Читать книгу: «Під тихими вербами», страница 3

IV. НА ВУЛИЦI

Вони ввiйшли в село. Темнi верби й садки дрiмали над хатами, а осяянi вiконечка весело всмiхалися з-пiд чорних стрiх i кидали впоперек вулицi яснi смуги свого бiластого свiтла. Пiд однiєю хатою зiбралася купа дiвчат та парубкiв, чути було веселий гомiн.

– Зiньку, ти? – озвався голос iз тiєї купи, i висока постать вийшла з неї.

– Я, Васюто, вiдказав Зiнько. Васюта, Зiнькiв товариш, пiдiйшов до їх.

– А я заходив до тебе, – думав, сьогоднi почитаємось… аж тебе нема.

– На пасiцi в дiда Дороша були.

– Ще й одну штуку хочу тобi сказати.

– Кажи!

– Нi, зараз не хочу. Приходь завтра ввечерi до Карпа, i я там буду, дак i поговоримо.

– Гаразд. Бувай здоров!

– Бувай!

Гаїнка з Зiньком пiшли далi вулицею, а Васюта вернувся до товариства. Там чути було регiт та крик: усi смiялися з Микитиних вигадок. Микита Тонконоженко, Денисового кума Терешка син, верховодив тепер помiж парубками, вiдколи вернувся з города. Рокiв iз п'ять вiн там був, бо як вивчився в школi та пiдрiс трохи, то зараз його батько туди вiддав. Жив там i за сторожа, i за прикажчика, та якось прошкапився: щось продав iз бакалiї нишком од хазяїна, собi грошi приховавши, а хазяїн довiдався та й прогнав. Поблукавши по городу без служби, вернувся до батька. Дома нiчого не робив i до хазяйства не брався.

– Вот, мене хороше место ждьоть, а я буду в гною руки паганить!..

Батько сам потурав тому:

– У мене син образований!

Сам робив, а «образований» син лежав пiд грушею, дожидаючися, щоб грушi самi в рот падали. Зате дивував Микита всiх на вулицi своїм убранням: чоботи «бутiлками», штанцi-галанцi вузенькi, сорочка ситцева червона навипуск, ще й поясом синiм з китицями пiдперезана, а зверху ще й «паджак з iскрою», так вiн сам його звав.

– Яка ж у йому iскра? – питалися промiж себе дiвчата.

– А що рябенький…

З себе Микита був здоровий, червонопикий, а на язик – гострий, кожному забивав баки. Над парубками верховодив, бо однi вподобали його «образованость» та що вiн їх часто напував горiлкою, а другi боялись його здорових кулакiв. Тiльки Васюта нiяк його не шанував i часто глузував iз його, i за те Микита ненавидiв без мiри не то самого Васюту, а й усiх, хто з їм приятелював.

Тепер Микита стояв серед гурту парубкiв, у боки взявшись, одставивши ногу, ще й виляючи носком, i патякав:

– Ну й баба ета Гаїнка! Ну прямо така, што умєсто сахару чай би з нею пiл.

– Хах-ха-ха! – реготалися парубки.

– Їй-бо – не я буду, одоб'ю її в етого дурака Зiнька.

– Тю на тебе! – озвавсь якийсь парубок. – Вона ж чуже подружжя!

– Вот – пустяк униманiя, нуль обращенiя! Какое нам до етого дело? Аби мiнє понаравилась, моя буде! Це по вашому, сельскому, дак нiкак нiльзя, ще й нiвозможно, а в городi – го-го! Там, брат, кажна бариня свого любовника ймєїть i даже не то што баринi, а й горнишнi, й кухарки. Менi один лакей знакомий росказувал. Дiла – первий сорт!

– Дак це ти i в нас, чи що, хочеш таке завести? – спитав Васюта, ставши проти його.

– А тобi што за дєло? Хоч би й хотiв! Што ж ти мiнє – переп'янство йздєлаєш, чи как?

– Я тобi якогось там переп'янства не робитиму, а коли ти ще раз так озвешся за Гаїнку, дак i зуби визбираєш! – сказав сердито Васюта.

– Хто – я? Хi-вва! Бальшая бариня твоя Гаїнка! Наплювать менi! Не таких видали!

– Да й тi на вас плювали! – доточив Васюта, починаючи вже своїм звичаєм глузувати. Парубки й дiвчата зареготалися.

– Оце дак утяв! А ну, Микито, а ну – одкажи йому.

Микита позакладав руки в кишенi в штани, вiдкинув голову назад i промовив:

– Штука менi йому одказать! Как би одказав, то й носом би землю зарив, да не стоїть з'язуваться з усяким каким-нiбудь!..

– А знаєте, хлопцi й дiвчата, – не вгавав Васюта, – я навчився нової пiснi, та й ловкої!

– Ану-ну! Якої? – загомонiли всi, цiкавi на нову пiсню.

– Слухайте ж! Я буду спiвати, а ви розбирайте добре, бо це пiсня городська, дак гарна. Ех, бiс його батьковi! Нема в мене двох кишень у штанях, – нiкуди обох рук позакладати!.. Ну, та дарма, – гаразд буде й так! Ну, роззявляйте роти та слухайте!

I вiн почав триндикати:

 
Закладає руки в бруки
Та й говорить, што вон пан, –
Розсмотрiвшись хорошенько –
Настоящий шарлатан!
 

– Ха-ха-ха! – загаласувала вся купа, а Микита аж затрусився.

– Ти будеш менi шарлатана притулять? – скрикнув вiн i кинувся до Васюти з кулаками.

– Тю-тю на тебе! Оханись! Та вiн несамовитий!.. Свят! свят!.. – казав Васюта, поступаючись назад та хрестячи Микиту. – Чого ти до мене причепився? То ж не я, то ж пiсня моя!.. А ти її й до себе тулиш? Де ж таки? Хiба ж воно на тебе похоже? То ж про пана, чи пак про шарлатана, а ти ж мужлай репаний, такий самий, як i ми, тiльки що, знаєш, iзверху тiєю ваксою помазаний, – отiєю чорною, що смердить так, що й носа не навернеш.

– Мовчи! – скрикнув Микита, все стоячи з затисненими кулаками, але не зважуючися вдарити, бо й у Васюти були незгiршi.

– Ой-ой-ой! Уже занiмiв! – i Васюта затулив рота рукою… i враз крикнув: – Гвалт! Горить!..

– Де горить? Де? – заметушилася перелякана молодiж, ладна вже бiгти на пожежу.

– Паджак з iскрою горить!.. Уся вулиця гримнула реготом.

– Пху на тебе, собако паршива! – крикнув Микита, одвернувся й пiшов на другий бiк гурту, а Васюта репетував:

– Стривай! Стривай! Гаситимем!.. Iскри розгоряються!..

– Нi, не здержить Микита проти Васюти, – казали парубки. – Проти всiх здержить, а проти тебе, Васюто, нi.

А з Микитою тим часом оддiлилося кiлька парубкiв i пiшли гуртом на другу вулицю.

– Ну й уїдається в тебе цей Васюта! – казав один парубок. – I чом ти його не провчиш?

– Рук поганить не хочу, вот што, Ванька! – одказав iще заклопотаний Микита.

– Здоровий, як тур! – промовив другий парубок. – Сам ще й не подужаєш його.

– Дак давайте гуртом попадемо та й одлатаємо! – порадив той, що його Микита Ванькою звав. – Їй-бо, Микито, ми тобi поможемо.

Микитi стало веселiше.

– Вот спасiба, камаради! Каби їх обоїх iз Зiньком!

– Дак що? I Зiнька можна! Нехай лиш не величається! А то такий праведник: усе йому парубки поводяться погано – не так, як йому завгодно.

– Бо вон города не видав, дак у його й мужицьке понятiя, – сказав Микита.

– А скажи, Микито, невже справдi в городi так живуть, що хто з ким хоче, з тим i любиться – чи вiнчаний, чи невiнчаний – однаково? – спитав званий Ванькою.

– Ще й як!

– От штука!

– А што, харашо? Не журись, Ванька, – i в нас завидьом! Вот тольки нимного поживу з вами, дак ми такое завидьом, що тiльки ну да й оближись! А то ви царамонитесь! Вот я вас навчу!

Iшли далi, i вiн подавав їм науку.

А тим часом Зiнько з Гаїнкою пiдходили вже до своєї хати.

– Ой, щось свариться! – сказала Гаїнка. Справдi, сварилося. Товстий роздратований чоловiчий голос кричав:

– Брешеш! Брешеш! Не коситимеш ти, бiсова тiнь, того жита! Я його скосю, бо на моїй землi.

– Оце вже Момоти за землю лаються, – сказав Зiнько.

Момоти були сусiди Зiньковi – з одного боку Струк, а з другого Момоти. У старого Момота було троє синiв: старший – Грицько, тодi – Панас, обидва жонатi, а тодi Iван, ще парубок, отой «Ванька», що ходив з Микитою по вулицях. Грицька батько давно вже вiддiлив, оженивши, випрохав йому в громади грунт на краю села, поставив там хату, дав клапоть поля й трохи худоби. Одначе батько вiддав не все поле, що мусило йому припадати: десятини не додав, бо ще на свою частку зоставляв, а вмираючи торiк, при людях сказав, що Грицько має взяти собi ще одну десятину, – тодi в кожного брата буде рiвно землi. От же брати не схотiли вiддати йому тiєї десятини, кажучи, що батько йому все вiддав ще тодi, як оддiляв його. Грицько пiшов, одмiряв сам собi десятину та й посiяв на їй. Панас з Iваном довiдалися про це тодi, як Грицько вже й заволочив.

З того часу почалася запекла сварка промiж двома братами – Грицьком та Панасом. Де б не стрiвалися вони, то зараз якось зачепляться за ту землю, та й почнеться суперечка, за малим не бiйка. Iван, менший, був не такий запеклий, та все ж обстоював за Панасом (вiн з їм i жив).

Така спiрка зчинилася й тепер. Грицько йшов улицею, а Панас, стоячи в воротях, зачепив його.

– А не дiждеш ти, вiдповiдав Грицько, – чужого хлiба косити! Я буду працювати, а ти будеш моє добро забирати!

– Бо не сiй на чужому! I заберу, а ти дулю з'їси! – одгукувався Панас, – їстимеш дулi: так тебе ними нагодую, що аж репнеш. А хлiба не їстимеш, бо я його заберу, на всiй тiй десятинi заберу.

– I на поле не пустю! – вiдказував Грицько. – В мене коса в руках буде.

– Побачимо ще! Не пустиш мене на моє поле, дак сам зогниєш у землi, нахвалявся Панас.

– От таки вони справдi порiжуться колись! – промовила Гаїнка.

Тим часом Грицько вже проминув Панасову хату й був коло Зiнькової.

– Добривечiр, дядьку, – озвався до його Зiнько.

– Добривечiр!.. А хто це? Зiнько!.. А я за тим шибеником i не добачив тебе.

– I хочеться ото вам, дядьку, змагатися з їм. Грицько махнув рукою:

– Ти ж кажи! От так собi йшов додому проз його хату i в голову того собi не клав, щоб сваритися, а вiн зачепив.

Грицько вже вiдсердився трохи: вiн звичайно скоро прохолоняв, не так, як Панас, – той як розсердиться, то вже злий буде хто й зна поки i все проти того чоловiка копатиме; а як розлютується iнодi, то хто й зна що робив би. На його багато людей ремствувало: чи свиня чия до його вбралася, то вiн уже їй спину переб'є; кiт до його внадився чужий, – лапи йому повiдрубує. А одного разу засварився з чоловiком за якусь там дурницю i все нахвалявся: «Ну, будеш же ти без худоби!» Той чоловiк i байдуже, а одного разу вранцi встає, пiшов у повiтку, – аж конi його – пара добрих коней – здихають: хтось уночi влiз та ножем кишки їм повипускав… Усе село знало, що це Панас iзробив, а нiчим довести, – так i пропало. Через те дибляни не любили Панаса, трохи навiть боялися його, i в спiрцi з Грицьком бiльшiсть до старшого брата прихилялася, надто ж, що Грицькова й правда була. Зате в Панаса був оборонець – Копаниця.

Грицько тим часом, стоячи в Зiнька перед ворiтьми, оповiдав, як почалася сьогоднi сварка, i додав:

– От ти кажеш: не сварись! Як же менi не сваритися, сам ти подумай! Це ж мої труда! А земля? Вона ж моя, – це ж усяке знає. А в мене ж дiти! Як же я поступлюся нею? Тепер усяке над землею труситься, бо народу багато, а землi мало, а я так i покину її?

– Та нi, я того не кажу, – вiдповiдав Зiнько. – Знаю, що земля це ваша, що вам її треба. Тiльки що, як почнете ви сваритися та битися, то не буде нiчого з того доброго. Ви своє робiть, а коли вiн до вас чiплятиметься, тодi позивайте його.

Грицько подумав…

– Хто його знає, чи випозиваєш що… – промовив зiтхнувши. – А втiм, воно справдi тодi лучче видно буде, а тепер не варт змагатися… Бувайте здоровi!..

– Бувайте й ви!

– Шкода чоловiка! – промовив Зiнько. – I путящий чолов'яга, а не щастить йому.

Грицьковi справдi не таланило. Все було йому якесь лихо: то в нього коняку вкрадено, то вiл здох, то град ниву побив – i так мало не щороку якась бiда йде та й другу за собою веде. Напосiлася недоля на горопаху. Зовсiм пiдбився чоловiк, а найбiльше тодi, як йому жiнка вмерла, покинувши троє малих дiтей. Бився вiн, бився з їми щось бiльше як рiк, а далi таки оженивсь удруге. Сам вiн i не хотiв того, бо й досi журивсь по першiй жiнцi, та люди кругом казали, i сам бачив, що не видержить без господинi з трьома дiтьми та з хазяйством. Та яка ж на троє дiтей пiде? Нараяно йому покритку Ївгу – чепурну й здорову, але з дитиною. Та то б iще не лихо, та погано про неї говорено на селi. Та що було робити Грицьковi? Хiба iнша пiде? Добре, що й така трапилась. I оженивсь. Та щось i тепер не дуже великий лад у його в сiм'ї.

Мати вже спала, як Зiнько з Гаїнкою вернулися додому. Вони не стали її будити. Гаїнка потемки познаходила в хатi вечерю, винесла, i вони сiли вечеряти на призьбi. Мiсяць уже високо пiдбився вгору, i було ясно, хоч голки збирай. Голоднi й щасливi, вони повечеряли тим, що зосталося вiд обiду, i полягали спати на примостцi в садку, що починався в їх зараз од хати.

– Зiньку, чи правда, що на мiсяцi брат брата на вилах держить? – спитала Гаїнка, лежачи горiлиць та дивлячись на мiсяць.

– Казав же тобi, що нi! – вiдповiв Зiнько, вже трохи дрiмаючи. – Спи лиш, а то завтра рано вставати.

– Хi, який робочий! Гляди лиш, чи сам устанеш, коли треба!

Зiнько вже давно спав, а вона все дивилася на небо та думала про Вiз блискучий – хто на йому їздить? Бог? Чи святий Iлля? Може, саме тим возом вiн i їздить, як грiм гримить? А ото Квочка… Чого вона на небi, тая квочка? Певне, це божої матiнки квочка з курчатами. Отже, й на небi є драбина… Адже i в колядках спiвають, що Сус Христос землю орав i сiяв, а божа матiнка обiдати йому виносила… Правду дiдусь кажуть, що землю шанувати треба, бо її ж сам бог орав i засiвав. Земля – мати, вона нас любить… I я її люблю… I вона… i я…

Думки плутались. Гаїнка заснула.

V. ЗIНЬКОВЕ ТОВАРИСТВО

Прокинувшись другого дня рано-вранцi, Зiнько справдi побачив, що вiн оставсь позаду: невсипуща господиня Гаїнка давно вже встала вдвох iз матiр'ю, вiдiгнала корову до череди, i, поки мати порплилась на вгородi, помалу полючи старими руками картоплю, Гаїнка заходилася топити. Саме як Зiнько прокинувсь, вона, в старенькiй спiдничинi, з закачаними по лiкоть рукавами, вибiгла з хати вхопити дровець.

– Чом же ти мене не збудила? – гукнув до неї Зiнько.

Вона, заслоняючи очi рукою вiд сонця, що саме сходило червоним пiвколом, глянула в його бiк:

– А ти вже встав хiба? У, сонюжище! Спить, що вже й сонце сходить!

– Кажу ж: чом не збудила?

– Добрий хазяїн сам знає встати! – смiялася Гаїнка i стояла вся червоно-золота, позираючи з-пiд руки на Зiнька. Потiм додала: – I чого б то я тебе будила? Однак великого дiла тепер нема, – ну й поспи!

I побiгла брати дрова.

Зiнько, трохи засоромлений, що заспав, кинувся швиденько садком до рiчки, миттю скупався i, моторний та здоровий, не заходячи в хату, пiшов пiд повiтку. Вiн трохи столярував, як не було хлiборобської роботи, – от так, сам собi навчився та й робив. Тепер заходився майструвати собi велике лiжко. Це не легенька штука була, бо Зiнько нiколи такого ще не робив. Але вiн хотiв зробити i випрохав собi на деякий час у дяка старе, поламане лiжко дерев'яне. Розiбрав усе на частки – i тепер i собi робив саме такi частки, i певний був, що складе з них лiжко, – так саме, як зробив собi колись шафу на книжки, тодi – вiйку. Найняв у чоловiка вiйку, щоб перевiяти своє зерно, роздивився, аж воно й не мудра штука. Заходився робити. Що залiзне, то те йому коваль поробив, а дерев'яне – все сам. I зробив. Побачив один чоловiк, що добре вiйка вiє, – купив її в Зiнька, а той собi знову зробив, ще кращу. I так вiн аж чотири вiйки зробив: одну собi, а три людям.

Стругав i думав про вчорашню розмову з тестем. Що тестеве товариство хоче взяти в посесiю пана Горянського землю, то те Зiнька не дивувало: вони були заможнi люди, здолiють це зробити, а добра земля дасть їм i добрий заробiток. Чому ж i не взяти, коли є сила? Але дивувало Зiнька, що тесть закликав i його до спiлки.

Щоправда, скоро Зiнько одружився з Гаїнкою, її батько не раз та й не двiчi нахиляв зятя, щоб той iшов з їм однiєю стежкою. Та Зiнько швидко розiбрав, яка то стежка, i нею не пiшов, а Остап Колодiй незгiрше розiбрав, що вiн помилився на зятевi: вiн рахував, що як письменний Зiнько пристане до його, то вони вдвох таке заведуть, що ну! Бо йому, Остаповi, тiльки письменства й не ставало! Аж далi побачив, що Зiнько не туди зовсiм дивиться, то й облишив його жити, як тому хочеться… надто, що Зiнько нiколи нiякої помочi в його не прохав. Через те вони жили з Зiньком так, що не сварилися, та й не ладнали промiж себе, а йшли кожен сам собi.

Тим Зiнько нiяким робом не мiг i думати, щоб тесть, знаючи вже його добре, та знову заходився закликати до якоїсь спiлки. Одначе ж закликав! Через що ж?

Щоб зробити Зiньковi добро? Може бути… хоча… Остап Колодiй не з таких, що робить дурно добро, хоч би й родичевi… а надто такому, що нiчого в його не просить i може сам собi прожити.

Може, не подужають самi землi взяти? Може. Але Зiнько, негрошовитий чоловiк, не здолає тут нiчого пособити; коли б уже вони шукали помочi, то знайшли б не одного заможнiшого за його.

А все ж кличуть! То виходить, що їм таки ж треба нащось Зiнька, саме його, а не кого iншого.

Нащо ж? Зiнько думав про це, думав i нiчого не мiг вигадати. Тiльки почував, що тут щось непевне.

Ввечерi Зiнько пiшов до свого приятеля Карпа. I Карпо був молодий чоловiк, недавно жонатий. Був письменний: як i Зiнько, навчився читати в дяка. Страшенно любив божественнi книжки i чимало мав їх у себе купованих. Iнших не любив, думаючи, що то все дурниця, казки та й годi. «Нащо воно нам?» – казав. Розмовляв бiльше про божественне та про громадськi справи i був великим i завзятим ворогом старшинi Копаницi за його вчинки з громадою. Жив у своїй невеличкiй, але чепурненькiй хатцi за малим не вбого, хоч працювали обоє з жiнкою щиро. Жiнку собi обiбрав не дуже чепурну, але ласкаву, мовчазну й працьовиту. I був щасливий з своєю Катрею та з маленьким сином. З себе був нечепурний, худий, з коротко пiдстриженою русявою борiдкою, з великими зморшками на чолi, але з глибокими розумними очима.

Увiйшовши Зiнько до його, побачив там уже й Васюту. Це був парубок увесь бiлявий, з надзвичайно веселими блакитними очима i з цiлою копицею настовбурченого русявого волосся на головi, з поганенькими бiлявими вусиками. Був уже немолодий, та що був дуже русявий, а вуси не росли, то здавався молодшим за свої лiта.

– О, i вся кунпанiя невеличка, але чесна! – промовив вiн, уздрiвши Зiнька. – Був би жiнку свою привiв, дак тобi б уже всi тут були. Треба так, щоб як нам зiходитися, дак щоб iз жiнками.

– Дак ти ж спершу оженись! – пожартував Зiнько.

– Коли ж нi одна не приходиться до мене! Одна проти мене дуже висока, а проти другої я дуже довгий.

– Дак хiба ж уже нема таких, що однаковi з тобою на зрiст? – засмiялася Катря.

– Чому нема? Є! Дак що ж? Одна дуже товста, а друга дуже тонка. Однiєї не обнiму, бо руки не сягнуть, а другої не стає на обнiмання. А коли й знайдеш на свою мiрку, дак знов лихо: одна дуже мовчазна, – нi з ким буде менi й розмовляти, а друга балакуча, дак за тiєю й я не поспiшуся слова сказати.

– Ну, – засмiялися в хатi, – де б то вже така й знайшлась, щоб тебе переговорила!

– От же й я так казав, дак же вирискалась! Я за нею тодi ну гнаться, ну гнаться!.. Гнавсь, гнавсь – де тобi!.. Коли ж у неї такi довгi ноги! Узяла та в Чорновус i втекла. Дак я вже тодi й годi ходити та дiвчат на свою мiрку мiряти.

Все село знало цю iсторiю з Одаркою Момотiвною, як Васюта закохався в неї, а вона його водила-водила та й пiшла в Чорновус за багатиря. Васюта й досi не мiг її забути, але глузував сам iз себе.

– Чи є таке на свiтi, – спитався Карпо, – щоб ти, Васюто, та з його не смiявся?

– От щоб я здох, коли не плакав над цибулею! Зiнько з Катрею смiялися, усмiхавсь i Карпо, а Васюта сидiв поважний.

– От що, братики, озвавсь нарештi Зiнько, – я до вас прийшов з однiєю новиною… Не знаю, як вам iздасться, а менi вона вiщує щось недобре.

– Молодице, нашорошуйте вуха, бо новина буде: є з чим по селу побiгти! – гукнув Васюта на Катрю.

– Ну, ця молодиця не з таких, – одповiв йому Зiнько.

Катря справдi була дивом на селi, бо нiколи не носила нiяких новин, i за це найбiльше i влюбив її Карпо.

– Ну, коли вона така, що свого жiночого дiла не знає, дак я за неї розбрешу! – не вгавав Васюта.

– Ха-ха-ха! – не вдержалась Катря. – 3 тебе б i глухий засмiявся, Васюто.

– Де там смiються – сердяться! Я вчора приходжу до свого глухого сусiди, а вiн ворота на току лагодить. «Здоровi, дiду, були!» – «А то ж чиї, коли не твої, воли? – каже. – Уже вдруге на току! Я їм роги позбиваю!» – «Та я не про воли, я кажу: «Добридень!» – «Сам ти, – каже, – злидень, а я хазяїн!»

Катря знов засмiялась, а Карпо аж розсердився:

– Та годi-бо вже тобi штукарити!.. Тут чоловiк про дiло, а ти… Слухаймо краще Зiнькової речi!

Васюта замовк i тiльки поглядав чудно на Катрю та силкувався крутити бiлявого вусика, хоча з тим йому й менше щастило, як iз жартами.

Карпо сiв на лавi, зiпершися лiктем на стiл, а головою на руку – спрацьовану й худу руку, велику й кощаву, – i налагодився слухати, втупивши очi вниз.

Зiнько розказав про свою вчорашню розмову з тестем i виявив, через вiщо справа здається йому непевною.

– Що непевна, то непевна! – промовив Карпо. – Блажен муж, iже не йде на совiт нечестивих, – добре ти учинив, що до їх не пристав.

– Та не в цьому тепер сила, – вiдказав Зiнько, – а в тiм, що вони щось замiряються робити.

– Лихий чоловiк i вдень i вночi лихе замiряє, – сказав Карпо.

– А я вам iще одну штуку доточу, – озвався Васюта. – Твiй, Зiньку, брат Денис заходжується купувати ту землю, що пересельцi, виїздячи, громадi поздавали.

– Невже? А звiдки ж то ти знаєш?

– От штука знати! Я ще вчора хотiв сказати вам… Вони вже й Захарка пустили, щоб людей до того нахиляв.

Захарко був собi такий немолодий чоловiк, п'яниця пропащий: за чвертку горiлки вигукував у громадi, що йому звелено.

– Боїться моя душа, чи не хитрiша це штука ще й за Горянського землю, промовив Карпо. – Денис i так уже вбився у силу велику, а скоро купить пересельську землю, то запанує тодi вiн iз своїм товариством нечестивим так, що й шиї нам крутитиме, мов волам у ярмi.

– Не треба попускати йому цього, – вiдказав Зiнько.

– А як вони кусаються, та й ще бiльша їх сила в громадi? – сказав Васюта.

– Треба, щоб нашої було бiльше, – обстоював Зiнько. – Вони Захарка п'яного послали людей збивати, а ми самi будемо виявляти людям, яка з цього шкода, та прихиляти їх на свiй бiк.

– Ай справдi, братця, – скрикнув Васюта, – не можна ж давати їм собi на шию сiдати! Давайте з їми, чортовими синами, воюваться.

– Знову ти почав того згадувати! – докорив йому Карпо. Вiн не любив, як хто згадував «чорта», а надто в хатi, а балакучий Васюта раз у раз про це забував.

– Не буду вже, їй-бо, не буду! – присягався вiн. – Хай йому чорт, тому чор… Ой!.. Ну, скажи на милость божу, – так тобi на язик i лiзе!

– Правду кажеш, Зiньку, що годиться нам за своє обстоювати, – загомонiв Карпо, облишивши Васютинi присягання. – Та лихий то розум у воїна буде, коли вiйну починає, а як подужати – не вiдає.

– От штука! – не втерпiв Васюта. – Сам же все кажеш, що господь i младенцi вмудряє, не то що, а ми ж таки здоровi лобуряки!

Зiнько засмiявся, але Карпо озвався поважно:

– Не перекручуй святого письма, коли не тямиш, бо й до рук нiколи його не береш! Не знаю вже, нащо ми вдвох iз Зiньком, i читати тебе вивчили! Тiльки й знаєш, що казочки гортати.

– Давай людей до себе прихиляти, – перепинив Карпову науку Зiнько, турчатимем їм у вуха, умовлятимем їх, – вони ж повиннi побачити, що їм краще.

– Слiпi, вони мають очi, глухi, вони мають вуха, – вiдказав Карпо. Прихиляються вони тiльки до лихого, – немає доброї стежки до голови нерозумної. Одначе не можна й так покидати. Робитимем, як кажеш, маючи надiю в бозi.

– Неминуче це треба! – казав Зiнько. – Бо в нас багато такої бiдноти, що їй хоч i зараз давай тiєї землi, а як попустимо її в багацькi руки, то тодi вже вдруге не наживемо.

– Не попустимо! Подавляться вони нею! – пiдбадьорював Васюта.

Товаришi ще довгенько про це розмовляли, а другого ж дня справдi почали всiм розказувати про Денисовi замiри та пiдбурювати людей, щоб не поступалися тiєю землею. Всi люди лаяли й Дениса, й його товариство, але як хто з трьох приятелiв запитувався такого чоловiка, чи вiн озветься проти цього замiру в громадi, то звичайно чоловiк виляв на всi боки i силкувався нiчого на це не вiдказати. Нашi приятелi дуже добре розумiли, через що це так: один винен був щось самому Денисовi чи кому з його товариства; другий – мав у їх позичити; третiй – узяв чи думає брати землю… I кожен не хотiв проти тих людей навпростець виступати. Тiльки сам Грицько Момот сказав Васютi по щиростi:

– Що ж, братику, я б iз дорогою душею до вас пристав, да коли ж несила моя. Ти ж сам знаєш: пропав у мене вiл, пропала й коняка… Напозичався я по самi вуха, що вже й нiкуди далi. У Дениса я позичив двадцять карбованцiв на коня, i оце менi за тиждень виходить їх оддавати. А в мене нi копiя. Як не зласкавиться Денис, не вiдсуне строку, то що я робитиму? Забере вiн у мене коня за тi грошi, та ще й тим не оплачуся… У мене ж дiти дрiбнi! Якби я мiг оддати цi двадцять рублiв, – обстоював би за вас, а тепер мовчатиму.

Васюта почув, що Грицько правду каже, i не знав, що йому й вiдказати.

Але були люди й зовсiм незалежнi вiд Денисового товариства. Такi казали, що стоятимуть у громадi проти Дениса, i їм можно було вiрити. Та таких було небагато, i мала поки була надiя на перевагу.

Зiйшовшися Карпо з Васютою до Зiнька, почали один одному переказувати, як ведеться справа. Васюта розказав i за Грицька. Зiнько замислився, мовчки.

– А що, братця, озвався врештi, – якби ми Грицьковi та пособили?

– Як то? – спитався Карпо.

– Та так, скинулись би грiшми та й позичили б йому, щоб вiн мiг Денисовi грошi вернути. Бо, бачите, раз, що чоловiковi пособити – завсiгди добра штука, а друге, що нам тепер кожен новий прихильник дуже дорогий.

– Отже, їй-бо, правда! – скрикнув Васюта. – Щоб я здох, коли вiн не добре радить!

– Розумна твоя рада, – промовив i Карпо. – Та чи стаче ж у нас на теє грошей?

– Якось скинемось! Уже ж для такого дiла грiх не стягтися, бо воно таки справдi добре дiло буде, куди не глянь, – упевняв Зiнько.

– Скiльки ж йому: двадцять карбованцiв треба?

– Еге ж. Карпо подумав.

– От що вам казатиму! – промовив нарештi. – Малi в мене тепер грошi: немає спромоги бiльш як п'ять, карбованцiв позичити.

– I то добре! – сказав Зiнько. – А ти, Васюто?

Васюта хоч i парубкував, та був дома за хазяїна, бо в його батько вмер, а сам вiн був найстарший у сiм'ї.

– Та що ж? Уже ж i я бiльш як п'ять не нашкрябаю.

– Ото десять. Ну, гаразд: у мене тепер десять карбованцiв знайдеться, то я й дам десять, – казав Зiнько. – Усього й буде двадцять. Так i скажемо Грицьковi, що це йому гуртова запомога, щоб вiн мiг там оплатитися i до нас пристати.

– А не одурить же вiн? – спитався Карпо.

– Похоже, що нi, бо то щира душа, – вiдмовив Зiнько. – А ти, Васюто, як думаєш?

– Хi! Та я Грицьковi йму вiри бiльше, нiж собi! Коли менi вiрите, то йому й поготiв! – одказав той.

– Коли так свiдчите, то й оддаймо йому грошi цiї, – сказав Карпо. Пiдемо всi втрьох до його, певнiше воно й поважнiше буде, як усi з їм говоритимемо. Видно, й йому тодi буде добре, що не сам Васюта за це стоїть, а товариство обстає.

– Правда! – згодився Зiнько.

Не гаявшися й пiшли.

Увiйшовши троє товаришiв у вбогу хатку Грицькову, освiчену поганенькою тьмяною лампою на стiнi, побачили там усю сiм'ю. Четверо дiтей лагодилось уже лягати спати на полу, а Ївга слала їм. Грицько сидiв за столом. У хатi було нечепурне, сорочки на блiдих дiтях та на Грицьковi були чорнi, повмазуванi, а Грицькова жилетка – лата на латi. Сам Грицько, трохи вже згорблений вiд тяжкої працi, з худим обличчям, поритим зморшками, зарослим темною бородою i з глибоко позападалими сiрими очима, здавався старiшим, нiж був справдi: не було ще йому й сорока рокiв, а видавалося, що мав їх iз пiвсотнi. Здавалося, мов щось пригнiчувало i цю тiсну хатку, i людей, що в їй жили. Сама Ївга не пасувала до цього темного закутка вбозтва й пригнiченостi. Висока, гарна з себе й здорова, вона була i вбрана краще, i по хатi ходила, мов чужа, мов гiстя. Вона не любила Грицька i пiшла за нього, аби де прихилитися з дитиною, а тепер шкодувала, що так iзробила. Ця понура хата, цей похилий Грицько i четверо галасливих дiтей очортiли вже їй без мiри, – якби могла, то й не зазирнула б сюди!

Привiталися гостi, посiдали. Грицько зараз почав розказувати про свою суперечку з братами за землю. Вiн ходив до суддiв, казав, що брати нахваляються його жито покосити на тiй десятинi. Дак суддi кажуть: «Ще ж не покосили, дак чого ж ти нам i голову морочиш? От ти їм i пожалiйся!» Тепер вiн бачить, що вже правди не шукай. Буде сам оборонятися, як iзможе.

– Оборонишся! Де ж пак! Їх двоє, а ти сам! – промовила Ївга неприхильне i мов радiючи, що такий безсилий був Грицько. Вона перемивала на лавi бiля мисника ложки i весь час, поки Грицько довго розповiдав про свою сварку з братами, все мовчки поглядала на Зiнька, блискаючи на його своїми смiлими звабливими очима, вiн-бо сидiв на лавi крайнiй, бiля неї. Слухаючи Грицька, не бачив її поглядiв, але тепер, як вона озвалася, глянув на неї, i їх очi ззирнулися.

– Знаєш ти там! – одказав їй сердито Грицько. Але вона вже його не слухала, а дивилася все на Зiнька. Вiн їй подобався.

Грицько знову провадив своє, Васюта з Карпом розпитувалися його, а вона тимчасом стиха озвалася до Зiнька:

– Чом ти до нас нiколи не заходиш?

– Я? – спитав, трохи дивуючись, Зiнько. – Та так… дiла не було.

– Та ти ж так недалеко живеш, – казала вона так саме пiвголосом, мов спiваючи, а очi так i грали, так i променилися до Зiнька. – Близенько живеш… Заходь, то й менi веселiше буде.

– Добре! спасибi! – вiдказав Зiнько й зараз же пристав до гуртової розмови.

Грицько, розставляючи порепанi чорнi руки, казав:

– Я й сам бачу, якi вони дерилюди. За їми нiде правди не знайдеш. Нi до старшини, нi в суд – нiкуди.

– Отже, бачите, дядьку, – озвався Зiнько, – самi кажете, що через те нема й суду на ваших братiв, що й суддi на багатирський бiк хиляться. Дак коли так, то не треба нам попускати їм ще в бiльшу силу вбитися. Бо тодi вони нас ще дужче в шори вiзьмуть, та ще й з усiх бокiв: i судом, i землею, i скотиною – всiм. Через те й треба нам дбати, щоб не попустити цього.

– Та я б i раднiший, дак же… – почав був Грицько, але Зiнько перепинив його:

– Знаю, через що вам нема змоги. Дак цьому лиховi й запобiгти можна. От ми скинулись грiшми та й принесли вам двадцять карбованцiв. Вiзьмiть та й оддайте Денисовi, а нам вернете по спромозi i без проценту.

Зiнько положив на стiл грошi. Грицько подивився на їх, помовчав.

– Дак як же це так, спитався нарештi, – через що ж це ви менi даєте грошi?

– Через те запомогу цюю вам подаємо, – вiдказав йому Карпо, – що як оддасте позичку свою Денисовi, то можна буде вам у громадi проти його ставати, щоб не попустити йому землi громадської.

– Так… – якимсь непевним голосом тяг Грицько. – А вам же та земля як: ви її самi, чи що, хочете купити?

– Та що це ви, дядьку? – скрикнув Васюта. – Хiба ж я вам не казав?

– Що казав, то казав… я й думав собi, що й справдi це аби тiльки Денисовi не дати… Ну, а тепер бачу, що ви й грошi приносите, то воно якось…