Читать книгу: «Книга пісень», страница 4

21

 
То ти вже про те і не згадуєш, ні, —
Що серце давно віддала ти мені?
Те миле й зрадливе серденько своє! —
Чи в світі миліше й зрадливіше є?
Забула й кохання моє в одну мить?
І тугу, що й досі серденько гнітить?
Що більше: кохання чи туга моя?
Обоє безмірні, — лиш те знаю я!
 

23

 
Чого так поблідли ті рожі ясні,
Скажи, моя люба, мені?
Чого у зеленій траві запашні
Блакитні фіалки — сумні?
Чого жайворонок так сумно співа
Та жалібно в небі яснім?
Чого пахне так запашная трава,
Немов погребовий той дим?
Чого навіть сонце не гріє мене,
А прикро так світить на діл?
Чого на землі все смутне і страшне,
Мов сумнеє поле могил?
Чого мені тяжко, вмираю немов?
Скажи, моє щастя ясне!
О мила, коханая любко, промов,
Чого покидаєш мене?
 

25

 
Співав соловейко, і липа цвіла,
Всміхалося сонце, скрізь радість була;
А ти цілувала мене, обіймала
І так до тремтячих грудей пригортала…
Кричав чорний ворон, і лист опадав,
І сонячний промінь так прикро блищав;
«Прощай!» — ми сказали. — Холодне прощання!
Ти гречно вклонилась на гречне вітання.
 

26

 
Колись ми з дівчиною двоє кохалась,
Одначе поводились завжди гаразд;
Не раз «в чоловіка та жінку» ми грались, —
Ні сварки у нас не було, ні образ.
Ми з нею удвох жартували, втішались,
Та все цілувались собі, милувались.
Пустуючи так, немов діточок двоє,
«Ховатись» ми здумали в лісі та в полі, —
І так заховалися мудро обоє,
Що потім уже й не знайшлися ніколи.