Читать книгу: «Пробач, Марцело…»
Глава 1
НАДИБАНЕЦЬ
– …Не сиди на камені, застудишся.
Марцела подумала – причулося, адже, прочесавши ледь не увесь цвинтар, нікого не зустріла. Перед очима – самі могили, у цьому куті здебільшого старі, з вицвілими табличками на стелах, а подекуди й зовсім без стели та ознак причетності комусь… Де- не-де скособочені хрести вже ледь не лягали поруч з господарями, і Марцелі було безмежно сумно за тими людьми попід похиленими хрестами, попри те, що їх ніколи не знала.
Блукала поміж дерев у пошуках трьох покарлючених берізок, поряд з якими, як пояснили люди у селі, лежали її бабця з дідом… Берізок на цвинтарі було багато, й чомусь в основному клишоногих…
Роздряпуючи до крові руки, Марцела продиралася крізь терня здичавілої ожини і чомусь виходила на те саме місце, звідки розпочинала пошук. Ще трохи, і охопив би цілковитий розпач, якби раптом на надщербленім, врослім у землю надгрібку перед її очима, неначе надіслані самим Богоньком за терплячість, не вигулькнули дві світлини. Вони були точнісінько такими, які не раз розглядала, вивчаючи міліметр за міліметром, у сімейному альбомі. Як оті останні примудрилися вціліти внаслідок нескінченних родинних переїздів, для Марцели залишилося таємницею… Просто збереглися і все – лежали собі спокійнісінько, зафіксовані зім’ятими куточками матового чорно-білого паперу з зубчатими крайками у витятих смужках цупкого альбомного картону. Захищені вибляклою, але твердою палітурою, бабця з дідом дивилися зі світлини на онуку, чи то пак не на онуку, а кудись трохи убік, у далину, як люблять фокусувати погляд фотографи, і тим самим начебто видивлялися, хто ж то там за обрієм часу відрізком у півсторіччя придивлятиметься до них з ретельністю дослідника, звіряючи власні риси з пращурівськими.
– Ти чуєш чи ні? Не годиться дівчині на камені сидіти. Тобі ще дітей народжувати…
Марцела подивовано обернулася – хто б це отут, за тисячу кілометрів від рідної домівки, дбав про її ще не народжених дітей? Неподалік стояв хлопець чи молодий чоловік (визірно важко було визначити його вік). Вбраний був нетипово охайно для сільської місцевості – у стильні джинси та вітрівку. Лишень кросівки, подібно до Марцелиних, були вщент замащені цвинтарною багнюкою. Його великі блакитні очі прозраджували цікавість. Але це не здивувало – блукаючи селом, Марцела встигла збагнути оту чудернацьку притаманність місцевих залучатися геть до всього, що відбувається навколо.
– Ти чия будеш? – Хлопець поводився запанібрата, немов перед ним – дівчисько із сусіднього села. – Щось я раніше тебе тут не бачив…
Марцела підвелася з кам’яного надгрібку і струсила пилюку із джинсів.
– А ти чий будеш?
– Ого! Ти, як бач, не місцева, раз таке запитуєш…
– Не місцева. Тобто, трохи й місцева, позаяк… – Марцела зиркнула на світлини, з яких ще зовсім молода всміхнена жінка та поважний, з прямокутними, мов у Гітлера, вусиками, чоловік дивилися повз неї. – Це – мої бабця й дідусь.
Хлопець підійшов ближче, намагаючись вичитати викарбуваний попід світлинами напівстертий напис.
– То ж треба! З тієї файти у селі вже нікого не знайдеш…
– Зате я є…
Хлопець з цікавістю розглядав молоду жіночку, яка зі спини здалася йому зовсім юною, однак розважливість поведінки й розмови свідчила про її зрілість.
– Це твоя машина отам, просто попід воротами?
– Моя, – Марцела сполошилася. – А що, комусь заважає? Я вже йду…
– Та ні, на щастя, поповнення сьогодні тут не передбачається… Просто дивлюся – чеські номери…
– Я з Праги приїхала.
– Ось воно що! А я чую по розмові – щось не те… Ти розмовляєш українською так, як наша вчителька у школі. Ми її «чикалкою» дражнили, бо вишукана літературна українська страх як дратувала.
– Ну знаєш… Як на людину, котра вперше відвідала свою етнічну вотчину, я говорю доволі пристойно…
– То ти вперше в Україні?!
– Уяви собі… – Марцела підібрала із землі наплічник і, струснувши з нього залишки вологої трави, зібралася йти. – Вже кілька років збиралася приїхати – відтоді, як поховала маму, та щоразу щось заважало… Врешті- решт постановила – як не зараз, то ніколи. І справа навіть не в тім, що пообіцяла мамі. Ні… Сама відчувала обов’язок. Навіть не обов’язок, потребу. А в тебе… хто тут?
– Я приятеля відвідав… Він мені майже братом був. Недавно уб… загинув… – хлопець осікся і махнув рукою у напрямку віддаленої місцини цвинтаря, де пістрявими від пластикових крикливих квітів курганами височіли свіжі могили. – Нещасливий випадок…
– Співчуваю… – Марцела з цікавістю придивлялася до високих насипів з кольоровими, мов на бразильському карнавалі, вінками – такого ще не бачила. Вдома небіжчиків здебільшого кремували, а цвинтарні церемонії відбувалися стримано, ледь не суворо, як і належало події.
– Знаєш, у нас істотно відрізняються звичаї… Я обов’язково приїду ще, але з іншою метою. Хотілося б усе докладно вивчити, описати, проаналізувати… Людина має знати власні корені. – Марцела перестрибувала через острівці багнюки, потай дивуючись, чому поміж могилками не вимощені доріжки, як у них на «гжбітові», куди навідувалась до мами. Недоглянутість цвинтаря Марцелу дивувала, але вголос цього не виказувала, аби не уразити випадкового співбесідника. Тим часом чоловік раз у раз підставляв руку, рятуючи від хлюпавки.
– То ти – писака? Чи, може, історик?
– Авжеж, журналістка… – всміхнулася його кмітливості.
Незабаром у поле зору потрапив її ріднесенький «броучек», що підпирав цвинтарний паркан – мініатюрний червоний «сітроенчик» – невичерпна тема знущань редакційних колег. Властиво, зраділа, бо здавалося, цвинтарю немає кінця, і без сторонньої допомоги довго довелось би блукати у пошуках виходу із заплутаних могильних лабіринтів. Поруч з обляпаним багнюкою «жучком» зверхньо красувався чорний неймовірно чистий (що, враховуючи бездоріжжя, викликало неабиякий подив) із затемненими вікнами «мерседес».
– А ти, як бач, серйозна пташка. – Марцела допитливо зміряла супутника поглядом. – З вигляду й не скажеш.
– А як я маю виглядати? – розсміявся хлопець, вимкнувши не виймаючи з кишені алярм. – У краватці, у однострої, з поважною текою у руці?
– У нас такі машини мають дуже заможні люди…
– А у нас такі машини має кожен, хто бодай трохи крутиться.
– Що означає «крутиться»? – підійшовши до автівки Марцела відмітила, що на «мерседесі» також чеський номерний знак, і зраділа. – То ти також… звідти?!
– Ні. Я просто частенько там буваю… по роботі… – Хлопцеві до вподоби була її безпосередність та необізнаність, і він залюбки підігрував. – А «крутиться» – означає «робить бізнес», розумієш?
– А-а-а… То ти – бізнесмен? Так би й сказав… – Марцела зітхнула.
Мені треба все життя працювати, аби купити щось подібне.
Начебто не розчувши останньої репліки, хлопець зненацька запропонував:
– Слухай-но! Я частенько буваю у ваших краях! А давай зустрінемося там! Це буде веселіше, аніж на цвинтарі…
Марцела завагалася – у них бо не заведено отак з ходу пропонувати приятельство. Але хлопець здавався їй настільки щирим та безпосереднім, що по хвильці роздумів вже порпалась у наплічнику і, знайшовши нарешті у тільки їй відомих закапелках візитівку, простягнула її новому знайомому. Розглядаючи картку, вичитував уголос:
– Марцела. Марцела Соханич. Редактор рубрики «Українське слово», часопис «Вісник». Ого! Та ж ти зберегла рідне прізвище! Яка ж ти чешка?! Ти – наша!!!
– Ти забув сказати, як тебе звати… – Марцела не сперечалася, їй було приємно почуватися своячкою.
– Й справді, вибач… Іваном мене звати. Щоправда, візитівки з собою не прихопив. Але я тебе знайду. Обов’язково знайду, Марцело… До зустрічі…
Хлопець провів дівчину до автівки і, зачинивши за нею дверцята, помахав на прощання рукою. Завівши двигун, Марцела з приємністю для себе відмітила: «Звісно, ваша… А чия би ще була?…»
Глава 2
ЮЛІШКА
– Марцело, агой! Куди ти, до бісу, запропастилася?! Казала, що їдеш на два дні, а пропала майже на тиждень!!! – Щойно заїхала за прикордонну рампу, як телефон, наче нюхом відчувши близьке повернення додому, пронизливо роздирав митний простір істеричним голосом редакційного шефа. – З тобою там усе гаразд? Чи та Україна остаточно тебе полонила, відібравши здоровий глузд?! Якщо завтра тебе не буде на роботі – повний завал!!!
– Вацлаве, я стою на кордоні у черзі. Тут робиться щось неймовірне. Тотальна евакуація населення перед фашистським бомбардуванням…
– Марцело, ти знущаєшся? Яка евакуація?! Що ти верзеш?!
– Вацлаве, це – не смішно. Тут щодня так. Для України – звична річ. Як поталанить, то за кілька годин вирвусь на той бік… Аби не гаяти у черзі часу, з людьми потеревеню, зроблю кілька світлин. Привезу цікавий матеріал для наступного номера. Вважай, це – моя відкупна… І враховуй, що до Праги понад вісімсот кілометрів… тож краще облиш мої нерви у спокої. Побачимося…
Не встигла закінчити розмову і взятися за фотокамеру, як телефон знову задзеленчав.
– Що за чортівня? Невже вони не можуть проіснувати без мене й кількох днів? – схопилася за трубку і, помітивши, що номер незнайомий, озвалася стриманіше. – Алло. Слухаю.
– Пані Марцело? Доброго дня. Пані Марцело, вибачте, що вам телефоную, ви мене не знаєте… Мені ваш номер дали знайомі, а їм ще одні знайомі… Сказали, що ви можете допомогти, якби раптом… Словом… Я з України.
– Я це вже зрозуміла. – Марцелі здавалося, що ось-ось вибухне. Черга на кордоні поволі, але рухалася, і обіцяний шеф-редактору репортаж потрапляв під загрозу. – Ви можете коротко? Що трапилося?
– Мене звати Юля, Юлішка… Я приїхала на роботу до Праги… Чоловік, що клопотав про візу, обіцяв зустріти мене, поселити й працевлаштувати… Але його наче водою змило… – Жіночка жалісно хлипала у слухавку. – Взяв удома за візу гроші і щез. Я не знаю, що мені робити… Сиджу майже добу на Флоренці і не маю куди йти…
Марцела залишалася незворушною – такі випадки траплялися не вперше, і те, що чужі люди дозвідувалися її координати через кума – брата – свата, також невдивовижу.
– Юлішко… Мені, звісно, щиро жаль, що з вами отаке трапилося… Але допомогти вам нічим не можу. Наразі я знаходжуся не у Празі, а… у відрядженні, ледь не за тисячу кілометрів від вас…
– Що ж мені робити? – У жіночому голосі вчувався такий розпач, що Марцела не посміла залишитися байдужою.
– Що я можу порадити? Їдьте додому. І не купуйтеся більше на шахраїв. У вас є гроші на зворотній квиток?
– Пані Марцело, я не можу додому… У мене там син-каліка… Він обгорів унаслідок аварії на електростанції. Щокілька місяців потребує операції з пересаджування шкіри. – Жіночка та тому кінці дроту вже не хлипала, здавалося, від безвиході її охопило отупіння. – Я його самотужки виховала, й окрім мене оплачувати лікування нікому… Пані Марцело… Якщо я не надсилатиму грошей, він помре…
– Господи милосердний!!! Цього ще бракувало… – Немов епізоди з гостросюжетного серіалу, майнули у Марцелиній пам’яті жахливі історії, що нанизувались одна на одну чорними намистинками у ланцюжок людських доль… Марцела знала їх чимало, позаяк, будучи єдиною україномовною журналісткою на всю редакцію, повсякчас мчала кудись по «гарячих дзвінках»… Їй писали, її шукали, потребували, на неї покладали сподівання – час звикнути… Та щоразу, почувши чергове «допоможіть», болісно пропускала крізь себе, мов крізь живий млинок, людські поневіряння, роздрібнюючи їх на прискіпливі дослідження, аналіз, аби порозуміти: ЧОМУ?! За які гріхи отим людям пороблено? Чи, може, спокутують помилки минулих поколінь? Пригадала чомусь Івана. Вжеж, не у всіх лихо. Є поміж ними й успішні… Що треба робити, аби вижити у тій занедбаній, забутій Богом державі? Шкода, що не залишив їй адреси… Їм бо є про що поговорити…
На тому кінці дроту панувала напружена мовчанка. Ніколи не бачена Марцелою жіночка очікувала допомоги. Не від своїх співвітчизників, а від неї, празької уродженки з українськими коренями, тридцятирічної жінки (дарма, що нагадувала зовнішністю підлітка), яка так і не встигла поклопотати про власне щастя, бо ж переймалася здебільшого чужими бідами… Недарма ж вона за метрикою Соханич! І оті світлини, з яких бабця з дідом дивляться повз… Вони не дають їй спокою усі тридцять років. Це ж – її рідня, її Вотчина. І ці люди, нехай голодні, бідні й обездолені, втративши почуття гідності – то насправді її народ… Вжеж, якби не трафунок, то й вона залишилась би з родиною потойбіч понині. Життя розпорядилося інакше…
– Алло, Юлішко, ви мене чуєте?
– Так.
– Я спробую вам допомогти. Не обіцяю, чуєте? Але спробую…Зателефонуйте за кілька хвилин.
Перервавши розмову, Марцела набрала номер давньої знайомої – власниці «окупованого» емігрантами гуртожитку, з якою колись записувала інтерв’ю.
– Пані Яндова, доброго дня. Марцела турбує… Марцела Соханичова. Маю до вас прохання…
Незабаром Марцела стримано, але вдоволено сповіщала новій знайомій, котрої ніколи у житті не бачила:
– Я знайшла місце, де вас поселять. Як приїду, подумаємо, що з вами робити далі. Записуйте адресу…
Глава 3
СПЛЕТІННЯ ІСТОРІЇ
Марцела не виходила Іванові з голови. То ж треба… Приїхати самотужки у таку далину, до забитого гірського села, аби знайти поховання не баченої ніколи рідні… Не побоятися страхіть, які приписують Україні там, «за бугром»… Вжеж, не раз доводилося чути: «А це правда, що у вас там ведмеді вулицями ходять?» У таких випадках кепкував, мовляв, ведмеді у нас не ходять, а їздять на «хамерах», бо ж вибоїн багато, а оскільки дороги ще й не освітлюються, доводиться «хамери» інкрустувати камінцями від Сваровскі – вони найкраще відображають зустрічне світло… Чехи здебільшого не розуміли українського «стьобу» і «для годиться» всміхалися крізь зуби…
Заїхавши у село, Іван звернув у провулочок, наприкінці якого бовванів старий монастир. До монастиря притулилася хата, у якій народився.
Монастир утримував невеличкий сиротинець, і дітлахи у пошуках ласого шматочка винаймалися по хатах на «господарку». Ледь не у кожній родині існував шмаркатий підопічний, що залюбки отримував за «лавор» налущеної кукурудзи та шмат біленької пухкої булки з «лекварьом».
Не встиг Іван заглушити двигун попід парканом, як зелені допитливі очиська вже зазирали крізь вікно у розкішний шкіряний салон.
– Привіт, тезко, як життя-буття? – Іванові був до вподоби цей рудий кирпатий хлопчисько, що ніколи не нарікав на сирітське животіння, а натомість зі знанням справи бомбардував запитаннями.
– Дядь Вань, а це у вас «хач-бек»? Дядь Вань, а що краще – ручна коробка передач чи автомат? Дядь Вань, а скільки вона максимально витискає на трасі?
Іван потай підсміювався над дитячою всеобізнаністю – добре бо знав, з якого джерела черпається інформація. Всі куповані ним часописи про новинки автомобільного життя за збігом терміну актуальності перекочовували до маленького Іванка попід залізне казенне ліжко. Іншим хлопчакам було до скарбу зась – у обидва ока беріг дорогоцінну спадщину. І варто було комусь із зухвальства на те зазіхнути, як негайно мав розмову з великим Іваном – непохитним авторитетом усього села. От і зараз, покуйовдивши малечі палаючого чуба, Іван перепитав:
– Як у тебе там? Все гаразд? Ніхто не ображає?
– Ну що ви, дядь Вань!!! Хто би наважився? – Хлопець задирливо постукав носаком завеликої, але фірмової кросівки, що також дісталася у спадок від великого Івана, по колесі машини. – Тьху-тьху… Всі ж знають, що у мене – «криша»!
– «Криша» кришою, а ти сам маєш вчитися себе боронити. Не завжди дядя Ваня під боком буде. Матиму час – покажу тобі кілька потаємних прийомчиків самозахисту, так і бути… А наразі… – напорпав у кишені джинсів цілу жменю дріб’язку і пересипав у дитячу довірливо вивернуту долоньку. – На ґаздівстві був сьогодні? Допомагав?
– Дядь Вань, ображаєте… Йдіть додому, мама вам розповість, скільки всього я переробив…
– То чого стоїш? Гайда за цукерками!
Малого наче вітром здуло, а Іван попрямував углиб подвір’я. Мама розвішувала на линвах випрану білизну й, забачивши сина, радісно витирала руки фартухом.
– Йой, Іванку, дубрі, жесь приїхав.
– Мамо, я вам скільки разів казав – не райбайте у потоці. – Від білизни пахло крижаною свіжістю, протічною водою, та аж ніяк не пральним порошком. – Я вам для чого машинку-автомат купив? Пак жалієтеся, же поперек болить.
– Айбо я, Іванку, пак не годна спати, коли од постелі хімійов смердить…
– Ви, мамко, такоє, геби у минулому столітті жиєте. Весь світ райбать у машинці, а ви – у потоці…
– Хай хоч у позаминулому, а я, Іванку, буду робити так, як моя мамка та й баба робили… І можеш ти хоть шо мені казати. Я тя другоє хотіла зазвідати… Вже би час вино здоймати… Я натігуватися на лазиві уже не годна, а твій «замєстітєль» ще замалий тому всьому раду дати. Але позирай – за пару неділь заморозки будуть, то най би вже у бочках бродило…
– Муй «замєстітєль» понісся за «чупа-чупсом», – розсміявся Іван. – А з вином порадимо… Я винайму когось у селі вам на підмогу.
– Ти свого «замєстітєля» далі балуєш? – Мама взяла порожній лавор, витрусила з нього краплі протічної води і рушила до хати. – Тобі, Іванку, давно час настав своїх дітей бавити, а не сиротинських… Хто то видів, аби хлопові на носі – тридцятка, а він сам собі ґаздує… Ади, у твоїх однокласників уже по троє коплаків селом гонять.
– Ага… І вітер жебом гуляє… – Івана дратували оті нескінченні мамині розмови про женячку. – Я, мамко, скільки не приїду, ви все лем про єдно… Не хочу я, як антоті сараки, дітей наплодити, а пак пустити їх по жебрах. Я хочу жону посадити у файний мотор, привезти до парадної хижі, оби чулася ге принцеса…
– Поки ти, Іване, на тоту парадну хижу заробиш, то й зістарієшся… – зітхала. – А я би вже онуків сокотила… Шкода, же няньо на тім світі тото видить, царство йому небесноє…
– Скоро, мамко, скоро вже всьо буде. – Іван знав, що, пригадавши батька-небіжчика, мама заведеться надовго. У таких випадках намагався перевести розмову у інше русло. – Послухайте лем, шо хотівім ся зазвідати… Ци зналисьте тоту файту Соханичів?
– Соханичі? – Мама, пригадуючи знайоме прізвище, присіла на ослінчик попід пецом, на якому парувала запахуща поливка, і нарешті ляснула себе по чолі. – Соханичі! Та де бим не знала? То антот Соханич, же у дальньому куті жив? Тать він за нашою мамкою, за твоєю бабою, йой як припадав! А як вна ся за твого діда віддала, та й він ся вженив, айбо всі знали, што не по любові, а лем так, на зло… Пак ся дівка їм вродила, айбо вна туй не жиє – як побралася, утекла з ґаздов десь на Чехи, лем слід простив… А Соханичів уже давно ниє – у їхній хижі чужі люди жиють. Чом ся звідаєш за них?
– Тут така історія… – Іван не знав, розповідати чи ні, бо ж звістка миттєво розлетиться селом – варто тільки натякнути. Але не втримався.
– Я онуку їхню на цвинтарі зустрів… Ходив-ім Стьопку провідати…
– Як онуку? – Мама з несподіванки аж руками сплеснула. – З неба упала ци вудкидь?
– Не з неба… З Праги приїхала… Маму, каже, вже кілька років, як поховала. Пообіцяла їй бабину й дідову могилу відвідати.
– То яка вна?! Ци хоть парадна? – Маму точила цікавість.
– Парадна, мамко… Журналістков робить…
– А ци говорить по-нашому? – накриваючи синові на стіл не вгавала.
– Ще й як говорить… Май ліпше, як ми з вами. Грамотна…
– Та ж ти там по Прагах ходиш! У гості тя не кликала? – У маминих обрамлених зморшками очах змигнув лукавий вогник. – Ци видиш, який світ тісний…
– У гості не кликала, айбо телефон ми лишила, – Іван витягнув з кишені візитівку й помахав мамі попід носом.
– Айбо, Іванку, вни там, на Чехах, докусь иншакі, як ми… Наші дівки робутні, май прості, а там – панство…
– Нич там не панство, мамко… Вна – така проста, геби у селі виросла… Та й що за розмова глупа… Ви би мене вже нараз сватали, ге? – наївшись досхочу, Іван підвівся з-за столу, розцілував маму у обидві щоки і, сміючись по-дитячому, підлещувався. – Знаєте, шо я вам повім? Докить ся невіста не навучить так варити їсти, як ви, я її не возьму… Хоть би й з Америки була, не лем з Праги…
– Йой, Іванку, тобі лем фіглі у голові.
… Мама довго ще стояла на воротах, махаючи синові услід, а Іван, вправно об’їжджаючи вибоїни просілкової дороги, подумки розмірковував:
– І справді, світ тісний… Колись давно старий Соханич закохався у мою бабцю… Пройшло понад півсторіччя, а зв’язок з родиною, яка, здавалося, не залишила по собі жодних слідів, раптом відновлюється. Таке випадково не трапляється…
Глава 4
ЗАНУДА ВАЦЛАВ
– Нарешті! – Забачивши Марцелу, що фурією влетіла у редакцію, Вацлав зрадів. – Я вже було гадав, що ти вирішила попросити в українців політичного притулку.
Гучно розсміявшись власному дотепу, прокашлявся, й тут же спохопився – Марцела не сміялася. Її ставлення до шеф-редактора було мінливим. Часом глузувала з його напускної суворості – добре бо знала, що без неї він ні на крок… Часом дратувалася його безглуздими жартами, позбавленими гумору, часом зворушувалася жалюгідними залицяннями у вигляді дармової кави з тістечком, що означало для нього неабияке марнотратство, позаяк ходив неодруженим «підстарком», довівши власну заощадливість до блюзнірства… Часом навіть шкодувала його, коли, прийшовши вранці на роботу, ловила його «на гарячому»: інколи Вацлав потай ночував у редакції. І тоді, похапцем зірвавшись з незручної зачухраної канапи у приймальні, пригладжував рукою масне відстовбурчене волосся, начебто перепрошував за несвіжий вигляд.
– Зімкнув на хвилю очі і треба ж такому трапитись – задрімав… Та Марцела добре знала: йому просто не хочеться додому, позаяк там його ніхто не чекає.
Марцелу також ніхто не чекав, але оте нечекання було інакшим. З того часу, як не стало мами, у їхній малесенькій, ледь не іграшковій квартирці у прадавньому кам’яному будинку на Подибродах залишився особливий дух, що не вивітрюється роками й притягує додому… І Марцела привчилася все робити, як мама – прокинувшись уранці, за першим порухом відчиняти кватирку, заварювати у джерзі каву по-турецьки, скрупульозно слідкуючи, аби та не «втекла», затримуватися перед люстром, пересвідчуючись, що за ніч не з’явилося підступних зморшок, ставати задля гартування під прохолодний душ, підсмажувати тости… Докупи це все нагадувало певний ритуал, від якого отримувала задоволення, і часом ловила себе на думці, що якби, боронь, Боже, хтось втрутився у її особисте життя, це принесло би чимало небажаного клопоту…
Марцела витягла з сумочки флешку і переможно потрясла нею у повітрі просто перед носом у шефа:
– Матеріал з кордону! «Зашрубоване вікно в Європу»! Аби потрапити звідти сюди, необхідно пережити ряд принижень, включно допит митників, огляд автівки та валізи аж до особистих речей. Нагадує пропускну фашистську систему у гетто. Зйомки на кордоні без спеціального дозволу заборонено, але поталанило потай відзнімкувати очі жіночки у той час, коли митник бридливо копирсається у її спідній білизні.
– Ну, Марцело, ти даєш! Я знав!!! Я відчував, що з порожніми руками ти не повернешся. – Вацлав підлабузницьки поплескав її по плечі. – І коли тільки встигла?! За кермом писала, чи що?
Марцела не коментуючи увімкнула комп’ютер.
– Дай мені трохи часу опрацювати матеріал, і завтра даємо на шпальти.
Ох, уже ця Марцела… Вона відрізнялася неабиякою працездатністю, за що Вацлав повсякчас захоплювався нею. І навіть українська кров, що нуртувала в ній, не відштовхувала, а навпаки підкуповувала – поруч з холодними, цинічними чешками Марцелина турбота про співвітчизників виглядала зворушливо.
– Марцело… – Вацлав довірливо нахилився над її вухом. Він був обізнаний у істинній причині відрядження. Марцела підвела голову і відсутнім поглядом уперлася в його вим’яте, як і сорочка, обличчя. – Марцело… Ти знайшла те, чого шукала?
«А він попри все непогана людина», – подумала Марцела. – «Принаймні, йому не байдуже моє особисте…» Погляд її пом’якшав.
– Знайшла, Вацлаве…
– І що ти при цьому відчула? – Йому й справді було цікаво. Щоразу дивувався Марцелиній допитливості й безвідмовності, яка часом виснажувала її більше за ненормований робочий графік. Раз у раз прислухався до її приємної з м’якими шиплячими української, якою щось пояснювала дозвонювачам, заспокоювала, радила, і тоді перепитував: «Тобі це все не набридло? Вони висотують з тебе усі соки! Вжеж ти – не мати Тереза!» Шкодував її по-людськи.
– Я відчула, що все роблю правильно, Вацлаве. – Марцелин погляд був упевненим і твердим, мов грецький горішок. Від того погляду Вацлаву хотілося зменшитися до розміру того горішка і заховатися попід шкарлупку.
…Вечоріло, коли Марцела, нарешті, вимкнула комп’ютер. Очі пекло від перенапруги, та відчуття внутрішнього задоволення розтікалося тілом. Так бувало завжди, коли тішилася результатом.
Підняла руки догори, витягнула стрункою стерплі кінцівки. Її крихка хлоп’яча статура здатна була витримати неабиякі фізичні навантаження, але отак, скоцюрбившись над робочим столом, висидіти робочий день – це справжня мука. У такі хвилини згадувала про роликові ковзани, що добрий місяць сиротливо валялися у передпокої. Ще трохи і загубиться надія почепити їх на ноги і помчати вулицею. Насправді, вимріювала їх упродовж кількох місяців – лискучі, з металевими коліщатками, з амортизаторами – щодня, проходячи вранці повз зачинену крамничку зі спортивними обладунками приспинялася і милувалася ними, наче підліток. І скільки ж то було гордощів і неприхованого тріумфу опісля, коли, вковзнувши у пластик цупкою вовняною шкарпеткою і тримаючись за коване звивисте перилко, що вело сходами «парадного» вниз, до першого поверху, та гупаючи залізними коліщатками, ввічливо перепрошувала сусідок – бабусь, що неодмінно визирали з-за дверей.
– Пробачте… Сто разів перепрошую! – Бо ж востаннє у під’їзді стояв такий грюкіт у сорокових, коли бомбардували Прагу…
– Що, Марцелко, спортуєш?» – перепитували, і Марцела стверджувально, але стримано гойдала головою, бо ж знала напевне – варто зачинитися за нею дверям під’їзду, як доброзичливість заміниться скепсисом: «Збожеволіла зовсім. Краще би віддалася за когось – давно час вийшов…»
І тут Марцела згадала Юлішку. Як вона могла забути? Обіцяла ж допомогти! Ота митниця, і виснажлива дорога, і настирливий Вацлав, і стаття, на яку чекав випускаючий, вибивали з колії. Марцела вхопилася за стільниковий телефон і набрала номер гуртожитку.
– Пані Яндова, доброго дня. Марцела турбує. Пані Яндова, вам вдалося поселити оту українку, про яку вчора йшлося? Справді? Чудово. Я вам дуже вдячна. Скажіть, я можу з нею зв’язатися? Гаразд. Зателефоную через десять хвилин.
Незабаром Марцела почула у слухавці знайомий вже голос, але цього разу жіночка не панікувала й не плакала, а розмовляла цілком виважено й розсудливо.
– Пані Марцело, величезне вам «дякую». Пані Яндова дуже чуйно до мене поставилася, я вже хоч на людину стала схожа – відмилася, відіспалася, повернула собі здатність розсудливо мислити, врешті-решт… Ви вибачте за мій розпач учора – я й справді злякалася, що доведеться повертатися додому. В моєму випадку це неприпустимо. Тепер спробую шукати собі роботу.
– Поволенка є? – перебила Марцела.
– Що-що? – не збагнула Юлішка.
– Поволенка, запитую, є? – повторила Марцела. – Папір, у котрому зазначено місце роботи та ім ’я роботодавця? Вам її мала віддати людина, що клопотала про вашу візу.
– Нічого у мене нема, пані Марцело. – Жінка вкрай розгубилася. – Все, що є – паспорт з візою. Нічого не залишається, як спробувати десь «начорно» влаштуватися…
– Цього ще не вистачало… – Марцела й справді добряче змучилася за останні дні – у голосі прослизали зазвичай непритаманні їй нотки роздратування. – Бракувало мені вас із поліції визволяти. Гаразд. Побудьте наразі удома. Я щось вигадаю. З пані Яндовою домовлюся про оплату в кінці місяця без жодного завдатку. Кишенькові гроші бодай маєте?
– Що? – Юлішка знову впадала у розпач, та так, що частково інформація котилася повз її схарапуджену подіями свідомість.
– Їсти щось маєте, запитую? – голосно, ледь не криком, перепитала Марцела.
– А-а-а… Їсти… – Юлішка нарешті збагнула. – У мене тут повна сумка з дому напакована – консерви, крупи, всяка всячина… З голоду, словом, не помру.
– Це вже добре. – Марцела тим часом метикувала, що робити далі. – Що ви вмієте робити, Юлішко?
– Взагалі-то я за фахом кравчиня. Але робити умію все – прибирати, на полі поратись, їсти готувати, худобу доглядати, хворих виходжувати чи дітей бавити (при згадці про дітей голос на тому кінці дроту помітно потеплів). Та що вам казати – все те, що залюбки робить кожна українська жінка…
– Знаєте що, Юлішко… – перебила перелік Марцела. – У мене є один знайомий – власник невеличкої приватної фабрики… Спробую з ним переговорити. Може, щось і вийде… Але це вже завтра. У нас не заведено турбувати поза робочим часом. Будьте на телефоні у пані Яндової завтра о десятій. Все. До зв’язку…
