Читать книгу: «Поезії», страница 4

7

 
Тихо сонних двойко у колисці гойдалось,
Ясне чоло і тихе дихання. Здавалось,
Що не збудить ніщо тих сиріток зо сна,
Навіть суду останнього сурма гучна.
Бо той суд не страшний для того, хто невинний.
А надворі, неначе потоп, дощ невпинний.
Вітер віє крізь стелю і ллється вода,
Часом крапля на мертвеє чоло спада,
По лиці, мов сльозина покотиться тихо…
Гудуть хвилі, мов дзвони, віщуючи лихо.
Мертва слуха безтямно ту тьму таємну.
Тіло наче шука свою душу ясну,
Просить ангела свого віддать її знову
І здається, що дивну провадять розмову
Бліді вуста і око журливе, сумне:
«Де поділи дихання ви?» – «Погляд твій де?»
О, живіте, кохайтесь, первістки зривайте,
Розкошуйте, танцюйте, вино наливайте!
Як у темному морі кінець всім струмкам,
Так в кінці дає доля утіхам, діткам,
Матерям, що діток, як ті квіти, кохають,
Поцілункам, що душу людську осліпляють,
Співам, усміхам, милій любові ясній,
Всім – холодний спокій у могилі німій!
 

8

 
Що Жанні біля мертвої тої робила?
Що вона своїм довгим плащем так укрила?
Що забрала Жанні, із хатини йдучи?
Чого серце їй б’ється? Чого, тремтячи,
Поспіша в суточках там швидкою ходою?
Навіть глянуть боїться назад за собою!
Що у темряві, в хаті, турботна, чудна,
Там ховає на ліжку? Що вкрала вона?
 

9

 
Як додому прийшла вона, скеля біліла
Берегова від моря. – Прийшла вона й сіла
На стільці біля ліжка, бліда. І чоло
На подушку склонила, – їй прикро було.
І уривчаста мова зривалась часами.
Хиже море здалі гомоніло валами.
«Бідний мій чоловік… Що казатимеш ти?
Стільки клопоту й так, – треба ще принести!…
П’ять своїх на руках! батько завжди в роботі.
Мало праці тії… ось йому по охоті
Я іще додала!… Чи се він? – Ні. – Нема.
Буде бить, – і є за що, – скажу я сама!
Не гаразд… Чи не він? – Ні. – То й добре… Торкнув
Хтось у двері немов… Ні. Коли б повернувся
Неборак, то тепер я б злякалась його!»
І тремтіла Жанні з неспокою того.
Обгорнули її думки тяжкі самотні.
І в турботі поринувши, мов у безодні,
Ні на гуки вона не вважа надворі,
Ні на крик чорних птах, що кружляють вгорі,
Ні на вітер лихий, на прибої страшні.
Раптом гучно відкрилися двері яснії,
І в хатину з дверей промінь світла упав;
На порозі рибалка із неводом став;
Сіть – як хлюща! «От влови!» – веселий мовляє.