Читать книгу: «Історія цивілізації. Україна. Том 2. Від Русі до Галицького князівства (900–1256)», страница 6
Аналізуючи морфологічні особливості краніологічної серії зі Старої Ладоги, норманське поховання якої не викликає сумнівів, С. Л. Санкіна та О. Г. Козінцев залучили для порівняння з нею 38 вибірок зі Східної, Західної та Північної Європи, включаючи й шестовицьку. За підсумками проведеного дослідження вони дійшли добре аргументованих висновків про близькість морфологічних комплексів середньовічних германців, населення Старої Ладоги та Шестовиці, основу яких становить поєднання низького видовженого черепа з високими орбітами. Отже, норманський (германський) компонент все ж таки відіграв істотну роль у формуванні шестовицької групи.
Тож загалом антропологічний склад населення Південної Русі утворився внаслідок взаємодії багатьох морфологічних компонентів як слов’янського, так і, частково, неслов’янського походження, витоки яких можна знайти далеко за межами історичних українських земель, а саме: в Центральній Європі, в Південній Балтії, на Північному Кавказі, в Поволжі, Приураллі, Середній Азії тощо. У ньому відбилися складні етногенетичні процеси, що мали місце на теренах сучасної України впродовж тисячоліть.
Для з’ясування рівня етнічного розвитку східних слов’ян наприкінці додержавного періоду варто звернути увагу на цілу низку літописних уточнень:
1) окремі східнослов’янські групи одержали свої назви за місцем розселення – «Прозвашася имены своими, где съдше на котором месте»;
2) всі вони мали внутрішнє усвідомлення етнічної єдності, насамперед через мову, яка і відрізняла їх від народів і племен, що оточували.
Завершуючи розповідь про розселення слов’ян, літописець зауважує, що їх «языкъ» «разидеся», а переходячи до характеристики сусідів відзначав: «А се суть инии языце»; 3) кожна група східних слов’ян на певній території набула характерних особливостей – «Имяху бо обычаи свои и закон отець свои и преданыа каждо свой, нравъ». Розкриваючи цю сентенцію літописець XII ст. дає свою позитивну характеристику лише київським полянам як найбільш, з його точки зору, цивілізованим, а інші племена характеризує як темних язичників «Поляне бе свои отець обычаи имуть кротокъ и тьхъ… а Древляне живяху звериньским образом… и Радимичи и Вятичи и Съверъ один обычаи имяху живяху в лъсъ якоже всякий зверь». Не заперечуючи того, що дещо із розказаного ним про життя племен на різних територіях могло мати місце ще і в часи написання літопису. Загалом ці характеристики стосуються їхнього переддержавного й дохристиянського буття.
Звичайно, варто враховувати суб’єктивну точку зору київського літописця, але факт залишається фактом – на східнослов’янському півдні плем’я полян було безсумнівним лідером.
В археологічному відношенні ситуація в середньодніпровському регіоні є вельми складною. Масовий матеріал (передусім ліпна кераміка) дає змогу для VI–VII ст. локалізувати тут три групи пам’яток, три археологічні культури – корчакську, пеньківську та колочинську, що територіально стикаються в районі Києва та його околицях. Складна археологічна ситуація вимальовується і для наступного історичного періоду (VIII–IX ст.), коли на берегах Середнього Дніпра поряд перебували поселення носіїв культури Лука Райковецької, а також волинцівської та роменської культур.
Звичайно, до появи кордонів між середньовічними країнами сусідні племена, зокрема представники західних і східних слов’ян, могли впереміж проживати на певних територіях (як і представники окремих угруповань всередині східнослов’янської ойкумени). Проживання в одному регіоні одночасно носіїв різних археологічних культур, у яких більшість дослідників убачає представників різних племінних угруповань, обумовлює необхідність звернутися до специфічних особливостей полянського племінного союзу. З цього приводу висловлювалися різні гіпотези:
а) поляни – автохтонне плем’я, котре поступово протягом другої половини І тис. н. е. набирало міці та могутності на берегах Дніпра та Росі;
б) до складу полянської спільності входили літописні білі хорвати, дуліби, бужани, волиняни, уличі й тиверці.
Утім, реальна різноманітність археологічних культур у київському регіоні, що прослідковується протягом кількох століть у другій половині І тис. н. е., дає змогу висловити й припущення, що полянське об’єднання від самого початку своєї історії формувалося на різноплемінній основі. Тобто до його складу ввійшли не один чи декілька племінних союзів, а лише окремі племена (чи їхні сегменти), які й утворили нове угруповання. До речі, основний полянський центр – місто Київ – із самого початку мав міжплемінний характер.
Близьке територіальне розміщення в контактній зоні різних племінних груп та їхнє поступове змішування сприяло швидшому, ніж у сусідів, що формувалися на одній племінній основі, соціальному прогресу, руйнуванню старих родових підвалин, еволюції в бік цивілізації.
На півдні та південному заході групами близьких племен були поляни, сіверяни (західні), древляни та частково дреговичі, волиняни й дуліби, тиверці та білі хорвати; на північному сході – сіверяни (східні), в’ятичі й радимичі; на північному заході – дреговичі, кривичі й новгородські словени. Надалі, внаслідок інтеграційних процесів різного рівня, виділилося два основні державотворчі регіони – вже згадана північна конфедерація та південна «Руська земля» у Середньому Подніпров’ї із перспективами відмінностей і в етнічному відношенні. У Х ст. вони стали відомі у Візантії як північна «Зовнішня Русь» і як вірогідна противага їй на півдні – «Русь Внутрішня». Їхніми основними центрами стали Новгород Великий та Київ. Певною мірою така територіальна розмежованість підтверджується загалом й східними авторами, які згадують дві території – Славонію і Куяву – хоча до двох названих територій додається і третя – Арса у районі Ростова на Волзі (Рис. 3). Але в останньому випадку поки що маємо лише гіпотезу: хоча Ростов і згадується у літописних статтях 862 й 907 рр., але то була лише вставка початку ХІІ ст. Тож упевнено говорити про його існування наприкінці І тис. н. е. нині ще немає достатніх підстав.
Список міст, які згадані у літописному повідомленні про «закликання варягів» – Ладога, Новгород, Ізборськ, Білоозеро, а також у дещо пізнішій літописній статті – Полоцьк, Ростов, Муром означає початкові межі «Верхньої» (тобто «Зовнішньої») Русі, на основі якої пізніше склалися Новгородська та Псковська землі, а в Х ст. виділилася Ростово-Суздальська. Але вищенаведена думка про пізнішу вставку щодо Ростова дає змогу окреслювати кордони «Зовнішньої Русі» дещо південніше Мурома й дещо північніше Смоленська й Полоцька.
Що ж до «Внутрішньої» («Південної») Русі, то її початкові кордони локалізовані у середньодніпровському регіоні з містами Київ, Чернігів та Переяслав. Надалі були приєднані радимицькі й волинські території, а на межі ХІІ–ХІІІ ст. до «руської» зони потрапила й підкарпатська Галицька земля. У північному напрямі на межі І–ІІ тис. н. е. «руське» найменування поширилося до Смоленська і Полоцька (останній найраніше виділився у самостійну удільну структуру серед тогочасних земель-князівств, а далі став «плацдармом» у процесі формування білорусів).
Розподіл на Південь, з одного боку, та Північ і Північний Схід з іншого зафіксовано ще раз щодо першої половини ІІ тис. н. е. А це, своєю чергою, призвело й до відмінностей в організації соціальних структур на територіях названих чималих за розмірами областей іта, очевидно, вплинуло на формування нової самосвідомості у населення, яке там проживало вже у ті часи.
Рис. 3. Центрально-Східна Європа близько 1050 р. (за С. Плохієм)
З цього приводу доволі цікавим є спостереження про те, що різнотипні скроневі кільця, як для багатьох дослідників є етновизначальним індикатором, переважно з’являються після середини X ст. – тобто тоді, коли майже всі мікрорегіони південноруських земель стають об’єктами тотальної феодалізації. Використання і популярність цих виробів серед різних прошарків тогочасного люду дають змогу вбачати в цьому явищі спробу й певний символ консолідації (щоправда, запізнілої) всіх прошарків консервативного автохтонного угруповання в протистоянні (зокрема і в одязі та прикрасах) племінно-космополітичному великокнязівському оточенню та їхнім прибічникам на місцях.
Інтенсивні мікроміграційні процеси (особливо у верхніх прошарках суспільства) були пов’язані також зі становленням та зміцненням верховної власності держави на племінні території й проникненням туди представників великокнязівського київського апарату. В літописах зафіксоване переселення Володимиром Святославичем «кращих мужів» із північних районів на південь для оборони від степняків на рубежі І–ІІ тис. н. е. Та й «відкритість дверей» у великокнязівських військових формуваннях для професіоналів незалежно від їхньої етнічної належності сприяло відмиранню старого відособлення. Втім, такі контакти серед розселеного на значних просторах мас простого люду мали мізерну частку від загальної кількості випадків.
Визначення етнічного складу населення південноруських земель на межі І–ІІ тис. н.е. за археологічними даними можна провести таким чином. Виділивши характерні ознаки, притаманні для більшості поховань конкретного мікрорегіону в певний час (спосіб поховання і розміщення померлого щодо давньої поверхні, орієнтація, улаштування поховальної споруди, розташування в могилі та деякі властиві деталі супровідного інвентарю, відмінності в поводженні з окремими його категоріями), тобто для поховань місцевих жителів, і, знайшовши аналогії серед поховальних пам’яток інших земель, нетипових для певної місцевості, встановлювався етнічний склад померлих на окремих могильниках. При цьому враховувалася певна асинхронність у розвитку поховальної обрядовості в різних районах південноруської території. Наприклад, обряд кремації на Дніпровському Лівобережжі використовувався досить довго порівняно з Правобережжям (на Київщині відносно рано з’явилися трупопокладення в підкурганних ямах під певним впливом християнства).
Порівняння могил X ст. за обрядом інгумації та кремації на всій території Дніпровського Лівобережжя дає цікаві результати в плані співвідношення місцевих та захожих груп населення. Так на могильниках Чернігова, Седнева, Клонова, Табаївки в Подесенні переважають добре датовані поховання за обрядом кремації, тоді як на Гущинському, Кветунському некрополях у цьому районі зафіксовано більше поховань за обрядом інгумації, що свідчить про проживання в останніх «гарнізонах» значної кількості вихідців з інших земель, зокрема з Правобережжя Дніпра. Присутність переселенців із Київщини встановлюється хоча б наявністю у Кветуні на Середній Десні, як і в київських околицях, дерев’яних обкладок могильних ям, котрі були зроблені не з колод, а з гладко тесаних брусів чи товстих дощок. Щодо Шестовицького могильника під Черніговом це підтверджується й антропологічними даними.
Могили переселенців за обрядом кремації відомі на Правобережжі Дніпра, передусім у Києві. Звичайно, це були не лише вихідці з Лівобережжя, а й переселенці з північних районів Русі. Аналогічні поховання зафіксовані й в інших центрах Київщини – Китаєві, Білгородці. Окрім обряду кремації, на Правобережжі (Віта Поштова, Київ, Нежиловичі, Зарубинці) в ряді могил досліджені трупопокладення на рівні давнього горизонту – також не властивий для цієї місцевості на межі двох тисячоліть поховальний обряд. Вірогідно, це були переселенці зі Східної Волині (нащадки древлян), хоч не виключено, що і з інших територій. А знахідки біля с. Нежиловичі семипроменевих скроневих кілець конкретно вказують на переселення з території літописних радимичів. Вони, найімовірніше, були необхідні тут для будівництва та наступної охорони ланки Змійових валів (некрополь містився поблизу однієї із ліній).
Тобто маємо численні свідчення того, що поступово літописні племена сходили з історичної арени. Та про час зникнення племінних назв зі сторінок давньоруських джерел варто зробити одне серйозне застереження. В історичних та частині лінгвістичних досліджень відзначалося, що у порічних записах уличі востаннє згадуються під 885 р., дуліби – в записі під 907 р., поляни й тиверці – під 944 р., деревляни – під 990 р., сіверяни – під 1183 р. і т. д. Із цього робився висновок про функціонування деяких «племінних» назв навіть у часи феодальної роздробленості на Русі. Проте такий перелік викривлює справжній стан справ та ґрунтується на недопустимому об’єднанні різних (хоча й споріднених) етнічних назв та назв географічних (етнонімів і топонімів). Так про древлян літопис повідомляє останній раз не під 990, а під 945–946 рр. в знаменитій розповіді про помсту Ольги за смерть свого чоловіка Ігоря. А під 997 р. згадується житель Деревської землі; пізніше (як і в більш ранніх записах) використовується лише топонім (а не ім’я племені) – Дерева, Деревська земля.
Начебто «останнє» повідомлення про сіверян (під 1183 р.?) – це знову-таки запис про те, що Володимир «иде на Северьскые городы» – із використанням географічної назви, відомої, до речі, і після XII ст. Про людей – сіверян (або точніше – северу) востаннє згадується за півтора століття до того – у повідомленні про завоювання Чернігова Мстиславом Володимиричем Тмутараканським 1024 р. Список таких прикладів можна продовжити. А тому варто пам’ятати, що власне етнічні назви – найменування людей (етнічних або діалектно-етнічних груп) «затухають» в записах не пізніше як наприкінці X – початку XI ст.; в наступних літописних повідомленнях вони іноді «виявляються» в історичній територіальній (географічній) номенклатурі, можливо, відомій ще Нестору Літописцю.
Окрім того, не варто забувати, що нам невідомі етнічні самоназви, хоч би до якого періоду розвитку східних слов’ян вони належали. Ми знаємо лише ті слов’янські етнічні найменування, які були відомі київському літописцю, і знаємо їх у тій формі, в якій вони дійшли до Києва (або в окремих випадках і до Новгорода Великого). Це означає, що серед літописних етнонімів можуть бути і самоназви, і терміни, котрими користувалися для означення яких-небудь лінгвоетнічних груп кияни або ж інші сусіди означених цими термінами спільнот. А самоназви не обов’язково відображені літописом у тій формі, в якій вони використовувалися як племінні назви: вони могли бути зафіксовані лише в тій формі, котру отримали в часи появи у Києві, коли попередніх племен насправді, можливо, вже б не було (Хабургаев, 1979, с. 165–167).
З усього вищевикладеного можна зробити лише один висновок: східнослов’янське суспільство загалом і його південна частина зокрема напередодні появи й в часи формування Київської Русі у своєму розвитку проходило стадію, що була притаманною і для інших європейських народів.
Звертаючись до початкового етапу в історії Русі, можна погодитися з твердженням про основну особливість політичної системи нового державного утворення, котра проявлялася в тому, що його функції виконувалися здебільшого військовою організацією, у східнослов’янському варіанті – князівською дружиною. Саме вона створювала органи управління центральної великокнязівської влади та виконувала суто військові функції (збір додаткового продукту та його перерозподіл, частково через контроль над зовнішньою торгівлею; підпорядкування нових земель та їхня інтеграція в державну систему; охорона території, на яку поширюється центральна влада; організація походів на сусідів). Пізніше ці функції розширювалися, модернізувалися, що мало відбиття в політичній історії країни, соціально-політичних відносинах на Русі.
Говорячи ж про політичний устрій та соціально-економічні відносини, весь давньоруський період можна розділити на два етапи: ранньофеодальної монархії (ІХ – ХІІ ст.) та феодальної роздробленості (ХІІ–ХІІІ ст.). На першому з них основні імпульси управління здійснювалися зі столиці держави, а на другому ефективно розвивалися і центри удільних князівств, що було типовим для інших європейських країн. На різних східнослов’янських територіях у той чи інший час переважали монархічні або республіканські феодальні тенденції, набирали переважної ваги відцентрові й доцентрові сили, зміцнювали власне становище або ж занепадали окремі князівські родини. Лише Київська земля так і не виділилася у спадкоємну вотчину якої-небудь гілки Рюриковичів, не склалася в окреме незалежне князівство.
Аж до трагічних подій 40-х років XIII ст., тобто до монголо-татарської навали, її вважали власністю великокнязівського столу й навіть загальнодинастичною спадковістю всього давньоруського князівського роду. Тож увесь період існування цієї держави варто іменувати києворуським, а володимирський та московський відносити вже до історії етнічних росіян.
Конкретна суть давньоруського феодалізму полягала в державній належності земельних володінь, які роздавалися великим князем київським чи володарем окремої літописної землі, але не лише як приватним магнатом, а як носієм державних символів. Права володаря залежали від володіння відповідним князівським столом. Тобто такий «державний» феодалізм характеризується виростанням землеволодіння безпосередньо з відносин панування. Походження визначало й суттєві моменти феодальних відносин, серед яких, окрім вищеназваного, є ще два.
Перший з них – домінування «волості» як форми землеволодіння й підпорядковане значення «вотчини». Другий – панування централізовано-рентної системи експлуатації «волості» князями при наявності й «вотчинної» – в доменіальних володіннях. Тобто, на відміну від повної, відчужуваної власності, характерної для феодальної Західної Європи, в Європі Східній на першому місці була власність умовна, тимчасова, невідчужувана.
Але це зовсім не говорить про відсталість соціально-економічного розвитку населення східноєвропейського регіону. Адже існує аргументована думка, що західноєвропейська модель феодалізму є лише конкретним (можливо, навіть унікальним) політичним варіантом в історії, а не власне етапом. Та й конкретні факти вказують на те, що до XIII ст. східна модель розвитку суспільства випереджала за якісними показниками західноєвропейський світ в економічному плані, а міста Візантії та Русі помітно відрізнялися від західноєвропейських і мали чимало спільного з урбаністичними центрами Сходу.
Такі твердження логічно пояснюються навіть географічним положенням середньовічних суспільств чорноморсько-середземноморського регіону, центром якого в цей час була Візантійська імперія. Унаслідок цього спільні риси давньоруському феодалізму можна шукати не лише на Балканах, а й далі на південь, зокрема в середньовічному Єгипті. Звичайно, це було не лише відбиття процесів у контактній зоні між цивілізаціями Сходу і Заходу, а конкретні прояви загальноісторичних закономірностей. На відміну від тих самих Єгипту або Візантії, де зафіксовані етнічна відособленість панівних прошарків (у першому з названих випадків) чи часта зміна династій (в другому), на Русі від самого початку правили лише Рюриковичі, представники яких були доволі швидко асимільовані слов’янами.
Згадаймо з цього приводу хоча б імена перших князів: Олег та Ігор – в основі скандинавські, а в третьому поколінні вже Святослав – суто слов’янське. Наведемо красномовний факт: із 56 скандинавських імен русько-візантійського договору 944 р. лише 7 увійшли в обіг на Русі.
Говорячи про середньовічну європейську цивілізацію, її часто називають теократичною, маючи на увазі те, що панівне становище в ній мала всепроникна концепція християнського Бога. Тож більшість дослідників доби Київської Русі розглядають християнський чинник як цементувальний у формуванні вже згаданої народності після офіційного прийняття нової віри східними слов’янами 988 р. Це було притаманно для розробок радянських часів, але підтримується багатьма дослідниками й нині.
Думки наших сучасників і попередників підтверджуються певними даними середньовічних писемних джерел. Зокрема про об’єднувальну роль церкви в часи феодальної роздробленості свідчить, зокрема, звернення київського митрополита Никифора до князя Рюрика Ростиславича, зафіксоване під 1195 р. у Іпатіївському літописі: «княже, мы есмы приставлены в Роускои земл’ от Бога. востягивати вас от кровопролитыа. ажь ся прольяти крови крстьяньскои в Рускои землі». Все, начебто, цілком зрозуміло. Але при цьому не враховується те, що стосовно всієї Європи загалом і слов’янського світу зокрема православ’я й католицтво не мали певних кордонів на значних територіях, а тому вони не можуть виступати етновизначальним критерієм для окремих народів. Тож постулат «православ’я – народність» не варто розглядати як аксіому. Адже східний варіант християнського віровчення був сприйнятий не лише предками сучасних українців, росіян та білорусів, а й болгарами, сербами, македонцями та іншими, які, хоча і створили Східнохристиянський світ, все ж таки залишилися на засадах власного етнічного самоусвідомлення. Не варто забувати й про те, що особливості конфесіональної спільноти та етносу в більшості випадків досить різняться.
Християнська віра на Русь поширювалася передусім через Кримський півострів у Середнє Подніпров’я, а потім і на інші території. Згадаймо у зв’язку з цим хоча б літописну легенду про перебування апостола Андрія з учнями на київських горах: «И заутра въставь рече к сущимъ с нимъ оученикомъ. видите горы сиа. яко на сихъ горахъ въсияєть благть Божиа. имать и городъ великъ быти. и цркви мьноги има Бъ въздвигнути. и вшедъ на горы сиа и блгся. и постави крсть».
Але можна виділити ще один шлях поширення цього віровчення – через Карпати. Щодо цього варто згадати про один історичний епізод: коли на початку 977 р. празький єпископ Войцех дорогою з Угорщини в Гнєзно прибув до Кракова, що належав того часу до його єпархії, то наштовхнувся на православний обряд, у чому угледів ущемлення власних прав як голови своєї єпископії. Ще більше обурило майбутнього польського святого те, що церковнослужителі, які проповідували в Кракові, були поставлені з Болгарії (найвірогідніше – з Охріда), підвласної в ті часи константинопольській патріархії. Справа дійшла до розправи над обрядом, але не за його слов’янство, а лише у зв’язку із забороненим послухом Східній Церкві. Допускалася навіть можливість існування слов’янської єпископії на території Малопольщі. У такій ситуації Візантія могла конкурувати на ідеологічному полі та зберігати певний час свій «плацдарм» на західному боці Карпат аж до згаданих подій самого кінця Х ст. Тому може бути закономірним припущення про те, що протягом усього раннього періоду християнство проникало на східнослов’янські землі (і насамперед до їхньої південної зони) і це в основному було православ’я. З початку ІІ тис. н. е., коли повністю оконтурилися кордони Давньоруської держави, питання про пріоритет православ’я чи католицтва остаточно розв’язувалося на користь першого з них.
Проповіді в християнських громадах східних слов’ян вели священники, які ще з кінця І тис. н. е. готувалися із представників місцевого люду. Але серед вищого духовенства перебувало й чимало вихідців з інших європейських країн. Передусім це стосується корпусу митрополитів, яких призначали на патріаршому синоді у Константинополі, а сам акт інтронізації відбувався у Києві за погодженням з великим князем. З кінця Х по 40-ві роки ХІІІ ст. відомо 22 митрополити. Переважно це були греки за походженням, окрім Іларіона та Клима Смолятича, яких князі Ярослав Мудрий та Ізяслав Мстиславич висунули на саму верхівку церковної ієрархії зі східнослов’янського середовища без патріаршого благословення. Показовим є те, що в другому випадку, 1147 р., два єпископи – новгородський Нифонт і смоленський Мануїл відмовилися брати участь у виборах руса на митрополичу посаду, мотивуючи це тим, що «не есть того в закон яко ставити епспомъ митрополита. безъ патриарха. но ставить патриархъ митрополита».
У зв’язку із цим цілком логічним є з’ясування того, наскільки ставленики Константинополя відображали патріаршу, а заразом й імператорську ідеологію, і чи ставали вони русами духом. Адже у Візантії було вироблено концепцію ієрархії правителів і держав, що в ідеалі та в цілості своїй обіймала весь світ. На чолі цієї ієрархії стояв імператор, оточений підлеглими йому володарями, які вважалися ідеалізованими членами його родини: англійський правитель був йому лише другом, болгарський – сином, руський – небожем. Карлові Великому було неохоче надано статус брата. Відповідно варіювалися й титули цих правителів: володар, владний правитель, король, навіть імператор.
Уся ця ієрархічна система візантійської ідеології мала давню історію. Вона почала складатись у той час, коли формувались засади Східнохристиянського та Західнохристиянського світів, різниця між якими була пов’язана з принципово різним співвідношенням інститутів держави й церкви в часи раннього Середньовіччя у Західному та Східному Середземномор’ї. У першому випадку простежується низка досить нестабільних, навіть ефемерних держав, що сформувалися на території колишньої Західно-Римської імперії варварами-єретиками – як їх сприймало романомовне населення – германцями-аріанами (остготи, вестготи, вандали та інші племена), але водночас і єдиний духовний центр для всіх правовірних, православно-католицьких християн Нікейського символу віри – Рим, Ватікан. На Сході ж, навпаки, у межах могутньої централізованої імперії на чолі з правовірним імператором перебувають чотири теоретично рівних патріархи: Олександрійський, Єрусалимський, Антіохійський та Константинопольський, ураховуючи те, що між їхніми ієрархами перманентно вибухає конкуренція і чвари, у розв’язанні яких саме імператор здебільшого виступає третейським суддею.
Римський папа один, і його авторитет був безперечним, тоді як держав існувало багато, вони виникають, вступають у суперечки одна з одною і зникають, а при цьому ними (зазвичай) правлять королі-єретики. Тому звідси – концентрація уваги на папі, визнання за ним як за намісником апостола Павла вищого авторитету на землі. А на Сході – четверо патріархів і вони суперничать між собою, а правовірний імператор один, він не лише над чиновниками та армією, а й над патріархами. І так велося із віку в вік у візантійському баченні світу. Навіть у ХV ст. нікому з чужинців не було дозволено іменуватися імператором римлян.
Власних поглядів візантійці не змінювали аж до самої загибелі їхньої держави. Навіть наприкінці ХІV ст., коли імперія їхня обіймала територію, ледве більшу за територію Царгорода, візантійський патріарх звертаючись до норовистого московського князя, наголошував, що варто пам’ятати, князь – всього-на-всього місцевий правитель, тоді як візантійський імператор – імператор римлян, тобто всіх християн. Те, що володіння цього імператора в облозі у поган, значення не мало. У світі й у вселенській церкві в імператора – особливі прерогативи.
У такий ситуації в релігійній сфері про «патріотизм» вищого духовенства Русі в перші століття ІІ тис. н. е. говорити доволі проблематично. Митрополити справді бажали миру та спокою в країні східних слов’ян, але лише в плані їхнього стабільного підданства імперії хоча б щодо ідеології, адже імперія безпосередньо направляла їх сюди для реалізації вищезгаданої вселенської ідеї.
Варто пам’ятати й про специфіку взаємостосунків на Русі між світською та церковною владою (на відміну від тієї самої Візантії). Остання була досить незалежною від першої, маючи власним джерелом Вселенського патріарха Константинопольського. А таке відносно незалежне становище митрополита робило його відносно самостійною силою. Можливо, що несприйняття русина Клима на митрополичу кафедру 1147 р. двома із кількох єпископів було спричинено не лише порушенням церковного протоколу призначення на важливу для Константинополя посаду, а й невпевненістю візантійських церковних кіл у його повному підпорядкуванні імперській ідеологічній доктрині.
Окрім митрополитів та їх безпосереднього оточення, таку ідею, ймовірно, сповідувала і певна частина колективів ортодоксальних церковнослужителів – греків за походженням. Вони перебиралися на Русь починаючи з кінця І тис. н. е. (після хрещення частини русів за патріарха Фотія в 60-х роках ІХ ст., а пізніше й княгині Ольги в столиці Візантійської імперії в середині Х ст., Володимира Святославича в кримському літописному Корсуні – античному Херсонесі 988 р. тощо). Але більшість священників все ж таки була місцевого походження і свято вірила в єдність Русі. Саме вони й були істинними поборниками «Руської землі».
Протистояння візантійських та давньоруських інтересів мало яскраве розкриття в канонізації святих – одного з основних символів християнських середньовічних держав. Так, за часів Ярослава Мудрого, Київ і надалі висловлював власні домагання до константинопольської патріархії, добиваючись розширення прав давньоруської митрополії та поступового виходу її з-під опіки патріарха та візантійського імператора. Одним із пунктів цієї програми стало бажання канонізації низки руських святих. Великий князь київський Ярослав уперто наполягав на визнанні святими княгині Ольги, варягів-християн (батька і сина), які були вбиті у Києві язичниками на початку правління його батька Володимира Святославича, а також своїх братів Бориса і Гліба. Канонізація Ольги та варягів-мучеників була рішуче відхилена Візантією, але вимоги Ярослава щодо Бориса й Гліба зламали супротив імператора та кліру. Князю вдалося добитися канонізації власних братів і тим самим увінчати ореолом святості й власну владу.
Державно-політичне значення культу Бориса й Гліба полягало в осудженні князівських протистоянь, у бажанні скріпити державну єдність Русі на основі чіткого витримування феодальних взаємостосунків між князями: всі вони – брати, але старші мусять захищати молодших, а молодші, своєю чергою – підкорятися старшим. Це загалом відповідало й візантійській глобальній концепції (можливо, саме тому й була отримана імператорська згода). Лише пізніше, саме наприкінці ХІ ст. або на початку ХІІ ст., культ згаданих князів-мучеників був трансформований у військово-феодальний культ захисників землі Руської.
Певне затягування канонізації простежується щодо Антонія та Феодосія – настоятелів Києво-Печерського монастиря, які характеризували власними діяннями погляди різних угруповань ченців. Напевно, слід відмовитися від оцінки чернечої братії як єдиного політичного колективу. Хоча прийнятий Печерським монастирем Студійський статут відрізнявся особливо суворими принципами, братія не була співдружністю однодумців. Вона складалася з окремих особистостей з притаманними їм симпатіями й антипатіями, різним соціальним походженням, з певними національними рисами (присутність ченців-греків і варягів у монастирі засвідчена чисельними повідомленнями писемних джерел). Києво-Печерський монастир не був окремим бастіоном у морі грекофільських настроїв духовенства на Русі Х – ХІ ст., як це нерідко намагаються показати в історичній літературі. Не піддаючи сумніву наявності програми виховання власних, національних кадрів руської духовної ієрархії, варто визнати, що реалізація цієї програми могла здійснюватися по-різному. Таке можна допускати не лише щодо згаданого Печерського монастиря, а й до багатьох інших церковних центрів. Тому варто говорити про те, що Церква відігравала важливу, хоча й відносну, роль в єднанні русів у часи існування першої східнослов’янської держави. На почуття єдності впливав і світогляд інших соціальних груп. Але розвиток етнічних процесів різного рівня не був ізольованим від соціально-економічних та політичних факторів, які були присутніми в кожному конкретному суспільстві. Він нерозривно переплітався з ними, взаємоперетинався та залежав від них.
