Читать книгу: «Любов іншого виміру», страница 5

Глава 11

У Пеклі тривала нарада Чорного Янгольства. Найвище Лицарство Безодні зручно розташувалося за чорним круглим столом. Гертруді, представниці пекельних відьом, місця серед лицарів не знайшлось. Її худе незграбне тіло жовтіло у кріслі з кутка, однак відьма зовсім не бентежилася свого принизливого становища. Напроти, вона почувалася жінкою, бо виглядала хоч і дешевою, але до біса яскравою повією. На ній були рожеві рейтузи з мереживами, тож вона, то сидячи, то напівлежачі, відверто демонструвала Янголам Жаху свої тонкі криві ноги у їх повній красі. Курячи цигарку з маріхуаною, Гертруда пристрасно посміхалася до Сатани. З вульгарно розмальованих очей відьми вбік Сатани вистрибували шалені бісики, руйнуючи межі будь-якої пристойності. Дон Жуан і Альфонс косили на неї хтиві очі і розважалися цинічними, грубими жартами.

Сатана не бачив ні відьму, ні доповідача Хама, що з хамською зухвалістю хвалився останніми досягненнями пекельної інженерної думки по удосконаленню тортур над мучениками. У душі Люцифера панувало світле свято, бо образ Олени повністю сповнив його серце. Замріяно посміхаючись, він не помітив, як на чистому аркуші паперу намалював її портрет.

– Хаме, вибач за хамство, що перебиваю твою хамську доповідь! – раптом вигукнула Гертруда, майже втративши надію привернути до себе увагу Сатани, – Герр Люц, вогника не знайдеться? Моя солодка цигарочка геть загасла…

Відьма зіслизнула з крісла спритною, грайливою гадюкою і завихилясувала стегнами до Сатани, та він зупинив її розкутим поглядом, скорчив пику дебіла, що ніби здурів від її принад і жбурнув їй свою запальничку. Гертруда піймала її, повернулася на своє місце і кинула на Диявола злобивий погляд. Лицарство гиготнуло.

Сатана поглянув на аркуш паперу перед собою і, помітивши, що намалював обличчя Олени, знову поринув у світлі роздуми.

По праву руку від Диявола сидів Фобос, його мозок теж поглинули глибокі думи, він складав карту космічних шляхів і мав винятково відчужений вигляд: на ньому була сорочка з трохи не одірваним комірцем, з кишені стирчав надгризений гамбургер. Напружено розмірковуючи, він швидко писав чорним кігтем у блокноті, нервово дригаючи лівою ногою у драній шкарпетці, права була босоніж.

Зліва від Люцифера сидів красень Євген, що вірив в удосконалення людства методами генної інженерії. Він привів на нараду з метою демонстрації штучно створену ним напівсобаку-напівлюдину Шарика. Істота, гучно чавкаючи, з насолодою поглинала оселедець за оселедцем, зростаючи на очах.

– Отвечаю за базар, это прикол! Короче, лох попадает в вонючую слизь и его засасывает, типа, медленно так, но на верняк! – доповідав Хам з хамською розкутістю про свій новий тортурний винахід. – Прикинь, Герр Люц, грязь жирно шипит, булькает и втягивает лоха, типа, болото! У него начинаются такие ломки, выкручивает ноги, руки, грязь нагревается до кипятка, а он как бы тащится со страшной силой, короче, оттягивается конкретно так, по полной программе! Ну как, прикололся, Герр Люц?!

Та Сатана не відреагував, бо не чув Хама, його душа була далеко. Фобос підвів голову, його очі сконцентрували на Хамові розумний напружений погляд.

– Э, Фобос, толкни пахана под ребро, не ведется! – крикнув Хам.

Однак Фобос не почув його, схилив голову над блокнотом і енергійно зачиркав кігтем.

– Ах вы суки гениальные, вашу мать! – вибухнув Хам. – На хрен мне это надо выделываться тут, трепаться тут перед вами, а вы … – і Хам розматікався у лише йому притаманний хамський засіб.

Сатана прокинувся від мрій про Олену і помітив Хама.

– Ты на кого погнал, мразь? На пахана погнал?! – раптом гаркнув Шарик і жбурнув у Хама недоїденим оселедцем.

Той кинувся до Шарика.

– Стоять! – проревів Сатана. – Здається, твоя собака вже продемонструвала свої виключні здібності, виведи її із залу засідання геть та одягни на неї намордник, чого доброго, ще покусає солдатів Смерті! – вкрай невдоволено звелів Сатана Євгену.

– Але ж, Люцифере… – спробував заперечити Євген.

– Ти не Творець! Коли буде покладено край твоїм експериментальним вибрикам? Ну, люди намагаються створити гібрид комара з людиною, так на те вони і люди, щоб робити помилки! Ти не людина, ти просто до біса вперта істота, Євгене!

– Впертість – риса, що поєднує Чорних Янголів у єдину спільноту, – зауважив Євген, встаючи.

Він поплескав Шарика по голові, одягнув на нього намордник і на цепу вивів його із залу засідань геть. Сатана повернув голову до Хама:

– Роздуми Вселенського масштабу відволікли мене від твоєї доповіді, Хаме. Чи не міг би ти швиденько прокрутити про свої досягнення ще раз?

Хам відповів виразним, вкрай непристойним жестом руки, на що Сатана зреагував миттєво: підлетів до Хама і стрімким потужним ударом кулака у голову збив його з ніг. Розминаючи руку, Люцифер обвів Чорне Лицарство розчарованим поглядом.

– Втомився я, джентльмени! До біса втомився! Кожного разу одне і теж! Дійсно правий Євген, впертість – наша загальна риса! – підсумував Люцифер і жваво запитав: – Хто наступний?

Підвівся Ричард Кривавий і грізним, важким поглядом закривавлених очей « вдавив» товариство у крісла.

– Леді і джентльмени! Вчора я пролітав узбережжям Кривавого моря і вразився: море обміліло! Його берегами тиняються чисельні табуни трьохголових драконів і жадібно сьорбають грішну кров. З безодні Чорної журби повилазили хитромудрі змії, пихаті жаби і теж давай ласувати людською кров’ю. Це вам не жарт, джентльмени, це серйозна загроза пекельному біоценозу, тому пропоную ближчим часом влаштувати грандіозне шоу-полювання на потвор. Полювання ми могли б завершити пікніком у Чорних скелях, м’ясо драконів не гірше свинини.

– Слушно, слушно! – підтримали пропозицію Кривавого лицарі.

– Що ж, поєднаємо приємне з корисним, джентльмени! Ричарде, на завтра організуй все і всіх на полювання! – розпорядився Сатана.

Кривавий ствердно кивнув, сів. Підвівся Сатана і пішов по колу вздовж столу, пильно вдивляючись в очі Чорного Лицарства.

– Джентльмени, ні для кого не секрет, що ми переживаємо важкі, скрутні часи. Пекло і те, що в ньому останнім часом з’явилося, заганяє нас у кут безвиході: або ми наведемо у Пеклі сувору демократію, або воно зжере нас разом з грішниками! У нас немає часу на роздуми – ми повинні діяти рішуче і негайно, джентльмени. На кожний терор ми будемо відповідати ще більшим терором, на те воно і Пекло, щоб земля горіла під ногами!

Сатана скоса кинув швидкий погляд на Хама, що, змокаючи вказівний палець у кров під своїм носом, писав на сяючій чистотою поверхні столу брутальності.

– Брудна тварино, я таки вижену тебе з лав Чорного Янгольства! Був Вищим, станеш нижчим, осточортіло мені твоє хамство! – люто загорлав Сатана, схопив Хама за комір і стусанами випхав його за двері залу.

Повернувшись до гурту обличчям, Сатана зустрів погляд голодних звірячих очей графа Дракули, ледь не збожеволівшого від писанини Хамською кров’ю.

– Вам не добре, граф? – люб’язно поцікавився Сатана. – Я звільняю Вас від неприємної необхідності обговорювати пекельні проблеми. Здоров’я перед усім, вірно, джентльмени? Ідіть, прийміть необхідні Вам ліки!

Дракула неспішно встав, велично вийшов з-за столу, граціозно розмахнув мантію чорного плаща і, перетворившись на страшного величезного кажана, полетів по сліду свіжої Хамської крові.

– Нещасний Хам! Насмокчеться Дракула його крові досхочу! – зауважив Родріго Вертлявий, різко здригнувшись.

– Родріго, Хам не може бути нещасним, за виключенням випадку, коли його хамський плювок вітер відносить не в обличчя супротивника, а в його ж таки хамські очі! А щодо хамської крові, то її у світі достатньо, вистачить напитися тисячам дракул, – заспокоїв Вертлявого Люцифер і підійшов до вікна з видом на Криваве море.

Починався шторм. Гребні могутніх червоно-чорних хвиль огидно пінилися і стогнали мільйонами грішних голосів. У сірому похмурому небі пустували шалені пекельні вихри: чорні хмари то стискало у точку, то закручувало у спіраль, то розкидало диявольським феєрверком. Низько над морем ліниво погойдувалися важкі птеродактилі, товсті кажани та велетні-орли. Раптом три однаково потворні голови монстра виринули з людської крові, одна з них проковтнула кажана.

– Дійсно, драконів забагато, скоро почнуть ковтати пекельних мучеників. Ричарде, приготуй до полювання все як слід, будемо вести обстріл з пекельних скель, з повітря, звідусіль…

– Все буде на вищому рівні, не турбуйся, Герр Люц, – відреагував Кривавий.

Сатана обвів товариство за столом пильним поглядом:

– Чому я не бачу Лінивого?

– Тому, що вже місяць, як Лінивий живе і працює уві сні, прокидається лише для того, щоб поїсти і … – не закінчив пояснення Его Самозакоханий.

– Он як! В той час, як у нас горить земля під ногами, він поринув у рожеві сни! Як вчасно! – не на жарт обурився Диявол. – Ось що, Лютий, піди і негайно розбуди його та скажи – якщо він не буде вирішувати разом з нами пекельні проблеми, я вижену його на Землю, у Зону. Нехай спить там, серед бомжів!

Людвіг Лютий люто усміхнувся, підвівся:

– Герр Люц, виконаю твій наказ з радістю! – і пішов.

Диявол кібцем закружляв навкруги Чорного Лицарства.

– Останнім часом занадто багато пригод, джентльмени, занадто! На Пекло нападають прибульці з інших світів, а саме воно перетворилося на психічнохвору породіллю, з утроби якої вилітають безглузді жахи, один страшніше одного! Всі ми знаємо, коли це почалося, але чому? Ваші міркування?

Сатана чудово знав відповідь на своє «чому?», та останнім часом він удавав з себе демократа, тож мав імітувати у Пеклі бісову демократію. Тому, приховавши справжні почуття, що викликало у ньому Чорне Янгольство, він огорнув все його поглядом, сповненим нібито уваги і поваги. Фобос сидів з геть відсутнім виглядом, його мозок пірнув в інше життя: аби він не чиркав кігтем, його можна було б прийняти за мерця. Сатана гірко усміхнувся, він заздрив здібності Фобоса аж так від усього відволікатись.

– Почалося це з атомних вибухів у Хіросімі і Нагасакі, – роздумливо промовив Дон Жуан.– Чому? Тому, що Пекло пов’язане з Землею так, як дзеркало в кімнаті сміху з тим, хто в нього дивиться. Забагато бузувірських душ потрапило у Пекло за останні шістдесят років, занадто велика концентрація негативної енергії! Пекло не розраховане на таку потужність зла, не витримує, брикається, як дикий кінь під жорстоким вершником…

Дон Жуан не договорив, бо раптом все Пекло, до кожного його прошарку, дрібно затремтіло від кінського іржання і гулкого цокоту копит.

– Браво, Дон Жуан! Йому сподобалось твоє порівняння, забрикалося! – вигукнув Сатана у сумному Диявольському захваті. – Та якщо Пекло – дикий кінь, то я той вершник, що приборкає його!

Зал сповнила мертва тиша, лицарі Темряви напружено переглянулися, зненацька «ожив» Фобос.

– О да… да, еще чуть-чуть, – зашепотів він з пристрастю збожеволівшого від пестощів коханця, він передчуття близького рішення у його зелених очах розгорілося вогнище, він шалено зашкрябав кігтем по паперу, – О, да!… Есть! Я кончил, и как! Всё сошлось, сошлось в точке поглощения! – він полегшено зітхнув, геть щасливий, відхилився на спинку крісла, здивовано поглянув на зібрання за столом. – Якого біса я тут сиджу серед вас? Це що, нарада?

– Так, хлопчику мій, поки твій мозок отримував оргазм, ми обговорювали пекельні проблеми! – гнівно кинув йому Люцифер.

– Хочеш мене завести? Іди до біса, Сатано! Мені занадто добре, щоб зараз з тобою битися, – зневажливо відгукнувся той.

– Занадто добре ніколи не буває! – зауважив Євген, йдучи від дверей до столу.

– Твоя правда, я страшенно зголоднів! Ходімо снідати, чи вечеряти… Що там у нас? І до дідька кудлатого всі пекельні проблеми! – невимушено запропонував Фобос.

– Не корчи з себе дебіла! – гримнув Сатана. – Пекельні проблеми можуть відіслати нас усіх до дідька, а ми їх – ні!

– Ти таки дістав мене, Герр Люц! Дістав із самісінького дна мого бідного, доброго серця! – драматично викликнув Фобос. – Між тим Пекло висунуло перед нами одну єдину проблему, простеньку, як мозок Шарика, з Вашого дозволу, генію Євгенію!

– Зарозумілий ти покидьку! Та що ти знаєш про мою роботу, про мої ідеї, наміри?! – підвищив голос Євген і розшарівся від обурення.

– Годі! – різко обірвав Сатана початок сварки. – Твої пропозиції, Фобосе?

Геній Фобос огорнув товариство за столом поблажливо-лагідним поглядом сестри милосердя і посміхнувся лицарям Жаху, як та посміхається до бідолашної юрми діток-калічок. Сатана, стримуючи шалений гнів, подумки виматюкався.

– Отже, любі друзі мої, – почав Фобос, правдиво імітуючи вчителя у класі недорозвинених учнів, – всі ми знаємо, всі, навіть Хам та Лінивий, що Пекло залежить від Землі і змінюється вслід за нею, але не встигає. Не встигає знищувати всіляку босоту, що без нашого дозволу перетинає кордони Чистилища! Потрібні кореляції пекельного простору і часу відносно Землі. Хоча, часу і не існує… але це вже занадто складно для вашого розуміння, занадто… – і, увібравши душею запеклу лють усього Чорного Янгольства, Фобос розважився хрипким веселим реготом. – Монстри-прибульці, пригоди в прошарках – наслідок розбалансування пекельного виміру. І ти, Герр Люц, це знаєш не гірше за мене. Що тут обговорювати? На що гаємо час, якого немає? Давай збалансуємо Пекло удвох після вечері за пляшкою віскі, Герр Люц!

– Утрьох, Євген приєднається до нас, а ви, джентльмени, приготуєте нам всю необхідну інформацію…

– До речі, оця карта, що я щойно склав, теж буде нам у пригоді, – безцеремонно перебив Сатану Фобос, закурив цигарку, затягнувся, – вся інопланетна сволота прибуває до Пекла трьома шляхами, я їх обчислив, влаштуємо пастки на їх шляхах. Певен, ми приємно здивуємо цю брудну босоту, джентльмени!

Відхилившись на спинку стільця, Фобос жадібно ковтав дим міцної цигарки, єдиним енергійним видихом могутніх легень він виштовхнув з себе хмарку диму, що зависла над столом. Хмарка мала чіткі обриси інопланетянина.

– Ти таки геній, Фобосе! – у захваті вигукнув Альфонс. – Саме такої форми даму знайшов я сьогодні у своєму ліжку, джентльмени. Уявіть собі мій жах, вона була такою слизькою, холодною, і вся дрібно тремтіла від збудження. Не встиг я як слід прокинутися, як відчув, що відгукуюсь на її інопланетну пристрасть. Це було так… так… Джентльмени, дайте ковтнути віскі!

Чорне Лицарство вибухнуло реготом, Гертруда в огиді скривила вуста. Лише Скупий ніяк не зреагував, впродовж засідання Пекельної Ради він не вимовив жодного слова, бо знав, що мовчання – золото.

Скупий лицар Темряви не був дурнішим за інших, скоріше навпаки. Бувало, потрапивши у халепу, лицарі Жаху йшли до нього, він розтуляв рота, давав їм розумні поради і навіть втішав, але за солідні гроші.

Тим часом, вволю нареготавшись, Кривавий жбурнув в Альфонса пляшку віскі. Той перехопив її, відкоркував, відпив. Пляшка помандрувала колом, від лицаря до лицаря. Не пили лише Скупий та Гертруда. Їй забули запропонувати, а Скупий відмовився сам, бо вічність піклувався про своє здоров’я, а останнім часом дуже уважно стежив за рівнем холестерину у своїй крові.

– Джентльмени! Ми плідно попрацювали, виголошую нараду закритою, ходімо вечеряти! – промовив Люцифер і підвівся.

Тричі ударив гонг.

– Ходімо, ходімо, – весело загомоніли лицарі, встаючи.

– Ні! Ніхто нікуди не піде! Я ще не сказала свого слова, і хоч сиджу я окремо від вас, джентльмени, і віскі ви забули мені запропонувати, та я не забула про свої права і власну гідність! Тому сядьте і, будьте ласкаві, вислухайте першу даму Пекла, з вашого дозволу! – розгнівано, гордовито закричала відьма Гертруда і підвелася з крісла.

– Бісова лахудря… Так хочеться їсти, з’їв би дракона, – тихенько поскаржився Фобос Сатані, – ну, нічого, покажу я їй її права!

Лицарі сіли, повернули роздратовані обличчя до Гертруди. У неї було два ока – чорне і їдко-жовте. Вона була відьмою найвищого класу, дуже косоокою, тому, коли вона косила у злобі чорним оком, здавалося, що по шкірі повзає бридка комаха, а коли їдко-жовтим, здавалося, що та комаха залізла під шкіру.

Гертруда «вчепилася» у лицарів обома розлюченими очима, з’їдаючи їх прокляттями. І хоча, кожний про себе сказав слово-оберіг від відьминого зурочення, в одних засвербіло по шкірі, в інших під шкірою. Сатана скривився, почухав потилицю. На щастя, Гертруда розгорнула аркуш паперу.

– У мене скарга-пропозиція, читаю! Сатані, Володарю Пекла і Землі…

– Гертрудо, будь ласка, конкретно, без регалій, – перебив її Сатана.

– Добре, любий, – і відьма кинула на Диявола палкий погляд, – ми, вельми шляхетні дами Пекла, нагадуємо шановним лицарям Жаху, що, поки вони утопають у розкошах замку, ми, тендітні дами їх сердець, мерзнемо у нірках, в яких немає найпростіших побутових умов для життя і…

– Та про що ти говориш, Гертрудо? За планом до кожної нори підведено тепломережу, воду, каналізацію, – заперечив відьмі Вертлявий, і під її сверблячим поглядом закрутився котом, заїденим блохами.

– За планом! – передражнила Гертруда Вертлявого, скорчивши йому страшну пику. – Бісів ти плановик! Плани з життям не збігаються! За планом в СРСР у дев’яності роки мав бути комунізм, блін!

– Хто контролював будівництво нір для відьом… перепрошую, шляхетних дам? – поцікавився Сатана.

– Я, – тихо відгукнувся Скупий лицар.

Він був красенем, але щоб помітити його вроду, треба було довго і пильно вдивлятися у нього: вираз сірої посередності покрив обличчя Скупого так щільно, як ковдра густого пилу старий комод на горищі. На ньому був благенький, дешевий костюмчик, засмальцьований на ліктях, сідницях та колінах до непристойності.

Сатана ледь скосив на Скупого очі, і по Диявольських рисах прослизнула огида.

– Поясни, у чому річ, – похмуро звелів.

Скупий обережно підвівся:

– Дорогі товариші! Економіка повинна бути економною, а щоб відьмам краще жити, їм треба краще працювати, лише тоді відбудеться прискорення процесу прискорення!

– Бісів жмот нахватався у Зоні жаргону вісімдесятих, щоб корчити перед нами тупого комуняку, а сам геть запліснявів від скупості, скнара! Та який же порядний лицар економить на жінках?! Ось взяти, наприклад, мене: саму дешеву повію шмагаю батогом за двісті євро! Ти б за ці гроші удавився! – з почуттям викрикнув Фобос.

– Тепломережа працює півгодини на добу, а вимитися я не встигаю, намилюся, а води вже немає! – поскаржилася Гертруда і з пристрастю покосилася на Сатану їдко-жовтим оком, – Люцифере, полум’яний мій, розважся зі мною нічку у моїй крихітній нірці і переконаєшся, що я говорю правду!

У Сатани нестерпно засвербіло вухо.

– Ти дуже люб’язна, Гертрудо, та в цьому немає потреби, я вірю тобі на слово.

Він повернувся до Скупого.

– Я так розумію, Скупий, що ти нажився на будівництві нір, поповнив свої і без того безмежні скарби. Ну що за радість тобі сидіти на скринях, ти ж не вмієш насолоджуватися життям, не знаєш, як приємно витрачати гроші на жінок, на подарунки, на розваги!… І навіть на допомогу жебракам, – виказав Сатана і кинув на Скупого презирливий погляд.

– Жебракам? Мені не почулося? – глузливо перепитав Его Самозакоханий, милуючись собою у кишенькове люстерко. – Справжня насолода – витрачати гроші на найближчу і найдорожчу у світі особу – на себе!

– Думаєте, я не знаю, що таке насолода?! – раптом увійшов Скупий у екстаз. – Та що ви, транжири, розкидаючись грішми, як сміттям, розумієте у справжній насолоді?! Я умію насолоджуватися від самого усвідомлення, що володію, а ви всі – ні! Ви не знаєте, що це за щастя – накопичувати і накопичувати, нічого не втрачаючи!

– Не знаємо і не хочемо знати! Проте ти узнаєш дещо нове, – Сатана повернувся до Вертлявого, – Родріго, конфіскуй половину скарбів Скупого на пекельні потреби і, в першу чергу, на ліквідацію недоліків, допущених при будівництві нір.

– Зроблю це з задоволенням! – погодився Вертлявий і з радощів аж перекрутився: він не любив Скупого.

Скупий втратив свідомість і поточився на стіл.

Тим часом Фобосу вкрай остогидла Гертруда, голод і шалене роздратування від свербіння шкіри перетворили його на небезпечного бешкетника.

– Лялечко, забула одягнути спідничку? Як мило! Як заводить мене твоя білизна! – Які ніжки, а сіднички! – з фальшивою пристрастю засипав відьму словами Фобос, лоскочучи її поглядом безсоромних очей. – Очі краще заплющ! Ти одяглася так заради мене, пустунко? Зважила на мою сексуальну орієнтацію? Розумниця! Зараз, люба, зараз! Джентльмени, забув свій батіжок! О! Я просто шаленію від тебе! Та дайте ж нарешті батіг!

– А ти візьми мій, спробуй! – з викликом вигукнула відьма, блискавично швидко висмикнула з —за пазухи батіг і щосили стьобнула ним перед собою.

Фобос вистрибнув на стіл з наміром пробігти по ньому до Гертруди: це був найкоротший шлях до неї. Та Сатана потягнув його за штанину джинсів, Фобос послизнувся, упав, спробував підвестися.

– Годі тобі, Фобосе, не дуркуй! – гримнув Сатана і знову рвучко потягнув його за штанину і, відірвавши її вище коліна Фобоса, весело зауважив: – Схоже, твої джинси «Джордах» носила вся Америка!

Лицарство загиготіло, а вдячна за захист Гертруда підійшла до Сатани.

– Солодкий мій! – лагідно прохрипіла відьма до нього. – На наших нірках світ клином не зійшовся, ми згодні повернутися у замок! А то що ж це виходить? Тут щось торочили про пекельний баланс, а що ж це за баланс, якщо жінки і чоловіки живуть окремо? Так не годиться, ми, шляхетне жіноцтво Пекла, оселимося на твоїх шести поверхах, Герр Люц. Ти будеш у захваті від нашого витонченого товариства!

– Через мій труп, мила Гертрудо, ви оселитеся у замку, – похмуро відказав Сатана. – Все це вже було, пам’ятаєш? Годі! Нам не потрібні ні шабаші в пекельних казармах, ні ваша ворожба, ні чаклунство! А щодо мене, не хочу прокидатися у гурті пекельних дам, що прикидаються мадоннами. Край!

– Он як! Не хочеш? А кого ти хочеш? Оцю лялечку з янгольським личком?! – Гертруда схопила зі столу аркуш паперу з портретом Олени і повернулася до лицарства, демонструючи витвір Люцифера. – Лише погляньте, джентльмени, у кого закохався наш Сатана! Що в ній є такого, чого не маю я?! Чим я гірша за неї?! Краще, Сатано, тобі її не любити, настраждаєшся ти через неї! Краще б ти став моїм коханцем!

Відьма з люттю жбурнула портрет Олени на стіл, ціпко вчепилася в плечі Люцифера кігтями, наблизила до нього своє хиже обличчя у виразках.

– Не лізь, іди геть! – зірвався Сатана і відірвав її руки від своїх плечей.

Тим часом Фобос уважно розглядав портрет Олени, і вираз його обличчя не сподобався Сатані.

– А ти художник, не гірший за Вінчі, Сатано, – зауважив Фобос.

– Дай поглянути, – звернувся до нього Євген.

Фобос передав йому портрет, Євген здивовано звів брови:

– Невже така красуня існує насправді, Люцифере?

– Існує, але лише в моїй уяві. Це обличчя – плід моєї уяви, ви ж знаєте, джентльмени, про мій потяг до прекрасного! – викрутився Сатана і підвівся. – Ходімо нарешті вечеряти!

– Плід твоєї уяви? Як би не так! Кого ти намагаєшся обдурити? – підлою гадюкою зашипіла на Сатану відьма. – Вона зараз у Раю! Не хочеш, щоб ми поверталися у замок?! Оголошую тобі війну! Ви ще не знаєте, на що здатні жінки, котрих ви запхали у нори, пихата сволото! Ми вам покажемо, вашу мать! А твоїй кралі, Сатано, я… – і погрозлива відьма раптом розчинилася у повітрі.

Люцифер обвів товариство пильним поглядом:

– Кому з лицарів подякувати за цей шляхетний вчинок?

– Мені! – відгукнувся Фобос. – Не вистачало, щоб бісові лахудрі нам щось тут показували! І що вони в біса нам можуть показати такого, джентльмени, чого ми ще не бачили? Для цілковитого пекельного щастя нам тільки заколоту відьом бракувало! Ходімо нарешті їсти!

Чорне Лицарство шумно підвелося з крісел, весело загомоніло і покрокувало із залу засідання до їдальні.

– І куди ти відправив Гертруду? У якийсь глухий закуток Всесвіту? – поцікавився Сатана у Фобоса, йдучи поряд.

– Ні, відправив в обійми смерті, у чорну дірку. Дістали мене її бридкі очі, досі шия свербить!

– Гертруда – стерво, але це вже занадто! За яким правом ти так вчинив?! Чому без мого дозволу?! – у гніві вибухнув Сатана.

Фобос спокійно поглянув Сатані в очі, гордовито посміхнувся.

– Вчинив за правом сили, а на твій дозвіл, Сатано, мені начхати, тож прости! До речі, відьму вкрай розлютила твоя відраза до неї. Що вона збиралася зробити, знаєш?

– Не дурніший за тебе, – буркнув Люцифер, відвернувшись від Фобоса.

– Плід твоєї Диявольської уяви має напрочуд гарненьке личко. Що ж поганого у тому, що брудна лахудря ніколи не поштрикає його ножиком?