Читать книгу: «Історія цивілізації. Україна. Том 2. Від Русі до Галицького князівства (900–1256)», страница 4
Маса печенігів проживала у верхів’ях Росави та на її лівому березі. Поховань торків там було не багато. Ймовірно, їхні сліди шукати навколо літописного Торчеська. Там само біля кочівницької столиці, проживали й берендеї. Окрім того, і торки, і вже згадані берендеї селилися на Дніпрі (майже біля гирла Росі), а також у верхів’ях самої Росі. Таким чином, якщо відповідно до археологічних даних варто відносити землі за течією Росави до печенізьких, то торки і берендеї володіли кочів’ями, що розміщувалися на захід та південний схід від них. Імовірно, що кочівницькі народи, котрі входили до Чорноклобуцького союзу, в XII ст. перейшли до напівкочового або ж навіть осілого способу життя. Про це свідчить неабияке поширення могильників, що з’являються, зазвичай, поблизу стаціонарних поселень або ж біля постійних зимовщ. Такі населені пункти були, вірогідно, на початку XII ст. у берендеїв та торків, котрі поселилися в околицях м. Заруба на Дніпрі. У другій половині XII ст. літописець відзначав уже, що в берендеїв і торків були «міста». Щоправда, залишалися у них і вежі. «Городками» користувалися Чорні Клобуки як сховищами. Але було й справжнє місто – Торчеськ, у якому сидів давньоруський намісник – звичайно син великого князя київського (Рис. 4).
Київський зверхник був верховним сюзереном Чорних клобуків, які були зобов’язаними військовою службою (зазвичай воювали на його боці). Війни київський князь вів із нападниками – половцями та з тими, хто посягав на Київ і на «великий стіл». Лише зрідка Чорні Клобуки не хотіли йти на половецькі вежі, пояснюючи що в тій орді перебувають їхні «свати». Але відомо, що і в русичів було чимало сватів та «уїв» (дядьків по матері) в половецьких степах, а тому, звичайно, з вежами та ордами, де були ці родичі, вони не воювали.
Тож у другій половині XII ст. київський князь розпоряджався Пороссям як одним із найбільш стабільних своїх наділів, завжди готовим до війни та походів у глибину степової зони. Якраз тому в ті роки чорноклобуцький «уділ» отримували молоді й активні князі. Із середовища самих кочівників удільних князів Поросся не призначали. Однак значні аристократи-землевласники у них були. Вони, вірогідно, володіли містечками та землями, що їх оточували. То являлися «ліпші» або ж «добрі» мужі – так називали в літописах представників чорноклобуцької аристократії. Мабуть, це були голови великих феодальних сімей – беки, баї. Деякі з таких сімей розросталися й ставали ордами (Бастії, Турпеї та інші). Саме з ними й домовлялися князі про спільні походи, осади тощо. До того ж це була найбільш «тяжка» – тяжкоозброєна частина чорноклобуцького війська. Так, 1180 р. русам здалося, що під час бою Чорні Клобуки були розбиті й побігли, однак на полі бою залишилися й вистояли проти половців лише «ліпші» мужі чорноклобуцькі, очевидно, чудово екіпірована частина війська, з обладунком й повним набором наступальної зброї. Лише доволі забезпечені кочівники могли дозволити собі озброюватися залізними шоломами, кольчугами, шаблями, списами – усією цією дорогою зброєю. Стріли, луки та шкіряний панцир кочівники звичайно виготовляли самі. Під час читання Іпатіївського літопису впадає в око доволі цікавий факт: під час походів руських військ до половецького степу жодного разу як допоміжні сили не брали участь печеніги. Зазвичай, згадуються або Чорні Клобуки загалом (1152, 1187, 1190, 1192, 1193 рр.), або ж берендеї (1155, 1160, 1172, 1173, 1184, 1185 рр.), два рази названі торки (1095, 1173 рр.) і один – каєпичі (1160 р.). С. О. Плетньова вважає цілком вірогідним те, що під загальним найменуванням криються і печеніги, котрі входили до Чорноклобуцького союзу. Однак навіть та обставина, що вони ніколи не діяли самостійно, є досить знаковою, особливо якщо згадати факт наявності на печенізькій території у Пороссі двох половецьких могильників у с. Зеленки. «Свати», на яких посилалися Чорні Клобуки, при небажанні брати участь у набігах на половецькі степові вежі, можливо, й були родичами пороських печенігів. Дружини останніх були поховані в могильниках типу зеленківських. В обох некрополях у згаданому сучасному селі в більшості захоронень кісток коня не виявлено. Це свідчить саме про поховання тут жінок. Могил із кістками коня мало, й у всіх них кінь покладений за печенізько-торчеським звичаєм: головою на захід. Говорячи про слов’ян у цій «номадській» зоні Поросся, варто зазначити, що давньоруські кургани містилися в безпосередній близькості від кочівницьких, а іноді й на спільних могильниках. Тобто «поршани», як називає їх літописець, перебували з кочівниками в найщільніших контактах (Плетньова, 1973, с. 24–28).
Рис. 4. Поросся в XII ст. (за археологічними даними та літописними повідомленнями): а – давньоруські міста; б – вежі кочівників; в – землі печенігів за археологічними даними; г – ліс; д – походи половців (за С. О. Плетньовою)
Західні кордони Галицької та Волинської земель, а потім і об’єднаного князівства, водночас були кордонами всієї східнослов’янської держави зі сусідніми країнами та народами. Багаторічне вивчення пам’яток матеріальної культури в цьому регіоні Русі, у поєднанні з даними письмових джерел, дають змогу конкретніше розглянути порушене тут питання (Населення Прикарпаття і Волині… 1976, с. 132–177; Кучінко, 1993, с. 105–113; Моця 1996).
Розташування Галицької землі довгою та порівняно вузькою смугою вздовж Дністра і північних схилів Карпат робило її рубежі надто протяжними зі стратегічного погляду й приступними для ворога. Те ж саме можна сказати й про всю Західну й Північно-Західну Волинь. Для Галицько-Волинської Русі основними зовнішніми противниками із заходу були Угорське королівство й польські князівства Краківське та Мазовецьке, а дещо пізніше – Литва і ятвяги.
У вразливому становищі здавна перебувала південно-східна область Галицької землі – «Горная страна Перемышльская», як називає її галицький літописець, що була рівною мірою у небезпеці з боку як Малопольщі (зі столицею у Кракові), так і Угорщини. Захист галицького кордону тут утруднювався відсутністю природних географічних меж – на ньому не існувало ні гір, ні річок. Тому саме цей кордон був зовсім не лінією, а широкою смугою. На цьому напрямку цілеспрямована стратегічна діяльність спочатку київських великих князів, а потім і місцевих зверхників, щодо зміцнення рубежів була особливо енергійною та чітко простежується в письмових джерелах. Про складність проведення розмежувальної лінії між Малопольщею і Галицьким князівством можуть свідчити такі факти. До Перемишльської землі та Галичини входила область верхньої та середньої течії р. Сяну й значна частина Польщі. До того ж періодами польські князі на кілька років чи місяців приєднували до Малопольщі землі аж до верхів’їв Дністра.
Особливу важливість південно-західної межі завжди усвідомлювали галицькі, а в XIII ст. – і галицько-волинські князі. Піклувалися про зміцнення цього кордону, зі свого боку, й малопольські володарі. Польські археологи неодноразово відзначали скупчення укріплених пунктів у районі р. Вислок, що відігравали роль польських порубіжних фортець. Зрозуміло, що подібну функцію мали виконувати й численні руські гради в західній частині Перемишльської землі. Тут само розташовувалися і відомі за різними джерелами значні міста – Синяк (1150 р.), Переворськ, Любачів (1245 р.), Ярослав (1152 р.). Стольний град Перемишль, древній осередок Перемишльського князівства, який перебував на західній околиці Галицької землі, був основним пунктом оборони цього князівства. Історики здавна відзначали виключно важливе значення Перемишля. Місто-фортеця було об’єктом територіальних претензій як польських князів, так і угорських королів. Порубіжне розташування утруднювало захист цього ключового пункту в обороні спочатку Перемишльського, далі Галицького, і нарешті Галицько-Волинського князівств.
На кордоні з Угорщиною природним рубежем були Карпатські гори. Літописи звичайно називають «Гору», тобто Карпати, як кордон з Угорським королівством. Протягом XII ст. угорські феодали колонізували Закарпаття, відтіснивши місцеве населення в гірську місцевість й на незручні для сільського господарства землі. Джерела того часу називають власністю угорського короля головні закарпатські замки. Порубіжна зона на карпатському кордоні становили самі Карпати та прилеглі до них з обох боків землі. Переходити гори можна було лише в кількох місцях, через перевали. З утворенням Галицького князівства, в другій половині XII ст. склалася Попрутська порубіжна смуга, основою якої став верхній Прут, що тече уздовж східних схилів Карпатських гір. Сама порубіжна смуга в цьому районі була доволі широкою, досягаючи 200 км. По схилах Карпатських гір, виходячи на рівнину, стояли порубіжні укріплення Галичини та Угорщини. Північним рубежем Угорщини за Стефана І (975–1038 рр.) була р. Тиса. Лише згодом, не раніше за XII ст., кордон пересунувся до засічної лінії між Мукачевим і Свалявою. Угорська дільниця рубежу Галицького (далі Галицько-Волинського) князівства протягом ХІІ–ХІІІ ст. залишалася найбільш вразливою, порівняно з іншими – польською, литовською та ятвязькою. Північно-західний кордон лише приблизно позначається письмовими джерелами починаючи з першої половини XI ст. Одним із найдавніших порубіжних міст Волині було різко висунуте на захід Берестя. Воно здавна посідало ключове стратегічне положення в системі оборони рубежів Волинської землі в цьому регіоні. А в 40-х роках XII ст. найбільш північним оборонним центром стає Дорогичин, розташований на високому правому березі Західного Бугу. На волинсько-польському рубежі було розташоване й місто Сутейськ.
Розвиток і удосконалення оборонної системи Галицько-Волинської Русі сягає початку XIII ст. Порубіжна смуга створеного Романом Мстиславичем 1199 р. об’єднаного князівства була досить протяжною, пролягала й в лісах, і в горах, і в болотах, і на безводних, мало заселених плоскогір’ях. Тому організувати її ефективний захист на свій трасі кордону князем навряд чи уявлялося можливим. Завдяки цьому необхідною умовою оборони порубіжжя була наявність значної кількості міст і фортець, що стояли на основних шляхах, особливо у тих місцях, які противник ніяк не міг обійти: поблизу річкових переправ, проходів у горах тощо. У багатьох випадках такі укріплені поселення мали лише воєнне значення, господарська діяльність у них мала другорядний характер. Найбільш організованими та стратегічно обґрунтованими були рубежі Волинської землі, що почали зміцнюватися та облаштовуватися ще за часів вищезгаданого князя – батька Данила Галицького. Особливо значний, вирішальний внесок до оборони цієї території зробив князь Данило. Він не лише звів тут свої кращі, збудовані за останнім словом тодішньої європейської фортифікаційної техніки міста і замки, а й стратегічно об’єднав їх у мало прохідний захисний рубіж. Його дії були підкорені чіткому, розрахованому на десятки років задуму. Передусім основною проблемою волинського прикордоння продовжувалося протистояння із військовими силами Давньопольської держави. Складно сказати, коли було засноване на західному кордоні м. Любачів, що стояло на р. Любачівці, яка впадала до Сяну. Теж поблизу західного кордону Галицької землі розташовувалася фортеця Городок. Далі вороже військо зіштовхувалося з давньоруським «на Щирці» – мабуть, на якійсь порубіжній річці. Ключові позиції на західному рубежі оборонної системи Галицько-Волинського князівства посідав Холм. Його було засновано в другій половині 1236-го – першій половині 1238 р. Створювали Холм, принаймні, у два етапи: спочатку Данило збудував невеликий замок, навколо якого розвинулося потім велике й досить укріплене місто, котре не змогли взяти монголо-татари 1241 р. Якщо в другій половині XII ст. західний рубіж Волині пролягав Західним Бугом і його притоками, то вже на початку XIII ст. він впритул присунувся до р. Вепр. Свідчення Галицько-Волинського літопису під 1219 р. точно вказує на цю річку як на русько-польський кордон. Цей факт підтверджується й пізнішими повідомленнями. На північному заході та півночі Волині кордон із Литвою та ятвягами проходив Західним Бугом і його притоками, зокрема Лесною. Басейн р. Кросни теж належав Русі. Тут однією з порубіжних річок був Нур. Волинсько-польський кордон у XIII ст. пролягав від гирла р. Нур майже саме на південь, через верхів’я р. Кросна, вздовж р. Вепр, до вододілу Вепра та Лади. Тут був і етнічний рубіж між західними та східними слов’янами, що підтверджується й археологічними матеріалами. Тому русько-польський політичний кордон відзначався стійкістю й не змінювався істотним чином протягом усього давньоруського періоду. Науковці зазначали, що за Вепрем до Вісли лежить велике плоскогір’я, обмежене на півдні верхнім Віслоком. Цей сухий, майже безводний простір у давньоруський час мало привертав до себе увагу переселенців. Він, мабуть, і розмежовував Польщу і Київську Русь. Однак Романовичі не задовольнялися природною захищеністю північно-західного рубежу й послідовно зміцнювали його. Але для останніх часів існування давньоруської держави потребує уточнення й конкретизації карпатський рубіж Галичини з Угорщиною.
Безпосередньо за Карпатським хребтом мешкало переважно східнослов’янське населення, а літопис називає там руські, поза сумнівом, центри та поселення – Бардуїв, Баню Родну й Борсуков Дол (Дел). Та в самих Карпатських горах, як вважають історики й археологи, укріплених поселень-фортець не існувало (їх будували або на рівнині або в передгір’ях). Тому кордоном між Руссю й Угорщиною слугував, мабуть, не сам доволі вузький хребет Карпат, а вся смуга гір. Навіть наперевалах, якими рухалися війська, не зафіксовані сліди порубіжних укріплень. Про їхню відсутність свідчать і писемні джерела. Літописи, насамперед найдокладніші – Київський, Лаврентіївський, Галицько-Волинський – щодо вторгнення угорського війська на Русь говорять просто та лаконічно: «король перешелъ Гору»; «Король…прошелъ Гору»; «Королю же перешедшю черес Горы» тощо. При цьому жодних свідчень про зіткнення в горах не існує, хоча перехід через них був складним і не міг залишатися непомітним.
Поза сумнівом, розуміючи ключове значення міст Перемишля і Ярослава, Данило Романович наново збудував їхні укріплення – ймовірно, після утвердження в Галичі 1238 р. Західніше порубіжного раніше м. Сяника було зведено замок Телич на північному схилі Карпат, поблизу верхів’я р. Попрад. Із літописного контексту випливає, що такий центр був розташований на самому угорському кордоні. На шляху із Галича до Угорщини лежав і Синеводськ. Він був розташований у долині, де зливаються рр. Опір і Стрий. На довгастому мису, що височіє над долиною, у давньоруський час стояв монастир. Його невелика територія (всього 0,5 га) була оточена могутніми валами й ровами, а на валах стояли дерев’яні стіни. Сам монастир розташовувався в середині укріпленого мисового городища, а це все зробило Синеводськ справжньою порубіжною фортецею. Так само як і вищезгаданий пункт, була висунута за старий дністровський рубіж і Коломия. Це місто з волостю належало до великокнязівського домену, в якому Романовичі роздавали васалам земельні наділи в умовне володіння («держание») з обов’язковим відбуванням військової служби (Котляр, 2005, с. 169–175, 188–191, 198–208).
Але поступове формування захисних рубежів між східними слов’янами та їхніми західними сусідами розпочалися ще в останній чверті І тис. н. е., про що ми дізнаємося в основному з археологічних даних. У верхньому Подністров’ї городища VІІІ–Х ст. утворюють дві смуги – південну та північну, що були видовжені зі сходу на захід відповідно до геоморфологічних особливостей Карпатського передгір’я. Південна смуга починається зі сходу від Дністра і перетинає в західному напрямку його праві притоки та верхів’я понад Карпатським хребтом до кордону з Польщею. Північна смуга пролягає підвищеннями протилежного вододілу Дністра – між його лівими притоками й басейном Західного Бугу. Ряд починається на сході від гірського пасма Вороняків у верхів’ях Західного Бугу, проходить на межі Гологорів і Західнобузької низовини й далі перетинає Розточчя, охоплюючи з півночі ліві притоки верхнього Дністра. Обидві смуги виходять у Посанні на територію сучасної Польщі. Кілька городищ розташовано зі східного краю на Лівобережжі Дністра. Прикарпатські укріплені пам’ятки, до яких належить не менше як 35 городищ, що походять ще з племінного періоду, охоплюють басейн Верхнього Подністров’я та верхню течію Сану. Вони виникли не одночасно, але в X ст. вже існували.
Більшість із них (75 відсотків) припинили існування наприкінці Х – ХІ ст. Тривало життя до ХІІ–ХІІІ ст. на городищах Городниця на Збручі, Калачарівка, Більче Золоте, Городниця на Дністрі, Крилос, Урич, Олесько, Підгірці, Буськ, Стільське. А на території сучасної Польщі матеріали ХІІ–ХІІІ ст. виявлені ще на трьох городищах у верхів’ях Сану: Пщемисль, Германовіце, Трепча. Понад 2/3 із них великі за площею (2–10 га).
Складно судити, чи входили землі, обмежені цими городищами до однієї територіально-племінної області. Але більш впевнено можна говорити про організацію оборони в західному напрямку у зв’язку з небезпекою з боку Великоморавської держави IX ст., Угорської та Чеської держав X ст. Очевидно, не випадково область прикарпатських городищ має потужний захист із заходу і майже відкрита зі сходу, в межиріччі Збруча – Серету.
У територіальному відношенні городища в межиріччі басейнів Дністра і Західного Бугу разом із селищами, що перебували під їхнім захистом, належать до басейну Верхнього Подністров’я. Ще північніше, в басейні Західного Бугу в смузі шириною близько 50 км (до району м. Сокаль) городища і селища VІІІ–Х ст. на території сучасних України та Польщі невідомі.
Західноволинські городища не можна розглядати ізольовано від сусідніх городищ на території сучасної Польщі. Всі вони розміщуються однаково на одну й ту саму відстань (до 50 км) по обидва боки верхньої течії Західного Бугу – до р. Вепш (притоки Вісли) на заході й до верхів’їв басейну Прип’яті на сході. Тут відоме 21 городище кінця І тис. н. е., що розташовані двома смугами впоперек (із заходу на схід) до течії Західного Бугу. У північній смузі налічується 12 укріплених пунктів, а в південній – 9. Серед городищ переважають округлі, нерідко з кількома кільцевими валами зі суміщеним плануванням. Західнобузькі укріплення поділяються на постійно заселені та на тимчасово використовувані. Розміщення фортець двома смугами зі сходу на захід зумовлено природними чинниками, воно відповідає членуванню ландшафтно-географічних зон, котрі змінюються в меридіональному напрямку.
На короткому відрізку верхів’їв Західного Бугу місцевість різко переходить від лісостепу до зони Полісся, від Подільського плато до Верхньобузької низовини й прип’ятсько-пінських боліт. Західноволинські городища розміщені двома рядами по південному краю поліської зони. Північний ряд попередньої із розглянутих тут, прикарпатської групи, також видовжений із заходу на схід, відповідно, з північною межею лісостепу, що проходить по краю Подільського плато. Немає підстав вважати, що обидві смуги західноволинських укріплень територіально були повністю відокремлені одна від одної. Територіально верхньобузькі городища варто розглядати як єдину область. Землі в середній смузі між городищами не були нічийними, а належали до цієї області.
Коротко розглядаючи проблему охорони західних рубежів давньоруської держави на межі двох тисячоліть, то з археологічного боку варто зазначити, що наприкінці X – на початку XI ст. на всій південній частині її території запустіла майже третина більш ранніх укріплень. Водночас з’явилося майже півтори сотні нових. У першій половині XI ст. ці землі двічі (1018 та 1032 рр.) зазнавали вторгнень польського війська, що не могло не позначитися на долі деяких укріплень. Але вирішальний вплив мали внутрішні фактори. У зв’язку з адміністративною реформою Володимира Святославича, утворенням на племінних територіях волостей і призначенням до них великокнязівських намісників із професійними військовими загонами дружинників, поширенням нового апарату державної влади тощо, колишня племінна військово-адміністративна структура разом із мережею укріплених пунктів втратила своє значення. Повною мірою це стосується й етнічного прикордоння між західними та східними слов’янами. Будівництво нових центрів та опорних пунктів, причому, в місцях, де їх до цього не було, лише часткове використання більш раніших укріплень призвело до того, що більшість останніх втратила власні функції й припинила існування. Біля значної частини укріплень запустіли і поселення, жителі яких переселилися в місця, в яких були сприятливіші умови для задоволення господарських потреб. На території літописних волинян (щоправда, як і древлян) лишилося найбільше всього укріплень попереднього часу. Але на західноволинських землях наприкінці Х – ХІ ст. виникло й найбільше нових укріплень (Кучера, 1999, с. 127–134, 152–155).
Про північні кордони Волинської землі вже говорилося раніше в цьому розділі. До вже наведеної інформації варто додати лише те, що конкретизація розглянутих північних рубежів на правобережній ділянці «Руської землі» стала можливою внаслідок робіт білоруських науковців, передусім П. Ф. Лисенка (Лисенко, 1974; 1991). Апівнічні межі Київської землі можна схарактеризувати таким чином (Рис. 5). На Дніпровському Правобережжі вони пролягали водорозділом Прип’яті, Березини та Німану. Ці землі, заселені наприкінці І тис. н. е. літописними дреговичами, протягом тривалого періоду давньоруської історії перебували усфері безпосереднього політичного впливу Києва. Головне місто дреговичів Туров, розміщене в південній частині їхньог розселення, досить довго мало важливе місце в історії Київщини й зазвичай віддавалося у володіння старшому, після великого київського, князю. Так, зокрема, було за життя Ярослава Мудрого, коли в землі дреговичів володарював його старший син Ізяслав. Показово, що останній, перейшовши на великокнязівський стіл, взагалі не направив нового князя до Турова, а залишив його за собою. Неодноразові літописні повідомлення про туровських князів і Туровську волость в XII ст. свідчать про міцну залежність цієї землі від Києва. У літописному повідомленні 1142 р. чітко мовиться про неї як про частину Київщини. Туровська територія (Пінськ, Брягин) як частина київської розглядається і в інших випадках (1150, 1154, 1188 рр.). Лише приблизно з кінця 60-х років XII ст. зв’язки міст басейну Прип’яті з Києвом послаблюються, що було викликано політичним зміцненням Турова. Але варто відзначити, що в питанні виділення Туровщини в самостійне князівство в історичній літературі висловлюються різні думки.
Рис. 5. Київська земля у ХІІ–ХІІІ ст. (за П. П. Толочком)
Щільні зв’язки південно-західних районів розселення літописних дреговичів із Києвом на першому етапі історії давньоруської держави, а також постійне бажання київських князів до володіння (або хоча б власного домінантного впливу) цією територією на другому етапі, вагомо свідчать про те, що державне освоєння цих земель відбувалося не з Полоцька, а з Києва через Туров. Не поширювалася сюди на ранньому етапі й чернігівська данина. Претензії чернігівських князів на ці околичні володіння Київської землі й отримання їх в умовне (тимчасове) тримання свідчили не про належність міст Клечеськ і Случевськ чернігівським князям із ранніх часів, а про поступове феодальне захоплення їх у Києва. Із послабленням політичного положення «матері міст руських», столиця не могла втримувати всі ті землі, на котрі раніше поширювалися її суд і данина, а вірогідно, й зберігалося домінівне юридичне право володіння.
Поширюючи власні володіння на заході, київські князі вже наприкінці X – на початку XI ст. вийшли на лінію Західного Бугу і включили до складу власного домену Берестейську волость. Приналежність її до Київської землі неодноразово було засвідчено на сторінках літописів. Але ще раз варто підкреслити, що туровські, та й волинські землі нерідко виявлялися в міцній залежності від Києва (Лисенко, 1974; 1991). Говорячи про прикордонну ситуацію на Дніпровському Лівобережжі, розглянемо не лише північні, але й північно-східні ділянки. Тут теж проводилися значні за обсягом дослідження (Археологія… 1986, с. 295–303; Шинаков, 1990, с. 146–149; Поляков, Шинаков, 1997). А про південно-східний район мова вже йшла вище під час розгляду власне південноруських рубежів (Рис. 6).
Загальноприйнятою є думка, що підпорядкуванню території східних сіверян передувало державне освоєння західних районів цього літописного племінного союзу. Сновськ (сучасний Седнів) стояв на кордоні із чернігівським та північнішим мікрорегіоном, Стародуб – поблизу північного кордону «Руської землі» у вузькому значенні цього терміна, по сусідству зі східними сіверянами та в’ятичами. Лінія Чернігів – Сновськ – Стародуб та Чернігів – Сновськ – Новгород-Сіверський ніби вказують на основні напрямки поширення політичної влади Чернігова. Очевидно, ці міста були форпостами державного освоєння прикордонних областей радимичів і в’ятичів (Стародуб), в’ятичів і східних сіверян (Новгород-Сіверський), оскільки і Сновськ був форпостом освоєння земель сіверян західних (Зайцев, 1975, с. 70).
Але археологічні дослідження внесли певні корективи до цієї схеми. Так, картографування археологічних об’єктів дає змогу виділити на Лівобережжі Дніпра два початкові напрямки феодалізації та християнізації території літописних сіверян. Перший з них: Чернігів – Сновськ – Стародуб. По цій лінії, тобто по басейну р. Снов в басейн р. Вабля, кінцевою крапкою в X ст. був район Кветуні нижче Брянська. У синхронних комплексах на могильниках цього напрямку зафіксовані поховання за різними обрядами. Згаданий факт вказує на різноетнічний склад населення в цьому пункті. Раніше намічався ще один напрямок поширення політичної влади феодальної верхівки: Чернігів – Седнів – Новгород-Сіверський. Але тут аналогічні синхронні поховальні пам’ятки не фіксуються. Можна вважати, що інтенсивний процес феодалізації в цих місцях почався пізніше, ніж на вищезгаданому напрямку – десь наприкінці X ст., коли, як свідчать дослідження Новгорода-Сіверського на Десні, саме з’являється державна фортеця. Другий генеральний напрямок на Дніпровському Лівобережжі простежується з району літописного Переяславля Руського на Курськ. Під час детальнішого аналізування археологічних матеріалів із Курського Посейм’я було встановлено, що район підпав під пильну увагу центральної влади доволі рано, а це, зокрема, відбилося у великій щільності заселення околичної території та її християнізації.
Повертаючись до розгляду північних кордонів південної «Руської землі» треба зазначити, що в історії Чернігівської землі період X – першої половини XI ст. був часом формування найважливіших ранньофеодальних центрів, етапом складання політичного та територіального ядра цього князівства. Таким ядром землі-князівства став північно-східний сектор «Руської землі», що випереджала в розвитку феодальних відносин інші давньоруські території. Основним фактом формування території Чернігівського князівства було підпорядкування державній князівській владі «племінних» територій східних сіверян, радимичів та в’ятичів у інтересах панівного класу «Руської землі», і передусім знаті її північно-східної частини.
Північним кордоном власне чернігівської території можна вважати болота Перисте і Замглай – природну межу з радимичами Х – ХІІ ст. Біля східної межі цієї території (р. Снов), за 30 км від Чернігова, розташовувалося одне із головних міст другої складової частини територіального ядра Чернігівського князівства – Сновськ. Найбільшими містами новгород-сіверської території були ще й Новгород-Сіверський та Стародуб.
За 24 км на схід від Стародуба, на лівому березі р. Ваблі, розташовувалося містечко Синін міст, південніше, на правому березі Судості, розташовувався Радощ (сучасний Погар). Синін міст і Радощ, мабуть, були прикордонними пунктами. Від Брянська і Трубчевська ці міста відділені широкими лісами межиріччя Судості та Десни.
Рис. 6. Чернігівська і Переяславська землі у ХІІ–ХІІІ ст. (за П. П. Толочком)
На північ від р. Ваблі містилася компактна територія Подесення, що не входила, згідно з даними середини XII ст., до територіального ядра Чернігівської землі. Путивль, котрий розташовувався у Посем’ї не входив до власне новгородської території. Кордони другої складової частини територіального ядра Чернігівської землі можна визначити таким чином: на заході – по р. Снов, включно з правобережною смугою зі Сновськом і Рочеськом; на півночі – по р. Вабля, північніше Стародуба й Синіна моста; на північному сході – по р. Судость, а на півдні – по Сейму та Десні. Східний кордон з’явився ще в другій половині IX ст. як межа «Руської землі», а північний в X – на початку XI ст.
Географічне розташування Новгород-Сіверська аналогічне розміщенню Стародуба – в прикордонній смузі «Руської землі», що свідчить начебто на користь початкового входження Новгорода до складу Сновської тисячі у XI ст. За археологічними матеріалами, все ж таки не можна прослідкувати аналогію зі Стародубом: найдавніші кургани околиць Стародуба дають матеріали, близькі до курганів Сновська, а поблизу Новгорода такі кургани не відомі. Щоправда, це може говорити лише про пізніше виникнення міста, що підкреслене і в самій його назві.
З огляду на ще північніші території, варто зазначити, що географічною назвою Вщизької волості було Подесення. Окрім Вщижа й Орміни, в Подесенні відомі Воробейна і Росусь. Характерним є розташування цієї території щодо етнічних земель радимичів і в’ятичів. Вона начебто поздовжує по правому берегу Десни стародубський клин Сновської тисячі між землями в’ятичів і радимичів, на півночі сусідами маючи смоленських кривичів, котрі вийшли у верхів’я Десни. А на схід від Подесення містилася так звана «Лісова земля» (між землями Новгорода-Сіверського та «В’ятичами»). Північну межу «Лісової землі» можна визначити користуючись літописними даними про кордони землі в’ятичів.
Під час розгляду літописних «В’ятичів» XII ст. впадає в око явна невідповідність цієї території з етнографічною областю самих в’ятичів, що була виявлена за археологічними матеріалами як VІІІ–Х, так і ХІ–ХІV ст.
Очевидні тут дві якісно різні території: племінна (на ХІ–ХІІІ ст. етнографічна) область й адміністративно-територіальна одиниця – частина політичної, державної території. За письмовими джерелами XII ст. не можна отримати достатньо чіткого уявлення про саму область розселення в’ятичів, оскільки в літопису згадуються лише в’ятичі Чернігівської землі. Про суздальських або ж рязанських в’ятичів, певно, лише здогадуватися за словами чернігівських князів про «наших в’ятичів», що може трактуватись як існування й «не наших» в’ятичів.
