Читать книгу: «Це я, званий Чемерисом…», страница 4

Це я, «…званий Чемерисом»

Прізвище моє – Чемерис – згадується в Словарі української мови Бориса Грінченка (том IV, стор. 451), але з малої літери слово, що його значення залишилося невідомим укладачеві: «Чемерис – ?»

І наводиться єдиний приклад, узятий укладачем Словаря із збірника «Народныя песни Галицкой и Угорской Руси, собранныя Я. Ф. Головацким…» (видання 1878 року):

«Чемерис, чемерис, чом дівочок не любиш?»

Чому це якийсь там чемерис (з малої літери) та не любить дівочок, за що й потрапив у прадавню пісню – я теж не знаю. В нашому роду таких ніби й не було, навпаки – дівчат усі любили.

Щодо самого прізвища мого, то воно споріднене з такою групою однокореневих українських слів:

Чемер – чуб, чуприна. Можливо – одна з назв оселедця – «старовинної чоловічої зачіски у вигляді довгого пасма волосся на голеній голові (перв. у козаків), чуприна». Як писав Олекса Стороженко, запорожці тому звали чуприну оселедцем, що вона, довга, теліпається, неначе оселедець» – риба.

Чемерка (чемера, чемерчина) – верхній одяг чоловіків з талією і фалдами ззаду.

Чемериця – багаторічна рослина з родини лілійних. Дуже отруйна. В Україні поширені три її види. Використовується в медицині та ветеринарії. У Давній Греції і Стародавньому Римі дуже цінувалася чемериця біла – як лікувальний засіб.

Чемерник – багаторічна рослина з родини жовтецевих. Навіть у пісні про ту горілку співається: «Будем пити медгорілку, а потому чемерівку».

Чемерва – малеча.

Чемериці об’ївся (вислів) – одуріти. (Коли я, бувало, дратувався, мій друг, поет Михайло Чхан, насмішкувато, але незлобиво тоді бурчав: «Чемерисе, ти що – чемериці об’ївся?»)

Крім того, ще є:

Чемерівці – селище міського типу Хмельницької області, розташоване на річці Іванчику (притока Дністра). Вперше згадується за 1565 рік. Центр Чемеровецького району. Існувало ще якесь місто під назвою Чемериси, десь неподалік Бару (тепер Вінницька область) – за іншими даними – село. Його разом з Баром захопив – після відступу звідти татар – польський король Ян Собеський – про що й повідомляє Самовидець у своєму літописі під роком 1674.

Микола Фененко у своїй вельми цікавій і багатій книзі «Земля говорить» («Веселка», Київ, 1969 р.) пише, що «на Поділлі, у Вінницькій області сотню років існувало село Чемериси Волоські. Незрозуміла назва Чемериси, ще й Волоські! Сіл з подібними назвами в Україні кілька.

Десь у XVI–XVII століттях чемерисами називалися найманці з татар (а може, таке плем’я татарське було), що служили польським магнатам. Поступово вони вихрещувались, родичалися з українським населенням, ставали звичайними хліборобами». Як і більшість стародавніх населених пунктів України, село Чемериси Волоські після Другої світової війни було перейменоване більшовиками, здається, на Журавлівку (добре, що хоч не в Карломарксівку чи Ленінське).

У «Літописі руському» (Київ, видавництво «Дніпро», 1989 рік, переклад Леоніда Махновця) під роком 1149 записано:

«…і тоді рушили вони полками своїми до Луцька, і, пішовши, стали коло (города) Чемерина на (річці) Оличі».

Сьогодні це село Чемерин Ківерцівського району Волинської області.

Варто додати, що більшість вище згадуваних слів з коренем «чемер» записані на заході України, ближче до Гуцульщини та Угорщини, де й було вперше зафіксовано загадкового (але з малої літери) чемериса, котрий чомусь не любив дівочок. (Тільки не плутати цього чемериса з черемисом, бо черемисами в давнину називали марійців, і звідтоді поруч з прізвищем Чемерис існує його побратим Черемис, що постародавньому означає марієць. Черемисів згадує вже «Повість врем’яних літ» (Київ, «Радянський письменник», 1990, переклад В. Яременка):

«…а по Оці-річці, де впадає в Волгу, свою мову має мурома, і черемиси – свою мову, і мордва свою мову…

…А це інші народи, що дань дають Русі: чудь, весь, меря, мурома, черемись, мордва, пермь, печера, ям, литва, зимігола, корсь, норома, либці свою мову мають…»

Звідтоді – після почутого сімейного переказу про далекого мого предка козака Чемериса, – я й шукаю на Запорозькій Січі Чемерисів – якщо й не предків своїх чи далеких родичів, – спробуй доведи з ними свою спорідненість, як вони вже оповиті імлою історії – то бодай хоч однофамільців.

Хто шукає, той і знаходить.

Знайшов і я «свого» Чемериса на Запорозькій Січі – та якого! Самого пана кошового отамана! Ми знаємо далеко не всі прізвища кошових отаманів запорозької козацької республіки.

А точніше, знаємо лише кількох найбільш популярних керівників Запорозького коша – наприклад, Петра Сагайдачного, Івана Сулиму, Івана Сірка (та і як таких легендарних не знати!), Костя Гордієнка, Петра Калнишевського, ну і ще кілька імен, і все. А на сьогодні вдалося знайти (в архівах та джерелах), як свідчить кандидат історичних наук В. Сергійчук у статті «Старшина Запорозької Січі» («Наука і суспільство», № 5, 1989 р.), сімдесят з чимось прізвищ кошових!

За двохсотлітню історію існування козацької вольниці кошових було значно і значно більше, адже обиралися вони щороку, і переважна більшість із них – лише на один строк.

Так ось, у 1667 році кошовим отаманом Війська Запорозького низового було обрано Остапа Васютенка-Чемериса.

«Ага! – вигукнув я радісно-задоволено, – виявляється, Чемериси не тільки козакували, а й на кошівстві при булаві були!»

І почав я звертатися до джерел, аби дізнатися, хто ж він, мій далекий однофамілець, і чому в нього подвоєне прізвище – Васютенко, та ще й Чемерис? Переглядаю другий том «Історії Запорозьких козаків» Д. І. Яворницького і на сторінці 248-й у розповіді про події 1667 року – о, радість! – знаходжу того, кого й шукав:

«12 травня на раді (козаків. – В. Ч.) позбавили кошівства отамана Ждана-Рога й замість нього обрали Остапа Васютенка, званого ще Чемерисом, тобто польським татарином».

Виявляється, чемерис означає, що його носій був польським татарином? Але що це за дивний народ – чи народність – польські татари? Татар ми знаємо кримських, але – польських? І якщо Остап Васютенко (судячи з ім’я та прізвища – українець) та справді татарин, бодай і польський, то як козацтво, бодай і при своєму інтернаціоналізмі, могло на свого батька і владику, кошового отамана обрати татарина, бодай і польського? Як, бо тільки з 1450-го по 1556 рік кримські татари зробили 80 спустошливих набігів на Україну (це із зафіксованих історією, а скільки їх насправді було!), погнавши в неволю сотні і сотні тисяч українського люду! (Відомо, що тільки у 1575 році татари взяли в Україні 35 тисяч бранців для продажу їх на невільницьких ринках.) То як татарин, бодай і польський, міг стати у запорожців – єдиних рятувальників України від татарських навал – кошовим отаманом?

А річ у тім, що Остап Васютенко був українцем. Але чому це він – син Васюти – та ще і якийсь Чемерис? Наші предкислов’яни часто мали, крім законних прізвищ, ще й прізвисько, що вказує на яку-небудь рису його характеру, зовнішності, діяльності, звичок тощо. Так от – у нашому прикладі Васютенко – це прізвище, законне, родове, а прізвисько Чемерис вказує на походження Васютенків чи радше його батьків-дідів і взагалі, предків із польських татар чемерисів.

Але чому це татари – і які саме татари? – на службі в Польщі звалися чемерисами?

Виявляється, було таке тюркське плем’я, зване чемерисами. (Тюрками називається велика група споріднених за мовою народів – татар, узбеків, азербайджанців, казахів, киргизів, якутів, турків тощо.) Що це – самоназва, чи їх так прозвали сусіди, і що воно означає – невідомо. Але те тюркське плем’я чемерисів (а для поляків чи українців всі тюрки були на одне обличчя – татари, як у свою чергу, для тюрків всі не тюрки) переселилися до Польщі (ось чому звідти, із заходу, почало в Україні свій шлях слово «чемерис»), служило їй, потім Україні. У 1541 році барський (з міста Бар, що на Вінниччині) староста Бернард Претович (українська історія називає його оборонцем рідного народу, бо він неодноразово наздоганяв татар, які хапали українську людність, і звільняв бідних невільників) вирушив у погоню за татарською ордою, щоб звільнити захоплених нею українців, що він робив постійно. Так ось його загін, як свідчить польський хронікер Мартин Бєльський, складався «з козаків невеликим числом і чемерисів…»

З часом, із століттями і новими поколіннями, тюрки-чемериси ставали в Польщі поляками (як тоді казали, ляхами), на Україні – українцями, і тільки прізвисько Чемерис вказувало, що колись далекі предки цієї людини або були вихідцями з тюрків-чемерисів (ймовірно половцями), або поруч них жили (в їхніх краях), чи були схожими на них, тож і називали такого чемерисом. Як, наприклад, чорного – циганом (чи тепер негром), хоч він міг і не належати до циган. І тоді до українського прізвища такого українця (українця вже не в першому коліні) Васютенка додавалося прізвисько Чемерис – на згадку, хто були його предки. А з часом прізвисько – будьяке – втративши свій прямий смисл, ставало законним, офіційним, як би ми сказали, прізвищем. Так з’явилося з прізвиська Чемерис прізвище Чемерис. Чи, наприклад, Лях, предки якого були вихідцями з Польщі, Литвин – з Литви, Татаренко – син татарина тощо. І ще в часи Запорозької Січі, невдовзі після Остапа Васютенка-Чемериса, з’явився полковий старшина Війська Запорозького Низового племінник кошового отамана Петра Калнишевського Стефан Чемерис.

Так нарешті розкрилася таємниця мого (та й не тільки особисто мого, Чемерисів багато в Україні!) прізвища – від тюркського племені (чи народності) чемерисів. Але що у них означало слово «чемерис» – їхню національність, себто самоназву, чи якусь характерну рису їхню – звичаїв, побуту, віри тощо – то вже, мабуть, назавжди залишиться загадкою.

Але звідки тоді походить назва старовинного чоловічого одягу, пошитого в талію з фалдами ззаду, званого чемеркою (чемерою, чемерчиною)? Чи не є, чи, вірніше, не був то національний одяг тюрків-чемерисів?

Чи вони, тюрки-чемериси, дали назву отруйній рослині чемериці – може, в давнину, вона росла біля поселень чемерисів, тож інші люди, їхні сусіди, і прозвали ту рослину чемерицею, що й приказкою в Україні стала: крутить носом, як від чемериці. А пили чемериси що? Чи ж, бува, не власну горілку, названу від них чемерівкою?

І, певно, дітей у них було рясно, бо ту чемерівську малечу (як у циган – циганчата) сусіди весело звали чемервою – бо звідки взятися цьому слову?

А може, вони вперше в Україні поселилися на території теперішньої Хмельницької області – ось від них і пішло тамтешнє селище Чемерівці, центр Чемеровецького району? Отож і в давній пісні питали якогось там тюрка-чемериса (чи їхнього нащадка), чому це він, мовляв, дівочок не любить? Але цього нам тепер вже ніхто не скаже – чому він не любив дівчат? (Бо всі інші Чемериси, яких я знав, чи про яких чув, дівочок любили – аж-аж!..)

На стіні мого кабінету висить «Пам’ятна грамота» з козаком-бандуристом вгорі. Вона починається такими словами:

«Ми, козаки курінні, і Кошовий отаман славної Микитинської Січі, лицарі війська Запорозького низового Кодацької паланки

СПОВІЩАЄМО СІЄЮ ГРАМОТОЮ, що наїжджав до нас у Микитинську Січ в серпні у рік Різдва святого 1999 дня 5 сей волелюбний козак, прийнятий з великою пошаною тутешнім товариством славного війська Запорозького низового.

ПІДТВЕРДЖУЄМО СІЄЮ ГРАМОТОЮ, що не щадячи живота свого, шануючи предків козачих й усього українського народу, з великою пошаною відвідав святі місця всіх п’яти Запорозьких Січей: Бучацько-Токмаківської, Микитинської, Старої Чортомлицької, Базавлуцької, Нової Підпільно-Покровської і кинув жменьку земельки святої до Хреста пам’яті вічної слави війська Запорозького низового і всієї України-матері, що власник грамоти оцієї посвятився по істинно козацькому звичаю в козаки Микитинської Січі, славного війська Запорозького низового при всій чесній громаді товаришів-побратимів у присутствії вітця святого…»

Таким чином ще один, званий Чемерисом, – а точніше, автор цих рядків – був прийнятий до Кодацької паланки (бо жив я тоді в місті Січеславі на Дніпрі) війська славного Запорозького, в чому й розписуюсь: козак Валентин з козацьким ім’ям Січеславець, син Луки, від самого дня народження званий Чемерисом – і тільки Чемерисом і ніким іншим. Амінь!

Прадід Артем, дід Макар, батько Лука

Мого прадіда звали Артемом. Я його ніколи не бачив, бо помер він за три роки до мого народження, але чув про нього багато. Бабуся часто його згадувала: прудкий був Артем, казала, на сто п’ятому році життя не ходив, а – бігав. Все підбігцем, підбігцем, тож ніхто з ним довго не міг зійти. А йому – сто та ще й п’ять років. Отакий був твій прадід, царство йому небесне, хрестилася бабуся. Коли б не голод тридцять третього (а люду тоді багато померло), то й досі, мабуть, жив би.

Прадід мій Артем Чемерис (глибше прадіда я генеалогічне древо мого роду не досліджував, бо не збереглося, крім прадіда, жодних даних), так от, мій прадід Артем Чемерис, якого тридцять третього року прикінчив комуністичний голодомор, народився року 1828-го. Тридцять три роки був кріпаком і лише після 1861 року, як було ліквідовано кріпацтво в Росії (вона ж його разом з усією Україною в те кріпацтво й загнала!), вирвався на волю. Відносну, бо яка була воля в Російській імперії – відомо.

Про кріпацтво (бабуся мені переповідала) прадід розказував так: «А що… жили й тоді люди. І я жив. А що мав робити? Вибору в мене не було: або кріпак у пана, або… діти ставали кріпаками лише тоді, коли виростали в підпарубчаків чи й парубчаків. А простіше, – коли надівали штани. Надів штани – поганяй на панщину. Хочте – вірте, хочте ні, а так у нас тоді водилося. Надів, значить, штани, до дівчат лошаком молодим заіржав – поганяй на панщину. Все! Ти вже кріпак, панська людина. Можна сказати, його худоба. Двоноге бидло. А не надів штанів – ти ще ніби дитина і залежиш тільки від рідного батька, а не від пана. Тож я не надівав штани аж до двадцяти літ – все хотів мій батько, щоб я довше вільним побув… Я, каже батько, здуру надів штани в п’ятнадцять літ, бо дуже до дівчат потягло, та й опинився в ярмі. А ти – покозакуй ще… А як козакувати, коли ти без штанів, га? – реготав прадід, він завжди був веселий, може, тому довго й жив. – Отож я до двадцяти літ у довгій сорочці ходив – як тоді багато хлопців у нас робило, щоб одсторонитися від панщини бодай на кілька років. Тому з нас ніхто не сміявся – біда нас до того змушувала. А вже як надів штани у двадцять літ, так і погнали на панщину – бо до дівчат заглядав… Краще панщина, як у двадцять літ без штанів. На кутку хлопці й дівчата ввечері чи в неділю збираються, а мене до гурту не приймають – без штанів. То я й надів. Хай, думаю, женуть мене в кріпацтво, аби лишень я міг до дівчат ходити… Тоді ж і оженився – на кріпачці».

Прадід Артем був учасником Севастопольської оборони 1854–1855 років, під час Кримської війни. Особисто знав матроса Кішку і багато про нього вдома розказував, але подробиці тих розповідей, ніким не записані, доки я виріс, якось і розгубилися, постиралися з пам’яті… Бабуся їх уже призабула, всі ж інші, хто знав Артема, на той час вже повмирали.

Бачив царя, який приїздив у Крим чи в Севастополь. Який саме цар – не знаю, але, мабуть, Микола I. Прадід, переповідала бабуся, був дуже розчарований, бо сподівався і вірив, що цар, навіть як людина, був чимось незвичайним, а прадід, вилізши на дерево – інакше царя при збіговиську народу та солдатів не можна було побачити, – уздрів маленького низькорослого чоловіка (а може, то йому так здалося – з подиву?!), рудого, котрий на перший погляд не являв собою нічого. Ну, анічогісінько такого, щоб видавало в ньому божого помазаника. Тому прадід Артем все життя був явно розчарований, що цар виявився таким… не вдатним з себе, чи що. Цар, а наче звичайнісінький дядько, обурювався прадід. Казна-що таке!

Із Севастопольської кампанії прадід привіз химерну річ (найбільше диво нашої сім’ї): у плескатій пляшці з вузеньким горлом був дерев’яний хрест, він стояв у стружках, а позад нього знаходилась картинка, що зображувала відсічену голову хрестителя Іоана Предтечі, який провістив близьке пришестя Христа. Він і похрестив Ісуса разом з іншими. Прадід розказував, що такі штуки – хрест у плескатій пляшці з вузьким горлом – виготовляв на дозвіллі (власне, між боями) один севастопольський моряк. І роздавав солдатам на згадку. Дав він таку пляшечку й моєму прадіду. Той хрест у пляшці зберігався в нашому сімействі більше ста років і десь у вже шістдесятих роках ХХ століття остаточно струхлявів, хоч сама пляшка й була міцно закоркованою. Та, мабуть, волога якось туди все ж просочувалась, і хрест розсипався. Але більш як сто літ все ж таки простояв, і в нашому селі не було такої людини впродовж тих ста років, яка б не тримала пляшечку в руках і не дивувалася їй, чухаючись – і як це через таке вузесеньке горло пляшечки вставлено хрест?

Дечим подібним займався і мій прадід. Він був маленький, рудий, швидкий і весело-говірливий – говорив швидко, з гумором, вмів чудакувати й розігрувати інших. Дуже любив плодові дерева, й будучи непоганим садівником, вирощував їх – у нього росли найкращі в селі груші, яблука, сливи. І такого саду, як у нього, більше ніхто не мав у селі.

Старий забавлявся різним чудакуванням. Зокрема, коли з’являлися маленькі яблучка чи грушки – ще пуп’янки, – заводив маленьку грушку в пляшку через вузеньке горло, підв’язував її до гілки і підпирав її разом з пляшечкою тичкою з рогулькою. Груша росла собі в пляшці й росла – сонячні промені через скло, звичайно ж, проходили, і груша почувалася там у теплі й затишку. А коли вона досягала належних їй розмірів, садівник тоді відламував гілочку і ходив по селу, показуючи диво – пляшку з вузеньким горлом, у якій була велика груша – справжня, щонайсправжнісінька. Селяни, спершу не знаючи його витівок, дуже дивувалися, як він через отакуньке горло ухитрився запхати в пляшку отакезну грушу? Прадіда це від душі потішало. І він залюбки носився з тією пляшкою, показуючи всім, інтригуючи людей, доки груша у пляшці й не згнивала, завершивши свій життєвий цикл. І тільки тоді старий з жалем, що дійство закінчилося, паличкою виймав з пляшки рештки груші, мріючи про наступне літо, коли він знову повторить таке «диво». І радів з того, як дитина. У його рудих прокурених вусах завжди блукала хитра-хитрюща посмішка – така ж була і в його примружених очицях, що завжди так і стріляли на стрічного з єдиною метою – як би його оце негадано розіграти.

Мине декілька десятиліть (та що там казати, більш як піввіку!) і вже на початку XXI століття у 2003 році мені якось потрапить на очі (і треба ж такому збігові: в той час, як я, працюючи над повістю-спогадом «Це я, званий ще Чемерисом», саме завершував розділ про прадіда Артема Чемериса та його дивацтва) інформація в одній газеті про сербського священика з косівського містечка Ліплян, котрий, виявляється, вже в наші дні теж вирощує груші в пляшці, як те робив мій прадід на початку тридцятих років, тільки століттям раніше.

Щоправда, сербський панотець Ранджел пішов трохи далі у вирощуванні груш у пляшках, з’єднавши чудакування з практичною основою, себто комерцією, додумавшись до того, до чого свого часу – от жаль! – не докумекав мій загалом винахідливий і вдатний до чудасій Артем Чемерис. А придумав він ось що (а втім, можливо, це сербський народний промисел?): як груша виростала у пляшці, протоієрей наповнював її ракією – традиційною сербською самогонкою з фруктів і через місяць самограй у пляшці з грушею, власне, не без впливу груші, перетворювався на смачний і міцний напій, що його винахідник назвав у свою честь – ранджелівкою. І з успіхом продає таку пляшку іноземцям по 40 євро за штуку. Пляшки ранджелівки з чималою грушею всередині йдуть, як свідчить журналіст, нарозхват. Це допомагає творцеві ранджелівки не лише самому виживати за дуже і дуже непростої ситуації в Сербії та його численному сімейству, а ще й утримувати православний храм, у якому він служить старшим священиком.

Але й це ще не все.

Виявляється, протоієрей Ранджел успішно підторговує ще й хрестами. У пляшках. Хрести аж ніяк не можуть «пролізти» через вузьке горлечко посудини, чим і приваблюють покупців. І ось, виявляється, яка технологія виготовлення тих сувенірів, що їх винахідливий священик продає у своєму кіоску разом з різним церковним начинням. Спочатку із стовбура акації (акація – міцне дерево і стійке до гниття, й до того ж, запашне, що дає золотистий колір) лобзиком вирізується дощечка потрібної довжини і ширини – з пазами для з’єднання. Потім деталі хреста – власне, розібраний хрест, – творець відправляє у пляшку через вузьке горло і потім довгим гачком накладає пазик на пазик – всередині плескатої пляшки з’являється хрест. Але чіпати пляшку ще не можна – хрест розсиплеться, бо нічим не з’єднаний. Треба наповнити пляшку звичайною водою і залишити на тиждень, аби дерево набухло. А вже тоді деталі хреста міцно з’єднаються за допомогою пазів. Після того пляшка промивається гарячою водою і наповнюється… Так-так, ракією. Ще через місяць самогонка перетворюється в настоянку янтарного (вплив акації) кольору.

Таких пляшок сербський панотець (не від доброго це, правда, життя) продав іноземцям щось більше шести тисяч! Купують охоче – американці, росіяни, фіни, поляки – із складу міжнародного воєнного контингенту по підтримці миру в Косово.

«Прощаючись з отцем Ранджелом, – закінчує автор свою розповідь, – я все ж таки задав дражливе запитання: а як же поєднується служіння Господу і таке загалом не надто благородне і навіть гріховне виробництво?

– У людині є духовні й тілесні начала. Якщо ти прилучився до духовного, прочитав молитву, очистився, – відповів панотець, – то чому б не задовольнити тілесні потреби. Не втрачаючи розуму і міри у всьому».

Коли мій батько ще юнаком змудрував детекторний приймач (вони тоді були в моді) і дав прадіду Артему навушники, старий, послухавши голоси, хоч страшенно й подивувався, що в маленькому кружальці навушника хтось гомонить, але був щиро переконаний, що то – робота нечистої сили. Не інакше! І більше навушники й до рук не брав, лише хрестився, проказуючи: «Свят-свят!..» (Він був глибоко віруючим, по кілька разів на день молився і ходив до церкви, як на свято душі.)

Помер мій прадід Артем у тридцять третьому від голоду, у віці ста п’яти років. Бабуся казала, що жив би й ще, якби не голодомор.

Про його старшого сина Семена я нічого не чув, а ось його молодшого Макара, свого діда, я, здається, добре знав. Принаймні в дитинстві, в перші десять років мого життя.

Мій дід, царство йому небесне, Макар Семенович Чемерис, ніде правди діти, таки любив круте слівце в емоційній бесіді. Або й просто так, швидше за звичкою, що міцно вкорінилася в його єство. Тож у розмові вживав такі круто-солоні вислови та слівця, що їх я аж ніяк не можу, бодай і для прикладу, отут процитувати.

А ще в нього було улюблене звертання (власне, слово-паразит): «Ти ж…» і тулив він його до своїх слів раз по раз, воно саме так і випорхувало з-під його рудих та прокурених – як і в прадіда, – вусів. Тільки мав він на увазі «Ти ж…», а виходило в нього трохи інакше: «Ти ш…» Себто виходив звук «ш» замість «ж». Тож діда Макара і дражнили в селі «дід Тиш». І так до нього прилипло оте «дід Тиш», що односельці невдовзі й забувати почали, яке в нього справжнє ім’я, – дід Тиш та й усе. Навіть мене малим дражнили на вулиці: онук діда Тиша! Я невідь-чому сердився. Я навіть дуже сердився, коли мене звали «онуком діда Тиша». І не тому, що я не хотів бути дідовим онуком, а через оте слівце «Тиш». Воно мене, малого, навіть лякало й ім’я – не ім’я, а казна-що таке. І я часом зі сльозами кричав, що я онук діда Макара, а не якогось там… Тиша. Але мене вперто дражнили на вулиці онуком саме діда Тиша – а чужих ротів, як відомо, не позатикаєш! Забігаючи наперед, скажу, що пізніше я буду сердитись, коли мене, вже тоді підлітка, ні-ні, та й назвуть у селі Саньчиним сином – матір мою звали Олександрою, Шурою, або по-сільському Санькою. А мене відповідно – Саньчиним сином. Востаннє так мене назвуть – вже у віці 30 років, коли я приїду в село провідати свою хрещену Дашу (Чемерисівську Дашу, як її звали у селі).

– А-а, то це ж Саньчин син, – протягне якась бабуся, ще подруга моєї, тоді вже покійної матері. Я чекав, що стара назве мене ще й онуком діда Тиша, навіть хотів, щоб мене так назвали, на згадку про дитинство і мого діда Макара, але – не назвали. Діда Макара вже тоді в селі почали призабувати, – а жаль…

А треба сказати, що малим я чомусь боявся діда Тиша. І заздрісно поглядав на свою меншу сестричку Ніну, яка любила сидіти в діда на руках – вона тоді ще не ходила. Вона взагалі так і не зробила в своєму коротюсінькому житті жодного кроку – не встигла. Вона була такою малою, думав я тоді, що навіть не знала, що діда треба боятися. А я вже знав і тому боявся. Коли я приходив до бабусі в гості (до бабусі, а не до лякливого діда Тиша!), то спершу обережно зазирав у двір – чи не видно де діда? А загледівши його у дворі – він постійно товкся в ньому, завше знаходячи собі роботу, без якої не міг і хвилини побути – то ладен був дременути назад. Вхопившись за хвіртку, стояв сторожко, зазираючи у двір, готовий в першу-ліпшу мить залопотіти штанцями. Але, загледівши мене, дід лагідно озивався: «Заходь, Валько, заходь…» І я обережно, пересилюючи свій страх, готовий до втечі, заходив. І все одно його боявся – чомусь мені здавалося, що в нього завжди сердиті очі, а ще руді колючі вуса і цигарка, що вічно там стирчала, диміла й сипала іскри… Я починав задкувати, а дід ще лагідніше мене призапрошував: «Йди, Валю, не бійся, я тобі та-акого гостиньчика приготував!..» Спокуса отримати гостинчика була такою великою, що я перемагав страх – до наступного приходу в гості до діда з бабою. А ось Ніна діда не боялась і навіть за вуса, коли він брав її на руки, смикала. А все тому, був я твердо тоді переконаний, що Ніна, якій і року не виповнилось, і яка тільки й уміла, що повзати, просто не знала, що діда Тиша треба боятися. Дід любив носити Ніну на руках, вона ще радісніше смикала ручками його за колючі, прокурені вуса, й обоє вони тоді сміялися. І дід Тиш тоді ставав зовсім-зовсім не страшним. Так вони мені удвох найбільше й запам’яталися. А баба, дивлячись, як вони сміються, і собі осміхалась: от реготуни! Одне мале, а друге старе…

Сестричка моя Ніна – земля пухом її крихітному тільцю! – дідова улюблениця, пожила-посміялася в світі білому щось трохи менше року й померла, так і не навчившись ходити. Тільки й могла трішки постояти, тримаючись або за дідову холошу, або за поділ бабиної спідниці, або за мене, іноді й звалюючи мене. Дід Макар дуже за нею сумував. Тієї осені, як померла моя крихітна сестричка («Ще янголятко, – плакала бабуся, – хай би краще я замість неї померла. Я мо’, й грішна, а воно ж безгрішне…» – «Все у волі Божій… – зітхав дід. – Для чогось вона потрібна Господу, коли забрав її до себе…»), так ось, тієї осені, як померла моя сестричка (щось у неї з легенями недобре виявилось), дід Макар сторожував за мостом у Богівцях колгоспний баштан. Повертаючись додому зі сторожування, неодмінно брав з собою маленький кавунчик чи диньку жовтеньку, заходив на кладовище – це йому було по дорозі, – і клав гостинчик на могилку Ніночки… А мені й досі вчувається, як вони удвох – маленька моя сестричка і дід Тиш – весело сміються… А сьогодні вже вони всі там, разом: і батько Ніни, і мати її, і хрещена моя, і дід Тиш, і бабуся Зінька, і молодший братик мій Віталик – тільки я один з усього сімейства ще в цьому світі… Але, відживши своє, стільки, скільки мені Господь виділив, сподіваюсь, що зустріну їх там усіх, Чемерисів моїх дорогих і рідних…

У Заїчинцях, як і в більшості тодішніх сіл до більшовицького, Жовтневого перевороту, була церковно-парафіяльна школа або – парафіяльна, адже діяла вона при церковній парафії і належала духовному відомству. Початкові парафіяльні школи були однокласні (2–3 роки навчання) і двокласні – 4–5 років навчання. Селянські діти, бідняки з бідняків, здобували там елементарну грамоту – вміння читати, писати і рахувати. Для не дуже вдатних до навчання дітей і цього було забагато (принаймні досить), а ось для здібних то було великою підпомогою, вікном у світ широкий. І міф про нібито суцільну неписьменність українського села до сімнадцятого року є більшовицьким міфом, створеним з політичних міркувань. Щоправда, не кожна сім’я віддавала дітей до школи (навчання було добровільним) – з різних міркувань. І все ж, наприклад, у 1910 році в Заїчинцях на 1329 жителів (це разом з малими, ще дошкільного віку дітьми, а сім’ї тоді були багатодітними) нараховувалось тільки «добре письменних» 330 осіб. Елементарну ж грамоту знали майже всі – тією чи тією мірою. Газет і книг у селі тоді не водилося, а ось Біблію могли читати майже всі люди старшого віку.

Учнем заїчинської церковно-парафіяльної школи був і мій батько – Лука Макарович Чемерис, тоді просто Лука, маленький хлопчик, що ніколи не відзначався здоров’ям, але був надзвичайно твердим і цілеспрямованим у досягненні своєї мети. Народився він року 1912-го і за народженням мав – за канонами майбутніх радянських ідеологів, – просто-таки зразкову біографію: бідняк із бідняків! Покійна мати моя, бувало, згадувала (а сама вона походила з середняків, себто трохи заможніших селян, її батьки навіть мали свою конячину, пару волів і ще щось там із живності, а також землю), що бідніших за Чемериса Макара Семеновича, батька мого батька, у Заїчинцях тоді не було. А втім, забігаючи наперед, скажу, що таким же бідним Макар Чемерис залишався і за радянської влади в колгоспному господарстві! Більше того, саме за радянської влади він переніс найжахливіший голодомор (дивом уцілів) та й інших утисків зазнавав. Не завжди вистачало й на пісний борщ з квасолею, без жодної краплі жиру чи олії, а про хліб Чемериси більше мріяли, аніж їли його – за колгоспного ладу, коли за популярним тоді висловом вусатого кремлівського горця «жити стало краще, жити стало веселіше».

За тих злиднів та нестатків маленький Лука навіть не міг, як усі діти, нормально ходити до парафіяльної школи – не було кому пасти корову. Десь року 1918 Макар Чемерис таки спромігся придбати теличку і виростив з неї корову, що й стала годувальницею Чемерисів. Але теличку, як і пізніше корову, треба було пасти – з дня в день, аж до снігу. І малий Лука й пас ту корову, починаючи з п’яти рочків – найняти пастуха не було за що. Пастух з мого батька, як згодом розповідали його однолітки, був просто зразковим – корова жодного разу не побувала в шкоді, як то траплялося раз по раз з іншими пастухами. Хлопчик Лука був невідлучно при годувальниці: вона пасеться, Лука стоїть, хоч і цілий день стоятиме, як вона пастиметься, а тільки корова приляже, то аж тоді й він присяде. Такого пастушка в Заїчинцях ще треба було пошукати!