Читать книгу: «Узурповані життя І. Фантастичні пригоди князя Мороку, людей і потойбічних», страница 2
Уламок V. Бісова тварина
Князь назвав коня справжнього Якова Кремез. Та тварина, з перших хвилин, не бажала приймати нового господаря і навіть штурхнула Тара копитами у груди. Князь відлетів, впав. Підвівся. Зрозумівши, що так не може бути й далі, Тар пригадав слабке заклинання школи Гріху, що зветься Дика сповідь. Десь з десятого разу він таки зміг провести неважкий жест і від кінчиків його пальців до ніздрів коня розтягнулась синьо-зелена пара. Якийсь час вона протрималась, та коли Тар розвів руки в сторони – пара розтанула, мов й не було.
Перші хвилини кінь складав казна-що, та потроху, незв’язані розумом слова, почали набувати вигляду мови:
– Ти, йогі-го, не товариш… раніш. Тепер, йогі-го, другий… за того. Бити… коли сідає, йогі-го! Чув?!
– Чув, – спустошений звичайнісінькими чарами, наче трьома днями безперервної варти, відповів Тар.
Він сів біля Кремеза та знов запалив люльку.
– Будемо поки що разом, а потому я твого товариша поверну.
– Не піде, йогі-го. Голова копита люба бачить. Болі море, йогі-го.
– Ти не лайся, чотириногий, бо я тебе шаблею приборкаю. Зрозумів?
– Спробуй, йогі-го!
Князь проявив з потойбіччя невитіювату шаблю, та трохи не впав до землі. «Треба облишити магію, – подумав він. – Хоча… Аби провчити бісову тварину, мені сили вистачить».
– Облиш, князю, – пронизаний сонячним промінням з’явився перед Таром сивий із синеньким обрамленням Дух справжнього Якова. – Мого товариша, якого ти Кремезом прозвав, треба погодувати з руки, погладити по холці та слова добрі сказати. А інакше, отримаєш ще кілка тумаків, а може і зовсім від тебе втече.
– Багато знаєш? – Із презирством приснув Тар.
– Дещо знаю, князю, – відповів Дух.
– Ну, гаразд. Та як ця звірюга мене ще раз вдарить…
Дух Якова зник. Залишати Ір-Реаль на довгі відрізки часу він права не мав. Особливо, коли Тар не був зацікавлений у такій появі. Хоча князю хотілося тріснути балакучого коня, він зробив усе, як сказав Дух справжнього Якова. Обережно погладив, погодував та спробував сказати щось добре.
– Здоровенні в тебе ноги, Кремезе, – Тар зазирав позад коня. – Жодна кобила не втече, як забажаєш на неї залізти.
Здивований недоречною похвалою кінь усе ж вирішив спробувати налагодити відносини з новим господарем.
– Сідай, тільки, йогі-го, мовчи. Після… Колись… Казати по справі, а таке – ні.
Князь заплигнув у сідло, владно махнув рукою. Навколишнє затремтіло, затріскотало і розсипалося на безліч уламків, неначе дзеркало, що впало на підлогу.
Уламок VI. Ґавазмій
Межа частенько збоїла, не завжди доставляла подорожан за їх бажанням. Та добре, що цього разу мандрівники не з’явилися посеред крижаної пустелі острова Айзлан чи, й того гірше, на морському дні. Тар і трохи наляканий Кремез проступили із чорної пари просто посеред дороги. Довкола знайомий пейзаж – Неозорий луг. Князь озирнувся і з полегшенням видихнув. Він не побачив нікого, кого б така незвична поява могла здивувати. Але то не все, що потрапило йому в очі. Попереду, сажнів за сто, над невеличким селом – а саме над шинком – у повітрі кружляло жахливе чорно-зелене створіння.
– Йогі-го, матір Божа! – не втримався Кремез.
Князь на те подумав, що коня треба позбавити мови аби уникнути майбутнього клопоту, але зараз він, на жаль, не міг того вчинити. Ані зайвих, ані достатніх магічних сил у Тара не лишилося: пусті забавки витягли усе під самісінький корінь.
– То – ґавазмій, – неохоче пояснював князь зрозумів свою нікчемність. – Потвора з людських, пташиних та гаспидових тіл. Їх інколи відьми створюють задля гаяння часу та втрати купи магічних сил. Питаєш: чому? Бо пуття від них – на ніготь, та й живуть замало. Але чаропрактика для бісівських жінок – понад усе. Навіть понад здоровий глузд.
Кінь не відводив очей від схожої на суцільний безлад кінцівок і частин тіла тварюки.
– Зрозуміло, – продовжував князь. – Кулею його не вб’єш, та він не любить голосних звуків. Бачиш, – Тар показав рукою у бік велетня над шинком. – Хоче людським м’ясом поласувати, але жінки так верещать, що птаха навіть сісти на дах не може. Саме за тої риси я і вважаю цю істоту купою даремно втраченої магії.
– Робити що, йогі-го? – наче зачаклований кружлянням ґавазмія, запитав кінь.
– Під’їдемо. Я зроблю кілька холостих пострілів у повітря. Скоріш за все, дурна птаха втече.
– А як – ні? – кінь недовірливо зиркнув на князя, що сидів позаду у сідлі.
– За мене не переймайся. Хоч я і в’язень тіла твого товариша, а все ж істота вічна.
– Та я, йогі-го, – Кремез зробив пазу і знов подивися на беззвучного велетня. – За тебе не переймаюсь, прірву тобі в голову, господарю.
– А?.. Он як? Та він, наче коней не їсть.
– Гарні справи, – кінь фиркнув. – Ти знаєш хоч щось насправді?!
– Аби ти замовкнув – у мене б щастя побільшало, – з презирством посміхнувся князь. – Поїхали.
Тар вдарив коня ногами у боки, але тварина не ворухнулася. Стояв кінь, як укопаний.
– Ні, йогі-го, – відмовився чотириногий. – Іди сам. Ти – істота вічна, а я – ні.
– Кремезе, а на ділі – боягуз? – князь посміхнувся. – То треба тобі іншого ім’я дати.
– Добре, йогі-го. Якщо повернешся – даси другого.
Трохи невдоволений, але здебільш веселий Тар сплигнув з коня, зарядив два пістоля, що лишилися йому від Якова холостими, і побіг із криком та пострілами у бік велетня. Кремез, готовий утекти у будь-яку мить, усе ж приборкав свої почуття і поплівся за господарем.
Розлючений ґавазмій, окутий голосними криками та пострілами, відчаївся, та, схоже, мав намір напасти на князя. Але, раптом, по селу почувся стукіт копит і з головної вулиці, з-за тину шинка, показалися десяток козаків у сідлах, на чолі котрих був пустотливий кошовий отаман із довгими, мабуть, з півсажня, вусами. Козаки палили у тварюку не холостими на зразок Тара, а бойовими, та це не мало значення. Така порція ґвалту була занадто значною, тому зляканий по вуха велетень зник у небі, швидко розмахуючи велетенськими крилами.
Козаки оточили князя в кільце. Отаман, чиї вуса після бадьорої верхової їзди лежали на плечах та падали поза них, сплигнув з коня, швидко наблизився та міцно обійняв Тара.
– Якове, – розціпив руки та відступив на крок позаду мовив довговусий. – Невже повернувся?
– Як бачиш, брате Могила.
Тар розвів руки і зробив оберт навколо себе, аби продемонструвати усім, що він і справді цілий-цілісінький.
– Чом босий? – Могила показав на ноги князя. – Невже у пеклі так спекотно?
Князь здивовано зиркнув на ноги і згадав, що й справді забув одягнути черевики – полишив їх на мотузці, з’єднаній із сідлом коня. Він мимоволі зняв їх під час спроб скоїти Дику сповідь. Босі ноги слугували своєрідним збудником полегшення під час важких і стомлюючих жестів. Не надійніший спосіб, але трохи послаблював утому від чаропрактик8.
– Ще й як спекотно, – згадавши усе це відмахнувся Тар.
– І коня загубив? – похмурішав Могила. – Невже втратив товариша?
– Та ні, – князь показав на Кремеза, що майже наблизився до дружнього оточення. – Хуткіше, мій хоробрий Махане.
Могила перекинув вуса на перед та, сміючись, запитав:
– Його раніш, наче, по-іншому звали?
– Обставини, Остапе. Там, звідки я повернуся, багато чого по-іншому.
– Ну, то поїхали, – довговусий вправно заплигнув у сідло. – Розповіси.
– Поїхали, – погодився князь та, у приклад Могили, повернувся до сідла.
– А що таке, йогі-го, той Махан? – трохи відірвавшись від ватаги, пошепки запитав кінь.
– Ковбаса, – усміхнувся князь, слідкуючи, аби їх розмову ніхто не почув. – З особливо боягузливих коней.
Уламок VII. Угорі гілля, хвиль-ля!
Вітер був легесенький, та його вистачало, аби майорів на щоглі чайки отаманський стяг. Коли ватага разом із Таром і Маханом наблизилась до Босфену, князь гарно роздивився зображені на ньому атрибути. Золотистий мушкет і шабля на червоному фоні, змотані звисаючими донизу вусами. А у правому верхньому кутку – розп’ятий Сиб. Аби не втрачати часу козаки – за винятком Могили, Тара, двох кермових та барабанщика – сіли на весла і почали гребти до Хорти. Вони наспівували добре відому Якову, а тепер і князю, пісню.
«До столи-и-ці за-ві-та-ли
І Султа-а-на при-ві-та-ли,
Привезли йому пта-хів,
Чайок білих в сто ряді-ів.
Трохи во-о-гню розпа-ли-ли,
Гарно бу-уло, та від-пли-ли,
Гей, розгні-і-вався Султан,
Гей, раді-і-в козацький стан,
Приспів!
Уго’рі гі’лля, хви-иль-ля,
Угорі гілля, хви-иль-ля…».
– Хуткіше, хлопці, бо до вечора тягтися будемо, – крикнув хтось із подорожників.
– Угорі гілля, хви-иль-ля, Вгорі гілля, хви-иль-ля… – прожовували козаки під прискорений темп хвостового, що дубасив у великого шкіряного барабана.
Попереду, біля другого руля, дивлячись, як розтинає кіль чорні хвилі, стояли князь та Могила. До Хорти було не дуже далеко та часу на балачки вистачало.
– Бачу, тобі вже краще, – підпаливши скельцем люльку, мовив отаман, хитро усміхаючись. – Мабуть, у нечистих свої ліки. А я от вирішив із хлопцями прогулятися. Ота чорна падла, – Могила кивнув головою, указуючи за плече. – Зустріла нас тільки-но ми висадилися до берега. Миха разом із конем, уявляєш, у небо підняла та кинула так, що обоє, мов гілки від вітру, хруснули і зламалися. То ми її від берега і погнали.
– А їхав чого? До жінки? – припустив князь відшукав спогад, що у Могили сім’я у Блискавицях.
– До неї. Аби ти зараз не згадав, то, може, й краще було б.
– Повертаємо?
– Та ні. – Остап наморщив лоба. – На тому тижні завітаю, як чого не трапиться.
– А трапитися може.
– Може, – отаман зітхнув. – Ну, тоді не по долі близьких у цьому місяці побачити.
Замовкли. Барабанщик припинив ударяти. Козаки покинули весла і розсілися, аби перепочити й побалакати. Могила кинув кільком гострих зауважень, та перевів погляд на Тара.
– І яке на вигляд те… пекло? – випускаючи крізь довжелезні вуса тютюновий дим і трохи помовчавши, запитав отаман.
– Не встояв?
Тиша. Тар зрозумів, що Могила не уклінно чекав на відповідь.
– Не існує, брате Остапе, жодного пекла.
– Гм, – задумався отаман. – Невже за гріхи людські немає Божого суду?
– Божий суд, мабуть, на землі відбувається, – припустив князь, сприймаючи із певною огидою подібні міфічні уяви співбесідника. Але Тар добре усе розумів.
Раніше, він лише інколи робив дірки у Межі, від чого казкові уявлення місцевих втілювалися. Не-Реаль існувала сама по собі, виключно за її особистими законами, а людство будувало серед тих законів свою історію, своє життя. Останні століття стали випробуванням для нього. Магія, потойбічні. Усе це постало реальним для людей. Звісно, що не всі повірили. Однаково, як і те, що не всіх ті зміни торкнулися. Незважаючи на ці обставини, князь розумів, що зараз, у цю саму мить, невіра людей у новітній, змінений ним світ була хибною і навіть безглуздою.
– Важко погодитися із твоїми словами, – Могила протяжно зітхнув. – Сподіваюсь, що ти не всюди був.
– Я теж, – погодився Тар, аби надати бесіді крихту людяності.
– А насправді, – навіщо їздив? Усі кажуть різне. Ежик Зрадник, наче, хворобу свою невиліковну лічити. Турет лаявся, що ти у кобзарі гайнув і шаблю на дівчат проміняв. А Хриць… Сам знаєш. Він злий з-за смерті брата на Захарських. Тож записав тебе у цебекські зрадники і спровадив «додому» – до Вульфінорії. Божевільна дурня, скажу тобі. Той Хриць…
Остап зітхнув та, помовчав, запитав:
– У чому правда? Так і будеш мовчати?
– Буду, брате, – князь повільно випустив дим. – На то і воля людині дана.
Тар бачив, що відповідь Могилу не задовольнила, але отаман нічого не сказав.
– Які справи на Січі? – трохи потому змінив тему князь.
– По завтрашньому обіді, брате, Рада має бути. То ж ти вчасно повернувся, – примітив Могила. – На місце Кошового Отамана шість куренів своїх кандидатів виставляють. Гармаша – з Боринського, Півня – з Бузинського, Когута – з Лисківського, Поглумка – з Погорбицького, Межихату – з Соснянського й Томарука – з Липінського. Хтозна, кого оберуть. Може, і крові трохи пролиється. Сам знаєш, як бува. Свою ж кандидатуру я виставляти більше не буду. Бачить Бог: старий я став. Молодим дорогу треба дати.
Князь погодився, хоча й у вправності та енергійності Могили він не мав великих сумнівів.
– І як з цим покінчим, – продовжував отаман набираючим гучність голосом. – Підемо на Рівенію. Зовсім вони глузд втратили. Віру свою цебекську сповіщанину до кишені сунуть. Землі козацьких старшин, без кари якої, спалюють, а селян грабують. Ми – самозаконні, але не повновладні. Тому й виходить, що змушують козаків ковтати отруту з медом та слухати гаспидські промови рівеньської шляхти. І не тільки її. Сам, брате, усе добре знаєш. Чого я тут теревеню? – Могила повернувся до козаків на греблях. – А після Ради ми розішлемо по всій Чорноземії універсали, аби збиралися добрі люди на Січі. Велике повстання, яких ще не було, готувати будемо. І на воді, і на землі свого закону, своєї влади покаже чорноземський сповіщанин. Так брати?!
Могила вдарив куркулем9 по борту у ритм барабану, на що команда в один голос рівно гримнула ствердним криком.
– До речі, Якове, – Могила повернувся і хитро зиркнув на Тара. – А ти можеш собі уявити хто ці промови до мене у голову запхнув?
Тар знизав плечима, хоча і згадав від кого Яків цих слів наслухався перед подорожжю у невідоме. І хто в його серці запалив вогонь, а у голові – думки про повстання. Могила не міг того знати. Ніхто не знав.
– Когут, уявляєш? От же ж… – Отаман дмухнув велику хмаринку тютюнового диму, та вона швидко полетіла позаду. – Я його ще джурою пам’ятаю. Запальний хлопець, та мені ніколи не спадало на думку, що у нього окрім шаблі щось у голові проросте. Життя дивовижне.
– Виходить, не буде бійки, – припустив Тар. – Когута оберуть. Інакше, чому ти вважаєш, що повстання почнеться?
– Має початися, брате. Має.
Тар згодливо кивнув та потупив очі у воду. «Вгорі гілля, хвиль-ля», – пронеслось у голові в князя.
Уламок VIII. Землеріз
Чайка була на середні шляху до Хорти, коли вітерець змінився на вітрисько і над козаками поповзла невелика, неприродно чорна, хмара.
– Швидше, хлопці! – закричав Могила. – Всю душу кидайте на греблі, або ж до води підем. Ось тобі, брате, – закриваючи обличчя від скаженого вітру, закричав Остап до Тара, – І пекло, якого немає.
– Що це?! – запитав князь, хоча відповідь була йому відома.
– Землеріз! – Прокричав отаман, чиї вуса розвивалися, наче дві морські мурени. – Хмара, проклята Духом Вітру! Замість блискавок списів, жбурляє велетенські кістені з шпичастими ядрами на кінці… Ліворуч!!!
Кермові умить відреагували. З десяток кроків праворуч від чайки пронісся, чіпляючи воду, велетенський сонячний шар. Неначе важок маятника, він пройшов по дузі угору. Та коли досягнув крайньої точки – розтанув, а на його місці з’явилися ще два. Оскільки хмара рухалась, то й ядра також не мали однорідної траєкторії. Вони носилися по обидва борти чайки, а одне з них заціпило весла і кілька козаків із криками вилетіли у вируючі води Босфену.
– Тримаємось, сповіщани! Не час ще для нас! – Прокричав Могила та зайняв спустіле місце на веслах. Тар також узяв греблі у руку і зробив вигляд, що він як і всі пронизається жагою до життя. А за мить, на додачу, заголосив: – Угорі гілля, хвиль-ля!!! Натиснули, брати!!! Угорі гілля, хвиль-ля…
Козаки, сміючись, надбавили потужності й гучності у голосі та що є сили веслували між блискавичних булав Землерізу. Велетень-барабанщик увесь наступний шлях до берега насилав на хмару прокляття і реготав, мов скажений. Тару здалося, що велетень не заради забави знущався із загрози. Смерть була для нього звичайнісіньким жартом.
Коли чайка досягнула Хорти, біда вже пройшла осторонь. Вітер ущухав і знову перетворювався на вітерець. На піску виднілись борозни від велетенських небесних куль. Вечоріло, наближалася ніч.
– Так ти, курінний, кажеш: пекла немає, – усміхнувся Могила.
Він стрибнув через борт до берега та розпалив кресалом забризкану водою люльку.
– Я не казав, Остапе, що його немає, – Тар сидів на борту чайки і викручував воду із намоклої сорочки. – Я казав, що воно на Землі.
Уламок ІХ. Прокляття жаги
Хортинську Січ збудували у 1593-му році від Сибова Різдва. Її засновником вважають козака Саливона Гайду – особистість міфічну, оповиту багатьма чутками. Навіть в імені Гайди кобзарі не дійшли до єдиного висновку. Хтось називає його Саливоном, інші, зауважуючи на невірності елландського походження імені, кличуть засновника Самійлом. Ім’я Самаїл зустрічається у тексті Ігерилексії, Святого Сибова письма, і носить його пророк, який закликав до народовладдя. Оскільки Січ сповідала саме устої народовладдя, ім’я Самійла отримало багато прихильників. Але ім’я – не єдиний камінь спотикання.
* * *
Минаючи Січовий базар, галас якого стихав, Тар виводив у пам’яті тексти, які прочитав в Архівах Вирія Світів княгині Цеху Мудрості Соф’ї. Тару подобалося читати, і Соф’я подобалася йому також. Інколи він так «захоплювався книжками», що навіть отримував засуджуючий погляд Меімени. Але Володарка Порядку ніколи не вдалася до ревнощів. Вона лиш глузувала й хижо усміхалась, обіцяючи колись нашкодити Соф’ї у відповідь. Загалом, справжніх емоцій на обличчі Меімени удостоювався тільки Тар. Інші князі не мали подібних привілеїв. Щонайбільше – невеличка зацікавленість, і тільки.
* * *
Другим, й куди тяжчим, камінням спотикання виявилися мотиви Гайди. Одні кажуть, що він подався до Хорти адже його жінку, дітей і усю власність спалили комаранські бусурмани. Інші вважають, що ім’ям Гайди назвався один із дворян Сковії чи ляхів Рівенії. Невідомий мав гроші та вплив, але не втримався від болючої картини беззахисного чорноземського селянства й вирішив згуртувати його для боротьби. Треті, як повелося, називають Самійла помазанцем Сиба, ангелом та, загалом, не людиною.
Як би там не склалося, а Січ існує. І існує плідно. Вона й справді оплот одного із кращих людських строїв на всі часи. Але, як і інші витвори Не-Реалі, Січ має прогалину. Тією прогалиною є зовнішня політика.
* * *
«На цьому можна облишити, – подумав князь. – Щось мені підказує, що зовнішні відносини козаків ще встигнуть мені набриднути.»
Піднявшись на пагорба, минувши зруб і ворота, ватага розділилася. Хлопці отамана відлучилися до Сповідьського куреня, сам Могила запропонував Тарові відпочити перед Радою і пішов у центр, до церковної площі та кола домівок старшин. А князь поплівся до свого Затоцького куреня.
* * *
Не дивлячись на вдалі рейди до Комарану, наймацькі походи на захід Аін – Хвиля так і не став заможним старшиною. Єдине, що він дозволив собі – зайняти проміжну ланку маломашів, що знаходилася між привілейованими зимівниками10 і голотою11. Маломаші мали у власності невеличкі рибальства або скотарства. Інколи в їх розпорядження потрапляв водяний млин. Саме останній і викупив два роки тому Хвиля, аби хоч трохи прикрасити життя комерційною складовою. У глибині душі Якову те було не треба. Він придбав млин, бо того потребував статус. Насправді ж, його думки цілком поглинули мандри й військова справа. Хвиля бажав прожити життя лицаря, але саме такий шлях і довів його курінь до загибелі, а Якова – до чахотки та згодом – до Перехрестя.
* * *
Коли Тар умостився, серед спустілого Затоцького куреня, який і досі пустував з низки несуттєвих причин, до його навідався Гармак, січовий писар. Ще з дверей Тар почув, як маленький кругловидий чоловік у червоному кунтуші із візерунчатим жупаном дріботів по підлозі.
– Що сталося? – запитав князь, перекрутившись на інший бік, аби бачити писаря.
Кругловидий присів навколішки біля ліжка. Тар здивувався. Те не дуже походило на манери Кирила Гармака, писаря і другої людини на Січі. Тож, аби не видати подиву і зацікавленості, вочевидь, у цікавій справі Тар, потерши, знов заплющив очі.
– Когут! – викрикнув пошепки Гармак та почав смикати удавано незацікавленого Тара, аби останній швидше просинався. – Когута прокляли.
– Та невже?
– Ось тобі хреста.
Гармак наспіх перехрестився, від чого ледь не впав.
– Тіло пала? Гарячка? – сонно уточнив князь.
– Де там, – писар махнув рукою. – Він пити не може.
– То треба до того менше було, – пасивно протягнув Тар, досі не бажаючи підводитись.
– Ти не розумієш! – спалахнув писар.
Але Тар відсік.
– То поясни.
Гармак підвівся, у колінах затріщали кістки. Кругловидий щось буркнув на той рахунок, а потім швидко вмостився на ліжко біля ніг князя. Кирило вирішив усе ж пояснити детальніше, бо було схоже, наче Яків й справді не міг повірити у прокльон.
– Як Іван якого глечика візьме, – почав Гармак. – У тому вода на пісок перетворюється. І не тільки вода. Навіть кров у м’ясі чи молоко. А як іншому дають, то знов усе стає, як зазвичай. Намагалися, аби хтось другий йому до рота рідину налив – де там, усе марно. Вода стає піском.
– Івану більше б було до вподоби аби вона на горілку перетворилася? Або ж як у тексті Ігерилексії – на вино?
– Це не жарти, Якове!
– Та бачу, – Тар вирішив, що треба бути серйознішим і запитав. – Що робити вирішили?
– Не знаємо. Дівчину йому привели, аби поки…
Писар обірвався. Він зрозумів, що видав страшенної таїни. Жінки на Січі були під суворою забороню, то ж князь хижо зиркнув на Гармака. Але той зробив вигляд, що нічого такого не казав.
– Треба щось робити! – спалахнув Кирило, аби подалі відступити від своєї похибки. – Як так й далі піде – сонце по наступному дню сяде, а Когут у землю ляже.
– І чому до мене прибіг? Чому така шана? Я спозаранку маю разом із усіма бути на Раді, а ти спати не даєш.
– Невже тобі, Якове, все одно?
– Ні, – Тар підвівся. – Та я, Кирило, все ж не розумію, яка від мене користь у таких справах.
– Чули ми, курінний, що ти із бісівськими мову мав. І не тільки мав, а й повернувся. То ти у цих справах за всіх нас перший.
– Чутки по Січі – повінь в печі. Пари забагато, – блиснув Тар народною мудрістю.
– А в що вірити, Якове? – приречено зітхнув Гармак. – Дяка запросили. Той на його глянув, каже, наче Іван до Старих стовпів на південь Хорти навідувався. А туди сповіщанину не можна. От і прокляла його нечиста. Відьма яка або ж чорт, а може, й одне з тих триклятих дерев, що прутами ноги в’яжуть. Дяк – людина дивна, – Гармак покрутив гусячого пера за вухом. – Інколи навіть з бісами мову має, кажуть… Не знаю… Та тільки, неначе, не з тими, що біля Старих стовпів… Мабуть… За чутки – твоя правда. Та не про те мова. Я он до чого. Знай, курінний: як про тебе брешуть, то вибач мені, а як ні, – обличчя Кирила залилося багрянцем, – Не маєш, Якове, людського права покинути брата у біді!
Тар помовчав, роздивляючись картопляний ніс та пишні вуса Гармака під ним.
– Кажеш, дяк його оглядав?
– Так, – обличчя писаря вмить розквітнуло. – Добрушка. Михом у світу кличуть. Він до нас нещодавно прийшов. Дивна людина, я ж кажу.
– Що кажеш? – не розумів Тар.
– Він, наче, намагається знайти спільну мову, – почав Гармак. – Розумієш, із нечистою? Та чи можуть бути добрими його думки, якщо звісно то не пусті балачки? Цебеки теж миру із бісами хочуть, та замість того спіймають вовкулака і почнуть його «вивчати». Досліди ті всім відомі – катують, а по смерті, – тут Гармак зробив акцент. – Науку на нього накладають. Хоча, як їх послухати, та наука великий гріх. Цебеків не зрозумієш. Так от. Розчленовують бісот, палять їх кістки, м’язи в отруйних речовинах бовтають, а потім стануть колом і дивляться. Тьху. Моя ж думка простіша за їх: як можна швидше – так, аби бісота не мучився – вбив, помолився про його душу і йди далі.
– Гаразд, годі балакати, – князь підвівся з ліжка. – Я втрачаю стрижень нашої бесіди.
– Вибач, – погодився із зауваженням Кирило. – Занесло візок у бур’яни.
– Бува, – погодився Тар і додав: – Зустрінемось на колі старшин, біля будинку Когута. Але пам’ятай, Кириле, я тобі нічого не обіцяв. І з балачками про мене – не погоджуюсь. Зрозумів?
– Зрозумів, – кивнув писар і швидко полишив курінь.
* * *
Тільки-но вдягнений князь вийшов за двері, тільки-но місячне сяйво впало йому на лисину довкола оселедця, біля ніг закрутилась руда кішка.
– Таре, навіщо тобі ці клопоти? – запитала Володарка.
– Гадки не маю, – князь запалив люльку та бравенько дмухнув з-під вусів. – Але мені здається, що Гармак усе одно б не повірив, що я чорта за хвіст не тримав. До того ж, я за діточками скучив. Їх – уже ватага, а багато сиротами зростають.
– Який ти турботливий, – кішка заплигнула йому на плече, впилася кігтями у груди і спину аби не втратити рівновагу і хижо прошепотіла: – Тільки-но дивись аби рубати їх не сталося, бо ти не ти, і казати про це не маєш права.
– Годі, люба, – Тар поцілував руду у носика. – Йти треба.
Кішка, неначе всміхнулася, повела хвостом і розлетілася червоною хмаринкою. Князь розім’яв руки і з першого разу провів його особистий жест, що не належав до жодної з шкіл магії. Ім’я він вигадав для нього просте «Крила ночі».
Помітивши, як господар перетворився на кажана, Махан не втримався від коментарю:
– Треба менше їсти на ніч.
Кажан підлетів до коня і промовив голосом Тара:
– Це єдине заклинання, що я втілюю, не втрачаючи сил, – казна-чому вирішив пояснити коняці князь. – Запозичив в одного із Транскільванських творінь. Але, на відміну від того хлопця, я довго у такому вигляді бути не можу, та й кістки від перевтілень ломить так, що більш двох разів на добу за жодних обставин я його виконувати не наважуся.
Закінчивши розповідь, Тар дратливо сплюнув ледь помітну краплю і зник у чорному небі.
– Де ж ти, йогі-го, моє старе життя? – зітхнувши, мовив Махан.
