Читать книгу: «Елла», страница 2

Розділ 2
Елла. Долина тіней

Перший сніг, розтанувши, перетворив дорогу у болотяну кашу. Нарешті подолали важкий підйом, два коня випустили клубки пару, продовживши неспішну ходу. У пітьмі сутінок виднілись вогні замку які в такт появи зірок на небі з’являлись у маленьких віконцях веж.

– Майже приїхали. – промовила Елла, поглянувши на Сноррі, яка показала голову, висунувшись з теплою одежі дівчини.

Невисокі мури замку зустріли непривітністю і холодом. Десятки людей об’єднались в групи, гріючись біля вогнищ. Тривожна тиша стояла довкола, навіюючи смуток.

– Дякую, що так швидко прибули. – першим порушив тишу чоловік середніх літ, з довгим каштановим волоссям і легкою борідкою.

– Ви лорд Френсіс Сатон? – запитала жінка, зіскочивши з коня.

– Так. Ви мабуть втомились з дороги. – чоловік вказав на вхід у замок: трьох поверхова будівля з вдома циліндричними вежами. – Пройдемо до тепла. Ваші речі слуги віднесуть до вашої кімнати.

Елла приємно здивувалась, але знаку не подала. Навіть, коли вони з батьком подорожували лорди не завжди були щедрі на стільки, щоб виділити окрему кімнату.

В палаті лорда потріскувало вогнище і приємно доносився запах їжі. Елла нарешті змогла зігрітися і зняла капюшон, просушивши довгу руде волосся зібране у довгу косу.

– Ще раз хочу подякувати, що так швидко прибули. – розпочав лорд. – Ситуація вкрай важка і, що саме більше мене бентежить, незрозуміла. Мені порадили звернутися до вас.

– Хотілось би детальніше дізнатись, що ж все-таки сталось. – сухо промовила чаклунка.

– П’ять дні тому надійшла звістка, що за одну ніч майже усі жителі містечка в двадцяти кілометрах на північ просто зникнули. Я послав туди загін із моїх найкращих солдат, але і з них так ніхто і не повернувся. Три дні тому іще одне поселення піддалось нападу і теж в ночі. В цьому випадку уцілілих більше, ми прихистили їх у замку.

– І що вони розповідають? – зацікавлено запитала дівчина.

– Усі розповідають різне: хтось бачив велетенських павуків, інші уже покійних родичів, але всі говорять, що відчували неймовірний страх.

– Я б хотіла з ними переговорити.

– Це буде складно зробити.

– Чому?

– Троє з них у іншому місті, перебрались до родичів. Та й вони, м’яко кажучи, не долюблюють таких як ви.

– Таких як я? Це – чаклунів?

– Так, вони винять в тому, що сталось злі сили. Важко їх винити. Коли трапляється щось подібне – люди першим ділом винять темних чаклунів. – лорд змочив горло теплим вином. – Є ще дівчинка, Соня. Вона у замку, допомагає нам, але не займайте її поки що, хай усе це просто переживе.

– Гаразд, як скажете.

До кімнати увірвався озброєний чоловік, справжній вік якого приховувала густа борода. В одній руці воїн тримав сокиру, при цьому на поясі висів меч і такий же за спиною. Комір з вовка із головою звіра на плечі довершував суворий образ воїна.

– Сер Томас, ви саме вчасно. – Френсіс Сатон зайняв позицію між чоловіком і Еллою. – Томас Пріт ваший провідник, він з місцевих і єдиний бажаючий хто погодився піти з вами.

– Приємно позн….

– Я готовий виступати. – різко перебив дівчину лицар.

– Добре, але я маю намір виїхати на світанку і ще було б краще поспілкуватись з мешканцями.

– Я не маю наміру так довго чекати. Я негайно виїжджаю з тобою чи без тебе.

Грізний погляд не сподобався Еллі, але вона не хотіла в нічній пітьмі їхати бозна-куди, тим більше, невідомо з чим маючи справу.

– А я маю намір добре відпочити! – рішуче відповіла дівчина. – Я подолала не малий шлях і…

– Я теж, проте не маю наміру зупинятись! – стояв на своєму чоловік.

– Зі слів лорда Сатона напади відбувались уночі, тому безглуздо і нерозумно саме зараз вирушати…

– Я не бажаю з тобою це вирішувати. Лорде Сатон, я хочу якнайшвидше вирушити!

– Розумію. – кивнув лорд.

Щоки дівчини надулись, немов дівчина набрала повний рот води.

– Добре! – повільно видихнувши, промовила Елла Райс. І знявши важкий верхній одяг, додала. – Нам дещо знадобиться.

Дівчина потягнулась до сумки, шукаючи потрібну пляшечку. Сноррі зробивши кілька кіл довкола шиї господарки, виплигнула на стіл, з недовірою все обнюхуючи.

– Гарні вийдуть рукавиці. – тихо до себе промовив Томас Пріт.

Елла лише кинула миттєвий косий погляд на лицаря, продовжуючи нишпорити в сумці.

– Ось! – Дівчина дістала пузир з прозорою рідиною. – Це допоможе нам краще бачити в пітьмі.

– Справді? – зацікавлено запитав лорд Сатон, підійшовши ближче, щоб краще роздивитись.

– Так! Достатньо кілька крапель. Правда, можливі побічні ефекти.

– Це ж які? – з недовірою запитав Томас.

– Волосся може трішки змінити забарвлення….стане більш світлішим, скажемо так. В когось очі ставали подібні до котячих.

Елла схопила пустий кубок зі стола, понюхавши ємкість. Ретельно відмірявши п’ять краплин зілля, жінка простягнула келих Томасу.

– До дна! – з максимально привітною посмішкою супроводивши жест, промовила Елла.

Під пильним поглядом широко розплющених очей лорда, чоловік випив рідину.

– Ну як? – нетерпляче запитав Френсіс Сатон.

– Якось дивно…. – лише промовив сер Томас і в ту ж мить упав, немов повалене вітром дерево, на спину. Сноррі скочила на груди воїна, вкусивши за підборіддя нерухоме тіло Томаса Пріта.

– З вашого дозволу, лорде Сатон, я піду відпочивати. До ранку він має прокинутись. Можете віднести його у більш зручне місце, але. Як не мене, можна його залишити і тут.

– Гаразд. – ніяково промови господар замку. – Соня! Проведи гостю до кімнати.

У приміщення увійшла світловолоса дівчинка років п’ятнадцяти, зі блакитною стрічкою у косі яка личила під також кольору гарні очі.

– От ваша кімната. Я усе приготувала. – промовила Соня зачиняючи за собою двері

– Гарний медальйон. – щиро усміхнулась жінка, запримітивши дивну металічну підвіску у формі метелика.

– Дякую. – ніяковіючи відповіла дівчинка.

– Стривай! – Елла зупинила дівчинку, пригадавши, що лорд обмовився про дівчинку яка вижила. – Ти ж була там? Ти бачила, що сталось? Шо напало на ваше місто?

– Вибачте, але нічого не пам’ятаю. – опустивши голову, відповіла Соня. – Мені пора.

– Розумію. – Елла з усією ніжністю поглянула на маленьку дівчинку. – Я знайду винних і покараю їх.

Наступного ранку Елла поквапилась до лорда, який саме снідав.

– Він так і пролежав тут цілу ніч? – дівчина вказала пальцем на Томаса.

– Мої слуги не захотіли торкатись до нього, побоюючись підхопити прокляття. А сам я не зміг його підняти… І довго він ще пробуде в такому стані?

– Він мав би уже прокинутись. Ніколи не вгадаю з кількістю зілля. – легко усміхнулась Елла. – Якось моя мама приспала батька таким способом на тиждень.

– Випадково? – стурбовано поцікавився лорд Сатон.

– Ні! Ви що. Мама знала толк в цьому. Саме вона навчила мене цього рецепту. – Елла Райс ще раз поглянула на Томаса. В такому вигляді він їй подобався ліпше. – Батько сильно роздратував маму. І вона підлила йому трішки в їжу. Гарний був тиждень. Ми так гарно провели час і повеселились удвох.

Елла із задоволення відкусила шматок ще теплого хліба, намагаючись проштовхнути його водою.

– Чому я на підлозі? – розплющивши очі, одразу запитав лицар.

– Ти ще не бачив свого волосся. – пробурмотіла з повним ротом чаклунка, підморгнувши воїну.

– Як же болить голова.

– Це не від зілля. В замку тверда підлога, а ти мав необережність занадто швидко зустрітись з нею потилицею. Вставай! Годі валяти дурня. Швидше поснідаємо – швидше відправимся у дорогу.

– Поснідаємо?! – здивовано запитав Томас.

Перевіривши чи все потрібно з нею, Елла осідлала коня.

– Ти досі злишся на мене? – гримаса лицаря не вказувала на гарний настрій.

– В поселені, на яке напали другим, живе сім’я моєї сестри, в них дві маленькі донечки. – відповів Томас, не дивлячись на дівчину. – Якщо виявиться, що я міг їх урятувати, але вони тієї ночі загинули – я тебе уб’ю.

Пріт промовив останні слова сухо і спокійно, поглянувши у вічі Еллі, від чого їй стало ніяково.

– Справедливо. – після нетривалої паузи лишень змогла промовила у спину лицарю, кінь якого з місця понісся риссю.

Елла не одразу наздогнала Томаса. Половину шляху вершники подолали попід ліс, а ж поки дорога не зробила різкий поворот в сторону річки. Дівчина увесь час трималась за спиною лицаря, відчуваючи провину, хоча і знала, що у ночі їхати було б великою помилкою.

Проїхавши блокпост організований солдатами лорда, вони нарешті дістались до першого поселення. Місто тривожило своєю тишею: ні одної людини чи навіть тварини не було видно на вулицях поселення.

– Залишмо коней тут. – скомандував Томас. – Перевіримо кожний будинок. Твої поправу сторону.

Еллі лише залишалось мовчки кивнути.

Покинуті будинки вселяли легке почуття страху. Всі ці речі які залишили мешканці: одяг, їжа на столах. Здавалось люди просто всі разом зникли в один момент.

Обійшовши більшу частину міста, Елла зустрілась з Прітом на головній площі.

– Знайшов сестру?

– Ні. Її будинок пустий, але речі всі на місті. Всі будинки такі: де-не-де легкий гармидер, але все на місці, навіть, мародери не наважились прийти.

– Можливо, твоя сестра із сім’єю вибрались. Переховуються у іншому місці.

– Можливо….тут є печера, біля річки, її використовували як складське приміщення.

– Гаразд, йдемо туди. По шляху перевіримо решту будинків.

Вони обходили хату за хатою, але картина не змінювалась. Томас увесь час мовчав, а Елла не знала як і про що розпочати розмову, тай можливо не варто було.

Тонкий лід на річці хрустів під ногами, але вони не звертали на це увагу.

– Ось тут. – лицар вказав на ледь помітний вхід у печеру, схожий на вхід у нору.

Підземелля зустріло їх пітьмою і сирістю.

– Стривай! – окликнула Томаса дівчина. Вона швидко змішала дві рідини в одній ємкості, збовтавши їх та промовивши голосно «велла». – Так краще.

Воїн поглянув на флакон який з кожною миттю сяяв все яскравіше, віддаючи синявою.

– Не погано.

Вони продовжували поволі пробиратись крізь завали і залишки старих дерев’яних конструкцій, заглиблюючись все далі і далі. Діставшись до різкого повороту, Томас обережно заглянув.

– А бодай тобі! – прокричав чоловік. – Щось влучило мені в голову.

– Хто ви? – пролунав голос із темряви.

– Сер Томас Пріт, лицар лорда Сатона. А ви хто?

– Том? Це справді ти? – уже жіночий голос озвався.

В печері знаходилось близько десяти селян, в тому числі і сім’я сестри Пріта. Вибравшись назовні, Томас зголосився супроводити їх до замку, а Елла тим часом вирішила навідатись до іншого міста, щоб встигнути до темряви повернутись до замку.

Наступне поселення зустріло Еллу ще більш гнітючою картиною. Солдати яких прислав лорд розкидало по всіх закутках: кілька лежало під різними будинками, ще пару разом з кіньми закинуло на дахи будинків. Складалось враження, що хтось чи щось неймовірно сильне розправилось із солдатами.

Дівчина спішилась, наказавши Сноррі залишатись біля коня. Зжавши в долоні магічне зілля, Елла зайшла до першого будинку, але одразу вибігла, виблювавши увесь сніданок від різкого запаху розкладання тіл.

– О, боги. – лишень промовила дівчина.

В кожному із будинків знаходились їхні господарі, лиш мертві. Цілі сім’ї: жінки, діти, чоловіки, усі жителі міста знаходились у своїх домівках. Із людей зробили опудала, прикувавши їх до стін, немов картини, причому чоловік завжди на проти решти членів сім’ї. Хтось хотів, щоб вони бачили як помирають їхні рідні. Елла ледь стримувала сльози – такого вона ніколи не бачила. Хто міг таке зробити?

Центральна площа зустріла спорудженими чотирьома шибеницями з обрубленими мотузками. Над усім містом кружляли ворони, а із лісу доносились самотні вовчі завивання.

Елла не хотіла продовжувати обшуки, але потрібно було щось знайти, знайти бодай якийсь слід. Обмотавши шарфом обличчя, залишивши лиш очі, вона продовжила блукати по домівках. Скрізь було одне і те саме, окрім одного будинку. Непримітний будинок на іншому кінці містечка так само став склепом для своїх для власників, але тіла… тіла акуратно лежали на ліжку: чоловік із жінкою, обнявши сина, спокійно лежали разом. У всіх на шиї був слід від мотузки, а на столику, неподалік, стояла ваза із гілками ялинки.

Сутінки майже заполонили небо, коли чаклунка повернулась до замку

– Щось знайшла? – як тільки забачив Еллу, запитав Томас.

Дівчина пронеслась повз нього і подалась у свою кімнату, кинувшись до речей. Стукіт у двері не відірвав її від пошуку необхідною речі.

– Що сталось? – не дочекавшись відповіді, Пріт сам увійшов. – Що ти робиш?

– Шукаю.

– Що?

– Не знаю… щось… щось неймовірно сильне. Щось що могло б нам знадобитись.

– Заспокойся! – Томас підійшов до Елли, смикнувши за плече.

– Не заважай.

Елла не була схожа сама на себе, в очах виднівся страх. Вона нарешті відірвалась від речей, сівши на крісло. Її усю тіпало, коліна ні на мить не завмирали, а погляд блукав по кімнаті.

– Заспокойся. – повторив Томас максимально спокійно. – Можливо щось принести? Води?

– Ні.

– Так що ти все таки там побачила?

Еллі знову довелось це все пережити, розповідаючи Томасу все що там зустріла. Вона намагалась не згадувати ті картини які там бачила, але не могла викинути їх з голови.

– І що ти думає? Хто міг таке зробити?

– Не знаю. – Елла видихнула, промовляючи кожне слово повільно і важко. – І тому нам доведеться туди повернутись, але уже у ночі.

– Взимку ночі довгі. І ти говорила…

– Я знаю, але, я гадаю, тут є зв'язок. Тільки у ночі, щоб воно не було, розкриє себе. Ти поговорив зі сестрою? Що вона розповіла?

– Те й що усі до того… Всі бачили різне: умерлих родичів, просто якість не приємні і жахливі моменти із свого життя про які вони хотіли б забути. Що правда..

– Що?

– Вона сказала, що всі люди які зникли, напередодні побували в першому містечку, і в ночі стояв дивний густий туман.

– Потрібно поговорити з лордом. – Елла підвелась. – Де він?

Лорд Френсіс Сатон нервово ходив по кімнаті, коли увійшли Елла з Томасом.

– У нас погані новини. – Стурбовано промовив Френсіс. – Зникли люди які вижили після першого нападу.

– А Соня, дівчинка яка жила у замку? – налякано запитала Елла.

– Вона теж.

– Хто б це не був, але він наміряний завершити справу. – промовив у голос Томас, те що присутніх і так було на язику.

– Я їду! – рішуче мовила дівчина. – Тільки візьму все, що нам може нам знадобитись.

– Я з тобою. – промовив Томас.

– Гаразд.

Майже у повній пітьми вони верхом на конях дістались до міста.

– Тобі страшно? Ти усю дорогу мовчала.

– Не зовсім. Не можу позбутись дивного тривожного передчуття. Увесь час який я тут, мене переслідує дивне відчуття… – чаклунка різко замовкла, запримітивши на обрії містечко. – Не зважай. Ми приїхали.

Елла їхала попереду, озираючись довкола, але нічого не звичного не помічала. Все було так само як і у день.

– Ти впевнена, що нам потрібно саме у це місце?

– Так. Я відчуваю чиюсь присутністю. Такого не було тут перед цим. Давай оглянем той будинок, я розповідала. Можливо ти помітиш те, що я пропустила. Щось в ньому не так.

Елла увійшла одразу за чоловіком, освітивши все довкола блакитним сяйвом. Тіні від світла, бігаючи по стінам, придавали ще більш гнітючого і моторошного вигляду приміщенню.

– І ці всі пляшечки із зіллям, якими ти обвішана, нам допоможуть? Окрім, хоча і корисного, аде дивного джерела світла.

– Надіюсь.

– І в сумці є ще щось корисне, я надіюсь? Там же ш не тільки твоя ручна миша?

Елла не встигла відповісти, тай і не хотіла, як раптово коні перелякано заіржали, а Сноррі стривожено винирнула, виплигнувши на плече господарки.

– Залишайся тут. – наказав чоловік Еллі. – Я перевірю.

Томас вийшов на вулицю, а дівчина продовжила обшукувати приміщення, оглядаючи все до чого не боязко доторкнутись.

Поміж усього Елла наткнулась на сукню, сховану в купі лахматі. Пошматований і залитий кров’ю одяг, явно не підходив господині по розміру: сукня шита на підлітка.

З двору пролунав крик, крик Томаса. Дівчина кинулась назовні і оторопіла: Томас качався по землі як сам не свій, постійно викрикуючи одне слово «змії». Елла підбігла до лицаря, намагаючись привести його до тями, змій, про які кричав Томас, і близько не було видно. По ногам пройшов холод і все довкола почало наповнюватись темним густим туманом. Дівчина побігла назад до будинку, але її ногу підчепило щось невидиме і вона впала, провалившись крізь землю.

Елла опинилась на дні глибокої ущелини округлої форми. Вогке, м’яке дно, стіни вимощені цеглиною – схоже, що дівчина впала на дно криниці. Чаклунка шукала потрібну пляшечку, але не могла знайти. Все зникло: ні чарівних зіллів, ні звуків, ні світла – лишень сирі стіни, які тривожно поглядали на дівчину, немов очікуючи моменту, щоб зімкнутися. Чаклунка підвелась, поглянувши, як їй здалось вгору, але нічого не побачила. Обпершись руками і ногами об цеглу, вона загорілась бажанням як найшвидше вибратись назовні. Слизькі стіни не піддавались, Елла постійно зісковзувала донизу, дихання стало дедалі важчим, а стіни загрозливо наближались. В розпачі Елла просто закрила очі руками, приготувавшись до найгіршого.

Сонечко зійшло,

прийшов новий день…

Квіти дарують нам щастя

і білі голубки…

Ніжний жіночий голос наспівував до болю знайомий слова, що привело Еллу до тями, змусивши відкрити очі. Тьма розвіялась і вона опинилась на галявині посеред зимнього лісу. З неба повільно падав лапатий сніг, танувши в теплі багаття, на якому в казані розігрівалась їжа, приємно насичуючи запахом все довкола.

В небо голубку відпусти,

нехай несе радість іншим.

Молода жінка продовжувала співати, ліплячи зі снігу фігуру схожу на великого пацюка.

Срібне пишне волосся переливалося різними кольорами, немов граючись із променями світла вогнища. Елла сиділа і просто дивилась як жінка грайливо бавилась зі снігом, наспівуючи пісню. Вона відчувала тепло багаття, відчувала зручну м’яку шкіру ведмедя на якій сиділа, і відчула як міцна рука охопила її за плече і прижала до себе. Дівчина оглянулась, зустрівшись поглядом із чоловіком та його ніжною посмішкою. Вони сиділи і слухали чарівний голос жінки, просто насолоджуючись миттю.

Все довкола здавалось таким рідним, таким «своїм». За одну мить в Елли виступили сльози. Сама не розуміючи чому, вона раптово почала плакати. Теплі краплини потекли по щокам, перетворюючи все довкола в полотно художника в якого потекли фарби.

Жінка закінчила роботу і, вихопивши із кишені пляшечку, швидко окропила скульптуру.

– З днем народження, моя дівчинко.

Фігурка ожила, стріпнувшись, немов після довгого сну і підбігла до Елли.

– Як назвеш? – запитала жінка. – Тільки зважай, це дівчинка. Вона завжди тебе захищатиме.

– Сноррі. Я назву її Сноррі. Дякую, мамо. – промовила Елла, сама не розуміючи яка сила змусила її говорити.

– Я люблю тебе, доню. Ми любимо тебе. – промовила жінка, поцілувавши дівчину в щоку.

Після цих слів Елла пригадала чому це місце здається таким рідним. Вона все пригадала: їй якраз виповнилось шістнадцять років, вони з татом і мамою подорожують разом, зупинившись на ніч на цій галявині. Це був останній раз коли вони от так разом відправились у похід. Уже не весні мама захворіє і через кілька тижнів помре.

Вона ніколи і нікому не розповідала про цю мить, немов побоюючись, що хтось украде ці спогади. Вона хотіла зберегти цю мить для однієї себе. Цей вечір, це відчуття тепла, обіймів батька і поцілунку матері. Все видавалось таким справжнім, їй не хотілось покидати це місто, але розуміла, що все це не насправді.

Але чому вона тут? Як опинилась? І як вибратись з полону минулого?

Елла все ще перебувала на засніженій галявині, але уже окремо від батьків. Вона бачила себе зі сторони, но все так само відчуваючи обійми батька.

Зненацька вона відчула ще щось: легкий укус за руку. Не зрозуміло звідки виникла Сноррі, немов прорізавши діру в цій такій милий, але не справжній реальності. Сноррі кружляла на снігу, описуючи невелике коло, в якому нічого не було. Елла повільно нахилилась і простягнула руку, завмерши в здивуванні. Сумка, її сумка, просто виникла не звідки і дівчина дістала пляшечку із зіллям, намить завмерши та ще раз поглянувши на батьків.

– Велла! – прокричала дівчина що було сили, розбивши об землю флакон.

Спалах яскравого світла повернув Еллу до реальності, зруйнувавши завісу пітьми. Темні густий туман розійшовся в різні сторони. Дівчина опинилась перед будинком, кілька миттєвостей приходячи до тями.

Томас непорушно лежав неподалік. Над чоловіком схилилась постать в чорному плащі з накинутим капюшоном, тримаючи руку на чолі своєї жертви. Від Пріта відходили дивні сяйва тьмяного білого кольору які втягувала незрозуміла постать.

– Відпусти його! – рішуче промовила Елла.

Незнайомець, ріст якого, як підмітила для себе Елла, не дотягував для дорослої людини, загрозливо поглянув на жінку, блиснувши зеленуватими очима які сяяли у пітьми немов котячі. Постать поволі підвелась, відкривши обличчя: чорне довге волосся і дівчаче бліде обличчя підлітка. Елла стояла розгублена. Монстром виявилась дівчинка, хоча і схожа, швидше, на тінь ніж на людину.

– Відпусти його! – видала із себе Елла, стиснувши бутилочку із зіллям.

– Вони заслужили на смерть. – відповіла дівчинка. – Всі вони.

– Чому? Хто?.. – не зрозуміло запитала чаклунка.

Вони нічого погано їм не зробила, вони допомагали їм, а вони убили їх. – обличчя дівчинки ще більш потемнішало, наповнюючись люттю.

– Про кого ти?

– Чому ти їм допомагаєш? – відповіла питанням на питання темна постать. – Ти ж така як я. Рано чи пізно і на тебе будуть полювати. Люди бояться не схожих на нас. Вони не розуміють нас.

– Ти маєш зупинитись. Давай спокійно поговоримо.

– Вони не слухали нас коли ми хотіли поговорити, і ми не будемо слухати їх. – дівчинка обернулась до Елли спиною, поглянувши на нерухоме тіло Томаса. – Йди геть! Мм не хочемо тебе кривдити.

– Я не дозволю тобі убити його.

– Ти не залишаєш нам вибору.

Довкола дівчинки зібрався клубок туману, поволі перетворюючись у довгі лінії темряви, схожих на щупальці восьминога. Елла дістала пляшечку, але не встигла і подумати, як сильний потік вітру відкинув її на кілька метрів назад. Невидима сила схопила чаклунку за ноги, піднявши у нічне небо. Елла висіла в повітрі головою донизу, відчуваючи як туман обвивається довкола неї, немов змія стискаючи кожну кісточку. Вона опиралась що було сили, але нестерпний біль охоплював усе тіло. Раптово смертельні обійми розімкнулись і Елла полетіла додолу, важко ударившись спиною об землю. Це Томас кинувся на тінь, намагаючись ударити мечем у спину, але зазнав невдачі: пітьма випередила чоловіка, жбурнувши того в будинок. Елла, долаючи біль, підскочила до Томаса.

– Морта. – промовила чаклунка, розливши довкола одне із зіллів.

Довкола виріс магічний бар’єр, накривши їх куполом. Густа темрява, немов бджолиним роєм, окутала невидиму стіну, намагаючись пробитись до середини.

Елла тримала голову непритомного Томаса в себе на колінах, намагаючись стримати потік крові, яка річкою текла з верхівки голови чоловіка. Обробивши рану рідиною із пляшечки, вона прижала його де себе.

Туман давив на стіни бар’єру, змушуючи його зменшуватись в розмірах. Пролунав удар, за ним іще один: темрява, немов молотом, била по прозорій перешкоді, маючи за мету добратись до своїх жертв.

Врешті одна із безлічі тіней, схожої на тонкій спис, подолала захист, вп’явшись в Томаса і в туж мить розчинившись у повітрі. Пріт на мить відкрив очі і знову поринув у сновидіння. Елла залікувала іще одну рану чоловіка, але здавалось все це даремно, здавалось ось-ось прийде кінець. Чаклунка заплющила очі, готуючись до найгіршого, відчувши як стіни бар’єру здавлюються з усіх сторін.

Раптово легкий вітер пронісся по руці Елли – це Сноррі змусила її прийти до тями, стоячи на задніх лапах і тримаючи в передніх іще один чарівний флакон. Дівчина швидко вхопила його і в туж мить Сноррі заплигнула їй за комір, опромінивши все тіло теплом.

– Велла мендос! – з останніх сил промовила Елла.

Тьма розвіялась, все довкола засіяло. Тіло Елли Райс запалало яскравіше сонця. Ніч і день зіткнулись посеред маленького містечка. Елла опиралась, що було сили, все ближче підходячи до супротивниці. Врешті решт вони зійшлись поглядами, і Елла простягнула руку, щоб доторкнутись до пітьми яка оточувала дівчину, але краєм ока побачила медальйон на шиї дівчинки, круглу металічну підвіску у формі метелика.

– Соня? – прошепотіла Елла, на мить завагавшись.

Цього вистачило, щоб темрява взяла верх і обхопивши Еллу, повалила її на землю.

– Зупинися, Соня. – промовила Елла Райс, прикрившись рукою.

– А вони зупинились? Зупинились коли убивали нашу сім’ю? – очі дівчинки наповнились гнівом. – Я захищаю нас від таких як ти, як він.

Темрява підхопила Еллу і в мить перенесла до будинку.

– Поглянь, що вони накоїли. Як би не я – нас спіткала б така ж доля.

– Як це сталось? – схилившись на коліна, запитала Елла.

– Батьки допомагали їм, лікували їх. Наша матір врятувала доньку одного із місцевих жителів: дівчинка була при смерті, а замість подяки вони звинуватили її в чаклунстві. Вони схопили усю сім’ю: матір, батька, молодшого брата і повісили їх по черзі. Ми бачили все, ми булу наступними, але нічого не могли зробити. На наших очах убили найближчих людей. І я вирішила діяти, але я не встигла: ніч прийшла запізно. На мить би раніше… Ми, Соня більше не буде страждати і…

Крізь вікно пробився перший промінчик сонця, Елла в надії кинулась до дверей, але лише відчула сильний поштовх у спину і її викинуло на зовні. Схід сонця останнє, що побачила Елла перед тим як заплющити очі.

– Елла! Елла! Ти жива? – на чаклункою схилився Томас. Він тряс її за плече, але дівчина ніяк не приходила до тями.

– Що сталося? – врешті розплющила очі жінка, озираючись довкола.

– Ми живі. – Томас усміхнувся. – І ти врятувала мені життя. І твій ручний пацюк. Коли я отямився, він лежав на мені, на рані. Не знаю що він зробив, але це допомогло.

– Сноррі – дівчинка. – Промовила Елла, підводячись. – Як же все болить.

Чаклунка оглянулась, знайшовши поглядом Соню. Дівчинка сиділа, прижавшись спиною до будинку і обнявши коліна. Вона виглядала як і при першій зустрічі з Еллою в замку.

– Я не хотіла цього. – крізь сльози промовила Соня. Гнів в її очах змінився на страх. – Я її більше не можу контролювати.

– Хто вона? Як довго вона в тобі?

– Скільки себе пам’ятаю. Раніше я могла її зупинити, але я просто хотіла врятувати батьків.

– Я розумію. – Елла обняла дівчинку. – Ми тобі допоможемо.

– Як?

– Вона приходить тільки у ночі?

– Так.

– Томас, принеси мою сумку із будинку. – максимально спокійно звернулась чаклунка до чоловіка, обіймаючи Соню.

Пріт швидко повернувся і Елла знайшла потрібну пляшечку.

– Відкрий рот. Не бійся це допоможе.

Елла обережно напоїла дівчинку, спорожнивши третину пляшечки.

– Тобі стане краще.

Соня витерла сльози і, злегка усміхнувшись, заснула на руках Елли.

– І що з нею робити? – лорд Сатон як ніколи нервово ходив по кімнаті, поглядаючи на сонце крізь вікно. – До ночі залишилось мало часу. Вона точно не прокинеться?

– Соня випила велику дозу. Я гадаю, днів зо чотири вона буде спати. – відповіла Елла. – Але напевно я сказати не можу.

– Що ви думаєте, сер Томас? – запитав Лорд Сатон.

– Я думаю, її потрібно убити поки є така можливість. – неквапливо відповів лицар.

– Томас!

– Вибач, Елла, але другого такого шансу може не бути.

– Люди теж забажають її смерті, коли дізнаються правду. – тривожно промовив Френсіс Сатон.

– Ну то не розповідайте їм. Дайте мені трохи часу.

– Для чого?

– Подумати, як мінімум. – голосно огризнулась Елла. – Я хочу їй допомогти. О, боги, як же болить голова.

– На жаль часу у нас обмаль. Я не хочу ризикувати. – рішуче промовив лорд. – Сер Томас, зробіть це.

Чоловік зробив кілька кроків до дверей, але йому перекрила дорогу чаклунка.

– Не змушуй робити тобі боляче. – вираз обличчя Елли, не змушував сумніватись в її рішучості.

Лицар поглянув на останні промені заходу сонця і сховав меч.

– Добре.

Елла на мить заспокоїлась і цим скористався Томас, відштовхнувши дівчинку у сторону. Лицар мчав по коридору, не озираючись на крики Елли. До бігши нарешті до кімнати, Томас різко зупинився. Елла влетіла в нього, приставивши ніж до горла який встигла схопити зі столу.

– ЇЇ немає. І забери це від мене. На ньому залишки сиру. Ненавиджу сир.

Елла озирнулась. Соні і справді ніде не було. А за розчиненим вікном лишень виднілась перша зоря на небі.