Читать книгу: «Три співці свого життя. Казанова, Стендаль, Толстой», страница 3

Авантюристи

«Чи знають вони, що твоє єдине надбання полягає в дурості людей?» – Казанова шулеру Кроче

Від семирічної війни до французької революції – майже чверть століття над Європою задушливий штиль; великі династії Габсбургів, Бурбонів і Гогенцоллернів навоювалися до знемоги. Буржуа пускають кільця тютюнового диму, солдати пудрять свої коси й чистять зброю, яка стала непотрібною, змучені країни можуть нарешті трохи перепочити. Але князі нудьгують без війни. Вони вбивчо нудьгують, – всі німецькі, італійські та інші крихітні князьки хочуть веселитися у своїх ліліпутських резиденціях. Жахливо нудно цим бідним, мізерно великим, уявно великим курфюрстам і герцогам в їхніх сирих, холодних, заново відбудованих у стилі рококо замках, незважаючи на розважальні сади, фонтани й оранжереї, незважаючи на звіринці, картинні галереї, мисливські парки та скарбниці; криваво вичавлені в народу гроші й паризькі танцмейстери, що навчають манер, дають можливість наслідувати Тріанон і Версаль і грати в резиденції roi-soleil²⁰. Від нудьги вони стають навіть меломанами й любителями літератури, переписуються з Вольтером і Дідро, колекціонують китайський фарфор, середньовічні монети, картини бароко, замовляють французькі комедії, італійських співаків і танцюристів, і тільки Веймарський повелитель благородним жестом запросив до свого двору кількох німців, – їх звали Шиллер, Гете і Гердер. А ось в іншому полювання на кабанів переплітається з водяними пантомімами та театральними дивертисментами, бо завжди, коли світ втомлюється, набуває особливої важливості світ гри – театр, мода й танці; отже, князі хизуються один перед одним багатством і дипломатичними актами, щоб один в одного відбити тих, хто вміє краще розважати, кращих танцюристів, музикантів, кастратів, філософів, алхіміків, тих, хто відгодовує каплунів й органістів. Вони хитрістю переманюють один від одного Генделя і Глюка, Метастазіо і Гассе, так само як чаклунів і кокоток, піротехніків і ловчих, лібретистів і балетмейстерів; адже кожен із цих крихітних князьків хоче мати при своєму дворику найновіше, найкраще, наймодніше – більше, власне кажучи, у піку сусідові, який царює за сім миль від його столиці, ніж для власної користі. І ось тепер вони, на щастя, мають церемоніймейстерів і церемонії, кам’яні театри й оперні зали, сцени й балети, і їм не вистачає лише одного, щоб убити нудьгу маленького містечка й надати блиск справжнього хорошого суспільства нещадно монотонним, вічно однаковим обличчям кільком десятків дворян: знатних візитерів, цікавих гостей, космополітів-чужинців, кількох родзинок в кисле тісто провінційної нудьги, легкого вітерця й великого світла в задушливе повітря резиденції, що налічує тридцять вулиць.

Ледве пішов про це розголос – і фьють! – вже злітаються авантюристи під сотнею личин і маскарадних нарядів; ніхто не знає, з якого кубла, яким вітром їх принесло. Ніч минула, – і вони тут як тут у дорожніх колясках і англійських каретах; не економлячи, знімають вони найбільш елегантні апартаменти в аристократичних готелях. Вони носять фантастичні форми якоїсь індостанської або монгольської армії й мають помпезні імена, які насправді є pierre de stass – підробленими коштовностями, як і пряжки на їхніх чоботях. Вони розмовляють всіма мовами, стверджують, що знайомі з усіма князями й великими людьми, запевняють, що служили у всіх арміях і вчилися в усіх університетах. Їхні кишені набиті проєктами, на вустах у них сміливі обіцянки, вони придумують лотереї й особливі податки, союзи держав і фабрики, вони пропонують жінок, ордена й кастратів, і хоча в кишені у них немає і десяти золотих, вони шепочуть кожному, що знають секрет tinctura auri²¹. Кожному двору показують вони нові фокуси, тут таємниче маскуються масонами і розенкрейцерами, там представляються знавцями хімічної кухні і праць Теофраста²². У хтивого повелителя вони готові бути енергійними лихварями й фальшивомонетниками, звідниками й сватами з багатими зв’язками, у войовничого князя – шпигунами, у покровителя мистецтв і наук – філософами та віршомазами. Забобонних вони підкуповують складанням гороскопів, довірливих – проєктами, гравців – міченими картами, наївних – світською елегантністю – і все це під шурхотливими складками, під непроникним покровом незвичайності й таємниці – нерозгаданої й завдяки цьому подвійно цікавої. Як блудні вогні, виблискуючи й ваблячи, вони мерехтять, тремтять у ледачому, нездоровому, болотному повітрі дворів, з’являючись і зникаючи в примарному танці брехні.

Вони прийняті при дворах, ними бавляться, не поважаючи їх: їх так само мало запитують про чистоту їхнього дворянського походження, як їхніх дружин з обручками про їхню невинність. Бо того, хто приносить задоволення, хто пом’якшує хоч на годину нудьгу – найжахливішу з усіх князівських хвороб, – того без подальших розпитувань радісно вітають у цій аморально розслабленій атмосфері. Їх охоче терплять, як продажних дівок, поки вони розважають і не дуже нахабно грабують. Іноді цей набрід художників і шахраїв отримує ясновельможний стусан під зад (як Моцарт, наприклад), іноді вони ковзають із бальної зали прямо в тюрму і навіть, як директор імператорського театру Аффлізіо, на галери. Найспритніші, міцно вчепившись, стають збирачами податків, коханцями куртизанок або як люб’язні чоловіки перетворюються на придворних повій, або навіть стають справжніми дворянами й баронами. Але краще їм не чекати, поки запахне смаленим, бо вся їхні чарівність полягає в новизні й таємничості; якщо вони занадто явно шахраюють в картах, занадто глибоко запускають руку в чужу кишеню, занадто довго засиджуються при одному дворі, може знайтися людина, яка зважиться підняти мантію й звернути увагу на клеймо злодія або сліди покарання батогом. Лише постійна зміна повітря може звільнити їх від шибениці, і тому ці лицарі удачі безперервно роз’їжджають по Європі – вояжери темного ремесла, цигани, мандрівні від двору до двору; і так крутиться все вісімнадцяте сторіччя – все та ж шахрайська карусель з одними й тими ж обличчями від Мадрида до Петербурга, від Амстердама до Прессбурга, від Парижа до Неаполя; спершу це відзначають як випадковість, що Казанова за кожним гральним столом і при кожному дворику зустрічає все тих же шахраїв – братів по ремеслу: Тальвіса, Аффлізіо, Шверіна і Сен-Жермена, але для посвячених це безперервне бродяжництво позначає швидше втечу, ніж задоволення, – тільки при коротких візитах вони можуть вважати себе в безпеці, тільки спільною грою можуть вони триматися, бо всі вони складають один гурток, орден авантюристів масонської громади без кельми²³ і символів. Де б вони не зустрічалися, вони один одному, шахрай шахраєві – підставляють руку, вони втягують одне одного в знатне товариство і, визнавши свого товариша по грального столу, тим самим засвідчують свою особистість; вони змінюють дружин, одяг, імена, тільки не професію. Всі вони плазуючі при дворах артисти, танцюристи, музиканти, шукачі пригод, повії і алхіміки, спільно з єзуїтами і євреями, є єдиним міжнародним елементом у світі, серед осілої, вузьколобої, недалекої аристократії й ще невільної тьмяної буржуазії, – які не належать ні до одних, ні до інших, які блукають між країнами й класами, лукаві й не визначені, пірати без прапора та батьківщини. Вони прокладають шляхи нової епохи, нового мистецтва грабежу; вони більше не оббирають беззбройних, не грабують карет на проїжджих дорогах, вони надувають пихатих і полегшують гаманці легковажних. Замість сильної мускулатури в них сильний дух, замість бурхливого гніву – крижане нахабство, замість грубого злодійського кулака – тонша гра на нервах і психології. Цей новий вид крутійства уклав союз з космополітизмом і з витонченими манерами: замість старих способів – вбивств і підпалів – вони грабують міченими картами та фальшивими векселями. Це все та ж відважна раса, яка переправлялася до Нової Індії і, як найманці, мародерствувала у всіх арміях; яка ні за що не хотіла буржуазно звікувати відданою службою, вважаючи за краще одним помахом, однією небезпечною ставкою набити собі кишені; тільки метод став більш витонченим, і завдяки цьому змінився їхній вигляд. Немає більш незграбних куркулів, п’яних фізіономій, грубих солдатських манер, а замість них – благородно всіяні перснями руки й напудрені перуки над безтурботним чолом. Вони вправно тримають лорнет і проробляють піруети, як справжні танцюристи, вимовляють бравурні монологи, як актори, вони похмурі, як справжні філософи; сміливо сховавши свій неспокійний погляд, вони за гральним столом підміняють карти і, ведучи дотепну бесіду, підносять жінкам приготовані ними любовні настоянки та підроблені коштовності.

Не можна заперечувати: у них закладено відоме тяжіння до натхненності й психології, що надає їм своєрідну привабливість; деякі з них доходять до геніальності. Друга половина вісімнадцятого століття є їхньою героїчною епохою, їхнім золотим століттям, їхнім класичним періодом; як раніше, за царювання Людовика XV, трудилася блискуча плеяда французьких поетів, як потім у Німеччині, у дивовижну Веймарську мить, творча форма генія втілилася в небагатьох і навіки пам’ятних ликах, так і в цю епоху переможно блищало над усією Європою яскраве сонце піднесених шахраїв і безсмертних авантюристів. Їх швидко перестає задовольняти запускання руки в княжі кишені, грубо й велично вступають вони в події століття й крутять грандіозну рулетку світової історії; замість того, щоб служити й вислужуватися, вони починають нахабно лізти вперед, і для другої половини вісімнадцятого століття немає більш характерної прикмети, ніж авантюризм. Джон Лоу, ірландець, який невідомо звідки з’явився, своїми асигнаціями стирає в порох французькі фінанси, Деон, гермафродит сумнівного походження та сумнівної репутації, керує міжнародною політикою; маленький круглоголовий барон Нейгоф стає – хто повірить! – королем Корсики, хоч і кінчає потім свої дні в борговій в’язниці; Каліостро, сільський хлопець із Сицилії, який за все життя не міг навчитися грамоти, бачить біля своїх ніг Париж і плете зі знаменитого намиста мотузку, яка душить королівство. Старий Тренк – найбільш трагічна фігура, бо це авантюрист, не позбавлений благородства, який склав голову на гільйотині, – у червоній шапці зображує трагічного героя свободи; Сен-Жермен, маг без віку, бачить короля Франції біля ніг своїх і таємницею свого походження водить за ніс допитливість науки. В їхніх руках більше могутності, ніж у наймогутніших, вони приковують до себе фантазію й увагу всього світу, вони засліплюють вчених, зваблюють жінок, оббирають багатих і таємно, не маючи посади й пов’язаної з нею відповідальності, смикають нитки політичних маріонеток. І нарешті, останній, не найгірший з них, наш Джакомо Казанова, історіограф цього цеху, який, розповідаючи про себе самого, зображує їх усіх і дуже весело замикає сотнею витівок і пригод сімку незабутих і незабутніх. Кожен із них поважніший, ніж всі поети, активніший, ніж всі їхні сучасники-політики; вони недовговічні володарі вже приреченого на загибель світу. Бо всього лише тридцять чи сорок років триває в Європі героїчна епоха цих великих талантів нахабства і містичного акторства; вона сама знищує себе, створивши найбільш закінчений тип, найдосконалішого генія, воістину демонічного авантюриста – Наполеона. Геній завжди діє з величною серйозністю там, де талант лише грає, він не задовольняється епізодичними ролями й вимагає для себе одного сцену всього світу. Коли маленький жебрак корсиканець Бонапарт бере ім’я Наполеона, він не приховує боягузливо своє міщанство за дворянською маскою, як роблять Казанова – Сен-Галь або Бальзамо – Каліостро, він владно заявляє про свою духовну перевагу над епохою й вимагає тріумфів, як належного, вже не намагаючись добути їх хитрістю. З Наполеоном, генієм всіх цих талантів, авантюризм проникає з княжих прихожих у тронні зали, він доповнює й закінчує це сходження незаконного на висоти могутності й на короткий час покладає на чоло авантюризму найпрекраснішу з усіх корон – корону Європи.

Освіта і обдарованість

Кажуть, що він був літератором, але разом з тим мав підступний розумом, що він бував у Англії і Франції та здобував неприпустимі вигоди зі знайомства з кавалерами й дамами, бо він мав звичку жити коштом інших і поневолювати довірливих людей… Подружившись із зазначеним Казановою, у ньому не важко було побачити страхітливу суміш невіри, брехливості, аморальності й хтивості.

Таємне донесення до Венеціанської інквізиції 1755 р.

Казанова ніколи не заперечував, що він авантюрист; навпаки, він, надувши щоки, хвалиться, що завжди вважав за краще ловити дурнів і не залишатися в дурнях, стригти овець і не давати постригти себе в цьому світі, який, як знали вже римляни, завжди хоче бути обдуреним. Але він рішуче заперечує проти того, щоб через ці принципи його вважали ординарним представником трактирної грабіжницької черні, каторжників і шибеників, які грубо й відверто крадуть з кишень замість того, щоб культурним і елегантним фокусом виманити гроші з рук дурня. У своїх мемуарах він завжди ретельно обтрушує плащ, коли доводиться говорити про зустрічі (і, дійсно, це не цілком рівні зустрічі) з шулерами Аффлізіо або Тальвісом; хоча вони й зустрічаються на одній площині, та все ж приходять з різних світів: Казанова зверху, від культури, а ті знизу – з нічого. Так само як колишній студент, високоморальний ватажок зграї шиллерівських розбійників Карл Моор зневажає своїх товаришів Шпігельберга й Шуфтерле, котрі перетворюють у жорстоке криваве ремесло те, що помилково спрямований ентузіазм змушує його вважати помстою за підлість світу, так і Казанова завжди енергійно відокремлюється від шулерської черні, що віднімає у величного божественного авантюризму все його благородство й витонченість. Бо, справді, наш друг Джакомо вимагає чогось на кшталт почесного титулу для авантюризму, філософського обрамлення для того, що міщани вважають безчесним, а ґречні люди – обурливим; він хоче, щоб все це оцінювали не як неохайні витівки, а як найтонше мистецтво, артистичну радість шарлатана. Якщо послухати його, то єдиним моральним обов’язком філософа на землі виявиться – веселитися коштом усіх дурнів, залишати в дурнях пихатих, надувати простодушних, полегшувати гаманці скупих, наставляти роги чоловікам, коротко кажучи, як посланець божественної справедливості карати всю земну дурість. Обман для нього не тільки мистецтво, але й понадморальний борг, і він виконує його, цей хоробрий принц беззаконня, з білосніжною совістю й незрівнянною упевненістю у своїй правоті.

Ніяка принада не приручить його до міщанства. Подаруйте йому мільйони, запропонуйте посаду й сан, він їх не візьме, він втече назад у свою первісну бездомну, легкокрилу стихію. Отож він має право відмежовуватися від інших лицарів щастя, бо він став в їхні ряди не з відчаю, а за власною примхою, і, крім того, він не вийшов, як Каліостро, зі смердючого мужицького гнізда або, як граф Сен-Жермен, з непровітреного (але, ймовірно, теж не ароматного) інкогніто. Майстер Казанова в усякому разі законнороджений, з досить поважної родини; його мати, прозвана «la Buranella», – відома співачка, помітна у всіх оперних театрах Європи, що навіть закінчила свою кар’єру зі званням довічної камерної співачки Дрезденського королівського придворного театру. Ім’я його брата Франческо можна знайти в кожній історії мистецтв; він там красується як видатний учень тоді ще «божественного» Рафаеля Менгса²⁴; його великі батальні сцени й у наші дні займають чільне місце у всіх галереях християнського світу. Всі його родичі присвячують себе надзвичайно поважним заняттям, носять тогу адвокатів, нотаріусів, священнослужителів, – з цього можна зробити висновок, що наш Казанова вийшов не з канави, а з таких же близьких до мистецтва буржуазних верств, як Моцарт і Бетховен. Так само як вони, отримує він чудову гуманітарну освіту й вивчає європейські мови; незважаючи на свої дурощі й ранню близькість із жінками, він своєю світлою головою швидко засвоює латину, грецьку, французьку, давньоєврейську, трохи іспанську та англійську мови, – лише наша мила німецька на тридцять років застрягла в нього нерозжованою між зубами. У математиці він так само добре розуміється, як і в філософії, як теолог він вже на шістнадцятому році життя проголошує в одній з венеціанських церков конфірмаційну промову; як скрипаль він награє собі протягом року в театрі Сан-Самуель на насущний хліб. Чи правомірно, а чи шахрайством у 18-річному віці він отримує в Падуї докторський диплом  – це залишається серйозною проблемою, що викликає бійки серед знаменитих казановістів; у всякому разі, він має чималі академічні знання, знається на хімії, медицині, історії філософії, літературі й особливо в легших – бо менше досліджених – науках: астрономії, пошуках штучного золота, алхімії. До того ж цей спритний гарний малий справляється з усіма придворними мистецтвами й фізичними вправами – танцями, фехтуванням, верховою їздою, грою в карти просто блискуче, не гірше за якогось знатного кавалера, і якщо приєднати до всіх цих добре й швидко засвоєних знань наявність позитивно феноменальної пам’яті, що утримує в сімдесят років всі обличчя, все почуте, все прочитане, все висловлене, все бачене, то ми отримаємо матеріал виняткової інтелектуальної кваліфікації: майже вченого, майже поета, майже філософа, майже кавалера.

Так, але тільки майже, і це «майже» немилосердно викриває крихкість багатоликого таланту Казанови. Він у всьому майже: поет – але не зовсім, злодій – і все ж не професіонал. Він майже досягає духовних вершин і не далекий від каторги; жодного обдарування, жодного покликання він не розвиває до досконалості. Як найбільш закінчений, найуніверсальніший дилетант він знає багато у всіх галузях мистецтва й науки, навіть незбагненно багато, і лише небагато чого йому бракує для справжньої продуктивності: волі, рішучості й терпіння. Рік, проведений за книгами, зробив би його незвичайним юристом, геніальним істориком: він міг би стати професором будь-якої науки, так ясно й швидко працює цей чудовий мозок; але Казанова ніколи не думає про те, щоб зробити що-небудь ґрунтовно, його натурі гравця не до вподоби будь-яка серйозність і його сп’яніння життям – будь-яка суха об’єктивність. Він не хоче бути ким-небудь і вважає за краще здаватися всім: здається – обманює, а обманювати – для нього приємне заняття. Він знає, що мистецтво обману дурнів не вимагає глибокої вченості; якщо він володіє в якійсь галузі хоча б крупинкою знання, до нього зараз же підскакує чудовий помічник: його колосальне нахабство, його безсоромна, шахрайська хоробрість. Яке б завдання не поставили Казанові, він ніколи не зізнається, що є новачком в даному питанні, і з міною фахівця буде лавірувати, як природжений шахрай, змішає карти, як професійний ворожбит, і завжди вийде з гідністю з найбільш підозрілої афери. У Парижі кардинал де Берні якось запитав, чи він розуміє бодай щось в організації лотерей. Зрозуміло, він не мав про це анінайменшого поняття і, зрозуміло, як всякий базікало, з серйозним виглядом дав ствердну відповідь і з незворушною самовпевненістю виклав у комісії фінансові проєкти, ніби він щонайменше двадцять років був пройдисвітом-банкіром. У Валенсії знадобилося лібрето для італійської опери: Казанова сідає й висмоктує його з пальця. Якби йому запропонували написати й музику, – без сумніву, він спритно набрав би її зі старих опер. У російської імператриці він з’являється як реформатор календаря й вчений-астроном, у Курляндії, швидко зімпровізувавши роль фахівця, оглядає рудники, у Венеціанській республіці він, видаючи себе за хіміка, пропонує новий спосіб забарвлення шовку, в Іспанії він виступає як земельний реформатор і колонізатор, імператору Йосипу II він представляє великий трактат проти лихварства. Для герцога Вальдштейна він складає комедії, для герцогині фон Урфе він влаштовує древо Діани та інші алхімічні фокуси, у пані Румен відкриває ключем Соломона грошову шафу, для французького уряду купує акції, в Аугсбурзі виступає в ролі португальського посланника, у Франції він є поперемінно то фабрикантом, то запліднювачем королівського оленячого парку, у Болоньї складає памфлети проти медицини, у Трієсті пише історію польської держави й перекладає Іліаду октавами. Коротко кажучи, у нього, як у казкового Ганса-бродяги, немає власного верхового коня, але на будь-якому, який трапиться, він зуміє проскакати не зганьбившись і не здавшись смішним. Якщо переглянути перелік всього написаного ним, то здасться, що маєш справу з універсальним філософом, з новим енциклопедистом, що з’явився новий Лейбніц²⁵. Тут поруч з товстим романом можна знайти оперу «Одіссей і Цірцея», розрахунки про подвоєння куба й політичний діалог з Робесп’єром; і якби хтось запропонував йому довести існування Бога або скласти гімн цнотливості, він би не сумнівався і двох хвилин.

Все ж яке обдарування! У кожному напрямку – у науці, мистецтві, дипломатії, комерції – його б вистачило для виняткових досягнень. Але Казанова свідомо розпорошує свої таланти в миттєвостях; і той, хто міг би стати всім, вважає за краще бути ніким, але вільним. Його набагато більше може ощасливити свобода, незв’язність і легковажне хитання, ніж якась професія, що вимагає осілості. «Думка влаштуватися десь завжди була мені чужа, розумний спосіб життя противний моїй натурі». Його не приваблює надовго ні добре оплачувана посада завідувача лотерей його християнської величності, ні професія фабриканта, ні скрипаля, ні писаки; досить йому влізти на сідло, щоб відразу ж почати перейматися одноманітною риссю коня, і він хоробро вискакує зі своєї пишноти на велику дорогу й чекає можливості знову всістися в карету свого щастя. Він відчуває, що його справжня професія – не мати ніякої професії, трохи торкнутися всіх ремесел та наук і знову, подібно акторові, змінювати костюми й ролі. Навіщо ж міцно влаштовуватися: адже він не хоче щось мати й зберігати, кимось уславитися або чимось володіти, бо він хоче прожити не одне життя, а вмістити у своєму існуванні сотню життів, – цього вимагає його скажена пристрасність. Оскільки він хоче тільки свободи, оскільки гроші, задоволення та жінки йому потрібні лише на найближчу годину, оскільки він не потребує тривалості й постійності, він може, сміючись, проходити повз домівки й власність, які завжди зв’язують; він туманно передчуває те, що пізніше так красиво висловив Грильпарцер²⁶ в одному вірші:

 
Чим ти володієш, те тобою володіє,
Над чим пануєш, тому ти – слуга.
 

Але Казанова не хоче бути нічиїм слугою, крім святого випадку, який хоч і штурхає його іноді досить грубо, зате в добросердні хвилини дарує йому чимало сюрпризів; щоб залишитися вірним йому, він відкидає навіть найлегші пута, бувши вільнодумцем, не в доктринерському сенсі цього слова. «Мій найбільший скарб, – гордо заявляє він, – у тому, що я сам собі пан і не боюся нещастя»; мужній девіз, який облагороджує його більше, ніж позиковий титул шевальє де Сенгаля. Він не цікавиться тим, що думають про нього, він проноситься повз моральні загорожі з чарівною безпечністю, байдужий до сказу залишених позаду й обурених власників, у володіння яких він вступає нахабними стопами. Тільки в польоті, на постійному бігу насолоджується він існуванням – ніколи в спокої або затишку – і завдяки цьому легкому, безпутному прагненню вдалину, повз всі перешкоди, з пташиного польоту йому здаються смішними всі чесні люди, тепло закутані у свої одні й ті ж заняття; йому не імпонують ні військові, котрі зухвало гримлять шаблями й тріпочуть при окрику генерала, ні вчені – ці жуки-точильники, що пожирають папір, папір, папір – одну книгу за іншою, ні багатії, які боягузливо тремтять над грошовими мішками, проводячи безсонні ночі біля своїх скриньок, – його не приваблюють ні країни, ні чини, ні шати. Жодна жінка не може утримати його у своїх обіймах, жоден правитель у своїх володіннях, жодна професія у своїй нудьзі; і тут він ламає всі перепони, охочіше ризикуючи своїм життям, ніж даючи йому «закиснути». Весь талант, розум, всі знання, всю силу й відвагу, що палають у цьому гарячому, міцному тілі, він незмінно кидає назустріч невідомому – фортуні, богині гри та змін; його існування ніколи не застигає в раз і назавжди відлитій формі, воно подібне проточній воді, то здіймається світлим, зверненим до сонця щастям, фонтаном, що прагне до неба або ж падає гуркітливим каскадом в темну глибину прірви. Він блискавично перелітає від княжої трапези до в’язниці, від марнотратства до ломбарду, від ролі спокусника жінок до ролі звідника і, зібравши всі сили, направляє їх в єдиний потік і знову підіймається на поверхню, зарозумілий у щасті, спокійний в нещасті, завжди й всюди сповнений мужності та впевненості.

Бо мужність – це справжнє зерно життєвого мистецтва Казанови, його основне обдарування: він не береже свого життя, він ризикує ним; він єдиний з багатьох обережних, хто наважується ризикувати, ризикувати всім – собою, кожним шансом і випадком. Але доля любить відважних, які кидають їй виклик, бо гра – її стихія. Вона дає нахабним більше, ніж старанним, грубим охочіше, ніж терплячим, і тому одному, хто не знає міри, вона приділяє більше уваги, ніж цілому поколінню; вона хапає його, кидає вниз і вгору, котить країнами, підіймає вгору й при нагоді підставляє ногу, вона постачає його жінками й дурить за гральним столом, вона лоскоче його пристрастями й обманює в задоволенні їх; вона ніколи не залишає його, не дає йому нудьгувати й, невтомна, завжди знаходить і винаходить для невтомного свого вірного й готового до гри партнера нові перетворення та ризиковані підприємства. І життя його стає широким, барвистим, різноманітним, багатим розвагами, фантастичним і строкатим, подібного йому не знаходили протягом століть, і тільки коли він оповідає про нього, він, який ніколи не був і не бажав бути чимсь певним, перетворюється в незрівнянного поета буття, правдивим не по своїй волі, а по волі самого життя.