Читать книгу: «П'ятнадцятирічний капітан», страница 2

Розділ третій. Кораблетроща

Крик Діка Сенда збурив всю команду. Вільні від вахти матроси кинулися до палуби. Капітан Халл, покинувши свою каюту, направився на ніс човна.

Місіс Уелдон, Нен і навіть зазвичай байдужий до всього кузен Бенедикт, спершись на поручні штирботра, намагалися розгледіти затонулий корабель, про який сповістив Дік.

Лише Негоро не покинув комірчини, що слугувала йому камбузом. З усієї команди схоже його єдиного не зацікавила ця несподівана зустріч.

Всі уважно слідкували за предметом, поміченим Діком Сендом, що погойдувався на хвилях в трьох милях від «Пілігриму».

– Що б це могло бути? – запитав один із матросів.

– Здається, покинутий пліт. – відповів інший.

– Можливо, там якісь нещасні потребують допомоги? – сказала місіс Уелдон.

– Зараз побачимо. – відповів капітан Халл. – Проте, це – не пліт. Більше схоже на перекинутий на бік корабель…

– Ні!… Як на мене це велика морська тварина! – заявив кузен Бенедикт.

– Я так не думаю, – сказав Дік Сенд.

– Діку, як гадаєш, що це? – запитала місіс Уелдон.

– Я погоджуюсь з капітаном Халлом щодо перекинутого корабля, місіс Уелдон. Здається, я навіть бачу як відблискує на сонці його мідне покриття.

– Так…дійсно. Тепер і я бачу, – відповів капітан. І, обернувшись до кермового, він скомандував: – Спускайся під вітер, Болтон. Тримай курс на це судно!

– Є, капітане! – відповів кермовий.

– Я наполягаю на своєму, – заявив кузен Бенедикт. – Перед нами, безумовно, морська тварина!

– В такому випадку це мідний кит, – сказав капітан Халл. – Подивіться як він виблискує на сонці!

– Якщо це і кит, кузене Бенедикт, то він – мертвий, – зауважила місіс Уелдон. – Чітко видно, що він нерухомий.

– Що з того, кузино Уелдон? – наполягав вчений. – Це не вперше, коли корабель зустрічає сплячого на воді кита!

– Воно дійсно так, – сказав капітан Халл, – і тим не менш перед нами не сплячий кит, а судно.

– Подивимося, – відповів упертюх, який з радістю проміняв би ссавців всіх арктичних та антарктичних морів на одну єдину комаху рідкісного виду.

– Відводь, Болте, відводь! – крикнув капітан Халл. – Не слід підходити до уламків ближче ніж на кабельтов¹¹. Ми вже нічим не зашкодимо бідоласі, проте я не хочу, щоб він подряпав бік «Пілігриму». Переводь в бейдвінд!¹²

Легким помахом керма «Пілігрим» повернув трохи ліворуч.

Шхуна все ще знаходилася на відстані милі від перевернутого судна. Матроси з великим зацікавленням вдивлялися в нього. Можливо, його трюми наповнено цінним вантажем, який пощастить забрати на борт «Пілігрима»? Відомо, що рятівникам вантажу затонулого корабля належить третина від його вартості. Якщо вміст трюмів не пошкоджено водою, екіпаж «Пілігрима» міг «зірвати куш» і за один день компенсувати невдачі всього сезону.

За чверть години потому «Пілігрим» вже був за півмилі від предмета, що погойдувався на хвилях. Не залишилося жодних сумнівів: це дійсно корпус перекинутого корабля. Палуба стирчала з води. Щогли знесено. Від снасті звисали залишки тросу та розірвані такелажні ланцюги. В скулі правого борту виднілася величезна дірка. Шпангоути та обшивка загнуті всередину.

– Цей корабель зіштовхнувся з якимось іншим судном! – скрикнув Дік Сенд.

– Жодного сумніву, – відповів капітан Халл. – Дивовижно, що він не затонув одразу.

– Сподіватимемося, корабель, що наскочив на це судно, підібрав з нього всю команду, – зауважила місіс Уелдон.

– Сподіватимемося, місіс Уелдон, – відповів капітан Халл. – Можливо, після зіткнення, екіпажу вдалося врятуватися на власних шлюпках, навіть якщо той корабель і покинув місце пригоди, – нажаль, і таке трапляється.

– Хіба це можливо! Це було б занадто жорстоко, капітане Халл!

– На жаль, таке трапляється, місіс Уелдон. Прикладів вистачає. Власне, я не бачу жодної шлюпки на цьому кораблі, отже, команда покинула його. Сподіватимемося, бідолах підібрало якесь зустрічне судно, адже дістатися суші шлюпками звідси майже неможливо – занадто велика відстань до найближчих островів і тим більше до Американського континенту.

– Можливо, ми так ніколи і не дізнаємося тайну цієї катастрофи. – сказала місіс Уелдон. – Як гадаєте, капітане Халл, чи залишився на кораблі хто-небудь із команди?

– Навряд чи, місіс Уелдон. Нас би вже давно помітили і подали б який-небудь сигнал. Втім, зараз перевіримо… Переведи круто до вітру, Болтон! Бейдевінд! – крикнув капітан, вказуючи рукою напрямок.

«Пілігрим» знаходився в трьох кабельтових від уламків корабля. Без сумніву, команда покинула його.

Раптом, Дік Сенд жестом наказав всім замовкнути.

– Слухайте! Слухайте! – сказав він.

Всі насторожилися.

– Здається, це пес… – сказав Дік.

Дійсно, з уламків доносився гавкіт. Без сумніву там був живий собака. Можливо, він не міг вибратися назовні через герметично закриті люки. В будь-якому випадку, його не було видно.

– Навіть якщо там лише пес, врятуймо його, капітане! – вигукнула місіс Уелдон.

– Так, так! – закричав малюк Джек. – Врятуймо його! Я сам годуватиму його! Він нас полюбить… Мамо, я збігаю за шматочком цукру!

– Не йди, синку, – посміхаючись відповіла місіс Уелдон. – Нещасна тварина, либонь, помирає з голоду і, очевидно, надала б перевагу наваристій юшці, а не твоєму цукру.

– Так віддай йому мій суп, – сказав хлопчик. – Я можу обійтися й без супу!

Гавкотіння ставало чутніше з кожною хвилиною. Відстань між кораблями тепер становила лише триста футів. Раптом над бортом вигулькнула голова великого собаки. Спершись лапами на фальшборт, він несамовито лементував.

– Хоуік! – покликав капітан боцмана. – Лягайте в дрейф та спустіть шлюпку на воду.

– Тримайся, песику, тримайся! – кричав Джек; неначе у відповідь, собака продовжував гавкати.

Вітрила «Пілігриму» було швидко переведено в положення, при якому корабель застигнув нерухомий в півкабельтові від кораблетрощі.

Шлюпка вже погойдувалася на хвилях. Капітан Халл, Дік Сенд та два матроси заплигнули до неї.

Пес чіплявся за фальшборт, зривався з нього, падав на палубу, лаючи без перестанку; але, здавалося, він гавкав не на шлюпку, що наближалася до нього. Можливо, він кликав пасажирів або матросів, яких було ув’язнено на цьому судні?

«Невже там залишився хтось живий?» – питала себе місіс Уелдон.

Залишилося не більше кількох помахів веслами і шлюпка наблизиться до борту, що стримів з води.

Собака знов залаяв, але тепер він вже не кликав на допомогу. В його голосі відчувалася лють. Ця зміна дуже здивувала всіх.

– Що з собакою? – запитав капітан Халл, коли шлюпка обгинала корму, щоб пристати з затопленого боку корабля.

Ні капітан Халл, ні ті, хто лишився на борту «Пілігрима» не помітили, що поведінка собаки змінилися як раз в хвилину, коли Негоро, покинувши камбуз, вийшов на бак.

Невже пес впізнав корабельного кока? Мало схоже на правду.

Як би там не було, кинувши оком на несамовитого собаку і анітрохи не здивувавшись, Негоро, насупивши брови, обернувся і попрямував до себе.

Тим часом шлюпка обігнула корму судна, на якій виднівся напис: «Вальдек».

Жодної згадки про порт, якому належить вітрильник. Проте за формою корпусу та деякими особливостями конструкції, які моряки впізнають з першого погляду, капітан Халл зрозумів, що корабель – американський. Здогадку підтверджувала назва човна. Корпус – все що вціліло від бригантини водотоннажністю п’ятсот тон.

Величезна діра на носі «Вальдека» свідчила про місце фатального зіткнення. Завдяки тому, що човен дав крен, пролам піднявся на п’ять-шість футів над водою – ось чому «Вальдек» не затонув.

На палубі – жодної живої душі.

Собака, полишивши борт, дістався палубою до відчиненого центрального люка і продовжував гавкати, то опускаючи голову в люк, то обертаючись до прибулих моряків.

– Схоже, цей пес не єдина жива істота на кораблі, – зауважив Дік Сенд.

– Я теж такої думки, – відповів капітан Халл.

Шлюпка пливла тепер вздовж борта, зануреного у воду. Найперша ж сильна хвиля неодмінно відправила б «Вальдек» на дно. На палубі бригантини начисто зметено все. Стирчали лише основи грот-щогли та фок-щогли, не вище двох футів над палубою. Очевидно, щогли зламалися під час зіткнення і впали за борт, потягнувши за собою вітрила та снасті. Проте у воді навколо човна не було видно жодних уламків, що означало єдине: катастрофа на «Вальдеку» відбулася декілька днів назад.

– Якщо люди вціліли після кораблетрощі, – сказав капітан Халл, – то, найімовірніше, вони загинули від спраги та голоду, адже камбуз заповнено водою. Напевно, на борту залишилися самі трупи.

– Ні! – вигукнув Дік Сенд. – Ні! Пес не став би так гавкати. Тут є живі.

І він покликав собаку. Розумний пес одразу зісковзнув в море і, заледве перебираючи лапами від слабкості, поплив до шлюпки. Коли собаку затягнули до неї, він жадібно накинувся, але не на сухар, що йому протяягнув Дік Сенд, а до цеберка з прісною водою.

– Бідолашний пес помирає від спраги! – викликнув Дік Сенд.

В пошуках місця для найлегшого причалювання, шлюпка відійшла від палуби напівзатонулого корабля на декілька футів. Пес, очевидно, вирішив, що його рятівники не хочуть піднятися на палубу, оскільки він схопиів Діка Сенда за край куртки і знову голосно і жалісно заскавчав.

Рухи собаки і його скавуління були зрозумілими краще за будь-які слова.

Шлюпка наблизилася до крамболу¹³ лівого борту. Матроси надійно закріпили її і капітан Халл з Діком Сендом плигнули на палубу одночасно із собакою. Не без труднощів, повзком дісталися вони центрального люку, що виднівся між уламками щогли, і спустилися в трюм.

В напівзатопленому трюмі не було ніяких товарів. Вітрильник йшов виключно під балластом; тепер пісок пересипався на лівий борт і своєю вагою втримував човен на боку. Надії на цінний вантаж не справдилися. Тут не було чого рятувати.

– Тут нікого немає, – сказав капітан Халл.

– Нікого, – підтвердив Дік Сенд, заглядаючи в передню частину трюма.

Але пес на палубі заходився гавкотінням, наполегливо намагаючись привернути увагу людей.

– Повертаймося, – сказав капітан Халл.

Вони піднялися на палубу.

Собака підбіг до них і почав тягнути до юта¹⁴.

Вони пішли за ним.

Там, на підлозі кубрика¹⁵, лежало п’ять чоловік – ймовірно, трупи. При яскравому світлі, що проникав через ґрати, капітан Халл побачив, що це були негри.

Дік Сенд переходив від одного до іншого. Йому здалося, що безталанні ще дихають.

– На борт «Пілігрима»! Всіх на борт! – наказав капітан Халл.

Було покликано усіх матросів, що залишилися в шлюпці. Вони допомогли винести потерпілих від кораблетрощі з кубрика.

Це не було легко, проте через декілька хвилин всіх п’ятьох спустили до шлюпки. Ніхто з них не приходив до тями. Можливо, кілька краплин бальзаму и ковток води зможуть повернути їх до життя.

«Пілігрим» стояв в дрейфі всього за пів-кабельтова і шлюпка швидко підпливла до нього.

За допомогою каната, спущеного з грот-щогли, потерпілих один за одним підняли на палубу «Пілігрима». Не забули й собаку.

– Ох, бідолашні! – скрикнула місіс Уелдон, побачивши п’ять розпростягнутих непорушних тіл.

– Вони живі, місіс Уелдон! – сказав Дік Сенд. – Вони ще живі! Ми врятуємо їх!

– Що з ними трапилося? – запитав кузен Бенедикт.

– Зачекаємо, поки вони прийдуть до тями, і тоді вони самі розкажуть свою історію, – відповів капітан Халл. – Але перш за все необхідно дати їм води, в яку додаймо краплину рому. – І, повернувшись до камбузу, він голосно крикнув: – Негоро!

Почувши це ім’я, пес весь витягнувся, неначе виконуючи стійку, глухо загарчала, а її шерсть стала дибки.

Кок не з’являвся і не відповідав.

– Негоро! – ще голосніше крикнув капітан Халл.

Негоро вийшов з камбуза.

Заледве він зробив крок, пес плигнув, намагаючись вчепитися йому в горло.

Португалець відбив напад кочергою, яку прихопив, виходячи з камбуза. Два матроси схопили собаку.

– Ви знаєте цього собаку? – запитав кока капітан Халл.

– Я?!? – здивовано вигукнув Негоро. – В житті не бачив!

– Як дивно! – прошепотів Дік Сенд.

Розділ четвертий. Врятовані з «Вальдека»

Работоргівля все ще широко розповсюджена на території Екваторіальної Африки. Попри те, що узбережжя континенту патрулюють англійські та французькі військові кораблі, работорговці продовжують вивозити із Анголи та Мозамбіку чорношкірих невільників. «Чорний товар» ще доволі популярний в багатьох країнах, на жаль, навіть в країнах цивілізованого світу.

Капітан Халл знав про це.

Хоча й та частина океану, де зараз знаходився «Пілігрим», пролягала осторонь від маршрутів, якими зазвичай користуються кораблі поневолювачів, капітан Халл вирішив, що, вочевидь, негри належали до партії рабів, яку «Вальдек» віз на продаж в одну із колоній Тихого океану.

«Пілігрим» з великою увагою поставився до врятованих негрів. Місіс Уелдон за допомогою Нен та Діка Сенда напувала їх із ложки свіжою водою, якої, вочевидь, вони не бачили декілька днів.

Врешті-решт вода та трохи юшки повернули бідолах до життя. Один із них, на вигляд старий шістдесяти років, незабаром вже був спроможним відповідати на питання. Він володів англійською.

– Що сталося з «Вальдеком»? – найперше запитав капітан Халл. – Він зіткнувся з іншим кораблем?

– Приблизно десять днів назад, вночі, коли всі спали, на нас наскочив якийсь корабель, – відповів старий негр.

– Що сталося з командою «Вальдека»?

– Я не знаю. Коли ми піднялися на палубу, там вже нікого не було, сер.

– Як Ви гадаєте, екіпаж «Вальдека» встиг перебратися на борт того судна, з яким ви зіштовхнулися?

– Маю надію, що так все і сталося, сер.

– Цей корабель, після зіткнення, не зупинився, аби підібрати постраждалих?

– Ні.

– Можливо, він затонув?

– О, ні! – заперечив старий негр. – Ми бачили, як він зникав у пітьмі.

Те саме підтвердили і інші врятовані з «Вальдека». Наскільки це здавалося неймовірним, проте нерідко трапляється, що капітан корабля, з провини якого відбулося зіткнення, поспішає щезнути з місця катастрофи, нехтуючи бідолахами, приреченими через нього на смерть, і яким він навіть не намагається надати допомогу!

На осуд заслуговує навіть візник, який, наїхавши на перехожого, намагається зникнути, полишаючи жертву власної неуважності на інших. Постраждалому від нещасного випадку на вулиці швидко нададуть першу допомогу, але як бути з тими, хто покидає напризволяще потерпілих у відкритому морі? Такі особи знеславлюють рід людський!

Капітан Халл міг би згадати багато випадків такої немилосердної жорстокості. Він повторив місіс Уелдон, що, якими б жахливими не були подібні випадки, на жаль, вони трапляються і доволі часто.

Потому він продовжив:

– Звідки йшов «Вальдек»?

– Із Мельбурна.

– Отже, ви не раби?

– Ні, сер, – випроставшись, жваво відповів негр. – Ми мешканці штату Пенсельванія, громадяни вільної Америки.

– Друзі, – промовив капітан, – знайте, що на борту «Пілігрима», американського корабля, ніхто не наважиться відняти у вас вашу свободу.

Дійсно, п’ятеро негрів, врятованих «Пілігримом», були із штату Пенсильванія. Найстаршого серед них продали в невільники у віці шести років. Із Африки його доставили в Сполучені Штати, де він вже давно отримав свободу. Його молодші супутники народилися вільними і ніхто з білих не мав права називати їх своєю власністю. Вони навіть не знали тієї мови, яку використовували негри до війни¹⁶, мови, в якій не існувало відмінювання і всі дієслова вживалися в неозначеній формі. Ці негри покинули Америку вільними громадянами і вільними громадянами поверталися назад.

Вони розповіли капітану Халлу, що влаштувалися на плантацію до якогось англійця неподалік Мельбурна, Південна Австралія. Вони пропрацювали там три роки і, назбиравши грошей, та із закінченням строку дії контракту вирішили повернутися на батьківщину.

Вони заплатили за проїзд «Вальдеком» як звичайні пасажири і 5-ого січня покинули Мельбурн. Через сімнадцять діб, вночі, «Вальдек» зіткнувся з якимось великим пароплавом.

Негри спали в цей час. Вони прокинулися від сильного поштовху. Коли через декілька секунд вони вибігли на палубу, щогли вже були за бортом, а «Вальдек» лежав на боці. Він не затонув тільки тому, що в трюм потрапили порівняно небагато води.

Капітан та команда «Вальдека» щезли: напевно, деяких скинуло в море, інші вчепилися за снасті пароплава, що після зіткнення з «Вальдеком» поспіхом зник.

П’ятеро негрів залишилося на напівзатонулому човні за двісті тисяч миль від найближчого суходолу.

Найстаршого звали Томом. Супутники визнавали його своїм керівником. Том завдячував цьому не лише завдяки віку, а й своєю енергію та багатому досвіду, накопиченому за довге трудове життя. Інші негри були молодими чоловіками років двадцяти п’яти – тридцяти. Звали їх: Бат, Остін, Актіон та Геркулес.

Всі четверо були високі на зріст, з широкими плечами – на невільничих ринках Центральної Африки за них віддали би високу ціну. Попри те, що зараз вони були зморені та виснажені, в око все ж таки впадала могутня постава цих чудових представників витривалої чорної раси, а також відчувалось певне виховання, отримане ними в одній із багатьох шкіл Північної Америки.

Отже, після катастрофи Том та його товариші залишилися самі на потрощеному судні. Вони не мали змогу ні виправити шкоду, завдану «Вальдеку», ні покинути його, оскільки обидві шлюпки було розбито. Врятувати їх могла лише зустріч з якимось кораблем. Втративши керування, «Вальдек» став іграшкою в руках вітру та течії. Цим пояснюється, чому «Пілігрим» зустрів вітрильник далеко від його маршруту, набагато південніше від звичайних шляхів кораблів, що прямують із Мельбурна до Сполучених Штатів.

Протягом десяти днів, які пройшли з моменту катастрофи до появи «Пілігрима», п’ятеро негрів харчувалися продуктами, що знайшли в буфеті кают-компанії. Діжки з питною водою, що розміщувалися на палубі, розтрощило під час зіткнення, а камбуз, в якому можна було б знайти щось їстівне, повністю залило водою.

На дев’ятий день Том та його товариші, страждаючи від нестерпної спраги, втратили свідомість, тож «Пілігрим» нагодився дуже вчасно.

Том коротко розповів все це капітану Халлу. Сумніватися в правдивості оповідання старого негра не було потреби. Факти промовляли самі за себе, та й супутники Тома підтверджували його слова.

Вочевидь інше створіння, врятоване з затонулого корабля, повторило б те саме, якби мало дар мови. Маємо на увазі собаку, який так сильно розлютився, коли побачив Негоро. Цю ворожість тварини до корабельного кока неможливо було пояснити.

Дінго – саме так звали собаку – належав до породи крупних сторожових собак, які розповсюджені в Новій Голандії¹⁷. Однак, капітан «Вальдека» придбав Дінго не в Австралії. Два роки тому він знайшов напівмертвого пса на західному узбережжі Африки, поблизу гирла річки Конго. Йому сподобалася прекрасна тварина і він взяв його до себе на корабель, проте Дінго не прив’язався до нового господаря. Складалося враження, що він тужить за колишнім господарем, з яким його сильцем розлучили і якого неможливо було відшукати в цій безлюдній місцині.

Дві літери, «С» та «В», на нашийнику – все, що пов’язувало собаку з її минулим і які залишалися таємницею для нового хазяїна.

Дінго був великим, сильним собакою, значно більшим від піренейських собак і міг вважатися чудовим взірцем новоголандської породи. Коли він спирався на задні лапи та закидав голову, ставав зростом з людину. Мускулястий, сильний, жвавий, він був одним із тих собак, які, не вагаючись, нападають на ягуара або пантеру та не лякаються сутички з ведмедем. Дінго мав темно-руду густу шерсть з білими плямами на писку, довгий хвіст, пишний та гнучкий наче в лева. Розлютившись, такий пес міг виявитися небезпечним ворогом. Зрозуміло, чому зустріч з ним не викликала у Негоро ентузіазму.

Дінго не вирізнявся товарискістю, але й злим його не можна було назвати. Швидше він здавався сумним. Старому Томові ще на «Вальдеку» здалося, що Дінго недолюблює негрів. Він не намагався завдати їм шкоди, але постійно тримався від них на відстані. Можливо, під час його поневірянь африканським узбережжям туземці погано поводилися з ним? В будь-якому випадку, він не наближався до Тома та його друзів попри те, що це були хороші та добрі люди. За той десяток днів, який вони провели разом на палубі розбитого човна, Дінго як і раніше тримався осторонь товаришів у недолі. Чим він харчувався тими днями невідомо, але, так само як і люди, він дуже страждав від спраги.

Ось кого підібрали з кораблетрощі. За першої нагоди судно мусило піти на дно і, беззаперечно, потягнуло б за собою в океанську безодню виключно померлих. Однак, несподівана зустріч з «Пілігримом», якого затримали в дорозі штиль та протилежний вітер, дала можливість капітану Халлу зробити добру справу.

Залишалося тільки довести цю справу до кінця, повернувши на батьківщину усіх врятованих з «Вальдека» негрів, які на додачу втратили усі свої заощадження, зароблених впродовж трьох років. Саме це і планувалося зробити. «Пілігрим», розвантажившись в «Вальпараїсо», мусив пройти вздовж американського узбережжя до Каліфорнії. Місіс Уелдон великодушно пообіцяла Тому та його товаришам, що там вони знайдуть притулок у її чоловіка, містера Джемса Уелдона, і він забезпечить їх всім необхідним для повернення в Пенсильванію. Бідолашні тепер могли впевнено дивитися у майбутнє і їм не залишалося нічого, окрім як дякувати місіс Уелдон та капітану Халлу. Дійсно, вони почувалися винними перед ними і попри те, що були всього бідними неграми, сподівалися колись віддячити їм по-справжньому.