Читать книгу: «Біла ріка», страница 2

ФОРТУНА¹⁷. ВІЙНА

Крутіж історії захопив гори у свою водоверть. У Карпатах новини про початок війни з’явилися чи не найпізніше на континенті. Якось уночі через міст на Яблуниці переїхала велика колона машин; частина пройшла вбрід на Сокільці. Це були здебільшого військові – поляки, які безнадійно програвали війну (надто після того, як на стороні німців виступили руські). Колона перебралася через Черемош і швидко рушила у напрямку Чернівців. Румуни не перешкоджали їм, ба навіть допомагали. За два дні на Галіції, з’явилися руські. Малий Юрій Кабюків біг горбом і кричав, що «совітські вже на Галіції», а люди шепотілися, «шо, напевно, вже скоро будут тут», але руські залишилися на тому боці, не порушуючи поки що кордону з румунами.

Радянські війська прийшли через рік. Совіти їхали довгою колоною. Феляджері у Киселицях, пам’ятаючи двадцяті, зустріли їх із жовто-блакитними прапорами та фанами. Колона швидко проїхала на Руську. Потім родина, що зшила прапор, десь зникла.

Селяни обступили червоноармійців, які белькотіли незрозумілою мовою. За деякий час гуцули сяк-так розуміли російську мову. Ті обіцяли золоті гори. Спочатку гуцули були чемні з гостями, але згодом вони вже кепкували з цих чужаків. Байка, наче вони не розуміли, що з них сміються, і далі розповідали гуцулам про «равенство и братство».

– А ве в Бога віруєте? – спитала якась стара гуцулка. Солдат у брудній шинелі з ходу випалив.

– Нет! Религия – это опиум для народа!

Гуцули лише перезирнулися, а офіцер розлючено зиркнув на солдата, що не виявив обережності. Вочевидь, вони ще намагались справити враження. Якийсь чоловік раптом заговорив:

Але, абе ви знали, шо ми люде хоч і прості, але не віримо, шо завтра тут золоті верби росте будут. Дуріт кого хочете, але не нас! Ми тут ґаздуємо! Коровку, овечку вкутали, то буде молочко і бренза, а говорети ми усі добре уміємо. Ось ви мені скажіт, я собі смереку врубав і з того жию зиму….

Анна Петришканова з самого ранку сиділа за жорнами на ґанку, діти засипали у них зерно, а вона крутила камінь своєю жилавою, струдженою рукою, і вже надвечір хату наповнив запах духмяного свіжоспеченого хліба.

Петришкани тільки-но перехрестилися і помолилися, збиралися вже вечеряти, як до хати увійшли чужі. Обдивившись хату, вони скривились:

– Стільки землі маєте і жиєте в такій хаті?! Інший, що заглянув у хороми, підхопив:

– Аж не верится, такие газды и такая нищая хата.

На що старий Дмитро Кабюк, чоловік Анни, відповів:

– Ми усе в землю вкладаємо, бо родена велека, усім треба ділянку лишети.

– Ну это ты, отец, загнул! – засміявся незнайомець. – Есть семьи и побольше, и совсем без земли.

На це Анна різко відповіла:

– Бо робети не хочут!

Дмитро ледь помітно штурхнув Анну в бік, щоб замовкла.

– Советская власть работой обеспечит всех!

«Гість» замовк, роззирнувшись довкола, та за мить додав:

– А землей прийдется вам поделиться, и млын тоже должен принадлежать народу!

У Петришканів на потоці, біля довгопільської церкви, був водяний млин. Незнайомець, не припняючи ходити по єдиній маленькій кімнаті петришканової хати, вів далі: «И лес – это народное достояние! Одним словом, газды, делиться надо». Незнайомець підійшов до столу. За спиною дітей, на стіні, висіла велика пара образів – робота якогось місцевого майстра-гуцула: в Ісуса Христа та Діви Марії на грудях були намальовані пробиті серця, мальовані надзвичайно яскравими фарбами. Ікони були прикрашені червоними ружами з зеленим гіллям. Усміхнені святі лики дивилися на всіх присутніх у кімнаті. Чоловік поглянув на образи і почав згрібати в сумку свіжий, ще гарячий хліб. Діти і далі сиділи мовчки.

«Гість» повернувся і ніби вже збирався виходити, але, глянувши на піч, забрав і ті хліби, що були там, та ще загріб варену бараболю з чавуна. Діти мовчки спостерігали, як цей незнайомець краде їхню вечерю. Наостанок той чоловік звернувся до Дмитра:

– Завтра прийдете в район, будем разбираться!

Дмитро сам до себе прошепотів:

– І шо то за люде такі, шо хліби останні сперед образів від дітей відіймают?!

Наступного ранку Анна збирала чоловіка і довго повчала Дмитра, що і як він має говорити у районі. Петришкан тікав від неї по двору, терплячи жінчині образи. Врешті вона обізвала його «вєловим і нічого негодним зробити!» Цього він вже не міг стерпіти від своєї жінки:

– Анне! Знаєш шо? Узни¹⁸ мене в сраку, я сам знаю, шо робити!

Анна так і лишилась стояти перед фірткою з відкритим ротом. Постоявши ще трохи надворі, вона поглядом провела чоловіка, що зник за поворотом, і прошепотіла сама до себе:

– Добре, думка злодій, робити треба.

Десь за півгодини до її хати забігла перелякана сусідка. Вона без упину кричала:

– Шось сталосе з дитиною! – Кричала, плакала і заломлювала собі руки. – Подевітсе ви! Наврочили!

Анна якраз жмакала одяг, але кинула все і побігла з сусідкою до неї в хату. Анну поважали всі у селі через її вроджену мудрість. До того ж, вона єдина в окрузі могла відшіптувати навіть від укусу змії, обкладаючи рану голками зі сливи й пошепки промовляючи слова, котрі тільки вона одна і ще деякі старі гуцули з верхів знали. Маленька дитинка сусідки лежала у колисці, ледь чутно стогнала і водила губками, мов риба. Анна подивилась і одразу сказала, беручи мале на руки:

– Детена їсти хоче! Звари їй ріденьку кулешку на молоці, – і додала. – Ведко, твоє молоко погане.

Після годівлі дитина заснула і перестала плакати. Анна повернулась до хати і сіла на ґанку, втираючи піт з чола.

СІНА В КИСЕЛИЦЯХ

То були ті два чудові літні тижні у горах, коли можна було вже робити сіна. Брати Пойдаші були на сінах в Киселицях, у сестри Коцихи. Онуфрій і Петро вбивали велику остреву, а Іван у той час – менші; сестри з іншими жінками громадили, розкидаючи, сіно, щоб воно ще підсохло і не гнило взимку після того, як його зіб’ють у одну велику копицю. Брати довго возилися, не могли закріпити найбільшу остреву. По пояс роздягнений Федор косив. Коли на сінах з’явилася Ялена, він якраз усівся у затінку смереки і клепав косу, що затупилася. Федьо навіть не помітив, як вона стала перед ним зі слоїком, в якому була холодна вода з джерела. Він раптом підвів очі й аж вкляк. За мить встав і взяв у дівчини банку з водою. Ялена стояла перед ним і усміхалася, нічого не кажучи. Полєчка була вбрана у запаску та білу сорочку. Волосся акуратно підібране під білою хусткою. Федор повільно пив воду, розглядаючи її, натомість вона не дивилася тепер на нього. Це було останнє мирне літо перед війною. В 1942 році румуни заберуть Федора до війська.

Старий Полєк аж зарепетував, побачивши, як його мала стоїть з тим «вар’ятом, злодієм», братом Коцихи – Федором Пойдашем зі Стебнів.

– Ялена! Іди сюди! Принеси мені воде попети! – репетував старий на всі «сіна».

Жінки, які громадили, тихо засміялись:

«Дивітсе, старому Полєку аж горло пересохло, єк доньку з Федором уздрів».

Батько Ялени Василь був знаний на усі Киселиці, де здавна жили Полєки, і на усі сусідні села, бо за будь-яких часів і будь-якої влади добре робив горілку. Василь ще був і знаним столяром, – кращого теслі не було на весь район. На другому поверсі його хати була столярка, де він робив вікна, двері. Біля їхньої хати в Киселицях був великий яблуневий сад, а Полєк мав прес і давив яблуневе вино (жмих виходив сухий, як тирса). Вина в дубових діжках (він спеціально скуповував старі пивні кадуби) тримав до тисячі літрів. Досить близько від хати точилася Путилка, маленька гірська річечка, якою з Сергіїв сплавляли ліс. Коли пускали велику воду з греблі, то котилися камені й заганяли рибу в загати, а тоді рубали канати, і смереки котилися у ріку. Василь мав сак, у який ловив цю рибу. Дід плів її з мошни¹⁹ та дратви²⁰. І його, Полєка, молодші сини, Іван та Цельо, забігали у двір і кричали дєдьові, що іде велика вода. Старий брав течку з саком та путню і йшов до ріки, наповнюючи його стругами, іноді великими кленами, «плотінецями» та «неріснецями», а іноді, під час повені, його маленька донька Пауліна²¹ просто тримала путню, а він із загати збирав рибу. Був він добрий ґазда і добрий чоловік, але таки мав одну ваду: іноді бив свою жінку, Настасію.

Ялена була його найстаршою і найулюбленішою донькою. Хоч були в нього ще й сини Цельо та Іван, і донечка Пауліна, але Ялену він любив дужче за всіх, бо була вона повна протилежність йому, старому Василю Полєку. Красива і добра Ялена шанувала свого старого. Василь мав таку ваду: вічно встрягав у якісь історії. А вона завжди жаліла його. Бувало, коли Василь лежав «слабей» після чергового «кушіння» вигнаної ним же міцної горілки, лише вона приходила пожаліти свого дєдю, приносила гуслінки. Як почалась війна і настали неспокійні часи, пішли чутки, що німці на тому боці женуть людей на важкі роботи. Старий вирішив заховати свою маленьку княгиню у лісі над Киселицями. Місце було вибране вдало, бо ніби й недалеко від села, але в лісі, непримітне. Старий сам побудував там малу хатку, прямо серед смерек, поруч із ділянкою, де Полєки здавна робили сіна. Коли, на превелику радість Василя, Федора Пойдаша забрали на війну, ця хата була майже готова, – треба було лише накрити частину стріхи дранкою.

Василь вийшов надвір з рубанком в одній руці й путнею в іншій та крикнув своїй малій:

– Ялено! Ялено!

– Я тут, – відгукнулася дівчина.

– Де ти, детенко? – старий звів очі горі. Там, у толоці, стояла його донька у вишитому власноруч кожусі й запасці. Вона тримала на руках мале чорно-біле єрчі²² й гладила його по голові. Поруч паслися інші овечки з Полєкової отари, і старий знову всміхнувся, звертаючись до своєї княгині:

– Яленко, принесе водички!

БАГАЧ ІЗ СТАРОГОРОДУ

Дмитро Петришкан блукав лісом у зарослях папороті. Цей ліс у Довгополі колись належав його фамілії. Він знав тут кожну смереку, кожен кущ, кожну ялицю. Погладивши віття смереки своєю великою долонею, вітався з нею, мов з давньою знайомою:

– Мой, мой, яка велека вже!

Його предки шанували ліс і без великої потреби ніколи його не рубали. Дмитро відклав сокиру і почав руками викопувати сухі мертві ялиці, – тички на ватру.

Молодший син Дмитра, Юрій, біг через осипник²³ до дєді, коли з лісу йому назустріч вийшли озброєні люди. Це був загін УПА. Хлопці йшли один за одним у військових німецьких кепі, шуцманках з тризубами, і тихо перемовлялись. Позаду вояки поганяли двох маленьких коней – «гуцуликів»: один був нагружений мінометом, на спині іншого були закріплені два ящики з мінами. Юрій на мить зупинився з переляку, але потім поволі пішов їм назустріч. Порівнявшись Юрій привітався:

– Добрий день!

Хтось із загону відповів:

– У, який перепуджений… Доброго здоровєчка!

Позаду йшов кулеметник і ніс великий німецький МГ²⁴ кулемет. У них були зморені, неголені обличчя, й на хлопця вони дивилися байдуже.

– Чий будеш?

– Я Дметра Кабюка син.

– А! Петришкане!

Їхню багату родину знали всі в окрузі, й на Галіції також.

– Ку-да йд-ет-е? – тихо прошепотів Юрій.

– Йдемо, малей, німців та румунів бети.

Пішле з нами!

Малий зам’явся, хлопці розсміялися.

– Файного паска маєш, – сказав кулеметник.

– Це дєдів, – пробубонів малий.

– У, дай подиветисе.

То був добротний офіцерській пасок цісарської армії.

– Мінєймосе! – запропонував вояк і дістав з кишені великий кулеметний патрон і паперівку. Юрій скривився.

– Шо! Шо є? Шо скрививсе, єк жед на гівно? Гидуєш? На, тримай, це ж поперівка.

Хлопці вже заходили в ліс і звідти закричали кулеметнику:

– Лише хлопця!

Він крикнув у відповідь:

– Вже біжу!

Схопив кулемет, закинув на плече і побіг доганяти.

Юрій так і залишився стояти посеред осипника, тримаючи одною рукою штани, а іншою – яблуко з патроном, ледь стримуючи сльози.

Надвечір, пригнавши корову, Юрій наважився зізнатися, і крізь сльози розповів дєдьові про те, що сталося у лісі. Старий Петришкан сидів на лаві, чистив ножем якийсь чудернацький корінь. Був він високого зросту, з довгими пальцями та довгим волоссям з проділом. Вислухавши сина, він відклав свою клябуку²⁵, з якою не розлучався відтоді, як урвав сухожилля на дарабах, погладив малого по голові:

– Юрчику, най на тому ся стане, – сказав, усміхаючись своїми сірими очима.

ДЕЗЕРТИР

По площі бігали бездомні пси, довкола стояли облуплені казарми; на фасадах, пофарбованих в темно-жовті кольори, з-під відпалої штукатурки виднілась кладка з червоної цегли. Над цими будівлями майорів червоно-жовто-синій прапор. Триколор. П’яний румунський офіцер кричав на Федора, аж слина йому летіла з рота. Знявши шкіряну рукавичку, щосили бив нею по байдужому кам’яному обличчю солдата, який стояв мовчки; тільки жовна ледь помітно ходили на його лиці. Федор не сподобався офіцеру-румуну, якому здавалось, наче гуцул якось не так дивиться на нього зі строю, – насмішкувато. Він спитав:

– Звідки ти? Федор відповів:

– З України.

Той розлютився ще більше і щосили зарепетував:

– Невірна відповідь! Нема ніякої України, а є одна велика Румунія!

Федор мовчав. Худий румун аж трусився від люті.

В обід, у курилці, до Пойдаша підійшов земляк:

– Федьо, я сьогодні вночі тікаю… Завтра зранку нас всіх відправляють на фронт.

Федор змовчав. Увечорі він лежав одягнений на своєму ліжку, чекаючи, коли всі в казармі заснуть; вдивлявся у стелю, часом заплющував очі й бачив її, Ялену. Спогади малювали яскраві картинки з храму у Конятині, на сінах в Киселицях. Після опівночі він зліз з ліжка і через вікно стрибнув у двір. Там під деревом чекав той земляк, що попередив про відправку частини на фронт. Вони привіталися, і коли той вже пішов, Федор зупинився.

– Федор, ти куди? – нервово зашипів земляк.

– У мене є ще тут борг, – спокійно відповів Пойдаш.

– Лише гет того румуна, най їде на свою війну, там йому совєти пір’ячко повискубуют, – ледь не зриваючись на крик, благав той.

– Я свої борге звек повертати самей, – сказав Федьо і пішов в бік будинку, де жив його кривдник.

– Дурень впертий! – прошепотів сам до себе «земляк» і,піднявшикоміршинелі,побігдопаркану.

У вікні одноповерхового будиночка, де квартирував румунський офіцер, горіло світло. Долітали ще якісь незрозумілі звуки, ніби грала музика. Федор, пригнувшись, підбіг до вікна; шелестіло пожовкле листя, що попадало з кількох найближчих дерев. Він притиснувся спиною до стіни і швидко зазирнув у помешкання. Вікно було більш як на половину закрите брудною фіранкою. У кімнаті на ліжку дрімав румун. Його ноги звісились набік, аж до підлоги. Підтяжки тримали на розмір більші, ніж належало б, формені галіфе; поруч валялися чоботи. Федор потягнувся рукою до кватирки. За мить вікно відкрилося, Федьо повільно заліз у приміщення. На патіфоні крутилася платівка, на столі лежав недороскладений пасьянс; поруч із розпечатаним конвертом з погашеною маркою, що на ній був король Міхай і гордий напис «Румунія», – якась світлина; майже допита пляшка коньяку і склянка з напоєм на денці стояли на краю стола; ще тут лежав портсигар і поруч – повна попільничка недопалків. Заїжджена платівка смішно повторювала один і той таки фрагмент мелодії: приспів якогось румунського шлягера. Федор відкрив портсигар, взяв звідти сигарету. Але, відкривши одна за одною шухляди, і ще раз глянувши на стіл, не знайшов ані запальнички, ані сірників, тож підійшов до натопленої груби, присів і підкурив від головешки з печі. Цієї миті румун сп’яну забубонів, наче сварився з кимось. Пойдаш стрімко озирнувся до нього, але, переконавшись, що румун і далі спить, сів поруч на стілець, що на ньому висів китель, затягнувся димом; перевірив уміст кишень; портмоне виявилося пусте, лише з якимсь дріб’язком. Тоді він розстібнув кобуру, дістав звідти револьвер. Прокрутивши заряджений барабан, прицілився в румуна, але за мить засунув пістолет в кишеню шинелі, нагнувся, зняв свої солдатські черевики з обмотками. Перевзувшись в офіцерські чоботи, він встав, взяв пляшку зі столу і, ковтнувши з неї коньяку, присів до кривдника на ліжко й гаркнув йому на вухо румунською: «Вставай, курво!». Той аж підскочив, і тут таки отримав пляшкою по голові. Федор зв’язав офіцера, засунувши йому до рота свої обмотки, встав, поправив платівку на патефоні, вистрибнув з вікна і поспіхом попрямував до паркану. Перелізши його, прошепотів сам до себе: «Невірна відповідь. Все! Відслужив! Доста з мене!». І побіг до лісу, що великою чорною плямою витягнувся вздовж частини.

Одного зимного вечора Федор постукав у двері дому своєї сестри Марії Коцихи в Киселицях. Та, побачивши на порозі якогось незнайомого бородатого чоловіка у брудній формі, аж скрикнула, злякавшись, – не впізнала брата. Але потім, придивившись, вигукнула:

– Ой, Божечки, Федьо, а ти звідке узєвсе!

Той, замість привітання, лише буркнув:

– Їсти давай!

У хаті, сидячи за столом, вже вмитий, виголений і переодягнений, він одразу запитав про Ялену Полєк.

– Яка Ялена? – перепитала сестра.

Потім, трохи подумавши, відповіла:

– А, Полєчка, та шо кептарі вишиває? Йо, та ходе з якимось Юрієм, галіціяном. Здається, шо вагітна від нього, а той ніби в «банді» лісами бігає. Федора аж перекривило. Згодом, опанувавши себе, він намагався не подавати виду, що ця новина його вразила. Та сестра встигла побачити в ньому переміну, і що ця новина була йому фейст неприємна.

– Та, Федьо, лиши її гет, хіба дівок на селі мало, бігме!?

Він так подивився на неї, що та просиділа до кінця вечері, не відкриваючи рота. Якби ж вона знала, що всі ці місяці у війську, під час принизливої муштри, яку не сприймала його вольова, сильна і горда душа, єдине, що його гріло, – це спогади про Ялену. Може б він і пішов на фронт, але думка, що він вже ніколи не зможе через дурну війну побачити її, хай навіть через роки рокенні, душила його, і він місяцями, йдучи через гори, мав на розумі не рідний дім, сестер чи братів, а лише її одну – свою Ялену. Аж тут хтось насмілився вкрасти в нього цю єдину мрію його життя. Федорова дієва і свавільна натура збунтувалась, він не міг з цим змиритись.

Сестра завела Федора до кімнати. Він закинув руки за голову, втупився у стелю. Коциха лише зараз наважилась йому сказати новину про братів:

– Онуфрій з Іваном до лісу пішле, а Петро у комуністи вступев.

Федор не звертав уваги на сестру, все дивився на дерев’яні сволоки, ледь підсвічені лампою, що її тримала Марія. Тільки буркнув:

– Шо мені до того? Най вступают, куди хочут, леш бе у гівно не вступели. Най мастять собі голову самі. Велекі вже, абе я неми переймавсе!

– Слухай, Федьо, те леше нічого такого собі не подумай, але у нас діти малі, а те дезертир… Може б те йшов у полонени, бо у нас проблеми можут бути.

Федор міркував про щось, усе ще втупившись у стелю, й не відповідав нічого. Сестра ніби навмисно не гасила лампу, чекала відповіді брата.

– Добре, вилежусь тільки, і після свєт піду.

Її брат упав, як був, на ліжко, повернувся лицем до стіни. Вже засинаючи, пробубонів: «Все одно румуни з німцями вже програли цю війну, одне тільке питання…». Федор не встиг договорити – заснув.

– Шо, шо те там сказав? – перепитала, ніби не розчувши, Коциха. Зрозумівши, що брат заснув, тихо прошепотіла до нього: «Зморело, сараку… На добраніч».

Коциха загасила лампу.

На свята Юрій, Яленин галіціян, стояв коло церкви в Киселицях. З-під його кожуха визирав ствол ППС. Федор вибрав момент, коли біля Юрія нікого не було, підійшов до нього й, схопивши за барки, прошипів:

– Ти не меш з нею ходети!

Юрій від несподіванки вкляк, але за мить, схаменувшись, схопив Федора за руки.

– Шо є, чоловіче!? – зарепетував він. – Чоловіче, те шо, слабей на голову?

Федор мовчки подивився в очі Юрію і відпустив його зі словами:

– Я тебе попередив!

– І шо буде? – навздогін прохопився Юрій.

Федор вже відійшов на кілька метрів, але обернувся й з ненавистю в голосі кинув:

– Меш ведіти!

Юрій нервово засміявся. Він бачив перед собою лише чорні від люті очі Пойдаша, які зиркали з-під лоба і чорних брів, що ніби зрослися на переніссі, коли Федор крізь зуби, майже не відкриваючи рота з міцним підборіддям, мовив: «Меш ведіти»… По спині Юрія пробіг неприємний холодок.

«ЗВІРНО»²⁶. ДРУГІСОВІТИ

Старий паламар бив у церковні дзвони в Жеб’є, на Верховині. Гуцули повиходили з церкви і, за звичаєм, чоловіки та хлопці почали підходити до панотця, цілуючи різьбленого хреста в його руках. Панотець благословляв кожного на коляду. Радісно заревли трембіти та роги, сповіщаючи гори про народження Сина Людського. По тому чоловіки, що їх отець благословив, зібравшись докупи, почали під скрипочку колядувати, ходити по колу, підкидуючи догори свої бартки. Топірці хурчали, перекручувались у повітрі. За цим дійством спостерігали офіцери з солдатами Червоної армії, що стояли біля вантажівки. Один із офіцерів викрикнув:

– Эй, поп! Почем опиум для народа?

Солдати засміялися, але їхній сміх вже не було чути через коляду.

– Вжей Пречиста Діва сена родила! Ой дай Бо! Вжей Сена родила, в лісі сховала! Ой дай Бо! Вжей невірні жиди сина шукали! Ой дай Бо! Вжей Сена шукали, лісе рубале! Ой дай Бо!

Проминуть свята, і всі ці довговолосі гуцули підуть до лісу й будуть стріляти у цих приблуд, які зневажають звичаї та закони їхніх предків, їхню віру, їхній край. Хтось із хлопчиків-колядників не втримався і вигукнув:

– Закрейтисе, курве! Свята закінчутсе і ме вас будемо колоте, мов свиней!

Солдати припинили сміятися. Їхній офіцер забіг у натовп і почав то одного, то іншого хапати за груди: «Кто это сказал!? Блядь, кто это сказал?» Люди з презирством і огидою дивилися на цього офіцера-совіта та продовжували колядувати. Той ще більше розлютився, зарепетував:

– Я вам покажу, вашу мать, свиней! Фашисти! Я вам покажу! – Раптом офіцер послизнувся на дорозі і впав, аж ноги задерлися. Малі, що були поруч, засміялись. Один із солдатів підбіг і допоміг офіцеру встати. Вдягнувши шапку, обтрусивши сніг із шинелі та прикуривши сигарету, він шкутильгав назад, до машини. Жадібно затягуючись димом, нервово бубонів:

– Гуцулы, от, блядь, дикари, я им покажу – мало не покажется!

Солдати вже не сміялися. Коляда з людьми зникла за поворотом, їй услід дивилися бійці та той офіцер.

Перед приходом других руських в смерекові гори румуни відступили з Буковини без бою. Тоді хлопці з «зеленого гаю» спалили румунське староство в Довгополі. Це мало ніби повідомити новимстарим господарям, що гуцули більше не знають ніякої влади над собою. В центрі села Довгополя озброєна «банда» стояла перед знищеним староством. Догорало… Вогонь освітлював їхні молоді й старі замислені обличчя.

Руський офіцер ходив згарищем на місці старої румунської адміністрації. Призначений новою владою війт, голова сільської ради, тупцював поруч. Трохи осторонь стояли біля студебекера солдати. Офіцер ліниво заматюкався:

– Блядь! И кто это сделал? – і сам таки відповів. – Румунские фашисты!

І сплюнувши, додав:

– Вот бляди!

Голова довго мовчав, але згодом усе ж таки наважився докинути п’ять копійок:

– Та ні, пане офіцер, це наші, з того боку, зробили. Вони за вільну Україну.

– А-а-а, украинские фашисты. Ну, ничего, мы им хвосты прижмем! – останні слова він вигукнув аж так голосно, що солдати біля машини розсміялися.

Вони, горяни, відвоювали колись усі ці землі у прадавніх смерекових лісів. Жити та ґаздувати тут могли тільки вони, гуцули. Чужі ж у всі часи були тут небажаними гостями. Але вітри історії зчинили бурю і в цьому закутку: старий світ господарів смерекових лісів був приречений! Гуцули цього ще не розуміли і відчайдушно пручалися.

В гори прийшли чужі, змінюючи все на свій лад. Другі совіти (або ж «руські») принесли з собою російські матюки і чорну пиятику, зруйнувавши прадавню етику спілкування у цих незайманих землях, коли найстарша людина зверталася на «Ви» навіть до найменшої дитини, і де навіть на весіллі була сувора міра горілки, котру можна випити, щоб не впиватися. Верховинці жили з Богом, бачили Його велич у довколишньому світі й Він щедро віддячував їм. Вони, старі гуцули, брали рівно стільки, скільки могли спожити, натомість ці чужі жили за своїми незрозумілими законами: вони розпочали промислову вирубку лісів, вони розбестили цей край, загнавши людей у колгоспи, позбавивши їх традиційного трибу життя, пообіцявши соціальну справедливість, на що багато хто купився. Було зґвалтовано цей незайманий духовний світ, і відповідь могла бути лише одна з двох – або йти в ліс, або скоритися і мовчки терпіти. Ті, що не спокусилися, пішли в ліс і чинили відчайдушний опір окупантам. Вони билися, як леви, вмирали горді й вільні на своїй землі, як і їхні предки. Ворог боявся їх, бо жорстокість їхня буде легендою, допоки стоять гори в смерекових лісах. Йо, вони були жорстокі, але в першу чергу гуцули жорстокі один до одного. А тут ці – чужі. Вороги називали їх «бандою», але у них була своя війна. Вони були на своїй землі, і правда була за ними. Для них це була війна проти чужих, котрі зневажають їхні древні звичаї та віру. Москалі переодягались під наших вояків, ґвалтували і вбивали, спалювали хати, і ніхто вже не йняв віри нікому. А партизани-гуцули продовжували свою безнадійну війну…

Коли у гори знову прийшли совіти, Федор записався у стрибки²⁷.

В кімнаті було накурено.

– Христос воскрес! – зайшов і привітався Федор.

– Воістину воскрес! – викрикнули у відповідь присутні.

На столі стояла напівповна пляшка горілки та писанки з пасками.

– Храмуєте? – спитав Федор.

– Йо, – ліниво відповіли ті.

Федор підійшов до столу і налив собі горілки; ніби сам до себе сказавши тост: «Абе дужі», й додавши – вже на повен голос:

– Христос воскрес!

– Воістину воскрес! – пробурмотіли сп’янілі стрибки.

Старший з них лежав на ліжку в брудних кальсонах. Підвівшись і сівши на ліжко, позіхаючи та ледь помітно усміхаючись, він звернувся до Федора:

– Пеше заяву. Папір на столі.

– Ашо, без заяви ніц? – відповів Федор, подивившись прямо у вічі старшому стрибків. Той, знизуючи плечима й ніби виправдовуючись, відповів:

– Федор, у них, у совітів, такі порядки.

Федор сів за стіл, написав заяву, залишив її на столі. Командир стрибків протягнув йому руку, Федор натомість мовчки подивився йому в очі. Не подавши руки і не дивлячись на інших у кімнаті, пішов до виходу. Ті здивовано перезирнулись:

– Ну, бувай здоровий. Завтра зранку у Вижниці, – сказав на прощання «стрибок», крутячи заяву в руках.

Федор пішов до дверей. Петро, що був зараз серед «стрибків», раптом схопився й крикнув брату:

– Федор, зачекай! Я з тобов!

Федор вийшов надвір і пішов до дороги, за ним вибіг Петро:

– Федьо, чєкай!

Петро підбіг і пішов поруч з ним.

– По-ки-дь-ки!

– Хто? – спитав здивовано Петро.

– Друзі твої! – Федор аж закашлявся.

– Розумієш, ми боремосе за те, щоб людям добре було, справедливість щоб на світі була.

Федор лише зараз подивився на брата з легким здивуванням, яке тут таки пощезло за незворушною залізною маскою. Федор любив свого молодшого брата. Був він ніби не Пойдаш – не схожий на жодного з них: білявий, добрий, довірливий. Його радше загнали у «стрибки», бо вже він майже досяг призивного віку і мав йти до війська.

Федор не любив більшовиків, але румунів та «банду» він не любив ще дужче. За румунів вони голі та босі ходили, у дірявих постолах. Тих, з лісу, він не розумів, бо не вмів мріяти, як вони.

«Треба було ґаздувати, а не лісами бігати», – казав. А після Ялени у нього до них ще була одна справа. Вона не стосувалася Онуфрія з Іваном, його родини, – Федор умів це розрізняти.

Вже скоро він переконався, що більшовики брешуть, тому не відчував над собою жодної влади, крім Божої. Якби вони його зачепили, він би стріляв без вагань. Інстинктивно це всі відчували, тому його боялися і намагались триматися на відстані від нього, без потреби не чіпали. Федор поважав село і ненавидів усіх отих пияків – депутатів до парламенту в Бухаресті, як і всіх інших пустих балакунів. Онуфрій був інший. Любив читати. Особливо йому подобався «Кобзар» Шевченка, – він пропонував і Федору його прочитати.

– Лише мене гет! Лише чєс на пусте псувати! – незмінно відповідав той брату. Онуфрій був романтик за натурою, але належав до Пойдашевої фамілії, тож мав од природи вроджену гордість та впертість. Він знав: якщо за тобою правда, то треба стояти до останнього. Знав також, що на компроміси з совістю йти небезпечно, – тому й пішов у партизани.

– І коли насувались сутінки, в горах спалахували хати. Мов у ніч на Юрія і в Страсну середу, гори горіли, їх освітлювали багаття і, здавалося, що цій війні не буде кінця.