Читать книгу: «Сонети», страница 3

Шрифт:

«До мене йдуть увечір навесні…»

До мене йдуть увечір навесні
Думки про щастя і дівочу вроду,
Про юнака, що бився на війні
І вже повінчаним вернувся із походу.

Він сад садив. Вона носила воду
І поливала з пригорщі. Ясні
З рожевих рук стікали струмені
І танули, немов краплини льоду.

Любилось їм… І не питали броду,
Не падали у відчай почуття,
Народжені безсмертністю народу,
Колисані жадобою життя…

Так день і вік зливалися в одно,
І мирне сяяло над світом знамено.

1967

Молитва

Зостатися людиною навчи,
Наш Сотворителю!.. Усе стерплю.
Віддам в офіру все, що я люблю,
І що замав, крізь терня ідучи.

Нехай погасне зірка уночі,
Не зійдуть зерна, кинуті в ріллю,
Нехай зловіщо прокричать сичі —
І чашу горя знову пригублю…

Відчайно стане, Боже, – хоч кричи! —
Здолати мушу, слова не сказавши,
Хай зранюся, як предок на мечі,
Поразкою… Та, Господи, й упавши,

Молю про те, що нині тут найважче, —
Зостатися людиною навчи!

2002

Триптих дев’ятого березня

І

Щось надто ми розхнюпилися, друже, —
Як у весняній каламуті сніг…
Ось надійшов Шевченко. Сів і тужить.
Досвітньо Леся стала на поріг,

Від сонця чи сльозини очі мружить…
Засумував, натомлений з доріг,
Трудар Франко – із наймужніших мужній, —
Що глибоко орав наш переліг.

Спізнився з мандрів, скрушно погляда
На правнуків малих Сковорода.
А далі й далі світлі лиця й лиця —
При нашім дні, що в туманах сльозиться.

Визвідують скорботними очима:
Куди тепер наш блудний люд ітиме?..

ІІ

Що ж ви тепер, безпам’ятні братки? —
Пошилися у мудрі дурні знову?
Співаєте старої про обнову,
Вдяглися в розкіш мниму, жебраки?..

Два береги вкраїнської ріки.
Важка й гірка між вами перемова, —
Де лихо йде від братньої руки,
А ненависть – від братньої любові?..

Хистка на хвилях наших днів плавба,
Потоне слава – випірне ганьба,
І мир квітує кольорами крові.

За виром – вир. Нуртують плеса вод.
Попереду – незнаний поворот.
А лук тугий і стріли вже готові.

ІІІ

Несуть вінки. Урочисто і строго.
В мовчанні стрічок жовто-голубих.
Стобарвна, буйна квіткова облога.
І чола, гордо схилені до ніг.

Тут молитовна висповідь до Бога.
Тут вольностей і слави оберіг.
І возвеличення рабів німих,
І низложенство царського чертогу.

Ви мовите, як здавна повелось,
Що все збувається чи вже збулось —
У цей прекрасний неповторний час!..

О вінценосні носії вінків,
Невже до тла не пропікає вас
Сумління голос і поета гнів?..

Стоїть в узбіччі, од фальшивих фраз
Відвівши думну голову, Тарас
І журиться під ювілейні дзвони,

Що нас таки не тисячі – мільйони,
А ще свого не мали Вашингтона
З його новим і праведним законом.

2007

Біля Пушкіна

І

О, як давно минулися дороги
І Ваші всі спалилися літа!..
Одне пташа із вічної тривоги
Поранене щоднини приліта.

Нічого не кажіть мені… Проста,
Немов печаль, ця істина від Бога:
Є тінь душі, є серця знак – й нічого…
Та ще оцей безсмертно юний птах…

Як меркне все у світовім огромі!
Але крізь прах тече вода жива,
Але боління Ваші і слова

Такі близькі нам і такі знайомі.
Так само плаче кривда і біда,
Моя сльоза на Вашу упада…

ІІ

На царство короновані людці
Понад усе терзаються за владу.
Вона для них і рада, і розрада,
І слава з ангелочком на лиці.

Поводирі, верховники, отці…
Для них престол – то найсолодша знада,
Бо на престолі – і брехня є правда,
Бо на престолі – й дурні мудреці.

О, скільки їх на тім’ячку народу!
Той хитрощів єлей на серце ллє,
А той петельку біля шиї в’є…

Але збагніть, охочі верховодить,
Що владою над кожну владу є
Поетом коронована свобода!

2002

Теплий день у січні

Зима надворі. Біла голизна.
Вітри пробігли, вчора ще холодні,
В морози туго взуті, а сьогодні —
Неначе спорядила їх весна.

Навпроти геть розмерзлого вікна
Притьма стрибають горобці голодні
І крихітки, як подання Господні,
Визбирують з-під снігового дна.

Гряде теплінь… ну гейби весняна.
Але чому ж непевність і тривога
Усе єство обнемлять, що незмога?..
І так в сум’ятті день цей промина…

О класико!.. Це б запалить свічу.
Та я дивлюся в сумерк і мовчу.