Читать книгу: «Біла ріка», страница 3

АННА ПРОВОДЖАЄ МИКУЦЮ ДО ЛІСУ

Анна Петришканова після Служби Божої зайшла до каплички, яка була біля самої церкви. Лиш вона зайшла і, перехрестившись, поставила свічку в пісок, почула позаду чиїсь швидкі кроки й скрегіт дверей: хтось закрив їх на клямку. Анна обернулась і побачила перед собою Сарахана. Він уже давно був у лісі, з-під кожуха визирав автомат, якого той прикрив долонею. Він усміхнувся; заговорив, показавши зуби, частина яких у нього були не свої й виблискували жовтим металом:

– Анне, єк дужі?

– Богу дєкувати, абе ве дужі буле!

– А єк ґазда ваш?

– Воює. Наші ґрунте держава забрала, по саму хату обрізали, тепер не знаю, як дітей прогодувати. У колгосп клечут. А шляк би їх трафив, більшовиків оцих, антихристів, за меску буряку мною мут оброблєтисе!

Сарахан мовчав. Люди розійшлись від церкви і вони вийшли з каплички. Зайшли на цвинтар. Це древнє довгопільське кладовище широко розкинулося біля церкви. Засипаний снігом і зарослий таким ж древніми, як і могили, деревами, цвинтар нагадував зараз якийсь сонний сад.

– А єк Микуцька ваш?

Анна все зрозуміла і приречено глянула на співбесідника. Той, не дивлячись на неї, повільно крокував поруч, і вів далі:

– Най готуєтсе. Я завтра зранку прейду за нем. Анна в грудях відчула жаль, мов за небіжчиком. Але, опанувавши себе, намагалась відігнати лихі думки, як її вчив той лікар, румун; тікаючи з військами, він сказав їй на прощання: «Анне, бережи нерви, меш ведіти, що і ці колес підуть»; і Анна намагалась берегти нервову систему, але вона тоді не знала, що оте «колись» розтягнеться ще на довгі сорок років, які вона мусить прожити під окупантами, хоча врешті-решт таки дочекається – побачить ганьбу комуністів. Землю, яку обробляло не одне покоління її фамілії, їй так і не повернуть, – даремно вона усі ці роки зберігатиме румунські папери у своїй святковій хустці, час од часу витягуватиме зі сховку й перебиратиме.

А тепер вона вірила, що у цій війні «господарі смерекових лісів» переможуть, і їм вдасться домогтися повернення її землі. Та зараз вона мусила віддати лісу, віддати на цю страшну війну, що розгорталась у горах, свого улюбленого первістка Микуцю, за яким не одна дівка на селі сохла.

На виході з цвинтаря вона розпрощалась із Сараханом, що рушив кучугурами, попід плотами, й зник у селі.

Зайшовши до хати, вона побачила звичну картину: на ліжку мовчки сидів її чоловік Дмитро. Він лагодив чоботи. Поруч, під стіною, в загородженому куті, були овечки: щойно у Петришканів покотилися вівці, а вночі були морози, то вони малих забрали до хати. На печі двійнята Юрій і Єлена голосно сварились, щось не могли поділити. Анна голосно гримнула на них:

– Ану марш з хати! Нам з дєдьою треба поговорети.

– Ну, мамо, – спробували заперечити діти.

– Надворі така сонячна днена, а вони воню на печі гріют!

Діти неохоче зістрибнули з печі й вибігли на подвір’я.

Анна сіла поруч із чоловіком. Той, не дивлячись на неї, продовжував лагодити чоботи.

– Заходила до сільраде, дале мені заяву песати, беру, а там так мов і так, прошу прийняти мене до колгоспу, а я як знервуваласе, папір той се жбурнула, ті як на мене ведивилесе, а я і кажу:

«Шо! Це я вас маю просети? Це ве мене просите!» Воне лише перезернулисе. – Анна на мить замовкла, склавши руки одна на одній. – Злодії, землі наші покрали, а я тепер їх маю просети!

Дмитро відклав чоботи і подивився на жінку:

Анне, вважєй, тремай язек за зубами, воне твого брата, Дметра Дметряка, на Урал за нішо зіслали.

Він знову взяв чоботи.

– То страшні люде. Добре, шо нас лишели. А ці з потоку, то увечорі сиділи, нову владу обговорювале, то хіба дєдю їхнього не забрали? То тепер не знате, де дівсе, – він знову відклав чоботи. – Попід вікнами ходют, кажу тобі, вважєй, байка за землю, Бог любенький не леше.

Він перехрестився.

Анна взяла чоловіка за руку і з любов’ю подивилась йому в очі:

– Ну шо, старий, готуйсе. Нашого Микуцьку завтра прейдут заберати до лісу.

Дмитро знову поклав чоботи, підвівся і мовчки вийшов у пивницю. Анна не пішла за ним.

Дмитро Кабюк знав, що таке війна. Відслужив він не один рік на Австрійській війні артилеристом, отримав на ній чотири нагороди: медалі, що стали забавками для його численних діточок, і які, зрештою, десь розгубилися. Він пам’ятав численні переходи, і ці рідкісні моменти відпочинку, коли знімаєш чоботи і виливаєш з них кров, та й радієш «червакам, котрі вижерають язви з ніг». Йому вкотре пригадався той літній день, обличчя друзів і усміхнене лице молодого командира, коли прибіг той вояк, покликав його терміново до штабу. Він прибув, але старший офіцер нагримав на нього і сказав, що нікого не посилав. Повернувшись, побачив, що у їхній розрахунок влучив ворожий гарматний набій, прямим попаданням. З його товаришів, що з ними він відслужив ці довгі роки, не залишилось нікого, усі «пішле на правду». Того вояка, який помилково покликав його до штабу і цим врятував Дмитру життя, він теж більше ніколи не бачив. Протягом свого життя він часто намагався згадати його обличчя, але не міг. Спроби знайти його тоді були марні, й він сприйняв цю подію однозначно: як диво Боже. Тож цінував кожну хвилину власного життя. На згадку про ті старі часи і про себе на тій війні залишилися тільки дві фотокартки у скляних рамках, що висіли біля вікон, поруч з маленьким портретиком Цісара. На першій – він сам, після отримання третьої нагороди; гордовито стоїть перед якоюсь хаткою, польовою будівлею штабу, красивий і високий, у офіцерських чоботах; на іншій світлині він – з одною зірочкою на петлицях, вже з чотирма нагородами, – сидить зі своїми колегами за столом. На столі —чотири пляшки вина, на них схилені світлини з їхніми рідними, і всі вони щасливі. Вояки цісарської армії гордовито дивляться в об’єктив, міцно стискають склянки у руках. Минув місяць, і зі всіх на цій фотокартці залишиться живий лише він один – Дмитро Кабюк. Його доля тісно зрослась з долею смерекових гір. Доля, що припала на часи найскладніших випробувань. Але він ніколи не нарікав, і завжди був вдячний Богові за це.

Під ранок у вікно тихо постукали. Анна відчинила. Глибоко в душі вона ще сподівалась, що зранку ніхто не прийде, і її син лишиться з нею. На вулиці мороз, було ще темно. Сарахан прийшов не сам, але до хати зайшов один. Той, другий, зостався надворі.

– Корнєйте сена²⁸!

Менші діти ще спали на печі, але Микуця вже не спав: чекав одягнений. Він вийшов у двір, за ним вийшла Анна з чоловіком. Вона, поцілуваши, перехрестила сина, як то у гуцулів заведено:

– Най Бог береже Микуцька!

Дєдьо мовчки потиснув руку, міцно поцілував у губи і допоміг надіти бесаги. Вже світало. У лісі за Сокільцем на них чекали. Обійшовши скелю дорогою, вони пішли потоком горі. З вранішнього туману почулося:

– Слава Україні!

Сарахан відповів:

– Героям слава!

– Ми вже замерзли вас тут чекати.

Причаївшись між дерев, там чекали на них з десятеро чоловіків.

У потоці під кригою чуркотіла вода, з розломів розвіювалась пара.

Багато кого з цих «лісових братів» Микуця знав, але більшість з них були незнайомі. Як з’ясувалось згодом, то були галіціяни.

– Кого ти нам привів?

Сарахан усміхнувся, вдаривши Микуцю по плечі:

– Це – Кабюк Микуця, сен Дметра Петришкана, – і додав: – Надійна людена, в нех більшовики землі відібрали, та й ненченого брата Дметра Дметряка на Урал вевезле.

– О, то фейст багата родена була, пам’ятаю з дєдьом у нех на млену зерно молотеле колес.

– Гаразд, подевемосе, че дійсно те такей дужий, єк виглядаєш, і годней з нами лісаме ходети! – сказав старший чоловік з рудою бородою, що взялася морозом.

– Добре, – рудобородий закашлявся. – Зовсім скоро світло буде, будемо вже йте.

– Стрілєти вмієш?

Микуця завагався.

– Нічого, навчешсе. Жети захочеш – сам навчешся!

Усі засміялися. Від дороги долинули звуки двигуна.

– Добре, йдемо.

Микуцеві, як наймолодшому й найменш досвідченому, наказали нести зброю, і вони вервечкою рушили вздовж потоку, вгору. Першим йшов бородань з барткою, – вона йому допомагала долати підйом, устелений камінням, що стирчало скрізь під різними кутами, наче хто його навмисне тут похапцем розкидав. Потік був місцями вкритий кригою, проте він не замерзав і вода в ньому подекуди була тепла. Люди казали, що цілюща, і здавна ходили сюди набирати для хворих. Але й смерділа тухлими яйцями нівроку! Микуця, пройшовши так метрів десять, встиг упріти. Він зачерпнув долонею цієї води з потоку, спочатку втер лице, а потім трохи випив.

– Огов, Петришкан! Не відставай! – почулося з туману.

АРХИЮДА – ВОРОГ РОДУ ЛЮДСЬКОГО

– А чуле, шо в Довгополі на Галіції се стало? Позбералиси комуністи церкву розберати: директор школи та голова колгоспу, та ще пару активістів. Панотця, кажут, раніше арештували, а попаддю з діточками на Сибір вевезли, йуй, та й машен наїхало з активістами з району, тома… як їх… ну, цех… а, згадала! комсомолцями отеми! Повелазели горі, кресте поскидали, а з села людей нікого не біло, окрім отех двох, директора школе та голове колгоспу з дітме, та й того міліціонера їхнего. А єк хресте почале скидати, єк за Маркової кічєри хмара визернула! Йуй! Шо почалосе! Як зачало дощем заливати, а воно сепле і сепле, а воне далі собі розберают, а ці діти голове колгоспу фани та образе з церкви виносю і у воду кидают.

Інша жінка перехрестилась:

– Най Бог мелує!

– То так розібрали, колоди докупи трактором зачипели і всі у ріку скенули.

– Йуй! Най Бог мелує! – жінка у хустці притримувалаоднурукубілярота, а іншоюхрестилась.

– То я вам скажу, шо за два місяці «причка»²⁹ за усіма прейшла: дітей голови колгоспу вода забрала. Йшле собі кладкою, трос урвавсе. Цей голова колгоспу кенувсе їх рятувати – і сам з неми втопевсе. Міліціонера «банда» вбела, спалела разом з участком. А директор той їхав мотоциклом у район, та й урвавсе з кашеці, то йому голову відімело.

– Най Бог мелує!

– А єк його ховали, неня його все замість голосети, усе йому примовляла: «То це, сенку, я тебе цьому вчела? Та хіба я тебе вчела церкве Божі руйнувати?!», а він, покійний… – жінка перехрестилась і стишила голос. – Кажут, коле церкву розбирали, то німого каліку по писку вдарив. Той ніби прийшов, то до одного, то до другого чіплєвсе, хрестивсе, сарака; пальцем вгору все тече; а коле образе в ріку кедале, то він, лайдака, у ріку штрик, то оден витягнув, і далі з образом ходев між неми, а цей підійшов, образ відібрав та по писку вдарив.

– Най Бог мелує!

– Але «причка» усіх забрала… А від церкви одна дзвінеця мурована лишеласе. Дзвоне поздіймали, відвезли, кажут, у район, на переплавку.

Інша жінка перебила розповідь:

– А така церква файна була, такі храми колес були! Уся Галіція се сходила, та й ця сторона. Бачите, але Бог усіх покарав. – І задумано додала. – Най Бог мелує!

– А німий, отой каліка, кажут люде, кожну неділеньку Божу на те місце, де церква була, молетисе ходе: вклякає та й поклони б’є.

– Шо у світі робитсе?!

– Казали люде, шо панотець оден старей із монастира у Чернівцях казав, шо вже кінець світу скоро буде, то все воно до того і йде, йо, страшней день близетсе!

– Ніхто, єк Бог любенький! – жінка знову перехрестилась.

БІДОЧА

Роздався стук у двері.

– Слава Ісу!

– Навіки Богу.

Вечірні гості зайшли до хати і обступили піч. Запахло прілим листям.

– Ми чули, що у вас є син повнолітній.

Запала гнітюча тиша.

– Най іде з нами до лісу, воювати з москалями, – гість знову замовк.

– Проти більшовиків, за Самостійну Україну!

– Йуй, та він такей слабей у нас!

Один з нічних гостей, витримавши паузу, граючись ножем на столі й посміхаючись собі в бороду, пробурмотів задумано:

– Оден Іван кєловий дужей.

Інші, стиха, сумовито засміялися.

Ґаздиня гірко розплакалась. Блідий і ніби байдужий до того, що відбувається, Олексій Бідоча сидів на припічку.

– Добре, збирайте хлопця!

Запала тиша. Менші діти дивилися з печі. Мати, схлипуючи, ходила хатою, щось метушливо збирала до сумки.

У старому двобортному піджаку від дєдьового анцуга³⁰ та цивільному плащі Олекса найменше був схожий на вояка. Навіть кріс у руках тримав якось недоладно.

Боївка УПА, у яку потрапив Олекса, блукала осінніми смерековими лісами, часом заходячи до поодиноких хуторів на нічліг, а часом ночуючи просто в лісі, коло багаття, закутавшись у смерекове віття та сухе листя. Почав вже падати перший сніг. І ось одного туманного ранку вони почули, як десь близько бреше кутюга³¹. Їх вистежили і зненацька оточили. Тут, на місці останньої ночівлі, вони дали свій останній запеклий бій. Олекса скинув свого кріса і почав перезаряджати, як його вчили, але його руки трусились і у нього нічого не виходило. Почалася стрілянина, впереміш з російським матом лунали вигуки партизан. Не зробивши жодного пострілу, Олексу розбив напад «чорної хвороби»: він впав у листя, тіло здригалося від конвульсій. Бій закінчився. Опритомнівши, він побачив, як москалі, матюкаючись, складають тіла вбитих.

– Что, очнулся, блядина? – прокричав офіцер у шинелі, боляче вдаривши Олексу чоботом у лице, щойно він спробував підвестися. Олекса знову впав у листя. Раптом підбіг інший солдат і прокричав:

– Штрафной удар!

Присутні зареготали. Інший, з червоними личками на погонах, у вицвілій гімнастерці з медалями, підійшов, підняв Бідочу за поли старого піджака:

Вот суки! Двоих наших положили! – плюнувши в обличчя, ударив у живіт.

Олекса упав на коліна.

– Хорош! – крикнув офіцер, витираючи чобіт від Олексиної крові об тіло вбитого повстанця. – Видишь, он припадочный?! Нам его еще до Вижницы доставить надо.

– Слышишь, сука?! – крикнув солдат з личками. – Везем тебя в Вижницу! Там из тебя салат новогодний крошить будут!

Усі знову зареготали.

Олекса лише зараз відчув, що у нього нема зубів, і все тіло пронизує біль. Вочевидь, ще до того, як він отямився, його били ногами. Сплюнувши кров із скалками зубів, він підвівся та зумів роздивитись місце недавнього бойовища: довкола виднілося зламане від пострілів гілля смерек, дерева були поцятковані слідами від куль; поруч лежали акуратно складені тіла, лише кількох не чіпали, – лягли на міни. Поруч пройшов вояк, що сам до себе щось наспівував, інший жалів пса, що його бандерівці вбили під час бою. Деякі солдати тинялася туди-сюди, роздивляючись постріляних у бою повстанців. Інші тутечки всілися їсти з консервів тушонку, запиваючи з фляг самогонкою; вони голосно розмовляли й заходилися реготом, хоча Олексій міг розчути лише матюки; хтось поруч розряджав трофейну зброю.

Бідоча знову знепритомнів. Він лише трохи відчував, як його волочуть лісом, вниз, у долину. Наче уві сні, він чув неньчин голос, – вона плакала за ним. Він марив і шепотів, просив її: «Ма-мо, ма-мо, не плачте». Якийсь солдат повсякчас сварився, «что должен нести это гавно». Потім він знову очуняв, вже коли його закидали за борти вантажівки. У кузові він лежав посередині, на лавах з обох боків розмістились бійці винищувального батальйону. Машина підстрибувала на пощербленій гірській дорозі, й він – разом з нею. Якийсь вояк поклав на нього чобіт, інші заходилися штурхали його ногами від борта до борта. Солдати перекрикували один одного, але гучне ревіння двигуна глушило їхню розмову, – Олекса чув лише якісь уривки цієї бесіди, густо пересипаної матюччям.

За півгодини машина вже була у Вижниці, у штабі ЧК-МГБ³². Розкрили задній борт і зі «студебекера» повистрибували всі пасажири, крім Олексія: він так і залишився лежати на дні кузова, по цілій довжині якого лишалися сліди його крові. Солдати перекурювали, один з них крикнув:

– Вылезай, сука!

Бідоча спробував підвестися, але не зміг, – ноги відмовляли йому. Тоді в машину залізли два бійці і допомогли йому підвестися. На подвір’ї біля штабу щільно стояли ще кілька машин. Біля них тинялись, балакали та курили численні солдати. Усі вони ліниво повернули свої неголені обличчя до Олекси та його конвоїрів, які змушені були йому допомагати йти до будівлі. Один із солдатів крикнув йому:

– Слава Украине! – викинувши руку в нацистському вітанні. Інші зайшлись реготом.

Поруч стояли місцеві стрибки. Їм було шкода земляка Олексу, й вони одразу повідвертались. Серед них був і Федор Пойдаш. Попри закривавлене лице Олекси, Федор одразу впізнав малого Бідочу; згадав, як на храмі в Конятині він поруч з ним ніс хоругву. Федор не зводив з нього очей, поки того не завели до будівлі. Йому було шкода малого. Увесь брудний, скривавлений, із засохлою кров’ю на лиці, він був більше схожий на християнського мученика, ніж на «особо апасного бандіта».

В коридорі не було, чим дихати: од військових різко тхнуло одеколоном, перегаром і брудними кальсонами. У Бідочі замакітрилася голова. Солдати розступилися попід стіни коридору. Конвоїри, міцно схопивши Олексу під руки, потягнули його далі.

В Довгополі, у Костенці³³, цього літа спецбоївка СБ замордувала місцевого голову колгоспу.

– Кажут, хороша людена була, добра… Діти найшле. Воне зранку корову пасте гнале, а там у потоці він і лежав. Кажут, довго мучіли, а хату спалели. Ще кажут, шо і діток не пожаліли.

– Чули? Сусіда з-за горба забрали вчора. Йшле з колєгою з села, дес несли міх муке кожен, тут з лісу виходют троє, усі з пушками, в плащах воєнних. Питают, мов, хто такі, звідке. Ті кажут, що так мов і так, за мукою у район ходили. Ну, то ці їх і відпустеле. Йдіть далі, кажут, але бес нікому не говорили, шо нас тут бачили. Так той оден колєга пішов у район і розповів, кому треба, а сусід – ні, то до нього на наступний день прийшле та й кажут: «Такой-то такой-то, собирайтесь, єсть інформація, што ви бандпособник». А діти єк зачали плакати: «Куде ви дєдю забераєте?». Жінка вагітна голосет, руке собі заломлює, а ті нічого… Мовляв, «соберайтесь» – і все.

– Добре, шо ще родену лишели. А шо я вам хочу розказати. Ви цих Бідочів знаєте, отех бідаків з крайної хати, то в нех сена Олексія комуністи у лісі злапали зі зброєю.

– А, йуй, та він такей слабей, кажут, у нех був.

– А шо з неме тепер буде? Не знати!

– Най Бог мелує!

ДЕПОРТАЦІЯ

Надворі забрехав кутюга. До хати, без стуку, зайшов офіцер та ще один у цивільному. За столом сиділи діти, їли кулешу з мочанкою, на столі ще було трохи бринзи та вареної бараболі.

– Ну что, ґаздиня…

Офіцер на якусь мить замовк.

– Мать! – наче забив цвях у це слово. – Где твой сын, Олексий?

Діти перепуджено перезирнулись. Матрона, склавши руки у замок, сіла на лаву біля печі й захитала головою.

Офіцер підійшов до вікна і визирнув на двір. Там його солдати ліниво ходили туди-сюди, оглядаючи стодолу. Він повернувся до Матрони. Вона, затуливши лице долонями, і далі сиділа на лаві мовчки.

– Что, не знаешь, сука, где твой сын? – він підійшов до неї майже впритул.

– Твой сын, Олексей Бидоча, сейчас в тюрме, в Вижнице. Так что собирайтесь. Вы, как бандпособники, родственники врага народа, подлежите выселению в отдаленные районы Союза Советских Социалистических Республик!

Стара впала на коліна перед офіцером, склавши руки на грудях:

– Йуй, та пане офіцере, ми бідні люде, дітке маленькі ще, їх пожалійте, змилуйтеся заради Бога, йуй!

– А ты, сука, когда сына свого в лес, в банду отправляла, чем думала, контра?

Матрона заплакала:

– Йуй, та лешіт нас, хіба ми з власної волі, він такей слабей у нас з самого народження, зі свічкою вже сокотили.

– Нечево тут сопли жевать, собирайтесь! – сказав офіцер, ідучи до виходу. І, вже на порозі, додав:

– У вас полчаса. Берите самое необходимое: теплые вещи, еду.

І вийшов з хати. Стара залишилась стояти на колінах, плачучи собі у груди. Діти забігали по хаті збирати речі. Маленька Марія, худенька красива дівчинка-підліток, акуратно загорнула у ненчин рушник кулешу зі столу.

З-поза хати визирали сусіди; вони прикривали роти долонями, хитали головами, хоча самі тихо раділи, що сусідів виселяють, бо вже давно зазіхали на Бідочівський зарінок³⁴.

Офіцер, начальник колони, стояв коло свого вілліса в Селятині. Перед ним розкинувся Шепіт, мальовничий перевал, за яким вже була Румунія. Вдивляючись у краєвид, він ліниво й задумано звернувся до присутніх:

– Да-а, места здесь чудесные, а воздух, а воздух-то какой чистый!

Помітно звеселившись, він заліз рукою у внутрішню кишеню шинелі й витягнув портсигар. Відкрив, а він порожній.

– Вот, блядь… Лейтенант, закурить не найдется?

Лейтенант нервово дістав з кишені пачку

«Казбеку», протягнув командирові, той манірно дістав з неї папіросу і покрутив її в руці:

– А мне вот румынские нравятся, – підніс папіросу до рота. Лейтенант швидко дістав сірники, щоб прикурити, але вітер кілька разів поспіль збивав вогонь.

– Вот еще, салага, «Казбек» курит, а зажигалку купить не может!

Він поліз до кишені, дістав запальничку, прикурив.

– На, держи, летеха. Трофейная. Дарю! – він знову повернувся до перевалу.

До гурту військових на перевалі приєднався ще один солдат. Він віддав честь і урочисто звернувся до старшого офіцера:

– Разрешите доложить!

Начальник колони, затягуючись, повернувся до нього.

– Да ты за…ал, орешь, как на параде! – і, засміявшись, додав. – Разрешаю!

– Этап готов к погрузке!

В толоці, вздовж дороги, стояли змучені люди. Не докуривши папіросу, він кинув її на дорогу, вдавив чоботом у землю.

– Товарищи офицеры! – він подивився на годинник і додав командним голосом:

– Предупреждаю, этап через два часа должен быть в Стороженце для дальнейшего следования в город Черновцы, где уже готов эшелон. За каждую минуту опоздания – строгое взыскание!

Суворо подивившись на всіх підлеглих, підсумував:

– Вопросы есть? – і сам таки відповів. – Вопросов нет!

Командир колони сів до вілліса поруч із шофером. Офіцери, козирнувши командиру, що вже сидів у машині, почали розбігатись по колоні, що складалася переважно зі «студебекерів». Лунали офіцерські викрики:

– По машинам!

– Грузимся!

– Блядь, быстрей, быстрей, быстрей!

Озброєні бійці порозкривали задні борти вантажівок (їх було не менше десяти), почали гнати людей з толоки. Перелякані гуцули слухняно полізли на борти. Офіцери підганяли бійців викриками:

– Твою мать, быстрее!

Солдати почали штурхати людей у спини, часом прикладами, щоб прискорити процес. Деякі люди падали, їх хапали за барки і підганяли копняками. Серед виселенців було багато старих, жінок і малих дітей. Коли вже всі погрузились, солдати позакривали борти, затягнули їх брезентом. Один із офіцерів, притримуючи шапку, підбіг до головної машини, «вілліса» начальника колони. Той, не виходячи з неї, випередив офіцера, що хотів по «форме доложить».

– Ну что, готово?

Офіцер махнув головою:

– Так точно!

– Ну, тогда выезжаем! – вдаривши шофера по плечу, сказав командир.

Машини рушили, поступово розганяючись на гірській дорозі. Офіцер дочекався останньої машини і на ходу застрибнув у кабіну. Колона на великій швидкості рушила через Руську, ревли двигуни, колеса викидали на траву вздовж дороги грузи. Час від часу на цій дорозі, хоч поблизу майже й не було сіл, траплялися люди. Біля смереки стояв старий гуцул. Одною рукою він тримав клябуку. Колона, машина за машиною, проїжджала повз нього, в кабінах розгойдувались і підстрибували шофери, поруч сиділи офіцери в шапках з червоними зірками. Деякі курили, інші, сміючись, говорили між собою. Дід проводжав кожну машину поглядом. Одну з них недбало закрили брезентом, і він розвіювався на вітрі. Випадковий свідок навіть зумів роздивитись сірі обличчя людей у кузові, дитячі й старечі; деякі з них кутались у кожухи, а деякі були просто в куфайках. Старий перехрестився сам і перехрестив колону, що вже зникала на гірській дорозі. В крайній машині були Бідочі.

Під Берегометом, на перевалі Шурден, колона зменшила швидкість. Здолавши геть розбиту ділянку дороги, далі вже на повній швидкості вони доїхали до Сторожинця. Це був найзручніший шлях на Чернівці, бо через села на Вижницю, а особливо через перевал Німчич, їхати було небезпечно: там ґаздували «володарі смерекових лісів».