Читать книгу: «Олена – вершниця зі списом», страница 3

Посол германського імператора Максиміліана Сиґізмунда Герберштейн писав, що Василій владою переважав усіх монархів світу.

На лицевому боці його печаті був напис:

«Великий Государ Василій Божою милістю цар і господин всея Русі».

А на зворотному боці значилось:

«Владимирської, Московської, Новгородської, Псковської, і Тверської, і Югорської, і Пермської і багатьох земель Государ».

Хоча для ведення постійних війн потрібна була постійна й велика армія, але із цим у Василія проблем не було: утримання армії обходилося недорого. Бідним платили якусь там мізерію, а тим, хто був багатший, не платили взагалі – воюй за князя і за Русь, а там Бог тобі воздасть.

Згадуваний посол Герберштейн так писав про армію Василія:

«Пожалуй, кому-нибудь могло бы показаться удивительным, что они содержат себя и своих на столь скудное жалованье и притом, как я сказал, столь долгое время, поэтому я разъясню в кратких словах их бережливость и воздержанность. Так, у кого есть шесть лошадей, а иногда и больше, пользуется только одной из них в качестве подъемной или вьючной, на которой везет необходимое для жизни. Прежде всего, такой человек имеет в мешке длиной две или три пяди толченое просо, потом восемь или десять фунтов соленой свинины, есть у него в мешке и соль, и притом, если он богат, смешанная с перцем. Кроме того, каждый носит с собой топор, огниво, котел или медный горшок, чтобы, если он случайно попадет туда, где не найдет ни плодов, ни чесноку, ни луку или дичи, иметь возможность развести там огонь, наполнить горшок водой, бросить в него полную ложку проса, прибавить соли и варить; довольствуясь такой пищей, живут и господин, и слуги… Если же господин хочет пиршествовать роскошно, то он прибавляет маленькую частицу свиного мяса. Я говорю это не о более знатных, а о людях среднего достатка. Вожди войска и другие военные начальники время от времени приглашают к себе других победнее, и, получив хороший обед, эти последние воздерживаются иногда потом от пищи два или три дня. Точно так же, если у московита есть плоды, чеснок или лук, то он легко может обойтись без всего другого».

Водночас із війнами Василій III наводив лад у своїй вотчині, у Кремлі: заново відбудував Архангельський собор, а в селі Коломенському під Москвою спорудив церкву Вознесіння (обидва храми є донині шедеврами світової архітектури).

Взимку оживала торгівля, коли мороз заковував крижаним панцирем ріки. Тоді довжелезні вервечки возів, навантажених усіляким добром, тяглися до Москви. Іноземці дуже дивувалися, що головний торг відбувався на міцному льоду Москви-ріки.

Василій III встигав і воювати, раз за разом розширюючи землі свого князівства за рахунок захоплених, і храми та собори будувати, і торгувати, і… Ось тільки з особистим життям йому не щастило. Соломонія так і не народила спадкоємця, довелося її відправити в монастир.

А коли полишала цей світ княгиня Соломонія, то забажала, щоб у гріб поруч із нею поклали ляльку в багато прикрашеній дитячій сорочечці…

А про «сина» Соломонії – так дехто вперто вважав – склали навіть (щоправда, через роки) пісню. Про те, як він став розбійником…

Зокрема, й на вірш Некрасова було складено пісню «12 разбойников», що входила до репертуару Федора Шаляпіна:

 
Было двенадцать разбойников,
Был Кудеяр-атаман.
Много разбойники пролили
Крови честных христиан!
  Господу Богу помолимся,
древнюю быль возвестим!
  Так в Соловках нам рассказывал
инок честной Питирим.
 
 
Много добра понаграбили,
Жили в дремучем лесу.
Сам Кудеяр из-под Киева
Вывез девицу-красу.
  Господу Богу помолимся,
древнюю быль возвестим!
  Так в Соловках нам рассказывал
инок честной Питирим.
 
 
Днём с полюбовницей тешился,
Ночью набеги творил.
Вдруг у разбойника лютого
Совесть Господь пробудил…
 

У поемі того ж Некрасова «Кому на Руси жить хорошо» Іонушка розповідає про те, як уже немолодим Кудеяр подався в монахи, аби спокутувати свої гріхи. Йому порадили перепиляти ножичком дуб, і тоді гріхи його будуть відпущені. Розбійник, який вирішив покаятись, витратив роки й роки, щоб перепиляти ножичком товстелезний дуб. І все марно. Стоїть дуб. А якось польський шляхтич почав перед ним хвалитись, як він убиває та мучить своїх холопів. Старий розбійник не витримав і загнав ніж у серце пана – тієї ж миті дуб упав, як перепиляний.

За право вважати Кудеяра «своїм» героєм сперечаються Саратовська, Ростовська, Липецька, Бєлгородська і навіть Тамбовська області Росії.

По Русі, а потім і по Росії довго ходили легенди та передання, що знаменитий розбійник Кудеяр був не простого роду, а… царського. Тому він і мав якісь надприродні якості та здібності.

А щодо Георгія, то Соломонія запевняла, що він помер іще дитиною. Так вона заявила і посланцям Василія III, які приїздили в Суздаль розбирати те дивне діло. І показала їм навіть гробницю в загальній усипальниці монастиря, де нібито покоївся її син. І тут же почала кричати, що син її, як виросте, то законно займе престол батька.

Загадкова гробниця «царського сина Георгія» збереглася до наших днів. Коли її відкрили у 1934 р., то побачили, що замість дитини у гробику-колоді було поховано ляльку у хлопчачій сорочечці, загорнуту у тканину XVI ст. і підперезану пояском із китицями. Звідтоді й виникли дві версії.

Перша: ніякого сина у безплідної Соломонії не було. Друга: сорокадворічна черниця, аби відомстити Василію III (безплідному), народила сина Георгія від невідомого чоловіка (вочевидь, від монаха) і, аби порятувати його від колишнього чоловіка, оголосила дитину померлою, насправді ж передала її на виховання якійсь вірній, але бездітній сімейній парі.

Чи не в кожній області Росії добровольці шукали сліди Кудеяра і де-не-де їх навіть знаходили. Хоча б у Рязанській області ще у XVIII ст. знайшли розбійницьке лігво на березі річки Істри в урочищі Кам’яні Хрести (буцім там виколупали камінь з накресленим на ньому ім’ям Кудеяр).

Скарби Кудеяра – награбоване добро – знаходили на березі Дону, де він грабував судна чи купецькі каравани. Один із дослідників «таїни Кудеяра» вважає його достовірною історичною особою. «У руській історії другої половини XVI ст. у часи Івана Грозного був відомий син боярський Кудеяр Тишенков. У травні 1571 року, коли численні кінні орди кримського хана Девлет-Гірея здійснили стрімкий напад на Москву, разом із своїми прихильниками Тишенков перейшов на бік ворога і показав підходи до столиці. Кримському ханові вдалося підпалити Москву, але потім його військо змушене було відступити. Разом з кримськими татарами зрадник Кудеяр покинув межі Московської держави і залишився в Криму… Через кілька років вигнання Кудеяр звернувся до царя з проханням простити його провину і дозволити повернутися на батьківщину. І царська згода була отримана. Як склалася подальша доля Кудеяра – невідомо, не збереглося документів. Як немає доказів того, що Кудеяр Тишенков і знаменитий отаман розбійників – та сама особа…»

І все ж легенд про розбійника Кудеяра чимало. У Тульській губернії є навіть село Кудеярівка і Кудеярівські виселки. Буцімто й могила Кудеяра міститься теж на Тульській землі – неподалік Тули за Косою горою…

За однією з легенд, сам цар Іван Грозний запросив до себе розбійника – буцімто свого брата з боку батька – на службу, аби він збирав данину. Але Кудеяр привласнив собі частку зібраних багатств. За таку «службу» цар звелів своїм людям знайти і стратити злодія. Але скрині з награбованим добром так і не спромоглися знайти.

У словнику М. Фасмера Кудеяр – ім’я розбійника-отамана – приписується татарському збирачеві податі, зустрічається в піснях і легендах. Воно має тюркське походження і утворене від перського «худі» – «бог» і «яр» – «друг», «коханий». Ім’я Кудеяр було звичайним на Русі в XVI ст., його мали в той час багато історичних осіб.

Існує легенда, що розбійник Кудеяр – це татарин незвичайного зросту і сили, звіроподібної зовнішності, а жона його – руська красуня. В одному з географічних описів Росії зазначається (1901 p.), що Кудеяр є легендарним героєм, виразником «русской удали», «русской силы», що він прокладав шляхи руській людині до «вольних степів», віднятих у татарів. За народними переказами, «лицом он был пригож, телом статен, ум имел обширный, силу богатырскую, народу честно жаловал, во пиру был ласков, во хмелю весел; к красным девицам ластился, молодцам проходу не давал». На підставі цих легенд Костомаров і написав свій відомий роман «Кудеяр», повний авантюр і пригод. Там, між іншим, розповідається і про те, що під час одного з татарських набігів сина Соломонії Сабурової захопили у полон, але Олена Глинська відмовилась його викупляти, аби спровокувати татар на убивство – ще один спадкоємець не був потрібен. Але татари Георгія не вбили, а дали йому друге ім’я – Кудеяр. Він виріс, зібрав загін і вирішив мститися сімейству свого батька Василія III, а заразом і брату з боку батька. В радянській літературі написано п’ять чи шість романів про легендарного Кудеяра: «Скарб отамана», «Кудеярів стан», «Кудеярів дуб», «Розбійник Кудеяр» тощо. В сучасній маскультурі одна з письменниць навіть видала цикл романів про Кудеяра…

А таїна – вигаданий образ розбійника Кудеяра, а чи це справді син першої жони Василія III Соломонії Сабурової, – і сьогодні залишається таїною. Може, так і краще. Колись словом «кудеяр» іще називали чарівника (жіноча форма – «кудеяриця»), то хай так буде. Як і пісня, що вряди-годи лунає з екранів чи на естраді.

 
Жили двенадцать разбойников,
Жил Кудеяр – атаман.
Много разбойники пролили
Крови честных христиан…
 

А ще в Москві подейкували, що зрадливого свого чоловіка-князя Соломонія перед смертю прокляла, а заодно й наговорила на воду та на попіл, щоб не було щастя ні йому, невірному, ні його новим обранкам… І зокрема тій, що після неї, Соломонії, прийде у княжі хороми Кремля…

Як велику княгиню виводили з Кремля, щоб далі візком і під охороною везти до Суздаля в монастир, Соломонія щось хрипло і знетямлено кричала, що в неї діти є, тільки вони… ненароджені.

Боярин, який відав вигнанням, позіхнувши (йому вже набрид її крик), поспитав:

– Коли діти ненароджені, то які ж це діти?

– А-а… отакі! Ненароджені. Вони живуть на Блаженних островах…

– Що? – боярин приставив долоню до вуха. – Де ти, кажеш, живуть? На яких островах? Де ті острови?…

– На краю світу, де сонце увечері сідає, а вранці сходить. Там вічна весна, і там живуть померлі, котрі вели праведне життя. І ненароджені діти живуть на тих райських островах, що їх звано Блаженними. І мої дітоньки там живуть. Ненароджені. Бо князь не здатний їх був зі мною породити. От вони й живуть… ненароджені. На Блаженних островах, як божі пташечки, пурхають і щебечуть, як ті ластів’ятка… Вижене мене князь, а дітки мої ненароджені будуть до нього у сни прилітати й питати: а де ти подів нашу матусю? Хто ж нас тепер буде народжувати?… Що князь їм одказуватиме, га?

– А це вже клопіт князя, що відповідати діткам, які, як ти кажеш, ненароджені. А моє діло – випровадити тебе з Кремля та заразом і з Москви і в Суздаль тебе, в монастир запроторити.

Кивнув стрільцям.

– Ведіть її, такий наказ князя, а ми – люди маленькі. Що князь велить, те й виконуємо. Буде княгиня в Суздалі, в монастирі свої казочки про ненароджених діток своїх розказувати.

І дивився на Соломонію наче аж співчутливо. Шкода було княгині, яка так і не народила діток, а тепер уже й поготів не народить. А чи будуть вони до князя прилітати, то хай князь і сушить собі голову.

Але коли князь його запитав, що, мовляв, княгиня кричала, коли її з Кремля витурював, відповів, як і було:

– Про якихось ненароджених діток своїх казочку торочила. Що буцімто хоч і ненароджені вони, а живуть на якихось Блаженних островах, де вічна весна, а ранок триває весь день. І живуть там праведники та ненароджені дітки, які з причини ненародженості не мають гріхів…

– Княгиню жаль, – князь зітхнув і, як здалося, зітхнув щиро. – Але сама й винувата. За двадцять років нашого сімейного життя могла б хоч одне дитя народити… А ненароджені діти, що буцімто десь на островах Блаженних живуть… – Ще зітхнув: – Хай там і живуть, як метелики. Чи – тіні… А мені в цьому світі потрібні діти народжені. І мені їх народить та, котру я за свою жону візьму.

– Княгиня проклинала і ту, на якій ти, великий князю, женишся.

– Це вже гірше… – князь іще щось хотів було додати, але тільки махнув рукою і пішов, припадаючи на ліву ногу (колись поранена стрілою, вона часто на негоду боліла й нила…).

Того вечора князь не міг заснути, як і знайти собі місця в постелі. Крутився, зітхав. Вставав і, посидівши з опущеною головою, знову лягав. Чомусь, окрім ноги, почала нити й душа – де вже там заснути…

Таки зачепили слова Соломонії про острови Блаженні, про ненароджених дітей…

Він уже якось чув від митрополита про ті острови Блаженні, десь вони…

Почав пригадувати. За давньогрецькими міфами острови Блаженні (Елізіум, Елізій) – країна на крайньому заході, де знаходять вічний притулок люди, які отримали безсмертя від богів, чи ті зі смертних, чиє життя судді потойбічного світу визнали праведним та благочестивим. Правителем островів Блаженних є бог Крон. Там владарює вічна весна. Душі праведників гуляють Єлисейськими полями – край з прекрасними луками, де ніколи не в’януть квіти, він оточений казково красивим лісом, і час їхній минає в бесідах і насолоді вічним життям. Там перебуває багато знаменитих героїв грецьких міфів, які отримали безсмертя, чи ті, кого було перенесено сюди після смерті… Колись на землі був золотий вік, люди тоді не знали бідності, страждань і смерті, життя їхнє будувалося за законами божеської справедливості… Блаженні острови – остання згадка про золотий вік на землі, але досягнути їх неможливо без допомоги богів.

За уявою древніх, золотий вік – період, коли люди вели блаженне життя, не засмучені чварами, війнами і тяжкою підневільною працею. Люди не знали тоді ні горя, ні тяжкої праці, ні навіть старості, адже то був золотий вік. Життя їхнє минало в бенкетах, а вони вмирали, ніби засинаючи. Земля сама тоді давала щедрі врожаї, всі мали великі стада худоби і трудилися стільки, скільки хотіли. Після смерті люди золотого віку перетворювалися на добрих духів, рятівників земних людей.

А потім настав срібний вік. Люди теж мали надприродні здібності, дитинство в них тривало століття, зрілість – недовго. А причиною загибелі людей була гординя: вони не бажали приносити жертви богам і за це були знищені Зевсом, який загнав їх під землю.

А потім настав мідний вік. Люди жили в мідних житлах, трудилися за допомоги мідних знарядь праці. І хоча покоління мідного віку не знали воєн, але не знали вони й рільництва, а харчі добували грабунками та різним насильством. Люди перебили одне одного.

І тоді настав залізний вік, коли люди забули, що таке відпочинок од праці та нещасть. Життя стало коротким, діти народжувалися вже дідами, всюди панували запустіння та чвари-розбрати, зник сором, від зла нікому не було порятунку. Людство розпочало свою нестримну ходу до загибелі, і тільки десь далеко-далеко на сході, на краю землі, за горами-океанами ще зберігаються острови золотого віку (себто Блаженні острови), куди мріють потрапити – але безнадійно – всі люди.

Та ось притичина: за законами православної церкви той, у кого жінка пішла в монастир, не мав права на повторний шлюб. Деякі придворні, які не дуже його шанували, сказали йому про це. І що ж?… Налякали вони цим князя? Відмовився він, аби не порушувати православних канонів вдруге женитися (адже перша його жона була в монастирі) – де там! Великий князь Василій гнівом спалахнув (а в гніві він не знав спину) – і звелів тих, хто відраджував його від другого шлюбу, хапати і відправити у глухі краї на заслання, а сам оголосив: женитися вдруге він таки буде! І митрополит, остерігаючись накликати на себе гнів великого князя, поспіхом дав благословення на другий шлюб.

Але ще не знано було ні московитам, ні самому князеві: що ж то була за пташечка? З яких країв? Своя, руська, чи залітна, з чужоземщини? Як і матінка самого Василія Софія Палеолог.

А мала вона бути незвичайною, не такою, як усі (така, як усі, князеві не потрібна), адже й сам князь не такий, як усі.

Василій розказував і сам уже вірив своїм оповідкам, що його сам святий Сергій подарував візантійській царівні Софії Палеолог, а тому й жона його теж має бути незвичайною. Такою, яку колись руський богатир Дунай Іванович собі підшукував – про це і в билині співається:

 
Чтобы ростом была высокая,
Станом она становитая,
И на лицо она красовитая,
Походка у ней часта
   и речь баска;
Было бы мне, князю,
   с кем жить да быть,
Думу думати,
   долги веки коротати…
 

Частина друга
За Cулою іржуть коні…

У російській історіографії від найдавніших часів і по наші дні – як і в історичній художній літературі – Олену Глинську, згодом – велику княгиню московську, а якийсь час і правительку Московського князівства, інакше як литвинкою і не титулують. І що це означає – литвинка – національність, себто етнічну належність, чи лише місце народження, не збагнеш.

Ось так і пишуть:

«Олена Глинська – литвинка на московському престолі». (Литвинами – литовцями, жінок литвинками, литовками – в Україні споконвіку називали не лише литовців – основне населення Литви, а також і поліщуків – жителів чи уродженців Полісся.) Чи ще додають ті або ті історики чи автори художніх творів: «Олена Глинська – уродженка Великого князівства Литовського (ВКЛ), а Глинські – княжий рід у ВКЛ, потім і в Московському князівстві». І рід їхній – Глинських – називають литовським, а саму Олену титулують племінницею ЛИТОВСЬКОГО МАГНАТА Михайла Львовича Глинського, дочкою ЛИТОВСЬКОГО КНЯЗЯ Василя Львовича Глинського».

Ще одне посилання в тому ж дусі:

«Глинськ – згаслий литовський княжий рід здогадно татарського походження, до якого належала московська правителька Олена Глинська – мати Івана Грозного. (Його не треба плутати з польським дворянським родом Глинських, який існує й нині)».

«Княжна Олена Василівна Глинська (близько 1508–1538) – друга жона великого князя московського Василія Івановича, мати Івана Грозного, правителька держави під час його малолітства.

Походження: дочка князя Василя Львовича із литовського роду Глинських і його жони Анни, яка була родом із Сербії.

Дядько Олени, князь Михайло Васильович, був знаним державним діячем Великого князівства Литовського… Глинські відомі за документами з 1437 р., вважали себе нащадками татарського темника Мамая…»

Глинські мали свій герб, що буцімто походив від татарської родової тамги і символізував княжу владу – перед ним скіпетр, спрямований донизу.

Отож згаслий литовський рід Глинських начебто був (але здогадно) татарського походження. Буцімто згаданий онук Мамая Лексад – сиріч Алекса, Олекса, – прийняв хрещення, отримав в уділ від литовського князя міста Глинськ і Полтаву. Це – типова родослівна легенда, коли засновником роду називається навмання вихоплене з літопису ім’я (в цьому випадку – татарське)…

Отже, виходить, що онук Мамая виїхав у Литву, прийняв християнство та отримав від князя Вітовта землі на прикордонні Золотої Орди, а з ними – місто Полтаву та якусь сторожову фортечку, названу Глинськом.¹

Ще за однією легендою, онук Мамая Олекса осів на Задніпров’ї та заснував там містечко – з фортецею чи замком – Глинськ, що й стало родовим гніздом усіх наступних Глинських: своє нове прізвище нащадки татарського темника отримали від назви їхнього містечка. Охрестившись у Києві та прийнявши ім’я Олександр, онук Мамая разом із сином Іваном почав служити великому князю литовському Вітовту, який примножив маєтності Глинських і видав за Івана дочку князя Данила Острозького. Їхнім правнуком був Михайло Глинський, який ще за життя уславився чи не на всю Східну Європу.

Але не виключено, що легенда про походження князів Глинських (українців насправді за походженням, за місцем служби – литвинів) від Мамаєвого онука була всього лише… легендою. Щоб надати значущості роду, зробити його (нічим не примітного і худореброго) і давнішим, і значнішим.

Насправді ж Глинські належали до української шляхти, яка подалася на службу до Великого князівства Литовського. Але свої маєтності – на Чернігівщині, Київщині та Черкащині вони мали. І засновником їхнього роду був Лев Борисович Глинський, також український шляхтич і магнат.

В історії Московської Русі Темним називали великого князя московського Василія II – у ході міжусобних сутичок, що здебільшого були кривавими, Василія II захопив у полон князь Дмитрій Шемяка й осліпив. Аби назавжди позбавити його престолу: яким князем, мовляв, може бути сліпець. Та ще й на престолі князівства…

Відтоді Василій II і почав зватися (під таким прізвиськом він і в історію увійшов) Василієм Темним. Але, звільнившись із полону, каліка (як тепер сказали б, інвалід першої групи) понівечений, знеславлений і на довершення до всього незрячий, він зумів повернути собі владу – характер мав, мабуть, ще той! І все життя, будучи темним, сиріч сліпим, боровся з княжими міжусобицями вельми дієво, зміцнив великокнязівську владу. І його боротьба сприяла створенню Російської централізованої держави. І все це він робив у суцільній пітьмі – може, й справді на Русі тоді були… Ну, якщо й не богатирі, то вельми відважні й мужні люди, які ніколи не занепадали духом, навіть опинившись у суцільній пітьмі.

Із прізвиськом Темний (або ще – Сліпий) залишився в історії також батько Олени (рідний брат Михайла Глинського) Василь Львович Глинський. На лиха своє, Василь Львович був намісником, старостою берестейським, відомим чином у Великому князівстві Литовському. Сліпцем він став через невиліковне захворювання очей. Прожив мало, лише піввіку, і помер (від тієї ж хвороби очей, вочевидь, то була глаукома, запалення якої, якщо її не вилікувати, зазвичай перекидається на мозок, а це призводить до швидкої кончини, що й лучилося), коли дочці Олені було тільки сім годочків.

З 1515 р., від дня смерті батька, дівчинка виховувалася при дворі дядька Михайла, що заступив їй рідного батька, росла-виростала і виросла в красну дівицю, красунечку вельми звабну, що впадала в очі всім чоловікам…

Бачачи таку вроду племінниці, спостерігаючи за нею – а вона виростала жвавою, розумненькою, і розум її був гострим, з юних літ уміла підтримати будь-яку бесіду, все ніби знала, про все мала свою думку, чим і приваблювала чоловіків, – так от, дядько Михайло й напоумив її з’явитися до Василія III на оглядини наречених – однієї з кандидаток. Олена ризикнула (набридло в дядька бути утриманкою) і виграла – щоправда, дядько Михайло на той час уже сидів у московській тюрмі.

Після монголо-татарської навали, Київ прийшлими з Азії ординцями було вщент поруйновано і пограбовано, життя у ньому ледве жевріло. І то лише на Подолі, адже з 50 тисяч мешканців, що були в ньому до навали, в живих залишилося трохи менше двох тисяч. Решту татари винищили, якусь частину забрали в полон, ще якась частина розбіглася по селах… Але все ж – минали роки, десятиліття – Київ поступово відроджувався. Тяжко і довго, хоч у ньому і правили залежні від Золотої Орди місцеві князі.

311 років минуло до 1498 р., року народження Олени Глинської, тож 311 років до неї ті краї вже звалися Україною; 311 років спливло до її народження, як на південних теренах колишньої Київської Русі жило слово «Україна», тож і сама територія, і край, у якому вона народилася та зростала, теж називався Україною, а люд, що в ньому жив і утверджувався, відбиваючи ворогів, – українцями – то яка ж вона литвинка?

Вперше слово «Україна» згадується в Іпатіївському літописі під 1187 р. – в оповіді про смерть переяславського князя Володимира Глібовича, який захищав рідні краї від нападів половців. Під терміном «Україна» в літописі виступають Київщина, Чернігівщина і Переяславщина. А в Галицько-Волинському літописі Україна – це також і північно-західні землі Галичини та Волині. (Згодом слово «Україна» сприймалося по-різному: то як порубіжні, окраїнні землі Київської Русі, то як окраїна Речі Посполитої.) Зрозуміло, що слово «українці» – похідне від «Україна». І означало мешканців відповідної території… Варто згадати низку рис, типових і незмінних, що характеризують його етнос. За такими стереотипами ірландці – неодмінно руді, англійці – неодмінно бліді, худі та манірні тощо. А ось портрет типового українця скласти значно складніше (якщо тільки мова не йде про запорозьких козаків, а вони були досить незвичайними і своєрідними). Українкам, як гадають дослідники, пощастило більше, адже їхню вроду оспівано і в піснях: чорні брови, карі очі та вишневі губки – це чи не типові риси класичної української красуні.

Що ж до питання про походження українців, то це питання ті чи ті автори вирішують залежно від своїх політичних поглядів і великодержавного імперського шовінізму (таке траплялось і трапляється). Російський історик М. Погодін зі своїх позицій слов’янофільства заявляв, що після розпаду Київської Русі населення Придніпров’я перейшло на територію Центральної Росії та з часом утворило Московську державу. А малороси прийшли до Придніпров’я з Волині тільки в ХIV – ХV ст., а тому, мовляв (далі йде безберега імперська фантазія історика), справжньою спадкоємицею культури Київської Русі є – хто б ви думали? – Росія.

Михайло Грушевський у своїй «Історії України-Руси» відповів Погодіну: російський народ не має до Київської Русі жодного стосунку, адже це була українська держава.

Михайло Грушевський відповів і на питання, кого вважати першими українцями: українська культура виникла ще в IV–VI ст. Саме ця культура і стала прародичкою Київської Русі, а після її розпаду – галицько-волинської культури. Що ж до великоросів, то вони утворили зовсім іншу державу – владимиро-московську…

За Сулою у ті, нині вже прадавні, києво-руські часи, починалися половецькі степи.

І від кочовиків треба було захищати землі та людей Київської Русі, тож по прикордонню будували сторожові пости, фортеці… Лубни, наприклад, засновано на Сулі 988 р. князем Володимиром Святославичем як сторожову фортецю.

Ромни на Сулі (при впадінні в неї річки Ромни) теж було засновано як сторожову фортецю. Вперше згадуються в Лаврентіївському літописі під 1096 р. саме як одне з міст-фортець, що захищали східне порубіжжя Київської Русі від нападів половців.

Половці з’явилися в степах Південної України в 1061 р. Розгромивши печенігів, вони захопили всю південну половину Київської Русі, басейн Дону аж по річки Сулі та Рось. Вели кочове життя, грабували сусідів слов’ян і з того, власне, жили.

По цей бік Сули була Русь, по той бік Сули – Половеччина, і Сула тоді була своєрідним прикордонням. На тім порубіжжі, у містечку-фортеці Глинську на березі Сули й виросла Оленка Глинська. Часто вона дивилася на Сулу і чула, як по той бік десь іржуть коні – то або половці готувалися до нападу, або русичі готувалися… теж до нападу. На половців. Чи захищали свої краї. І було, як у «Слові о полку Ігоревім»:

 
За Сулою іржуть коні,
У Києві слава дзвонить…
 

Іноді Оленка й серед ночі схоплювалась.

– Мамо, мамо… Я боюся. За Сулою коні іржуть… Ти чуєш, мамо?

– То тобі приснилося – от і вчувається. Менше задивляйся на ту Сулу, бо по той бік і справді завжди іржуть половецькі коні. Іржали. Але то було давно-давно, як тебе ще й на світі не було. Сьогодні половців уже нема за Сулою. Русичі їх розбили.

– Половців, кажеш, немає, а половецькі коні – послухай – за Сулою іржуть. Га? Чому вони ще іржуть, мамо?

– А тому… Вороги та недруги у Русі водяться, водяться і ніколи не переводяться… Бо як же без них, без воріженьків…

Чого-чого, а ворогів на Русі завжди вистачало.

Різних.

Хоча ворог – це завжди ворог, і вони мало чим один від одного відрізняються. Бо ворог – це той, хто перебуває у стані ворожнечі, бореться з ким-небудь; недруг, супротивник…

Вороги бувають внутрішні та зовнішні.

Зовнішній ворог – той, хто зазіхає, нападає на країну ззовні, порушуючи її кордони…

Внутрішній ворог не особливо відрізняється від зовнішнього (щоправда, це ворог завжди свій, рідний). Коротко кажучи, він не гірший і не кращий за зовнішнього… Хоча… Може й гірший, адже руйнує не чиюсь країну, а свою, зсередини.

На Русі ніколи не бракувало ні внутрішніх, ні, тим паче, зовнішніх ворогів. І приходили на Русь вони з давніх-давен. Можна сказати, споконвіку. А це слово означає, що з найдавніших часів, здавна, з давніх-давен, одвічно.

Були хозари – «надійні» вороги Русі, були варяги, приходили печеніги – останніх раз і назавжди відвадив князь Ярослав Мудрий. На місці, де 1036 р. біля мурів Києва було розбито печенігів, Ярослав велів спорудити храм – тепер це знаменита на весь світ Софія Київська.

Але як святе місце не буває порожнім, так і Русь ніколи не лишалася без ворогів. Швидко місце розбитих печенігів зайняв іще грізніший ворог – половці. Вигнати їх пощастило лише Володимиру Мономаху, хоч і після того вони ще довго час від часу вчиняли спустошливі набіги на Русь.

Але надійного миру не було, хоча частенько бував передих, коли воєнні дії змінювалися примиренням на якийсь там час. І тоді укладали шлюби. На половчанках були жонаті сини Володимира Мономаха Юрій (Долгорукий) та Андрій. Половецьких жінок також мали чернігівський великий князь Олег і його син Святослав.

Сини князя Святослава, герої «Слова о полку Ігоревім», власне, князь Ігор та його брат Всеволод, по крові були більше половцями, ніж руськими. А син Ігоря Володимир у полоні одружився з половчанкою.

І хоча половці у XIII ст. майже припинили набіги на руські землі, але вони, на відміну від одноплемінників – торків, берендеїв, ковуїв, чорних клобуків, які перебували на службі в руських князів, так і не стали для Русі «своїми». Власне, для Русі вони таки були своїми, але – ворогами. Щоправда, не їм судилося погубити Русь.

Монголи… Великому нашестю 1237–1240 років передувала розвідка боєм, що її здійснили воєначальники Чингісхана Джебе і Субедей 1223 року.

Завоювавши Хорезм, вони отримали дозвіл Чингісхана завдати удару по «західних землях». Розгромивши Азербайджан та Грузію, вони просунулись на Північний Кавказ, де зустрілися з аланами (осетинами) та половцями. Останніх велемовні монголи задобрили дарунками та – дешево! – поетичними балачками про те, що вони з ними «одного роду». А, приспавши їхню пильність, розбили осетинів, а потім і самих «братів» половців, взяли Судак у Криму, і перед ними відкрилася дорога на Русь.

А на Русі не вщухала боротьба, що час од часу переростала у спустошливі війни – за Київ. Всі жадали захопити київський стіл, тож князі на тому столі мінялися з такою швидкістю, що їх і запам’ятовувати не встигали.