Цитаты из книги «Ворошиловград», страница 3

Треба захищати те, що належить тобі по праву. А то так і будеш ходити - без навушників, без бізнесу і партійного стажу.

“Телефони існують, аби повідомляти ними різні неприємності. Телефонні голоси звучать холодно й офіційно, офіційним голосом простіше переказувати погані новини.”

— Ось так і потонеш [...].

— Не потону, — впевнено сказала Ольга. — Не можна потонути в ріці, в якій плаваєш усе життя.

— Може, й так. Просто я в ній давно вже не плавав.

Ми змушені рятувати тих, хто нам близький, не відчуваючи іноді, як змінюються обставини і як нас самих починають рятувати близькі нам люди. Мені здається, що саме так і має бути і що сама наша близькість зумовлюється спільними переживаннями, спільним життям і можливістю спільної смерті. Десь за всім цим і починається любов. Інша річ, що не всі з нас до неї доживають.

Збоку я скидався на танкіста, чий танк давно згорів, але бажання воювати залишилось.

... а пресвітер крутив приймач, що задихався в цих ямах без радіохвиль, як водолаз без кисню.

Місцеві здивувались, звалили Ернста з ніг і надавали по нирках. Він повернувся до табору, мовчки, незважаючи на сміх та підйобки бригади, взяв свою саперну лопатку й пішов назад на зупинку. Бригада, раптом зрозумівши, що малого можуть просто покалічити, стурбовано потяглась слідом. Ернст ішов, уже знаючи, що має відбути все це до кінця, що повинен не відводити погляду, якщо не хоче й далі лишатись салагою-дрочилом, якого всі ганяють за вином і якого не люблять жінки. Він добре розумів, що потрібно готуватись до найгіршого, разом з тим відчуваючи, що погано буде лише на початку, а далі все стане ніштяк.

— Я з дитинства боялась висоти. І літаками літати завжди боялась. А коли виросла, вирішила подолати цей страх. Спеціально брала квитки на авіарейси й літала. Весь час літала.

— І що?

— І нічого. Висоти й далі боюсь. Зате побачила світ.

— І як ти тепер?

— Нормально, — сказала жінка. — Справа була не в страсі. Просто я попустилась, і все стало нормально. І ти попустись, зрозумів?

— В мене, здається, немає вибору?

— Здається, ти просто не знаєш, є він у тебе чи ні.

“Так, ніби все повернулось назад — шкільні роки, дорослий світ, який знаходиться зовсім поруч, наче хтось відчинив двері до сусідньої кімнати, і ти бачиш усе, що там діється, а головне — бачиш, що нічого доброго там насправді немає, але тепер, оскільки двері відчинені, ти теж якимось чином стаєш до всього цього причетним.”