Читать книгу: «Поезії», страница 2

3

 
Вона молиться. Скиглять так прикро чайки,
Мов на сміх… їй каміння підводні здаються
В океані лихім… Мрії тяжкі снуються
В її думці: рибалки по морі пливуть,
Розлютовані хвилі їх кидають, б’ють…
А байдужний дзигар б’є, мов кров тая в жилі, —
Кида в вічність таємную хвиля по хвилі
Доби, дні; то весна, то зима настава;
Кожний стук той в безмірних світах відкрива
Людям, – зграї шулік і голубок, – без впину
То колиску одним, то другим домовину…
Вона дума-гадає, – ох, злидні які!
Ходять босі і літо і зиму дітки.
Опріч ячного хліба нічого немає.
Боже! вітер, як міх той ковальський бурхає!
Берег, наче ковадло, лунає, мигтять
Зорі в чорному там урагані, летять,
Мов над огнищем іскор рої. В сій годині
Північ, мов танцюристка в єдвабній личині,
Скаче, світить очима, регоче й гуде.
Північ, мовби таємний розбійник, іде, —
Чоло вкрите дощем, вітром, бурею-млою, —
Схопить бідну тремтячу людину рукою,
Брязне раптом об скелю, об бескид страшний.
Леле! хвиля тлумить крик рибалки гучний.
Чує бідний рибалка, – човен потопає;
Тьма й безодня – розкриті… і він споминає
Свій причал і у проміні беріг рідний!…
Серце темне, як ніч. Думок рій тих сумний
Її мучить. Тремтить вона й плаче.
 

4

 
О бідні
Ви, рибальські жінки! страх сказати: «Всі рідні,
Батько, милий, брати і сини, вся любов,
Все в хаосі тому!… серце, тіло і кров!»
Боже! Хвилям віддатись – то звірам віддатись.
Ох! ті ж любії мусять на хвилях гойдатись!
Син матрос там і батько керманич пливе,
А у сурму гра вітер над ними, реве,
Розвіва свою довгую, буйну чуприну…
Вона в розпачі; може, у сюю годину
Щось там з ними, – ніхто про те певне не зна;
Вони мусять бороться з тим морем без дна,
Навкруги їх темнота, і зорі не сяють,
Вони ж дошки й вітрила шматок тільки мають!
Гірка доля! на берег потім вибігать, —
Хвиля рине, – «віддай їх!» до неї гукать.
Леле! що ж відповість на те тяжкеє горе
Безпросвітнеє, вічно-турботнеє море?…
Ще смутніша – Жанні. Чоловік її – сам!
В ніч лиху, мов під смертним страшним покриттям,
Безпомічний, дітки ще маленькі… О мати!
Кажеш: «Дітки малі, батько сам!» Що казати!
Як зростуть, будуть вкупі з отцем при веслі.
Скажеш, плачучи: «Ох! чом вони не малі?!»