Читать книгу: «Її», страница 3

Вибір. Слухай

– Де у рибки вушка?

У мене не було вибору. Я тільки й могла, що невтомно іневимовно протестувати. Перебіг подій мав дуже невизначений статус. Мені доводилося безперервно вислуховувати безкінечні теревені. Майже нічого не відбувалося… Знову й знову я мала виконувати чиюсь волю.

Єдине, що мене надихало на хоч якусь надію, це – обіцянки про моє повернення додому. Я мала все приймати на віру.

Голос, цієї обліпленої горіховим листям жінки, був для мене єдиною ознакою мого порятунку:

– Так-от… Ти хотіла знати якими будуть казки майбутнього.

– Не те, щоб аж занадто, але цікаво.

– Вважай, що ти сама на разі у такій казці. Дослухайся, дивись, будь нею сама… Невдовзі побачиш, як виглядає звук мого і твого голосу. Коли набридне скажеш мені. Житимеш в ній рівно стільки, скільки зможеш витримати. А ця казка продовжиться і опісля твоєї летаргії… якщо все буде добре.

– А чому я маю тобі вірити?

– У тебе немає вибору. Спробуй сама відповісти на своє ж питання.

– Я мабуть…

Пачамача перебила мене. Мабуть не даремно, бо відповіла на мої питання, які я їй не встигла озвучити:

– Буде в тебе дитинство. Не бійся. Витримаєш цю частину казки – вважай себе народженою вдруге. Заспокойся… Кажеш тобі стало холодно? Ось, тримай мішечок. В ньому зелені рукавички. Схожі на справжні руки. Заспокойся, вони іграшкові, але живі. Не буди їх поки що. Просто одягни. Зараз тобі буде зле. Вони зігріють тебе. Ними ти потім маєш доторкнутися до Пачамачі. Тоді вона стане тобою, а ти нею…

Вона вручила мені прозорий целофановий пакет. В ньому дійсно знаходилися рукавички дуже схожі на справжні зелені руки!

– Чекай. А ти ж і є – Вона!

– Не перебивай. Вона, я… Я – це ти, а ти – це я. Ха-ха… Треба ж тобі побачити приблизний варіант своєї досконалості. А ти як думала отримати можливість існувати поза часом і простором? Слухай уважніше. Я – це ти, а ти – це я і навпаки. Тому я можу відразу, всупереч закону, створити рівну собі, а ти ні, бо ти ще не я. Ха-ха…

– Мені холодно! Не знаю, як це, але відчуваю нестерпний біль. Він стискає мене. Я скоро зникну.

Мені стало зле. Я втрачала зв’язок навіть з цим примарним світом. Відбувалося щось неймовірне. Я почала зменшуватися і зникати…

– Одягай швидше рукавички. Не зволікай!

Я дослухалася поради. Подіяло! Мені відразу полегшало. Приємне тепло повернуло мене в знайомий стан.

– Заспокойся, ти тепер в надійних руках. Скоро розтанеш, якщо будеш слухняною. Розгадаєш головоломку. Доторкнешся до Пачамачі і вважай, що впіймала зелену мишу-горішок. Будь здорова. Два виходи перед тобою. Хочеш, спочатку додому – у дитинство, а вже потім у невідомість.

– Хочу додому… А де твоя головоломка?

– Вона вже розпочалася, щойно ти мене зустріла. Головоломка – це і є твоя казка майбутнього. Проста-простісінька. Вона є і її немає одночасно. Поки ти холодна, маєш знайти все зайве для себе. Уважно дослухай її, бо тобі доведеться в ній жити і опісля летаргії. Якщо все буде добре… Чи це вже говорила. А втім зайвий раз не зашкодить.

Дідок. Бабуня

«Душа прагне зла або ж добра. Тілам аби лиш сите літо».

Головоломка чи казка, чи незрозуміло що зовсім не мала продовження. Тільки якийсь аж занадто безглуздий початок…

Пачамача на деякий час зникла. Тепер чула тільки її слова. Вірніше не чула, а бачила їх у вигляді яскравих зображень.

Переді мною виник геогліф Дідка – гігантський багатовимірний лабіринт з барвистою назвою посередині «Дідок», що нагадував обриси людини. Там все нудне і цікаве одночасно. Щоб розгадати його я маю пройти весь ритуал. Почала ходити навколо аж поки ноги не втомилися. Відпочила трішки і знову… Так три рази поспіль. Мабуть заблудилася!

Щойно я це усвідомила, як казка знову перетворилася на суміш справжнього голосу Пачамачі і яскравих картинок:

«Набридне – йди геть у невідомість. Тільки невеличка проблемка виникне… Продовжуватимеш опісля знову з того місця де починала. Отака дрібничка. Все з самісінького початку. Йди слідом за Дідком, але ні в якому разі не попереду нього. Попереду – ні в якому разі. Тоді зіткнення з ним невідворотне.

Він розкидає пригоршнями морок де має пройти. А там де пройшов кидає дещицю світла варту пригоршні мороку. Дідок, насправді – це володар ідеалу Людини. Не раджу недооцінювати його. Він не якийсь там пустопорожній істукан для поклоніння.

Те місце потребує особливого уваги. Пуп геогліфа – Контрольна відмітка часу. Навколо нього зайвого вистачає. Її охороняє Бабуня.

Шлях виявиться заглибоким для тебе. Його слід – прірва без ознак меж. Не бійся і зроби перший крок через край. Або бійся… Як захочеш, але зроби перший крок. Глибина зустріне тебе привітно. Дістанешся свого дна неушкодженою.

Тільки-но відчуєш під ногами опору, знову станеш собою. Все стане на свої місця, заздалегідь визначені головоломкою. Ось тому йди там, де щойно пройшов Дідок. Рухайся в такт своїм потребам і бажанням. А згодом станеться те, заради чого все і відбувається…

Хоча, як би ти потім не йшла все одно будеш позаду, а тобі здаватиметься – ніби вже попереду. Це – ілюзія твоєї бездоганності. Закономірна властивість твого розуміння. Здобудеш особливий хист. Особливо не захоплюйся. Він не зійде з шляху, а ти можеш потрапити ненароком на хибну стежку. Блукатимеш манівцями. Потрапиш у безвихідь і знову проживеш життя невігласа.

Головоломка існуватиме завжди. Кожного разу розгадка для тебе буде іншою. Ще дрібничка. Ніколи не закривай очі. Завжди тримай їх відкритими. Закриєш – втратиш можливість розрізняти кольори. Зважся на це без прелюдій. Не занедбуй себе даремно».

– Чому ти мене повчаєш? Навіть у моїй власній казці… Прелюдій…

– Не повчаю, а доводжу до твого відома варіанти. Думаєш, якщо в тебе в руках зелені руки, то ти вже не аби хто?

– Я й не хизуюся. Мені вже краще. Тримаю їх аби не згубити. Звідки я знаю чи можна тобі довіряти. Я навіть дорікнути тобі не зможу. Тільки вірити і край…

– Ото ж бо й воно! Приймай одностайне рішення з собою. Іншої дороги, для тебе нема. Я тебе дурити не збираюсь. Забагато честі для тебе. Яка мені користь від цього. Один клопіт.

– Просто вірити тобі… Яке безглуздя.

– Вір мені. Бо більше нікому… Ледь не забула. Мені наказано передати подаруночок для тебе.

– Знову подаруночок?

– Дідок піклується про тебе… тримай.

– Що це? Воно не живе та ще й не пухнасте…

– Облиш. У нього просто-на-просто відсутній мовний репертуар. Познайомся, це – твій новий мовчазний друг для твоїх мандрів – порожнє місце або пацюк Зомботько. Він одночасно друг бобра-охоронця спиляної яблуні. З бобром ти згодом познайомишся. Зомботько живий і неживий одночасно. Коли неживий – порожнє місце. Вважай, що він спить. Не будеш витрачати час на догляд за ним і годування. Для того, щоб він ожив злегенька потряси його за лапку. Потім удай дзвіночок і скажи: «Дзінь-дзілінь». Тобі ж не звикати гратися неживими іграшками? Штучні опудальця з токсичних матеріалів…

– А якщо я відмовлюсь від… подарунка, – я спробувала зауважити самовпевненій Бабуні.

– Відмовляєшся… Тобі ж гірше. Досить про пусте. Бери мовчки. Можливо він тобі взагалі не знадобиться. Пора.

– Зачекай. Я не зрозуміла… Що мені робити? Куди далі? – Чого це я так розгубилася?

Ця Пачамача таки вміє пудрити свідомість. Куди? Туди, куди я насправді збиралася – у невідомість. Чи спочатку додому?

Раптом все здригнулося і зникло разом з Пачамачею. Я незчулася, як вже поряд зі мною була якась Бабуня. Звідки я знала її ім’я і звідки вона тут взялася? Я заспокоїла себе. Скоріше за все я таки почала рухатися лабіринтом. А про цю примару мені товкмачила Пачамача. Бабуня – це ж пуп…

Бабуня, наслідуючи Пачамачу, спокійно продовжила:

– Бабуня я. Без сумніву… Тут всім прибульцям раніше робили розтин свідомості, муміфікували і спроваджували на достигання. Слабенькі і нікчемні були. А ти ще й досі тримаєшся. Гаразд, будеш тимчасово, моєю донько-онучкою.

Я вдала ніби не помітила підміну. Хоча добряче злякалася, бо ця особа мала не досить привабливий вигляд. Я споглядала на неї, мов крізь пелену туману.

– Хай так. Ба, а Пачамача існує? – зненацька вирішила приголомшити цю мару.

– Не коректне запитання. Будеш надалі чемною, отримаєш хула-хуп – орбіту комети Щастя. Буде вічно кружляти навколо тебе аж поки не залоскоче аби тобі щастя досхочу. Ха-ха…

– Не треба мені твого щастя. Чому не коректне запитання?

– Зачомукати мене захотіла? Тут тобі не місце між небом і землею чи печера, що висить посеред всесвіту. Існує – слово не для цього об’єму. О. Отак, щоб зрозуміліше тобі було.

– Покажи, як правильно запитувати? Наступного разу не буду прискіпливою.

Витримавши коротку паузу Бабуня проголосила:

– Завжди, запитуй отак: «ПАЧАМАЧА Є!» – помпезно вигукнула Бабуня.

– Але ж це неправильно. Ти промовила ствердно, без запитальної інтонації. Навіщо мені кожного разу ставити тобі одне й те саме питання?

– Так треба. Крапка…

Я урочисто виголосила:

– Бабуня, а ПАЧАМАЧА Є!

– Правильно! Оце так запитала! Розумнице моя! Відповідь я тобі не обіцяла.

– Добре… Мені починає подобатися це безглуздя. Казна що і головне так серйозно, мов насправді.

– Ти новонавернена. Тепер маєш помолитися разом зі мною, – раптом наказала моя вибаглива співрозмовниця. – Молись, Її. Чула чи ні? Бий поклони! Я тобі діло кажу.

– Не вмію. Та й зайве це для мене, – невпевнено відповіла я Бабуні.

– Роби, як я!

– Та ну його, – навмисне нейтрально відповіла я.

– Веди себе відповідно. Розмовляєш так, ніби ти вже бабуся. Ставай на колінця і молись. Як не станеш, то покладу тобі до кишені чарівну монетку і забудеш для чого ти тут. Залишишся тут назавжди і так далі…

– По перше, ви спочатку створіть хоч якісь умови для цього. Де молитися. Немає ні верху, ні низу. Взагалі нічого немає. Зробіть хоч щось більш-менш зрозуміле.

Бабуня на мить затихла. Вона стояла нерухомо. Несподівано її силует став чітким. Почали з’являтися ознаки реального світу! Я відчула землю під ногами. Подув вітерець здіймаючи куряву. Ого! З’явилося світло. Мені здалося, що я прокинулася і стою посеред безкрайого степу…

Тепер я почула трішки інший голос. Слова цієї Бабуні вже звучали більш приємніше, але не без ноток вихвалянь:

– Просила – маєш! Але тепер і надалі…

– І так далі? А далі – це ж все по колу? – перебила я Бабуню.

– А я тобі за що? Ото ж. Краще молитися. Молись!

– Виросту, нагрішу, тоді й молитимусь сама без примусу.

– Виростеш. А поки ростеш, молись завчасно. Трохи більше галасу не завадить. Занадто тихо навколо. Хоча тут нема атмосфери. Нема чистого, нагрітого повітря для дихання таким, як ти. Нема навіть вакууму. Нічого немає. Немає немає.

– Не заплутуй мене своїми лякачками. Боюся й без них. Я чую слова сказані тобою. А я знаю, що звук зміна тиску повітря, – я навмисне вирішила змінити тему.

– Слова утворилися у тебе в голові мимо твоєї волі. А вже потім діяли, як звукові хвилі на твої вуха. Ти ж середовище яке-не-яке – субстанція… посередник між мною і тобою.

– Якісь нісенітниці божевільного невігласа. Я сюди не приходила сама. Але піти звідси можу коли сама захочу. Мені поки що цікаво. Тому я вислуховую тебе. Ну добре… Ось дивися! Молюсь… І що це міняє? Я ж не вірю у те, що роблю. Не щиро молюсь.

Мені самій закортіло спробувати помолитися. Я ще ніколи цього не робила. Я стала на коліна і почала робити так, як показувала Бабуня. Повторила всі її рухи. Нічого особливого… Я не знала, що я роблю, тому мені кортіло добитися від цієї істоти смислу цього дійства.

– Хибні думки – твоя слабкість. Не лізь даремно на рожен і не вдавай буцімто сама собі даєш раду. Тобі ще потрібен поводир. Дуреписько мале… Я супроводжую «сліпих», таких, як ти і знаю хто чого вартий.

Я стояла у пилюці. Себе я не бачила. Може й на краще. Але відбитки своїх ніг я чітко вирізнила. Їх тільки два. Слід двох маленьких ніжок. Ліва й права. Бабусиних слідів не було…

Під впливом цієї реальності я насмілилася суперечити вимогам про моління:

– Що міняє? Для мене – нічого. Хто ти така насправді? Жереб кину. Давай свою монетку. Якщо твоя візьме верх – помолюсь насправді аби відчепилася від мене. А в тім, молишся ти сама собі! Дай мені краще снігу і цукру. Тільки справжнього – солодкого, теплого. А то підсунеш, як минулого разу холодне порожнє місце.

– Може морозива? – улесливо запропонувала Бабуня, на деякий час забувши за моління.

Навколо мене почали з’являтися сліди від ніг бабуні! В такт словам, вони один за одним утворювали коло…

– Морозива? А звідки ти знаєш про морозиво? А куди поділася коза? Коза має віддати своє молоко аби утворилося морозиво. Без кози ніяк.

Звідки я знала про козу? Оце так так, здивувувала саму себе!

– Не треба ніяких жеребів. Мене не обдуриш. Молитимешся, як миленька. Ти ж помітила, що я розмовляю з тобою, як з дорослою, стиглою людиною. Навіть наслідила навколо тебе, щоб ти не сумнівалася в моєму існуванні.

– Дякую вам з це. Давайте краще за козу… – продовжила я.

– Коза? Відпочиває. Я її вклала спати. У неї зараз аморальна травма. Закопала он там за небокраєм… Нехай поспить. Потім спробую знову здоїти молока трішки для морозива. А щоб не відкопав ніхто, купу бажань твоїх не здійснених поверх поклала. Хочеш, піди забери їх. Мені менше роботи. Морозиво швидше приготую.

Виявляється Бабуня під час розмови зі мною, не припиняла молитися і бити поклони. Я на коротку мить побачила її яскраве зображення. Ніяка вона не потвора. Нічого бридкого в ній нема. Звичайна мара.

В кінці кінців жага спокутувати щось взяла верх. Розрада довгоочікувана не могла втішити її своєю появою. Бабуня не розчаровувала себе тимчасовими постулатиками. Стисло чесно шанувала недовіру до себе – молилася.

– Молись вже по справжньому, грішниця. Кидайся додолу ницьма і молись. Буде тобі обіцяне морозиво!

– Я ще думаю…

– А тобі не соромно було тобі кататися на моїй козі з тим ненормальним Костиком? Неначе з глузду з’їхали… Вас двох навіть нічне жахіття не заспокоювало. Титруй свої думки. Моя кізка перестала давати молоко. Нема з чого робити цукор для морозива. Хочеш їж сніг. Він холодний. Від нього ангіна, а від ангіни може бути летаргія, – Бабуня навмисне зробила наголос на слові ангіна.

– Не хочеш пригощати морозивом? Так і скажи…

Простір наповнився новими образами. Стало цікавіше. Щось відбувається! Коза все одно не залишила мене без подарунка. Може тому, що я хотіла поцупити зелену лопатку для відкопування кози. Лопатка в свою чергу переховувала себе встромившись з під землі в повітря. За цей час навіть проросла білими гілками крізь грунт аж до невідворотності знищення. Коза подарувала мені свій оркестр. Це був барабанчик-набатник зі шкіри козиної і три палички схожі на барабанні: Перша, Друга, Третя. Третя – запасна (скоріше всього на випадок перелому однієї з двох, тих, якими я буду вистукувати ритми набату. А якщо зламаються дві відразу? Про це забула запитати. Своєї шкіри козі не шкода. На ній було аж сім шкур. Більше того знята відразу відновлювалася. Незважаючи на те, що вона спала-відпочивала, все ж приділила мені увагу цим подарунком. Не могла залишити мене без чогось непотрібного, як мені завжди здається. А все через молоко…

Цю майже ідилію знову порушив голос Бабуні:

– А Ктататик, до речі… Втік він звідси. Боягуз.

– Він не боягуз.

– Байдуже… Залишив тобі тільки кермо. Ось, тримай і «кермуй» свою ситуацію. Сів на мого пухнастого кактуса і здимів. А він же скоро повинен зацвісти. Тільки смуга лягла. Нема їй більше, що робити, як кожного разу лягати коли хтось зникає звідси. Треба залишити її в спокої. Досить з неї.

– Не треба керма. Мені вже не цікаво, – я показала, що мені набридли ці теревені, тупнувши ніжкою у свій слід, здійнявши хмарку пилу.

– Заспокойся… Я кажу тільки правду. Ктататик на прощання, сказав, що назавжди тікає. Наказав тобі шукати його в чорній ямі. А де вона, та яма, я не відаю. Може та, що у Дідка на голові.

– Тільки й чуєш одне й те ж саме: «Шукай. Молись…»

– Набридло, то залишайся тут сама чи у компанії своїх друзів-іграшок. Вони чекають на тебе. Поглянь. Ось качка з головою гадюки, гадюка з головою качки, собачка з головою котика і котик з головою собачки.

– Нема у мене таких друзів. Навіть вигаданих. Я не знайома з ними. Забери їх звідси. І пацюк цей якийсь дурний. Спить і все. Я хочу гратися справжніми іграшками. Я боюся ще більше.

– Справжніх іграшок не існує. Гратися штучними опудальцями – єдина розвага для малечі, бо ніхто не хоче бути живою іграшкою в чиїхось руках. Всім аби гратися кимсь.

– Це ти так жартуєш? Бо у мене й так все кепсько. Ще й ти…

– Добре, не хвилюйся. Вони не твої друзі. Жаль, вам не можна зустрічатися. Ви ніколи не зустрінетеся віч-на-віч. Хоча… Є один варіант. Зустріч відбудеться. Тільки от яка і як? Не скажу. Не сумуй. А знаєш що? Візьми мої очі і подивись, хоч хвильку, на нього справжнього. А я твої поки потримаю у своїх долонях. Не зволікай. Віддай свої очі. Ось тобі мої. Будеш бачити набагато більше, ніж тобі треба тепер і знатимеш хто він насправді… Ну то як?

– Нічого я тобі не дам. Твої мені ні до чого. Ти все одно мене обдуриш.

Бабуня замовкла і перестала молитися. Вона застигла в одній позі, притуливши вухо до піску. Це тривало недовго, але я встигла трішки відпочити. Раптом вона почала дуже інтенсивно молитися і вигукнула:

– Зараз побачиш Дідка з дірою на голові! Він – противага хаосу і порядку. Що правда ти не встигатимеш за ним. Тобто ніколи не побачиш його справжньої маківки. Бо він високий до неможливості. Ха-ха-ха!

– А може він просто-на-просто звичайнісінький чарівник чи й того… чаклун? Тільки даремно час витрачатиму на ці витребеньки.

– Чарівник? У тебе, що в голові геть порожньо, як у деяких твоїх, так би мовити, друзів? Привітай його – падай ницьма і не підіймайся. Дідок!!!

З’явився Дідок. Він чомусь був схожим на пересувний гігантський постамент у капелюсі, який надавав йому солідного вигляду. Я ледь почула його шепіт: «Ень. Не – Інь. Не – Ян». Опісля цих слів у нього відразу зад став передом, а перед задом. В свою чергу перед став задом, а зад передом.

Перший його крок у напрямку Бабуні був тяжким, аж бризки полетіли від води якої тут ніколи не було. У слід за першим кроком відразу другий, ніби помста першому. Мабуть послідовність була притаманна йому. Після першого кроку неодмінно робив другий. Обов’язково не третій і не четвертий, і не якийсь інший. За рідким виключенням – коли у нього запліталися ноги і не було на що ступати чи просто був поганий настрій.

Змінився неоковирно у себе на очах. В захваті від промовленого і скоєного собою аж підстрибнув разом з усіма своїми причандалами. Хоча не високо. Всього-на-всього на три з декількома половинами найменші вимірні одиниці. Потім додав: «Далебі не там і не тут. Наука – це нонсенс концентрований невіглаством. Центрифуга! Котамак! Колайдер! Реактор! Трактор!» Ці слова, з його вуст, були схожими на лайку. Тільки от на чию адресу…

Справжнісінький дід Дідок. Коли він тут з’являвся у нього відразу зникала адаптація на тепло температурне, на тепло душевне і на тепло світла. Будь яке вище нуля неприпустимим для нього ставало (у Бабуні все навпаки – алергія на холод. Все нижче нуля унеможливлювало її нормо-звичайне співіснування з самою собою. Статутне співіснування. Тому вони періодично перебували в цьому місці абсолютного нуля. Почували себе доволі комфортно. Тим більше… антиподи сконцентровані в адаптованому для їх перебування місці. Поруч – не неподалік, могли бути деякий час для справ і спілкування. Та ще для тактильно-дифузного контакту комфортабельного і вимушеного все одно. Отака майже пікантна подробиця декларативна). Вже без бороди і не так гучно, як минулого разу. Волосся сивого також вже не було ніде на ньому. В тому числі і на голові. Лисочолим був тепер. А ще тягнув за собою торбу прив’язану до лівої ноги вище коліна товстим канатом. На торбі був напис: «Торба з дустом». Вона була йому конче необхідною і потрібною. Він звитяжно труїв дустом шкідників, які в даному випадку тільки сприяли розквітанню Льоні (таке ім’я він дав рослинці).

Справа в тому, що у нього на правому плечі був прикріплений вазончик з рослинкою. Тепер на правому, бо ліве тепер зайняте жвавим пористим дятлом з одним єдиним червивим оком. В оці жив справжній черв’як. Він поволі робив з ока дятла жеод-пустку. Окрім цього, дзьобатий ловив повсякчас витрішки (не періодично, як годиться), бо був хрящомозким мікроцефалом. Дефект мозку тільки сприяв призначенню його – знаходитись на плечі у когось. Хоча це не завадило йому мимоволі виконувати дуже важливе завдання Дідка. Доводив свою потрібність завзято.

Дятел своїм зігнутим і загнутим догори дзьобом, підіймаючи і закидаючи голову назад, хвацько влучав прямісінько в яму чорного кольору. Її навіть можна було вважати кратером, бо туди періодично потрапляла гора з чорного льоду. Вона знаходилася над головою Дідка і час від часу опускалася прямісінько на одне й теж місце. По такій собі прямолінійній орбіті. Таким чином не давав звужуватися зовнішньому отвору. Яма не міліла і не втрачала первинну форму. Довбав вдало. Присутність його здавалася теж вимушеною. Не для краси чи незграбного натхнення розмір підтримував. Для закономірності снування свого утримувача.

Дятла звали Камбул. Один раз на сто вимірних проміжків, середнього розміру, він промовляв голосом зрозумілим для інших: «Птахи не літають, вони теж плазують, опираючись на атмосферні гази».

Він не страждав від голоду. Відколи Дідок посадив його до себе на плече. Йому вистачало того періодичного занурювання дзьобу в чорне, що ямою виглядало зовні. Енергія чорна невичерпна додавала сил. Він лишень підтримував вхід до неї одного стандартного розміру.

В уяві Дідка вже існувала клітка для сухого пористого дятла. Нова і модифікована зі спеціальним ортопедичним відділом адаптованим для специфічного дзьобу майбутнього мешканця. Корекція дзьоба необхідна, бо відпаде невдовзі потреба відновлювати зовнішній отвір ями-кратера. Дідок сам перетвориться на чорне тільки і буде тоді вже ховатися у свій матеріальний і означений формою організм. Отака колізія. Дверцята клітки обов’язково відкриті навстіж. Не злегенька прочинені для вентиляції. Замок навісний ржавий з ключем золотого кольору і обов’язково переламаним навпіл.

Так от, Льоня… Поверх рослинки він поставив справжню запліснявілу клітку, а щоб вона добре трималася місця закріпив дротом дріт, що позичив у павука, який жив у нього в бороді і секретував павутину залізну залізними залозами. А на разі відсипався у нього під пахвою. Дідок плів з цього секрету ловчі сітки для часу незнайомим нащадкам своїм. До речі, клітка для рослинки, сплетена також з залізної павутини. Абсолютно екологічно безпечної.

Виявляється, опісля появи квітки, яка відразу стає плодом, рослинка перетворюється на ракетку на одному коліщатці. В наслідок чого може завиграшки стартувати і зникнути в невідомому напрямку. А ця подія не входила в плани Дідка. Пам’ятав попередника полоненої рослинки. Він перешкоджав цьому і проводив запобіжні заходи. Грунт у вазончику замінив на холодець. Завдячуючи цій заміні і став називав рослинку – Льонька-холодець. Добрива і меліорація одночасно. Та ще й сприяє невдалому старту.

Та ще тепер рослинка не зможе так, як треба відштовхнутися і злетіти. Корінців у неї не було зовсім. Такий сорт – безкореневий гібрид рослинно-ракетний. Не передбачено селекціонером. За його задумом рослинка не тільки поверхонь триматися зобов’язана. Могла за певних умов і будь коли в певний період розвитку чинити з собою на свій розсуд. Зникати кудись аби не бути тільки чиєюсь. Сама собою мала змогу розпорядитись…

Одягнений у свій білий мішок з домотканої мішковини непромокальної і згоріти не мала властивості. Передбачені отвори для голови, рук, ніг, крилець за спиною і вазона з рослинкою, накритого кліткою. На мішку виднівся чіткий напис, білими літерами: «Вінвонавоно».

Крильця від звичайного реактивного літака. Міцні. Срібного кольору зовні. Шматок правого крила був відкушений кимсь (виднілися сліди від здоровенних зубів). Тому можна було побачити металеву арматуру і алмазний бетон коричневого кольору з яскравими різнокольоровими маленькими зірочками…

На крильцях ще мешкав м’якотілий слимак-самітник на ім’я Цита-Дель. Повзав безперестанку, нівелюючи спроби нечистот заполонити його ареал існування. Чистив поверхню крилець своїм шкарубким язиком. Бруд і пил слугували їжею йому, і завданням. Перетравлюючи все, що попадало до рота, шлунком в нозі без залишків неперетравлених назовні. При цьому затамовував подих аби побути трішки брунатним. Раковина слимака нагадувала скоріше захисний бастіон. Міцний і укомплектований всіма захисними засобами на випадок інтервенції з боку зазіхачів на його самотність. А ще мав прилади для спостереження за появою нерегламентованих об’ємів мороку у всесвіті. Він один такий залишився із усієї популяції слимаків-самітників, тому був удостоєний честі їсти бруд з крилець Дідка.

На ноги Дідок взув червоні кораблики для чіткості ходи. Йшов, утворюючи на поверхні свого перебування колосальний геогліф. Фактично Дідок завжди рухався одним і тим же маршрутом.

З глибини пірнання риби глибоководної, нині сухої вже у безмежність верхнього океану всесвіту, що був над ними, можна було розгледіти цей альтернативний символ, витоптаний ногами, взутими в кораблики. Глуха крилата людина-гадюка без вух з хвостом мавпи створена вже давно. Він рухався, орієнтуючи своє майбуття по чітко означеному шляху, але завжди знав, що це не бездоганний варіант.

Він навмисне припускався незначних помилок – відхилень від норми. Абсолютність параметрів збалансованого відтворення повинна бути прикрита невеличкою таємницею. Манівці для корисливих мали місце в цій головоломці.

Не мав можливості наблизитися до Бабуні впритул. Знаходилася вона в центрі утвореного Дідком геогліфа. Пуп на цьому місці знаходився.

Насправді це був один єдиний вихід. Вийти і потрапити у простір відкритого безмежного всесвіту свідомості. Це буде можливо тільки у випадку вдалого намагання Бабуні реабілітувати себе перед собою. Бо кожен хто не захоче бути бранцем цього світу неодмінно повинен зрушити Бабуню з насидженого місця. А це станеться тільки після розгадки головоломки.

Місця на полі де ступали ноги Дідка, взуті в кораблики, відзначали слід його, перетворюючись на сіль чорно-білу. Ненадовго. Всього-на-всього на 100 секунд. Брав рівно 100 крупинок: 50 – білих, 50 – чорних. Завжди дотримувався цієї пропорції. Цими крупинками Дідок посипав рослинку, своїми пальцями без нігтів. Солив її для того, щоб вона забувала про все і не так швидко розквітала…

Про свої вказівні пальці він полюбляв розповідати Бабуні. Зробив їх не гнучкими наступним чином. Позабивав у них гвіздки дуже великі і товсті. Забив на всю довжину майже. Ледь-ледь не по шапочки. Вказівні пальці перетворилися на виказувачі напрямку. Складалося враження ніби Дідок постійно вказує напрямок якийсь, кудись і комусь. Чи натякає на щось помітне і відоме тільки йому.

Завдяки цьому мав нагоду нагадувати самому собі про заздалегідь прогнозовану випадковість і комусь ще помічати особливості неконтрольованого перебігу подій.

Червоні суходільні кораблики на його ногах не знали ні штормів, ні мілин, ні прибоїв морських берегових. Справжні, залізні, ідеально обтічні. У них навіть була спільна назва, одна на двох: «КТАТАТ». І слід по собі залишали також один на двох.

Із труб, загальна кількість яких дорівнювала шість – по три на кожне судно, підіймався густий дим. Підіймався і різко падав назад до труб. Ця процедура повторювалася безкінечно.

Кораблики з відкритими навстіж кінгстонами. Необхідний захід, щоб в разі самоліквідації не перейматися упереджено даремно ще й цим. В кормовій частині оберталися величезні гвинти. Вимірників з десять в діаметрі. До того вони ще й невимовно вимагали час від часу зрошувати себе рідиною. Хоча цього ніхто ніколи не робив і не думав робити.

На палубах метушилися матроси в картатих капелюхах і викрикували скоромовками лайки та робили вигляд аж занадто важливої роботи. Термінова евакуація, на випадок аварійного зіткнення корабликів, не давала всій команді спокою. Робити щось корисніше їх не примусили б навіть арапники двох боцманів, які в свою чергу були на полюванні в цей час. До сих пір не можуть вполювати морську рибу в’юн на ім’я Тося. Причина проста. Її піймала вже Бабуня. А вони простаки й не знають.

У вільний від полювання час, встановлювали вітрильця на рятівні шлюпки. Та ще копали одне одного під зади для розваги. На верхній палубі все оце відбувалося, бо більше ніде зовсім. Ще прислухалися до пострілів гармат, що безперестанку салютували. Гармати були невеличкі. Точніше крихітні. Вони знаходилися на самих кінчиках носів корабликів. А салюти були чорного кольору, бо в честь Бабуні придумані. Біля гармат знаходилися по два вдавано пригнічені матроси, святково одягнені в ідеально білі мундирчики, призначені виключно для урочистостей. Один матрос обов’язково був гідрофільним, а інший – гідрофобним. Для рівноваги несумісності. Вони наспівували сумну і безкінечну пісеньку:

– Бухта. Гавань. Якорі.

Штиль. Шторм.

Морська вода.

А-а-а-а-а-а-а!!!

Все зникло.

Ніби й не було.

Ні бухти.

Ні гавані.

Ні якорів.

Ні морської води.

Д-и-и-и-и-и-и!!!

Куди?

Куди ми? Куди?!!!

М – и – и – и – и – и – и!!!

Цунамі, потоп. Суха вода.

А-а-а-а-а-а-а-а!!!

Кораблики являли собою суцільні шматки металу. Про це знав тільки сам Дідок. Кораблики – по формі, а по змісту – черевики бо всередині корабликів знаходилися його ноги. Добре хоч не чиїсь, а діда Дідка.

Капітани неквапом вели несумісні зі світськими розмови в кают-компаніях. Теревенили про свіженькі новини на корабликах та покурювали трубки з льоду.

Трубки туго набиті звичайним морським туманом в перемішку з залишками дусту із торби Дідка. Капітани курили і випускали у навколишнє їдкий і солодкий дим свавілля свободи. Пили з сумчастих пляшок (у сумках сумчастих пляшок знаходилися маленькі недоношені пляшки. Зовсім маленькі. З них ще неможливо пити. Вони росли і набиралися об’єму) напій – копчену, морську воду.

Погомонівши, зголосилися скурювати все, що потрапить їм до рук чи ніг, вух чи ще кудись. Все і всіх, що більш-менш курилося, хоча не без хворобливої пирхоти в горлі. Все, що знаходилося в кают-компаніях і навколо них. Навіть свій одяг. Навіть самих себе, щоб потім знову зробити себе з диму. Типу викурити себе назад чи знову. Все, все, все, що забреде в голову і випаде у вигляді опадів на свідомість.

А ще вони принципово не виходили на капітанські містки, провокуючи анархію серед матросів на своїх червоних корабликах. Це було подекуди схожим на пафосну манію, але не величі.