Ключі Марії

– Ні, – Адік перейшов на серйозний тон. – Почекай ще, посидь там. Недовго. Ось тобі премія, – він витягнув з кишені три сотки в євро. – Тримай і ні в чому собі не відмовляй. О! А що це в тебе? – він видивився на Олегів посинілий зап’ясток.

Рукав куртки знову прикрив зап’ястя.

– Чорт його зна, – стиснув Олег плечима. – Можливо, уві сні забився?

Розділ 6

Львів, травень 1941. Богданові Куриласу телефонують з НКВС

Професор Богдан Курилас відчув за спиною скрадливі кроки.

– Тобі ще довго, Даню? – запитала дружина майже пошепки.

– Ні, вже закінчив.

– Телефонували від Марковичів… Тобі ще поголитися треба!

Професор озирнувся: дружина вже була в сукні, купленій ще до війни, але жодного разу не вбираній, волосся мала накручене, сама намальована. На свої понад сорок виглядала значно молодшою. Професор був старший від неї на десять років, але чувся геть не старим, а скоріше втомленим. Те, що пережили вони від початку російської окупації, скидалося на справжнє пекло, коли маси людей заметушилися, наче мурашки.

Що й казати!.. Люди поділилися на тих, що зі своєї землі не рушаться нізащо, бо залишитися з народом – це національний обов’язок, та й росіяни, мовляв, уже не ті, що були колись, вони ж бо йдуть у Європу, отже, мусять достосуватися до нових вимог. І головне – це ж Україна, хоч і червона, тому треба зоставатись на місці, займати посади і впливати на події. Але другі, ті, що зустрічалися з большевиками раніше, були переконані, що вони аніскілечки не змінилися і ніколи не зміняться, тому вирішили тікати. Треті вважали, що нема чого панікувати і приспішувати події, а варто приглянутися до нових порядків і тільки тоді щось вирішити.

Незважаючи на всі перетікання люду в різні напрямки, Львів не вилюднів, а навпаки став раптом мільйоновим містом, усі вулиці були забиті автами, возами, бричками, тлумами людей. Утікачі з усієї Польщі згромадилися тут, шукаючи порятунку від німців, але дуже скоро багато хто переконався, що потрапили вони в ще більшу халепу. Як з’ясувалося, мали рацію ті, що втекли, майже всі вони вижили, особливо це стосувалося інтелігенції, бо та, що залишилась, зазнала депортації на Сибір, до Середньої Азії та Казахстану.

Усіх вразив пролетарський і страшенно занедбаний вигляд російського війська – грубі, наче сокирою витесані обличчя, стривожені очі і втомлені рухи. Здавалося, вони ледве ноги волочили. А проте зі зброєю не розлучалися, з кожного військового авта виднілися наїжені багнети. Їхні комісари боялися, що контакти з місцевими розкладуть армію, тому червоноармійцям було заборонено розмовляти і зближатися з будь-ким. З населенням частіше намагалися контактувати агітатори й комісари, але й вони, хоч і напхані гаслами, не могли відповісти на дуже прості питання. Наприклад, чому у вас усі так бідно одягнені? Адже вигляд цивільних визволителів мало чим відрізнявся від військових, вони мали на собі жахливе збите взуття, часто це були чоботи, не мали білизни, гарно вбраний місцевий робітник скидався їм на буржуя, відтак львів’яни стали вдягати щось найгірше, що в них було, аби не вирізнятися і не потрапити в халепу, бо вже не одного простого робітника було затримано за його буржуйський вигляд.

Визволителів на Західній Україні називали совєтами або рускими, бо всі вони розмовляли російською, співали тільки казьонні російські пісні, та й домінували там росіяни. Місто вкрили плакати з зображенням Маркса, Лєніна і Сталіна, на будинках замайоріли червоні прапори, які дуже швидко вицвітали, але їх ночами міняли на нові. Нашвидкуруч склепані картонні пам’ятники, помальовані під бетонні постаменти, за першого ж дощу розлізлися й опали. На людних вулицях цілими днями ревіли динаміки з червоноармійськими піснями, в яких лунали фантазійні плани завершити переможний похід на берегах обох океанів, бадьорі новини звучали на одну й ту ж тему: яке чудове життя настало на звільненій землі і в яких злиднях загниває буржуазний світ, але ми його визволимо.

Нові люди, які з’явилися зі сходу, хутко зайняли всі відповідальні місця, зайняли керівні посади, а «експлуататори» змушені були випродувати з хати все, що залишилося від колишнього «буржуазного» життя – одяг, начиння, картини, виносячи те все добро на торговицю. Вищих польських та українських урядовців, суддів, купців, домовласників, старшин і поліцію вивезли в Казахстан і Сибір. Більшість із них були потім розстріляні.

Ті, що втікали до німців, не прощалися, брали з собою лише найнеобхідніші речі; щоб ніхто не запідозрив їхнього наміру, виходили з дому, наче на прогулянку, і не поверталися. Кожен, звичайно, мав своє уявлення про те найнеобхідніше, що варто прихопити в небезпечну дорогу, але одна річ усіх їх єднала – ключ від помешкання. Він залишав надію на повернення.

В перші дні окупації кордони ще не були встановлені, а совєтські прикордонники не орієнтувалися в терені, тож втікачам здебільшого вдавалося подолати той уявний кордон. Біда натомість підстерігала євреїв, які намагалися втекти з Польщі, чомусь саме їх виловлювали і відправляли назад, але багатьом все ж вдавалося прорватися й вони ночували в парках і скверах, на двірці й у школах. Але несподівано совєти пішли на поступки і відкрили кордон на три дні. А потім закрили і виставили стежі, які виловлювали втікачів.

Син професора, Олесь Курилас, член молодіжної ОУН, не міг сподіватися нічого доброго від нової влади, тому теж подався на той бік, хоч і не відразу. Однак для професора покинути рідні стіни – оці високі стелажі, забиті книжками, і купи рукописів – викінчених і невикінчених – було понад силу. «Будь-що-будь, я не покину їх», – казав він, зиркаючи з таким розчуленням на полиці, що це було промовистіше за будь-які пояснення. Від сина жодної звістки вони не мали, але нещодавно один із підпільників, які снували туди й назад, повідомив, що Олесь у Кракові, працює в газеті «Краківські Вісті» художником.

Незабаром помешкань для нуворишів забракло, і нова влада знайшла дуже простий, але ефективний спосіб, як зарадити цій проблемі – вона насильно підселяла до помешкань львів’ян новоприбулі сім’ї. У професора Куриласа було п’ять кімнат, а стало дві. У решті трьох оселилося аж три сім’ї галасливих комуністів. На щастя, в помешканні було дві лазнички, отже не мусили свою ділити з прибульцями. Однак була спільна кухня, де зранку до вечора хазяйнувала тестьова «госслужащєго» і брязкала баняками, а коли приєднувалися до неї інші господині, зчинялася сварка, яку лиш увечері мирили чоловіки. Була в професора й служниця, яка готувала їсти, прала й прибирала, але її арештували після того, як вона обізвала тестьову «госслужащєго» старою шваброю.

Цей постійний галас за стінами – сварки, дитячий плач, радіо на повну потужність – давався взнаки, і професор мусив затикати вуха, щоб мати змогу працювати в тиші. Він перепробував і вату, і мокрі серветки, і дійшов висновку, що найкращою затичкою є свіже тісто – швиденько замішував ложку борошна з водою, ліпив дві кульки і все – можна хоч з гармати стріляти. Дружина, знаючи цю милу звичку чоловіка, мусила махати йому перед очима рукою, щоб він її помітив, а потім писати йому на папері те, що збиралася сказати.

Але сьогодні це виявилося зайвим: була неділя, і всі квартиранти подалися гуляти до парку. В будинку нарешті запанувала тиша. Лише з вулиці долинали приглушені марші з гучномовця, і час від часу дзеленчали трамваї. Чудова нагода попрацювати, але їх чекала гостина в Марковича, з яким разом викладали в університеті.

Професор скинув окуляри й протер очі. Перед ним лежав збірник документів хрестового походу, але цікавив його лише один документ – невелика хроніка, яку написав лицар з Галича, повернувшись додому. Цю хроніку він читав і раніше, але зараз мусив читати якомога уважніше, до кінця не розуміючи, чого від нього хоче полковник НКВС Олег Ваврик. Кілька днів тому він зателефонував Куриласові, запопадливо попередивши, що жодних претензій до товариша професора в нього нема, але дуже хоче з ним перебалакати. Перша думка була: хоче завербувати, зробити стукачем? Але який сенс? В університеті і без нього є кому стукати. Тим часом полковник, мабуть, щоб зняти з нього напруження запитав:

– Чи ви, товаришу професор, читали хроніку Ольгерда в збірнику, присвяченому хрестовим походам?

Запитання ошелешило професора. Чого-чого, а такого запитання від чекіста він не чекав.

– Так. Читав.

– Тоді я попрошу вас перечитати її ще раз, – м’яко, але наполегливо порадив полковник. – Так би мовити, освіжити в пам’яті. А в понеділок чекаю о другій у себе.

– Перепрошую… О другій у мене лекція.

– Ми знаємо. Вас замінить професор Михайло Рудницький*. Він уже попереджений.

– Е-е… добре… А-а… де «в себе»?

– На Пелчинській*. Невже не знаєте?

Пролунав сміх, і слухавку поклали.

Розділ 7

Київ, жовтень 2019 року. Несподівана гостя, яку важко здивувати

Щавлева кислота, навіть щедро розпущена водою, виділяла гострий запах, який щипав у ніздрях. У цьому прозорому розчині на дні літрового слоїка лежала грудка ствердлої глини, з якої виглядали обідець і край печатки сиґнета. Вже двічі витягував Бісмарк його з води на газету і намагався проштрикнути штопфером і навіть знайденим у коробці з гуталінами старим шилом з масивним дерев’яним руків’ям. Процес рухався у правильному напрямку, але не досить швидко. Наполегливі проколи шилом допомагали штопферу відколупувати тонкі шари розмоклої глини. Щоб не втрачати терпіння, Олег за роботою попивав коньяк. Йому навіть здавалося, що коньяк він п’є, щоб забити запах кислоти.

У якийсь момент Олег помітив, що глина ніби почала ледве помітно відставати від обідця, і він запхав у роз’єм найтонший штопфер і натиснув. Від грудки глини відпав шматочок, оголивши темну печатку персня. Азарт охопив Бісмарка. Він знайшов шматочок фланелі і став старанно стирати з печатки глиняний наліт. Золото чистилося легко, і дуже скоро Бісмарк прикипів поглядом до зображення, що відкрилося, до двох лицарів зі щитами і мечами, що сиділи на одному коні. Зображення здавалося наївним, але ця наївність тільки підкреслювала довжелезну часову дистанцію, що простягнулася між нинішнім моментом і епохою, коли цей перстень уперше одягнули на палець.

– Цікаво, скільки за нього запропонують на онлайн-аукціоні? – замислився Олег.

Несподіваний дзвінок у двері змусив його здригнутися. І одразу охопив переляк, адже так просто прийти до нього без попередження міг тільки Адік, якого він, зрештою, запевнив, що більше нічого під муром Софійського собору не викопав.

Машинально Бісмарк опустив частково очищений перстень в розчин щавлевої кислоти, а слоїк сховав під стіл, подалі від очей. Штопфери, шило і шматочки глини – все, що лежало перед ним на газетці, загорнув і сховав у верхню шухляду. Ще раз окинув поглядом кімнату, чи не залишилося щось, що може зрадити його недавнє заняття.

Відчиняв двері, навіть не запитавши, хто там. А відчинивши, обімлів.

Перед ним стояла, похитуючись, Ріна у яскраво-жовтій куртці-вітрівці. Вочевидь, вже випила. Рукою вона притримувала на плечі лямку шкіряного наплічника.

– Що, не чекав? – видихнула і посміхнулася.

– Ні, – признався Олег. – Та і я ж… Я ж тобі адреси не давав.

Ріна махнула рукою і зробила крок вперед. Бісмарк відступив, пропускаючи її в коридор. Вона скинула черевички, ледве потрапила петлею куртки на гачок вішалки і пройшла, похитуючись, далі. Вже в кімнаті відсунула стілець від столу і всілася. Свідомо впустила наплічник на підлогу, провівши його падіння саркастичним поглядом. Роззирнулася і звернула увагу на застелену розкладну канапу.

– Ти що, на канапі спиш? – щиро здивувалася.

– Так, а що?

Вона гмукнула і несподівано гикнула. Обернулася до Олега. Попросила води.

Гикавка минула разом з першим ковтком.

– Ти мене погодуєш? А то я щось зголодніла!

– Можу вермішель зварити! – запропонував Бісмарк. – І шпротний паштет є!

– Паштет залиш собі, – Ріна махнула рукою. – А вермішель звари! Це можна! Дитинство згадаю.

Олег мовчки пішов на кухню. Поставив каструлю з водою на вогонь.

– Отже, у тебе ще серйозних стосунків не було! – міркувала вона, жуючи вермішель і знову озираючись на канапу.

– Чому ти так думаєш?

– Ти знаєш, що дівчата бачать в канапі?

– Що?

– Розпусту і випадкові ночі!

– Ну я тут один живу, мені вистачає, – промовив Бісмарк. – Вона, до речі, не стара. Сам купував.

– Ага, – кивнула Ріна. – Була б у тебе подруга, змусила б ліжко купити.

– Та була, і не одна, – Олег знизав плечима. – І не змусили.

– Тому, що зрозуміли – ти їм не підходиш. Як і твоя канапа. Коньяку наллєш?

– А якщо в мене нема?

– Тоді у мене є, онде! – вона опустила погляд на шкіряний наплічник, що лежав на підлозі біля її ніг.

– Наллю, і в мене є, – промовив Олег.

Налив і їй, і собі.

– Здається, мене знову накриває, – в її голосі зазвучало занепокоєння.

– Що тебе накриває?

– Депресія, страх.

Вона вихилила чарку і запитально подивилася на господаря.

Він знову налив.

– Може, тобі потрібен психолог? – припустив Олег.

Ріна важко зітхнула, подивилася на свій манікюр і враз немов заново ожила.

– Ти що-небудь викопав? – запитала вона раптом, «вистріливши впритул» пильним поглядом в очі Бісмарку.

– Звідки ти знаєш? – Олег відчув острах.

– Ну, ти ж чорний археолог? Сам розповідав.

Олегів переляк минув. Він дивився їй в очі і не бачив у них жодної небезпеки, тільки ознаки чи то меланхолії, чи то п’яної спроби зібрати в «пучок» розсіяну увагу.

– Можу показати, – обережно запропонував.

Думав, що ось у цей момент її очі спалахнуть, і погляд зміниться на спрямований і гострий. Але цього не сталося.

– Ну покажи, – вона знизала плечима.

Просто так показувати свою найціннішу знахідку, яка викликала в нього захоплення, людині, якій, здавалося, захоплення було не притаманне, не дуже хотілося. І Олегові спали на гадку менш цінні здобутки останнього часу: монети, медалі, іржавий револьвер.

Але показувати їй знахідки, що не мають вартості, теж не хотілося. Вона обов’язково гмукне і, чого доброго, почне над ним іронізувати.

– Гаразд, – в Олеговому голосі прозвучала рішучість. – Тільки ти нікому ні мур-мур. Зрозуміла?

З виразу Ріниного обличчя було видно, що її очікування зросли, відсунувши депресію і меланхолію на другий план. Вона кивнула.

Олег постарався якомога елегантніше нахилитися під письмовий стіл. Витягнув звідти літровий слоїк. Відніс на кухню, витягнув з розчину кислоти коштовну знахідку, промив її водою, протер кухонним рушником і повернувся до кімнати.

– Я його ще не повністю очистив, – простягнув їй сиґнет. – Тільки обережніше, я його в кислоті вимочую.

Її пальці при згадці про кислоту завмерли біля самого персня. Вона нахилила голову до його долоні.

– Які смішні! – промовила, роздивляючись печатку. – Удвох на одному коні. Вони що, геї? – На її обличчі з’явилася пустотлива посмішка. – А він дуже стародавній? – запитала вона після короткої паузи.

– Напевно.

– Ну, це ж чоловічий, – вимовила вона з жалем. – А жіночої каблучки не знаходив?

– Поки що ні, – признався Олег.

– Треба було глибше копати! – сказала вона. – Найцінніше і найкрасивіше – завжди глибше сховане.

Ріна знову глянула на канапу.

– Щось мені недобре, – зітхнула тужливо.

– Хочеш полежати?

– Якщо ти не проти.

Дівчина підняла ковдру і просто в джинсах і светрі вляглася на канапі й накрилася.

– Ти мене не буди, я сама прокинуся! – попросила.

Бісмарк очманіло випив коньяк і пішов разом з перснем на кухню. Трохи пізніше розстелив там на столику газету, розклав інструменти і знову взявся очищати. Правда, думки його постійно поверталися до канапи, на якій тепер мирно сопіла Ріна.

– Ну, ти мене здивував! – сказала вона вранці, попиваючи зварену Бісмарком каву.

– Чим же? – Олег розглядав її личко, що посвіжішало зі сну, і все ще мокре після душу волосся.

– На твоїй канапі дівчина, а ти навіть роздягнути її не спробував.

– Я ледачий, – відбувся він жартами. – Та й до сп’янілих дівчат я ставлюся з обережністю. Вони ж можуть протверезіти і написати в поліцію заяву про зґвалтування. До речі, здається, я тебе зараз уперше бачу тверезою! – на його обличчі виникла іронічна посмішка.

– Це ненадовго, – заспокоїла його Ріна. – Але все одно похвально. Бачу, ти позитивний. До речі, знаєш, в стародавньому Ірані діловий договір торговці обговорювали двічі: раз у п’яному стані і раз у тверезому. І якщо результат обговорення виявлявся однаковим, договір підписували. Ой, а що це у тебе на руці, – вона звернула увагу на його посинілий зап’ясток.

– Це ти мене схопила, там, у барі. Я ледве руку вирвав. Що, не пам’ятаєш? – здивувався Олег.

– Так? Ні, не пам’ятаю. Але зі мною буває. Взагалі я слабка, але іноді раптом мене накриває. Зненацька з’являється незрозуміла сила, і тоді я стаю іншою, не собою. Але не надовго. І мені це не подобається. Пробач, звичайно. У тебе другий ключ від квартири є? – цілком серйозно запитала Ріна.

Бісмарк сторопів і забарився з відповіддю.

– Якщо ні, на Львівській площі можна зробити копію, – продовжила вона після паузи.

– Десь був, – напружено видушив Олег.

– Мені просто поки що нема де жити, – призналася Ріна. – До себе повертатися не хочу, мене там все дратує. Ти ж не проти?

Для того, щоб кивнути у відповідь, Бісмарку знадобилася концентрація усієї сили волі. Проте вираз обличчя не зміг приховати сумнівів, що виникли в його думках.

– Ти не бійся, я прибиранням займатися не буду і твій порядок не порушу. – пообіцяла Ріна.

Розділ 8

«Хроніка лицаря Ольгерда…» про ту, що ховалася в печері

«До вечора ми сподівалися, не кваплячись, дістатися Єрусалима, але дорогою на нас напали сарацини і добряче пошарпали, ми мужньо відбивалися, та сили були недостатні. На щастя, нам трапилася печера, в яку ми всі сховалися разом із нашими гуцуликами, а ворог не мав до неї приступу, бо зустрічав його рій стріл. Зрозумівши, що так просто нас не дістати, сарацини розпочали облогу.

Нема що й казати – ми втратили наших мулів і опинилися в непростих умовах. На щастя, в печері зі стелі стікала крижана вода й текла кудись углиб, чути було, як вона з великої висоти скрапує на діл і відлунює. Отже, спрагу ми мали змогу тамувати, але харчів у нас не було, і на третій день всі добряче потерпали від голоду. Сарацини ж, мовби дратуючи нас, розбили табір навпроти печери, вполювали диких кіз і, розпаливши багаття, спокушали п’янким запахом смаженого м’яса.

Голод діймав нас так сильно, що дехто уже виколупував з-під каміння жуків, стоног і хробаків, а окремі відчайдухи поривалися кинутися в атаку і покласти голови в бою, аніж померти з голоду. Князь їх стримував, переконуючи, що милостивий Господь не дасть своїх воїнів на поталу. І сталося за його словами: несподівано брат Лука звістив нас про свою дивовижну знахідку. Ми поквапилися на його оклик і, присвічуючи скалками, побачили на стінах білий наліт, що скидався на іній. Брат Лука сказав, що спробував цей іній на смак, він виявився солодкавим, але не це його найбільше вразило, а те, що він відразу втратив почуття голоду, а натомість здобув почуття ситості. Тоді кожен із нас зішкрябав собі цей іній ножем і поклав на язик, і так само втратив почуття голоду, ба більше – нас раптом переповнили сили, а рани на очах стали затягуватися. Ми хоч зараз могли кинутися в бій, і дехто й справді вже добув меча, відчуваючи левину міць.

Князь наш Ігор намагався знову стримати ці молодечі й необдумані пориви, але троє наших таки не послухали його і, вибігши з печери, хоч і без обладунків, взялися рубати сарацинів. Це було неймовірне видовище: їх було лише троє, а сарацинів більше сотні, однак не могли вони дати нашим ради, і падали під русинськими мечами, як снопи. Тоді й ми приєдналися, і навіть брат Лука з рогатиною кинувся до бою. Я відчув неймовірну легкість свого меча, я не мусив уже його тримати обіруч, я махав ним так легко і весело, наче лозиною, а він розрубував ворога, мовби то були не людські тіла, а гарбузи. А що мені мого меча видалося замало, я схопив ще в лівицю й сарацинського і вже двома мечами сік на всі боки, аж бризки крові розліталися і скроплювали мене, наче сонячним дощем. За хвилю більша частина сарацинів полягла, решта кинулася навтьоки.

Ми повернули собі своїх мулів, забрали й дещо з сарацинського добра і хотіли рушати в дорогу, але брат Лука, який і сам дивувався своїй спритності з огляду на поважний вік, повернувся до печери назад і уважно обстежив той чудодійний іній та дійшов висновку, що то не інакше, як цілюще молоко Богородиці, і це та сама печера, в якій вона ховалася від Ірода, незважаючи на те, що подібна печера є також біля Єрусалима. Однак там біле пористе каміння не додає сили, а тільки виліковує від безпліддя, а тут робить з людини витязя.

Князь добув зі своєї торби глиняну флягу, в якій раніше було вино, і зішкрябав до неї інію, скільки вдалося, потім доручив мені зберігати флягу, щоб, коли повернемося додому, я заніс її до Софії Київської.

Коли ми покидали печеру, я раптом почув у заглибині шурхіт. Там було темно. А що то міг бути дикий звір, я узяв смолоскип і витягнув з піхов меча. Та моя засторога була даремна, бо то не був дикий звір, а панна – вона була геть гола й ціла тряслася зо страху. Я скинув плаща, закутав її і вивів з печери. Вона була дуже вродлива, довге цинамонової барви волосся зміїлося до самого пояса. Весь час повторювала ті самі слова, але ніхто не розумів, що вона каже. Один лише брат Лука розпізнав мову – арамейську – і став її розпитувати, а вона ж пояснила, що ховається від ворогів.

– Хто ваші вороги? – запитав брат Лука.

– Король Балдуїн, – промовила вона дуже приємним голосом, що нагадував спів пташок і дзюркіт срібного ручаю.

– Що він хоче від вас?

– Хоче забрати до свого замку.

– Але хто ви? Як вас звуть?

– Марія.

– Гаразд, ми вас врятуємо, – сказав рішуче князь.

Ми підібрали для неї вбрання сарацинського лицаря, вона сховала волосся під шоломом, а на плечі накинула наш чорний плащ із білим хрестом і капузою. Скидалася тепер на юного джуру. Я посадив її перед себе на коня, а відтак ми рушили в дорогу, все ще чуючи в собі значні сили. Діва просила не брати її до Єрусалима, але ми переконали її, що з нами їй нічого не загрожує, ніхто в ній не упізнає панни. В Єрусалимі ми збиралися перебути кілька днів, отримати в короля гроші на дорогу назад і вернутися додому. Дванадцять років, які ми провели на Святій землі, видавалися нам вічністю.

Пополудні ми побачили попереду густу куряву й подумали, що то знову сарацини. Ми спішилися, стали колом, зайнявши бойову стійку та взявши панну всередину, але вона оголила сарацинського меча і стала поруч з нами. Ми з тривогою вдивлялися в клуби піску, що здіймалися вгору, кружляли вихором і опадали, тупіт коней поступово наростав, а сонце сліпило нам очі. І коли нарешті з тієї куряви вигулькнули хрестоносці короля на чолі з лицарем Етьєном, ми з полегкістю зітхнули. А лицарі привітали нас, і Етьєн сказав:

– Коли ми здалеку побачили ваш бойовий шик, то зрозуміли, що ви наші. Звідки ви йдете?

– З Назарета.

– Чи не траплялася вам діва з довгим волоссям?

– Ні, не бачили ми жодної діви, – заперечив князь Ігор і, випереджаючи кожного з нас, запитав: – А що з нею?

– Шукаємо її, – сказав Етьєн, пильно вглядаючись у наші обличчя.

– Хто вона? – запитав князь.

– Полонянка королівська. Втекла учора.

– Гаразд, якщо натрапимо на неї, то що маємо робити?

– Схопити і припровадити до Єрусалима.

По цих словах кожен вирушив своєю дорогою.

– Авжеж, – промовив брат Лука, – найкраща для вас, панно, схованка саме Єрусалим. Де-де, а там вас ніхто не шукатиме.

Коли ж ми піднялися на останню гору, нам відкрився мальовничий краєвид з оливковими гаями, які підступали до мурів міста, з високими пальмами, що пишалися щедрими гронами дактилів, а під ними розташовувалися каравани верблюдів і білі намети купців. Там вирувало життя, лунало безліч голосів на безлічі мов, і ніщо не нагадувало про кров, смерть і руїну, все це відступило в глибини пам’яті. А з-понад мурів виднілися бані церков з золотими хрестами, високі вежі, на яких несли варту хрестоносці, а зграї голубів то злітали в небо, то опускалися віялами на дахи будинків.

Ми зупинилися й чудувалися красою міста, бо відколи взяли Єрусалим штурмом, більше жодного разу нам не вдавалося тут побувати, адже всі ці роки тільки те й робили, що воювали з невірними, а Єрусалим для нас залишався лише світлою зорею, задля якої і творилися всі наші подвиги.

Брама Давидова була відчинена навстіж, люди вільно заходили і входили. Обабіч брами стояли на чатах госпітальєри з чорними хрестами. Вони привітали нас голосними вигуками. Інша їхня група щось розкопувала на місці давніх стаєнь Соломона. Яма вже була доволі глибока, бо виднілися лише голови копачів. Інші відгортали викопаний пісок набік.

– Що вони шукають? – запитав я в Луки, та він знизав плечима.

Раптом озвалася дівчина і швидко щось залопотіла. Лука переклав:

– Вона каже, що лицарі шукають Ковчег Завіту. Але намарне.

– Там його нема? – запитав я.

– Нема, – відповів Лука. – Вона знає де, але не скаже.

– Що воно таке, цей Ковчег Завіту?

– Це двометрова скриня з акації, оздоблена золотом зовні і зсередини, – пояснив Лука. – У ній зберігаються Скрижалі Завіту, себто дві кам’яні плити з заповідями Божими. Ковчег наділений магічною силою. Він несе того, хто несе його, а також рівняє гори й долини. Сховав його цар Йосія, і від тії пори нікому невідоме місце сховку.

– Але дівчина знає?

– Можливо, саме тому її й розшукують. Але хрестоносці вже не варті того, щоб володіти такими реліквіями. Господь від них скоро відвернеться через їхні чвари.

Вступили ми до міста, коли вже стало сутеніти. Місто зажило тим життям, яким жило й раніше, до того, як ми прийшли сюди і все живе знищили. Купці згортали ятки, водники з порожніми бурдюками втомлено сиділи у затінку – надходила вечірня прохолода, спрага вже нікого не турбувала. На вулиці вийшли жінки з відкритими обличчями і звабливими поглядами – наставала їхня пора. Вони проводжали нас теплими поглядами і лагідними усмішками. Коли дехто з наших піддавався звабі й зупинявся, князь гримав на нього, і той, незадоволено буркочучи, наздоганяв товариство.

Ми прямували на заїзний двір, що його тримав купець Рупрехт з Гейдельберґа. Ми йому і його родині врятували життя, визволивши з сарацинського полону, і він обіцяв нас тоді гостити безкоштовно. Він виділив нам кілька покоїв, панну ми поселили з братом Лукою і занесли їм вечерю, щоб дівчина не потрапляла на очі тим, кому не варто її бачити. Самі ж повечеряли внизу.

– Що то за юнак з вами? – запитав Рупрехт знічев’я.

– Відбили в сарацинів, – відказав я. – Наш хлопець.

– Теж з Русі?

– Ні, але наш.

Він кивнув і пішов наливати нам пиво. Він і раніше задовольнявся сухими відповідями, тож і цього разу швидко втратив інтерес».