Читать книгу: «Смерть Юди», страница 3

III

І знову знайоме таланіння, пронизливе й уїдливе, почало вливатися в пустельну кумранську чашу, що перекинулась, розбилася й вихлюпнула з себе густу патоку Мертвого моря, а крешем хребта між вершинами Дук і Нево вперлася в небеса і там плавилася під сонцем; розбита чаша пустелі не втримувала в собі переситного дзвону, й розтікався він по заюженому безмежжі, котився хвилями тремтливих міражів, наповнював печеру вщерть, і знав уже Тома, що так звідомляє про своє наближення Азазель, подібно, як блискавки й громи провіщають Божий голос.

Його очі прикипіли до нори, де сховалася гадюка, що просичала йому про можливий вибір, а він не зумів тих слів розтлумачити й записав їх на папірусі, щоб не забути, – чи ж то цією загадкою має розпочатися книга Благої вісті від Томи? – і тепер знесилює свій мозок над дилемою: з’їсти лева, щоб він став людиною, чи дати себе на поталу – і звір очоловічиться?.. А хто ж той лев, де він, чи не запізно поставив Азазель перед Томою загадку: звір уже вдосталь пожер людей і не олюднився, зате людина може озвіріти на дикій трапезі.

Навіщо підступний Азазель закрутив мені голову саме в той момент, коли я задумав викласти на папірусі весь мій життєвий досвід – для застереження ще ненародженим, щоб вони колись не спотикалися в невизначеності, як нині я, щоб навчилися виминати Сцілли й Харібди небезпек – земних і небесних? А чи скристалізувався у мені мій досвід у чітку, мов формула, думку, чи міг він визріти в цей стлумлений двома епохами час, коли на стратовану землю мусить сходити Бог, щоб прокласти межу між звірством і людяністю, коли людяність ще не може подолати звірства, незважаючи на те, що воно вже само по собі почало здихати від переситу трупом… Яка ж ідея може врятувати нині світ від загибелі – непрощення чи милосердя, яку птаху я повинен пропустити між двох міфічних скель, розвівши їх настільки, щоб мій народ цільним проскочив крізь пройму в нову еру?.. Андрій не вдовольнив мене своєю відповіддю, а чи дасть її Азазель?

…Йшла римська трієра спокійними теплими водами дні й ночі, минаючи білі грецькі острови на Егейському морі, обережно, майже нечутно, начебто стояла на місці, пробивалася крізь Гелеспонт, Пропонтиду й, прослизнувши крізь вузький Босфор, на берег якого наповзав багатолюдний Візантій, вихопилася в Понт Евксінський і на дванадцятий день морської дороги увійшла в лиман, де сходилися в одне тихе водоймище води Бористена й Гіпоніса, на правому березі якого виднівся огороджений зубчастим муром з чотирма сторожовими вежами грецький поліс – фортеця Ольвія.

Апостоли зійшли на берег й потонули вмить у портовій метушні: до трієри збігався ольвійський люд, щоб наввипередки, поки дешевше, накупити заморських фруктів, які вмить продаватимуться на агорі втридорога; римські леґіонери стримували натовп, штовхали, лаяли, плювались; були тут, крім ольвійців, метушливі візантійці, чорновусі даки, галасливі таври й довговолосі бородаті скіфи⁴. Скіфи першими проштовхувались до трієри, з якої раби звантажували скриньки, амфори, лантухи; в цьому грецькому місті-острівці скіф почувався господарем, маючи за собою в безмежжі Сходу й Півночі степові простори, які належали десяткам кочових і осілих племен, що їх греки називали одним словом – скіфи; кочівники скуповували у приїжджих купців фігури грецьких богів, наперед замовлені пекторалі із зображенням скіфських воїнів, що приборкують коней, срібні гребінці й фібули та золоті монети з карбованими парсунами скіфських царів.

Ольвія того часу вже належала Римові, була занедбана та ще й погромлена кочівниками, запущена в бруді й смітті, що накопичувалося горами в пристані і вздовж вулиць, які вели до розчинених, з поламаним залізяччям брам; Нижнє місто зяяло руїнами, де тулилися бездомні жебраки й злодії, – і тільки Верхнє із заставленою торговими рядами агорою та Зевсовим курганом, на якому височів храм Вседержителя, нагадувало про колишню славу Ольвії; а музиканти, давні вчителі яких супроводжували колись урочисті процесії на святах Аполлона й шалені діонізійські вакханалії, сиділи нині із своїми лірами, кіфарами й барбінтонами вздовж доріг, що вели на агору, й тягучими жебранками випрошували милостиню.

Андрій Первозваний зупинився перед кам’яними східцями, що спиналися до храму Зевса. Вражений контрастом між нужденністю Нижнього міста й величавим із рядами коринфських колон храмом, який самотньо височів у Верхньому й ніби волав до небес про кривду, заподіяну старому славному полісу, – й уперше за всю дорогу заговорив:

– Бачиш цей храм, Томо? То вже не життя, а історія. Sic transit gloria mundi. А ми розпочинаємо нову епоху – не Зевса, а Христа.

Тома, втішений, що заговорив урешті його супутник, мовив обережно, щоб не сполохати Андрія, бо знову надовго замовкне:

– А чи впевнений ти, що наше святе діло, яким започатковуємо нову епоху, залишиться в історії?

– В історії? – різко відказав Андрій. – Наша справа житиме вічно й ніколи не стане, як цей храм, німим свідком минулого.

– Блаженні віруючі. Але ж так думали колись і греки, а ось дикий сколот гарцює над еллінською культурою, і осквернює її хамством цивілізований Рим… Що ж ми закладемо для вічності нашої релігії – новітні храми, свята, звичаї, книги?

– Милосердя й любов. Ці духовні цінності, Томо, які сьогодні ще важаться шматком хліба, завтра будуть самоцінними. В час занепаду духа зароджується ідея духовності – навічно. Бо людина завжди матиме душу й потребуватиме для неї поживи. Людина ніколи не стане твариною, Томо! Чому ти весь час сумніваєшся навіть у такому, що ясне, як Божий день?

– Я не можу сліпо вірити, мов праведний Йов, Андрію. Я намагаюся збагнути істину, а не тільки визнати її, – чому ти вважаєш це гріхом? Якщо ми прагнемо злитися з Божеством, то чому маємо боятися проникнути в його містерію? Аж тоді можна стати апостолом Месії, коли в собі його відчуєш… Я ще не відчув: ідея, закладена в Нагірній проповіді, не стала для мене всеосяжною, – невже я повинен любити й римлянина, який поневолив мій народ?

– Сказав Ісус: любіть ворогів ваших, – невпевнено промовив Андрій.

– О, саме через це й мучать мене сумніви щодо божественності Христа, я навіть умисне навіюю їх собі, коли згадую ці Ісусові слова. Бо для мене дуже важливо: якщо любов до ворога проголошує Бог, то це не заклик, а вирок, який прирікає мені жити вічно в неволі; коли ж Ісус, не будучи Богом, висловив подібне побажання, то я можу й не прийняти його, як від людини, що має право помилятися.

– Воля, про яку ти мариш, є земним благом. Ісус же пообіцяв людям Царство Боже, й задля нього варто проміняти земні принади.

– Й ніколи не діждатися волі?!

– Онуки наші зате житимуть в блаженстві Господньому.

– Се ж тільки обіцянка…

– Обіцянка Божа – то ідея, а без неї ніхто не міг вижити. Від Авраама до Йосифа жила в юдеїв ідея волі, а Мойсей її здійснив.

– Бо він був людиною, а не Богом.

– Так, через це й воля земна не стала для нас вічною. Предки наші не мали високих ідеалів і через те потрапили в нове підданство – теж земне. І так буде повторюватися доти, доки ми не осінимо злетом нашого духа образ Божий, який носимо в собі. Ісус підготував нас до цього… Хіба ти ніколи не задумувався над тим, Томо, чому колись Божих обранців не розпинали? Бо вони творили матеріальні діла: Йосиф порятував народ від голоду, Мойсей – від кайданів. А Ісус запропонував порятувати від бездуховності – і його вбили користолюбці, ідеали яких не сягають далі земних потреб. До Ісусової ідеї треба ще народові дорости… Не під силу тобі, Томо, тягар, покладений на тебе Сином Божим.

Біля храму Зевса ждали на апостолів скіфські вої – у бронзових шоломах і шкіряних панцирах, з сокирами при боках. Поміж ними стояв, радісно посміхаючись, апостол Матей. Андрій віддав скіфові мішечок з грішми, той перерахував динари й відпустив полоняника.

– Слава Ісусу Христу, – привітався Матей і обняв побратимів. На його обличчі сяяла усмішка – без сліду скепсису й скритності, ніби він не тільки неволі позбувся, а й якогось лише йому знаного тягаря. Матей сягнув рукою за пазуху й, повагавшись трохи, вийняв папірусний сувій і подав Андрієві. – Я написав у неволі книгу про Христа й про нас – Благу вість для людей. Віддаю тобі, Андрію. В Скіфії безпечніше, там народ молодий, ще й релігії не має, буде, може, до вас поблажливий. А я піду, куди мені призначено – у Каппадокію, землю Понтійську… Передчуваю свій смертний час. Хай не пропаде Євангеліє…

– Візьми у свою торбу, – подав Андрій Томі папірусний сувій. – І прочитай. Може, знайдеш у книзі Матея відповіді на питання, які мучать тебе. Вона ж є першим свідком нашого чину, яким ми розпочали новий час.

…Я згодом прочитав і зрозумів, чому в Матея зникла з уст скептична посмішка, якою він завше бентежив апостолів і самого Вчителя. Колишній митар, півжиття якого збігло в шахрайстві, очистившись щиросердечним каяттям, осягнув величний світ духа, задля якого варто жити й життя віддати. Оточували ж його люди, які не розуміли вартості того, в що повірили: безпритульні, бідні й непросвічені рибалки знайшли у Христовій релігії зручне пристановище й за свою беззастережну віру чекали винагороди – затишного місця в Царстві Божому – й не задумувались над тим, що те царство тільки проголошене, а його доведеться ще виборювати й гинути за нього… Тому скептична Матеєва посмішка, яка не таїла в собі глуму чи погорди, дотикалася до його уст, коли він слухав захоплені розмови апостолів про майбутній світ миру й любові, що буде спосланий з неба, про рівність і достаток у ньому, про неминучу погибель Сатани з його злом і наругою: наївними дітьми були Христові апостоли й не могли зрозуміти того, що християнська віра – то передовсім таємниця, жадання розгадати яку пробуджує в людині спрагу пізнання і творення… Тепер Матей написав свою книгу – вгасив жагу, і спокій прийшов до нього, звершив бо він для віри найвище діло: вчитимуться з Євангелія від Матея невідомі ще нині будівники нового царства.

Немає вже нині апостолів: розбрелися світами й гріхи свої і боягузтво й невігластво викупили найдорожчою ціною – віддали життя за проповідь науки юдейського Вчителя серед народів неюдейських. Воістину справедливий був Ісус, коли мовив, що його учні схожі на дітей, які сидять на полі, їм не належнім, і ось прийдуть господарі і скажуть: залиште наше поле. Достоту сталося так: пішли апостоли – кожен на призначену йому ниву – й зосталися там назавжди. Я ж вернувся… Що сказав би на це Матей – що добре зробив, бо ж юдейське поле таки мені належне? А може б, і не замислювався над цим виконавець вищої волі, якому присуджено було віддати людству Благу вість про народження нової ери, в котрій місця для юдейського народу визначити не зумів.

Що ж повинен вчинити я – маю визначити? А де моє поле: там, в Оріяні, де посіяв зерна Христової науки, чи у спаленій рідній Юдеї? З ким мені бути: з оріянським чужим народом, осяяним новою вірою, чи із своїм, юдейським, який з прадавньою іде у вигнання? Який рішенець має набрати форми слова й лягти в перших рядках мого Євангелія?

Пустельний дзвін гудів, збивався, ставав з міражних хвиль металом; таланіння забивало кожну клітину мозку й вичавило з нього думку, що стекла чорнилом на папірус:

«Коли ти пізнаєш себе – аж тоді зрозумієш, що ти син отця. Дотоді будеш відчужуватися від нього і йтимеш ведений за руку, поки не скаже тобі той, хто веде: ось Царство в небі! Але ти не радій: птахи небесні випередять тебе, і ти вернешся до отця».

Аж тоді спала напруга з мозку і таланіння стихло, а в печеру увійшов той, кого Тома чекав супроти своєї волі, боявся його, гидував ним, а проте не міг у цю хвилину обійтися без нього.

– Ти кликав мене, – сказав чоловік, одягнутий у тоґу римського патриція.

Чорне волосся кучерявилося над його високим чолом, мав він скошені до перенісся очі, як у Юди Іш Каріота, і думав Тома, що грішні думки до нього завітали, якщо на їх проліт з’явився найогидніший на землі злочинець; видно, пекельні господарі високо цінують зрадника, що ходить він у них в пошані, – ніколи ж бо живий Юда про чистоту й ошатний одяг не дбав: ні рук не мив, ні цюндрів не латав, а ось у тоґу нарядився; захожий нахилився над Томою, ніби хотів діткнутися до його чола гачкуватим, як у Юди, носом, і промовив, ошкіривши білі зуби:

– Ти подумав, що в заплату за свій дияволоугодний вчинок Юда месією від Сатани на землю посланий, й оце до тебе завітав… Дурниця, Іш Каріот своє зробив й перебуває у сутіношному царстві тіней, вічним же посланцем Сатани на землі є я – Азазель, якого ти покликав на пораду, вичавивши з себе перший рядок своєї немочі.

– Але ж, – схопився з лежака Тома, – ти приходив до мене змією.

– То баєчки: змії, вужі, цапки і всіляка інша твар. Вищі сили – Яхве і Сатана – не знають іншого образу, окрім людського, – мовив Азазель розважно. – То не люди прибрали божу чи сатанинську подобу; навпаки, йдучи до вас, ми приймаємо ваш образ, щоб ви впізнати й почути нас могли: єсьте ж бо на землі нашим інструментом… А коли ми вже почнемо з тобою, Томо, розмову, то не трактуй мене як злу силу – нема добрих чи злих сил, є антисвіти, які тримають у різновазі космос і землю в ньому й борються між собою за людину, що живе на землі, бо є вона знаряддям нашої влади в світі. Проте ніхто не може примусити вас робити те чи інше, ми тільки вербуємо людей собі на службу. Правда, надто впертих і затятих можемо й покарати – окремо Бог, окремо Сатана: антисвіти діють кожен за своїми законами, і один до одного ніколи не втручається. Чи ж коли-небудь Яхве порятував вас від нашої покари? Ніколи… А тепер кажи, чого кликав мене, і не шукай у моїх кучерях рогів, а в сандаліях копит; я абсолютний розум, тож не міг би для поважних розмов прибирати образ нерозумної тварі.

Азазель присів біля Томи на лежаку й вичікувально вдивлявся в нього колючими очима, в яких на мить зажевріла іскорка лагідності, – певне, діткнулося до його сатанинської сутності звичайне співчуття до замученого старця з брунатним кружалом лисини, обведеної стрепіхами сивого волосся, з глибокими ритвинами на обличчі, з яких виростала ріденька борода, – був Тома змарганий життям докраю, проте у проваллі темних очей і досі бурхотів неспокій та невситима допитливість.

– Я не кликав тебе, Азазелю, – промовив він перегодя, виминаючи колючий погляд диявола. – Але не проганяю: може, почую від тебе міркування, які допоможуть мені збагнути антиістину і тим самим у справжній істині упевнитися… Ти через свого посланника – гадюку – загадав мені якось загадку: що ліпше – з’їсти лева, чи хай лев з’їсть мене?.. Я багато років прожив у чужому оріянському краю, якому приніс нову віру, а ще й крихти культури свого люду, – і аж там зрозумів, що духовне життя кожного племені – то закрите багатьма замками Святеє святих, і коли відкрити його для іншого народу, то стається вмить той вибір: він перемішує зіткнені духовні світи, й народжується щось третє. Якщо мій світ сильніший, то я спожию чужий, але тоді й мій переміниться настільки, скільки чужий вартує. Коли ж я слабший, чужий світ перетравить мій у своєму чреві й теж зміниться на вартість світу мого… То чи варто було чинити те, що зробили Христові учні: розбрелися світами й започаткували нову епоху, в якій культури втратять своє обличчя, і в першу чергу – наша, гебрейська?

– Ти, я бачу, повернувся з чужого краю розполовинений, – відказав Азазель. – Частку себе віддав оріянам, забравши взамін частку їхню: і вже тужиш за тим краєм, який тобою скористався. І не можеш жити ні без нього, ні без своєї вітцівщини, бо ж зостався тільки наполовину з’їдений. Ха, яка марниця! Звичайно, не слід було цього робити: хай би і ти і все людство незмінними пробиралися в грядучі віки – такими самими в добрі і злі, як вас створили Яхве й Сатана. Але й найвищі сили не завжди спроможні керувати світом так, як їм цього хотілось би: чи то кожен вітець вміє виховати сина за своєю подобою – скільки благородних батьків соромилися своїми дітьми, а скільки ницих родителів віддавали світові благородних чад! Бо людина отримала від антисвітів незалежний ні від кого розум. Ось що! Ти заплутався у своїх стосунках з новими виявами історичного процесу – нічого не вдієш, історія перемінна. Але людина має право належати лише сама собі – якщо не дасть себе з’їсти левові або не обжереться ним. Думаюча людина має силу порвати всі зв’язки з традиціями і заснувати свій власний самостійний світ!

– Це правда, – піддавався Тома логіці Азазеля. – Як же то страшно: бути причетним до створення нової віри, до витворення ідеї всезагальної любові, всесвітнього братства, мати можливість дати поштовх духовному розвиткові іншого народу і в той же час втратити себе і свій народ, який вважався обраним, а залишився без власної святині, мов жебрак на цвинтарі. То, може, і я спричинився до загибелі єрусалимського храму, пішовши за Христом будувати Храм його?

– Не муч себе, Томо… Я тобі нагадав про власний і незалежний від ветхих традицій світ людини. Кожен може його запосягти. Та щоб досягнути цього, треба передовсім з’ясувати для себе, з якого народу ти вийшов, хто він – той народ і чи вартує твоєї жертви? Тобі легко буде це зробити: згадай лише долю юдея Ісуса, вивищеного твоїми родаками і розіп’ятого ними ж… Ви є народ із стадним гоном, який дивовижно легко переходить із стану захоплення до стану обурення – від «осанна» до «розіпни», ти мав змогу в цьому переконатися. Ви є народ, який не звик незалежно думати, а тому завжди знаходите простаків, які згодні думати за вас, і як наслідок – розумні слухають невігласів. Ви дозволили саддукеям підмінити біблійне тверезе мислення завченими фразами й охоче користуєтесь ними у всіх випадках життя… Ви, наївні й ліниві, заколисуєте себе баєчками про свою винятковість і вибраність – міфами, що м’яко душу лоскочуть, а кожну сміливу думку сприймаєте зі страхом і заздрістю, з ненавистю дивитесь на людину, яка виросла серед вас на голову вище. Що ви вчинили з Ісусом?.. Ви є народ, який визнає пророка тільки тоді, коли він вивищується над вами на хресті, – о, тоді ви готові стати поруч з ним одесную чи то ошуйцю, і нікого з вас досі, крім Юди, не замучила совість! Ха, а найбільший пошанівок мають у вас крикуни і демагоги, які багато обіцяють і нічого робити не вміють – крім, хіба що, кривавої різні: ти ж сам бачив, до чого довели Єрусалим зелоти. Як же може думаюча людина вважати себе клітиною такого народу? Ганьба!

– Я згоден з тобою, хоч мені це й боляче слухати, – все більше піддавався Азазелеві Тома, проте спробував-таки оборонятися. – Гірка це правда, але ж ніхто інший, а гебрейський народ зумів зберегти себе і в єгипетській, і у вавилонській неволях… А хто народив того, на голову вищого за всіх людей, Ісуса, – який народ на таке спромігся, хто ще поніс нову релігію по всьому світу? Греки? Ні, замкнулися в собі із своїми смішними богами, створивши захоплюючі казочки для дітей. Сколоти? Теж ні: назвали іменами боженят різні з’яви природи, і на цьому їх пізнання духовного світу закінчилось. Самаритяни, що поклоняються й досі Ваалу і зневажають Яхве, який віддав Мойсеєві з правдами віри скрижалі? Тільки юдей приніс у світ ідею жертовної любові й за це помер на хресті! То чому я мав би аж так зневажати свій народ, щоб відрікатися від нього?

Азазель зареготав.

– Любов? Ісус проголосив її, і вона стала враз для вас обов’язковою! Не з надр ваших душ народилася – силою привнесена: любіться, а не хочете – кара зійде на вас. Метода, розрахована на отарність! Ісус диктує вам догму любові, народ бунтується проти неї, тоді творець догми вдається до терору, оголошує апокаліпсис і знищує вас за те, що ви не хотіли любити… Помовчи, я знаю, що хочеш сказати, то загодя відповідаю: не з волі Сатани загинув Єрусалим, Бог-отець помстився на вас за розп’яття свого посланника, слова якого ви не зуміли й не захотіли прийняти. І мав вагомі на те причини: Сатана теж інакше з вами не повівся б, якби ви, приміром, спіймали в людському тілі мене й закатували. Вищі сили жорстокі, й тому, якщо хочеш власної свободи, вступися з поля бою вищих сил. Як Йосиф Флавій…

– Замовкни! – скрикнув Тома. – Не смій при мені згадувати Флавія… Я ще для Юди мав би виправдання – зрадив він одного лише Ісуса, а Флавій – весь народ! І не повісився! Вступився з поля бою вищих сил? Брехня – тобі запродався!

– Не гарячкуй… Яхве вибрав вас, Сатана – римлян. Але ж за непокору карає вас ваш Бог римлянами. Це зрозумів мудрий Йосиф Флавій і тому вступився, не його то справа – втручатися в стратегію надприродних сил… Так, він відступник, відступив набік і спостерігає, як нерозумні люди винищують одні одних невість за що, і все те записує. Для науки майбутнім поколінням. Він напише знамениту книгу на всі тисячоліття, щоб застерегти нащадків перед безглуздим кровопролиттям. Де ж ти бачив, щоб звір винищував собі подібних, – тільки людина, яка забула, що обдарована єсть розумом. То чи не благородно вчинив Флавій, що проміняв меч на перо, задумавши навчити людей глузду?

– Підступний дияволе, – схопився з лежака Тома, – ти хочеш зламати мою совість? Геть від мене… Я напишу свою Благу вість без твоєї допомоги, й за те, що не запродав тобі душі, пошанують мене нащадки…

– Ха-ха! Ти думаєш, що твої писання житимуть після тебе? Мана! Того сувою ніхто й не розгорне, бо настане інше життя, інші з’являться в людей клопоти – кому потрібні будуть сумніви, що огортали тебе, коли страждав твій народ, кому знадобиться твоя любов? Твій край зовсім перестане існувати або ж не таким він буде, яким ти його вимріюєш у своїх писаннях. А відступник Йосиф Флавій засвідчує холодну істину холодним розумом – і тільки такі книги матимуть майбутнє.

Азазель зник, ніби його й не було в печері, тільки з нори висунула голову змія, вона висолопила жало й сичала: був це сатанинський сміх над розпукою людини, яка зневірилася у всьому, що носило на собі печать благородства, а до бруду пристати не могла… І вив би Тома шакалом, гієною у мертвій пустелі, якби враз у звечорінні не побачив високо в небі всипаної дрібнотою зір білої дороги, яка теж належала вищим силам і несла на собі безліч світів, а в них досконаліших за землян розумних істот; може, чують вони німе Томине волання й поблажливо посміхаються над його дитячим стражданням. Живуть вони й рухаються вічною небесною дорогою, яку оріяни назвали Єрусалимським шляхом.