Читать книгу: «Під тихими вербами», страница 4
– Що – якось? – спитав Карпо, зовсiм уже сердитий. – 3 щирого серця запомогу вам приносимо, а ви пеню на нас iзводите, що, замiсто Дениса, хочемо лукавим способом громаду одурити! Самi не ходите, мабуть, у правдi, то праведного i на свiтi не хочете добачати. Мов i правди нi в кого нема – сама хапанина. Не терпить моя душа такого! Ходiть, братця, звiдси! Блажен муж, iже не йде на совiт нечестивих!
Карпо встав з лави та й хотiв уже був iти, але Зiнько його припинив:
– Стривай, брате! Ви, дядьку, справдi не гаразд кажете. Не про себе тут дбаємо, а про громаду. Та, коли хочете, й про себе: буде громадi легше жити – полегає й нам. Кожному поодинцi важко чогось домогтися, то треба гуртом. I що бiльший гурт буде, то легше доможемося. Через те й вам пособляємо до нашого гурту пристати. Вам це краще, та й нам, бо нашої сили побiльшає.
Карпо стояв серед хати з шапкою в руках, гнiвний, ладен щохвилини вийти звiдси. А Грицько, похиливши голову, думав. Враз пiдвiв голову:
– Та невже це ви справдi, братики, за громаду?
– Тю на вас, дядьку, їй-бо! – гукнув Васюта. – Чи нам землю їсти, чи що, присягаючись? Як так граться, то це вже й хатку краще розваляти!
Грицькове обличчя враз мовби сяєвом осяяло.
– Ну й добрий же ви народ! – скрикнув. – Їй-бо, таких людей я ще й не бачив! Та я з дорогою душею!.. Менi аби з Денисових рук, а то я!.. Ну, зроду i не згадав би, що це ви за громаду. Як принесли грошi, так i думав, що собi землю хочете. Аж ви, бачу… Спасибi ж вам, братики, таке, що й хто його зна яке!..
Пiсля цього всiм стало весело, почали говорити про те, як i що вони в громадi робитимуть та кого ще можна на свiй бiк прихилити!.. Ївга весь час сидiла в кiнцi лави, схилившись трохи на мисник, та дивилась на Зiнька.
Пiзно вернувся додому Зiнько й пiшов у садок, думаючи, що Гаїнка давно вже там спить. Але її не було. Пiшов був до хати i стрiв жiнку на порозi.
– А ти ще й досi не спиш?
– Та я була лягла оце зараз спати, та й устала, – боюся.
– Чого?
– Щось ходе в садку над рiчкою… Ще й учора нiби щось ходило, – так менi здалося… Та думала собi: то так учувається… А сьогоднi тiльки лягла, коли воно трiсь, трiсь у саду, – по сухих гiлках iде. Он, чуєш, знову.
Вони прислухались. Справдi чути було, що в саду щось є. Зiнько шепнув Гаїнцi, щоб зосталася тут, а сам швиденько й тихенько побрався помiж деревами вниз, де чути було ходу. Нiч була не мiсячна, хоч i зоряна, i треба було добре придивлятися, щоб побачити щось серед дерев. Зiнько приглядавсь i нiчого не бачив. Коли враз почув, що затрiщав тин у той бiк, де був Струкiв садок. Глянув i побачив, що хтось перелазить через тин. Велика темна постать на мить з'явилася над плотом i зараз же шугнула вниз, у Струкiв садок.
– А хто там ходить? – гукнув Зiнько, але почув тiльки, як хтось швидко затупав ногами по той бiк тину.
Гаїнка спитала, як вiн вернувся:
– А що, бачив?
– Бачив, – щось у Струкiв садок плигнуло.
– А не пiзнав?
– Де ж там! Темно, та й здалека. I чого б тепер ходити? Сказати влiтку, дак хоч садовина, а тепер!.. – дивувався Зiнько.
– Дак, може, на кого воно скидається? – допитувалася Гаїнка.
– Де ж там розбереш! Так, нагадало менi чогось Микиту Тонконоженка, мов такий здоровий, як вiн… да тiльки чого ж йому тут ходити? Хiба до якої Струкiвни?
– Ай справдi, може, до Струкiвни, – сказала Гаїнка й додала: – Ну, та й не люблю я цього Микити! Як стрiнешся з їм де на вулицi, то так на тебе гляне, що аж гидко.
– Не люблю й я його, – вiдказав Зiнько, – поганий парубок.
– I все як зострiнеться зо мною, то раз у раз словом займе, а я не люблю його й голосу. I очi в його якiсь такi, як… у Ївги!..
Зiньковi згадалися на мить Ївжинi очi – як вони на його сьогоднi блискали. Але зараз же й забув за iх, почавши розказувати Гаїнцi про те, що в їх було з Грицьком…
Проминуло ще кiлька день, i вже десятник ходив i загадував на недiлю в громаду. Лишилося нашому товариству тiльки три днi. Вони клопотались з усеї сили, щоб за той час нахилити якомога бiльше людей до своїх думок.
VI. ГРОМАДА
Вже вся громада зiбралася коло волостi. Деякi сидiли на колодках попiд тином, деякi, сидячи й стоячи, купчились на волосному рундуку, а бiльше стояло навкруги, гуртуючись купками, переходячи туди й сюди та жваво розмовляючи. Говорили голосно про всякi новини, про надiї на хлiб та врожай та про iншi свої справи, тiльки не зачiпали справи Денисової, бо сам Денис був уже тут. Вiн крутився помiж своїми людьми, усмiхався, та примилявся до них, та нишком iнодi казав кому щось. Зiнько вмисне прийшов у громаду дуже рано, бо при йому не так вiльно було Денисовим прихильникам збивати людей. Одначе скоро вiн помiтив, що десятник раз у раз нишком кликав цього або того дядька всередину до волостi, де давно вже сидiли Копаниця, Сучок, Рябченко, а часто зазирав туди й Денис. Видимо, що вони там, усi гуртом, умовляли таких людей, яких iще не встигли або не змогли досi вмовити. Зiнько озирав громаду i лiчив, на кого можна рахувати, що обстануть не за Дениса, i виходило дуже мало.
– А бачиш, Зiньку, озвався до його стиха Васюта, – нi Павла, нi Оксена, нi Юхима нема.
Справдi, кiлька чоловiка таких, що подали слово стояти вкупi з Зiньковим товариством, зовсiм не прийшло в громаду, побоявшися виступати проти багатирiв.
– Лукавi душi! – промовив Зiнько. – А чого ж це досi Грицька нема?
– Он iде, – вiдказав Карпо.
Грицько пiдiйшов i став просто бiля їх. Вiддавши позичку Денисовi, вiн тепер не боявся його i ладен був змагатися з їм з усiєї сили. Вiн подивився по громадi й промовив:
– Мало наших!
– Мало, – сказав Зiнько. – А все ж треба змагатися.
– Глянь, Грицьку, промовив Михайло, один з молодших господарiв, що стояли при Зiньковому боцi, глянь, як твiй братик з Денисом!
Справдi, Панас був у тому гуртi й ходив слiдком за Денисом.
– Чи ти ба, який багатир винявся! – сказав другий чоловiк, Савка. – Туди ж пхається!
– Не диво, – промовив Грицько. – Сподiвається, що тi пособлять одняти в мене поле.
– А гляньте, де Кирило! – промовив Карпо. Всi глянули й побачили, як Кирило виходив з волостi.
– Кириле! – гукнув Васюта.
Але вiн, мов не чуючи того, дивився в другий бiк, збiг швиденько з рундучка i зник у Денисовiй юрбi.
– Оце ж iзрадник! – сказав Карпо.
Ця зрада була дуже прикра: i Зiнько, i його товаришi дуже рахували на Кирила, бо був чоловiк не дурний, проречистий та смiливий. За їм потягло б руку й багато iнших, а тепер вони або пiдуть слiдком за їм у той гурт, або мовчатимуть.
Тим часом Захарко, у новiшiй, полатанiй, а не дранiй, чинарцi, ще не п'яний, тiльки трохи випивши, крутився серед людей, скрiзь показуючи свою одутлу, з червоним носом пику. Вiн махав руками, моргав очима i щось iстиха казав то тому, то тому. Васюта нишком зайшов до нього ззаду i прислухався.
– Держiться, хлопцi, за Дениса Пилиповича! – умовляв п'яниця. – Бо це, знаєте, вигода громадi… Ну, й пошанує вас Денис Пилипович: двi вiдрi, сказав, поставлю. Зараз iз сходки пожалуйте!
I йшов далi, всiм, кому треба, кажучи про «двi вiдрi» горiлки могоричу.
– Старшина! Старшина! – загомонiли навкруги. Розмови стихли, всi глянули на рундук i поскидали шапки, здоровкаючись. Там стояв Копаниця iз знаком на шиї, а бiля нього писар, держачи в руках якiсь папери, та староста. Громада зовсiм ущухла, дожидаючися, що скаже старшина.
– Ну, сходка починається! – промовив Копаниця голосно. – Семене Семеновичу, читайте бумаги!
– «Предписание уездной земской управы от 19-го апреля сего года за № 1829. В виду появления на рогатом скоте эпизоотии ящура озаботиться…» – читав писар щось мудре, а громада слухала.
– Розшелепали? – гукнув Копаниця. – Хвороба, дак щоб береглись!
– Яка ж хвороба, коли про ящiрок? – питався хтось серед людей.
– Дак ото ж i звелено, щоб не їла скотина ящiрок, а то буде така хвороба, пизотiя називається, – розказував хтось мудрiший.
– Та де ж це видано, щоб скотина ящiрки їла? Таке вигадають! – сказав якийсь дiд, махнувши рукою.
– Ат! Якi там ящiрки? – не згоджувався один дядько. – Хiба не чуєш? Про я щ у р а, а не про ящiрок написано. Щоб дiвчата й парубки не гуляли повеснi в ящура, а то на скотину моровиця буде.
– Пху, чорт батька зна що! I за дiдiв, i за прадiдiв наших гуляли в ящура, та й не було нiчого скотинi, а тепер маєш: уже й того не можна! Що ж це за напасть така? – сердилися люди.
– Не розсуждай! Коли пишуть, спольняй, i бiльше нiчого! – гримнув старшина. – Продольжайте, Семене Семеновичу!
– «Предписание господина станового пристава первого стана от 15-го мая сего года за № 2734 о немочении конопли в реке… под угрозою штрафа в два рубля, для чего копать бассейн, собрав на этот предмет по двадцять коп. с двора».
– Чуєте? Щоб конопель не мочили в рiчцi, а то штрапу два карбованцi!
– Та де ж ми будемо мочити? Оце лихо! Хiба ж нам без конопель жити? – почулися голоси.
– Не вигадувать! – гукнув старшина. – Сказано не мочить, дак не мочить! Спольняй, i бiльш нiчого! Як зберете по двадцять копiйок з двора, то тодi волость дозволить мочить, де хочеш.
– А що там iще сказано копати? – допитувався хтось.
– Нiчого не копати: знеси на волость по двадцять копiйок з двора та й мочи, де хоч, а не принесеш – штрап i в холодну! – вiдказав Копаниця. Продольжайте, Семене Семеновичу!
Семен Семенович iще чимало «продольжал», вичитуючи i про те, щоб заплатити земству грошi за пожарку, i про те, що «розiськуються беглi рештанти», i про всячину iншу, але всi слухали це мало, бiльше пускаючи крiзь уха, бо добре знали, що не про це їх сюди покликано. Врештi, як уже все попрочитувано. Копаниця спитав писаря:
– А що, Семене Семеновичу, бiльше нема дiлов?
– Нема, усе.
– Ну, дак i додому можна… А втiм, стривайте! – припинив вiн громаду, мов тiльки тепер iзгадавши те, що хотiв казати. – Ще одно невеличке дiло є… От ви знаєте, що у нас є пересельськi надiли… Ми за їх громадою платимо поземельне i всi вiдбутки вiдбуваємо, а за що? Бог його святий знає! Чи не краще було б нам узяти та продати?..
– Продати! продати! – зарепетували з усiєї сили Денисовi прихильники, але зарепетували занадто рано, бо Копаниця зараз же гримнув на них:
– Цитьте ви! Дайте сказати!.. Бачите: якби найшовся добрий чоловiк та продати йому, то був би нам бариш, а тепер маємо саму втрату. Ми б на тi грошi могли що добре зробити. Як ви про це думаєте, люди добрi?
– А яку ж ми маємо втрату, – задзвенiв iз громади Зiнькiв голос, – коли ми тую землю наймаємо i тими грiшми i всi оплатки вiдбуваємо, ще й зостається?
– Хто це говорить? – зикнув Копаниця.
– Я! – промовив Зiнько, виступаючи з громади.
– I я! – виступив за їм Карпо.
– Та й я! i я! – озвалися один по одному Васюта, Грицько, Дмитро, Михайло, Савка i ще кiлька голосiв iз стовпища.
– «I я! i я!» – перекривив старшина. – Роз'якались як! А ви ж по чому знаєте, що ще й зостається? А може ж, iще й не стає?
– А по тому, що Денис платить за десятину бiльше, нiж iз тiєї десятини оплаткiв iде, – сказав твердо Зiнько. – Хiба не так! Хiба цього не записано в книгах? Коли не записано, дак треба довiдатися, куди тi грошi йдуть.
Старшина побачив, що наскочив на слизьке, i зараз звернув убiк:
– Грошi всi цiлi i записуються куди треба, – ти менi того не розказуй! Як ти можеш казать, що грошi кудись дiваються? Менi вся громада вiрить, менi все начальство вiрить, а ти менi смiєш казать, що в мене грошi пропадають! Та я тебе зараз у холодну закину!
– Стривайте-бо, не так швидко закидайте! – вiдказав спокiйно Зiнько. – Я не казав, що у вас грошi пропадають, а це ви сказали, що не стає грошей на оплатки, дак я й хочу знати – куди ж вони йдуть?
– Я кажу тiльки, перепинив йому старшина, – що вигоднiше громадi ту землю продати та мати з грошей процент.
– Вигоднiше! Вигоднiше! – зарепетували Денисовi прихильники. Продати!.. Аби чоловiк добрий знайшовся!..
– Та є такий чоловiк, – гукнув старшина. – Он Денис Пилипович, мабуть, купив би.
– Гаразд!.. От i добре!.. Продати Денисовi Пилиповичу!.. Продати!..
– Не продавати! – гукали з другого боку. – Не хочемо!.. У нас скiльки безземельних!.. Краще їм частками роздати… Не хочемо й наймати бiльше Денисовi, не то продавати!..
Зчинився такий галас, крик, що мало що можна було й розiбрати. Справа була вельми важна й пекуча, i через те всi були дуже роздратованi. Говорили всi враз, то до гурту гукаючи, то двоє-троє сперечаючись промiж себе. Денис тим часом опинився вже на рундуцi бiля старшини. Там уже стояли i Остап, i Рябченко з Сучком, i все iнше їх товариство. Вони говорили до старшини та до тих людей, що поблизу їх стояли. Карпо, Васюта, Грицько ходили помiж людьми, пiдбурюючи їх, щоб не продавати. Зiнько тим часом протиснувся до рундука й помалу, серед натовпу, зiходив на схiдцi.
– А годi вже вам галасувати! – гукнув старшина. – Слухайте, що скаже Денис Пилипович!
– Цитьте! Цитьте! Слухайте! – почали люди спиняти самi себе, але iншi кричали навпаки:
– Не хочемо його й слухати! Не треба!.. Так позмагалися ще якийсь час, аж поки таки все втихомирилось. Денис викашлявся й почав:
– Господа хазяїни! Я не набиваюсь iз своїми грiшми. Це як ви собi хочете: хочете – продавайте, хочете – нi. Я ту земельку купив би, а не схочете продати – я за свої грошi й iншу знайду. Грошi така штука, що за їх скрiзь, чого хочеш, знайдеш. Я тiльки через те й купую, що думаю собi: однак менi купувати, а як у громади куплю, то це ж я їй помiч дам. От що! Цiну мою ви знаєте за десятину – цiна добра, – i грошi зараз же приставлю в волость. Отож як знаєте.
Тiльки вiн договорив своє, iще нiхто не встиг нiчого й сказати на те, коли це несподiвано перед громадою, заступивши Дениса, став Зiнько i озвався голосно:
– Люди добрi, панове громадо!
– А цей чого тут? – скрикнув старшина. – Геть iзвiдси!
– Денис казав, казатиму й я!.. – вiдповiв Зiнько. – Чого ж це так, що йому можна, а менi – нi? Вiльно кожному.
– Денис землю купує, а ти що?
– А звiдкiля ж ви знаєте, що я не хочу її купити? Може ж, i я купуватиму! Я такий хазяїн, як i Денис, – одказав Зiнько, не повертаючись до старшини i не вступаючи iз свого мiсця, а тодi знов озвався до громади: – Панове громадо! Коли я що не в лад скажу – простiть мене i навчiть, чим помилився, бо я ще чоловiк молодий, треба менi розуму вiд старших учитися. Може б, я й промовчав, дак не можна ж i не сказати: як iдеш проз хату та бачиш, що вона займається, а хазяїн спить, то чи годиться ж не побiгти та не збудити його? А наша громадська хата займається!
Всi слухали уважно, цiкавi, що буде далi. Тiльки дехто пошепки питав у сусiди, штовхнувши його лiктем:
– Про яку це вiн хату говоре? Де займається?
– Слухай уже! – вiдказував сусiда.
– З iскорки малої починаються пожарi, – казав далi Зiнько, – а тодi вже стає полум'я. От i в нас така iскорка прокинулась. Щороку народу бiльшає, а землi – нi. Тепер на душу припадає вдвоє менше землi, нiж було спершу. У нас i тепер безземельнi зараз би порозбирали ту землю, а ви її продаєте одному. Чи то ж по правдi? Продайте чи дайте по десятинi, по двi тому, в кого землi мало або й зовсiм нема, а не збагачуйте того, хто й так багатий. Чи громадi буде добро з того, що один буде дуже багатий, а другий дуже бiдний? Тодi громадi добре, як у с i в достатках.
– Правда! Правда! – озвалися навкруги голоси. – Наче в око влiпив!
А Зiнько, насмiлений хвалою, казав палко далi:
– Кажуть, громада – великий чоловiк. Треба ж, щоб у великого чоловiка й сила велика була, а то вiн буде малий. Хай же вiн не збувається своєї сили. Наша сила – земля. Коли вона буде в громади – буде й сила; коли ж громада її вiддасть комусь, то свою силу змалить, а чужу вбiльшить. Тодi великим чоловiком буде не громада, а хтось iнший, а громада буде в його попихачем. Хто хоче зробити громаду попихачем – хай продає землю, хай пiдпалює громадську хату! Оце й усе!
Зiнько зiйшов iз схiдцiв у стовпище. Громада мовчала, на хвилину притихши. Всiх уразили Зiньковi слова. Помалу почав озиватися то той, то цей:
– А що ж, хiба й не правда?.. Вони на нас скоро верхи їздитимуть!.. Не можна їм попускати!.. Не треба продавати!.. Не хочемо!..
Озивалося все бiльше й бiльше. Вся громада вже гула, як бджоли в улику. Тим, хто за горiлку згоджувався стати за Дениса, тепер сором було згадувати про це. Та й хто сидiв у неволi в Дениса чи в його полигачiв, забув на ту мить про те. Кожний почувався громадянином. Кожний розумiв, що вiн тут має силу, i любо йому було це почувати. Денисовi полигачi мовчали, а голосно озивалися прихильники громадськi. Зiнько й товаришi ходили промiж людьми i додавали їм ще до того, що вже було казано.
– А цитьте ви! Слухать! – зикнув з усiї сили старшина.
Громада вщухла, дослухаючися, що вiн iще скаже. Але загомонiв не вiн, а Денис:
– Коли не хоче громада продавати, то я за свої грошi й деiнде знайду, плакати не буду. Тiльки вже як громада до мене, так i я до громади. Нехай уже тепер нiхто не ходить до мене по землю, та й тим не буду далi ждати, хто менi грошi винен. От що!
Проказавши це, вiдiйшов назад i сiв на рундуцi на ослiнчику. За ним виступив Рябченко:
– I по-моєму, громада не по правдi робить з Денисом Пилиповичем. Коли так, то й я слiдком за їм: землi нiкому не дам i з позичками царамониться не буду.
– Та вже й я не iнак робитиму, – озвався Остап, а за ним i Денисiв тесть Манойло, а за Манойлом – Сучок.
Всi тi похвалки падали на громаду, як довбня воловi на голову. Голова запаморочувалась.
– От так, як зараз казано, – так i я робитиму з вами! – гукнув Копаниця. Чули?
А вони це так добре чули, що вiдразу не знать де й подiлася вся та смiлiсть, той громадський запал, що тiльки оце зараз охопив їх. Стояли похнюпившись, i кожен думав про те, скiльки вiн винен Денисовi чи кому з його полигачiв, де вiн вiзьме грошей, щоб вернути ту позику, в кого вiн братиме восени землю, куди вiддасть на пашу товар…
– Чули? – гукав Копаниця. – Коли не позакладало, то тепер бачите, куди треба завертати! Отже, хто хоче продати Денисовi Пилиповичу Сивашевi землю – зоставайся там, де стоїш, а хто не хоче – виходь лiворуч за колодки.
Зiнько, Карпо, Васюта, Грицько та ще чоловiк десять, а серед них Дмитро, Михайло та Савка, перейшли лiворуч. Всi iншi, величезна бiльшiсть, стояли мовчки, похнюпившись.
– Люди добрi! – скрикнув до них Зiнько. – Та що ж це ви робите? Ви ж самi себе продаєте!
– Мальчать! – крикнув старшина. – Що ти менi тут бунт заводиш? Я тебе в холодну закину! Я тебе в стан одiшлю!
– Годi! – вiдказав Зiнько. – Що це ви так з холодною розносилися, що все мене закидаєте? Я не бунтую, я правду кажу. Панове громадо! Сором вам, що ви такi боязкi! Невже ж нiде нема правди на свiтi, тiльки в багацькiй кишенi?
– Десятники! Берiть його в холодну! – репетував старшина.
Десятники нехотя пiдiйшли до Зiнька.
– Братики, – промовив до їх Васюта, – не будьте свиняками! Бо щоб я здох, коли першому, хто до його торкнеться, не погладжу його свинячу морду оцiєю штучкою! – I вiн пiдняв свого здоровенного кулака.
Десятники стали, не знаючи, що їм робити. Але й старшина, бачачи, що вже починається щось непевне, облишив Зiнька, мов забувши за нього, i гукнув на писаря:
– Семене Семеновичу! Пишiть приговор о продажi обчеської землi Денису Пилиповичу Сивашу!
– Ще вчора написав! – одказав писар.
– Одбирать руки! – звелiв старшина. Двоє письменних пiшло у стовпище вiдбирати в неписьменних руки. Звичайно пiдписувались за їх i без цього, але що тепер було таке карлючкувате дiло, то старшина звелiв зробити й це. Двоє людей штовхалося серед стовпища, а стовпище стояло похнюплене, понуре…
Зiнько мовчав, не знаючи вже, що дiяти, бачачи добре, що тут уже нiщо не поможе. I враз мов полум'ям обняло йому голову, i вiн, сам не знаючи, нащо це робить, кинувся до Дениса i, стискаючи кулаки, скрикнув:
– Дерилюде! Всiх проглинути хочеш? А бодай би ти подавився на цьому мiсцi!..
Ще одна мить, i Зiнько вдарив би Дениса, збив би його додолу, пiд ноги… Але Денис, iзроду не бачивши Зiнька такого роздратованого, злякався й скрикнув:
– Господин старшина! Я протестуюсь… Вiн мене вб'є!..
Це перелякане обличчя, цей повний страху голос одразу спинив Зiнька. Вiн спустив руки.
– А, так! – скрикнув старшина. – Десятники! Роти пороззявляли, стоять, як стовпцi… Берiть його!..
Але поки десятники наблизились, Карпо взяв Зiнька за руку i вивiв його з громади.
– Ходiм, брате! Нема вже чого нам тут робити!.. Вони пiшли.
– Ну й падлюки! – лаяв громаду Васюта. – От свиняча порода!
– Вивiшав би всiх! – похмуро й прикро сказав Карпо.
– Таку землю, таку гарну землю та й вiддати! – бiдкався Грицько.
– А ми ще клопочемось за їх, за громаду! – казав Карпо. – Та наплювать на цю громаду, – вона доброго слова не варта.
Зiнько нiчого не сказав, тiльки важко дихав, стискаючи зуби.
– Усi в їх у руках, як риба в волоцi в матнi, от що! – казав Грицько. Схоче – випустить, а схоче – в юшцi з'їсть.
– Були там такi, що й не в матнi, та й тi в свинячий слiд побiгли, – вiдказав Васюта.
– Праведний чоловiк нiякого лиха не злякається, а злочестивий i без лиха лихо дiє, – правив своє Карпо. – Чого ж ми будемо за їх клопотатися, турбацiї собi завдавати? Не дурно сказано, що покиньте мертвих свої мерцi ховати, – отак i це.
– Ат, облиш-бо, Карпе! – вiдказав гiрко Зiнько. – Неправду ти кажеш, та нехай iншим разом, а то тепер…
Вiн не доказав, що йому було тепер так тяжко й гiрко, що не хотiлось i розмовляти.
Похмурий вернувся вiн додому, i Гаїнка не могла його звеселити нiяким своїм примилянням та щебетанням.
Довго не спав тiєї ночi Зiнько за думками. Не раз та й не двiчi доводилось йому нещасливо ставати в громадi проти тих людей, що й сьогоднi, але нiколи не було йому це так тяжко, як цього разу. I не через те тiльки, що саме дiло було не маленьке, задля громади важне. Нi, дедалi все дужче й дужче опановувала Зiнька одна думка й не давала йому спокою: думка завести в громадi такий лад, щоб по правдi все робилось, хотiлось бачити свою громаду в усiх справах розумною, правдивою та дружною. Тодi б усiм було добре, всi щасливо та гарно жили б. Багато вже думав Зiнько про те, яким робом це зробити, та не мiг нi до чого путящого додуматися, до такого, щоб одразу воно взяло та й повернуло всiх людей на кращий шлях. Додумався тiльки до того, що йому самому треба завсiгди робити так, як вiн хотiв би, щоб усi робили, та й iнших нахиляти до того. Та цього ж, мабуть, мало. Бо от же й вiн, i товаришi його того додержували, а нiчого сьогоднi не вдiяли…
А якби вiн iз своїм товариством цього разу подужав у громадi, то це великого важило б! Тодi б смiливiше було б усiм стояти проти тих, хто хотiв сiдати на шию. А тепер буде гiрше, дуже гiрше!.. I надiя на те, що в громадi покращає, поладнiшає, вiдсувалася ще далi.
Та все ж Зiнько не хотiв зрiкатися тiєї надiї, не хотiв покидати того, чим повна була вся його душа. Повинна таки правда подужати кривду! Хоч не скоро, а подужає, – це Зiнько добре знає. I як знає, так i робитиме, – якось уже воно буде…
А там, далеко, на майданi, галасував народ, i той галас долинав i до Зiнька. То громада пила Денисову горiлку. П'янiючи, галасуючи, точачись i лаючись, вона забувала про те, що сама себе вiддавала в попихачi кожному, хто хотiв нею попихати…
