Читать книгу: «Григорій Косинка», страница 6

Шрифт:

Косинчині розповіді

Минуле у розповідях живе, тому я переповідаю тут епізоди з життя Григорія Косинки, які розкривають деякі деталі його творчості. Гадаю, що читач не без інтересу познайомиться з окремими моментами створення новел та образів.

«…пахли степом
мої дитячі літа…»

Григорій Косинка

«Бу-х-х!» Прицілившись з дерев’яної ложі, ховаючись за вербою, стріляє хлоп’я. Чи це Демидок з оповідання “За ворітьми”? Ні, це Грицько Стрілець, майбутній автор цього оповідання, баштанує у рідному селі Щербанівці.

«Саме я був за діда-сторожа кавунів – маленьких кубашок з піску», – сміючись, розповідає Григорій Михайлович.

Так бавився у дитинстві Гриць з товаришами. «Стріляти, бути офіцером, захищати Вітчизну від ворога, злодіїв – мріяло хлоп’я».

Все це було під впливом розповідей його діда – батька матері. Дід Роман, учасник турецької війни, розповідав онуку про бої і події на східному фронті. Ці розповіді виховували у Григорія любов до Батьківщини, вчили боротися за гідність народу та людини.

Дід Роман був письменний. Це він учив грамоти свого сина Калістрата Анищенка, майбутнього письменника, і вчив свого онука Григорія Косинку – майбутнього письменника-новеліста.

Григорій згадував про перші дні своєї «науки»: «Читати букваря не хотілося, навіщо, думав, голосити, як те немовля: уа-уа-уа, коли мені вже чотири роки. Інша справа писати палички, такі стрункі, немов солдатики йдуть, а головне, подобалось вмочати перо у чорнильницю – почуваєш себе дорослою людиною, як той писар на повіті. За кілька днів навчання йшов великий дощ. Я був у хаті й стругав з кори човника, після дощу будуть калюжі – міркував я – мій човник попливе далеко-далеко… Раптом я почув голос діда. Тільки тепер я помітив, що дід Роман читає вголос книгу. Цікавий зміст захопив мене. Я забув про дощ, калюжі, човника й уважно слухав, боючися пропустити жодне слово. Коли дід замовк, я запитав у нього:

– Діду, можна подивитися книгу?

– А навіщо тобі книга? – спитав дід Роман. – Ти читати не хочеш, то й книга тобі не потрібна.

– Я хочу подивитись, чи там такі самі літери, як і в букварі?

З того дня мені вже не треба було нагадувати про букваря. Я читав, читав, щоб швидше навчитися самому читати чарівні книги».

Дід Роман був з кріпаків, розповідав Грицю про тяжку мужицьку долю за часів кріпацтва. А хлопчик відчував, що і в цей час «…п а н н а ш в о р о г».

Злидні в сім’ї примусили Грицька змалку працювати на панських – григорівських та гусачівських ланах. «…Працюю, не розгинаючись, стараюсь, зверху пече сонце, а в грудях печія, і десь глибоко-глибоко думка жевріє: “Мужицька доля гірка…” – пише про ті часи Григорій Косинка у своїй новелі «На буряки». Відрадою була, як говорив, зима, бо тоді школа… А там відкриття таємниць світу.

Батько Гриця Михайло Стрілець шукав заробітків на Херсонщині. А на плечі підлітка, старшого у родині, лягли усі обов’язки дорослих: рубав дрова, носив воду, їздив до млина, няньчив менших дітей.

Пригадую, як Григорій Михайлович і я їхали пароплавом до Трипілля і на палубі дівчата заспівали:

Віють вітри, віють буйні,
Аж дерева гнуться.
Ой як болить моє серце,
Самі сльози ллються.

Я побачила, як Григорій опустив очі долу й неначе сум з’явився на обличчі. «Коли я чую цю пісню, – сказав Григорій Михайлович, – я згадую своє дитинство і матір. Для мене гірш за все були її сльози. Я не міг бачити їх – мати це знала й завжди казала мені: “Нічого, сину, я не плачу, самі сльози ллються”. Так я і записав її слова у новелі “На буряки”.

Григорій завжди з повагою й ніжністю говорив про свою матір. Згадував, як надвечір за прядкою вона тихо наспівує. Знав багато пісень, збирав їх. У нього було кілька зошитів з маловідомими піснями. Сам найчастіше наспівував:

Тихо над річкою, ніченька темная,
Спить зачарований ліс,
Ніжно шепоче він казку таємную,
Сумно зітха верболіз.

Нічка розсипала зорі сріблястії,
Он вони в річці на дні.
Плачуть берези по той бік кудрявії,
Здалека линуть пісні…

Згадував, що його мати й квіти добре знала. Кожну назве і щось розкаже: одну вплете у вінок прислів’я, про іншу казку розповість або легенду пригадає.

Григорій Михайлович дуже любив квіти, завжди дбав, щоб були і в кімнаті, й біля дому у Софійському подвір’ї, де ми найдовше жили. Квіти, говорив Григорій, нагадують світлі хвилини дитинства.

Квіти… «Білі, червоні, сині, жовтогарячі – в степу, а серед них я – босоноге хлоп’я у полотняних штаненятах з однією шлейкою через плече…»

Григорій Михайлович пристрасно любив природу. Говорив: «Люблю усе живе, все, що росте, цвіте, співає, щебече, бігає, літає, радує мене. Де життя, там радість і краса, краса…»

Останні два роки перебування на селі Григорій узимку працював на цукроварні – не мав змоги ходити до школи. Навчання продовжував самотужки. Тому року 1914 покинув сухий вишняк коло батьківської хати, рушив на заробітки до Києва. Мав на думці бодай за двірника «пристроїтися», аби здійснити свою мрію – вчитися.

У Києві, щоб заробити на хліб, чистив панам черевики. Розповідав, як на розі біля Золотих воріт повинен був стояти серед хлопчаків-чистильників. Переповів мені й жартівливі примовки, які приспівували хлопчики:

Шли вы, барин, торопясь,
И вступили прямо в грязь,
Поднимите ваши ножки,
Я почищу вам сапожки.

А коли ніхто не підходив, то один з хлопчаків підскочить, бувало, й, піднімаючи по черзі ноги та розводячи руками, відповідає за барина:

Вот одна, а вот другая,
Только как же мне стоять,
Если обе мне поднять?

«А я волів блукати сам з отим “знаряддям” чистильника. Любив ходити на Володимирську гірку. Там брудних черевиків було теж немало. В той же час я міг милуватися краєвидами Дніпра, його зеленими берегами та будиночками Труханового острова. Це було маленькою втіхою в журбі за рідним селом. Часто сходив униз до пам’ятника Володимирові. Там було спокійніше відпочивати, почитати.

Одного разу я зачитався й не помітив, як раптом до мене підійшов пан. Я підхопився, гадаючи почистити йому черевики. Але він зупинив мене й сказав: “Не треба”. Сів біля мене й запитав: “Звідкіля ти? Тобі подобається така робота? А ти писати вмієш?” Потім ця людина щось писала і, простягнувши мені клаптик паперу, сказала:

– Завтра прийдеш на цю адресу й подаси записку».

Це була повітова земська управа. Мене прийняли на «посаду» кур’єра-регістратора і влаштували вчитися до вечірних класів гімназії. Яке щастя – я маю роботу й вчуся!

Ім’я людини лишилося мені невідомим. Але її записка – цей маленький клаптик паперу – був початком нового життя».

* * *

«“Как я провел летние каникулы”, “Как я провел рождественские каникулы”, “Детство – золотая пора” – на такі теми ми писали свої твори на вечірніх гімназіальних курсах. Пригадую, коли було завдання написати про дитинство, я розгублено дивився у чистий зошит й не знав: про що писати, з чого почати?

– А почему вы не пишете? – почув я звернення нашого викладача Павла Івановича…»

З розповідей Григорія Михайловича я уявляла собі Павла Івановича людиною вже похилого віку, високою на зріст, з глибокими залисинами, яка мала ласкаві, привітні сірі очі, що дивилися прямо в обличчя співрозмовникові.

«Павло Іванович був такою людиною, що у кожного викликав бажання бути відвертим – розкритися перед ним до кінця, – говорив Григорій. – Так було й тепер. Побачивши, що я розгублено мовчу, він потихеньку повторив запитання: “Почему?” Я ледь чутно проказав: “Я родился в селе…” “Ну и что же, так и пишите все, как было”.

Це було сказано так, що миттю зникли розгубленість, сумніви, вагання. Я впевнено взяв перо і написав про “все, як було”».

Григорій Михайлович розповідав мені, що він тоді описав краєвиди рідного села, хатину, де народився, розповів про своїх батьків-селян і про діда Романа, який вчив його грамоті. І вийшло так, що найбільше уваги приділив своїй любові до книги. Проте не обминув ні злиднів у сім’ї, ні роботи на панських ланах, ні тих своїх копійчаних заробітків.

«За тиждень, – від далі Григорій Михайлович, – повертаючи нам зошити, Павло Іванович сказав, що мій твір – один з кращих. Червона масна п’ятірка прикрасила мій зошит. Але не вона була причиною радісного збудження, а слова Павла Івановича: “Вам учиться надо дальше. У вас талант и незаурядннй”. “Це моя мрія”, – радісно зірвалось у мене. О, мені здавалося, що це була найщасливіша хвилина мого життя…»

Зі слів Григорія Михайловича у мене залишилося враження, що Павло Іванович не шкодував для нього часу; радив, що прочитати, а потім розпитував, який твір сподобався, хто з героїв справив на нього враження, хто сподобався? Григорій Михайлович завжди з хвилюванням та інтересом чекав розмов з Павлом Івановичем. Завжди після того у нього був піднесений настрій.

«Літературу я студіював з захопленням, – згадував Григорій. – А час минав… Я склав екстерном іспити за шість класів гімназії і на той час завершив своє навчання.

Я зберіг у пам’яті поради Павла Івановича, й у мене залишилися зошити з його помітками та червоними п’ятірками… І все…»

1919 рік. Київ. Тяжкий період в історії нашої країни: голод, холод… Даремне шукання роботи, систематичне недоїдання все частіше наштовхували Григорія Михайловича на думку, чи не поїхати додому на село?

«Складаючи пожитки, – розказував він, – я побачив старі свої зошити… Неначе вони повернули мене до дійсності, до моїх бажань і прагнень. Мені здалося, що саме тут приховано найдорожче в світі. Хіба такі вже страшні ці тимчасові злидні?

Я перечитував усі свої твори й в одному з них, де писав про своє дитинство, а саме про роботу на григорівських та гусачівських ланах, звернув увагу на чітку червону рису, її зробила в свій час рука не байдужої мені людини. Павло Іванович так позначав найвдаліші місця наших творів. “І чому я тоді так мало написав про це – всього декілька рядків?”

Уявивши перед собою постать Павла Івановича, згадавши його слова, я відчув страшенну силу…

Натхнення…

Так я написав новелу “На буряки”, яку було надруковано у газеті весною 1919 року».

* * *

900 000 пудів цукру… «І моя дитяча кривавиця вкладена у той цукор», – сказав Григорій Михайлович, прочитавши у дореволюційному довіднику «Рафинадные заводы Россійской имперіи» зведення про кількість річної продукції Григорівського цукрового заводу.

Тоді Григорій Михайлович розповів мені, як він ще дитиною працював на цьому рафінадному заводі. Бачив жорстоке ставлення до робітників: тривалий робочий день, мізерна оплата, ніякої забезпеченості, ніякої турботи про робітника. Наведу уривок із нарису «Лист з села», видрукуваний у газеті 1919 року:

«Тут же під боком Григорівський цукровий завод, що кидає сизо-чорні пасма диму і, здається, пахне не жомом, а потом робітників, яких експлуатували десятки літ.

Виринають в уяві 49 1/2 коп. за вісім годин праці, “подъемка”, брудні казарми.

Ех, певно, панки “Християнсько-незалежної” віри не знають, що таке – “подъемка”?!

Це 40–50 градусів жари, горить чуб, ллється піт, з плечей капає кров, а на кришталевий цукор з огидою плюють…

А поверх цієї ідилії й краси… урядник з гарним арапником, дуже важкий на руку!

“Нерви заспокоює”. Наше діло – робить, а урядника – бить, кожний робить своє діло!

І сміх і сльози.

В душі кипить бажання помсти виключно класової, бо для бідних один ворог – буржуї, багатії».

Особливо запам’ятався Григорію випадок з одним робітником. У новелі «Сходка» він згадує про нього, описуючи життя Петра Цюпки, який у минулому був робітником цукроварні пана Чорткова. Цюпка у 1905 році брав участь у страйку і згодом на цій цукроварні втратив працездатність. Григорій Михайлович яскраво змальовує байдуже ставлення до людини:

«…Так, так. Кров маленькими струмочками стікає по бороді на груди, я лежав непритомний, а щось сміялось у пасах машини:

– Солодкий сахар… ха-ха…

Почувся гудок, і вони пішли робить: хіба що?

– В Цюпки нема двадцяти процентів? Наплювать».

Як коротко, стисло і в той же час яскраво та сильно… Його розповіді я згадую, читаючи і новелу «В хаті Штурми».

«…Штурмі на цукроварні одбило пальці.

Закам’яніли постаті на стінах; в хаті запанувала тиша і жах, і тільки знадвору було чути, як шумів дощ і трясло вітром шибки: вічне горе просилось у сім’ю Штурми…»

Григорій Михайлович в дитинстві був спостережливий та вразливий. Все, що бачив, все, що чув, не минало його уваги й знайшло відгук у творах.

* * *

«На порозі своєї кімнати видатна артистка Марія Заньковецька…

Зібране у просту зачіску сріблясте волосся, бліде обличчя, привітна усмішка, проникливий погляд темних очей, струнка постать (не дивлячись на похилий вік). Коли Валер’ян Підмогильний назвав моє прізвище, Марія Костянтинівна відповіла:

– Я знаю, ви так гарно читаєте свої твори.

Такі слова великої артистки приємно здивували мене, і я зніяковів…

А через деякий час за її проханням я вже читав новелу “На золотих богів”. Після того розпочалась бесіда. Я їй сказав:

– Жалкую, що не довелося побачити вас у ролі Олени з п’єси Кропивницького.

Марія Костянтинівна показала нам своє фото у ролі Олени (я пам’ятаю, у нас було таке фото з дарчим написом: “Григорію Косинці в одній з найулюбленіших ролей. М. Заньковецька”. На жаль, це фото втрачено).

Передивляючись її фотографії у різних ролях, ми побачили її в ролі циганки Ази з п’єси. М. Старицького. Валер’ян Петрович, жартуючи, запитав:

– Маріє Костянтинівно, а майбутнє ви навчилися тоді пророкувати?

– Ні, але я вірю, що майбутнє нашого народу буде прекрасне і щасливе».

У Марії Костянтинівни був красивий голос, вона любила народні пісні і знала їх безліч. Марія Костянтинівна згадувала ті пісні, що чула їх ще в дитинстві на Чернігівщині, а Григорій Михайлович переповідав ті, що співають на Київщині.

У грудні 1922 року відзначали 40-ліття сценічної діяльності Марії Заньковецької. З нагоди цього Григорій Косинка написав твір «Заквітчаний сон» і присвятив його М. К. Заньковецькій. Він розповідав: «Починається оповідання словами весільної пісні, яку я почув того вечора від Марії Костянтинівни: “Ой будеш ти, моя мати, тихо спати”. І назвав героїв свого твору Андрієм та Оленкою на спогад про одну з найулюбленіших п’єс Марії Заньковецької».

У цьому творі є згадка з Косинчиного дитинства: «Була у нас на селі кучерява дівчина – “моя любов дитяча”. Коли мене “повернули” з Байкалу, її вже не було. Через хлоп’ячу соромливість я не питав нікого про її долю».

Марія Костянтинівна зросла серед природи. Добре знала життя селян, сільський побут, долю української дівчини та жінки. Вона правдиво створювала образи на сцені. І того вечора у розмові відзначала, як змінюється доля дівчини й жінки у наш час.

Моя Оленка, говорив Григорій Михайлович, «червона мачина», кучерява дівчинка, зросла на селі, а в місті стає студенткою-революціонеркою. Читаючи об’яву на стовпі про хіромантку, посміхається: «Оленка знала чари кращі, ніж хіромантка майбутнє: її біла, на студентську ногу, кімната, а особливо вікно, в кущ троянди заходжене, – знали такі таємниці, яких…»

Дія відбувається за часів громадянської війни.

«…Уже немає Андрія, Оленко… У нас як заспівали звечора кров’ю кулемети, то до самого ранку не вгавали: крилами били над кручами криваву пісню, а вона сотала душу села і – чіпляла тоненькі павутинки на заплакану дзвіницю, до хреста…»

Григорій Михайлович говорив: «Слова – “Уже немає Андрія, Оленко…” нагадають Марії Костянтинівні її монолог: – “Нема мого Андрія, нема мого сонця” з п’єси Кропивницького».

Оленку заарештовано… Вона попереджає катування та розстріл самогубством у тюрмі…

«Таємниці», що знала студентка-революціонерка, залишилися таємницею…

Твір закінчується словами: «І сумом великим сотається над Зеленьками весільна пісня матері Оленки: – “Ой будеш ти, моя мати, тихо спати..”»

«Кожне слово мого твору, – говорив Григорій Михайлович, – повинно нагадати Марії Костянтинівні всі розмови того вечора».

* * *

«Мандрую», – писав Григорій Михайлович у листі. Це було влітку 1924 року. Я знала, що він поїхав відпочивати до Канева, і раптом таке… Дивно!

Повернувшись, Григорій Михайлович розповів: «Я дійсно “мандрував” по селах. Позичив у сина хазяйки стареньке сільське вбрання: латану сорочку, картуз, а черевики і свої були підходящі, днів п’ять не голився, а тоді закинув через плече ціпок з вузликом та й поїхав…

Хотілося мені подивитись на життя по степових селах та порівняти з життям рідної Щербанівки. А коротко кажучи, зібрати матеріал для своїх творів».

«То хіба для цього треба переодягатись у “дрантя”?»– спитала я.

«Мені хотілося відчути сьогочасне життя на селі, але не в ролі спостерігача, а знову побути у шкурі злидаря-заробітчанина, – відповів Григорій Михайлович. – Ночував я у бідняцьких хатах, бачив, як живуть та з чим “господарюють”. А заробити у багатія тяжче, ніж було колись у пана: “Пшеницю жали за п’ятий сніп, півмітки мотали за хлібину, а на коноплях тільки ціпки заробляли”, – розповідали мені літні жінки».

По селах він зустрів: Марту («За ворітьми»), Мелашку («Змовини»), Гандзючиху («Гармонія»).

«Такі злидні, а поруч…

Багаті землі у людей: проса – аж хвилі ходять золотисті, в степу безмежному стерня, нема їй кінця і краю. На горі вітряки, а в долині копи й копи…»

«Тепер, Тамарча, ти почуєш, навіщо я переодягався.

– Молотники потрібні? – питаю у високого огрядного чоловіка.

– Сім фунтів за копу, – бовкнув він.

– Хай вам інші молотять за таку ціну, – голосно відповідаю я.

Підходжу до другого хазяйського двору. Вийшов маленький чоловічок з в’їдливим зором, пробіг поглядом з голови до ніг і сказав.

– Ну так, а як до діла?.. – І раптом я помітив, що він пильно дивиться на мої руки, а вони у мене білі і немає жодного мозоля.

– Немає, немає нічого у мене, немає, – скоромовкою проговорив він.

Йдучи з двору, я почув жіночий голос:

– І навіщо відмовив людині, роботи ж у нас он скільки!

У відповідь були такі слова:

– Хто зна, якась підозріла людина. Знайдемо й серед своїх, херсонських.

“Мандрую” далі…

– А хто тебе сюди направив?

– Ніхто не направляв, ніхто не казав, я сам шукаю роботи, – лагідно відповідаю я, а в думках посмішка: не можна зібрати матеріалу, щоб не подражнити собак.

А тепер послухай, Тамарча, я розкажу тобі гумористичну пригоду. Уявляєш – не встиг я й поріг переступити в одній хаті, як мене підхопили під руки, привітно приговорюючи: «Просимо, просимо, будь ласка, заходьте!» Були вже добре напідпитку й не розібрали, що я сторонній, та й посадили мене за стіл… Ха-ха-ха!

А на столі гори білого хліба, пухкого, як паски. У полумисках ковбаси, кров’янка, ковбики. Самогонові найпочесніше місце.

А за столом розмови: одні радіють, що дозволили торгівлю, що можна мати власність. Другі згадують, як одбирали худобу, землю. Хтось вигукнув: “Шість десятин заграбали та роздали чортам на бабайки! Умру – не забуду: грабіж…”

Прислухаюсь я до цих розмов, прикриваючи латку на сорочці, й радію – буде що занотувати у блокнот!

Вони просторікували, уминаючи ковбики та пироги, не звертаючи на мене уваги. А я згадав, як пустою юшкою годували дітей там, де доводилося мені ночувати.

Незабаром вибрав влучну хвилину та й пішов собі геть з такої господи.

Я переконався, що скрізь однаково живеться бідареві, а у багатіїв одні думки – жадоба і оскаженілість до нових соціальних змін».

Так народилися образи: діда-пасічника, жінки Мартина («Циркуль»), Смолярчука («Гармонія»), Кушніра («Політика»).

Григорій Михайлович допитливо спостерігав життя. Вмів знайти родзинку для своїх творів.

* * *

«Увага! Увага! Поїзд Тетерів – Київ запізнюється на годину», – повідомили на станції Ворзель.

На пероні зібралося багато людей: одні сприйняли це повідомлення нервуючись, інші – спокійно, неначе так і повинно бути, мабуть, їм не вперше – вони звикли до такого. Але такої задоволеної з приводу цього людини, як Григорій Михайлович, на пероні не було. Він «оком» письменника розглядав людей, а я, як звичайно, спостерігала за ним.

Осторонь на клумакові сидів підстаркуватий селянин. Він увесь час говорив, звертаючись до людей, але, здавалось, люди слухали його неуважно й відповідали неохоче, аби відчепитись. А старому було байдуже. Він продовжував говорити невідомо чи до людей, чи до себе.

Я помітила, що він привернув увагу Григорія Михайловича. Спочатку Григорій здалеку придивлявся до нього, а потім підійшов. За кілька хвилин повернувся до мене й сказав:

– Ти нудьгуєш? Але пробач, я хочу послухати старого.

За якийсь час Григорій Михайлович, поблискуючи очима, знову підбіг до мене й квапливо та збуджено проказав:

– Тамарча, подивись уважно на нього! Як він розмовляє, яка у нього міміка! – й заспішив до старого.

Справді, цей старий селянин дуже виразно, можна сказати, навіть артистично щось розповідав: то хитав головою, то розводив руками. По його серйозному обличчю іноді раптом пробігала лукава усмішка, то сміявся, утираючи сльозу, то з обуренням, ніби щось доводячи, стукав кулаком по коліну.

До мене долітали лише окремі слова, тому я не мала уявлення, про що він розповідав. Коли Григорій Михайлович знову повернувся до мене, я запитала:

– Про що він розповідав?

– Про своє життя, про людей, що його оточують, про події, які відбувалися в їхньому селі під час громадянської війни, і всяке інше. Але справа не в тому про щ о він розповідає, а я к він все це передає! Ех! Такий типаж! Аж проситься до фільму…

Раптом всі заметушилися – наближався поїзд. Коли поїзд рушив, Григорій Михайлович сказав:

– Неначе у театрі побував!

«Такий типаж» стає персонажем твору «Товариш Гавриш» – це Кіндрат Осика.

Пам’ятаю, що новела «Товариш Гавриш» на той час (1925 р.) була майже написана. І раптом Григорій Михайлович переробляє її, вставляючи розповідь старого Кіндрата Осики.

Товариші, відзначаючи майстерність автора в цьому творі, запитували:

– Чому він прибіднюється? Чому написав: «Я, автор, що так невдало переказую оповідання Кіндрата Осики…»?

На це Григорій Михайлович відповів:

– Ніколи не впиваюсь досягнутим. Завжди пориваюся до кращого, адже досконалості немає краю.

* * *

«Дай, погадаю!» – звернулась циганка до Григорія Михайловича, вона з’явилася перед нами, як тільки ми сіли на садовій лавиці.

– Ні, це мені ні до чого, – з усмішкою відповів Григорій. Але циганка не одходила. Ще молода, струнка, немов танцюючи, вигиналася й настирливо умовляла, заглядаючи в очі Григорію Михайловичу. Була вона дуже красива: мала великі чорні очі, а біленькі зуби виблискували на фоні смуглявого обличчя, як перли.

– Краще сядь, я тобі щось скажу, – запропонував їй Григорій Михайлович.

– Навіщо це тобі? – потихеньку запитала я. Циганка охоче сіла біля нього. Григорій Михайлович звернувся до неї:

– Ти смієшся, жартуєш примовками, а очі у тебе сумні. Чому такі?

Раптом циганка розридалась. Ми зніяковіли. А потім Григорій Михайлович якось нерішуче запитав:

– Що з тобою трапилось?

Циганка розповіла. У неї був чоловік; мандруючи під Києвом, вони йшли повз те село, де у багатія вкрали коня. Багатій присікався до її чоловіка: «Кому продав?» Він бив його, бив, поки чоловік не вмер. А потім знайшли злодія.

Підхопившись, циганка побігла й зникла так само раптово, як і з’явилась. Ми мовчки йшли додому. Я не витримала й сказала:

– Як тяжко. Краще було б і не питати.

– Так, – відповів Григорій. – Але я не шкодую.

З часом я забула про циганку, а коли Григорій Михайлович працював над оповіданням «Гармонія», згадала, почувши:

«Ще й досі стоїть йому перед очима тонка, на ящірку схожа, з своїми золотими сережками в ушах циганка, жінка циганова».

* * *

«Пособи, браток!» – почув я звернення, що прозвучало серед галасу, а часом і лайки, коло вагонів. Це було незабаром після громадянської війни, – розказував Григорій Михайлович, – коли мені довелося їхати залізницею у так званій “теплушці”. Люди сперечалися за місце, штурхаючи один одного, розміщуючи свої клумаки. Були тут і селяни, були й городяни. Впадала в очі схожість пасажирів – худорляві постаті, заклопотані та стомлені обличчя. Зрештою вмостились. І коли поїзд зрушив, настала тиша. І тільки декілька хлопців у пошарпаних шинелях потихеньку, але жваво розмовляли у кутку, порушуючи тишу. Це були червоноармійці, що поверталися додому. Раптом біля мене обізвався старий дідусь:

– Які щасливі хлопці – смерть обминула їх.

– Так… – почув я відповідь людини, що сиділа навпроти мене.

Тільки тепер він привернув мою увагу, тільки тепер я побачив поруч з ним речовий мішок, на якому лежав військовий кашкет з п’ятикутною зіркою. Я впізнав у ньому людину, що сказала: “Пособи, браток”.

– Я – лікар… – назвався він.

У мене миттю промайнуло в думці: “Хто, як не лікар, бачив знівечених війною, покалічених людей; хіба не він боровся за життя кожної людини і хіба не він бачив неподолану смерть – смерть відважних людей, що боролися за правду та щастя свого народу?”

Помовчавши, лікар почав розповідати: “Я й мій товариш, теж лікар, були на полі й перев’язували поранених. Несподівано денікінці захопили нас разом з двома червоноармійцями у полон”.

Я не брав участі у їхній розмові, але тепер я прислухався до кожного слова цієї розповіді.

Лікар продовжував: “Раніш я був у російській армії, пройшов Польшу та Галичину, але такого жорстокого, нелюдського ставлення до полонених, як тут, я не бачив. Ми були свідками, як штабс-капітан на дрібні шматки, на кривавий мотлох порубав й посік шаблею обох наших червоноармійців. Й чому він тоді не рубонув нас – не знаю. Пізніше мені пощастило втекти з полону, а мій товариш там загинув. Згодом, коли я повернувся у те село, мені переказували селяни, як його катували – голого гнали базаром і шмагали нагайками. Потім підскочив гвардії поручик й зрубав йому голову. Настромив її на шаблю і підняв над переляканою юрбою…” Лікар замовк. Переборовши хвилювання, продовжував: “Я бачив смерть… Але коли я згадую отаку смерть мого товариша, в мене холоне кров…”»

Розповідь лікаря була записана Григорієм Михайловичем досить детально. Працюючи над твором «Гармонія», описуючи денікінську армію, її жорстоку розправу над полоненими червоноармійцями-більшовиками, він знайшов місце для цього епізоду.

Пам’ятаю, Григорій Михайлович тоді мовив мені:

– Цікаво, чи живий цей лікар? Чи прочитає він «Гармонію»? Даючи образ лікаря-більшовика, який чекає смерті від штабс-капітана, я навмисне пишу: «…навіть вам, повірте мені, я перев’язав би рану, коли б у цьому була потреба. Я – лікар…» Нехай гуманізм та етика лікаря лунає, як заклик проти будь-якого насильства над людиною.