Читать книгу: «Митькозавр із Юрківки (збірник)», страница 2

Розділ II

Віка спробував приязно всміхнутися, скласти докупи якісь доречні слова, аби справити найліпше враження, але:

– Е-е-е… Мне-е-е… – скоріш за все відповідь його прозвучала саме так.

– Що-що? – перепитав вартовий і багатозначно, здалося хлопчині, глянув на товариша.

Той дивився на Віку з прихованою недовірою.

– То хто ж ти такий? – вже трохи інакше повторив чоловік і підійшов упритул.

– Я… Віка. Вчуся в школі… – зацьковано почав пояснювати бідолаха. – Іду додому.

– Додому? – встряв у розмову другий охоронець. – То ти тут живеш? У нашому місті?

– Тут, тут, – закивав енергійно хлоп’як. – На Бочарній, поруч із молочним магазином. Знаєте – отако від скверика праворуч?

– Х-хе, – єхидкувато вищирив зуби перший чолов’яга. – Бочарну ми знаємо, хто ж її не знає. А от скверик… Молочний цей… магазин… І звідки путь держиш?

– Із школи я. Побачив об’яву – спустився до будки, у яму впав, побіг сюди… А тут ви, – пояснював Віка і розумів: говорить він досить плутано. Принаймні для цих двох.

– Ми, голубчику, ми. А ти ж думав – ворота навстіж, а варта спить, га? – охоронець несподівано боляче вхопив Віку за руку. – То ти, мабуть, вивідувач? – закричав страшно. – Тебе хто послав? Юхимко Лихий? Ти що хотів вивідати?

– Та нічого. Пустіть, дядю! – заскиглив той. – Який я виві… шпигун? Я Віка…

– Знаємо, голубчику, знаємо, – промовляв між тим вартовий, вправно зв’язуючи Вічині руки невідь звідки взятим мотузом. – Ще й ім’я якесь поганське взяв собі. Не міг нічого кращого вибрати.

Віка намірився слушно зауважити, що імені собі не вибирають і тут він ні при чому, але його вже було зв’язано, і другий вартовий гукнув комусь через плече:

– Гей, хто там на коні! Давай сюди!

Мов із-під землі вродився перед їхньою трійцею верхівець – теж у бойовому спорядженні, на баскому коні; той, хто зв’язував Віку, вхопив хлопчину однією рукою за комір, а другою за штани ззаду і просто закинув на рисака животом донизу. Тоді одступив на крок, мовби милуючися своєю роботою, і наказав голосно:

– До князя його прямісінько! Мовляв, вивідувач, прикидався тутешнім, а де живе – й сам пуття не знає, плутається. Якби гість, то так і сказав би, що ж тут приховувати? Та й вдягнений якось…

– Но! – Верхівець зірвав коня в галоп, і все замерехтіло перед Вікою – дорога, земляний вал, тини, халупи, якісь люди у дивному вбранні. Мовби опинився він у поганенькому кінотеатрі, де показують давній німий фільм на історичну тему. Та ще й плівка стара, і апарат завалящий, і все скаче, миготить у очах, і незрозуміло – який фільм, про що в ньому йдеться, а лише неясні й змазані окремі кадри вихоплюєш із тієї круговерті.

Та мало-помалу картина вияснилась.

Хлоп’як приноровився не тюкатися носом у бік рисакові, з цікавістю задирав голову і вбирав те нове, що відкривалося йому. Віка ще подумав: тож він їде рідним своїм містечком, з його крамницями, гастрономами, автоматами з напоями, перукарнями, аптеками… Проте всього цього не було й сліду. Куди там!

Кінь поминув землянки з двосхилими дахами на заледве огороджених дворищах, далі потяглися зруби показніші й просторіші. Коли ж під копитами застукотіла дерев’яна мостова, трапив на очі хлопцеві міцний частокіл – піднімався високо над землею, й не видко було, що ховається за ним. Цей частокіл змінив другий, третій, і Віка збагнув: тут, ближче до центру, живе вже не той народ – багатший, вельможніший.

Та от вони виїхали на просторий майдан, взяли праворуч і спинилися біля воріт, прикрашених не багатою, але вмілою різьбою.

– Відчиніть! – гукнув верхівець і стукнув кілька разів у ворота держаком нагайки. – Гонець од прибрамної варти.

Негайно ліва половина воріт прочинилася, кінь вбіг у широкий двір і завмер коло ґанку, кладеного з колод, просторого, гарного – з галереями, різними колонами й вікнами, – терема. Широкі сходи вели до розписних дверей. Далі, за теремом, розкинулися теж дерев’яні прибудови, комори, стайні. Сокотіли, блукаючи по двору, кури, туркотіли голуби – ото й усі звуки.

Прискочив звідкись хлопчина років десяти-одинадцяти у полотняній сірій сорочці, зиркнув з цікавістю на Віку й ухопив коня за вуздечку.

– Ходімо! – гонець поклав важку руку бранцеві на плече й злегка підштовхнув.

Піднялися східцями, поминули передпокої й зайшли до зали. Трійко чоловіків дивилися очікувально на прибульців.

Перший – худорлявий і сивуватий, невисокий на зріст, у багато розшитій одежі, сидів у кріслі. Другий – червонолиций череватий здоровань – стояв поруч. Чимось він нагадав Віці приймальника посуду. Третій же, у якомусь непримітному довгому аж до п’ят балахоні, сидів оддалік за невеличким столиком. Рудувата довга й рідка борода його (Віка помітив, що всі чоловіки тут носили бороди) спочивала на розкритій книзі. Поруч, на столику, стояла чорнильниця.

– Чолом тобі, княже, – поштиво проказав Вічин провожатий. – Ось затримали. Хотів проскочити до міста. Гадаємо, що вивідувач.

– Вивідувач? – чогось радісно перепитав худорлявий і підхопився з крісла. – Нишпорка! І в кого ж ти на службі?

– Я не вивідувач, дядю, одпустіть мене, – заканючив хлоп’яга. – Я ще маленький. Я просто йшов собі, а оці от схопили, зв’язали…

– Думаю, в Юхимка Лихого на службі, – мовив гонець. – Брехав, що додому йде, плутатися почав. Якісь ск… сверики вигадав, ці… магазини…

– Які магазини? – поспитав князь, але тут-таки додав: – Та, зрештою, це не так цікаво. А от куди ти йшов? – і докинув: – Розв’язати його!

Віка знову хотів пояснити все спочатку, та вчасно схаменувся. Він згадав слова продавця чудес про відтранспортування допитливого громадянина семи років у епоху мушкетерів і здогадався, що й сам якимось дивом, якимось чудом, хоч чудес на світі і не буває, опинився в епосі ще більш віддаленій від XX століття. У Київській Русі.

Власне, здогадався він раніше – коли хвацький рисак витрушував своїм хребтом із нього душу. А оце зараз тільки збагнув усю складність свого становища. Опинитись одному, без друзів, без знайомих, без батьків казна-де – ні, це не найкраще, що міг подарувати йому дарувальник чудес. Та ще й підозрюють у шпигунстві.

І коли ці думки промайнули у Вічиній голові, на вухо йому зашепотів хитренький і нечутний іншим голос: «Вікунчику! А згадай-но, про що ти мріяв лише годину тому? Про які такі часи, коли тобі хотілось би жити? Про які такі подвиги, що ти, озброєний колосальними знаннями людини XX століття, міг би звершити? Яким таким досягненням науки й техніки ти, нічим не видатний школяр, міг би навчити своїх далеких пращурів? Ану-ну! Ану, пригадай! Це ж щаслива нагода! Чи ж годиться змарнувати її?»

«Не годиться», – подумав Віка, і враз обличчя його проясніло.

– О, вже щось вигадав! По очах бачу! – гарикнув череватий здоровань і підступив до хлопця. – То щось собі думав, а це обличчя так і скривилося од капосної мислі. У-у, диявольське насіння. Мале, а й собі туди ж. Звідки йдеш, кажи!

«От кабан гладкий, – подумав чемненько Віка. – Хіба поясниш їм, звідки я тут, коли й сам не можеш до пуття всього втямити». А вголос відповів:

– Іду я з тих країв, де люблять слово ласкаве і звикли людей стрічати за розумом.

До ладу в нього вийшло. Віка аж сам собою замилувався.

І на присутніх слова ці, видно, теж уплинули.

– Ну, розум усюди в пошані, – мовив обережно князь.

Але тут знов усе зіпсував здоровило.

– Тільки не видно, щоб у тебе його було багато, – сказав він і засміявся. Негарно так засміявся. Некультурно.

– Це як подивитися, – спокійно відрізав хлопчина. – Якщо, наприклад, порівняти вас із князем, то порівняння це теж буде не на вашу користь.

– Що це він говорить! – обурився здоровань. – Та хто йому право дав отак із боярином!..

– Стривай-стривай, Онисиме, – заговорив князь. – Ти теж… Напав одразу на отрока. Ну-ну, – підбадьорююче глянув на Віку.

– От я й кажу, дядю княже, – повів той далі. – Ви, бачу, людина мудра і маєте мене зрозуміти. Знаю я надзвичайно багато і готовий усіма своїми скромними (ех, не те), своїми нескромними (знов не те)… усіма своїми знаннями із вами поділитись. А те, що я вивідувач, то це чиста вигадка. Не знаю я ніякого Юхимка Лихого, і наміри в мене найкращі і щиросерді. От, наприклад, – не дав він нікому оговтатись, – чи знаєте ви, що таке електрика? А між тим усе дуже просто. Он у вас, бачу, свічки стоять, а то висить під стелею лампочка і світить хоч цілу ніч. Без вогню. Та як яскраво! А сама маленька – як мій кулак. І прозора, бо зроблена із скла. А скло… Ага, ви знаєте… От і прекрасно. Дешево, вигідно, зручно!

– Бреше він, князю, – сердито сказав Онисим. – Де ж це бачено, щоб без вогню світилося?

– Гм, – поглянув на стелю князь. – Ну-ну?

– Чи от радіо! – згукнув натхненно Віка. – Невелика така скринька. Повертаєш ручку – а там тобі музика всяка, люди говорять… Сиди собі – слухай.

– Яка скринька? – перепитав Онисим.

– Отака, – показав руками Віка. – Невеличка. А бувають ще менші.

– І як же ті люди туди влазять?

– У тому-то й штука, що нікого там немає, а насправді то грають чи балакають далеко-далеко і передають по дротах. А то й взагалі без нічого. Радіохвилями.

– Щось ти дуже мудро говориш, – похитав головою князь. – Ніяк не доберу.

– Та бреше все! – скрикнув Онисим. – Вивідувач, княже! Зуби вам замовляє.

– А от і ні, – відповів Віка. – Просто знаю я значно більше за вас, от вам і здається, що то неправда. Але це ще не все. Чи відомо вам що-небудь про автомобіль? Я так і думав. Це такий ніби віз, тільки зверху вкритий і з мотором. Сідаєш у нього – і їдеш куди хочеш. Без коней. Та ще й як їдеш! Ніякий кінь не наздожене.

– Це з гори, мабуть? – поспитав несміло князь.

– І під гору. Куди хочеш, туди й їдеш.

– А може, він усе-таки бреше? – не так упевнено, але все ж долив ополоник дьогтю у діжку Вічиного тріумфу боярин.

– Хто бреше? Я? – обурився Віка. – Ви що, дядю?

– Облиш, облиш, Онисиме, – докинув і князь. – Відчуваю – правду мовить отрок. Хіба можна таке вигадати? Словечка оці… їх не вигадаєш, це знати треба. Правда?.. Тебе як звуть?

– Віка.

– Правда, Віко?

– Ха! Ще б пак! – погодився хлопець. – А от іще – телефон! Знімаєш трубку, і чути, що говорять на тому кінці міста.

– На тому кінці… – так і сів князь на вчасно підставлене Онисимом крісло.

– Навіть до Києва можна подзвонити, до Львова, – розпалювався Віка.

– Це ж який дзвін треба! – сплеснув руками князь.

– Та не дзвін, – одмахнувся Віка. – А телефон. Та хіба це все! – розохотився ще дужче. – От, скажімо, телевізор! Чули? Я так і думав. А парове опалення – без дров у хаті тепло? А ліфт? Холодильник? Кавомолка? Кіно! А консерви знаєте? А я знаю. А поїзд? Ту-у… Чик-чик-чик… А трактор? Екскаватор! Інкубатор! Хух! – Віка аж засапався. – Касетник знаю, жувачку, кіндер-сюрприз та інші многії премудрості, – закінчив несподівано для самого себе.

– Ех ма! – вхопився за голову князь. – Мені таке й не снилося. Багато незрозумілого в твоїх словах, але вірю тобі. Невже все це знаєш? – дивився з повагою на хлопця.

– Аякже! Самі ж бачите.

І навіть Онисим не знайшов, що сказати. Стояв тільки й кліпав очима.

– Всі чули? – запитав князь у когось за Вічиною спиною, і хлопчина озирнувся.

Він так захопився власною розповіддю, що й незчувсь, як до зали набилося повно люду. Бояри з посохами у високих хутряних шапках, воїни з мечами, мабуть, князева охорона, місцева знать, челядь з усього терема – стояли упереміш і мовчки дивилися на Віку. Цікавість і захват читались у їхніх очах.

– Княжич тут? – запитав князь.

– Тут, – пробився наперед хлопець трохи старший од Віки, із чималою книгою під пахвою.

– Добре, – кивнув князь. – Учись, чадо. Бач, що наука дає. А ти грамоти ніяк не подужаєш. Учитель на тебе скаржиться. Подивися, з кого слід приклад брати. З отрока премудрого.

Віка мимохіть розплився у посмішці. Таких приємних слів йому ще ніколи не говорили.

– Де ж ти взявся такий? – захоплено звернувся князь до Віки. – Скільки ти книжок перечитав?

– Ого! – відказав гордо Віка. – Хіба ж я їх лічив! Я он лише за це літо прочитав книжок із п’ять і одну брошуру: «Що слід знати про сказ».

На князя це останнє повідомлення справило чогось найбільше враження.

– Рідний ти мій! – у щасливій нестямі підбіг він до Віки. – Віко! Вікусику! Учись! Учись, гультяю! – дав він запотиличника синові. – Будеш, аки отрок, прерозумним.

Княжич сердито зиркнув на Віку і протягнув:

– Я ж стараюсь, батечку.

– Стараюсь! А пергамент з лічби хто третього дня спаскудив? Хто ляпку на книгу поставив? Хто завдання з грецької на тому тижні не виконав? Це тобі не старі часи, коли без науки обходились! Вікусику! – знов повернувся до гостя. – А ти надовго до нас? Лишайся назавжди. Будеш пестуном княжичевим, вихователем, значить. Га? Вчитимеш його розуму, премудрості своїй. Житимеш у моєму теремі, хороми тобі відведу. А не хочеш – окремий терем для тебе збудую, челяді дам. Що забажаєш – усе твоє буде.

– Та ні, князю, дякую, – одказав хлопець. – Мені додому треба, на понеділок уроки… Знаєте, – вчасно схаменувся, – я в себе теж учу людей всяких. Шкода їх – аж плакати хочеться. Приходять, повчи нас, кажуть, Віко, а то зовсім пропадемо. Б’єшся з ними, б’єшся, а толку ніякого. Один скульптури ліпить, другий оповідання пише – весь клас такий. Я їм говорю: «Вам би тільки волів поганяти, а не в науку лізти», – та де там! Ходять, просять… От і доводиться. Бо де ж вони ще такого, як я, візьмуть?

З усіх слів князь зрозумів лише, що у Віки безліч дурних учнів, і знову взявся за своє:

– Ну от бачиш, багато бевзів усяких. А тут один лише синочок. Єдиненький у мене. Миню, Миню, – покликав. – Ходи-но сюди. А ви йдіть собі, – звернувся до натовпу. – Хто може лишитися, той сам знає.

– Що, тату? – підійшов княжич.

– Ось, хочеш розуму набиратись у вчителя премудрого?

– Хочу, – зітхнув княжич, і в очах його Віка прочитав дуже нехороше до себе ставлення.

– Хоче, хоче, – заговорив князь до Віки. – І тобі ж краще. Замість багатьох учитимеш одного. А він же в мене не дурний хлопець. Де там! Аби ж то воно було так – я його й не чіпав би. Грамоту осягнув. От диви. Це що таке? – запитав у Мині і, не чекаючи відповіді, витягнув у нього з-під пахви здоровенну книгу й розкрив навмання. – Читай, щоб учитель чув.

Віка спогорда поглянув через княжичеве плече на списану сторінку (що-що, а читати він таки вміє), і очі в нього полізли рогом. Знайомі букви у тій книзі стояли впереміш із якимись ніколи не баченими, химерними, і все те складало ще менш зрозумілі слова. «Це ж по-староруськи написано!» – здогадався він і хутенько закрив книгу.

– Не треба, не треба, – сказав. – Хай-но іншим разом.

– А то по-грецьки тобі втне, га? – запитав князь. – Може, – додав гордо.

– Не зараз, не зараз, – нервово смикнувся Віка. – Іншим разом.

– А може, з історії щось розповість? Про Олега чи Володимира. Хай про походи Святослава розкаже. Усе знає, мов по-писаному. А то ще…

– Потім! Потім! – не дуже ввічливо урвав його мову Віка.

– «Слово о полку Ігоревім» напам’ять прочитає, «Повість временних літ», – не здавався князь. – А ти його перевір. Та виправ, коли що не так. Ти ж бо в нас наймудріший. Ану, Миню! – підохотив сина.

Той же, щоб не накликати батькового гніву, швиденько й завчено почав:

– «Словенам, живущим крещеним і князем їх, Ростислав, і Святополк, і Коцель послаша ко царю Міхаілу, глаголюще: Земля наша крещена, і нєсть у нас учителя іже би наказав і поучав нас…»

– Воістину! Воістину так! – не став слухати далі князь. – Нєсть у нас учителя, не було тобто, а тепер буде, – і поклав руку на Вічине плече. – Ану, що там далі? – знов звернувся до Минька.

– Що далі, те нехай там і буде, – не роздумуючи довго, втрутився Віка. Він ледь уторопав, про що то йшлося в облюбованому Миньком уривкові; про виправляння ж не могло бути й мови. – Вистачить! Бачу – знає дещо отрок, але вчити його…

– А ти постривай. Не поспішай із відповіддю, – квапливо заговорив князь. – Ти не думай, що тільки вуєм його будеш. Ні… Ось, – вибіг він із світлиці у бічні двері і враз повернувся, тримаючи в руці якийсь ніби сплетений із грубих золотих сталок обруч, – гривну тобі жалую. – І з урочистим виглядом почепив Віці на шию важкеньку оздобу.

– Ах! Князь гривною пожалував! – прокотилось у гурті бояр і поважних людей князівства. Задні ж стали витягувати шиї, проштовхуватись наперед, аби побачити, як жалують гривною нікому не відомого пришельця.

Що таке «гривня», Віка добре знав, а от «гривна»… видно річ дуже коштовна й почесна.

– Ану, тихіше! – гримнув князь на розбурханий небаченою подією гурт. – Призначаю… Як твого батька звуть? Призначаю Вікентія Володимировича першим своїм радником із пожалуванням йому терема на Заріччі і земель довколишніх. Приготуєш дарственну, – кинув рудобородому.

Чоловік цей, у довгім балахоні, перебував у світлиці з самого початку, відколи Віку привели, але тільки тепер хлопець збагнув – увесь час він старанно щось писав за своїм столиком.

– А це хто? – сміливо запитав Віка.

– Літописець наш, – відповів князь. – Теж людина мудра, але до тебе, видно, йому далеченько.

Обличчя в рудобородого при словах отаких скривилося, і він іще дужче зігнувся над своїми пергаментами.

Але хоч як приємно розгорталися події, Віка помітив: бояри, котрі спершу слухали все, пороззявлявши роти, тепер потай перешіптувались, переморгувались, кидали сердиті погляди на хлопця і несхвально хитали головами. А вищий від усіх Онисим щось говорив, розмахував руками і разів зо два за князевою спиною тицьнув пальцем у Віку.

І хлопця це було занепокоїло, але він перехопив приязний князів погляд і подумав: поки князь прихильний до нього, боятися нема чого.

– А тепер, – оголосив князь, – прошу всіх на учту на честь нашого дорогого гостя. – Він ніжно взяв Віку під руку й повів поперед усіх до сусідньої зали.

Про що говорилося, що готувалося за його спиною, хлопець не знав, та щось підказувало йому – попереду ще ждуть непереливки.

Ну що ж, він, посланець майбутнього, озброєний знаннями XX століття, ладен прийняти бій. Бо хіба ж не справдилось усе, про що мріялось йому у скверику на лаві? Чи ж не вчиться він аж у четвертому класі, не знає тієї безлічі речей, що про них оці мудрагелі і поняття не мають? Чи ж розказав він їм усе? А як подумати, а як пригадати! Ого-го! Ще побачимо, чиє буде зверху!

І з отакими втішними мислями, сповнений гордощів за себе і за свою розумну голову, Віка у супроводі князя й князевого почту ввійшов до стравниці.

Розділ III

Зала, куди увіпхалася громада, відрізнялась од попередньої значно більшими розмірами. Тож усі бажаючі вдосталь намилуватися Вікою, а заразом і підобідати на дурничку, вільно в ній розмістилися.

Із стін позирали на присутніх рогаті оленячі голови, шкірилися морди кабанів та іншої великої звірини – мисливські трофеї; висіли щити й мечі, списи, всілякі воєнні обладунки, що, певно, дісталися від пращурів і передавалися з покоління у покоління.

А ще привертав увагу довжелезний стіл – тягнувся через усю залу аж до дверей. Саме цей стіл, а точніше те, що було на ньому, і вбирало ласі погляди бояр та інших достойних мужів, які надивилися за свій вік і на зброю, і на дичину, а надто розвішану на стінах.

А було на столі і ще підносилося, розставлялося, дбайливо вкладалося і наливалося чимало: веприна, ведмежі шинки, качки, гуси, поросяча печеня, зайці, оленятина, в’ялена й копчена риба, осетри й коропи, солонина, гриби, квашені яблука, киселі та юшки, курячі стегенця й баранячі реберця, не кажучи вже про квас, пиво й меди.

Не одну годину смажилося, варилося, кипіло, мліло, шкварчало й шипіло все те на кухні, не один день в’ялилося, коптилося, солилось і маринувалося, та вже надходили останні хвилини усіх тих наїдків і напоїв.

Тим-то й витріщалися зголодніло на всю ту потраву князеві гості, та й Віка відчув – серед цього добірного товариства і він не пастиме задніх.

І вже готові були мужі ліпші кинутися на завчасно підготовлені позиції, та стався тут один випадок.

Поміж іншої челяді, що накривала на стіл, крутився і хлопчина, якого Віка вже бачив сьогодні, – це ж бо він одводив до стайні коня, на якому доправлено було нового княжого радника до терема за підозрою у шпигунстві.

І Віка з легким усміхом дививсь, як вправно пробирається його одноліток через юрмисько із дерев’яним підносом, повним коржів, коли це побачив, як Онисим ледь помітним рухом підставив хлопцеві ніжку. Коржі так і посипалися на долівку.

– То ти будеш князівське добро марнувати? – гарикнув боярин і замахнувся своїм здоровенним ручиськом, але Віка не змовчав.

– Ану, стійте! – гукнув він голосно і повернувся до князя. – Скажіть йому!

– Облиш Линька, Онисиме, – проказав нетвердо князь. – Нехай собі.

Невдоволено щось бормочучи, боярин одступив до гурту.

Протягом цієї коротенької розмови кругом, помітив Віка, чогось примовкло несхвально, але саме тут, очевидячки, поставлено на стіл було все, що могло ще на ньому вміститись, тож князь потягнув Віку за собою до чільного місця під стіною і звідти мовив:

– Дорогі други, шановна громадо, людіє! На честь дорогого гостя, на честь нового свого радника даю я сьогодні бенкет і скликав усіх вас сюди. Сподіваюся завдяки отроку сьому, у мудрості й знаннях якого ми пересвідчилися самі, зміцнити й прославити наше князівство, запровадити у ньому різні нововведення розумні, корисні для нас із вами і для людей наших. Прошу всіх до столу!

У цей час у передпокоях задзвеніли цимбали, запищали сопілі – в залу під веселесенький мотивчик зайшли кілька музик і всілися навскоси під стіною.

Полагіднішали обличчя, голосніше загомоніли за столом, а Онисим, перехопивши Вічин погляд, навіть підморгнув йому.

І нараз Віці стало чомусь дуже хороше… Він уже не позирав зацьковано на оцих дядьків у багатому одязі, котрі поглядали на весь світ зверхньо й велично. Дивився на них, мов на добрих знайомих, мов на рівних.

А й справді – чому він має ховати очі? Адже тепер він і сам поважна особа – радник самого князя, княжичів вихователь, власник терема на Заріччі і довколишніх земель. Це вам не абищо! І з-поміж усіх вас радником обрано саме мене, хоч я тут лише якусь годину. Значить, є в мені таке, чого немає у вас, – розум, знання, освіта. І хай Людмила Петрівна разом із батьками кажуть, що треба вчитися, виконувати завдання, ходити до школи. Хай тепер співають це комусь іншому. Він, Віка, залишається тут назавжди. Того, що знає, йому цілком вистачить. Із головою.

Віці навіть самому стало цікаво: які зміни відбудуться в князівстві за його безпосередньої допомоги. Як із кожним днем більше дивуватимуться жителі міста з його знань. А певно ж – їм таке й не снилося. Польоти в космос! Дослідження підводних глибин! А заводи, а тролейбуси! Кулькові ручки, пароплави! Усе впереміш спливало оце у хлопцевій пам’яті й виповнювало його відчуттям власної значущості.

«Ось дивіться, я, – гукав він подумки Людмилі Петрівні, мамі й татові, а заразом завучу і директорові школи, – сиджу тут поруч із князем і думати не думаю про вашу математику чи природознавство. А англійська – ха! А фізкультура – ой, не можу! А історія – я сам тепер історія, і, може, ви ще вивчатимете колись у школі Віку Мудрого… ні, був уже Ярослав Мудрий… О! Віку Прерозумного. Так, ще отримуватимете двійки за епоху Вікентія Прерозумного і тоді згадаєте, як цей Віка… Як цього Віку…»

Але тут плин Вічиних мрій урвався, бо він і сам уже не міг второпати, яким чином із тринадцятого століття знов опиниться у двадцятому, ще й вчитиметься у якійсь там середній школі…

Загуділи гуслі, наперед вийшов сивий дідок і стримано затягнув давню билину про мудрого Вольгу, про те, як ріс він і набирався розуму.

 
…Матір-сира земля захиталася,
Звірі в лісах розтікалися,
Птахи попід хмарами розліталися,
Риби по морю синьому розкидалися,
Та й пішов Вольга Всеславович
Вчитися всяких хитрих мудрощів…
 

– Ех, співає, – мовив до Віки князь. – Ну зовсім як про тебе.

 
Перейшов Вольга на семий рік,
А прожив немов двадцять літ, —
 

вів далі старий.

 
Понавчався хитрих мудрощів,
Мов усяких, язиків ріжних…
 

І гості навкруги слухали уважно той спів, хоч чули його, мабуть, уже не раз.

– Ну зовсім як про тебе, – повторив князь, коли втишилась музика. – А ти можеш, – запитав із раптовим занепокоєнням, – як Вольга, на вовка обертатись?

– Не можу, – відповів Віка. – І на сокола не можу, як він. А от літати – будь ласка.

– Літати?

– Не сам, звичайно, але є в нас такі машини спеціальні. Літаками звуться. Із крилами. Заходиш усередину – і лети собі куди забажаєш.

– Ц-ц! – прицмокнув князь. – А ти не той… Не бре?..

– О! Вже й ви мені не вірите! – образився хлопець. – Усе, про що я розказував сьогодні, чистісінька правда.

– Та вірю, вірю, – змахнув рукою князь. – Коли ж ти про все це нам розкажеш докладно? Поясниш коли, покажеш? Так хочеться зрозуміти!

– Тхе, коли! – мовив недбало Віка. – Коли хочете. Хоч зараз.

– Правда? Можеш? – зрадів князь.

– А чого ж. Запросто.

– Гей! Запаліть свічки! – гукнув князь, бо вечірні сутінки стали вже помалу загусати у стравниці, і підвівся зі свого місця. – Слухайте, слухайте всі! Зараз наш гість шановний пояснюватиме й показуватиме нам усі чудеса, ті речі нечувані, про які говорив уже сьогодні, але що їх ми по темноті своїй не вповні зрозуміли. Побачимо оце на власні очі ті чудасії мудрі, що їх знає так добре і досконало мій перший радник Вікентій Прерозумний.

Сміх і гамір стихли за столом, з неприхованою цікавістю всі повернулися до Віки, і в запалій тиші він спитав:

– Я сидячи, гаразд?

– Як хочеш. Як тобі зручно, – поквапливо відповів князь і стрельнув поглядом убік, на писця, котрий і тут знайшов собі притулок за невеличким столиком неподалік од музик. Не подобався він чимось Віці.

– Про що ж вам почати? – наморщив він лоба.

– Давай про отой віз, що сам їздить, – запропонував князь.

– Про автомобіль? Ну, слухайте. Весь фокус тут у пальному, у бензині. Заливаєш його у бак, тоді повертаєш ключ запалювання – там же й стартер заодно, тиснеш на педаль газу – і вперед! – аж крикнув трошки Віка. – Зрозуміло?

– Не зовсім, – відповів хтось із бояр. – А як же він побудований?

– Ну, чотири колеса, кабіна, руль, мотор, – перелічував Віка. – У моторі цей бензин згорає і крутить колеса. Ага, ще там карбюратор є, – згадав. – І акумулятор. І сигнал – бібікати. Зрозуміло?

– То від чого ж колеса крутяться? – поспитав дружньо князь. – Поясни нам усе-таки.

– Ну, згорає там у моторі бензин, – не зовсім упевнено проказав хлопець, – і… якось їх там крутить. Не знаю… – стенув плечима.

– Не знає, – шелеснуло за столом.

– Буває, – посміхнувся розуміюче князь. – А нам ти зміг би такий хтомобіль збудувати?

– Для чого він вам? – не дуже зрадів од такого запитання Віка.

– А щоб і собі на педалю тиснути.

– О-о, це дуже складно. Та й багато людей потрібно, робітників.

– Отакої! Робичів у мене вистачить, – запевнив князь. – Майстрів дам, теслів, ковалів… Ти тільки керуй. Зможеш?

Та Віка лише заперечно схитнув головою. Ні, автомобіль він зробить не зуміє. Надто складно.

– О! Не зможе! – пожвавішав Онисим і радо оглянув присутніх.

– Шкода, – запечалився князь. – Але як ні, то й ні. Що там у нас далі? – звернувся до літописця.

– Тіліфон! – з готовністю прочитав той у своїй книженції.

– А він що, усе записував, що я казав? – здивувався Віка.

– Аякже! Все для літопису. Щоб нащадки знали, як ми тут жили. А то як же вони довідаються?

– Гм, – скривився хлопчина. – Це все даремно. Про мене можна було і не записувати. Ну, та гаразд уже. Значить, телефон? Я ж вам казав. Така невеличка скринька з трубкою. Знімаєш трубку, набираєш номер і можеш говорити з будь-ким хоч на тому кінці міста.

– То це я зможу перемовлятися, наприклад, із прибрамною вартою? – запалився князь. – Не виходячи з дому?

– Звісно! Тільки дроти треба натягнути. Із заліза. Чи міді? І дротами ваш голос полетить хоч у кожен дім. В одну секунду.

– Дроти – це можна, – погодився князь. – То як, зробиш нам тіліфончик?

– Зробити? – одразу згас хлопець. Він згадав, як одного разу до них приходив лагодити телефон майстер з телефонної станції. Віка тоді з півгодини стовбичив у нього за спиною й безтямно дивився на різнобарвні дротики, клеми й детальки, запхані всередину, але, звісно, що до чого – так і не второпав.

– Зробити, – повторив він, – мабуть, не подужаю.

– Не подужає! – зловтішно підняв вказівний палець догори Онисим. – Не подужає чадо прерозумне!

– Хех! – видихнув розчаровано князь. – Шкода!

– Не зможе! Не зможе! – зашепотілося довкруж, і Віка завважив, як спадає з бояр і з мужів ліпших напруження, заціпеніння; он дехто вже посміхнувся, перемовився із сусідом, потягнувся до тарілки і ніби навіть весело, лукаво поглянув на хлопця.

«Що ж це таке? – подумав Віка. – Як це так: я нічого не можу пояснити?»

Але домислити до кінця йому не дали.

– Що там у нас далі? – знову звернувся князь до літописця, і той чітко й, здалося Віці, мстиво проказав:

– Електрика! Це та, – пояснив, – що світить.

– Ага! Ну дивіться, – почав Віка. – Висить під стелею така скляна лампочка, ніби груша, а від неї до вимикача теж дріт проведено. Клацаєш вимикачем – от вона й починає світитися.

– А вимикачем отим голосно клацати? – поцікавився хтось.

– Та ні, – непевно засміявся Віка. – Річ не в тім, голосно чи тихо, а в тому, щоб клацнути. Увімкнути. От електрика і йде до лампочки.

– Отже, електрика у вимикачі? – висловив здогадку князь.

– Та ні, – одмахнувся Віка. – До вимикача вона теж іде по дротах.

– А звідки? Де ж вона береться?

– На електростанції. Там її виробляють спеціальні машини.

– І як же її ті машини виробляють?

– Та хто його знає як! – мовив занепокоєно Віка. – Крутяться турбіни і виробляють.

– Ну от… Турбіни ще якісь. Як же вона по дротах тих?.. Біжить, чи що?

– Правильно, біжить, – кивнув Віка.

– То що ж це таке, зрештою, електрика? – нетерпляче вже згукнув князь. – Поясни до ладу.

– От-от, – докинув Онисим.

– Еле-ктрика, – роздумливо протягнув Віка. – Ну, це… Теє… Значить, е-е… Електрика, – проказав, напружуючи пам’ять, і раптом із жахом зрозумів, що якраз до ладу він нічого пояснити і не зможе.

Таке просте і звичне з дитинства слово, таке знайоме і, здавалось би, зрозуміле… І стало Віці гірко і образливо за те, що він, такий малий і немічний, сидить зараз серед усіх цих дядьків і не може стулити докупи хоч яке пояснення.

– Телевізор! – урочисто оголосив літописець.

– Можеш зробити? – вихопивсь із підступним запитанням Онисим.

– Ні, – промимрив.

– Радіо! Ліфт! Холодильник! Кавомолка! Трактор! – мов удари гарапника падали на Віку слова, такі дивні в цьому столітті і такі зрозумілі і, виявляється, складні для нього самого. І за кожним словом, за кожною назвою все нижче й нижче схилявся хлопець над столом, відчував, як пекучий сором розливається по всьому його тілу, а щоками повільно котяться зрадливі сльози.