Читать книгу: «Смерть Юди», страница 4
IV
Залишивши Ольвію і з євангелістом Матеєм попрощавшись, Андрій Первозваний і Тома Невірний подалися пішки понад Бористеном на північ – до межі світів, як було велено Провидінням: у день П’ятдесятниці долинув до Андрія голос з незнаної Оріяни й велів йому дійти до найвищої кручі, за якою розпочиналося царство холодного Борея, й поставити на ній хрест.
Йшли вони вдень і вночі й відпочивали тільки в полудневу спеку; вдень зорили на сонце, а вночі показував їм напрям Молочний Шлях, і вони брели попід ним, розгортаючи буйне волоття трав, – немов по дні морському. Губилися у високій тирсі, ніби в пралісі, там же й знаходили поживу: забирали з гнізд чаїні й перепелячі яйця, руками ловили куріпок і смажили їх на вогні, у захованих в гаях озерах ловили сітями рибу, що густо телесувалася в кришталевих водах, у дуплах лип та дубів знаходили мед, який збігав по стовбурах і застигав на корі грудами, мов живиця, – земля тут була такою багатою, що й працювати на ній не треба, сама могла нагодувати кочових скіфів, які зрідка з’являлися під краєм неба з валками возів і чередами худоби й там же зникали, канувши за небокрай.
Вряди-годи апостоли вихоплювалися із тирсового полону, й тоді перед очима, скільки світу – аж до обрію, скопичувалися один над одним горби й пагорби, а між ними у глибоких байраках кучерявилися острівці ліщинових кущів, оточених, немов сторожею, терном і глодом; згодом горби маліли, а щоб їх побачило небо, бо нікому тут більше, взивали до нього фіолетовими озерцями люпину та кривавими латками маку й сповзали знову в безмежжя розімлілих під сварожим промінням трав, звідки не видно світу, й дорогу на північ показувала мандрівникам широка бинда Бористену, що просвічувалась голубизною крізь зарості очерету, вільх та трепетолисту.
Не знали Ісусові учні назв цього зеленого буяння, як теж – і богів, які з таким щедрим марнотратством обдаровували не баченими в світі благами майже безлюдний край, і подив та заздрість щербили їхні серця: чи ж то справедливо вчинив Яхве, коли випалив сонцем Ізраїль, Єгипет, Грецію, густо заселивши їх народами, й вони – на безводді й безхліб’ї, в пустелях, пісках і солончаках – мусили витворювати високі цивілізації й викрешувати в собі силу мислення в боротьбі з убозтвом землі? А може, саме в жорстокій спонуці до непосильної праці й таїться причина того, що на земних пустищах зродилися неповторні культури, досконалі державні утворення, могутні війська?.. І все ж таки, для чого обдарував Господь таким багатством сколотський край, де люди навіть домівок не мають: чей же ніколи мешканці бористенських степів не спожиють цього добра. То чи ж не є воно самоціллю й створене лише для втіхи єдиному Богові – тоді, як стільки народів світу ділять крихти, здобуті тяжкою працею на пустках?
Апостоли йшли, виминаючи непевних кочівників, які денеколи з’являлися на степових в’їжджених дорогах, – сповнювалось тоді зелене безмежжя ревом худоби, іржанням коней, скрипом дерев’яних коліс і лопотінням халабуд, нап’ятих на теліги, – були це ті самі скіфи-антропофаги, в котрих Андрій з Томою викупили Матея, й хоч не йняли вони віри, що тут насправді живуть людожери, все ж остерігалися бородатих понурих людей, які жили за поконом кочев’я: ходила ж бо чутка у грецьких полісах, що скіфи обертають чужинців у рабів, заздалегідь осліплюючи їх, щоб не втікали; скидають засуджених на смерть із урвищ; на похоронах князів убивають рабів, коней і жон, спалюючи їх разом з покійником на жертвенних огнях, – про це розказав Томі й Андрієві Матей, застерігаючи їх перед напівдикими людьми, в яких перебував у неволі, тож мандрівники ховалися далеко від доріг у вибалках, коли на обрії з’являлись валки.
Знав Андрій, що це ще не той край, де йому звелено хрест поставити; він здалеку прислухався до голосів степових мешканців – не була то мова, яка вгніздилася в пам’яті, коли завис над ним вогненний язик в день зіслання Святого Духа, тож мандрували вони з Томою далі й далі, поки не спустилися із плоских гранітних кряжів, що розтинали степ на обаполи, над молитовно тиху річку, яка впадала в Бористен серед розлогої, мов плахта, рівнини.
Над річкою то тут, то там біліли розсипи хаток під солом’яними стріхами; кожен двір був обгороджений плетеним тином і потопав у садочку; посередині обійсть вивищувались щогли журавлів, якими поселяни витягували з криниць, обрамлених дерев’яними цямринами, бочівочки з водою; гавкали собаки на прив’язях, на берегах річки тихо паслися корови, й звідусіль ніби пісня долинала – чи то співали люди, чи так співуче розмовляли, та вчув Андрій знайомі звуки й слова й осінив себе хрестом: тут нарешті брав свій початок край, в який Провидіння звеліло Андрієві Первозваному понести Христове благословення.
Апостоли перейшли широким бродом річку й ступили на обійстя крайньої хати, висунутої на залучину до самої води. Стояли в нерішучості, вагаючись – заходити в дім чи ні, та рвався на прив’язі пес, звідомляючи втішним дзявкотом господарів, що гості прибули; врешті хатні двері тихо прочинилися й на порозі став чоловік у шовковій малиновій свиті й личаках; був він безбородий і голомозий, тільки шпакувата коса, що виростала з тімені, спадала, закручуючись за вухом, на плече; за ним вийшла молода чорнява жінка в націленій до неба гостроверхій шапці й кольоровотканій корсетці, – обоє пильно приглядалися до подорожніх, що змучені, зарослі й босі стояли серед подвір’я, спершись на костури, й нічого не просили, тільки спозирали господарів, ніби вгадати хотіли – добром чи злом зустрінуть їх.
Спитав господар:
– Откіль і куди прямуєте, люди добрі?
– З Єрусалима до межі світів, – відказав Андрій.
– А-а, – посміхнувся господар, мовби давно виглядав їх, а до Єрусалима було йому рукою подати. – Чули ми про Єрусалим, давно чували, коли ще дітьми були: тоді з востока на полудне йшла небом звізда хвостата, спущающа од себе лучі предивні. Тямлю: видіння сеї звізди страхом об’яло весь люд, волхви же наші, на звізду смотрівше, тако рекли: «М’ятеж велій буде в землі полуденній».
– Тоді у Вифлеємі, що біля Єрусалима, Бог народився, – мовив Андрій.
– Чули-смо і те, та віри не йняли, бо свого Бога правічного маємо, і породив він вельми много боженят, що світом владіють… Звістили про це нас грецькі купці, що лодіями до нас прибувають, заморські вина й пахучу оливу привозять, а в нас забирають жито, мед і віск, – мовляв, народився в далекій Юдеї Син Божий, а як до нього йти, ніхто не знав, – то зоряну білу дорогу, попід якою хвостата звізда йшла, Єрусалимським шляхом нарекли – мандруй по ньому, як хочеш зріти Бога живого… А ви зріли?
– Зріли, – відказав Андрій. – Ми навчались у нього правди і любові.
– Он як… То заходьте до хижі, Божі люди, – запросив господар, нітрохи не дивуючись, що гості навчались у самого Бога. – А то по всій землі боги на землю сходять, так… До людей, до кого їм ще йти… Наш Перун сходить пломенем під час бурі, а в погодь Сварожем стає і по синьому небі білим конем день-денно галопує, щоб перед вечірньою денницею сховатися за травами, – а вранці знову викотиться… – Господар, згадавши про сонце, звів до нього руки й молитву прошепотів: – Хай не застане Бог сплячого оріяна, хай встигне він при сході сонця шапку зняти…
Був господар вельми балакучий, господиня ж мовчки спозирала пришельців ласкавими очима; десь уже бачив такі очі Тома, а може – один лише погляд приязний; не міг цього сказати, та добре йому стало на душі, й подумав він у цю мить, що залишиться тут надовго, навіть якщо Андрій повернеться в Юдею: замало єсть поблагословити чужий народ хрестом, треба його ще й пізнати й переконатися, чи готовий він прийняти нову віру.
Господар налив у ночви води й помив гостям ноги (так само перед Тайною вечерею вшанував нас Учитель, – подумав Андрій і прийняв се за добрий знак: схожі звичаї сприятимуть впровадженню Христової віри в цьому краю), потім господиня подала на стіл мису з медом і просяні коржі, а господар невгавав, розповідаючи гостям про Оріянський край – найкращий у світі і люблений богами.
…Хто хоч один раз побував у нашому раю між Россю й Ужем, той не покине його ніколи… Живе в наших гаях Полісун, що на кожне ваше слово відгукнеться й заманить у глибину оріянської україни, а там оточать його мавки-літавиці, красуні лісові, а там Купайло з Мареною запросять на весняний бенкет, і кожен ладо знайде свою ладу – назавше залишиться зайшлий в Оріяні, дітей своїх їй віддасть, а сам переміниться у зело, у твар земну; зацвіте калиною або тереном, березою, тополею, братком синьо-жовтим чи явором стане; зозулею закує, чайкою закигиче, бусолом заклекоче або цвіркуном-домовиком засюрчить, – нікому немає тут смерті, тут усе вічно живе, вічно оновлюється, перемінюється, воскресає, – бог Ярило, спосланий на нашу землю Родом, править тут вічним життям… А коли вам говорили, що ми сколоти, – не вірте нетямущим: сколоти там, за гранітним кряжем, що проліг від витоку Раставиці аж до кам’яних порогів на Данапрі; то чужі й дикі племена, які не орють і не жнуть, а лише топчуться по землі й стратовують її марно: самі достатку не запосягли й кого настигли – зубожили, і мова в них інша й боги не такі… Всіляко називають нас чужинці. Сармати, що з-над Танаїсу прийшли й богів наших визнали й жон оріянських собі вибирають, звуть нас роксолянами, хоч самі таке плем’я привели з собою зі сходу: в нас місця багато, всіх приймаємо, бо так велить наш покон… Хто венедами нас кличе, а більше росами або росомонами, бо над Россю живемо, а ще й полянами звуть – поля в нас много; та єсьмо оріями, бо землю плугом оремо, якого скинув нам із неба син творця всесвіту Рода – Даждьбог… Хто вміє слухати, той чує, як усе на цій землі уміє розмовляти: зілечко до зілечка притуляється, зілечко до зілечка озивається; барвінок, любисток, рута й васильки нашіптують молодим про любов і зводять їх – зірвеш листок, послухаєш і знаєш, хто полюбив; лобода провістить горе, сухе дерево застереже перед нечистою силою, зозуля вдівство й розлуку накує, крук-трупожер лихо накличе, бусол домівку обереже й заколише своєю мовою малят, цвіркун насюрчить дітям казок на всю ніч, тільки жито мовчить, напружуючись у праці великій: соків із землі набирає, щоб нас прогодувати… В Оріяні люди найдобріші в світі: хто заходить у хату, того охороняє родинний бог: гостя кривдити не можна – хто гостя прожене, тому сусіди хату спалять. А полоняника відпускаємо на волю. Тільки зрадника люто караємо – виганяємо з нашої землі, бо найбільшою для людини покарою є втрата раю…
І далі йшли апостоли горі Бористеном – до межі світів, і чудно їм було з дива оріянського. А може, то не над Йорданом, а над Россю визначив колись Господь місце для Едему, може, то на цій землі праотці людства спізнали солод гріха первородного? – думав Андрій. – А може, тепер, в сію мить Божої вічності, запримітив Яхве оріянський народ й готує його для великого чуда в майбутньому, а про свій народ забув, розсердившись на гебреїв за гріхи їхні? Можливо, Господь завершив уже свої справи над Йорданом і, викупивши гріхи Ізраїля кров’ю свого сина, приглянувся до безтурботного молодого народу, в якого щойно розпочався ріст, й ось посилає йому через нас ідею єдиного Бога?
Думав Тома: на півдні старий світ умирає, а тут тільки народжується. Чи варто його тривожити – як же то тяжко бути вибраним народом! Але ніщо в світі не зупиняється на грані дитинства, все приходить до своєї зрілості, а зрілість – то трудне випробування. Хай благословить мене Господь вийти разом з цим народом на його Голготу! Він надто довірливий, і треба його спам’ятати від надмірної доброти – щоб не погубила оріян гостинність їхня. У них відсутній сумнів щодо людської порядності й Божої непомильності, в них відсутнє невір’я! Невже аж тоді, коли сповниться круг віків і прийде до народу старість, – народиться у них свій Тома Невірний, який переконуватиме довірливих у несправедливості Господній і будитиме розлінивлений у вірі люд до власного чину? Прости мені, Яхве, але ж свої досліди над моїм народом, оглупленим вірою і спонадіяним лише на Твою силу, – надто дорого нам оплачуються. Як довго йшли ми з неволі, виригуючи єгипетський хліб, що ним з ласки Твоєї один тільки раз нагодував наш народ Йосиф? Яка ж постигне гебреїв іще кара за те, що заспокоєні вибраністю й марно сподіваючись на Твій абсолютний розум, котрий підмінив їм розум їхній, не зуміли піднятися духом до тієї висоти, щоб зуміти відрізнити злодія від Бога й зважитися вибрати для свого діла не Варавву, а Христа?
Від хати до хати, від села до села зиґзицею шугала вістка про двох провісників нового Бога, що зійшли на оріянську землю з небесного Єрусалимського шляху й мандрують на північ до межі світів, позначеної найвищою кручею над устям Десни в Данапр, де земля легко й радісно підноситься до неба, а баня небесна сходить їй назустріч й благословить зелену україну.
За апостолами гурмою йшли увірувані орії, супроводжуючи Божих людей до свого храму, щоб жертву данапрівському Богу зріли – чей же один Всевишній на землі. Ірани називають його Маздою, гебреї – Єговою, а оріяни – Родом, який дав рід добрим і злим силам, людям і тварям й послав на землю свого сина Даждьбога, достоту, як Яхве Ісуса.
Було цікаво, але й тривожно: а що коли це пройдисвіти й облудники? Йшли збентежені оріяни за апостолами до кручі, в підніжжі якої, у Святошинському гаю, стояв головний оріянський храм: хай скаже своє слово волхв Богодан.
Розступилися клени й осокори перед прочанами, які йшли до храму в сумнівах і надії: чей не розсердиться Род за те, що увірували в Духа Божого, зісланого колись в образі голуба на Ісуса під час хрещення, – бо й водохресний обряд їм не чужий. Навесні, коли сонце виходить із сузір’я Перуна й народжується на землі вода, весь оріянський люд іде до требищ над священні потоки, щоб змити з себе накип щоденних буднів, який прилип до тіла й душі: втому, злість, чужоложну похіть, ненависть, жадобу помсти, лінивство, байдужість, заздрість – усе змиє вода Перуна, якщо ти в щирому покаянні діткнешся троєперстям до своїх грудей.
На огородженій частоколом галявині, що похило збігала до священного струмка, оточив жертовний камінь чотиристінний без даху храм з відкритими трьома брамами. За каменем, у глибині храму, стояв високий дерев’яний ідол бога Рода з повним вина рогом у простягнутій руці, а біля його стіп лежали на землі плуг, сідло і меч. Ідол мав три обличчя, що створювали єдиний образ Рода, а туловище його ділилося на дві частини: вгорі витали люди, які заселюють Оріяну, а внизу панував підземний світ, на якому держиться земне життя.
Тома приглянувся до найнижчого зображення: то стояв на колінах скотій бог Велес, якого Род скинув у підземелля за те, що дав він людям Оріянського краю надмір молока й меду, посіявши цим самим серед народу найтяжчий гріх – лінивство; та все-таки щедрий бог Достатку не покинув людей: ось тримає він у руках над головою землю у вигляді клаптика дерну – вічно тримає й клянеться, що це його україна, що укроїв він людям рівно стільки землі, скільки вони можуть захистити мечем; Велес присягає, що завжди буде її утримувати – всю україну Оріяну, а якщо лже, то хай земля його покриє.
Так пояснював Томі волхв Богодан.
– Велес двигає на собі життя, а Род благословить, і ні один не є сильніший від іншого, бо обидва опікуються людьми, які живуть між ними. Це наша триєдність – Бог, громада і україна, тому ми свято вшановуємо священне число: тричі благословляємо своїх дітей, тричі цілуємося при зустрічі, тричі спльовуємо проти злих сил і тричі піднімаємо труну з покійником…
Думав Тома про незбагненну спільність між народами, віддаленими один від одного на тьми-тьмущі стадій, – в засадах релігій і в щоденному побуті… Водохрещення, троєперстість, триєдиність, а ще довгий до п’ят, як у юдейських первосвящеників, блакитний подир на жрецеві… а може, Ісус уже колись сюди приходив?
Тома стояв біля ідола і слухав волхва – посередника між Богом і своїми людьми; був Богодан пророком, яких у Юдеї вже нема, бо вони сповістили з’яву Месії, і він уже приходив; тут пророки ще провіщають, ще ждуть…
Багато знав волхв і багато міг – мовив він про це апостолам. Був жрець патроном знахарів, відьом, чарівників, обавниць, потворниць і химородників, повелителем хмар і хмарогонителем; ворожив на відварах трав і опізнавав злодіїв, знав усі обряди й ритуальні пісні, стеріг вічний вогонь і приймав жертви, урядував моління і святкові забави, був бояном і кощунословом, умів насилати вроки і перемінювати негідників у вовкулак…
– Чи ж то наш Даниїл-пророк, – мовив Тома до Андрія, – не перемінив Навуходоносора у тварину, яка їла траву?.. Таке нині тут відбувається: вдова стає чайкою, а знавіснілі вовкулаки пожирають сонце й місяць… Воістину там старий світ умирає, а тут щойно народжується.
– Все це басні поганські, – знехотя відказав Андрій.
Волхв Богодан підійшов до жертвенного каменя, на який крізь круглу пройму між верховіттями дерев, що оточили храм, падав сніп сонячного світла, й поблагословив його для жертвоприношення; потім промовив до апостолів:
– Я вислухав вас, Божі посланці, і зрозумів, що ваша віра не чужа нам. Та інший у нас світ й інші обряди. Знаємо ми віру вогнепоклонників-зороастрійців, яка стала на прю із скіфським багатобожієм, і юдейську віру знаємо. Ближчі нам зороастрійці – приходять вони вряди-годи до нас. Нам подобається їхній покон: той у них святий, хто побудує на землі дім, підтримує в ньому вогонь, дбає про свою жону, дітей і череду; хто засіває в них зерно, той праведник, жертву бо цим Мазді приносить… А Яхве жорстокий. Наші Род і Велес усі таємниці перед людьми розкрили, Єгова ж примушує сліпо вірити в нього й жорстоко карає тих, хто наближається до потаємного. Він боїться власного творіння: через змія намовив праотців до гріха, щоб мати право потім обезсилити їх покарою, наклав на людей Каїнову печать, щоб вони сили свої у війнах витрачали, змішав мови у Вавилоні, аби люди не єдналися між собою й надто сильними не ставали; Яхве вибирає для себе з-поміж народів жертву й випробовує її, люди для нього – що бджоли в дуплі: захоче – візьме мед, захоче – лишить… А наш Род добрий: він любить своїх дітей, бо не для проби обрав нас з-посеред чужих племен, а породив. Тому ми злилися з ним, як з Природою, і пізнаємо його в Природі. Усе тут наше – він і земля!.. Ви ж приносите нам науку свого Бога – сина Яхве. Людський він, то мав би і нам бути близький. Але ж не знаємо, в чому незглибинна сутність його науки, його правди.
– Ісус приніс на землю прощення гріхів, – відказав Андрій. – Ви боїтеся таємниць, прагнете у всьому ясності – хіба спроможна людина знати все, і чи не обдурює вона себе, стверджуючи, що все пізнала? Таємниця ж Христа полягає в тому, що до неї треба весь час доростати душею. Проте вона вічно буде таємницею життя, смерті й воскресіння й водно спонукуватиме людину до поступу й удосконалення… Ви багато знаєте, так. Але ви ще повинні й пізнавати, бо обдаровані єсьте мислю і словом. У цьому й різниця між людиною й німиною: німина щось знає і завжди робить те, що знає; людина пізнає і не відає нині, що вчинить завтра.
– Цікавлять нас твої думки… Але що саме повинно спонукувати людину до пізнання: праця, жорстокість, обман, любов? Чим велить керуватися Христос?
– Ісус проповідував милосердя і любов.
Волхв довго мовчав, мовив потім:
– Ми дозволяємо освятити нашу землю хрестом. Бог єдиний для всіх, лише по-різному його називають і в різний облачають одяг. А ще – кожен частку свого добра і свого зла йому приписує… Ми справимо жертву, і я поведу вас до межі світів.
Волхв став за жертовний камінь, запалив хмиз на ньому і звів до сонця руки. Голубий подир ставав багряним – це було преображення жерця, він наближався до свого Бога, як Ісус до Яхве на горі Фавор. Не бачив Тома Ісусового преображення, та якщо воно було, то передавалось у відчуття переміною кольору одежі, як і тут: біле міражне світло Юдейської пустелі зіслав Яхве на свого сина; оріянський Род молодив свого служителя, як степове сонце маковим цвітом землю повесні.
Прочани поклали на ватрище зерно і сота меду, а камінь поливали не кров’ю жертвенних ягнят, як у гебреїв, а свіжим молоком: навкруж розносився солодкий запах хлібної, медової й молочної землі, яка ще не знала крові, бо була молодою. Оріяни падали ниць перед каменем і били поклони: «Боже, ти дав нам нині поживу, дай нам і завтра подостатку!» – воздавав молитву волхв, а люд вторував хором: «Даждь, Боже! Даждь, Боже!»
Слухав Тома і дивувався, що так само, як ці незнані оріяни, молився до Яхве і його батько-хлібороб: «Благослови нам, Боже, наш урожай, пошли росу і дощ, щоб і завтра ми були наділені щедротами твоїми». Все тут готове для прийняття нової віри, та чомусь морщився Андрій на поганські примовляння – може, тому, що іншою, не схожою на гебрейську музикою вони звучали.
Коли запашний дим розіслався над потічком і всякнув у прибережні трави, волхв Богодан, спираючись на високий ґудзуватий костур, пішов попереду процесії в бік Данапра; з ним поруч ішов апостол Тома, а позаду двигав на собі білого хреста, з явора витесаного, Андрій Первозваний – виносив його на зелену оріянську Голготу, спинаючись по кручах під саме небо.
А коли стали на вершині – уздріли у всій величі диво оріянського краю: рвійний плин безмежно широкого Бористену, вихопившись із холоду північної землі, сповільнив раптом свій біг біля підніжжя кручі, розливаючись по рівнині на десятки рік; верболозні острови спиняли ріку, щоб вона встигла відбити у своїх водах красу Оріяни, а потім знову, злившись в одне русло, ще з дужчою силою, натхненням і ревом ринути в південні простори, забираючи в себе всі води благословенного краю для вдячності подарунку Гостинному морю.
– Погляньте, Божі люди, – промовив волхв, вказуючи рукою на плин Данапра. – Праворуч – наш край, ви вже побачили його. А ліворуч – на північ і схід, за крайнім урочищем Полин, в земних тіснинах якого завмер до часу пекельний вогонь, простягнулися аж до гіперборейських льодів землі безбожного Магога, Яфетового сина, і панують там ватаги із коліна Роша, і живуть на безмежних просторах – до кряжів Ямантау й далі аж до Гіндукуша – дикі племена, які їдять нечисть і убивають один одного… Ця круча, де стоїмо, то вже межа світів – супротивних і непримиренних. У північному світі холод породжує злу силу, яка готова рушити валом на землі, що знають Бога, й відчинити земні тіснини в Полиновому урочищі… Так гласить оріянський кощун. Поблагослови, чоловіче Божий, – звернувся волхв до Андрія, – цю землю, може, ваш Бог не дасть злій силі спустошити колись наш край.
Він троєперстям тричі торкнувся до чола апостола, і той вкопав на вершині кручі хреста.
– Погани єсьте, – мовив Андрій, відправивши молитву. – І прийде час, коли ви жертовники свої зруйнуєте, обряди язичницькі забудете й поклонитесь хрестові цьому. Бачите гори сі? На них возсіяє благодать Божа і стане тут город великий…
– Пророк єси? – спитав волхв.
– Пророк на сій землі, – відказав Андрій.
– То знай: пророк має силу збудити людський дух, але викохати його, зберегти спроможен лише народ – обрядами й прадідівським поконом своїм… Не квапся руйнувати требища наші: храми Вчителя твого зможуть вирости тут лише над нашими жертовниками.
Мовчки розійшовся оріянський люд із кручі, а над водами і долами підвівся в піднебесся білий хрест. І думав Тома: що принесе він цьому народові – новий Синай із заповітними скрижалями, новий Єгипет чи нову Голготу? Чи спинить новітня зброя духа навалу Роша? А може, сама навала орд викличе переможний похід просвіченого християнства Півдня на темрявичну Північ? Чи пройметься оріянський люд словом християнського Месії настільки, щоб зумів витворити в собі месіянський первень на противагу месіянству Антихриста – нащадка Роша? Та чи зуміє він це зробити, позбувшись ураз власних традицій, – яка ж тоді матерія зможе всмоктати в себе нову віру?
– Ти скривдив оріян, – сказав Тома до Андрія, – образив їхні святощі. Не так повинні ми приходити з хрестом.
– Їхні святощі поганські й вірі Христовій супротивні, – відповів Андрій. – Їх обряди, як і гебрейські, – прохальні, й нема в них криці, тільки мелос. Це розчулює й розлінивлює народ. А хрест може втримати тільки міцна раса. Я піду в край Роша.
– Не гоже вкладати меч Божий у безбожні руки. Й негоже силою впроваджувати Христову віру. Мусимо увійти в душі оріян через їхні молитви, на наші схожі…
– Я мовив уже тобі, Томо: нема на тобі благословення Господнього, тож і проникне через тебе зараза конаючого поганства в Храм Ісуса й розвалить його зсередини… Я поблагословив цей край, як було мені велено Провидінням, проте сьогодні, на межі світів, зрозумів і те, що край Магога набагато дужчий за оріянський. Оріяни, як ми, своїм ситі і в чужий край не підуть. А охрещений Рош у всі землі понесе нову віру. І Рим це здатний зробити, і Візантій…
– Облуда! – скрикнув Тома. – Ти накличеш на оріян орду Магога, яка хрестом, лживим братолюбієм і вірою єдиною зневолять цей благодатний рай!
– На все воля Божа, – мовив холодно Андрій. – Та лише в такий спосіб зможе вирости Новий Єрусалим на горах, нині мною освячених.
Й розійшлися апостоли навіки. Андрій Первозваний подався в гіперборейський город Словін, а Тома Невірний, покинутий побратимом і чужою землею іще не прийнятий, зійшов з круч і в степ подався. Він брів і брів травами, не знаючи, куди прямує, а коли залягла ніч, – знеможений і осиротілий впав горілиць на землю і вдивлявся в зоряний шлях, що біг небом до покинутої ним вітцівщини.
