Читать книгу: «Закон равлика», страница 6

17

За вікнами джипу пронеслася вулиця Червоноармійська. На площі Толстого довелося простояти кілька хвилин у тисняві. Потім знову без зупинок. П’ятнадцять хвилин – і з’їздить джип «Мерседес» із дороги, повертає спочатку праворуч, потім ліворуч.

Праворуч проїздить повз одноповерховий смітник, за яким на пустирищі самотньою і жалюгідною копією вежі Ейфеля стоїть голубник, біля якого менше року тому по снігу вони із Сонею та Сергієм прогулювали пінгвіна Мишка. Поруч десь бігали бездомні й незлобиві собаки.

Дивний острах перейняв Віктора, і здалося йому, що його в особливому скафандрі, у якомусь броньованому підводному човні опустили на мить у минуле. Варто йому злякатися чогось – смикне він невидимий шланг, що йде нагору, у реальність, і відразу витягнуть його, знімуть скафандр і дадуть відсапнути, щоб подумав він і вирішив остаточно, чи хоче він дійсно спускатися в минуле.

Машина зупинилася біля парадного Віктора, і він подивився уважно Павлусеві в обличчя – просто зрозумів, що Павлусь уже приїздив сюди й адресу знає.

– Я біля трансформаторної будки чекатиму, – сказав Павлусь.

Віктор мовчки видістався із джипу.

Перед своїми дверима не знав, на яку ступити. У руці тримав два ключі, але погляд прикипів до кнопки дзвоника. Якщо подзвонити – однаково двері відкриють. Соня чи Ніна. Але тоді він зробить із себе гостя. Його впустили, йому відчинили. Але ж він господар. Просто його, Віктора, довго не було.

Нарешті наважився й відчинив ключами замки, але перед тим, як відкрити двері, усе-таки подзвонив. Потім зайшов до коридору. Відразу побачив там, на підлозі, блюдко з молоком. Це для дряпучої кішки.

Рипнули двері до кімнати, й з прорізу вигулькнула Соня, вбрана в джинсовий сарафанчик із вишитим букетом троянд. Зміряла Віктора поглядом знизу догори й зупинила погляд на його обличчі.

– Привіт! – мовив Віктор неголосно.

– Привіт! – відповіла Соня.

– Ти одна?

Вона заперечно хитнула головою.

Віктор зітхнув. Роззувся. Зайшов до кімнати й відразу застиг на місці. Кімната його не приймала, вона була зовсім чужою: рожеві шпалери, зелені гобеленові накидки на фотелях і канапі, на столі – рожева скатертина з мереживною торочкою.

Віктор розгледівся уважніше в пошуках знайомих речей. Підійшов до столу. Зірвав скатертину, і поліроване дерево стільниці немов усміхнулося йому.

– Тобі що, ремонт не подобається? – запитала Соня, що стояла у дверях.

– Не подобається, – визнав Віктор.

Соня відкрила двері до спальні й гукнула туди:

– Ніно, а дядькові Віктору ремонт не подобається!

Віктор зайшов у спальню й побачив Ніну. Вона сиділа на подвійному ліжку, якого теж раніше не було. Сиділа в домашньому махровому халаті. Сиділа і дивилася на підлогу заплаканими очима.

– Ну, здрастуй, – видихнув Віктор, відчуваючи в грудях дивне хвилювання.

Ніна підвела на нього погляд. Кивнула у відповідь, прикусивши губу.

– Ну чого ви як дві кішки? – проговорила раптом Соня.

– Сонечко, вийди! – попросив Віктор. – Знайди кішку й пограйся з нею.

– А вона на вулицю пішла!

– Тоді просто вийди!

Соня вийшла до вітальні, але двері лише притулила. Віктор закрив двері. І тепер стояв і мовчки дивився на мовчазну Ніну.

– Ну, як справи? – нарешті порушив він тишу.

– Як справи? – перепитала вона зі слізьми в голосі. – Як справи? Усе, що я нажила, усе моє щастя отак за півгодини зруйнувати… втоптати в бруд…

– Яке щастя? – щиро здивувався Віктор. – За які півгодини?

– Не прикидайся! Це ж ти все організував! Я знаю! Мене попереджали, а я, дурепа, не вірила!

Віктор раптом звернув увагу на те, що Ніна погладшала, і пасок, яким був підперезаний махровий халат, лише підкреслював це. Сперечатися чи говорити з нею більше бажання не було. Погляд Віктора став похмурий і холодний. Ніна це відразу помітила і змовкла.

– Ні, вибач… це в мене вихопилося… я просто злякалася, коли вчора прийшли… Я згодна, я ж учора казала. Я ні на що не претендую… Мені нічого тут не треба!

– Гаразд, – проговорив Віктор. – Зроби чаю, будь ласка!

Ніна вийшла. Віктор підійшов до вікна і дивився на те саме пустирище з голубником і смітником. Ліворуч виднівся краєчок низенького паркану дитсадка, паркану, під яким він малюком поховав свого першого померлого хом’ячка. У кімнаті було прохолодно. До початку опалювального сезону ще цілий місяць, та й коли почнуть опалювати – тепло до п’ятого поверху ледве досягатиме.

Рипнули двері. Віктор повернувся.

– Тітка Ніна сказала, що чай готовий.

На кухні, дяка Богу, все лишилося, як було. Чи, принаймні, майже все. Тільки на підвіконні чогось бракувало. Чогось дуже важливого.

– А де Сергій? – запитав Віктор.

Ніна подивилася на нього здивовано.

– Який Сергій?

Віктор показав поглядом на те місце, де аж до його втечі стояла урна з порохом Сергія Фішбейна-Степаненка.

– На балконі, вона тут заважала…

– Принеси й постав на місце.

Ніна пішла на балкон і принесла урну. Поставила її на підвіконня ближче до плитки. Витерла з неї пил і бруд губкою для миття посуду. Присіла на ослін, на якому раніше регулярно стояла Мишкова миска.

– Оглянь уважно всі речі, – мовив Віктор. – І склади все, що залишив чи забув твій Микола, у торбинку чи сумку. Якщо знайдеш щось запаковане – не розгортай і не дивись. Це може бути небезпечно…

– О Господи! – вирвалося пошепки в Ніни. – Я ж не знала…

– Ти зрозуміла? – запитав Віктор.

Ніна кивнула…

– А ти їй допоможеш, добре? – Віктор звернувся до Соні, що сиділа збоку між ним і Ніною.

– Гаразд, – пообіцяла Соня.

– Гроші залишилися? – запитав Віктор після павзи.

– Мало, – Ніна занервувала. – Я ж ремонт зробила, дещо з меблів купили… дачу…

– Яку дачу?

– На Осокорках, на березі Дніпра… Тобі сподобається…

Віктор мовчки підвівся з-за столу. Зачепив ногою щось скляне. Зазирнув під стіл – там у три лави стояли порожні пляшки з-під шампанського та горілки.

– Викинь на смітник, – кинув Віктор походьма. – Увечері передзвоню.

Перш ніж сісти в джип, що на нього чекав, Віктор заскочив до баби Тоні, щоб забрати в неї свою сумку.

– Забрала міліція твого мешканця! – сказала вона. – Що він там накоїв?

– Міліція? – перепитав Віктор. – Вони хіба у формі були?

– Так, тільки форма не міліцейська, а «Беркута». Він саме до парадного входив, а вони його з двох боків і відразу обличчям на асфальт, як по телевізору показують.

– А ви все бачили?

– А чого ж пак не бачити – я ж на другому поверсі живу і саме навпроти. А вони за годину до того приїхали на двох машинах. Зрозуміло було, що щось цікаве буде…

Віктор кивнув.

18

Вечір минув з іміджмейкерами в спільному обговоренні проекту доповнення до плакату конкурента. Комп’ютернику Славку все відразу сподобалося, але Жора лив кулі й зволікав, наполягаючи на зрозумілішій концепції. Було помітно, що то або його професійний іміджмейкерський гонор зачепили тим, що ідею запропонувала людина не з його команди, або щось інше дратувало. Але Сергій Павлович був твердий, як кремінь, і, зрозумівши, що далі пручатися небезпечно, Жора здався. Але тепер він узявся доводити комп’ютернику Славкові, що в нього піде набагато більше часу на макетування й роздрук, ніж той гадає. І шеф, і Віктор відчули нечисту гру Жори, але поділилися вони один з одним своїми міркуваннями близько півночі, коли Жора з близнюками поїхав на викликаному таксі до нічного клубу, залишивши комп’ютерника напружувати свій і без того слабкий зір.

– До ранку зробиш? – спитав його шеф, вдивляючись у скановане зображення вже знайомого анфасу на моніторі комп’ютера.

– Постараюся, – промовив у відповідь Славко, але в голосі його не було радості.

Шеф дістав із кишені стодоларову купюру, поклав на клавіатуру.

– А якщо годинки до четвертої-п’ятої? – знову спитав. – Аби до світанку було по всьому.

Славко підвів голову, і в його очах, схованих за лінзами окулярів, відчиталася миттєва збільшена оптикою відданість. Він охайно взяв купюру, сховав до бічної кишені піджака.

– Можна ще швидше, – сказав він.

Шеф кинув погляд на Віктора.

– От бачиш! Долар – двигун поступу, якщо його вчасно і правильно інвестувати в точні технології! Ходімо вниз, поганяємо кулі!

Павлусь, що тінню ходив за ними на відстані не більше трьох метрів, побудував пірамідку і знову відійшов на ввічливу відстань. Згори долинув телефонний дзвоник, і Сергій Павлович кивком голови відправив Павлуся до апарату.

Пірамідку розбивав Віктор, але кулі розсипалися безладно і жодна з них навіть не спробувала провалитися в лузу. Сергій Павлович посміхнувся, намірився києм у кулю з номером «7», але тут біля столу з’явився Павлусь із незвично поважним обличчям.

– Сергій Павлович, там Потапович, сам дзвонить…

– На, вдар за мене! – простяг шеф кий Павлусеві. – Не поцілиш – я тобі влаштую!

Павлусь ніяково взяв кий, почав ходити навколо столу, нарешті зупинився і різко, майже не намірюючись, ударив по ближній до бортику кулі. Куля вдарила в трійню куль, що відразу розлетілися врізнобіч і дві з них потрапили в лузи. Павлусь із полегшенням зітхнув і подивився на Віктора, але в його погляді не світилася звитяга.

«Новачок! – зрозумів Віктор. – Напевно виграє!»

Але Павлусь не виправдав його сподівань, бо, власне, довів, що навіть у правилах про талан для дурнів і новачків є винятки.

Сергій Павлович зійшов униз зосереджений і не тримаючи в думці більярд.

– Збирайтеся! – кинув він. – Поїдемо музику слухати!

За кілька хвилин Віктор, Сергій Павлович і Павлусь уже виїжджали знадвору. Дорога чекала далека, але вулиці були пустельні, лише зрідка десь ховалася машина ДАІ, та даішники, мабуть, на чорні «мерседесівські» джипи відучилися реагувати. Павлусь теж ніяк не реагував на машини ДАІ, що шугали то тут, то там. Увесь центр вони проскочили за п’ять хвилин і вже летіли по Артема, потім вулицею Фрунзе. Віктор тільки встигав відзначати краєчком ока знайомі орієнтири. Але десь на Куренівці, за стадіоном «Спартак», джип завернув ліворуч і далі неквапно їхав приватним сектором.

– Тут ліворуч, – попередив Павлуся Сергій Павлович.

Заїхали в глухий кут і зупинилися перед високою залізною брамою.

– Змигни фарами, – наказав шеф.

Павлусь «змигнув», і відразу надворі запалилося світло і хтось узявся розчиняти браму. Джип заїхав усередину.

Прибульців зустрічав чолов’яга років п’ятдесятьох у камуфляжі. Він кивнув тільки Сергію Павловичу. Шеф зайшов до будинку першим, Віктор і Павлусь – слідком.

У передпокої їх радо зустрів літній, але ще міцний пан років шістдесятьох із гаком – у джинсах і темно-синьому светрі. Провів до вітальні, умебльованої дорогими меблями з червоного дерева.

– Марійко! – гукнув він кудись. – На стіл збери!

Потім повернувся до Сергія Павловича й продовжив:

– Бійці нехай тут почекають, а ми з тобою усамітнимося…

Шеф кивнув і вони пішли.

– Ти його знаєш? – запитав Віктор Павлуся.

Павлусь кивнув, але рота не розтулив.

У вітальні з’явилася Марійка – жінка років сорока, фарбована блондинка, одягнена в синій байковий халат, на ногах – вірменські пантофельки з загнутими догори носаками. Попереду вона штовхала столик на коліщатах. На столику – кілька тарілок із нарізаною їжею. Наїдки швидко перекочували на круглий стіл. Павлусь допомагав переставляти тарілки. Віктор мовчки спостерігав. Потім із барного відділення дорогої стінки на стіл перекочувала пляшка коньяку «Ай-Петрі», дві пляшки «Миргородської», чарки й склянки.

Шеф повернувся хвилин за десять. Обличчя ще більше спохмурніло на тлі попередньої втоми. Він на хвильку затримався, але до вітальні увійшов з усмішкою. Запросив усіх до столу. Почав розливати коньяк по кришталевих чарках.

– Мені до закінчення виборів зась, – зупинив Сергій Павлович руку господаря, що зависла з пляшкою коньяку над його чаркою.

Той кивнув із розумінням. Налив шефу мінералки.

Нічне застілля вийшло не вельми веселе. Павлусь випив дві чарки «Ай-Петрі», попередньо зазирнувши в очі шефу і не прочитавши там заборон, Віктор обмежився однією. Господар будинку теж. Марійка до столу не сідала. Либонь, відразу пішла спати.

Як вертали до Голосієва, Віктор заснув у машині. Розштовхав його Павлусь, коли вони вже заїхали у двір. Позіхаючи, Віктор вибрався із джипу, прагнучи додибати до мансардної кімнатчини й знову поринути в сон. Але Сергій Павлович швидко підбадьорив Віктора тоном, що не передбачає заперечень, порадивши йому йти на кухню та варити на всіх міцну каву.

– Сьогодні спати не будемо, – сказав він і пішов прийняти холодний душ.

Павлусь зазирнув до комп’ютерника і, почувши, що справа просувається до кінця, повернувся на кухню. Дзиґар на стіні показував пів на третю ночі.

Сергій Павлович зайшов на кухню в білому махровому халаті і з магнітолою в руці.

– Ну що, – сухо вимовив він. – Нічне засідання ревкому оголошую відкритим. Кава готова?

Відсунули столик від стінки на півметра, щоб за ним легко було розташуватися втрьох. Кава вже був розлита. Сергій Павлович вмикнув штекер у розетку, потім дістав із кишені халата аудіокасету.

– Слухайте уважно! – сказав він і натиснув на «Play».

«…негатив потрібний, ти зрозумів? Чистий негатив…

– У нього ж навіть комп’ютера нема вдома… домашні віддані, як собаки… де копати?

– Віддані собаки просто коштують дорожче за невідданих… вибери когось і візьми із собою сюди, у сауну… разом поговоримо… Чи розпочни розмову типу: треба знати, який негатив на хазяїна можуть використовувати конкуренти… Як там у Леніна – треба знати зброю ворога, щоб із ним успішно боротися… ти зрозумів? Я тобі ще два дні даю, потім – сам розумієш…

– Та я…

– Жора. А якщо цього, котрий ніколи не розчісується… він же типовий лох!»

У цю мить Павлусь і Сергій Павлович подивилися одночасно на Віктора, а він інстинктивно торкнувся свого волосся, пригладив його.

– Треба буде тобі гребінець подарувати, – сказав шеф.

«…ні хера – кебета в нього є… Просто пришелепкуватий…»

– Гарний лексикон у московських іміджмейкерів, – шеф зітхнув, подивився на Віктора, зупинив касету і ковтнув кави.

– От сучари! – «підспівав» шефу охоронець.

– Павлусю, – з награним докором вимовив Сергій Павлович, – ти ж майбутній помічник депутата, вчися говорити культурно!

– Я хотів сказати «сволоти», – пояснив Павлусь.

– Так і говори! Бо потім за твоїм лексиконом і про мене судитимуть! Ге ж, Вітю? – Сергій Павлович перевів погляд на Віктора.

Віктор кивнув.

– Ця «інтелектуальна власність» коштувала мені штуку баксів, – шеф кивнув на магнітолу. – Але вона, звичайно, того коштує. Принаймні ми заощадимо тепер штук п’ятдесят на іміджмейкерах… Павлусю, подзвони Тольчику, нехай під’їде зі своїми хлопцями. Організуй зустріч іміджмейкерів, щоб вони ні хвилини після свого нічного клубу не спали. Відвезете їх на склад неліквідів і підготуєте до щирої розмови на годинку десяту ранку, а ми з Віктором подивимося, як там із наочною агітацією… Так! І речі їхні крізь сито просій… І ще, пошукай надійного комп’ютерника на завтрашній вечір. Усе!

Останні два ковтки кави шеф допив душком і рішуче підвівся.

Павлусь умився холодною водою просто на кухні, витерся тонким кухонним рушником. За пару хвилин джип виїхав і знову запала тиша.

19

Спав Віктор довго, бо й ліг лише проти восьмої ранку. Спочатку сон був важким, навіть голова ніби боліла. А може, наснилося, що голова болить. Але ближче до полудня наснилася зима, дніпровський лід і ополонка зі слідами голих людських ступнів по краях. І сам він собі наснився, один, самотній, наляканий. Кружляв навколо ополонки в чеканні й виглядав чомусь не тільки повернення з дніпровських підлідних вод пінгвіна Мишка, але й на Сергійка чекав, і теж звідти. Немов удвох вони з пінгвіном шубовснули в темно-синє місиво крижинок і важкої зимової води. Але ніхто не з’являвся в ополонці, і рибалок, як на те, навкруг не було. Тільки темні крапки перекритих новою кригою ополонок.

Прокинувся стомленим. Здивувала тиша в будинку. Згадав, що обіцяв подзвонити Соні й Ніні та не подзвонив. Подивився на годинник – час до обіду.

У кухні теж нікого не було. Може, під впливом сну, але Віктор передусім відкрив морозильник і уп’явся на заморожену рибу, немов сам був зголоднілим пінгвіном. Простояв так із півхвилини. Потім захлопнув дверцята. Дістав із холодильника ковбасу, сир, масло. Поставив чайник – кави не хотілося.

Вийшов до вітальні й відразу побачив на столі новий плакатний анфас конкурента шефа та окрему широку смужку з яскравим написом:

«МИ ВИПРАВЛЯЄМО НЕ ТІЛЬКИ ОБЛИЧЧЯ!

КОСМЕТИКА ФІРМИ «ҐРАЦІОЛА».

На обличчі у Віктора з’явилася посмішка. Настрій підбадьорився – він радів побаченому, адже матеріалізувалася його ідея, і виявилося, що ідея в нього виникла чудова.

«Усе-таки не дурень!» – подумав про себе Віктор, придивляючись до реального анфасу кандидата в депутати.

Поки обідав, до голови лізли різні передвиборчі думки – побачений результат власної творчості дав новий імпульс. Пригадав із минулого різні види передвиборчої пропаганди. Сплив у пам’яті фонд дружини президента, що допомагав дітям. І відразу виникла в голові нова ідея, може, і не особливо оригінальна, але ж виборці й не люблять нічого оригінального. Вони хочуть пізнавані речі, і слово «добродійність» для них усе ще залишається ніби рисою характеру кандидата чи депутата, а не якимось процесом чи видом діяльності. При слові «добродійність» кожний, напевно, думає: «А може, й мені перепаде дармовизна за мою бідність чи жадібність?»

– Треба підказати, – думав Віктор, жуючи бутерброд. – Пресу він і сам купить, а якусь акцію перед виборами провести – тільки плюс!

Думки про благодійну акцію завели Віктора аж на Татарку, до кав’ярні «Афган», де збираються молоді інваліди, хоча за віком вони й молодші за «афганських» ветеранів. Однак він і бачив там лише трьох, включаючи Олексу. Та й Олекса свої ноги втратив тут, удома. Для цього йому не довелося стати частиною обмеженого контингенту. Але однаково, молоді інваліди – це і страшно, і шляхетно, і на публіку подіє!

Шеф повернувся близько п’ятої. З обличчя було видно, що не спав. Але бадьорився він без особливої напруги. Не позіхав, спину тримав по-офіцерському рівно. Насамперед розповів, що «іміджмейкерів» «замкнув» на якомусь складі неліквідів, і вони вже дещо про себе розповіли. Близнюки і Жора виявилися житомирськими лохотронниками, а комп’ютерник Славко – простим хлопцем із Курська. Вирішили заробити на виборах. Серед їхніх речей виявився і пістолет із глушником, трішки кокаїну й мобільник з умонтованим жучком.

– Що з ними буде? – запитав Віктор.

– Комп’ютерника я відпустив, а цим трьом буде боляче… Є ще час подумати… Ми з тобою до них завтра з’їздимо, вони зараз твір пишуть на тему «За що я люблю батьківщину», – шеф посміхнувся.

Вікторові настрій Сергія Павловича здався нормальним, і він виклав свою ідею.

– А скільки там інвалідів і почім ці протези? – жваво поцікавився шеф.

– Давайте я з’їжджу й довідаюся, скільки там хлопців, а про вартість протезів нехай Павлусь чи хтось інший запитає.

Шеф кивнув. Слово «добродійність» подіяло на нього сприятливо, і він, попросивши Павлуся розбудити його за дві години, рушив відпочити.

20

Увечері мрячило. Доїхавши до Хрещатика, Віктор розміняв доларову сотку і відразу купив у ЦУМі дешеву китайську парасольку. Радісна метушня центрального універмагу відвернула думки Віктора, і він раптом утратив бажання їхати до Олекси в «Афган». Захотілося знайти Світлинку і знову опинитися в нічному дитсадку. «Куди це мене засмоктало?» – думав Віктор, відчувши всім своїм тілом тугу за радощами життя. Але реальність, чи, власне, почуття реальності швидко все розставило на свої місця в його свідомості, і, вийшовши з універмагу, він розкрив парасольку і пішов до підземного переходу. Піймав приватника і вже за п’ятнадцять хвилин увіходив до дверей знайомої кав’ярні, де замість сходинок піднімався до дверей пандусик для інвалідних візків.

У кав’ярні наразі було завізно. Навіть не рахуючи, Віктор зрозумів, що відвідувачів набереться десятка півтора. Швидко знайшов поглядом Олексу і піймав кілька питальних поглядів на собі, але не звернув на них уваги. Пройшов прямцем до стійки.

– Привіт! – кинув по-діловому Олексі. – Треба поговорити.

Олекса, задерши голову, подивився на гостя з іронією.

– Піди в комірчину й візьми собі крісло, щоб мені карк не болів. Будемо на рівних розмовляти…

У комірчині за баром Віктор швиденько розклав інвалідний візок, сів і виїхав на ньому до Олекси.

– Кави хочеш? – запитав Олекса.

– Давай!

– Гей, бороданю, де мій капучино? – озвався з зали хрипкуватий голос.

– Зачекай, – попросив Олекса і взявся до роботи.

Засичав струмінь повітря, що виривався з нікельованої рурки до металевого глечика з вершками.

Віктор спостерігав, який спритний з Олекси бармен.

Хвилини за три вони продовжили розмову.

Віктор оповів про свою ідею й про потенційну згоду шефа.

Як не дивно, ніякого блиску в очах від почутого в Олекси не з’явилося.

– Я спитаю, – без запалу сказав він. – А що він хоче навзамін? Підтримку на виборах?

– Нічого! Просто, якщо все вийде, у момент передачі протезів буде тут пару журналістів, фотографи, щоб усе це донести до виборців…

– Не думав, що ти в політику влізеш! – похитав головою Олекса.

– Я не влазив, мене туди тимчасово засмоктало, як у болото. Незабаром вирвуся.

– Дайбі! – із сумнівом мовив Олекса і зітхнув. – Гаразд, побудь тут, я піду побалакаю. Добре, що хазяїн тут…

І він виїхав до зали.

«Піду побалакаю?» – повторив Віктор подумки слова Олекси, проводжаючи його поглядом.

Назад за стійку бару Олекса повернувся хвилин за п’ять.

– Знаєш, – сказав він. – Загалом хазяїн не проти, але нехай тоді твій шеф ще одну річ зробить для нас. Це нам важливіше. Адже ти зрозумій: для мене, наприклад, протези – однаково, що смокінг – один раз у житті надягти, щоб одержати від начальника відділу по боротьбі з організованою злочинністю іменну гранату… – Олекса розсміявся. – Протези напружують… А от якщо він нам замовить більярдний стіл із короткими ніжками, щоб можна було інвалідам кулі покатати, тоді ми йому дозволимо й протези нам подарувати. Але носити їх не обіцяємо, втямив?

Віктор кивнув. На обличчі в нього позначилася думка, і Олекса запитально уп’явся в старого знайомця.

– Думаю, що з більярдом усе буде о’кей, – Віктор усміхнувся. – Він сам запеклий гравець!

– Ну, ти з ним спершу побалакай, а тоді мені скажеш. На, візьми мою візитівку, в мене телефон помінявся. Там і мобільник зазначений. Подзвониш, тоді треба буде зустрітися, – аби він приїхав і щоб хазяїн був… Вибори ж зовсім незабаром… Коньячку хильнеш?

Останнє питання пролунало несподівано і якось навіть занадто приязно. І Віктор згодився. Олекса налив і йому, і собі.

– Знаєш, – сказав він, піднімаючи чарку. – Я той наш похорон згадую, як кращий час у моєму житті! Тобі не зрозуміти… Давай за минуле! Воно завжди краще за сьогодення…

– І гірше за майбутнє, – додав Віктор.

– Ну, цього ніхто не знає, – Олекса мотнув головою і випив коньяк душком.

Віктор пив коньяк поволі. Коньяк виявився несподівано шляхетним на смак.

– Це що? – запитав Віктор, поглядом показуючи на чарку.

Олекса дістав із полиці під кавоваркою вишукану пляшечку, покрутив її в руках.

– «Мартель», – прочитав він спокійним голосом. – «Гуманітарка» від давніх друзів… Якось я так його начмелився, що потім усю ніч уві сні ходив… А вранці ноги боліли, ніби вони на місці… Гаразд, допивай і йди, бо наші не дуже люблять, коли тут неінваліди затримуються…

Віктор кивнув, потис Олексі на прощання руку і, не озираючись по боках, не розглядаючи відвідувачів, вийшов із кав’ярні.