Читать книгу: «Закон равлика», страница 4

– А якщо вас не оберуть?

– Неправильне питання загадуєш! Конкурент у мене – чоловік зі шрамом на обличчі. До того ж майже лисий! Наш народ таких не любить! До речі, хлопці обіцяли до ранку про твого пінгвіна дізнатися, – хазяїн подивився на годинник. – За годинки дві почуємо, як там твій Мишко. А поки йди поспи. Розумним людям треба спати довше! Кажуть, що сон продовжує їхнє життя.

9

Добрий ранок рано не настає. А нині ранок дійсно виявився добрим: Віктор прокинувся ближче до полудня. І спав він цього разу роздягненим, з комфортом, під теплим коцем. А в мансардне віконечко світило сонце, і проміннячка його танцювали по обличчю Віктора, будили-гріли шкіру, поки він не відвернувся, поки оспало не відсунувся від сонця. А потім очі самі повільно розплющилися – повіки стомилися затуляти їх від сонця, або сонце було таке яскраве, що пробивалося навіть у заплющені очі, й дітися від цього сонця, як від долі, було нікуди.

Віктор опустив ноги з канапи, й відразу, глухо цокаючи, покотився дерев’яною підлогою порожній гранчак. Віктор нагнувся, зосередив на гранчаку погляд, але відразу помітив ще два предмети, послужливо поставлених біля канапи на підлозі – пляшку пива й відкривач із добротною дерев’яною ручкою. Про нього подбали. Віктор відкрив пиво, налив до склянки, випив. Згадав минулу ніч, потім минулий день. Потім нічну розмову з господарем. ІЦе випив пива. Думати не хотілося. Боляче думати – навіть не голові боляче, а якось усьому тілу. Лише кортіло дудлити пиво й не думати. Але пива була тільки одна пляшка, а думок навколо витала така безліч, що відмахнутися від них, як від комарів, було неможливо. І знову – нічна розмова, джип, з якого вивантажують тектурові коробки, гітарист із Хрещатика. Але ж уранці Сергій Павлович обіцяв поділитися новинами про Мишка. Ранок настав давно, й тепер ці новини перебували десь поруч, чекали на нього.

І Віктор підвівся, потягнувся, одягся. Зазирнув до кулька, що валявся в кутку кімнатчини, – там усе на місці: паспорти, гроші, лист із кредитною карткою. Розпихуй по кишенях – і йди! Лишень куди? Поки він, як говорив уночі Сергій Павлович, равлик без будиночка. Тобто – слимак, якого можуть розчавити не помітивши, чи помітивши, що, утім, не змінювало результату. І те, і те боляче. І те, що його довго шукали й чигали у Феофанії теж досить промовисто.

А йшлося про те, що хтось дуже хотів опублікувати той самий нудний, бездарний «хрестик», написаний на нього товстим полохливим хлопцем. Тобто в самій історії крапку поставили, а на ньому крапку поставити не змогли – не знайшли! Врятував талан. Талан у грі. Рулетка врятувала, врятували пластикові іграшкові грошики, якими в цьому цяцьковому світі можна було розплатитися за власне життя, викупити себе з лиха і заморозити до часу в Антарктиді. Сміх та й годі. Завжди разом, до пари, плече до плеча.

Та якщо можна потрапити до Антарктиди, то й іншій халепі можна раду дати. Бо як виживеш, то далі за Антарктиду не полетиш!

Віктор зійшов униз. У будинку – тихо і порожньо. Анікогісінько.

Знову зазирнув до холодильника на кухні. Знайшов ковбасу, масло. Щось дзвякнуло в пам’яті, і він відкрив морозильник. Подивився з тупим подивом на безголові риб’ячі тушки, на кульки з королівськими креветками, на двох заморожених черепах.

«Для черепахового супу?» – подумав. Захлопнув дверцята.

Їв, запивав пивом, узятим просто з ящика в кутку. Там було ще багато пива. От уже справді ранковий напій, як для французів – кава! І разом із пробудженою бадьорістю приходила приємна вагота, ґрунтовність, нерухома самовпевненість пам’ятника.

А потім до подвір’я заїхали дві машини. І з’явився Сергій Павлович, замислений, здавалося, заклопотаний. Зазирнув на кухню.

– Наїсися, зіходь до підвалу – сходи праворуч від вхідних дверей.

Віктор кивнув. І все далося легко – пити пиво, закушувати хлібом із ковбасою, кивати.

У підвалі стояв великий більярдний стіл. Поруч – барна стійка з трьома високими одноногими ослонами. Далі, за барною стійкою, двері. Типові двері, за якими конче була сауна.

Сергій Павлович самотою ганяв кулі. Не прицілюючись, думаючи про своє. Побачивши Віктора, усміхнувся.

– Граєш? – запитав, кивнувши на більярд.

– Колись пробував.

– То спробуймо ще! – дістав трикутник, поклав у нього кулі. Рукою показав на стійку з киями.

Віктор вибрав собі кий подовше.

Розбивав Сергій Павлович. Відразу ж дві кулі закотились у лузи. Кий Вікторові не знадобився. Одна за одною кулі залишали стіл, і зрештою господар винувато стенув плечима.

– Вибач, – сказав він. – У мене так часто виходить. Хочу дати іншим пограти, а вони просто не встигають… Гаразд, ходімо до кухні!

Вони піднялися на перший поверх. Сіли до кутового кухонного столика, де зовсім недавно сидів Віктор із залітним гітаристом.

– Щось про Мишка довідалися? – запитав Віктор.

– Про Мишка?… Знаєш… Немає твого Мишка… У Києві немає… Олексу твого знайшли. Може, він тобі щось розповість.

– А де він?

– У нього тепер власна кав’ярня на Татарці. Називається «Афган»… Місце гарне – над урвищем…

– І можна до нього під’їхати? – із сумнівом запитав Віктор.

– Звичайно, можна! Ти гадав, що до в’язниці потрапив? Ні, ти тепер на зарплатні. Відсидів робочі години – і гуляй!

– І ви не боїтеся, що я втечу?

– Ну ти ж не дурень! До того ж, обидва твої паспорти тимчасово я покладу до сейфу. Щоб якийсь кишеньківець не поцупив! У нас тут у Києві біда з кишеньковими злодіями – понаїхали з усієї України! То мобільник, то гаманець цурпелять… А ще тобі ж на краще нікому зі старих друзів не повідомляти про своє повернення…

Віктор кивнув. Дістав обидва паспорти й простягнув Сергію Павловичу.

– Ну от, бач, який ти кмітливий! – усміхнувся Сергій Павлович. – Швидко Закон равлика засвоїв! Тепер тут, – він обвів рукою і поглядом стіни кухні, – твій будиночок. Відчуєш небезпеку – бігцем сюди, під дах! Зрозумів?

10

Напівбезсонна ніч давалася взнаки. Але сама погода бадьорила. Передвечірнє сонце сліпило очі. Віктор, проїхавши маршруткою до Куренівського узвозу, далі йшов пішки на Нагірну. Перехожих майже не було, і тільки машини раз у раз гасали повз вулицею з якоюсь шаленою швидкістю. І це при тім, що асфальт на дорозі був схожий на ементальський сир.

Кав’ярня «Афган» тулилася на першому поверсі якогось НДІ. Тільки вхід до неї прибудували з вулиці – не сходинки, а просто бетонний пандусик із поруччям. Подвійні двері були відкриті, і Віктор ступив два кроки бетонним пандусиком угору та зайшов усередину. За напрочуд низькою барною стійкою – нікого. У залі – кілька столиків і теж напрочуд низьких, на взір журнальних. І жодного стільця. Здивований Віктор підійшов до барної стійки і зазирнув за неї – там вилискувала нікельованими фиґлями та ручками кавоварка «Сіменс», поруч – початі пляшки, догори ногами висіли щільними рядами чистенькі келихи й бокальчики.

Віктор дістав із кишені монетку і постукав по барній стійці.

– Зараз! – пролунав голос, що здався знайомим.

Віктор уп’явся поглядом у білі двері за барною стійкою. За дверима щось рипнуло. Вони відкрилися й у проріз в’їхав на інвалідному візку бородань Олекса.

Віктор отетеріло уп’явся очима. Відразу помітив, що ніг в Олекси не було. А те, що від нього залишилося, було вдягнено у військовий камуфляж.

– Овва! – здивувався Олекса, пізнавши у відвідувачеві старого знайомця. – Ти?

– Я.

– Отакої! – Олекса витримав павзу, і на обличчі його досі панувало здивування й недовіра до побаченого. – Ти живий?

– Атож, – кивнув Віктор. – А ти?

Олекса гірко посміхнувся.

– І я… Лишень бігати важко… – і він кинув погляд на закочені й приколені чимось угорі холоші камуфляжу. – Сідай, я тобі каву зварю!

Віктор озирнувся на залу.

– А! Чуєш, зайди туди, – він кивнув на відкриті двері, з яких сам виїхав. – Там є крісло на коліщатах… Для гостей.

Віктор зайшов до комірчини й побачив три складаних нікельованих інвалідних крісла, що вишикувалися попід стінкою. Взяв одне, хутенько розклав. На обличчі з’явився вираз гіркоти. Він сів у «гостьове» крісло, поклав долоні на нікельоване зовнішнє обіддя великих коліс. Штовхнув обіддя, й крісло поїхало до дверей. Виїхав до барної стійки й уперся в крісло Олекси, що вправно порався біля кавоварки.

Олекса обернувся.

– Не казись! Іди, вибери столик і сідай!

Віктор підвівся, підняв і проніс над головою Олекси легке інвалідне крісло, опустив його вже за барною стійкою біля ближнього столика. Знову сів. Тепер усе стало на свої місця – «журнальні» столики виявилися ідеальної висоти для тих, хто сидів на інвалідному кріслі.

Хвилини за дві з-за барної стійки виїхав Олекса. На приробленій до його крісла таці стояли дві кавові філіжанки й цукорниця.

Він хвацько підкотив до столика, якось загальмував і швидким рухом поставив перед Віктором філіжанку з кавою.

– Ну от, – сказав він, розмішуючи у своїй філіжанці цукор. – Щось утрачаємо і щось віднаходимо…

– Ти став філософом? – запитав Віктор. Кав’ярня більше не здавалася дивною.

– Нема викруту, – розвів руками Олекса.

Вікторові раптом здалося, що руки в Олекси стали набагато довші. Довші й жилавіші.

– Що ж тоді сталося? – спитав Віктор.

– Сапер помиляється лише раз, а потім – щонайкраще – решту життя згадує про цю помилку… От і я тепер згадую… Такий похорон зіпсували! Коротше – мого шефа і його двох найближчих рознесло на шматочки, а мене тільки втяло. І відразу – ні грошей, ні ніг. Добре, друзі допомогли, – він озирнув кав’ярню, – без справи не залишився… Відтак і пораюсь тут.

Далі Олекса оповів Вікторові, що кав’ярня формально належить Товариству воїнів-інтернаціоналістів, тому податків не платить. Ревізорів тут теж ніяких не буває. Місце, мовляв, невиграшне. А поруч – гуртожиток, де живуть інваліди війни в Афганістані. Думали вони ще спортивний клуб інвалідів організувати, але поки руки не дійшли. А взагалі в них «візочників» на гарну олімпійську збірну вистачить. І в усіх – міцні руки.

– А що з Мишком? – спитав нарешті Віктор про головне.

– З пінгвіном? – Олекса замислився, почухав за вухом. – Лиха година… Знаєш, у мого шефа перед останнім похороном проблеми виникли – хтось підвіз візка. Одержали кілька вагонів спиртного без документів, на триста тисяч зелених. Документи мали наступного ранку підвезти, а вночі хтось УБОЗ на нас нацькував і все конфіскували. Навіть викупити не вдалося. Потім ще із двічі такі придибашки. Ото й борг майже на мільйон баксів. А гроші він був винний одному москвичу, що тут кілька бензоколонок поставив… Тож він у рахунок боргу твого Мишка забрав – у нього в підмосковному маєтку приватний зоопарк… Я тут нічого вдіяти не міг…

– А як цього москвича знайти?

– А він тепер у себе, у Білокам’яній. Бензоколонки в нього один наш депутат відібрав… себто виперли його з України.

– А звуть його як?

– Ти що, серйозно?

– Атож.

Олекса покачав головою.

– Прізвисько – Сфінкс. За паспортом – Ковальов Ілля… У нього в Москві банк – Комерційний Газовий… Ти хоч тямиш, що це таке?

– Що таке банк? – Віктор стенув плечима. – А що тут розуміти? Банк – це багато грошей…

Олекса заперечно хитнув головою.

– Банк – це власна розвідка, власна армія, можливість купити кого завгодно й уколошкати кого завгодно так, що в жодному сейфі не знайдуть…

Віктор важко зітхнув.

– Ти, либонь, знаєш, що тебе шукали?

– Знаю, – сказав Віктор.

– І отак вільно по місту їздиш?

– А що маю робити? – запитав Віктор. – Я хочу Мишка знайти.

– Оце – любов! – пожартував Олекса.

У цей час до кав’ярні в’їхало на кріслах-візках двоє хлопців, теж одягнених у камуфляж. Олекса кинув на них погляд, і вираз на обличчі миттєво став зосередженим.

– Привіт! – видихнув, під’їхавши до їхнього столика, перший «візочник». Подивився уважно на Віктора, потім перевів погляд на Олексу. – Ти Потаповичу дзвонив?

– Дзвонив, він за годину підкотить.

– Тоді зроби нам кавки!

Олекса подивився задумливо на Віктора.

– Під’їдь до стійки, – сказав йому неголосно. І сам, розгорнувши крісло-візок, поїхав до бару.

Віктор підкотив до стійки й одержав від Олекси папірець із його телефонним номером.

– Дзвони при нагоді. Чи заходь на каву! – мовив Олекса, даючи зрозуміти, що Вікторові час іти.

Віктор склав крісло, заніс до комірчини і, кивнувши на прощання, залишив кав’ярню «Афган», супроводжуваний прищуленими поглядами двох «візочників», що в одного була одна нога, а в іншого – жодної.

11

Увечері Сергій Павлович посадив Віктора за стіл у вітальні. Наказав одному зі своїх охоронців принести пляшку червоного «Бургундського» й сиру. Так гарно почалася перша бесіда з кандидатом у члени парламенту, від якого поки не можна було втекти. Власне, Віктор і в думці не покладав поки нікуди тікати. Інтуїція підказувала, що хазяїн – людина більш-менш порядна, чи, принаймні, – людина слова. До клітки Віктора ніхто не садовив, до міста відпускали. Тобто він майже вільний. Хіба що обоє паспортів лежали десь у сейфі хазяїна, а отже, і він був прив’язаний до цього сейфа. Бо навіть у Москву без паспорта не поїдеш! Але якщо не думати про це, то тим часом усе нівроку. Хазяїн знайшов йому Олексу. Олекса розповів про москвича-банкіра, про його приватний зоопарк. Тобто йому вже ніби заплатили авансом за ту роботу, що належало виконати для Сергія Павловича. У цьому теж ознака довіри.

І от бесіда почалася. І терпке червоне вино з твердим ледве гіркуватим сиром – усе до місця. Розслаблювало, створювало привітну атмосферу повної взаємодовіри.

– Завтра приїде бригада іміджмейкерів із Москви, – вимовив, попиваючи вино, хазяїн. – Ти маєш бути в курсі їхніх думок і давати мені власні коментарі. Щось не подобається – відразу знаходиш мене і пояснюєш! Зрозумів?

– Гаразд, – Віктор кивнув.

– Крім того… Ти ж на політиці тямиш? Адже працював у газеті?

– Не вельми тямлю, бо я не статті писав…

– Не треба! – різко махнув рукою Сергій Павлович. – Те, що ти писав, і є політика! Але це радше дієва політика. А мені наразі потрібна політика обіцянок… Розумієш? Кар’єру в політиці починають з обіцянок. Розтлумач мені: що треба обіцяти?

– Обіцяти кому? Народу? – перепитав Віктор.

– Народ обирає, то й обіцяти слід народу!

Віктор замислився, згадав мигцем читані колись програмні обіцянки депутатів.

– Ну, народ у нас різний… Бідним потрібні гроші, голодним – харчі, ситим – зручності і зниження податків…

– Не жени! – перебив його Сергій Павлович. – Розумні речі кажеш, їх запам’ятовувати треба… Отож… Ні, стривай!

Сергій Павлович гукнув охоронця і попросив його принести ручку й напір. Той приніс.

Випивши ще трохи вина, Сергій Павлович поклав аркушик перед собою, налаштував ручку і підвів погляд на Віктора.

– Тепер по черзі… «Бідним потрібні гроші», – повторив він і записав. Знову підвів погляд на Віктора. – Голодним – харчі… ситим… А як ти визначаєш, хто ситий, а хто ні?

Віктор наразі замислився.

– Ситий – це я образно… Можна сказати – багатим.

– Ні, стривай! – Сергій Павлович поклав ручку на аркушик. – Мені здається, що тут ти спрощуєш! Ситі й багаті – не зовсім одне й те саме. Тобто, багатий – завжди ситий, якщо він не на дієті… А от ситий – не завжди багатий! А що це означає?

– Виходить, що ситих набагато більше, ніж багатих!

– О! А це означає, що ситі нам важливіші, ніж багаті. По-перше, тому, що багатих мало, по-друге, вони голосують самі за себе…

Вікторові ця розмова подобалася дедалі більше. Відзначивши відразу ж гостроту розуму хазяїна, він зрадів і за себе: схоже, що й до його думок Сергій Павлович прислухається уважно і конспектує їх, ніби це якась вельми корисна лекція.

– Виходить, багатим нічого обіцяти не треба… Це вже потім, коли ви станете депутатом, треба буде постійно щось багатим обіцяти, без цього не вийде!

– Ну з цього приводу ми ще подивимося, хоча я всіх розумію, – кивнув Сергій Павлович. – Давай по черзі, тільки докладніше. Ось наші БІДНІ, – він підкреслив це слово на папері. – Складімо перелік обіцянок для них. Адже й дурень розуміє, що гроші на вулиці нікому роздавати не будуть!

– Будуть, – не погодився з хазяїном Віктор. – Будуть, перед виборами. Принаймні по десятці на душу. За голосування. Уже роздавали…

– Хіба це гроші? – здивувався хазяїн. – Це ж просто підкуп виборців, а мені зараз потрібні передвиборчі обіцянки! Тобто – програма!

Віктор зітхнув.

– Тоді треба якісь економічні обіцянки, нові робочі місця, нові фабрики і заводи, пільгові кредити для підприємців-початківців…

– Ну, бачиш, ти усе знаєш! Так, – він підсунув Вікторові аркуш і ручку. – Завтра до вечора зробиш текст програми, а ввечері його обговоримо, може, і цим москвичам підсунемо подивитися. До речі, ти знаєш, чим вони повинні займатися, ці іміджмейкери? Бо грошей вони просять до смутку, а що робитимуть – незрозуміло…

– Сергію Павловичу, вони різні бувають… Скажуть зачіску поміняти, ще щось, краватку іншу купити… Тексти виступів теж мають придумувати…

– Зрозуміло, – кивнув хазяїн. – Гаразд, гайда до більярдної. Голову перевтомлювати не можна! Треба жити, як Толстой: поорав – і до столу з ручкою!

Вони зійшли до підвалу. Мовчазний охоронець у легкому чорному костюмі й у білій сорочці без краватки поклав на зелене сукно столу трикутник, наповнив його кістяними кулями. Зняв рамку й послужливо відійшов.

– Дякую, Павлуню! – кивнув Сергій Павлович. Узяв зі стійки кий, подивився уважно на Віктора. – Ну-бо, розбивай, бо знову простоїш без діла!

Віктор розбив піраміду, але жодна куля до лузи не потрапила. Після цього йому дійсно довелося простояти без діла кілька хвилин. Потім зіграли ще три партії, і в останній Віктор собі на подив закотив три кулі.

– Бачиш! – зрадів за нього хазяїн. – Це вже дещо! Вчись! Це називається – обмін досвідом. У мене великий більярдний досвід, а в тебе газетний. От і будемо обмінюватися!

12

Ранкова зоря нагадала про осінь. За вікном коливалося молоко туману. За вікном більше нічого не було: ні дерев, ні паркану, ні міського шуму. За вікном – осінь, вона притлумила все, що ворушилося на землі й понад землею, їй була байдужа марнота. Просто час гальмувати життя перед зимовою сплячкою. Тварини до цих ознак прислухаються, для них це – закон природи. Для людей – сезонна завада. Для дітей – радість розмаю.

Віктор довго дивився на туман із віконця мансардної горнички на третьому поверсі хоромини. Його тішила оманлива відсутність життя за вікном. І він подумав, що саме так, напевно, стоїть зараз перед віконцем його квартири Соня і дивиться на цей туман допитливими очками.

Згадка про Соню відлунила раптом докором. Віктор пригадав, що ще кілька днів тому обіцяв потелефонувати їй.

Спустився на кухню, знайшов у хазяйському холодильнику відкриту банку олив і сардельки. Сніданок вийшов знакомитий. У будинку було тихо: жодних ознак життя. Лишень у коридорі Віктор відразу помітив охоронця Павлуся. Підійшов, привітався, перекинувся кількома словами. З Павлусем вони вже віталися кивком голови, як давні сусіди. Про нього Віктор знав тільки те, що він закінчив Інститут фізкультури й був майстром спорту з біатлону, виступав у молодіжній збірний, а потім перейшов працювати до Сергія Павловича. На питання: «чи можна телефонувати звідси?» Павлусь ліниво, по-панськи, махнув рукою на телефон на тумбочці в передпокої.

Віктор набрав свій номер телефону. Довгі гудки лунали з півхвилини, аж тоді лункий голос Соні прокричав захекане «алло!»

– Соню? – зрадів Віктор.

– Дядьку Вітю!

– Так, я. Я Мишка знайшов!

– А де він?

– До Москви виїхав…

– Нащо? – з рурки долинув смутний подив.

– Він там працює, у зоопарку…

– А ким?

– Пінгвіном.

– А хіба так можна? – запитала Соня, і це питання одразу викликало у Віктора усмішку.

– Йому можна…

– Але ж я не можу працювати Сонею, якщо я вже Соня! – не вгавала дівчинка.

– Я теж не можу працювати Віктором, – сказав Віктор. – Але пінгвін може працювати в зоопарку пінгвіном, а слон – слоном. Тварині дозволяється працювати самою собою…

– Справді?! Ну гаразд, – здалася дівчинка. – А я б хотіла працювати Сонею все життя…

– І що б ти робила?

– Ну, не знаю, була б Сонею з ранку до вечора.

– Сонечко, це дуже важко – працювати самим собою…

– Я знаю!

Розмова перегнала час, і Віктор забув про час і хвилини. Кумедний діалог бадьорив і смішив його, а коли під кінець Соня попросила морозива, а у відповідь на одне з питань Віктора повідомила, що вже сама на метро їздить і по місту ходить, вони домовилися зустрітися за годину на автобусній зупинці біля його старого будинку.

13

До полудня туман розвіявся, і над Києвом знову засяяло тьмяне осіннє сонце. У Гідропарку тривала інерція літа – немов цей пляж-острівець був південною окраїною Києва і там завжди було на кілька ступнів тепліше, ніж деінде в місті. Тому й морозивників на квадратний кілометр у Гідропарку було в кілька разів більше, ніж в інших місцях. І цілком логічним здалося бажання Соні почати прогулянку цим парком із пломбіру в шоколаді.

– А ти постарів! – було перше, що сказала Соня, відкусивши морозива.

– Ти теж! – відповів Віктор.

– А мені не страшно! – всміхнулася Соня. – Тітка Ніна теж постаріла!

– І як же вона постаріла?

– Буркоче увесь час і з дядьком Миколою свариться!

– Хіба? – здивувався Віктор. – І через що ж вони сваряться?

– Бо він не завжди додому приходить! Він сам з Одеси… Увесь час туди їздить, обіцяє черепашки привезти й завжди забуває…

– Ну а тітці Ніні що він обіцяє?

– Обіцяє більше не їздити… І знову їздить…

– Отак! – зітхнув Віктор. – Виходить, тітка Ніна ним незадоволена?

– Ще б пак! – кивнула Соня, ідучи трохи поперед Віктора й ведучи його вбік від центральної алеї Гідропарку. – Вона вже його валізу за двері виставляла!

– Отакої! Отже, ви весело живете! – похитав головою Віктор.

– Не весело, – зупинилася раптом Соня. – Анітрохи не весело! Тітка Ніна обіцяла мене до садка відвести, потім обіцяла няньку знайти…

– І нічого не зробила?

– Нічого!

– Ну я з нею побалакаю! – сердитим голосом пообіцяв Віктор.

– Не треба, – вимовила Соня з цілком дорослою інтонацією. – Ти краще її вижени!

– Як же її вигнати? – здивувався Віктор.

– Ну це ж ти її привів, щоб вона зі мною гуляти ходила? А вона вже давно зі мною не гуляє! Гаразд, ходімо, візьмеш човна!

Віктор озирнувся навсібіч і тільки тепер помітив, що вони біля пункту прокату човнів.

Потім вони пливли човном до самого мосту Патона. Віктор сидів на веслах, а Соня давно доїла морозиво, облизала пальці й сиділа на кормі, далі переповідаючи про своє життя-буття. І від цієї розповіді зростало у Віктора нове почуття провини: тепер він переживав за Соню і сердився на Ніну. І не через те, що в його квартирі з’явився раптом якийсь одеський дядько Микола. Сердився тому, що навіть маленька Соня знала, навіщо й чому з’явилася колись Ніна, а сама Ніна про це, очевидячки, вже забула. Але що вдієш? Повернутися до себе додому, вигнати Ніну з дядьком Миколою і жити вдвох із Сонею? Принаймні зараз це неможливо. Тим часом для Соні ліпший такий догляд, ніж вона житиме у квартирі самотою. Та і як це можна взяти й вигнати Ніну з її залицяльником? Ні, думав Віктор, воно ніби й можна їх вигнати, бо це ж його квартира. Але…

– А ти все-таки насвари її! – втрутилась у його роздуми Соня. – Ти її в куток постав, а цього дядька Миколу вижени! Вона його не вижене! Вона його боїться…

– Чого пак боїться? Адже валізу за двері виставляла?

– Еге, – кивнула Соня. – А потім він на неї загарчав, і вона валізу назад у кімнату занесла!

– А він що, теж на неї гримає?

– І гримає, і по гузну її шелепав! Сильно. Вона навіть плакала!

Віктор кинув веслувати, опустив весла на воду й придивився Соні в очі.

– А тебе вони кривдять?

– Ні… Вони мені не заважають… Тільки, якщо вночі лаються, я прокидаюся… І їсти часом не залишають…

– Ну я з ними побалакаю! – поважно пообіцяв Віктор, і в голосі його забриніли нотки справжньої погрози.

Соня вдоволено посміхнулася. Вона відчула, що дядько Вітя свою обіцянку виконає.