Читать книгу: «Старі гультяї», страница 4

— А воно тільки: пф! пф! та й загуло: гу-гу-гу! а потім знов: пф! пф! пф! — плела баба, обертаючись до діда Грицая.

— Ні, ні, ні! не так! ні, ні! — говорив п’яненький дід Грицай, тріпаючи руками, — перше: пш-пш! пш-пш! а потім вже: пфу! пф! пфу! пф!

Дід показав руками, тріпаючи ними, неначе лелека крилами, як хоче знятись з болота й летіти вгору.

— Ні, ні, ні, не так. Ти мені не кажи! Я бачила. Спершу пф! пф-ф! ніби запхикало. А потім вже: гу-гу-гу! гу-гу-гу! Ой Мотузе мій! Ой покої твої! — обізвалась баба Оришка.

— Так, так, серце моє! гу-гу-гу! гу-гу-гу! гу-гу-гу!.. Та й гуде, та й гуде. Ой боже наш милосердний! — плела одна п’яна баба й позіхнула на ввесь рот.

Дід витріщив очі на пожежу. Несподівана пожежа, іскри, дим, попіл — все це здавалось йому якимсь важким сном.

Люде гасили пожежу, а баби та діди все ще показували на мигах, як схопилось полум’я, як воно палахкотіло. Їм здавалось, що вони провадять розмову, що одне одному докладно розказує за ту пожежу.

Поки люде загасили ту пожежу, діди й баби протверезились, сидячи під тином, і почали одні за другими розходиться. Встав на ноги й дід Грицай. Оникій звів бабу Оришку, вхопивши її попід руки. Грицай почвалав додому, а Оникій мусив вести бабу Оришку попід руки до самої хати. Баба зітхала, стогнала й сопла, хотіла щось розказувать, але язик її не слухав.

— Згорів Мотуз! Ото диво! Згорів зовсім! Овва! Погано! — говорив дід Грицай,сидячи на лаві в своїй хаті.

— А воно тільки: пш! пш! а потім-пф! пф! та й загуло: гу-гу-гу! — гугукала баба Оришка, лежачи на полу.

— А де він тепер грошей візьме, коли згорів? От тобі й гроші! Овва! Ота каторжна пожежа! бодай їй добра не було!.. Овва!.. Не дасть теперечки він грошей. Еге, Оришко, не дасть?

— Гу-гу-гу! Гу-гу-гу! так і стрельнуло! Чи ти ба! Іскри летять, та кругом чадить та димить. Пф! пф! пф! пш! пш! — провадила баба, повертаючись на другий бік.

— Ото каторжна пожежа! Бодай їй добра не було і на цім світі, і на тім! — плів старий Грицай.

Другого дня старі повставали з важкими головами та червоними очима. Баба Оришка налапала на полу свій очіпок і хотіла надіть на голову. Вона підвела руки вгору, а руки не підводились.

— Чогось я не підведу рук, не надіну очіпка, — сказала баба Оришка.

— Бо, мабуть, в тебе в голові джмелі гудуть після вчорашнього, — сказав дід.

Він надів Оришці очіпок. Баба знайшла свою хустку аж під полом. Хотіла вона підняти руки вгору, щоб зав’язать голову хусткою, а руки не слухали її й опали.

— Ой боже мій! Це ж мені руки одібрало! Ой боже мій милостивий! Що ж тепер мені робить? Як мені жити в світі божому без рук? — крикнула баба Оришка.

Баба сиділа на полу й плакала.

— Це, мабуть, од переляку. Це вчорашній переполох одібрав в тебе руки. Ото яке горенько! — сказав дід зітхнувши й задумався.

— А от же тобі то й не одібрало рук з переляку. Це мене господь за щось покарав, та не знаю за що.

— Та я й не дуже перелякався на тій пожежі; тільки був трохи напідпитку, бо все дочиста пам’ятаю. А ти була зовсім п’яна, бо верзла язиком якусь нісенітницю й на ноги не могла підвестись. І навіщо було тобі так багато пить? Вже як допадешся до тієї горілки, то дудлиш, наче голодна свиня помиї з шаплика. От тепер і маєш пам’ятного.

— Оце яка напасть мені! Оце горенько! — бідкалась баба Оришка й силкувалась достати до голови й зав’язать голову хусткою, але її руки були неслухняні і все опадали та зсовувались наниз, на плечі!

Дід зав’язав бабі голову, як умів. Оришка встала, простягла руки вгору, хотіла достать горщик з полиці й не достала. В неї ще не зовсім одібрало руки, а тільки вона не мала сили простягти руки вгору; не могла ні зав’язати собі голову хусткою, ні достать горшки з полиці та миски з мисника.

Бідна Мотузиха стала бабі в пригоді: щодня зранку вона прибігала до Грицая, зав’язувала бабі голову хусткою, мила й вичісувала щосуботи голову, доставала горшки з полиці, лаштувала усю справу до обіду, служила бабі, як наймичка. А коли вона не приходила сама, то присилала свою дівчину помагати бабі.

Баба не перебула й зими; в неї на всеїдні зовсім одняло руки, і незабаром після того вона й богу душу оддала. Зостався дід в хаті один як палець.

III

Після смерті баби Оришки Мотузиха кільки день приходила до Грицая зранку й варила йому обід, але в неї вдома і своєї роботи було доволі.

— А що, діду! доведеться вам найняти наймичку. Я б радніша вам і топити й варить, але не можна мені кидать своєї хати, — говорила Мотузиха до діда.

— Я й сам бачу, що мені доведеться найнять наймичку, та не знаю, кого б найняти: молода наймичка буде переводить моє добро, а стара буде нездатна до роботи, зимою не ходитиме на річку прати плаття в ополонці.

— Та вже я з дочкою будемо вас обпирати, а вам треба найнять якусь вбогу бабу, — сказала Мотузиха.

— Ой, горе тяжке зостатись на старості літ удівцем! — промовив дід зітхнувши. — То вже, будь ласка, напитуй мені на селі яку стару бабу.

— Візьміть, діду, Хіврю, що живе при синові. Там такі вбогі люде, що й їсти нема чого, — сказала Мотузиха.

І вона, вертаючись додому, зайшла до баби Хіврі. Хівря згодилась і стала за наймичку в діда Грицая.

Поховавши свою бабу, Грицай трохи опам’ятався, перестав пити та гулять, може й тим, що настав великий піст, а дідові треба було одговітись.

Настав Великдень. Зацвіла весна красна. Дід виставив у садок пасіку, коло пасіки знайшлася робота.

Одцвіли садки. Літо розгорювалось, як сухі дрова в печі. Зазеленіли городи. На городах спахнула зелена бутвина й залисніла, як зелений кришталь.

Одного сонячного пишного дня дід порався в пасіці та в садку. Бджоли гули, грали на сонці, неначе молодиці проворно вештались, готуючи громадський обід. За садком, за вербами в дідовому городі, в березі хтось прав плаття, збиваючи його праником, і співав пісні. Праник ляпав, аж одляски йшли поміж вербами, аж луна лунала в садку, неначе в здоровій порожній хаті. Пісня лилася через верби в пасіку така голосна, неначе хтось стояв за уликами і співав з усієї сили, трохи не над самим дідовим вухом. А праник все ляскав безперестану, аж одляски йшли по пасіці.

«Що воно за проява! Хто це там верещить та ляпає праником, аж в вушах в мене тріщить. До мого городу ніхто не ходить на річку плаття прати, а це щось улізло та й верещить не своїм голосом», — думав дід, виходячи з пасіки на леваду. Його взяла цікавість подивиться, хто то зайшов в його город прати плаття.

Дід став на сонці, прикривши очі долонею. Незабаром з-за верб вийшла якась молодиця, підтикана до самісіньких колія, молода, повновида та червона, як калина. Вона була не гарна з лиця, мизата й кругловида, з товстими губами; кирпатий ніс був притулений до лиця, неначе картоплина. Але здорові темні чорні очі аж блищали й лисніли, а повні, як пампушки, щоки червоніли, наче два пучки калини. Вона йшла і все лящала пісні і, тільки порівнявшись з дідом, замовкла, блиснула на діда очима й сказала йому «добридень». Дід задивився на неї, навіть очі витріщив на її свіже лице, що неначе аж пашіло жаром.

— Чия ти, молодице? Щось ти мені не по знаку, — спитав дід в молодиці.

— Авжеж не по знаку, бо я давненько вийшла з Трушок на службу до Києва, а оце тільки що вернулась до батька, — сказала молодиця й крутнула очима раз соб, а другий — цабе.

— Чия ж ти? Як тебе звуть? — спитав дід.

— Я дочка Петра Смолянки, а звуть мене Сиклета.

— То ти Смолянківська! Я пам’ятаю тебе, як ти була дівчиною. За кого ж ти вийшла заміж?

— Та ні за кого, — сказала Сиклета, і од сорому спустила очі вниз, і переклала коромисло з сорочками з одного плеча на друге.

— Гм!.. То ти служила в Києві… Мабуть, дівчатам дуже весело в тому Києві? — обізвався дід.

— Ат! чи весело, чи не весело, а я буду й десятому заказувать, щоб не йшли на службу в той Київ.

Сиклета важко зітхнула й замовкла.

— То ти з дитиною вернулась до батька чи дитину покинула в Києві? — спитав дід, догадавшись, що Сиклета була покритка.

— На кого ж мені покинути дитину в Києві? Прийшла до батька з дитиною та й живу в його. А де ж мені дітись у світі божому. Роблю й на себе, й на батька, — сказала Сиклета.

Сиклета ще раз перекинула коромисло з платтям з плеча на плече, неначе гралась з ним, блиснула на діда очима, крутнула ними на один бік і на другий і промовила:

— Прощайте, діду!

— Прощай, небого! — одказав дід і не зводив з молодиці очей, доки вона перейшла через невеличку леваду, майнула попід хатою і пірнула в гущавину садка, неначе втопилась в зеленому гіллі слив та вишень.

Дід все дивився на її високу та тілисту постать, доки вона не зникла з очей.

«Ну та й брава ж молодиця! Пройшла з коромислом попід хатою, неначе віз з снопами проїхав», — подумав дід і пішов до пасіки, прицмакуючи губами.

Дід Грицай взяв струга та сокиру й заходився майструвать коло старих уликів, приставляв нові дна до старих уликів, поновляв снози, а в його з думки не виходила червоновида Сиклета. Він підвів очі, а вона все ніби стояла за пасікою на стежці з коромислом на плечах і дивилась на його здоровими чорними облесливими очима. Дід кинув очима на верби і знов неначе перед його очима зачервоніла калина через рідке вербове гілля. Йому здавалось, що за тими вербами знов залунає здоровий Сиклетин голос.

Дід знов заходився вистругувать снози. А червоні Сиклетині щоки знов заманячіли перед його очима між білими тонкими снозами. Він глянув на хату: попід білими стінами неначе посовувалась огрядна, плечиста Сиклета й пірнула в зеленій гущавині.

— Пху на тебе, сатано! — аж плюнув дід набік. — Оце вчепились до мене оті червоні щоки та чорні очі, неначе раки вп’ялися в мене клешнями.

Дід знов заходився стругати, і сам незчувся, як замугикав старечим голосом якоїсь пісні. Він швидко опам’ятався.

— І верзеться же отаке старому! Ще й пісні затяг! Добре, що Оникій не чує, а то й цей вчепився б та вп’явся у мене, як рак клешнями. Оце яка напасть, та ще й на старості літ! Одчепися од мене, сатано!

А сатана не одчеплювалась і все тривожила та ворушила дідові думки, дідові очі, неначе перед ним літали й дзижчали кусливі спасівські мухи і сліпцем лізли йому в очі.

Другого дня була неділя. Дід Грицай не пішов до церкви. Як тільки люде вийшли з церкви, баба Хівря подала обід. Дід пообідав, вийшов і сів на призьбі.

Літо розгорювалось. День був сонячний, пишний, гарячий. Сонце заливало золотим маревом леваду, садок, верби та городи. На сукупних городах зацвіли соняшники, неначе на зелену бутвину посипались з неба невеличкі сонечка й засипали городи жовтими кружалками, схожими на сонце. Трав’яні коники аж тріщали в траві. Соловейки аж лящали в вербах. Десь далеко кувала зозуля, і її м’яке, але гучне кування було чути між свистом, криком та щебетанням пташок. Гаряче й вогке повітря вливало в тіло силу, здоров’я, веселило серце. Дід почвалав через леваду і став коло річки. Дивиться він, через городи, помаленьку, тихою ходою посувалась, неначе пливла, якась молодиця, попід руки потонувши в зеленому листі кукурудзи. От вона вийшла на борозну і неначе попливла між пшінкою, між картоплею та маком, вся червона, в червоній хустці з довгими білими торочками, в червоній з чорними дрібчастими квіточками юбці, в червоній довгій спідниці. Спідниця розпустилась до самого долу. Молодиця неначе тягла червоний поділ по буряках та моркві. Сонце обливало її зверху донизу. Червоний убір аж палав на сонці. Здавалось, ніби якась червона квітка вихопилась з зеленої огородини й зацвіла й закрасила усі огороди.

«Що воно за проява манячить отам на городах! — подумав дід Грицай, слідкуючи очима за тією проявою. — Та яка червона! А спідниця аж волочиться позаду, неначе в городянки або в панни».

А та проява все йшла наниз до річки і наближалась до верб. минула коноплі й пішла стежечкою понад берегом, лузаючи насіння. Порівнявшись з дідом, вона повернула до його голову й поздоровкалась.

— Чи це ти, Сиклето? — спитав дід, прикривши очі долонею і придивляючись до Сиклети через річку.

— Я, дядьку! — сказала Сиклета і спинилась. Дід несамохіть задивився на неї, стоячи на самому березі вузенької річки. Сиклета, червона на виду, вся в червоному убранні, в червоному намисті, неначе горіла серед зелених верб та кущів, неначе серед зеленого листя схопилось червоне полум’я.

— Оце яка ти вся червона! Навіщо ж ти так низько спустила поділ, що аж по траві волочиться? — спитав дід.

— Бо мене так в Києві навчено, — обізвалась Сиклета й крутнула головою так, що білі й червоні довгі торочки кругом хустки заколивались і черкнулись об її широкі плечі.

— Нате вам, дядьку, насіння! — гукнула Сиклета з-за верби. — Я бачила, що в вас ще усі зуби цілі.

— То й давай! Ти думаєш, не лузатиму? Ще втну, бо зуби добрі маю, — обізвався дід.

Сиклета засміялась і кинула півжмені насіння в воду. Насіння розсипалось по воді. Прудка річка понесла його й прибила до берега. Качки кинулись ловить насіння. Вода крутила качками на всі боки, неначе гралась ними, мов цяцьками. Дід примітив, як в Сиклети блиснули з-під товстих червоних губів широкі, як лопатні, але рівні й білі зуби.

— Куди ж це ти йдеш? Чи не на музики? — спитав дід Грицай.

— Ні, не на музики, бо й музик нема коло корчми. Йду до дівчат гуляти, бо я ні вдова, ні заміжня, то й гуляю з дівчатами.

Сиклета заспівала, пірнула в зелені кущі верболозу й зникла за коноплями, тільки голос її йшов луною довго-довго, доки не затих.

«Ну та й здорова та поставна молодиця! І мизатенька, і кирпата, але червона, як калина», — думав дід, вертаючись до хати через леваду. А в очах в його все миготіла червона огрядна Сиклетина постать, неначе поперед його палало кучеряве полум’я.

«Ну та й молодиця! Оце яка спокуса! Овва! Ну та й цяця! Хоч залицяйся або женихайся! Пху на тебе, сатано!»

Дід плюнув на один бік, потім на другий і увійшов в темні сіни. Одчинив він сінешні двері, в темряві знов перед його очима неначе спахнуло серед сіней червоне полум’я. Дід увійшов у хату, сів на лаві й задумався так, що аж баба Хівря це примітила. Посидівши, подумавши, дід взяв шапку, надів синій суконний жупан, пішов до шинку й сів на призьбі, щоб розважить себе, заговорить, цебто горілкою запити те червоне полум’я, що миготіло перед його очима.

Якось на тижні, через три дні після того, дід Грицай порався в пасіці. Бджоли були готові роїтись, і Грицай вже запросив до себе за пасічника діда Оникія. Оникій переглядав улики. Грицай вештався по пасіці без діла. Несподівано над річкою за вербами голосно застукав праник. Дід Грицай насторочив вуха.

«Ну та й внадився якийсь праник в мій огород! Чи це той праник, що й передніше ляпав, чи ні? — подумав Грицай. — Сиклетин праник неначе лящав тонше, а цей стукає товще. Ба той самий… ба ні! Цей праник трохи хрипить, неначе з розколиною… Той був голосніший».