Читать книгу: «Війни художників», страница 10

Розділ 12

28 березня 1940 року, 19 год. 45 хв
Берлін

За дві години після вильоту з аеродрому Айрін поблизу Оберзальцбергу літак Райнгарда Гейдріха приземлився в Берлінському аеропорту. Пілотував його Гейдріх особисто, правда, увесь політ поряд був штатний пілот. Гейдріх кілька разів під час польської кампанії літав на бомбардування Варшави як стрілець-радист. Подібні рейди він уважав своєрідним зразком доблесті націонал-соціаліста й офіцера СС. Дізнавшись про польоти, рейхсфюрер Гіммлер, безпосередній шеф Гейдріха, заборонив йому це робити особистим наказом. Але Гейдріх продовжував удосконалювати свої навички пілота, сподіваючись потай від Гіммлера взяти участь у майбутній кампанії в Англії в якості пілота-штурмовика. Мелодія свисту бомб, вибухів і кулеметних черг для його вуха звучала не гірше від симфонічного оркестру, а Гейдріх був хорошим скрипалем й обожнював симфонічну музику. Будинки, що перетворюються на купи каміння, люди, які у паніці тікають, падають і зникають у вулканах вибухів, викликали стан, близький до екстазу.

За годину після приземлення його автомобіль у супроводі автомобіля охорони зупинився біля будівлі РСХА на Принц-Альбертштрасе.

Гейдріх злетів сходами повз вартових, які виструнчилися і віддали честь підйомом руки, кивнув секретареві й увійшов до свого кабінету. Начищені до блиску чоботи по кісточки потонули у густому ворсі темно-синьої килимової доріжки, що вела до величезного стола червоного дерева. Він любив синій колір. Тому і шпалери, і штори, і доріжки були в синіх тонах. Одна стіна була повністю заставлена книгами – здебільшого, то була довідкова література. Над столом – портрет фюрера. Колись Гейдріх спробував знайти фотокартку фюрера, на якій би той посміхався. Таких портретів не було в природі. Всі фото фюрера робив його особистий друг – фотограф Генріх Гофман. Фото, які призначалися для широкого загалу, затверджував фюрер. Він не затвердив жодного з посмішкою.

Зліва – столик із товстого скла з кількома телефонами – прямий зв’язок з канцелярією Гітлера, кабінетами Гіммлера, Бормана, Ріббентропа.

У стінах і в кришці стола щонайменше десяток мікрофонів, які він міг увімкнути натисканням кнопки під кришкою. Загалом кабінет був результатом серйозної роботи інженерної думки: на вікнах практично непомітні волосини датчиків, у сейфах, столі – фотоелементи, що спрацьовували, щойно хтось до них наближався на відстань, ближчу за метр. Він сів у крісло, підняв слухавку, якою зв’язувався із секретарем, і коротко сказав:

– Шелленберга!

Вальтер Шелленберг уже рік був правою рукою Гейдріха. Він закінчив юридичний факультет Боннського університету. Один із викладачів свого часу умовив його вступити в НСДАП, пояснивши, що це відкриє йому кар’єрний шлях. Доповіді Шелленберга партійному керівництву на тему розвитку німецького законодавства привернули увагу Гейдріха, який запропонував йому роботу в своєму відомстві.

З 1939 року Гейдріх призначив Шелленберга начальником групи IVЕ 4-го відділу Головного управління імперської безпеки (широко відомого як гестапо). Група вела питання контррозвідки, боротьби зі шпигунством у Німеччині й окупованих країнах. Керував гестапо Генріх Мюллер, але в Шелленберга зі своїм безпосереднім шефом відносини не дуже складалися, і нерідко Гейдріх спілкувався із Шелленбергом напряму. Мюллер намагався вибудувати зі своїми колегами дружні стосунки. Щочетверга керівники відділів збиралися у нього вдома і за випивкою обговорювали, зокрема й важливі політичні питання, яких не наважувалися торкатися в РСХА на тверезу голову. Шелленберг тримався осібно й у подібних заходах участі ніколи не брав. Можливо, злопам’ятний Мюллер уже вижив би його з управління, якби не заступництво Гейдріха. За кілька місяців він проміняв вечори зі шнапсом у малоосвіченого «тата Мюллера» на вечори симфонічної музики у Хіміка-Гейдріха.

Шелленберг – невисокий, середньої статури, навіть швидше худорлявий, з вузькими вилицями і відстовбурченими вухами, загалом досить несимпатичний чоловік – ввічливо постукав і зазирнув у кабінет шефа РСХА.

– Заходьте, Вальтере, – сказав Гейдріх і кивнув на крісло.

Шелленберг сів у крісло і приготувався слухати.

– Потрібно терміново дати Латишу інформацію про те, що фюрер не згадував про можливий похід на схід у виступі перед випускниками Крампніца.

– Що, таки сказав? – несміливо, самими кутиками губ посміхнувся Шелленберг.

– Так, як кажуть, мій язик – мій ворог. Фюрер – природжений оратор! У запалі виступу він не завжди контролює себе.

– А тому, геносе групенфюрер, знайдеться й нам робота, – ще ширше посміхнувся Шелленберг.

«Занадто багато розмовляє цей розумник, – невдоволено подумав Гейдріх. – Невже вважає себе фігурою, рівною мені? Вискочень…»

– Саме так, – продовжив він. – Крім того, наше завдання – переконати росіян, що фюрер не давав негативної оцінки кампанії Росії у Фінляндії. Не говорив, що вермахт не має гідних супротивників у Європі. Про несправедливість того, що німці займають територію у двадцять разів меншу, ніж росіяни. Словом, нічого цього фюрер не говорив…

– Групенфюрере, я відчуваю, що скоро настане час, коли доведеться часто їздити з відрядженнями на схід.

– Я вам нічого подібного не говорив, – Гейдріх холодно подивився на Шелленберга. – І взагалі, геносе Шелленберг, прошу вас, не намагайтесь аналізувати те, що вам не під силу.

– У жодному разі, – Шелленберг опустив погляд. – Вибачте, шефе. Але бідний, бідний геносе Сталін.

– Товариш Сталін, – поправив його Гейдріх. «Товариш» в його вустах прозвучало, як «товаріс». – Можливо, бідний товариш Сталін. А можливо – бідні всі ми. У будь-якому разі, Вальтере, будемо вважати ваші домисли лише домислами. Підготуйте фальшиву стенограму виступу фюрера в Крамніцу. Щоб там було щось схоже на його промову, але з іншими акцентами. Ніякого походу на Схід! Росіяни повинні повірити, буцімто до того їм злили дезу. І нехай Латиш надтерміново згодує цю «справжню» стенограму російському резиденту Кобулову… Товаришу Кобулову, якщо вам так більше подобається.

– Слухаюсь, геносе групенфюрер! – кивнув Шелленберг.

– І ще одне. Фюрер запитав мене, а я запитую вас: чи впевнені ви, що Кобулов досі не запідозрив, що він наша маріонетка?

Шелленберг на хвилину замислився, потім підвів погляд на Гейдріха.

– Цілком. Російський резидент у розвідці – абсолютний дилетант. Ми уважно вивчили його досьє. У нього немає оперативного досвіду. Здається, російський фюрер Володимир Ленін говорив, що партійна кухарка може керувати державою.

– Він нічого не говорив про партійність кухарки, – заперечив Гейдріх.

– Хіба? – здивовано підняв брови Шелленберг.

– Вальтере, ви сьогодні наче якийсь… невпевнений. Зайшли ледь не навшпиньках. Сіли на край крісла. Верзете нісенітниці про партійних кухарок…

– Просто у вашому кабінеті, нашпигованому електронікою, відчуваю себе ніяково, геносе групенфюрер, – пожартував Шелленберг.

– А чим вам шкодить моя електроніка? Подумаєш – пара мікрофонів. Чи у вас є якісь секрети від керівництва?

– В управлінні злі язики подейкують, що у вас у столі вмонтовано кулемета. Хвилююся, що ви натиснете не на ту кнопку, і замість мікрофона…

– Боїтеся, що прошию вас кулями, – розреготався Гейдріх. – Не хвилюйтеся, Вальтере. Недоброзичливці брешуть. Назвіть імена цих «язиків», і ми їх вирвемо разом з головами. А поки що вам нічого не загрожує. Принаймні сьогодні. Я вас більше не затримую.

Поки Шелленберг ішов до виходу, посмішка щезла з уст Гейдріха і його холодний погляд свердлив спину підлеглого. Недарма Мюллер не любить цього молодого вискочня. Чи не поквапився він, Райнгард Гейдріх, давши йому посаду, яка більш пасує людині, значно старшій за віком?

Розділ 13

Телеграма

Москва, 22 березня 1940. Відправлена о 20 год. 40 хв.

Отримана 23 березня 1940 о 05 год. 15 хв.

Посол Шуленбург – Ріббентропу

Дуже терміново!

Абсолютно секретно!

За інформацією наших джерел, СРСР вживає термінових заходів з мобілізації економіки. Готується указ «Про перехід на восьмигодинний робочий день, на семиденний робочий тиждень і про заборону самовільного відходу робітників та службовців з підприємств»; указ «Про відповідальність за випуск недоброякісної продукції»; указ «Про кримінальну відповідальність за дрібні крадіжки на виробництві». Ця серія законів спрямована на мобілізацію економіки, що може принести конкретну користь Червоній армії.

Посол Шуленбург

* * *

22 березня 1940 року, 18 год. 30 хв
Москва

Не думав багатій Сава Морозов, коли замовляв архітекторові Шехтелю розкішний особняк на Спиридонівці для своєї дружини, що колись його друзі більшовики відберуть особняк у господаря й улаштують тут Будинок прийомів Наркомату іноземних справ. Але саме так і сталося! Жителі навколишніх будинків влучно прозвали споруду «будинком раутів». Улюблена розвага місцевих хлопчаків – роздивлятися розкішні автомобілі – «рено», «мерседеси», «ролс-ройси», що очікували на виклик: «Автомобіль пана посла Великої Британії чи пана посла Франції».

У березні 1940 року тут давали урочистий прийом на честь великої делегації німецьких художників і Виставки німецького образотворчого мистецтва в СРСР. Зал прийомів прикрашали величезні червоні полотнища. Одне із чорною свастикою на білому круглому полі, інше – із серпом і молотом.

На вулиці ще світило сонце, а тут уже горіли величезні люстри.

Делегати, художники, чиновники Наркомату іноземних справ піднімалися сходами із надзвичайно красивим кованим поруччям. Виблискували лисини і напомаджені шевелюри.

Важко було відірвати очі від розкішних вітражів, різьблень і малюнків на стінах. Дисонував з обстановкою лише великий транспарант на вході з написом: «Сталін – це Ленін сьогодні. Анрі Барбюс». Барбюс в останні роки свого життя був найактивнішим критиком буржуазної цивілізації і схилявся перед Сталіним і СРСР.

У Зеленій вітальні, розташованій праворуч від вестибюля, художник Микола Гущенко – у відмінно зшитому на замовлення синьому бостоновому костюмі, білосніжній сорочці й темній, у косу смужку краватці, стояв з келихом вина біля величезного вікна. Поряд з ним стояли референт із культурних зв’язків Імперського міністерства іноземних справ Німеччини, доктор фон Клейст і його заступник доктор Шютте, які від відомства Ріббентропа курували візит делегації німецьких художників в СРСР.

Клейст – високий огрядний брюнет у світлосірому, в контрастну чорну смужку костюмі, від якого трохи рябіло в очах, з не дуже гармонійними, але й не потворними рисами обличчя. Ніс прямий, густе волосся зачесане на проділ. Запах хорошого одеколону. Постійна білозуба посмішка на обличчі. Доктор Шютте – маленький блондин з помітною лисиною, що виблискувала у світлі розкішних люстр, теж у сірому, але однотонному костюмі. Поряд із солідним Клейстом він виглядав нещасним, ображеним ліліпутом. Словом, хрестоматійний приклад пари начальника з підлеглим, в яких субординація помітна уже за зовнішністю.

Усі троє тримали в руках бокали з напоєм, який лише нещодавно почали виробляти в СРСР. Напій мав оригінальну назву «Советское шампанское». Досі шампанським називали вино, яке вироблялося у Франції, у провінції Шампань. Гущенко, Клейст і Шютте час од часу пригублювали прозору жовту рідину. «Советское шампанское» неприємно щипало язика.

– Між націонал-соціалізмом і соціалізмом не так багато відмінностей, – ліниво, неквапливо жестикулюючи, як і має робити людина вагою за дев’яносто кілограмів, говорив доктор Клейст Гущенкові. – Загалом суть одна: соціалізм – лад, при якому розподіл благ контролюється суспільством, або, якщо хочете, – державою. Адольф Гітлер говорить про соціалізм для німців. Ленін говорив про соціалізм для всіх, хто працює. А ось Сталін, як мені доповідали, теж схиляється до побудови соціалізму в одній країні. І ви, і ми проти тих, кого ви називаєте «акулами капіталізму» – Британії та Франції.

– Але ж ви зберегли приватну власність на засоби виробництва, а в СРСР вона відмінена, – Гущенко відповідав німецькою без найменшого акценту, тому що з дитинства мав схильність до іноземних мов і свого часу більше п’яти років прожив у Берліні.

– Тимчасово зберегли, геносе Гущенко, тимчасово. І у більшості випадків дрібну приватну власність. Наш фюрер бачить своїм головним завданням щастя німецького народу і процвітання рейху. Впевнений, що товариш Сталін теж хоче цього для свого народу, – продовжив вихваляти німецькі порядки Клейст. У німецьких націонал-соціалістів, як і в СРСР, було прийнято звертатися один до одного «товаришу» – німецькою «геносе».

– Ви вмієте бути переконливим і красномовним, геносе Клейст, – зауважив Гущенко, швидше, щоб висловити повагу, ніж погоджуючись із співрозмовником.

Помічник Клейста Шютте відсунув край штори, кивнув на охорону з гвинтівками, що стояла біля входу, і промовив несподіваним для такого миршавого створіння густим басом:

– Із чим пов’язані такі серйозні заходи безпеки?

– Ви знаєте, я сам здивований, – стенув плечима Гущенко. – Таке у нас уперше.

– Може, боїтеся англійських диверсантів?

Трійця переглянулася і розреготалася.

– У Москві? Ви жартуєте, геносе Клейст. До речі, товариш Герасимов просив мене запитати у вас, чи згодна буде Німеччина прийняти виставку радянських художників трохи раніше? Річ у тім, що вийшла накладка. На червень запланована велика художня виставка у Будинку Рад у Москві.

– Поза всілякими сумнівами! – Клейст випромінював щиру привітність. – Давайте перенесемо на квітень. Все, що потрібно з нашого боку, ми зробимо, я узгоджу все необхідне з імперським міністром Ріббентропом. Головне, щоб ви й радянські художники впорались із підготовчими роботами.

– Ми докладемо всіх зусиль, – схилив голову Гущенко.

– Сподіваюсь, що і ваша творчість, геносе Гущенко, порадує нас, тим паче, як відомо, розквітнув ваш талант на теренах Німеччини! Давайте вип’ємо за геній геносе Гущенка. – Шютте підняв бокал.

Гущенко колись брав уроки в школі-студії Ганса Балушека у Берліні, а потім чотири роки навчався в Берлінській вищій школі образотворчих мистецтв.

– Як вам Берлін 20-х років? – осушивши черговий бокал, запитав Клейст.

– О, прекрасне місто! Скільки разів я малював Шарлоттенбурзький палац, прекрасні ранки над Шпреє. Любив поштовхатися на Курфюрстендам! Уроки професора Вольсфельда! Що може бути кращим! Але тоді Німеччина жила, як на вулкані. Путчі, повстання! Безробіття, шалена інфляція – марка знецінювалася щодня. У магазинах по кілька разів на день міняли цінники. Гроші були нічого не варті!

– Тепер усе інакше, геносе Гущенко. Німеччина – це стабільність, це – робота для всіх. Це – впевненість у завтрашньому дні, – продовжував за звичкою пропагувати німецькі цінності Клейст.

– Хіба не такі самі цінності відстоює Комуністична партія Радянського Союзу? – вставив і собі кілька слів Шютте.

– Не зовсім такі. Але, справді, дуже схожі, – розсіяно погодився Гущенко. Було помітно, що розмови про перевагу того чи іншого ладу його не дуже захоплюють.

– Яка зараз в СРСР п’ятирічка? – запитав Шютте.

– Третя, – наморщив лоба Гущенко.

– А в Німеччині зараз закінчується друга чотирирічка під керівництвом уповноваженого від НСДАП геносе Германа Ґерінга. Масово будуються автобани, нові державні підприємства. Скоро перетнути Німеччину автомобілем можна буде майже так само швидко, як літаком.

– Чому саме Ґерінгу доручено це? – запитав Гущенко, аби підтримати розмову. Загалом йому було байдуже, чому саме найтовщому високопоставленому німцю доручили таку відповідальну місію.

– Геносе Ґерінг дуже поважна в Німеччині людина, герой війни й довірена особа фюрера. У Першу світову він командував елітним авіаційним підрозділом Ріхтгофен й особисто збив 22 літаки противника. Французьких, англійських і, вибачте, можливо, навіть російських. У 23 році під час одного з перших виступів НСДАП він ішов поряд із фюрером і був важко поранений – одержав дві кулі. Можливо, якась із них могла поцілити в самого геносе Гітлера! Тоді дружині вдалося таємно вивезти його до Австрії. Вона фактично врятувала Ґерінга! Це дуже цікава романтична історія. Про неї в Німеччині нині пишуть книги і знімають фільми.

– Гер Гущенко має пам’ятати ті часи, адже він саме тоді жив у Німеччині, – вставив і собі Шютте.

– О, я якось випустив цей момент. Може, тому, що жив у Берліні. Там було, мабуть, спокійніше, ніж у Мюнхені!

– Так, але це був 23-й рік. Його дуже важко забути, – сказав Клейст.

Насправді Гущенко добре пам’ятав 23-й рік. Цей рік був останнім перед його від’їздом з Берліна до Парижа. Тоді в Німеччині панувала потужна криза. Багато німців шукали прихистку в більш стабільних країнах – Австрії, Франції, Польщі. У тому році Німеччину сколихнули драматичні події, в результаті яких Гітлер потрапив до в’язниці.

Тоді Гітлер вступив у союз із правими консерваторами, що були при владі в Баварії, готуючи виступ проти соціал-демократичного уряду в Берліні. Здавалося, влада була майже в кишені. Гітлера надихав приклад походу Муссоліні на Рим, і він сподівався повторити італійську кампанію, взявши владу в Мюнхені й організувавши похід на Берлін. Але не так сталося, як гадалося. Лідери Баварії злякалися і заявили Гітлеру, що не мають наміру виступати проти Берліна. Тоді штурмовики Гітлера захопили будинок баварського військового міністерства, але їх оточили армійські частини. Про те, як розвивалися події в Мюнхені, гув увесь Берлін. Гущенко пам’ятав, що люди вибігали з крамниць і кафе на вулицю, аби купити свіжі газети. Мюнхен був на перших шпальтах.

Поки Гущенко пригадував давні події, на вході почався інтенсивний рух. Увійшли військові в синіх кашкетах і розійшлися залою у різні боки. З’явилися Молотов, Берія, німецький посол Шуленбург і ще кілька поважних на вигляд людей. Молотов пройшов до трибуни і виголосив коротке вітання від Сталіна, а Шуленбург від Гітлера. Прозвучали два гімни: «Інтернаціонал» і «Deutschland, Deutschland über alles» – «Німеччина, Німеччина – понад усе».

– Шановні друзі! Товариші! – Голова Спілки московських художників Олександр Герасимов вийшов на трибуну і заговорив. Його голос зривався від надміру почуттів. – Я хочу висловити щиру подяку нашому вождю, нашому геніальному вчителю і другу Йосипу Віссаріоновичу Сталіну і великому фюреру німецького народу Адольфу Гітлеру за вітання, надіслані учасникам цього зібрання! Хочеться сказати всі душевні слова подяки, які тільки існують у наших мовах. Хочу, щоб Йосип Віссаріонович Сталін і Адольф Гітлер, люди, які з геніальною далекоглядністю ведуть Комуністичну партію Радянського Союзу і Націонал-соціалістичну робітничу партію Німеччини, народи наших країн до світлого майбутнього, до прогресу і процвітання, прийняли палкий привіт художників Німеччини й Радянського Союзу, сповнений любов’ю і повагою. Нашою творчістю ми зробимо все можливе, щоб прийдешні покоління визнали, що ми були достойними сучасниками таких геніїв, як Йосип Віссаріонович Cталін та Адольф Гітлер! Ми впевнені, що всі прогресивні країни світу вийдуть на широкий історичний шлях і стануть під червоні прапори Сталіна і Гітлера! Бо лише під цими прапорами, прапорами кольору крові, пролитої в боротьбі за світле майбутнє наших народів, людство переможе!

Його останні слова потонули у бурхливих оплесках і вигуках «Да здравствует товарищ Сталин!» і «Хайль Гітлер!»

– Добре говорить геносе Герасимов! – зауважив доктор Клейст, і собі прокричавши «Хайль Гітлер!» – Як на мене, не гірше за доктора Геббельса. Правда, геносе Шютте?

Шютте із задоволенням погодився. Офіціант підійшов до них із тацею, на якій стояли бокали з червоним вином. Вони поміняли спорожнілі бокали на повні, цокнулися з Гущенком і випили по ковтку.

– Що це за вино? – зацікавлено запитав Клейст, смакуючи терпку рідину.

– «Кіндзмараулі», – відповів Гущенко, – улюблене вино товариша Сталіна. Тепер його і «Советское шампанское» подають майже на всіх прийомах.

– «Кінздма… кіндзма…», що означає ця назва? – Шютте облишив спроби вимовити слово.

– Кіндзмараулі – так називається сорт винограду, з якого зроблене це вино.

– Здається, це не російське слово? – запитав Клейст.

– Ні – грузинське. Сталін за національністю грузин, – пояснив Гущенко.

Тим часом до них підійшла дружина Гущенка – Марія – теж із бокалом вина. Марія була високою гарною брюнеткою у досить відвертій сукні. Вона посміхнулася і привіталася з Клейстом і Шютте, з якими була знайома. Обидва поцілували їй руку, вона з посмішкою на вустах вислухала протокольні компліменти.

– Фрау Гущенко, як ви оцінюєте виступ геносе Герасимова? – звернувся до неї доктор Шютте.

– Мені здається, він виступив дуже добре, – відповіла Марія Гущенко німецькою. Вона теж прожила кілька років у Німеччині. Там і познайомилася з чоловіком. Нахилилася Гущенкові до вуха, прошепотіла:

– У мене перекрутилася шлейка на бюстгальтері й жахливо тисне. Вона розітре мені плече до крові.

Гущенко ледь помітно скривився. Шепнув у відповідь:

– Та клята модистка все ж напартачила. Це точно не Париж! Піди у вбиральню, хоча ні, зараз я покладу тобі руку на плече і спробую поправити…

Але Гущенко не встиг нічого зробити. До них разом з Берією підійшов голова Спілки московських художників Герасимов. За Берією йшли його заступник Меркулов і помічник Саркісов.

– Це і є геносе Клейст – керівник німецької делегації й представник імперського міністра Ріббентропа, а це – товариш Гущенко, головний організатор цього зібрання, – запопадливо зазираючи в обличчя Берії, сказав Герасимов.

– Здрастуйте, геносе Клейст, здрастуйте, товаришу Гущенко! – поблискуючи пенсне, Берія обом потиснув руки. Гущенко відзначив, що рука у Берії маленька, холодна і слабка. Відчуття було, наче торкнувся до дохлої риби.

– Я слідкую за вашою творчістю, – сказав Берія Гущенкові з дуже помітним грузинським акцентом, зміряв зацікавленим поглядом з голови до ніг його дружину і пішов далі. Свита поквапилася слідом. Марія помітила цей безцеремонний погляд. Знітилася й опустила очі.

– Герасимов, хто ця жінка, що стояла поряд із Гущенком? – запитав Берія через плече Герасимова, який запопадливо дріботів слідом, представляючи всесильному наркому учасників зібрання.

– Це його дружина, товаришу Берія, – пояснив той.

Очі Берії загорілися:

– Добре, ми затверджуємо його керівником делегації. Делегації, яка поїде в Німеччину. Все, – Берія, а за ним «сині кашкети» пішли до виходу. – Нехай готується і виїжджає швидко, настільки, наскільки це можливо.

– Навіщо така поквапливість, треба ж як слід усе приготувати, Лаврентію Павловичу, – насмілився заперечити Герасимов.

– Я сказав – швидко, – з вуст Берії це прозвучало як «не твого розуму справа». – Буде готувати ґрунт для приїзду основної делегації.

Виходячи, Берія озирнувся і ще раз окинув поглядом дружину Гущенка.

– Герасимов, ти залишайся. Саркісов зі мною, – сказав Берія і кивком голови запросив Саркісова сісти разом із собою до урядового ЗІСу.

Скло, що відгороджувало салон від водія, піднялося.

– Мене зацікавила та дружина художника. У нього непоганий смак. Треба швидко відправити його в Німеччину, а потім познайомитися з нею трохи ближче. Дуже близько! Ти все зрозумів?

– Так точно! – кивнув Саркісов.

– Придивись за нею. Привезеш її, коли я скажу. На хвоста художнику – наших людей, щоб до від’їзду він був постійно під наглядом. Установити його зв’язки, з ким зустрічається, які веде розмови. Чи не шкодує за закордонним життям. На думку Меркулова, це цілком перевірений старий кадр. Але я не вірю старим кадрам, – відрізав Берія. – А поки цей Гущенко ще поруч зі своєю брюнеткою, треба розібратися із блондинкою – секретаркою Герасимова.

* * *

Герасимов підійшов до Гущенка і взяв його за лікоть:

– Можна вас на секунду, Миколо Петровичу?

Вони відійшли вбік під здивованими поглядами Клейста і Шютте. Герасимов, притримуючи Гущенка за руку, заговорив швидко, немов розсипаючи горох:

– У вас блискуче майбутнє, шановний. Я не перебільшую. Ми хочемо призначити вас керівником делегації, яка поїде в Берлін, а далі будуть й інші відповідальні доручення. Але забудьте про французьке. Вас колеги називають Французом. Це ж не просто так! Не малюйте мазками. Ваша «Смерть героя громадянської війни Боженка», це – справжнє. Справжній соцреалізм! А «Переправа партизанів»! Схиляюся. А всі оці мазки! Я вас прошу, Миколо Петровичу. Заклинаю! Пройміться соціалістичним реалізмом, мистецтвом робітників і селян. Візьміть мої слова до уваги як дружню пораду старшого товариша, – Герасимов міцно потиснув Гущенкові руку і пішов до гурту, який зібрався навколо Молотова і Шуленбурга, туди ж, відкланявшись Гущенкові, пішли Клейст і Шютте. Художник залишився ошелешений такими одкровеннями Герасимова. Можливо, однієї фрази Лаврентія Берії «я слідкую за вашою творчістю» достатньо, щоб змінити напрямок думок керівництва радянських художників? «У вас блискуче майбутнє» – це теж щось нове, досі він вважав, що його майбутнє, як художника, в СРСР досить таки непевне.

Дружина Гущенка прихилилася йому до плеча.

– Ніколя, а хто це був?

– Ти про кого? – не зрозумів він.

– Ну, той у пенсне, схожий на бухгалтера, – пояснила вона.

– А, думав ти маєш на увазі Герасимова. У пенсне – це Лаврентій Берія. Керівник НКВС. Марі, яка ти неуважна. Ми ж уже четвертий рік в СРСР. Скрізь його портрети.

Марія піднесла долоню до рота.

– О господи! Сам Берія! – злякано видихнула вона. – Берія! Я пам’ятаю його портрети, Ніколя, але він зовсім не схожий на свої портрети.

– Не дивно. На портреті він зображений у стилі соцреалізму. Що там із твоєю шлейкою? Давай я спробую…

Вона не зреагувала на його пропозицію.

– І ще… Він злякав мене.

– Чому? Не розумію.

Марія трохи повагалася, говорити чи ні. Нарешті наважилась, підвелася навшпиньки і прошепотіла йому в саме вухо.

– Мені здалося, що він подивився на мене якось…

– Як? – Гущенко здивовано повернувся до дружини.

– Як… Наче я кролик, а він удав. І він ось-ось мене проковтне… Хіба ти не помітив?

– Ні, я нічого не помітив, – мотнув головою Гущенко. – Тобі здалося. Він на всіх так дивиться.

Звичайно, він помітив, що нарком накинув оком на його дружину. Чув він і про те, що Берія хапає на вулиці й ґвалтує жінок, які йому сподобалися. Але, по-перше, не дуже вірив у ці чутки, а по-друге, тут не вулиця. Вона – дружина не останньої людини в цій країні. Нарком, звісно, не посміє. Та й чи мало жінок сьогодні потрапили на очі Берії у цьому залі. Він озирнувся навкруги. В залі було багато дам у розкішному, іноді досить відвертому вбранні. Звичайно, Марія перебільшує.

– Ніколя!

– Що?

– Звідки він тебе знає?

Гущенко стенув плечима й обійняв дружину за талію. Це запитання загнало його в глухий кут. Він знову стенув плечима:

– Це мені невідомо. Можливо, в СРСР він один із тих, хто про все і про всіх знають. Як на мене, він справив на тебе занадто сильне враження. Не варто надавати цій зустрічі якогось особливого значення. Не надаєш же ти особливої увагу компліментам гера Клейста.

– Добре, – начебто погодилась вона. Але відразу запитала: – Ти колись зустрічав його раніше?

– Ні, ніколи. Де б я міг його зустрічати? – вже трохи роздратовано, запитанням на запитання відповів Гущенко.

– То, можливо, він міг тебе знати по роботі в Парижі?

Микола Гущенко озирнувся, чи ніхто їх не чує.

– Не озирайся, – сказала вона, – ми самі.

– Усе одно не варто говорити про це тут. Навряд чи він міг мене знати по Парижу, тоді НКВС керував Ягода.

– Це той з вусами, як у Адольфа?

Генріх Ягода носив вуса точнісінько такої форми, яку потім прославив на весь світ Адольф Гітлер.

– Здається. Та й він навряд чи знав усіх радянських агентів. Ці люди не опускаються до таких дрібниць…

Через рік по тому, як Гущенко повернувся в СРСР, у 1937-му, Генріх Ягода був заарештований НКВС. Під час обшуку в Ягоди буцімто було знайдено фільми, листівки та фотографії порнографічного характеру, гумовий статевий член (страпон) і троцькістську літературу. Знайшли також дві розплющені кулі, якими були вбиті Зінов’єв і Каменєв, з підписами. Ягоду звинуватили в здійсненні «антидержавних і карних злочинів», «зв’язках із Троцьким, Бухаріним і Риковим, підготовці замаху на Сталіна та державного перевороту». Ягоду було розстріляно в Луб’янській в’язниці НКВC. Де було поховано його тіло, так ніхто ніколи й не дізнався.

– Дрібниці. Це чудово. Я б хотіла, аби ми трималися від усіх цих людей якомога далі.

– Абсолютно погоджуюся з тобою, люба. Сам хочу триматися від них якнайдалі. Ми сьогодні квапимося додому?

– Ні, я домовилась, сусідка посидить із Шуриком, і ми зможемо погуляти.

– Чудово. До речі, ти зовсім забула про шлейку бюстгальтера. Вона тобі більше не муляє? – він поклав їй руку на плече, потім опустив руку нижче і швидко знайшов проблемне місце. – Зроби крок до стіни, і я її поправлю. Ось так. До речі, треба змінити модистку.