легше осідали в колгоспі: на фермах, у ланках. Рік попрацює, другий, то вже про те, щоб кудись подаватися й не думає: підбирає судженого-вудженого. Так його, небораку, обплутає, що він уже сам на роботу до колгоспу проситься: згідно з набутою освітою. Тож поки дівчата не перевелися в Тарасівці, Твердохлібові журитися нічого. Бо дівчата тарасівські здавна красою славилися: своїх хлопців не вистачить, доберемо в сусідів…
Перед тим як на ґанок ступити, Твердохліб ще зайшов до вбиральні. Стояв той веселий будиночок трохи осторонь, в усіх на виду – теж ознака нової культури. Годі кропити кущі чи махати віхтем за клунею. Не раз дорікав Нешеретові: живемо у яку он добу, так давайте ж будемо культурні в побуті! А то натикають патиків із соняшника та й думають, що нічого не видно. Їдеш мимо двору якого – одвертатись доводиться. Так це ж нам дивитися гидко, а сторонній людині? Що про нас подумати може?..
Отак в усьому: поки сам не додивишся та не натикаєш носом, ніхто й не почухається. Мов одному йому, Твердохлібові, усе це потрібне.
Йшов до ґанку, заглянув у вікно: так і є, сидить за машинкою.
– Діти вже сплять?
– Сплять – що їм робити!
– Та я просто так…
Лишень тепер відчув, як зголоднів. І натомивсь – аж похитує. Сів важко до столу, хрипло спитав:
– Їсти даси?
– Ти хоч би руки помив. Назбирав пилюги – аж сиплеться.
І то правда. Пройшов до вмивальника, пополоскав обличчя і руки водою. Мов аж полегшало.
Їв мовчки, жадібно. А Маруся знов до машинки: хоче, певно, сьогодні й закінчити. Твердохліб же, як трохи черв’ячка заморив, поцікавився:
– Як там Кім? Не приніс поганої оцінки?
Кім – старший. Як народився, то щасливий Володька й ім’я йому підібрав: Комуністичний Інтернаціонал Молоді. Скорочено – Кім. Маруся не сперечалася, дуже ж бо на той час була в чоловіка закохана, на все його очима дивилася, зате Володьчина мати-покійниця на все село пробі кричала:
– Людоньки добрі, та мій же Володька зовсім розуму збувся: назвав свого первістка так, що й не вимовиш!
До Володьки грозилася:
– Перехрести, бо й з дому зійду!
І не подумав:
– Вам, мамо, старе доживати, а йому будувать комунізм. А туди Петрів та Йванів і на поріг не пускатимуть.
Так і лишився хлопець Кімом.
Ріс той «Інтернаціонал» лобурякою добрим: де яка шкода, там і шукайте Кіма. А до школи пішов, то Твердохлібові довелося й за пасок узятися: не хотів учитись. Твердохліб же і в думці допустити не міг, щоб його син пас задніх.
Зараз Кім учиться непогано. Чи то подіяв пасок, чи учителька підібрала ключик до дитячої душі, тільки добрав нарешті смаку в науці й з добрих оцінок не злазить. Одна біда: на стайню внадився. Як побачить коня, так його й затрусить. Твердохліб уже й Ганжу просив:
– Ви мого малого, як на конюшні побачите, женіть у потилицю.
Тільки Ганжа щось не дуже наказ той виконує. Інші діти давно уже після уроків додому повернуться, а Кіма нема та й нема.
Врешті появиться. Як зайде у хату, то наче коня завели. І питати не треба, де байдики бив.
– Знов пропадав біля коней? – мати до нього.
Мовчить, тільки шморгає носом. Омине матір, потиличника по дорозі схопивши, книжки на стілець і так, мов його і не лають:
– Мамо, що їсти?
Проголодався, сердешний! Попід кіньми лазячи.
– Ось я батькові скажу, він тобі дасть! Він тебе одучить з кіньми водитись!
Мовчить, тільки сопе.
Дочку, яка народилася через три роки після Кіма, Твердохліб хотів назвати Тракториною або Індустрією. Але цього разу вперлася Маруся.
Після довгих суперечок назвали Кларою. В честь Клари Цеткін.
Дочка – татова мазаниця, так до нього й липне. Як заїде обідати – кида мерщій свої ляльки і – до тата. І коли тато приласкає, од надмірної втіхи, од повноти почуттів починає говорити баском.
Спить і Клара – поруч із Кімом. І Твердохліб, осоловівши од їжі, теж куня за столом. Отак за столом і заснув би – нема сили й звестися.
– Лягай уже спати. Завтра ж знову удосвіта зірвешся.
Не заперечував, звівся. Минув уже той час, коли без Марусі заснути не міг. Лишень, як мимо проходив, провів долонею по налитій спині дружини, похвалив:
– Та й пишна ж ти стала!.. Головиха!..
Маруся лише плечима здвигнула: йди вже, йди!
Занаряджені ще звечора підводи вирушали удосвіта. Дорога ж неблизька, а наказано бути в Хоролівці о восьмій ранку.
П’ять підвід – п’ять їздових. Твердохліб довго думав та гадав, кого послати: роботящих жалко, ледарів же не дуже й зручно. Дуже молодих теж не виходило: ще щось накоять, а тоді з голови спитають.
Врешті вирішили послати постарших. Не інвалідів, а таких, що і в колгоспі од них уже толку не дуже багато: Приходька Івана, Протасія Непідкованого, Мефодія Курочку і на підпряжку зовсім уже молодого парубка Павла Заволоку. Щоб не сказали, що колгосп «Червоний хлібороб» самих тільки дідів і прислав. Хлопцеві немає сімнадцяти, а на вид можна дати всі двадцять. Вимахав з добрячу верству, а ноги, як під ведмедем: досі ще жодної пари чобіт не зносив. Бо в крамниці які не приміряє – малі, а шити – й вола не вистачить. Купували Павлові калоші: людям на валянки, йому – на босу ногу.
Чотирьох їздових набрали, стали голови сушити, кого п’ятого. Щоб за старшого був і, головне, коней доглянув.
Тут Ганжа й напросився:
– Я поїду.
Він на першій підводі і їде. Як сів на передок, як ворухнув віжками, так одразу й задрімав, бо цілісіньку ніч очей не зімкнув, з хворим лошам провозився. Від’їжджав – помічникові наказував ока не спускати з нього. То Йван Приходько, який їхав слідом, уже Ганжу й не чіпав. Обернувся, гукнув до Курочки:
– Як коні, йдуть?
– Ідуть! – весело Курочка.
– То й нехай собі йдуть, а ти паняй до мене! Удвох веселіше.
Курочка з радістю. На дорогу зіскочив, коней до воза Приходькового прив’язав та й підсів до господаря. А згодом те саме зробив і Протасій. Цей уже появився незваний: Заволока з воза власного вижив. Підсів до Протасія та й ну з нудьги нишком бавитись. Звісив босу ногу із воза і притиска підошвою колесо. Як натисне – коні й стають. Протасій уже і свистів, і матюкався, а коні стають та й стають. Мов наврочені. Врешті не витримав: прив’язав чортів до Куроччиної вже підводи та підсів до гурту.
– Угостіть тютюном.
– А в тебе що: не вродило?
– Вродило, та, бач, забув.
– Щось ти, Протасію, дуже забудькуватий став. На нового бичка гроші збираєш?
Протасій одразу ж надувся. Бо Йван спитав, як у око вліпив. Не забув, бач, і досі, як Протасій бичка на вила підняв. А хто б не підняв на місці Протасія? Якби отак узявся чистити гній, упарився та й скинув куфайку. Оглянувся, а бичок гроші дожовує. Цілісіньку пачку висмикнула із кишені вража тварина! Податок збирався до сільради однести, та нечистий напоумив гній спершу почистити. От і почистив: ні бичка, ані грошей!..
– На вже, та не сердься… Ото люди – і слова сказати не можна!
