Читать книгу: «Олена – вершниця зі списом», страница 2

Частина перша
Вигнання княгині Соломонії

І шлюб із першою жоною Соломонією Сабуровою у Василія III, попри бурхливу радість перших років спільного життя, врешті-решт, виявиться таким, якого князь аж ніяк не чекав – невдалим. І причини того були вагомими: за 20 (двадцять!) років спільного з нею життя і любощів у них так і не з’явилися діти. Бодай одне – спадкоємець…

Великий князь і велика княгиня, занепокоєні відсутністю нащадка, до чого тільки не вдавалися: постійно їздили на богомілля, прикладалися до всіх чудотворних ікон Русі, але все було марно. Чомусь Господь не посилав їм спадкоємця – за які такі гріхи? Не інакше, як Соломонія чимось не догодила Всевишньому. І тоді Василій III таки зважився на нечуване – розлучення.

Як підкреслювалось і наголошувалось: із причини «неплодства» княгині.

За М. Карамзіним

«Тогда великий князь, свободный от дел воинских, занимался важным делом семейственным, тесно связанным с государственною пользою. Он был уже двадцать лет супругом, не имея детей, следственно и надежды иметь их. Отец с удовольствием видит наследника в сыне: таков устав природы; но братья не столь близки к сердцу, и Василиевы не оказывали ни великих свойств душевных, ни искренней привязанности к старейшему, более опасаясь его как государя, нежели любя как единокровного. Современный летописец повествует, что великий князь, едучи однажды на позлащенной колеснице, вне города, увидел на дереве птичье гнездо, заплакал и сказал: «Птицы счастливее меня: у них есть дети!» После он также со слезами говорил боярам: «Кто будет моим и русского царства наследником? братья ли, которые не умеют править и своими уделами?» Бояре ответствовали: «Государь! неплодную смоковницу посекают: на ее месте садят иную в вертограде». Не только придворные угодники, но и ревностные друзья отечества могли советовать Василию, чтобы он развелся с Соломониею, обвиняемою в неплодии, и новым супружеством даровал наследника престолу. Следуя их мнению и желая быть отцом, государь решился на дело жестокое в смысле нравственности: немилосердно отвергнуть от своего ложа невинную, добродетельную супругу, которая двадцать лет жила единственно для его счастия, предать ее в жертву горести, стыду, отчаянию нарушить святой устав любви и благодарности. Если митрополит Даниил, снисходительный, уклончивый, внимательный к миру более, нежели к духу, согласно с великокняжеским синклитом признал намерение Василиево законным или еще похвальным, то нашлись и духовные, и миряне, которые смело сказали государю, что оно противно совести и церкви. В числе их был пустынный инок Вассиан, сын князя литовского Ивана Юрьевича Патрикеева, и сам некогда знатнейший боярин, вместе с отцом в 1499 году неволею постриженный в монахи за усердие к юному великому князю, несчастному Димитрию. Сей муж уподоблялся, как пишут, древнему святому Антонию: его заключили в Волоколамском монастыре, коего иноки любили угождать мирской власти; а престарелого воеводу, князя Симеона Курбского, завоевателя земли Югорской, строгого постника и христианина, удалили от двора: ибо он также ревностно вступался за права Соломонии. Самые простолюдины – одни по естественной жалости, другие по Номоканону – осуждали Василия».

Бездітність монархів на Русі була не таким уже й рідкісним явищем, а отже, проблемою з проблем.

Бездітним виявиться і син Івана Грозного Федір Іванович – йому судитиметься увійти в історію останнім представником династії Рюриковичів. Федора Івановича ще називали (не без підстав) «блаженним». По смерті свого батька Івана IV виявився його єдиним спадкоємцем, тому й став царем Русі. Хоча сам Грозний називав його «постником и молчальником», «более для кельи, нежели для власти державной рожденным» – між іншим, сам же такого сина й породив.

Федір був «росту малого, дрябл телом, лицом бледен; всегда улыбался, но без живости; двигался медленно, ходил неровным шагом от слабости в ногах; одним словом, изъявлял в себе преждевременное изнеможение сил естественных и душевных».

Польський посол тих років писав про руського царя:

«Хотя про него говорили, что у него ума не много, но я увидел, как из собственного наблюдения, так и из слов других, что у него вовсе его нет».

Федір тільки значився царем, а фактично всіма державними справами тоді заправляв Годунов. А щодо Федора, то він цілком і повністю віддавався своїм дивацтвам: «Простой, тихий, чрезвычайно набожный (це й зіграє з ним злий жарт. – В. Ч.), очень ласковый и милостивый царь. Вставал около четырех часов утра и весь день проводил в молениях, службах, ласковых беседах с боярами и в нежном ворковании с супругой. Любил царь вкусно и сытно поесть. После обеда отдыхал три или два часа – меньше в том случае, если ходил в баню или отправлялся смотреть кулачные бои. Вечера проводил с шутами, карлами и карлицами. После ужина молился перед сном и умиротворенный отходил ко сну».

Він був настільки релігійним, що вважав подружні стосунки гріховними. І як результат – помер бездітним 1598 р. З його смертю на троні московському урвалася династія Рюриковичів, яка правила Руською державою 736 років, починаючи від легендарного Рюрика.

8 куль і 106 шабельних ударів – на двох, – що буває, коли королева виявиться безплідною
Вставна новела

Це трапилося 1903 р. у Белграді.

Спадкоємець сербського престолу Александар Обренович (син короля Милана і королеви Наталії), ставши королем (батько-король зрікся престолу на користь сина) того року одружився. Все б нічого – не може король на троні бути холостим, але Александар оженився зі скандалом – ледь чи не на всю Європу, не кажучи вже про своє королівство. Адже претендентка на королівське серце й руку (її звали Драга) аж ніяк не могла стати дружиною монарха. Що з того, що Драга була вродливицею, вдатною на розум, успішно музичила, вільно спілкувалася французькою, а на довершення до всього ще й писала вірші та оповідання, публікуючи їх у сербській пресі. Що з того, адже Драга була простого роду (онука хліботорговця), а така простолюдинка не могла стати жоною монарха і королевою. Окрім того, вже була вдовою (чоловік її помер). І до всього була аж на 15 років старшою за молодого короля!

Яким зіллям вона обпоїла королевича, який щойно королем став? Якими чарами зачарувала? Не інакше, як відьомськими…

Тож і не дивно, що намір Александара одружитися з такою всіх обурив. Проти його забаганки виступили батьки Александара, міністри, чиновники і генерали.

І навіть правлячі династії Європи були шоковані наміром Александара. Батько Александара, екс-монарх Милан, зробив кілька спроб відрадити сина од такого женіння на простолюдинці, але той затявся на своєму. Тоді батько вирішив скинути сина з престолу і для цього почав готувати переворот, але син поспішив оголосити батька поза законом і дозволив будь-якому «чесному сербу» розстріляти його на місці! Батькові довелося тікати з Сербії. Не винісши душевних переживань, екс-монарх помер, а синок його тим часом одружився з Драгою та поспішив оголосити її королевою усіх сербів.

Нова королева Сербії відразу ж проявила свій крутий і гордий норов: примушувала всіх цілувати їй руку, кидала в обличчя чиновникам папери, а за не досить шанобливий поклін виганяла з посади. Але це ще так-сяк – брак виховання… Виявилось, що королева не може народити спадкоємця і взагалі лікарі винесли її величності свій жахливий вердикт: вона ніколи не зможе мати дітей…

Як? Королева безплідна? Сербія не матиме спадкоємця на престолі? Та це ж… Без спадкоємця королівство захиріє. Насмішка на всю Європу – Сербія не може мати спадкоємця трону! Бідна, бідна Сербія…

Але безплідна королева і тут не розгубилася: ну й що з того, що вона не може народити спадкоємця трону? Спадкоємець буде! Він уже є. І вмовила чоловіка передати права на престолонаслідування… її рідному братові Никодиму. Щоправда, це суперечило законам Сербського королівства, але що з того? Сербія буде мати короля – Никодим готовий змінити (коли виникне потреба) Александара на троні і вже почав до цього готуватися.

Кажуть, що король був безумно закоханий у Драгу, себто любов його виявилась якоюсь… маніакально-хворобливою. Потрапивши під п’яту своєї любої королеви, Александар визнав таки брата своєї жони за свого наступника на троні. А тих, хто в Белграді вийшли на мітинг протесту, поліція з наказу короля просто… розстріляла. Що ж до військовиків, генералів та офіцерів, які теж протестували, король звільнив їх з армії без права носити мундир.

І в Сербії почала визрівати потужна антиурядова змова – геть безплідну королеву і короля, який у неї під каблуком! Головними призвідцями змови виступили військовики – задум підтримали 30 генералів і 600 офіцерів. Перед виступом змовники востаннє запропонували Александару відмовитися від Драги (її можна зіслати у віддалений монастир, а його величність має вдруге одружитися, але вже на плідній королеві…). В такому разі вони пообіцяли не виступати проти його величності…

Король, почувши таке, аж ошалів. (У таких випадках кажуть: як із ланцюга зірвався!) Заявив, що ніколи не відмовиться від своєї жони! Що з того, що вона безплідна і не може народити спадкоємця? Спадкоємцем буде її брат, а якщо армія наважиться виступити, то він накаже публічно розстріляти кожного десятого офіцера!

Оскільки з королем було неможливо домовитися, змовники виступили проти короля, проти безплідної королеви і проти того, аби її брат став спадкоємцем престолу. І все скінчилося вельми печально.

Змовники, увірвавшись до палацу, короля з королевою убивали довго й жорстоко: король Александар Обренович отримав 6 куль і 40 шабельних ударів, а королева – 2 кулі і 66 (подумати тільки: шістдесят шість!) шабельних ударів. Того ж вечора стратили і її брата Никодима.

Жорстоко? Звичайно, але…

Все почалося з того, що королева виявилась безплідною.

Розлучення з княгинею Cоломонією

Як свідчить літописець, Василій III з тугою задивлявся на пташині гнізда, у яких цвірінчали-пищали пташенята.

Казав, бувало, замислено, мовби нікого й не засуджуючи:

«Всякий звір у норі потомство має, а я у Кремлі бездітний… Ще варнякатимуть, що моя в тім провина…»

І це нещастя – відсутність дітей – було нещастям не лише його особистим та його великокняжої сім’ї, а й князівства в цілому, якому відсутність у правителя спадкоємця загрожувало феодальним безвладдям.

Великий князь дуже любив Соломонію та довго не знав, щож йому робити? Але він жив із Соломонією і терпляче чекав і сподівався, що вона ось-ось його потішить (і князівство теж) спадкоємцем. Оскільки ж спадкоємця не було й не було, Василій спершу почав підшукувати такого, кому на крайній випадок можна було би передати владу, аби уникнути смути. Між тим у Москві виростав і, зрештою, виріс і змужнів брат казанського хана Мухаммед-Еміна царевич Худайкула (чи – Кайдулу), який прийняв у хрещенні ім’я Петро. І ось Василій III ще 1506 р., як писатимуть, з метою налагоджування добрих стосунків із войовничою Казанню віддав за татарського царевича Петра свою 14-літню сестру, княжну Євдокію Іванівну. І гадав, що в крайньому випадку, якщо в нього так і не з’явиться спадкоємець, передати йому владу. У 1509 р., йдучи походом на бунтівний Псков, Василій, ще не маючи спадкоємця, написав заповіт, згідно з яким на випадок його загибелі в тому поході (все могло трапитися) престол Великого князівства Московського мав успадкувати татарський царевич (у хрещенні Петро). Цим, як писатимуть історики, Василій вирішував проблему спадкоємця, адже подібний крок «представлял существенный интерес для борьбы за решение казанской проблемы. Назначение царевича Петра наследником… создавало возможность мирного воссоединения России и Казани в единое государство», а отже, було би позбавленням від багатолітніх кровопролить на східному порубіжжі… Але… Як не щастить, то не щастить. У 1523 р. царевич Петро несподівано помер. Його поховали у старовинній (як спадкоємця престолу) великокнязівській усипальниці – в Архангельському соборі Кремля. І питання про спадкоємця престолу знову виявилося відкритим. І з його вирішенням баритися не можна було: Василію вже було далеко за сорок, а це за мірками тодішніх часів – дід дідом.

«…Чтобы обмануть закон и совесть, предложили Соломонии добровольно отказаться от мира – она не хотела. Тогда употребили насилие: вывели ее из дворца, постригли в Рождественском девичьем монастыре, увезли в Суздаль, и там, в женской обители, заключили. Уверяют, что несчастная противилась совершению беззаконного обряда, и что сановник великокняжеский, Иван Шигона, угрожал ей не только словами, но и побоями, действуя именем государя, что она залилась слезами, и надевая ризу инокини, торжественно сказала: «Бог видит и отмстит моему гонителю». Не умолчим здесь о предании любопытном, хотя и не достоверном: носился слух, что Соломония, к ужасу и бесполезному раскаянию великого князя, оказалась после беременною, родила сына, дала ему имя Георгия, тайно воспитывала его и не хотела никому показать, говоря: «в свое время он явится в могуществе и славе». Многие считали то за истину; другие за сказку, вымышленную друзьями сей несчастной добродетельной княгини» (М. Карамзін).

«Бог бачить і відомстить моєму гонителю…»

Так буцімто кричала Соломонія, коли, скрутивши руки, її посадили на візок везти на доживання віку в монастир…

І ще буцімто вона голосила:

– Це в князя Василія немає дітей! То він, а не я – безплідний. А в мене були б діти, дак ні з ким їх прижити. Мені треба мужа плідного, а в князя сім’я мертве єсть! То від кого ж я могла запліднитись? Коханця завести – не привчена замолоду мужа зраджувати. А він мене зрадив. От йому Бог за це й відомстить! Бо він зрадливець, Господь і діток йому не посилає.

Звинуватити великого князя в безплідності? За свою намову на Василія Соломонія ризикувала життям. Адже всі знали: безплідна вона, а не князь. Чоловік у сім ділі – як півень: прокукурікав на світанку, а там хай воно само розвидняється. От і Василій… Своє він робить справно, а решта від жони залежить. Того вона й не вагітніє, що як та смоківниця – безплідна. Будь-який чоловік з такою розійдеться. Корову ялову на забій ведуть. Смоківницю безплідну зрубують, а жону безплідну втришия виганяють.

За свідченнями О. Бичкова у книзі «Московія», 2006 р., Василій III дав Соломонії розлучення і заслав її в монастир. «Кажуть, Соломонія, як могла, противилась, сльози лила і зачерствілого серцем супруга благала, але в черниці її все одно постригли в кінці 1526 року в Рождественському московському монастирі – у тому самому, у якому всього кілька років тому вона освячувала головний собор. Поводилась Соломонія під час «роспусной» процедури, за словами літописця, нескромно: чернече вбрання на землю кидала і ногами його топтала. Від того, за свідченням історика Д. Мордовцева, присутньому на церемонії боярину Івану Шигоні навіть довелося «уперіщити її палицею».

І це була платня за двадцять років найвірнішої любові до князя Василія, що її сам князь Василій називав ліпотою (а княгиню – Ладою своєю…).

Ладо або Лада – божество світла, краси, миру, радощів, любові, веселощів, згоди та всякого гаразду. Їй жертвували ті, хто укладав шлюб, славили в піснях її ім’я, жінки та їхні донечки на луках, взявшись за руки, танцювали і співали: «Ладо, Ладо, ди-ди-Ладо, ти великий Ладо, ти наш любий Ладо, ти завжди з нами, а ми завжди з тобою…»

І князь Василій, коли ще не затівав розлучення з Соломонією, а терпляче чекав од неї дитини, теж, бувало, співав їй, як вони сиділи на ґаночку терема: «Ладо-Ладо, ди-ди-Ладо ти моє…»

І пригортав до грудей кохану Соломонію…

Іноді, наче ті молодята, наспівували вони – сидячи одне перед одним, поклавши руки одне одному на плечі, – давню пісню Русі про «грішну» любов, що за неї (за недозволену любов) молодих закоханих було покарано лютою смертю. А вони ж були такі щасливі (це був їхній найбільший «гріх») і так вірно любили одне одного…

І Соломонія наспівувала своєму коханому:

 
Василий-дружочек, потронься ко мне,
Потронься, подвинься,
Обоймемся да и поцелуемся…
 

О, які то були обійми рвучкі, які гарячі поцілунки князя Василія та Лади його, княгині Соломонії! І здавалось, що немає у світі такої сили, яка б їх могла розлучити…

Хай що він робив, хоч де бував (і в походах теж), але згадував княгиню Соломонію щоденно й по кілька разів на божий день, так і лунав її милий голосок у всьому його єстві, а найперше – у серці та душі.

Дочекавшись ніченьки, підхоплював її, ласкаву й покірну, що так і тулилась до нього, ніс до полатей, вони обіймалися, цілувалися – аж Василій молодів і від щастя хмелів і казав, бувало:

– І не відаю, де я ниньки – у Кремлі чи в раю-едемі…

– А мені з тобою, Ладо моє, повсюди рай, – лащилася Соломонія.

– Господь наш зело мудрий, – вголос міркував Василій, лежачи з Соломонією та поклавши голову їй на груди. – Сотворив Адама і побачив, що він самотній, тож і в раю йому маркітно і чогось не вистачає… Пригадуєш, Ладо моє, Святе Письмо: і сказав Господь Бог: «Недобре, щоб бути чоловіку самотнім. Створю йому поміч, подібну до нього». І створив Господь з Адамового ребра йому жону, і промовив Адам: «Оце тепер вона – кістка від костей моїх і тіло від тіла мого… Покине чоловік батька свого та матір свою, та й пристане до жінки своєї – і стануть вони одним тілом».

– Чуєш, Соломоніє? – по хвилі питав. – І ми з тобою – одне тіло, як казав Адам.

Соломонія Сабурова не вдалася писаною красунею, але щось у ній, попри все, було таке звабне й навіть чарівне…

Та дні змінювалися днями, тижні – тижнями, місяці – місяцями, роки – роками, а оте обіцяне Соломонією «ось-ось», не раз нею проголошене, чомусь не наставало, і спадкоємець Іван IV Васильович так і не з’являвся в Кремлі…

Наче наврочено їй було злими чи заздрісними людьми, чи якоюсь нечистю наслано… Соломонія потай вже й побоюватися почала мужа свого – чого доброго, ще Василій може її покинути… У Святому Письмі – якось чула від дяка, – буцімто велено зрубувати безплідну смоківницю, бо який же рай без плодів солодких?…

Про себе затято вирішила: хай зрубують якусь там безплідну смоківницю, а вона себе на поталу не дасть. Не на ту натрапили! Не попустить, бо – невинна. Та й князь Василій… Охолов уже до неї як до жони, про любов і забув, от вона й не може од нього понести. Бо як же без любові зачати дитинча?… Без охоти й без жаги… Так їй московська ворожка із Заряддя, коли вона до неї по пораду звернулася, пояснила. Збайдужів до тебе, каже, князь, охолов, тож його треба приворожити… Як? От я тобі чар-зілля дам, од якого потяг до жінки в мужа з’являється. Ще й розтопленого воску в чар-зілля крапну. Як сяде він обідати, наллєш йому чару вина заморського, а в ту чару (тільки щоб ніхто не бачив!) і накрапаєш чар-зілля. Те, що має чаклунську силу, що чоловіків до молодиць приворожує… От князь за обідом хильне привороту, а ввечері… Неодмінно вона в ту ніч понесе. Князь звідтоді любитиме, як молодий молоду… Тільки, як буде йому в чару приворот крапати, має заклинання прошепотіти… «Щоб тебе за мною так пекло, як пече вогонь цей віск. Щоб твоє серце за мною так топилось, як топиться в чар-зіллі цей віск, і щоб ти мене тоді покинув, коли сто літ відлюбиш… Щоб ти про мене і вдень, і вночі думав, і щоб ти до мене і вдень, і вночі линув і любив мене любов’ю палкою та гарячою, од якої діти народжуються…»

Але – не судилося. Як вона у княжу чару з вином крапала приворот-зілля з воском, її варта і вхопила за руку. «А що це ти, лиха личино, чиниш? Князя нашого хочеш отруїти?»

Клялася вона й божилася, що лише хотіла приворожити до себе князя, бо охолов він до неї. А вбивати вона його не хотіла. Нащо він їй мертвий? Він їй живий потрібен, щоб дітки од нього були… Схопила ту чару з вином і приворот-зіллям та нахильці й випила… Бачите, кричить, жива-живісінька! Яка ж це трутизна?… Слава богу, Василій у доброму гуморі тоді був, засміявся і велів варті відпустити Соломонію. А Соломонії заборонив приворотом його напувати, бо він і Соломонії, і ворожці, яка це нараяла, велить язик вирвати…

І не було такої молитви, у якій Соломонія не просила би сили небесні послати їй благодать, аби й вона з мужем своїм Василієм могла виконувати Божу заповідь: плодитися й розмножуватися… І молиться, і чекає благодаті, а роки йдуть і йдуть, вже стільки літ збігло, як вона за Василія вийшла, а діток нема й нема. Вже двадцяте літечко збігає… Як за водою Москви-ріки… Гай-гай, коли ж то вони побралися? Молоді й радісні, сповнені чекання, що ось-ось і їм Господь пошле діток…

Невже Божа благодать оминає їхні палати у Кремлі?

За які такі гріхи? Чому одним можна плодитися й розмножуватися, як і заповів Господь, а їм, виходить, зась?

І Соломонія знов падає на коліна перед образами… І починає молитися, благати сили небесні послати їй довгожданих діточок…

Під кінець свого двадцятирічного сімейного життя Василій вже сумніватися почав. У вірності Соломонії: чого це вона вперто не народжує йому спадкоємця? Божа настанова всіх стосується. І Соломонії теж. То чому вона не виконує Божої заповіді? А може, вона заодно з тими боярами та удільними князьками, які тільки й прагнуть вирватися з-під руки великого князя московського, шкодять йому та його великому князівству. То він їх усіх – до нігтя! І за Соломонію візьметься – скільки мала часу – двадцять годочків! – а так і не звеселила його спадкоємцем.

Одного разу, втративши терпець, князь навіть за грудки хапав княгиню:

– Га?… – тряс її. – Знущатися з мене надумала, га? За носа мене, великого князя, водиш! Хочеш, аби рід мій на Москві урвався? Дак я швидко з тобою упораюсь, Соломоніє Сабурова! Тільки загуркотиш у монастир! І слід за тобою западе. Досить! Наждався вже! Або ти народжуєш мені спадкоємця, Соломоніє Сабурова, або я… Я його сам народжу! Але з іншою – второпала? Ти мені більше не жона, а Москві більше не велика княгиня!

Грюкнув посохом і зник із спочивальні.

Соломонія вже й не плакала – не було сліз. Мабуть, виплакала їх за двадцять років бездітного життя.

А якось серед ночі княгиня-жона ґвалт несусвітній зчинила.

– Татари!!. Татари!!! – несамовито кричала, зриваючись на вереск.

Василій схопився, як очманілий, затряс головою – пізно ліг, тож ніяк не міг від сну отямитись.

– Що?… Га???

Шаснув рукою під подушку, де в нього на всяк випадок лежав чималий широколезий ніж із кістяною колодочкою, князь його незмінно тримав під подушкою (а раптом?), якого боялася княгиня, називаючи той різак «ножакою», а схопивши того «ножаку», князь сюди й туди поводив широко вирячив очі:

– Що?… Га? Які… т-татари?

– Татари! Татари! – як оглашенна, кричала Соломонія. – Викрали мого сина і зникли! Вели спорядити погоню, щоб повернути сина! Бо вони його в Крим завезуть!

– Якого… сина? – князь ще якусь мить тяжко, з шумом дихав, нарешті отямився від сну. – Якого сина? – поспитав уже спокійніше. – Як татари могли викрасти сина? Ти ж його ще не народила?… Спи. То тобі уві сні приверзлося…

І захропів.

А він хропе і горя йому мало!

Видовисько, як татари викрадають її синочка, було таким ясним і вражаючим, що затермосила за плече князя.

– Василію, годі-бо спати. Татари нашого синочка викрали. Та проснися ж! Хіба ти не чуєш тупіт копит їхніх коней? Вони Москву захопили, у Кремль проникли, проснися ж! Будемо спасати нашого синочка…

Вона зайшлася плачем і забилася, як у бісівському насланні.

Почали на прохання великої княгині звозити до Москви, у Кремль різних ворожок, з якими Соломонія шушукалася та прохала у них ради-поради, як їй, нарешті, ощасливити князя спадкоємцем. Он князь на неї вже косо позирає… То чи немає у вас, чаклунки-ворожки, баби-знахарки, зілля такого, щоб вона нарешті завагітніла?

– А ти впевнена в цьому, княгине? – озирнувшись, питає стиха ворожка. – Що ти безплідна, га?

– Так усі кажуть… – розгубилася Соломонія. – І князь так рече…

Ось тут ворожка й нараяла їй – на свою біду:

– А ти, княгине, щоб спадкоємця народити, доброго молодця підшукай… І спробуй з ним – тихцем, щоб ніхто не угледів…

Люди князя підслухали пораду ворожки, князеві про те донесли.

Василій так і спалахнув, і велів тій ворожці кліщами язика блудливого вирвати (що й було зроблено).

– А тобі, княгине, ось така моя рада-порада, – князь чи не вперше (а був же до того таким із нею ласкавим!) на Соломонію аж визвірився. – Твоїй порадниці балакучій язика вирвали, щоб не патякала, чого не слід. А тобі, княгине, як будеш такі поради слухати, велю вуха зуздром вирвати. Бо не те слухаєш, Соломоніє Сабурова…

– Тебе лиш слухати одного буду, володарю мій…

І княгиня вперше за роки спільного життя з князем з острахом на нього глянула, впала перед ним на коліна, прощення просила. Присягалася більше не слухати тих бісівок.

– Гаразд, – князь охолов. – Вдруге тебе прощаю. А втретє, як будеш отаке слухати, голови можеш позбутися!

Соломонія знала: це не пуста погроза, слова свого великий князь завжди дотримувався… Та ось лихо, і ненавидіти теж умів. Сьогодні янгол, а завтра – біс. А ти, Соломоніє, крутись, щоб і янголу догодити, і бісові теж.

В останні роки Соломонія раптом почала захоплюватися ляльками, виготовляла їх, бавилася ними – в дитинстві так ними не захоплювалася. Щось вирізала – голову, тулуб, ручки-ніжки, – зшивала дві половинки, наповнювала те ганчір’ям, і в неї виходили якісь маленькі ганчір’яні дітки. Соломонія їм очки-ротики малювала, вбирала лялечку в сорочечку, що її сама ж викроїла, пошила й вишила і називала таку ляльку своїм «синком». І часто колисала ляльку, як малу дитину, і наспівувала їй, аби «дитятко» спало й не коверзувало…

 
Дитя буде спати,
Котик – воркотати.
Ой на кота воркота,
На дитину дрімота.
А-а, люлі, люлі…
 

Чого тільки не робили князь і княгиня, щоб Господь дарував їм дитятко… Передавали дарунки церквам і монастирям, їздили до знаменитих святих на поклоніння, роздавали милостиню вбогим, милували закоренілих злочинців – нічого не виходило. Тоді вони чи не у відчаї звернулися до чародіїв і чаклунів та були готові заради появи спадкоємця поклонитися кому завгодно – не тільки Богу, а й чортам-бісам і дияволам. Зрештою, прийшла до Кремля в царські палати знаменита на всю Русь ворожка Степанида Рязанка, подивилася на царицю і коротко, але значуще, мовила, як вирок винесла: «Дітям не бувати!..»

А Соломонія ганчір’яні ляльки гойдає та знай своє наспівує: «А-а, люлі, люлі, люлі…»

Це князя Василія спершу насторожувало, а потім і дратувало. І він почав уникати княгині із ганчір’яною лялькою, що її вона видавала за свого синочка.

Зрештою князь махнув рукою на жону: хай тішиться ганчір’яними ляльками, все одно з неї користі ніякої, тож доведеться таки розлучитися та вдруге женитись. Але вже на такій, що неодмінно народить йому сина. Вирішивши так, князь уже більше не вагався: із Соломонією йому більше не жити, доведеться її в монастир відправити, а собі підібрати любоньку молоду та гарну, здатну народжувати дітей.

Василій III і звернувся до святих отців по дозвіл на розлучення з княгинею, жоною своєю законною перед Богом і людьми. І перед Руссю теж. А заразом прохав святих отців дозволити йому другий шлюб узяти з іншою жінкою. Але розуміння він знайшов лише в митрополита Данила. Інші первосвященики, зокрема й запрошений з Ліонського монастиря учений монах Максим Грек, виступили з осудом великого князя за гріховний намір. (Виходило так, що вони мимовільно стали на сторону його брата Юрія Івановича, який уже давно зазіхав на великокняжий престол.) Василій III разом із митрополитом Данилом і за допомогою світського й духовного судів почав позбуватися противників другого княжого шлюбу: Максима Грека засудили до ув’язнення у Волоколамський монастир, інших теж порозсилали у глухі краї.

І лише тоді великий князь отримав від митрополита Данила благословення на розлучення та на новий шлюб. Пострижена в монахині під ім’ям Софії, Соломонія Сабурова, п’ять років провела у засланні в Каргополі, а вже потім її перевели в Суздаль, у Покровський монастир. Буцімто там вона в один час із новою жоною Василія III, княгинею Оленою, і завагітніла (від кого? Не від Духа ж Святого?). І, як стверджували самі монахи, народила царського сина.

Василій не йняв віри почутому: як народила, вона ж безплідна?! Все життя була такою і є. І буде такою до скону. Не дано їй виконати Божу заповідь: плодітесь і розмножуйтесь. За те й позбувся її, і в монастир вона йшла від нього без плоду в череві своєму, а це – нате вам! – буцімто народила. Чи не від Ілька Муромця? Або від якогось там іншого богатиря? Не інакше, як Соломонія щось затіває проти нього.

Доведеться в Суздаль бояр посилати, нехай розберуться, що вона там накоїла і якого новітнього богатиря Русі породила. Вона безплідна, як та смоківниця, що її й Святе Письмо радить вирубувати.

…Казали, Соломонія таки в гніві кричала, коли її силоміць садовили у візок, щоб везти в монастир, як просту черницю, кричала – коли про те передали князеві, він аж похолов, хоч боязливим зроду-віку не був, а на мить чи то злякався, чи розсердився, – так от, кричала Соломонія, що вона – подумати тільки! – уже тяжі і народить сина, та не якого-небудь, а – богатиря, ще й такого, якого Русь не знала, а вже він, синок її, богатир, витязь мужній, відомстить своєму батькові за те, що той із його матері так поглумився…

І викрикувала ще такі словеса, що про них бояри побоялися навіть доносити великому князеві…

Чутки про те швидко – як вогонь по сухій соломі – розлетівся по Русі – Московській, ясна річ. І всі згодом тільки передаватимуть з уст в уста:

– Чули? Соломонія, княгиня наша, той… Синочка в монастирі народила. Ім’я йому дала Георгій…

Перегодом чутки всюди полинуть: черниця Соломонія таємно виховує сина і не хоче його нікому показувати, а тільки нахваляється:

– У свій час він явиться в могутті й славі! Як архангел-побідоносець на коні! Щоб своєму батечку за матінку свою відомстити, щоб правда на Русі була…

Хтось такі чутки вважав за правду, хтось за вигадку самої Соломонії, або противників великого князя, щоб досадити йому, допекти до живого…

Василій III – великий князь московський, син великого князя московського Івана III (Тимофія) Васильовича і великої княгині Софії (Зої) Палеолог, племінниці візантійського імператора Константина XI, затято боровся за верховну владу зі своїм племінником Дмитрієм, онуком Івана III. У 1505 р. ставши по смерті батька великим князем московським, Василій захопив (чи то пак приєднав) до Московського князівства раніше самостійні Псковську і Рязанські землі. У 1514 р. після війни з Литвою до Москви відійшла Смоленська земля. Василій також ліквідував низку удільних князівств – Новгород-Сіверське, Стародубське, Калузьке, Волоколамське, Углицьке. Вів тяжку війну з Кримським ханством, намагався перетворити Казанське ханство в залежне від Московського князівство, яке вже тоді ставало серцевиною Російської держави, що народжувалася. Нещадно розправлявся з внутрішньою опозицією – князями і боярами, які виступали проти його влади. Створив новий «Судебник»…