Читать книгу: «Історія цивілізації. Україна. Том 2. Від Русі до Галицького князівства (900–1256)», страница 3

Кордони
Олександр Моця, Олена Черненко

Для розв’язання територіальної проблеми Русі існують дві групи джерел: свідчення давньоруських літописів та археологічні матеріали (кількість останніх суттєво збільшується майже щороку).

Розгляд меж Русі як історично-географічної території варто розпочати зі встановлення її південних рубежів, оскільки Володимир Святославович, посадивши своїх синів у різних опорних пунктах Київської держави, зазначав: «сє не добро єсть мало городовъ около Кыева. и нача ставити городы по Деснъ. и по Оустрыи. и по Трубежеви и по Сулъ. и по Стугне».

Найпівденнішою оборонною лінією на лівому березі Дніпра була Посульська, з якої й розпочнемо розгляд таких кордонів. Сула слугувала природною межею, котра відділяла в Х – ХІІІ ст. давньоруські поселення від степовиків на південному сході. Відповідно до уявлень тогочасного землеробського люду, ця річка сприймалася як край їхньої землі, за нею, згідно з висловом автора «Слова о полку Ігоревім», починалися «земли незнаеми».

Першим, хто звернув увагу на систему оборони південноруських рубежів з археологічної точки зору, був В. Й. Довженок (Довженок, 1968, с. 37–45). Але системні, багаторічні й широкі за обсягом роботи провів Ю. Ю. Моргунов, який і виклав їхні результати в численних публікаціях (Моргунов, 1996; 2003). Ці розробки й лягли в основу «посульського» сюжету цієї частини розділу.

У Посульському мікрорегіоні давньоруської території вже виявлено більше як 60 археологічних пам’яток Х – ХІ – початку XIII ст. н. е. Згадана річка доволі часто зустрічається на сторінках літописних джерел як стабільного степового кордону Південної Русі, адже тут було сконцентровано більшість літописних градів Переяславської землі. На 300-кілометровому відрізку кордону дослідник виділив три основні оборонні вузли, що мали самостійне тактичне навантаження та були вдало прилаштованими до природних географічних умов.

Рівнинна північна ланка, що охоплювала верхів’я Сули, а також її праві притоки рр. Терн і Ромен, була перехрестям суходільних та водних шляхів. Меридіальні траси визначалися необхідністю контактів Засейменської лісової зони з Посульським лісостепом. У широтному напрямку між залісеними верхів’ями Сули й болотами Посем’я пролягав добре відомий шлях із північних князівств (через Курськ) і степів (через Середній Псел) на Київ та Переяславль. У «Слові о полку Ігоревім» ця дорога має назву «Полю ворота». Водні шляхи за допомогою волоків та біфуркацій (тобто поділу течії річки на два відгалуження, що впадають у різні басейни) з’єднували Сулу із системами рр. Остер, Сейм та Псел. Укріплення по р. Ромен належали до східних меж чернігівського Задесення, а фортеці по р. Терн входили до Вирської волості, що оточувала вузький степовий перехід «Полю ворот» двома паралельними рядами фортечних споруд. Вирська волость сформувалася у складі Переяславської землі, але її ключове положення з кінця XI ст. призвело до зіткнення інтересів володарів сусідніх князівств, а тому всередині наступного XII ст. вона відійшла до Чернігівщини.

Середньосульська ланка оборонної лінії на півночі обмежувалася літописним містом Ромен, на півдні впиралася в заболочену течію р. Оржиця (літописна Сожиця), а на заході доходила до середньої течії р. Удай. У XII ст. ця прикордонна ділянка мала назву Посулля, однак навряд, щоб цей значний за розмірами район був звичайною волостю (мабуть, він формувався із мілкіших складових). Давньоруське Посулля – найбільш залісена й прорізана ярами та болотами місцевість у цій оборонній лінії. І навіть значна кількість літописних пунктів дає змогу вбачати в ній найбільш захищений та прилаштований для життя відрізок кордону. З-поміж найбільших поселень цього району можна назвати літописні міста Ромен, Синець, Лубен, Пирятин і Прилук.

Нижньосульська ланка розташована між місцем впадіння р. Оржиця та течією Дніпра. На цьому відносно невеликому відрізку правого берега Сули була створена максимальна щільність забудови кордону фортечними спорудами: окрім фортеці-гавані м. Воїнь, тут розміщувалися добре відомі з літописів Римов, Горошин, Желні, а також ціла низка безіменних фортець. На цій ділянці від твердих бродів через широку заболочену пойму Сули до самого Переяслава тягнулася плоска незалісена рівнина, а в давнину проходили найбільш жваві й ранні кочівницькі шляхи на Русь.

Три вузлові складові посульської лінії через різні природничо-географічні, історичні та оборонно-тактичні умови, розвивалися в різні історичні відрізки часу з неоднаковою інтенсивністю, та іноді й в неоднаковому напрямку (Рис. 1).

Писемні джерела на пряму пов’язують створення зовнішніх оборонних ліній з виникненням загрози з боку кочових орд. А сам початок створення цієї лінії пов’язують із діяльністю Володимира Святославича, починаючи зі згаданого в літописах під 988 р. будівництва градів. Програмою великого князя київського планувалося на Дніпровському Лівобережжі перенести лінію південно-східних укріплень від р. Трубіж на 120 км у бік степової зони – адже згадана річка проходила всього у двох днях руху від столиці.

У світлі таких задумів, у районі устя Сули було зведено фортецю-гавань Воїнь, гарнізон котрої контролював найдавніший суходільний шлях кочівників на Київ. Саме там могли знаходити захист екіпажі торговельних суден, що рухалися по Дніпру. Воїнь – єдине укріплене поселення в цьому районі, що з’явилося на межі Х – ХІ ст. Але окрім нього тут почали зводитися Змійові вали (таку народну назву мали оборонні споруди у вигляді довгих деревинно-земляних конструкцій – валів), а життя закипіло ще й на великих відкритих поселеннях. Останні розміщувалися напроти стабільних бродів через Сулу та в місцях вигідних підходів від річки на високі правобережні кручі.

Рис. 1. Оборонні вузли посульської лінії: А – літописні міста; Б – городища; В – давні ліси; Г – слабозаселені території; Д – слабозаболочені ділянки пойми; Е – кордони князівств; Ж – межі волостей й оборонних вузлів (за Ю. Ю. Моргуновим)

Вірогідно, аналогічні селища розташовувалися на всьому шляху від Воїня до Переяславля. Розміщення великих відкритих поселень на висотах відкривало можливість попередження раптових набігів й відбивання самих масових із них, незначних за кількістю нападників. Взаєморозміщення і топографічна близькість більшості поселень допускали реальну можливість наведення між ними вогняно-димової сигналізації. Тактично вигідність їхнього місця розташування відбивалася й у тому, що значно пізніше, на подальшому етапі формування оборонної системи, на цих же місцях стали зводити фортеці, котрі вже мали довготривалі фортифікаційні споруди.

Монолітний масив великих за розмірами поселень, разом із завезеним ззовні інвентарем рубежу Х – ХІ ст., є визначальним у розумінні характеру заселення Володимиром степового прикордоння. Практика «нарубання мужів кращих» із північніших районів Східної Європи стала єдиним виходом для освоєння державної території та контролю основної степової дороги на Київ у цей час. Різноплемінні гарнізони великих відкритих поселень, що були сформовані державою, періодично поповнювалися новими контингентами й проіснували протягом всього XI ст. Але в цей перший період (980–1008 рр.) оборонного будівництва на Сулі ця лінія відігравала ще другорядну роль.

Другий період (1009–1077 рр.) передусім пов’язують з активністю ще одного кочівницького об’єднання – торків, що не відзначалося особливою антируською агресивністю (на відміну від їхніх попередників печенігів). Та вже 1055 р. біля кордонів Київської Русі з’являються половці, які «знайомилися» з новими сусідами більш як 30 років. Упродовж всієї першої фази другого із виділених періодів у 30-ті роки XI ст. була збудована фортеця Желні; реконструйовані укріплення Воїня. Скрізь на Нижній Сулі зберігаються відкриті поселення великих розмірів, гарнізони яких поповнювалися завдяки прийшлому населенню.

Це була епоха, коли до південних районів Русі половці відтісняли кочів’я торків і потенційно зберігалася загроза від окремих печенізьких формувань, які дещо пізніше відкочували до візантійських кордонів. І все ж таки, враховуючи значну тяглість цього періоду порівняно з фактично виконаним обсягом оборонних робіт та доволі рідкими в часі рейдами степняків на Русь, не можна й переоцінювати ту увагу, яку держава приділяла південним кордонам. Літописне зображення спокою – «бысть тишина велика в земли» – відповідало й рівню активності прямих оборонних заходів протягом цієї фази.

Дещо іншою стала ситуація у Посуллі на наступній фазі цього періоду. Тоді було збудовано літописний Сніпород, Горошин і Римов. Усі три укріплення мають в плані округлу форму, а це в доповнення уточнює час їхнє зведення: традиція будівництва подібних споруд була занесена на Лівобережжя Володимиром Мономахом.

Зі зведенням цих опорних пунктів у степових пониззях Сули, на перевіреному маршруті кочівницького шляху на Русь, повністю вималювався оборонний ланцюг із 5 форпостів, котрий був відірваним від основного 65-го ареалу слов’янського розселення по р. Трубіж 130-кілометровим, майже не освоєним простором сухого степу, що розкинулися вздовж лівого берега Дніпра. А з виділенням Переяславської землі, коли феодальна роздрібненість Русі зупинила можливість масового переселення «кращих мужів» на південні кордони, князівська адміністрація поступово почала вводити практику запрошення на прикордонну службу торків, котрим відводилися для ведення напівкочового господарства землі, що не використовувалися слов’янами.

Найкращим місцем розселення кочівників тоді була широка степова смуга між Переяславом і Воїнем, що поєднувала столицю князівства з новим кордоном. Цією акцією закривалася широка лакуна у заселеності території, а нижньосульській анклав надійно зв’язувався з територіальним ядром князівства у єдиний життєвий простір.

Із будівництвом Сніпорода, Горошина і Римова у доповнення до Воїня та Желні, що існували й раніше, нижньосульська оборонна ділянка на кінець 70-х років XI ст. отримала захисний кістяк, що складався з літописних градів та безіменних фортець із незначними за кількістю гарнізонами. Цим ланцюжком фортець й розселенням торчеських федератів у степу була вимежована чимала територія, що простягалася майже на чотири дні кінного шляху від Трубежу.

А на середній та верхній Сулі до початку цього етапу ще зберігався масив корінного сіверянського заселення, захищеного від кочівницьких нападів лісовими хащами й віддаленістю від основних печенізьких доріг. Але з часом, без поступового включення цих земель в орбіту державних відносин, надійність південних кордонів залишалася проблематичною.

Із виділенням Переяславської землі в самостійне прикордонне князівство та з визріванням половецької загрози процеси «одержавлення» Середньої Сули, вірогідно, прискорилися. Поява нових кочівників усе ж таки певною мірою активізувала створення нового рубежу, прискорила освоєння старих сіверянських територій та поклала початок створенню торчеського напівкочового поясу.

До першої фази третього етапу (1078–1110 рр.) належать пам’ятки, котрі за археологічними матеріалами датуються кінцем XI ст. Судячи з наявних археологічних матеріалів, обсяг оборонних дій в цей період різко зріс, що можливо пов’язати лише з реакцією на посилення половецького натиску.

Привертає до себе увагу той факт, що оборонні заходи тоді зовсім не торкнулися пониззя Сули. Але значно активніше укріплювалося Середнє Посулля, що було пов’язано з перенесенням половецьких маршрутів на Русь.

Перші оборонні споруди з’являються в цей час і у верхів’ях р. Терн та суміжних районах. Тут виникли літописні Зартий і В’яхань, котрі, як і розміщений поблизу них Вир, у письмових джерелах згадуються дещо пізніше. Вони були побудовані на місці найдавніших поселень русів, котрі в незначній кількості вже зафіксовані на плато між верхів’ями приток Сули й течією Сейму та укріплювали знаменитий степовий коридор, або «Полю ворота» – популярну половецьку дорогу на Русь, що була захищена вирською волостю. По р. Ромен, котра стала східним кордоном чернігівського Задесення, на цій фазі були збудовані Красн і Глібль, що разом із Біловежею оконтурювали південно-східні території чернігівських земель. Загалом цей час проходить найбільш стійке оформлення міжкнязівських кордонів. А в цілому за 17–18 років на Сулі та її притоках було зведено 10 фортифікаційних споруд.

1110 р. став останнім у ряді активних дій степняків. За археологічними матеріалами, на межі ХІ–ХІІ – початку XII ст. було збудовано ще 12 укріплених пунктів. У цей час нижньосульська ділянка була «відпрацьована» у кінцевому варіанті. До цього ж періоду належить і подальше покращення оборони на Середній Сулі.

На початку XII ст. тут вимальовувалися обриси досволі міцного оборонного рубежу: укріплювалися найбільш проблемні ділянки, з’явилися й комунікаційні лінії, котрі зв’язували кордон із внутрішніми районами. Значно менші успіхи були досягнуті в цей період у захисті Верхнього Посулля. Всього ж за неповних 30 років цього періоду по всій Сулі та її притоках було зведено 22 оборонні споруди. У літературі успіхи в антиполовецькій боротьбі на цьому етапі правомірно пов’язують з іменем Володимира Мономаха.

Четвертий етап розвитку оборонної системи (1111–1166 рр.) відзначався різким зменшенням для Русі зовнішньої небезпеки. Але в цей час було створено 21 укріплених комплексів. До середини XII ст. формування середньосульської ланки було майже завершено. Східний «замок» вирського степового коридору у цей період розвивався і надалі, але повільними темпами.

Для середини XII ст. типовою є й поява сільських сховищ, невідомих у більш ранні часи, що відповідає міжусобним феодальним війнам цього періоду. Тоді ж починають формуватися «гнізда» укріплених поселень. Але, мабуть, найсвоєріднішим явищем цього часу являється поява в першій половині XII ст. торчеських укріплень сховищ та цілих ареалів розміщення в прикордонній зоні угрупувань кочових торків.

Ще на межі ХІ–ХІІ ст. на нижньоруській частині, поблизу літописного м. Ромен, виникло укріплення Городок, котре за конструктивними особливостями відрізнялося від традиційної давньоруської фортифікації. А для першої половини XII ст. на Середній Сулі відомі ще два подібних укріплення – Бербениці та В. Лазірки. Вірогідно, в цих місцях й містився один з ареалів розселення торків.

Останній, фінальний етап створення оборонного регіону (1170 – середина XIII ст.) ознаменувався будівництвом на верхньосульській ділянці – в районі східного «замка» вирської ділянки степового кордону, що перейшов під егіду новгород-сіверських князів. Тож Посульський кордон став одним із найнадійніших рубежів давньоруських земель (Рис. 2).

Своєрідним продовженням посульської лінії стала оборонна система Курського Посем’я – укріплення від Воїня до Курська. В часи правління Володимира Мономаха в Переяславлі курські землі, як і посульські, управлялися або безпосередньо із центру князівства, або через довірених посадників. Наявні археологічні матеріали (хоч і в недостатній кількості) дають змогу стверджувати, що ця оборонна лінія створювалася із кількох укріпрайонів, які формувалися навколо літописних міст. Кожен із них являв собою компактне скупчення з 6–10 невідомих із літописів укріплень (Енуков, 2003).

Рис. 2. Давньоруські пам’ятки поріччя Сули: А – літописні міста; Б – городища; В – курганні могильники; Г – ґрунтові могильники; Д – скарби; Е – Змійові вали (за Ю. Ю. Моргуновим):

1-Миколаївка (літописний Зартий), 2-Кубраково, 3-Бабаково, 4-Боярське, 5-Городище (літописний В’яхань), 6-Засулля (літописний Попаш), 7-Кросна, 8- Шевченкове (літописний Глебль), 9-В. Самбор, 10-Гайворон, 11-Красний Колядин (літописний Красн), 12-Грицівка, 13-Липове-1, 14-Липове-2, 15- Ведмежжя, 16-Ромни (літописний Ромен), 17-Глинськ-1, 18-Глинськ-2 (літописний Глинськ), 19-Свиридівка, 20-Борбениці, 21-Безсали, 22-Лохвиця-1 (літописна Лохвиця), 23-Лохвиця-2 (Високі Лазірки), 24-Гаївщина, 25-Сенча-І (літописний Синець), 2б-Сенча-2 (Микільська Гірка), 27-Сенча-З (Самсонієв Острів), 28-Снітин-І, 29-Снітин-2 (літописний Кснятин), 30-Прилуки (літописний Прилук), 31-Переволочна (літописна Переволока), 32-Срібне (літописний Серебряний), 33-Варва (літописний Варин), 34-Линовиця, 35- Березова Рубка, 36-Пирятин (літописний Пирятин), 37-Гребінка, 38-Повстин (літописний Полкостень), 39-Городище, 40-Чорнухи, 41-Хітці, 42-Клепачі, 43-Лубни (літописний Лубен?), 44-Мацківці (літописний Сніпород), 45-Олександрівка, 46-Луком є (літописний Лукомль), 47-Великоселицька, 48- Тарасівка (літописний Горошин), 49-Чутовка, 50-Велика Бурімка-1, 51-Велика Бурімка-2, 52-Велика Бурімка-3 (літописний Римов), 53-Лящівка, 54-Кліищнці, 55-Жовнино-1, 56-Жовнино-2 (літописне Желні), 57-Жовнино-3, 58-Воїнська Гребля (літописний Воїнь), 59-Вереміївка, 60-Змійові вали

У науковців склалося певне уявлення про унікальність стрункості київсько-пороської й переяславо-посульської оборонних систем, що разюче відрізнялися від інших рубежів Русі яскраво вираженими ланцюгами тривалих за часом функціонування фортечних споруд, зведених на високих берегах річок. Виявилося внаслідок проведених робіт, що до таких прикладів можливо відносити й курсько-сеймську ділянку загальноруського кордону. Очевидно, що причина цієї стійкої завершеності в обрисах таких рубежів криється у ранньому формуванні таких прикордонних ділянок: вони створювалися в епоху найпотужнішої влади великих князів, коли держава могла приділяти складанню кордонів як загальноруську увагу, так і сприяти перерозподіленню місцевого додаткового продукту із цією ж метою. Своєю чергою, з послабленням центральної влади, нові прикордонні рубежі стали набувати менш системного характеру.

Безперечний зв’язок сеймсько-курської оборонної лінії із завданням захисту відомого «степового коридору», що в XII ст. став традиційною дорогою кочівників на Русь. У цих місцях праві береги Сейму і Псла були покриті густими лісами, а їхнє межиріччя було найбільш вигідним суходільним шляхом, поздовж якого були відсутні болота й переправи, котрі заважали руху верхового війська. Це була й найоптимальніша торговельна караванна дорога на Київ. Більшість укріплень курської оборонної лінії розміщувалися на північному боці цієї відомої степової дороги, але ланцюг городищ простежується і на її південному боці, по правобережжю Псла. Ця територія могла мати статус однієї з курських волостей. Особливе місце в цьому регіоні мала Вирська волость. Східніше Виру (на це вказує існування ланцюжка оборонних укріплень правого берега Псла) була «запольська» волость.

Певна адміністративна неповнота окремих територіальних складових, виражена у відсутності літописних міст, може пояснюватися як слабкою заселеністю віддалених від метрополії земель, так і відносно пізнім формуванням прикордонної територіальної структури, що ще не до кінця склалася під контролем князівської влади. Можливо, на деяке запізнення впливала й майже напіввікова боротьба Переяслава та Чернігова за ці землі: за 100 років, що минули після смерті Ярослава Мудрого, Курськ належав Чернігівському князівству близько 40, а Переяславському – близько 60 років.

У середині – другій половині XII ст., коли освоєння та заселення територіального ядра Переяславської землі та її посульського кордону вже було закінчено, в князівської адміністрації, мабуть, з’явилися матеріальні можливості для більш міцного закріплення східних сфер впливу. В цей час, за археологічними даними, по берегах Псла та Ворскли з’являються два ланцюги городищ і літописне м. Лтава. По Пслу укріплення зводилися лише під захистом густих правобережних лісів. На Ворсклі окремі фортеці будувалися і поза ареалом давньої лісової рослинності, але варто відзначити, що розміщення самого південного укріплення – Нових Санжар – не виходило за південну межу лісостепової зони. Ще південніше існування давньоруського форпосту виключається у зв’зку з досить небезпечною близькістю до кочівницьких територій поорельських половців.

Прослідкована вище планомірність територіальних розширень державної території, разом із картографуванням городищ-форпостів і виявленням самого процесу «окняжіння» земель, дають змогу в загальних рисах виділити в цих місцях переяславські й чернігівські володіння. Так, лише по Пслу досить ритмічний ланцюг пам’яток, що перебувають на відстані 10–20 км, лише в одному місці має досить великий розрив – між Ворожбою й Камінним він становить майже 40 км. Такий аномально протяжний інтервал ніяк не пояснюється природними факторами, але добре погоджується з принципами прикордонної демаркації: це звичайний розмір неукріпленого проміжку між суміжними волостями та землями.

По течії Псла найкомпактнішим чернігово-сіверським володінням були «запольські землі». Межі територій, що не ввійшли до них у більш південно-східному регіоні, мають значно менше укріплених поселень.

У басейні Сіверського Дінця відомі літописне місто Донець, укріплення Хорошево й Гайдари; на р. Корені – Крапивне; на Верхньому Осколі – Холок. Це вказує на невелику щільність заселення цього району на південному сході давньоруських земель. За своїми фізико-географічними характеристиками ця площа є гострим лісостеповим виступом, що глибоко врізався з півночі в степову зону. Окрім залісеності, ландшафти «донецького виступу» відрізняє глибока порізаність рельєфу, що різко відмежовує його від онавколошніх рівнинних степів. У противагу цьому району, території на південь та далі на південний схід характеризуються рівними й пониженими ландшафтами, досить привабливими для скотарського господарювання кочівників (Бородин, Моргунов, 2003).

Роботи з дослідження південноруського прикордоння в різні роки проводилися і на Правобережжі Дніпра (Довженок, Лінка, 1955; Орлов, Моця, Покас, 1985). Це дало змогу загалом схарактеризувати Пороську оборонну лінію. Варто зазначити, що в історії давньоруської держави Поросся відігравало досить вагому стратегічну роль. Ця область займала прикордонне положення зі Степом, прикриваючи з півдня одні з найголовніших економічних і політичних центрів Київської Русі, та постійно перебувала під загрозою кочівницьких вторгнень. Наприкінці X ст. під тиском печенігів на значній частині Правобережної Київщини місцеве населення залишає свої оселі.

Володимир Святославич був змушений терміново розпочати оборонне будівництво, закріплюючи південний кордон на Правобережжі Славутича по р. Стугна. Створена система захисту з фортець і довгих дерев’яно-земляних споруд – Змійових валів по лівих і правих притоках Дніпра дало змогу успішно відбивати ворожі напади. Населення Середнього Подніпров’я невпинно зростало, а Києву були створені умови для швидкого економічного й культурного розвитку. Ще за панування в степах печенігів почалося освоєння Поросся давньоруською державою, а по Росі було споруджено оборонну лінію. Пізніше вона вдосконалювалася (як і Посульська), і Поросся перетворилося у визначну волость Київської землі.

Літописні повідомлення свідчать, що цей район давньоруських земель був підпорядкований загальнодержавним інтересам за князювання Ярослава Мудрого. Зокрема Іпатіївський літопис під 1031 р. повідомляє, що він разом із братом Мстиславом, повернувшись з походу на ляхів (тобто поляків) «многы Ляхы приведоста. и разделиста я. и посади Ярославъ своя по Рси.» А наступного 1032 р. «Ярославь поча ставити городы. по Рсі.» Три літописні укріплені пункти ідентифікуються із сучасними містами: Юр’єв – Біла Церква (1072 р.), Корсунь – нині Корсунь-Шевченківський (1169 р.), Богуслав (1195 р.), а відомості про місцезнаходження інших (Чюрнаєв, Товарий) не збереглися, а тому локалізувати їх можливо лише гіпотетично. Окрім того, в Пороссі містився центр Чорних клобуків (про нього йтиметься трохи далі), літописне місто Торчеськ (1193 р.).

Загалом в нижній і середній течії лівобережжя Росі, від канівського Подніпров’я до сучасної Білої Церкви, виявлено, крім двох ліній Змійових валів, 22 городища зі знахідками давньоруського часу. Всі вони складаються з однієї укріпленої частини. Поблизу валів розташовувалися відкриті селища.

Адміністративним, політичним і культурним центром Поросся в XI ст. був літописний Юр’єв. Відомо, що тут містився центр єпископії. Місто було й географічно центром Поросся, якщо враховувати, що від нього оборонна лінія в XI ст. продовжувалася на захід ще на 80 км. Замикаючи 90-кілометрову лінію укріплених пунктів східного Поросся, він розташовувався на стику із західним Пороссям. Оборонна лінія західніше Юр’єва пролягала вододілами притоків Росі та складалася зі Змійових валів, де майже не було укріплених населених пунктів.

Виникнення м. Юр’єва в історичній літературі однозначно пов’язується з літописним повідомленням 1032 р. про початок будівництва Ярославом Мудрим фортець по Росі. Можна вважати, що водночас було створено більшість укріплених пунктів у цій зоні. Оборонна лінія по Росі до XI ст. закінчувалася на сході літописним Корсунем. Далі річка круто повертає на північ і до гирла Росави тече у меридіальному напрямку, малоефективному для захисту. В цьому місці оборонну лінію перенесено на Росаву, яка тече із заходу на схід і краще відповідає умовам захисту з півдня.

Лінія по нижній і середній течії Росі, яка під час боротьби проти печенігів визначила південну межу давньоруської держави на правобережжі Середнього Подніпров’я, залишалася порубіжною лінією і в період боротьби Русі з половцями. Із розселенням в Пороссі торків, поряд зі старими укріпленими пунктами, які функціонувати й надалі, наприкінці ХІ–ХІІ ст. було засновано 12 нових фортець. Ці пункти разом із фортецями по р. Росава утворили тиловий оборонний рубіж, який відігравав роль другого ешелону в Пороській оборонній лінії (Рис. 3).

Адміністративно-політичним центром чорноклобуцького Поросся був Торчеськ, на місці якого зберігся культурний шар і залишки поруйнованих валів біля сучасного с. Шарки. За літописними повідомленнями тут містилася і князівська резиденція київських зверхників.

Нові укріплені пункти виникли зі збільшенням населення, переважно завдяки осіданню кочівників. Останні перебували у щільних контактах із місцевими жителями та запозичали у них чимало предметів побутового призначення. Степові половці вороже ставилися до торків та інших угруповань, які перекривали їм шляхи вторгнення на Київщину. Половецька загроза змусила київських князів вжити додаткових оборонних заходів. Широка дворядна оборонна лінія з укріплень-городищ була доповнена посередині невеликим Змійовим валом, який проходив понад Россю. Цей вал є найпізнішим серед аналогічних конструкцій. Як встановлено дослідженнями, західніше Рокитного цим валом перерізаний більш ранній Білоцерківський вал. Розкопки на давньоруському селищі біля Миколаївського городища дали змогу з’ясувати, що згаданий вал перекривав давньоруський культурний шар, а рів розрізав цей шар. Мабуть, він був збудований не раніше за першу третину XII ст.

Складна система захисту південного рубежу давньоруської держави по р. Рось створювалася протягом тривалого часу. Будівництво укріплень вимагало значних матеріальних та людських ресурсів і супроводжувалося поповненням населення із різних місць (Кучера, Іванченко, 1987).

Можна констатувати, що в загальних рисах система оборони на Правобережжі Дніпра повторювала основні принципи формування оборонної лінії на Дніпровському Лівобережжі – справу і методи реалізації Володимира Святославича продовжував його син Ярослав Мудрий. Але якщо в Посуллі основною групою переселенців були «кращі мужі» з північних регіонів Східної Європи та їхнє оточення з тих самих районів східнослов’янської ойкумени, то у Пороссі склад населення був більш строкатий. Вище вже згадувалося про розселення «ляхів» на Росі. При цьому цікаво відзначити, що руси поселилися на безпечнішому від кочівників лівому березі річки, виставивши своїх полонених як перший заслон на правому березі. На цьому «не-руському» боці було розташоване поселення та курганний могильник поблизу Білої Церкви, археологічні матеріали з якого вказують на проживання тут вихідців із південного сходу Східної Європи. Появу їх у цьому місці можна зіставляти з інформацією Никонівського літопису під 1029 р. про похід Ярослава і Мстислава на землі передкавказького регіону і полонення ясів. Мстиславу Володимиричу місця їхнього розселення (як і сусідніх народів) були добре відомі – адже він свого часу правив у Тмутаракані, а в 1022 р. у протистоянні з касогами навіть зарізав на очах війська, у двобої, їхнього князя Редедю. Мабуть, так, як це трапилося через кілька років із ляхами, полон було розділено. Групу добре підготовлених у військовому відношенні переселенців Ярослав Мудрий, який уже усвідомив стратегічне значення перенесення державного кордону зі Стугни на Рось, посадив у районі сучасного с. Яблунівка. Цей прикордонний військовий табір проіснував аж до загибелі Київської Русі. Улітку воїни-васали пороських та київських князів контролювали певну територію, пересуваючись уздовж кордону. Загиблим далеко від домівки насипали меморативні споруди – кромлехи, а більшість вмерлих ховали під насипом на рівні денної поверхні. Багатьом із них у могили клали зброю. Узимку, коли загроза з боку Степу певною мірою зменшувалася (вежі супротивника відкочовувалися в бік Чорного та Азовського морів), військові патрулі перебували у своїх домівках на поселенні. Про різке збільшення його жителів якраз цієї пори року свідчать кургани з південно-західною (тобто зимовою) орієнтацією померлих, відсоток яких є значним. Разом з нащадками «кавказців» можливо мешкали й вихідці зі слов’янського середовища, про що свідчать аналогії з давньоруськими поселеннями та могильниками щодо матеріальної культури та деталях поховальної обрядовості. На початку XIII ст., після навали орд Батия на Русь, життя тут на довгий час припиняється (Моця, Покас, 1998).

Рис. 3. Розташування оборонних споруд в нижній і середній течії Росі.

І – городища; ІІ – Змійовий вал; ІІІ – Приблизний напрямок Змійового валу в місцях, де він зберігся (за Л. І. Іванченко та М. П. Кучерою)

Але найбільшим іноетнічним контингентом у Пороссі були тюркомовні кочівники, які через певний час після розселення тут створили союз Чорних клобуків. Цей процес створення угрупування васалів давньоруських зверхників тривав близько півстоліття і розпочався ще наприкінці XI ст. До нього, окрім торків, входили ще й печеніги, берендеї, ковуї, турпеї, каєпичі. Перші три із них мали провідні позиції т формували загони легкоозброєної кінноти для протистояння Русі половцям. Давньоруські князі, звичайно, розселяли лояльних кочівників у прикордонній зоні, на землях, що майже пустували. Досить широка смуга таких земель перебувала в межиріччі Стугни та Росі на правому березі Дніпра. Давньоруські князі, плануючи створення кочівницького заслону від половців, іноді навіть силоміць змушували печенігів, торків та інших степняків поселятися біля своїх кордонів. Мабуть, кочівникам непросто було переходити до напівосідлості, котра була єдиним варіантом проживання на відносно незначних за розмірами прикордонних ділянках. У новому союзі Чорних Клобуків велика феодальна сім’я стала основою суспільною ланкою, що замінила собою рід та племінну приналежність. Саме через це настільки активно почали стиратися й зливатися у XII ст. етнографічні особливості, що прослідковується за археологічними матеріалами.