Читать книгу: «Ворог, або Гнів Божий», страница 3
– Може організуємо йому якесь дівча на сьогодні? – запропонував я.
– Чи може двох? – посміхнувся Нечипайло.
– Та можемо й трьох, аби він їх тільки здолав.
– Повір, такий здолає цілий гарем, – запевнив мене Микита, і ми випили з ним за нашого друга.
І тут ми побачили Івана. Блідий, він біг до нашого столу.
– Швидко, хлопці! За мною! – вигукнув він.
– Що сталося? – в один голос запитали ми.
– Не знаю. Дзвонила Марина. Вона вила, наче поранена вовчиця. Я ніколи ще не чув, аби так вила жінка. Біда, хлопці. Біда.
«Андрій!» – одразу здогадався я.
Марина була дружиною нашого Андрія Хворостенка. І якщо вона телефонувала Принципу та вила, наче поранена вовчиця, як сказав Іван, значить, сталася біда. В таких ситуаціях ти ще сподіваєшся на якийсь шанс, бажаєш вірити в краще, серце хоче угледіти помилку, забути про війну та смерть, але розум, цей твій клятий і такий впертий товариш, повертає тебе до реальності, яка тхне прозовою жорстокістю буття, без хепі-ендів, майбутнього й живої, бурхливої енергії, що ще вчора лунала світом своїм гучним, чоловічим басом.
Таксі несло нас Великою Житомирською аж до самого Майдану, де звертало ліворуч, а потім вверх по Грушевського. Ми їхали на Харківський масив, де в двокімнатній квартирі вила жінка нашого друга. Ми їхали у невідомість, аби допомогти, не зважаючи на те, якої саме допомоги вона потребувала.
Розрахувавшись із таксистом, я вискочив слідом за Нечипайлом та Принципом, які вже бігли сходами нагору. Ми зупинилися на п’ятому поверсі біля броньованих дверей помешкання Хворостенка. Іван почав тиснути дзвінок, але ніхто не відчиняв. Тоді ми вирішили просто ламати двері. З трьох ударів та наших спільних зусиль дверна рама почала скособочуватись і під натиском наших тіл, врешті решт, двері впали. Коли ж ми увірвалися в помешкання Андрія та Марини і кулею пролетіли невеличкий коридор, то завмерли в дверях вітальні. Ми з хлопцями бачили-перебачили, проте навіть наша хвора уява не могла спрогнозувати такої трагедії.
Марина сиділа на підлозі. Вона вже не вила, а просто хитала головою зліва-направо. Поруч стояла їхня з Андрієм єдина дочка Тетянка, яка в цьому році пішла в перший клас. Біля Марини ми побачили сумку-холодильник, таку, що береш в далеку дорогу, ставиш її в авто і вона працює від прикурювача. Іван підійшов до Марини.
– Маринко! – він торкнувся її плеча, але її так сіпнуло, що ми злякалися за неї.
Нечипайло торкнувся сумки-холодильника і відкрив її.
Там була відрізана голова Андрія, без очей та язика. Вони лежали поруч. На внутрішній стороні накривки виднівся приліплений скотчем аркуш паперу, де було написано лишень два слова: «Привет из Новороссии».
– Господи ти Боже мій, – прохрипів, я і в цю мить Марину почало трясти й сіпати, і ми зрозуміли, що справжня істерика ще попереду.
– Викликай міліцію і «швидку»! – сказав Нечипайло Принципу, обіймаючи Марину.
Я підійшов до Тетянки, взяв її за руку і вивів в іншу кімнату. Дівчинка весь час мовчала і їла мене своїм скляним, мертвим поглядом. Я не знав, що треба робити в таких випадках, бо в перший раз за все своє складне життя стояв поруч з дочкою друга, чия відтята від тіла голова лежала в сусідній кімнаті. Не було розуміння, які саме слова треба казати і чи треба, взагалі, щось говорити. І тут вона розплакалася.
– Дядя Женя. Там тато…без тіла, – вирвалося з її дитячих, невинних вуст і я притиснув її до себе.
– Я знаю, маленька, – казав я і гладив її волосся. – Нічого не бійся! Тепер ми з вами. Ми не дозволимо вас скривдити.
– Але ж…тато…
– Тихше, сонечко, тихше. Не треба. Якщо хочеш, поплач. Але не треба нічого казати. Ми з вами, сонечко. Ми з вами, – з мого рота сипались якісь дурниці, та нічого кращого я не міг придумати. Шок від побаченого був занадто сильним навіть для мене.
Ми так з нею і просиділи, поки не приїхала швидка та міліція. Коли я передав Тетянку до рук медсестри і вийшов у коридор, то побачив там Івана, що сидів навколішки, обпершись об стіну й обхопивши свою голову руками. Нечипайло допомагав лікарю напоїти Марину заспокійливим. Я підійшов до опера.
– Що у вас тут трапилося? – запитав він мене.
На вигляд йому можна було дати і сорок, і п’ятдесят років. Він мав непримітну зовнішність, і я чомусь подумав, що його фізіономія ліпше пасувала б нашому відомству, ніж була придатна для служби в структурі МВС.
Я витягнув своє посвідчення і показав йому. Він ретельно його вивчив і сказав:
– Так що тут сталося, пане полковнику?
– Отримали посилку, а там голова хазяїна цього помешкання, майора СБУ Андрія Хворостенка. Поруч з нею його очі та язик. Що ще? Нічого. Зафіксуйте усе, а я викликаю наших колег.
– Мої співчуття, – сказав опер після недовгої паузи і відійшов до дільничного, який стояв у дверях вітальні з розгубленим виглядом.
Я штурхнув Принципа у плече.
– Підіймайся! Не час зараз…
Він підняв голову і подивився на мене.
– Що ж нам робити? – запитав Іван.
– Опанувати себе. Встань, кажу тобі! Я дзвоню генералові, – і я почав набирати до болі знайомий номер нашого старшого, бо таку ситуацію ми мали вирішувати тільки з ним.
Генерал був людиною колоритною, а тому цікавою. Його можна було любити, чи не любити, ненавидіти, або ж прославляти, але байдужим він не залишав жодного з тих, хто мав щастя потиснути його міцну, волохату руку.
У нашому славному Відомстві його звали Бульдогом. Не стільки за зовнішність, як за ту його мертву хватку, без якої він ніколи б не став тим, ким став.
Генерал починав у контррозвідці ще за часів Андропова. В ті далекі роки відповідальним за полювання на іноземних шпигунів всередині Радянського Союзу було Друге головне управління КДБ СРСР. Бульдог пропрацював у першому відділі цього управління, яке займалося агентами, що йшли з самого серця капіталістичної зарази, тобто зі США. Далі був Афганістан, Нагірний Карабах, Африка, короткий період на початку 90-х, коли він вирішив зайнятися бізнесом, і стрімке повернення до Києва, де він зайняв кабінет на Володимирській, аби тепер змінювати лишень поверхи, але ніяк не будівлю.
В його складній долі не залишалося місця для життєвих радощів, компромісів та улесливих слів. Він не вмів подобатися усім, бо ніколи не знав, що таке зрада, лицемірство, підлабузництво. Скільки разів його хотіли зжити з цього світу, підставити, звинувати, але він завжди залишався на плаву, бо умів розпізнати ворога ще до того, як той ворог усвідомлював свою роль у грі проти Бульдога.
У грудні минулого року генералові виповнилося шістдесят п’ять, але його очі, сповнені енергії та бажання служити своїй батьківщині, свідчили про те, що він не збирається на заслужений відпочинок. Він був сповнений намірів відправити на пенсію тих молодших, амбітних та хитрих, які час від часу намагалися ставити в його колеса свої сухі палиці, що переломлювалися, наче хворостинка під натиском сильного, безжалісного вітру.
Генерал зустрів нас своїм звичним мовчанням і таким знайомим похмурим, сконцентрованим поглядом. Ми стояли на порозі його будинку, наче слабкі, інфантильні переростки, які ще вірили в чудо. Проте він, наш старший, знав напевно, що чуда не буде, а будуть муки для Тетянки і психіатрія для Марини.
Ми увійшли в дім. Генерал ішов попереду і махнув нам рукою, що означало, аби ми слідували за ним. Ми так і зробили.
У його вітальні було затишно. Горів камін та грала тиха музика. То був Назарій Яремчук, якого генерал знав особисто. Наш старший вимкнув музику, запропонував нам сідати, і ми зайняли місця за великим столом. Непомітно з’явилася домогосподарка, яка швиденько накрила на стіл. За лічені хвилини перед нами стояли закуски, графин з морсом та дві пляшки горілки. Генерал сам відкоркував одну з них й наповнив наші чарки.
– Вічна пам’ять тобі, Андрюшка! – сказав він і випив.
Ми слідували його прикладу.
Мовчання наше не затягнулося на довго. Слово взяв генерал.
– Значить, кажеш, «Привет из Новороссии»? – запитав він мене.
У відповідь я лишень стверджувально хитнув головою.
– Суки, – процідив крізь стиснуті зуби генерал. – Андрія я їм не пробачу.
Я подивився на нього і зрозумів, що він їм не пробачить.
Коли ми випили по третій чарці, генерал звернувся до Принципа:
– Іване, пам’ятаєш ту нашу розмову тижні три тому? Ти закипав люттю, і твої емоції кричали в самісіньке моє обличчя «тільки Гнів Божий»?
Ми завмерли. Нарешті, він сказав це в голос. Нам не потрібно було пояснювати, що ми перебуваємо в очікуванні найважливішого рішення нашої війни. Напевно, що ніколи ми не були ще так зосереджені, як у ту мить.
Генерал підвівся. Він стояв перед нами, обпершись руками об стіл, і ми бачили, як на його обличчі почали проступати жили, пульсуючи своєю ненавистю до покидьків, що відрізали нашому Андрію його єдину розумну й світлу, але таку нещасну голову.
– Я кажу тобі про операцію наших ізраїльських колег під кодовою назвою «Гнів Божий», – продовжував звертатися виключно до Принципа генерал. – Нагадати тобі деталі?
– Не треба. Я в курсі справи, – сказав на те Іван.
– Все ж таки, я нагадаю і тобі, і цим двом, – заперечив генерал і кинув на нас своїм суворим оком.
Ми з Нечипайлом мовчали, готові слухати його аж до самого ранку. Ми давали йому можливість сказати слово, бо саме слово мало вилити усю біль, усю його лють та ненависть до тих, хто вбив його найкращого учня, продовжувача справи професійної розвідки, геніального нелегала та диверсанта Андрія Хворостенка.
– Операція «Гнів Божий», відома ще як операція «Штик», розпочалася у 1972-му і тривала 20 років. Уявляєте собі, хлопці, цілих 20 років вони вели полювання на тих, хто був винний у смерті ізраїльських спортсменів.
– Але їм же не поталанило досягти головної мети! МОССАД так і не ліквідував усіх причетних до того теракту. Таким чином, помста виявилася не повною, – заперечив Нечипайло.
– Микита, ти б слухав, а не перебивав. Основною метою «Гніву Божого» була не так ліквідація, як залякування палестинських бойовиків, аби вони увесь час відчували страх. Щодо помсти, то про неї після Мюнхену говорили усі в Ізраїлі. Помста лунала в кафе і ресторанах Тель-Авіва та Єрусалима. До неї закликали викладачі й університетська професура. Саме помста стала головною темою екстреного засідання уряду. Не зважаючи на критику світової спільноти, Ізраїль показав усім, що він здатний захистити себе. Ця маленька країна зробила те, чого не може ніяк зробити Україна. Не так Україна, як її влада. Просто якісь клептомани там усі! Імпотенти від політики, без яєць та рішучості. Тому, панове, беремося за справу самі. В проведенні операції на кшталт «Гніву Божого» зацікавлені ще деякі люди. Візьмемо технологію й методику МОССАДу. Не будемо вигадувати велосипед. Нам потрібен страх. Від Донецька і аж до самої Москви. Ніхто не повинен залишитися без кари. Будемо діяти, як це робили ізраїльтяни. Наша ціль – не тільки причетні до виконання злочинних наказів Москви на території суверенної України, а й усі причетні до аналізу, планування та організації гібридної війни проти нашої держави. Ми маємо знищити усю їхню терористичну мережу. Якщо ж говорити про якусь іншу можливість приборкання виродків, вибачте панове офіцери, але я такої не бачу. Мій досвід не дає мені підказки, як ще можна зупинити це божевілля. Ми будемо стріляти, підкладати бомби та міни, труїти, різати та душити. І бачить Бог, я не зупинюся, поки не дістанусь останнього покидька, який це все і затіяв, – сказав генерал і сильно вдарив кулаком по столу.
Ми аж здригнулися. Ми розуміли, кого саме він має на увазі. І розуміли, що цього разу він налаштований занадто серйозно, аби відступитися у відповідальний момент. Бульдог ніколи не показував емоцій, але його удар був рівноцінний блискавці, грому, що нещадно бив об грішну землю, яка ось-ось мала загорітися під ногами виродків.
– Ми з вами, пане генерале, – сказав я за всіх нас на правах старшого. Нечипайло та Принцип стверджувально хитнули головами.
Генерал сів назад і випив склянку води. Він перевів подих і промовив:
– Як тоді сказала Голда Меїр, «помстіться за наших хлопчиків», так і я прошу вас зробити це.
– Організаційна форма нашої структури? – запитав я.
– Створимо щось подібне до Комітету Х, як це зробили ізраїльтяни.
– На чолі з нашим прем’єром? – запитанням вилив свій цинізм Принцип.
– Якої холєри він тобі треба?! Усе зробимо самі. Ми ж так звикли. Ми ж українці. Тим і живемо ще на цій планеті, що ніколи не сподівалися на владу, бо вона завжди зраджувала, забуваючи про обіцянки й не спроможна полишити згубну звичку увесь час красти, – відповів йому на те генерал.
– Для реалізації такої масштабної операції нам будуть необхідні гроші. Чималі гроші, – обережно зауважив Нечипайло.
– Це моя проблема! – відрізав генерал. – Кошти будуть. Слово офіцера!
– Назва операції? – Принцип завжди любив у всьому конкретику, а тому теж вирішив задати своєї питання.
Генерал подумав трішки, а потім сказав:
– «Ворог», або «Гнів Божий».
– У нас можуть виникнути проблеми. Я не маю на увазі закон юридичний. Йдеться про невинні жертви. Ви ж пам’ятаєте, пане генералу, що навіть і МОССАД помилявся. Візьмімо хоча б того нещасного офіціанта з норвезького Ліллегаммера. Як це ж його звали…
– Ахмед Бучикі, – сказав я.
– Точно! Ахмед Бучикі, – вдарив рукою по столу Принцип. – Його ж застрелили прямісінько на очах вагітної дружини, коли вони разом верталися з кінотеатру. Ізраїльтяни просто сплутали його з керівником «Чорного вересня» Алі Хасаном Саламе, – сказав Принцип.
Генерал вислухав його, а потім сказав:
– У тій грі, Іване, яку ми з тобою ведемо, випадковості, трагічний збіг обставин така ж буденність, як і смерть. І якщо для того, аби покінчити з усією тією сволотою, потрібно буде вбити декількох невинних, що ж, я готовий до цього.
– Наші подальші дії? – запитав я.
– Зараз вип’ємо, потім спати. Після – до роботи. Перше завдання – Андрій Хворостенко, пошук його тіла, допомога сім’ї, – сказав генерал, перевів погляд на Принципа і гаркнув на нього: – Наливай, Ванька! Чого сидиш?
І Ванька наливав, аби пити за упокій душі раба Божого Хворостенка та за успіх, який так давно був нам потрібен, але забував хоча б одним своїм могутнім оком зиркнути на Україну. Він літав у щасливих краях, де жили за законом людським та юридичним, прокидаючись кожного нового ранку під безхмарним, синім, мирним небом. Успіх дарував їм комфорт, справедливість і спокій, а нам залишав лишень надію на самих себе, наче перевіряв, чи житиме український народ, розбиваючи гіркі ілюзії об жорстоку дійсність безсердечних прагматиків.
В той рік, коли все почалося, мені виповнилося сорок вісім.
Я ніколи не був одружений, не мав дітей і навіть не думав про шлюб. У мене були жінки. Різні. Красиві й не дуже. Палкі і холодні. Пристрасні й врівноважені. Я ніколи не задумувався над старістю й питанням, хто ж мене доглядатиме на схилі моїх років, бо не мав жодної впевненості, що колись стану на поріг тієї старості. Так само я не мав бажання залишити по собі нащадків. Я був простим солдатом своєї країни, але ніяк не влади, хоча завжди саме влада віддавала мені накази. Проте, тієї ночі, коли ми разом з Нечипайлом та Принципом сиділи у генерала і він запропонував фізичну ліквідацію супротивника як єдиний дієвий метод адекватної відповіді ворогу, я чітко усвідомив, що саме заради тієї хвилини, коли я почув слова генерала про «Гнів Божий», і варто було жити цілих сорок вісім років, чекаючи свого часу, аби зірка, під якою я народився, якщо така взагалі була, освітила мій шлях, дарований долею та обраний без тиску інших.
Я йшов на війну, яку не покажуть по телевізору, а висвітлять тільки її наслідки, будуючи гіпотези, хто ж стоїть за тими усіма вбивствами, що їх планувала здійснити наша група.
Група української помсти, бо наша неадекватна влада не була здатна здійснити реформи, перемогти корупцію, знищити ворога. Ба більше, влада навіть не мала права шукати ворога, бо він жив у її нутрощах, він був перед нею, але вона не хотіла його бачити, тому що також він йшов за нею слідом, маючи мету та ресурси. Ми не бажали публічності, бо були сірими тінями, здатними виконати завдання й гідно пройти свій шлях до кінця. І нам було байдуже, що скажуть інші, Європа з Америкою, усі ті пихаті дипломати й консультанти, ООН та Гаага, бо коли приходять у твій дім, аби вбивати, грабувати та ґвалтувати, ти маєш стати на ноги, розправити плечі й стріляти ту падлюку між очі, поки вона не затихне навіки.
Таким став закон суворої та жорстокої епохи початку ХХІ століття, в якому випала честь жити і мені – полковнику українських спецслужб, Євгену Олександровичу Мирону, якого знали під різними іменами, але ніхто так і не наважився сказати, що ж в дійсності жило в моєму тілі, розумі, серці та душі.
Я був солдатом свого обов’язку, вартовим моєї єдиної країни і цим лишень визначався мій тяжкий, проте усвідомлений вибір, що не передбачав багатства й комфорту, а знав тільки накази, суворість буденного режиму й невідворотність смерті, яка увесь час пленталася за мною, наче стара, сифілітична хвойда, від якої втікаєш впродовж життя, але настає момент, коли вона, врешті-решт, досягає своєї цілі.
Розділ 2
Генерал
* * *
«Ми маємо це зробити», – сказав я тоді хлопцям, ми випили по останній, і вони поїхали геть.
Ніч, темна й холодна ніч панувала над нами, й усі ми хотіли одного: аби скоріше прийшов день. Новий день, який би зміг перекреслити вчорашню дійсність, адже вона була занадто жорстока для усіх нас. Наша професія вимагала плати. Іноді вона забирала життя.
Звичайно, поштовхом для прийняття рішення щодо спецоперації з ліквідації основних гравців конфлікту стала смерть Андрія Хворостенка. Чорт забирай, я любив цього хлопчика! В ту мить ніщо інше мене не хвилювало. Моє розбите серце жадало помсти. Тим паче, що я знав, з ким обговорюю делікатну тему. Ні Мирон, ні Принцип, ні Нечипайло не здадуть. Вони усі різні, але унікальні в єдиному – обов’язку служби. Вони все зроблять правильно. Так, як цього захочу я.
Сон не брав мене, і я пройшов до свого кабінету. Треба було подумати, зважити усі «за» та «проти», дійти згоди з самим собою. Я розумів, що механізм вже запущено, зроблено це саме мною, проте ще залишалося ключове питання масштабів того механізму, його смертельної дії.
Я взяв ручку та аркуш паперу, розкреслив його на чотири частини і в кожній з них написав таке: «Оркестр», «Інвестиції», «Перелік джерел», «Люди».
Під «оркестром» я мав на увазі склад групи, яка візьме на себе виконання операції «Ворог». «Інвестиції» – кошти, що мені потрібно було знайти для реалізації поставлених задач. «Перелік джерел» – агентурна мережа, яку ми зможемо використати під час операції. «Люди» – це ті, хто і стане нашою метою, задля кого своїм емоційним рішенням я запустив власну гру на геополітичній карті світу, в жодному разі не маючи амбіцій щодо публічності, або ж добре відомої з історії та кінофільмів слави народного героя, такого собі месника ХХІ століття. Моя душа прагнула сатисфакції, і я вже знав, що вона її отримає. Не можна пробачати того, чого не можна пробачати ніколи. І смерть близької людини, тим паче, цинічне вбивство з елементами садизму заслуговувало виключно на адекватну відповідь.
Колись давно, мені навіть здається, що то було у якомусь іншому житті, я дуже хотів стати генералом. Від самого дитинства. З перших моїх кроків на ниві спецслужб. Мені було байдуже, скільки часу треба витратити, аби досягти такої мети. Я просто знав, що так і станеться. Хоч би чого мені це коштувало.
Отримавши перші генеральські погони у неповні 44 роки, я засумував. Мети досягнуто, чого ж бажати ще? Багатств, слави, розкошів, гарних жінок, випивки, наркотиків, чи, може, вишуканих яхт з віллами? Грошей в мене завжди було достатньо. Все інше не становило стратегічного інтересу, бо приносило виключно миттєву насолоду. А ось генерал…
Одним словом, я знову зациклився. Я захотів стати генерал-лейтенантом, генерал-полковником, а потім і генералом армії. Комусь може видатися дивною така моя химера, але вона була й мала право на життя. Тому, коли вже я сів у своєму кабінеті й почав креслити схему операції «Ворог», однією з цілей такої операції були зірки генерал-полковника. Деякі можуть звинувачувати мене у кар’єризмі, але мій випадок – не зовсім кар’єризм у класичному розумінні слова. Мені закортіло, і я йшов до мети.
Важливим моментом усієї операції було коло обізнаних. Я розумів, яку гру розпочав і був сповна розуму, аби прогнозувати ймовірні наслідки у разі невдачі, провалу чи зради. Можливо, тому й прожив стільки років, що завжди вмів усвідомити власну недосконалість і обмеженість людських ресурсів. З роками життя перетворило мене на впертого прагматика, який збагнув, що у цій країні ніколи й нічого не буде. Народженим в Україні дається шанс урвати своє, а не працювати на благо всіх. Звичайно, траплялися й романтики, і справжні патріоти, було навіть декілька чесних та порядних. І тут питання: де вони усі сьогодні? Правильно – в холодних та сирих могилах.
Аби не наслідувати їхнього прикладу, я створив собі імідж принципової та страшної людини, з якою краще товаришувати або ж зовсім не мати справи. Імідж працював на мене і, взявши мене за руку, привів на третій поверх нашої будівлі, що по вулиці Володимирська у місті Києві, де я отримав новий кабінет та посаду заступника голови СБУ.
Тепер ви зможете зрозуміти, м’яко кажучи, делікатність мого становища. Піддавшись емоції, яку пізніше підсилив думкою про нові погони, я запустив маховик, машину смерті, бо ті троє, кому я запропонував проведення операції, були не схожі на мене. В них відчувалася справжня жага до боротьби. Вони істинно вірили, що злочинам Росії треба покласти край, назавжди вгамувати нахабного агресора. Я ж, у свою чергу, знав, що зробити це можна системною ліквідацією ключових осіб ДНР, ЛНР, колишньої української влади, російських політиків та спонсорів тероризму й бандитизму. Не бачив я великого гріха і в тому, аби почистити простір і у рідному Києві, бо залишалися там ще покидьки, які вже як рік мали належати самій лише історії, а не сучасності й майбутньому.
Праця моя тривала до самого ранку. Коли ж я закінчив заповнювати схему, годинник показав восьму ранку. Я відкинувся у кріслі й заплющив очі. Переді мною лежала перша замальованка майбутніх смертей. Звісно, її треба було ще доповнювати й уточнювати, когось вписати, а когось виписати. Але те все буде пізніше. Після того, як я знайду гроші, бо без них ми не могли сподіватися й на крихту успіху. З такою думкою я підвівся, струхнув головою і пішов до спальні, де вже прокидалася моя дружина. Я любив її силіконові груди, такі ж вуста та її молодість, бо свою я втратив давно та навічно.
До речі, то була моя четверта дружина, з якою я ділив своє ложе ось вже два роки поспіль і поки що не мав наміру виганяти її зі свого дому.
* * *
Я вже й не пам’ятаю, коли мене стали називати Бульдогом. Напевно, в той час я носив ще капітанські погони. Точно! Згадав. Я був тоді капітаном. Щасливі перші роки незалежної України. Час крадіїв та корупціонерів. Великих приватизацій і не менших афер. Купонів для більшості та доларів для меншості. Життя вирувало, і хто першим це збагнув, забезпечив себе грошима. Щоправда, багатьох з них повбивали ще до 2000 року. Але то, як кажуть, уже нюанси.
Ще з училища за словами моїх наставників я вирізнявся принциповою хваткою. Завжди вмів захистити власну позицію. Тому і став Бульдогом, який ламав кістки шакалам та вовкам. Цим і жив. Цим і вижив. Не більше, не менше. Йшов життям, змітаючи на шляху перепони. Був собакою, який звик покладатися виключно на себе.
Бульдог та й Бульдог! Годі про це!!!
Комусь мій сумбур може видаватися дивним, але сьогодні, коли я пишу ці слова, голову мою переповнюють різні думки, спогади, смуток та печаль. Багато чого вже не повернути. Ще більше не воскресити. Зостається лишень пам’ять і мольби про прощення. Бо руки наші в крові, а душі – сповнені бруду й таємниць.
Але час вже повертатися до розповіді, яку я маю наміри висвітлити виключно у власному розумінні того, що сталося.
Я прокинувся десь по обіді. В будинку було тихо. За вікном висіла мряка. Я підвівся і пройшов до ванної. Там я побачив дружину. З під легкого, шовкового халатику виднілися її налиті груди. Мої очі зазирнули в її обличчя, і я побачив звабливу посмішку на її вустах. Вона скинула халатик і залишилася повністю оголеною. Я відчув, як чоловічі сили наповнюють моє старіюче тіло. Вона підійшла до мене, поцілувала в губи, опустилася навколішки, і за п’ять хвилин я кінчив прямо їй на обличчя, груди, залив її тендітну шию. Вона сміялася. Вона завжди сміялася, коли мені було добре. А ще вона тямила у розвагах та сексі. Саме цього, після смерті моєї третьої дружини, так не вистачало в моєму засекреченому житті.
Ми вирішили разом поніжитися в джакузі.
Ми лежали у ванній, вона схилила свою голівку на моє плече, міцно тримаючи мого парубка своїми ніжними руками.
– Я ще подобаюся тобі? – запитала вона мене.
– Звісно, кицю. Інакше тебе б тут не було, – сказав я.
Я завжди намагався бути щирим з усіма своїми жінками. Коли хотів зрадити, повідомляв про це і втрачав одну, аби надибати іншу. Ніколи я не був однолюбом. Мені завжди подобалися різні жінки, і я не приховував цього від них. Тому й виплачував шалені репарації усім своїм жінкам, коханкам та утриманкам. Я знав, що жінку можна переконати доларом. І я робив це, не цураючись підступного цинізму у моїх з ними відносинах.
Далі ми сиділи у їдальні. Я передивлявся папери, що їх привіз мій помічник. Вона гортала якийсь журнал і курила. На мить я замилувався її обличчям. Воно було таким, як я люблю – без зморщок, пряменький носик, випуклі губки, здоровий рум’янець як наслідок сексу та гарячої ванни. Вона випускала дим, і мені захотілося стати тим димом, аби увійти повністю до її солодкого рота, щоби за якусь мить вона вигнала мене під три чорти. Я підійшов до неї, взяв за підборіддя і впився в її вуста. Рукою я мацав її груди. Затим я встав навколішки, зняв з неї шорти і трусики й довго цілував її квіточку, поглинаючи палку вологу, аж поки моє обличчя не стало мокрим від спраги та її насолоди. Вона стогнала і дряпала своїм дорогим манікюром мою спину, залишаючи по собі сліди, наче борозни у широкому, вольному полі. Вона кінчила й обійняла мене так, що моя голова зникла між її грудей четвертого з половиною розміру.
Коли ж скінчив я, вона крикнула декілька разів, подивилися на мене і сказала:
– Заради таких миттєвостей нашого спільного життя я готова до кінця днів належати тільки тобі.
Це була правда.
І я це знав.
На Володимирську я потрапив вже після обіду. Я пройшов до свого кабінету, сів у крісло, проглянув папери, телефоном віддав накази підлеглим і витягнув з кишені свою схему, вдивляючись у цифри та прізвища. Я викликав полковника Мирона. Нам було про що поговорити.
Мирон прибув за хвилин двадцять. Як завжди, він був сконцентрований і спокійний. Ніщо на його обличчі не видавало безсонної ночі та тяжкої втрати. Згусток рішучості виконувати мій наказ – ось ким в ту мить був Євген Мирон, відомий в АТО як Дмитро Лиходій.
– Сідай, – сказав я йому.
Він сів.
– Тепер дивись, – я простягнув йому мій аркуш.
Він вивчав його хвилин з п’ять.
– Маю право вносити правки? – запитав він мене.
У відповідь я простягнув йому свого паркера.
Він щось там подописував і повернув мені листок. Я взяв його в руки і побачив декілька нових прізвищ та знаки питань і оклику біля тих, що написав я.
– Обговоримо це пізніше, – сказав я.
Мирон мовчазливо хитнув головою.
– Як там Марина? – запитав я його.
– Не дуже, – сказав він. – В лікарні.
– Зрозуміло… – я замешкався, але взяв себе в руки і додав: – Я б хотів її побачити.
– Не проблема. Але краще за декілька днів. Наразі вона не може адекватно сприймати інформацію.
У відповідь я хитнув головою.
– Я можу йти? – запитав мене полковник Мирон.
Я показав йому аркуш, тикнув пальцем на два прізвища і сказав:
– Проаналізуй цих двох. Нічого конкретного. Інтуїція. Можливо помиляюсь, але все ж таки щось говорить мені про мою правоту.
Коли Мирон пішов, я зрозумів, що знову хочу сексу. Тільки з нею. Нікого іншого. Лише одна вона – моя мила пташка, здатна наповнити життям емоційним сенсом.
Мені не личило піддаватися спокусі. Тим паче на робочому місці. Тому я вгамував жагу до солодкого тіла і викликав свого помічника.
Він стояв і дивився на мене в очікуванні наказу, прохання, хоча б дрібної фрази, аби тільки не мовчання. Я довго шукав, поки знайшов цього сіренького, непримітного чоловічка. І знайшов я його в далекій Чернівецькій області, де він працював начальником управління в СБУ області. Тоді, а було це вже майже десять років назад, він сам розкрив декілька гарних схем влади «любих друзів», за що був позбавлений роботи, кар’єри, премій та зарплатні. «Любі друзі» забажали поставити хрест на ньому. Я ж мав на це свою власну думку. Тому і врятував його.
– Є новини? – запитав я його.
– Поки що ні, – так само лаконічно відповів він.
– Затягується наша справа, – буркнув я. – Не подобається це мені. Погана прикмета.
– Підключити інших? – запитав він мене.
Я думав. Вагався. Врешті-решт сказав:
– Не зараз. Почекаємо ще дві доби. Поки що вільний.
Він пішов, а я залишився. Мій стан потребував самоти, аби прийняти єдине правильне рішення щодо пункту «Інвестори» та «Перелік джерел». Довіряти я міг мінімуму людей. І кожен мав право знати тільки те, що стосувалося виключно його.
Врешті-решт, ухваливши рішення, я відчув полегшення. Так буває, коли довго не знаєш, куди тобі рухатися, як жити, з чого розпочати, аж поки не відсилаєш власні сумніви до дідька і не починаєш йти дорогою, яка обіцяє успіх, але може закінчитися повним занепадом. Про останнє я не думав, бо усі мрії були виключно про перше.
Вести розмову про інвестиції для операції «Ворог», або «Гнів Божий» з власного кабінету було б помилкою. Кожного ранку ми перевіряли і кабінет, і приймальню, й кімнату відпочинку на прослуховування, але береженого Бог береже. Краще перестрахуватися, ніж пізніше червоніти, шукаючи відповіді на незручні запитання.
Моє авто їхало вулицями Києва. Кружляло проспектами та провулками. Водій насилав прокльони на київську владу через якість доріг, точніше її відсутність на основних артеріях столиці України. Я ж спокійно чекав. Відіславши смс-повідомлення, мені була потрібна відповідь, з якої мали розпочатись інвестиції. Розпочати я вирішив з Забіяки, як я його називав ще з тих далеких, буремних часів, коли обоє ми були молодими чоловіками.
