Читать книгу: «Мюнхен», страница 3
– Коли я востаннє дивився на мапу, Еліку, там не було спільного кордону Радянського Союзу й Чехословаччини. Єдиний для росіян спосіб втрутитися – це вторгнутися в Польщу або в Румунію. Тоді обидві ці країни вступлять у війну на боці Німеччини. Але ж, навіть попри географію, залучати саме Сталіна союзником до хрестового походу на захист міжнародного права! Це неможливо собі уявити.
Ґорт сказав:
– З погляду стратегії кошмар полягає у тому, що війна стане світовою, і зрештою нам доведеться битися з Німеччиною в Європі, з Італією в Середземномор’ї і з Японією на Далекому Сході. У цьому випадку, вважаю, саме існування імперії попадає під велику загрозу.
Вілсон промовив:
– Ми опиняємось у страшній скруті, з якої я бачу лише один вихід. Я підготував проект телеграми, де ми радимо чехам прийняти умови гера Гітлера до завершення кінцевого терміну – до другої години завтра, – віддати Судети й дозволити йому окупувати територію. Це єдиний певний для нас спосіб уникнути втягнення у війну, яка хутко набуде величезних масштабів.
– А якщо чехи відмовляться? – запитав Галіфакс.
– Вважаю, вони цього не зроблять. А якщо відмовляться, то принаймні Сполучене Королівство зніме з себе моральні зобов’язання перед ними. Ми зробили все, що могли.
Залягла тиша. Прем’єр-міністр промовив:
– Принаймні заслуга цього плану в його простоті.
Галіфакс і Кедоґен перезирнулися. Обоє взялися хитати головами: Галіфакс – повільно, Кедоґен – енергійно.
– Ні, прем’єр-міністре. Це відразу перетворить нас на поплічників Німеччини. Пропаде наш авторитет у світі, а з ним і імперія.
– А як же Франція? – додав Галіфакс. – Ми поставимо її у безвихідь.
Вілсон сказав:
– Їм слід було думати, перш ніж давати Чехословаччині гарантії, не порадившись з нами.
– О, дайте спокій! – Кедоґен підвищив голос. – Горесе, адже це не виробничий конфлікт. Ми не можемо кинути Францію напризволяще у війні з Німеччиною.
Вілсон лишився незворушним.
– Хіба лорд Ґорт допіру не сказав, що у Франції немає наміру воювати? За винятком якихось рейдів, французи до літа залишаться за лінією Мажино.
Очільники відомств заговорили всі разом. Леґат помітив, як прем’єр-міністр кинув погляд на годинник на камінній полиці та повернувся до тексту промови. Без його владного керівництва нарада вмить перетворилася на гомін розрізнених голосів. Залишалося тільки дивуватися вмінню Чемберлена зосереджуватися. Незабаром йому сімдесят, але він працював як дідівський годинник у холі: цок, цок, цок…
За високими вікнами почало сутеніти. Уже пів на восьму. Леґат вирішив, що і йому годі мовчати.
– Прем’єр-міністре, – прошепотів він. – Бі-бі-сі час зайти і встановити апаратуру.
Чемберлен кивнув. Він обвів поглядом присутніх і неголосно сказав:
– Джентльмени! – Голоси відразу стихли. – Доведеться наразі закруглюватися. Ситуація, звичайно, украй складна. У нас лишилося менше двадцяти годин до набуття чинності німецького ультиматуму. Міністре закордонних справ, можливо, нам з вами слід додатково обговорити цю телеграму чеському урядові? Горесе, ми підемо до вашого кабінету. Еліку, вам краще піти з нами. Дякую всім.
◾
Кабінет Вілсона прилягав до зали засідань і з’єднувався з нею дверима. Частенько, коли прем’єр-міністр працював сам за своїм довгим, подібним на труну столом, двері не зачинялися, і Вілсон міг входити й виходити, коли йому заманеться. У пресі про нього писали як про Свенґалі стосовно до Чемберлена, але, на думку Леґата, не варто було недооцінювати самостійність ПМ: Вілсон був радше надзвичайно корисним виконавцем. На Даунінґ-стріт він стежив за роботою урядової машини на кшталт охоронця в крамниці. Кілька разів, працюючи за столом, Г’ю відчував раптом чиюсь присутність і, обернувшись, бачив, як Вілсон стоїть на порозі й нечутно спостерігає за ним. Обличчя радника кілька секунд залишалося безвиразним, а потім з’являлася лукава, дражлива посмішка.
Інженери з Бі-бі-сі розкрутили кабелі на килимах і встановили мікрофон у самому кінці столу в залі засідань, ближче до колон. Він підвішувався до металевої опори: ця чимала циліндрична конструкція звужувалась і зіходила на нуль на зразок артилерійського набою з відпиляним вершком. Поруч були розташовані гучномовець та інші загадкові елементи обладнання. Саєрс і Клеверлі прийшли подивитися.
– Бі-бі-сі запитувало, чи не можна їм влаштувати пряму трансляцію завтрашнього виступу ПМ у парламенті, – сказав Саєрс.
– Це не нам вирішувати, – відповів Клеверлі.
– Знаю. Це безперечно створить прецедент. Я переадресував їх до головного організатора парламентської фракції.
За п’ять восьма прем’єр-міністр вийшов з кабінету Вілсона у супроводі Галіфакса й Кедоґена. Вілсон з’явився останнім. Вигляд у нього був роздратований. Леґат припустив, що він знову посперечався з Кедоґеном. У цьому полягала ще одна велика користь від Вілсона: він служив громовідводом для шефа. Прем’єр-міністр використовував його для тестування своїх ідей: шеф міг спостерігати, як їх сприймають, не розкриваючи власних поглядів і не піддаючи ризику власний авторитет.
Чемберлен умостився перед мікрофоном і розклав аркуші з текстом. Руки йому тремтіли. Один аркуш упав на підлогу, і він насилу нахилився, щоб підняти його.
– Моє хвилювання дається взнаки, – пробурмотів прем’єр і попросив води.
Легат взявся наповнити склянку з графина в центрі столу і від хвилювання перелив. На полірованій поверхні застигли краплі.
Інженер Бі-бі-сі попросив усіх інших зайняти місця в протилежному кінці зали. На вулиці на садок і Плац кінної гвардії впала темрява.
Біґ-Бен відрахував вісім ударів.
З гучномовця почувся голос диктора:
– В ефірі Лондон. Зараз ви почуєте звернення прем’єр-міністра, високоповажного Невілла Чемберлена, з резиденції уряду на Даунінґ-стріт № 10. Його промова транслюватиметься на всю імперію, на американський континент, а також на багато зарубіжних держав. Прошу, містере Чемберлене!
Поряд з мікрофоном спалахнув зелений вогник. Прем’єр-міністр поправив манжети і взяв текст.
– Я хочу звернутися до вас, чоловіки й жінки Британії та імперії, а може, й інших країн.
Чемберлен виразно вимовляв кожен склад. Тон був милозвучний, меланхолійний та натхненний, як панахида.
– Наскільки жахливо, фантастично, неймовірно те, що ми тут будемо рити окопи й приміряти протигази через сварку в далекій країні між людьми, про яких ми нічого не знаємо. Здається ще більш неймовірним, щоб сварка, яка вже розв’язана в принципі, стала предметом війни. Я цілком розумію причини, з яких чеський уряд вважав за неможливе погодитися на умови, визначені йому в німецькому меморандумі…
Леґат поглянув через стіл на Кедоґена. Той кивав на знак згоди.
– А проте я після моїх перемовин з гером Гітлером вірю, що за наявності часу має з’явитися можливість організувати передачу території, яку чеський уряд погодився віддати Німеччині, за умов, що ґарантуватимуть справедливе ставлення до населення тих земель. Після своїх візитів до Німеччини я наочно усвідомив, що гер Гітлер відчуває себе захисником інтересів інших німців. Він сказав мені особисто, а напередодні увечері підтвердив публічно, що з приєднанням судетських німців питання буде вичерпано і що це кінець німецьким територіальним домаганням у Європі…
Кедоґен поморщився в бік Галіфакса, але міністр закордонних справ дивився просто перед себе. Його довгасте бліде благочестиве й водночас хитре обличчя не ворухнулося. У Форин-офісі його називали Святим Лисом.
– Я не покину сподіватися на мирне врегулювання й докладатиму зусиль для досягнення миру, доки залишиться шанс зберегти мир. Я, не вагаючись, і втретє поїхав би до Німеччини, якби вважав, що це доцільно…
Тепер кивав Вілсон.
– Тим часом є речі, які можна і треба зробити в себе в країні. Досі потрібні охочі для протиповітряного захисту, для пожежних бригад і поліцейської служби, а також для підрозділів поліції. Не лякайтеся, якщо чоловіків мобілізуватимуть для комплектування сил ППО або ВМС. Це усього лише запобіжні заходи, яких уряд зобов’язаний ужити в такі часи…
Леґат чекав на рядок, у якому оголошується мобілізація до ВМФ. Але не дочекався. Прем’єр-міністр викреслив його. Замість цього він вставив цілий абзац.
– Як би ми не симпатизували маленькому народові в його конфлікті з великим і могутнім сусідом, ми, враховуючи всі обставини, не можемо затягти всю Британську імперію у війну на його боці. Якщо ми будемо битися, то привід має бути вагомішим…
Якби я був переконаний, що якась нація вирішила підпорядкувати собі світ за допомогою зброї, то почував би себе зобов’язаним чинити опір. В умовах такого панування життя людей, що вірять у свободу, не мало б сенсу. Але війна – жахлива річ, і, перш ніж вступити в неї, ми маємо бути повністю упевнені, що на кону дійсно важливі ставки і що заклик захищати їх за всяку ціну, зваживши всі наслідки, не виправданий.
Наразі я прошу вас дотримуватися спокою в очікуванні подій кількох найближчих днів. Поки війна не почалася, завжди є надія, що її можна уникнути, і вам відомо, що я працюватиму задля миру до останнього. Доброї ночі.
Зелений вогник згас.
Чемберлен глибоко зітхнув й обм’як у кріслі.
Вілсон схопився першим. Він ішов до прем’єр-міністра й неголосно аплодував.
– Дозволю собі сказати, що це було справді чудово: ні запинань, ні невпевненості.
Досі Леґат не бачив на обличчі прем’єр-міністра усмішки. Вона відкрила рівний ряд жовтувато-сірих зубів. Він по-дитячому тішився похвалою.
– Справді все гаразд?
– Тон вибрано чудово! – сказав Галіфакс.
– Дякую, Едварде. Дякую всім! – Загальна подяка включала і Леґата, і технічний персонал Бі-бі-сі. – Виступаючи по радіо, я завжди використовую один прийом: намагаюсь уявити, ніби звертаюся душевно, як до друга, лише до однієї особи, що сидить у своєму кріслі. Сьогодні увечері зробити це було важче, звичайно, бо я знав, що звертаюся ще до однієї особи, яка сиділа в цьому приміщенні в тіні. – Чемберлен відпив ковток води. – До гера Гітлера.
4
Відповідальний службовець Міністерства закордонних справ Німеччини, статс-секретар Ернст фон Вайцзеккер, висловив бажання отримати німецький переклад виступу прем’єр-міністра через тридцять хвилин після передачі. Відповідальність за це він поклав на Пауля фон Хартманна.
Хартманн відразу створив групу з трьох жінок у приміщенні радіомоніторингу на горищі будівлі на Вільгельмштрассе під розгіллям антен на даху. Стенографістка нотувала слова Чемберлена англійською (нелегке завдання, бо сигнал Бі-бі-сі досягав Берліна, втративши велику частину потужності, і голос прем’єр-міністра в ефірі то губився, то виринав зі статичних розрядів, і його важко було розчути). Щойно стенографістка заповнювала сторінку, друга працівниця – секретарка – роздруковувала нотатки на машинці через три інтервали. Хартманн вписував між рядками переклад і віддавав аркуші третій співробітниці, яка друкувала остаточну, німецьку версію.
Wie schrecklich, fantastisch, unglaublich ist es…
Його перо швидко бігало по дешевому паперу, і брунатне чорнило трохи розпливалося на грубих волокнах.
Через десять хвилин після того, як Чемберлен закінчив говорити, робота була готова.
Друкарка висмикнула з машинки останній аркуш. Хартманн схопив його, поклав промову до картонної теки, поцілував дівчину в маківку й шмигонув з кімнати під сміх полегшення. Його усмішка зникла, ледве він опинився в коридорі. Дорогою до кабінету Вайцзеккера він скрушно і з розчаруванням гортав аркуші. Тон був занадто обережним, примирливим – благенький текст, аудіоектоплазма. Де погрози, де ультиматум? Чому Чемберлен не повторив публічно ввечері те, що його емісар сказав особисто Гітлеру сьогодні вранці: якщо Франція надасть допомогу Чехословаччині, Британія підтримає Францію?
Він спустився сходами на перший поверх, постукав у двері приймальні кабінету Вайцзеккера й увійшов, не чекаючи на відповідь. Вікна великої кімнати з високою стелею виходили в парк за будівлею міністерства. Освітлювалася вона великою елегантною люстрою. У темних вікнах, поза відбиттям електролампочок, ще можна було розрізнити контури дерев на тлі вечірнього неба. Молодші секретарки вже пішли додому, їхні зачохлені на ніч машинки нагадували клітки із сплячими птахами. За столом біля середнього вікна самотньо сиділа старша секретарка Вайцзеккера. Нафарбовані шарлатовою помадою губи стискали сигарету, а в руках секретарка тримала по листку й похмуро переводила погляд з одного документа на інший.
– Вечір добрий, шановна фрау Вінтер!
– Добрий вечір, гер фон Хартманн. – Жінка схилила голову з підкресленою офіційністю, немов Пауль висловив їй великий комплімент.
– У себе?
– Він з міністром в канцелярії.
– Он воно що, – розгубився Хартманн. – Що ж мені тоді робити з промовою Чемберлена?
– Він сказав, щоб ви її передали йому негайно. Стривайте! – зупинила вона його, коли той повернувся, аби йти. – Що це у вас на обличчі?
Пауль покірно застиг під люстрою, давши їй оглянути його щоку. Її волосся й пальці пахли парфумами й тютюновим димом. В її темних кучериках він завважив тоненькі сиві пасма. Цікаво, скільки їй років? Сорок п’ять? У кожному разі достатньо, щоб втратити чоловіка на минулій війні.
– Чорнило! – несхвально пробурмотіла секретарка. – Брунатне чорнило! Гер фон Хартманн, не можна йти до канцелярії в такому вигляді. А якщо ви наштовхнетеся на фюрера? – Вона витягла з рукава носовичок, змочила куточок язиком й акуратно витерла йому щоку. Потім відступила на крок, аби оцінити результат. – Так краще. Я подзвоню й повідомлю, що ви йдете.
На вулиці вечір був ще теплий. Довоєнні ліхтарі, розставлені через довші проміжки уздовж Вільгельмштрассе, утворювали окремі озерця світла в темряві. Перехожих майже не було. Посеред дороги двірник прибирав купки кінського лайна після параду. Тишу порушував тільки скрегіт його лопати по асфальту. Стискаючи папку, Хартманн швидко йшов уздовж фасаду міністерства, поки не досяг огорожі рейхсканцелярії. Одна з великих металевих брам була відчинена. З неї виїздив «мерседес». Поліцейський салютував. Хартманн не міг бачити, хто сидів на задньому сидінні. Поки автівка повертала в напрямку Анхальтського вокзалу, Пауль устиг назвати своє прізвище й департамент поліцейському, і його мовчки пропустили.
По усьому периметру двору світилися вікна: тут, нарешті, відчувалася якась діяльність, криза. Під дашком центрального входу один з вартових есесівців з автоматом зажадав документ, потім кивнув, дозволяючи увійти до вестибюля, де вартували ще два есесівці, озброєні пістолетами. Хартманн знову пред’явив перепустку й повідомив, що прийшов до статс-секретаря фон Вайцзеккера. Його попросили почекати. Один з вартових попрямував до телефонного апарату на столі біля протилежної стіни. Пауль подумки занотував: двоє поліцейських біля брами, чотири стрільці-есесівці тут і принаймні ще трьох він бачив у будці для вартових.
Минула хвилина. Несподівано відчинилися великі подвійні двері, і з’явився ад’ютант у формі СС. Він клацнув підборами й підкинув руку в гітлерівському вітанні, чітко, як заводний солдатик.
Хартманн відповів обов’язковим вітанням:
– Хайль Гітлер!
– Прошу йти за мною.
Вони увійшли в подвійні двері й пішли по нескінченній перській килимовій доріжці. У приміщенні панував дух кайзерівської доби: вицвіле на сонці старе сукно, пилюга, віск. Можна було уявити, як тут ходив Бісмарк. Під наглядом вартового есесівця – це який вже за лічбою, восьмий? – Пауль піднявся за ад’ютантом мармуровими сходами повз гобелени на майданчик другого поверху, пройшов через чергові подвійні двері до, як він зрозумів з прискоренням пульсу, особистих апартаментів фюрера.
Ад’ютант запитав:
– Дозвольте забрати це? Почекайте, будь ласка.
Він узяв папку, тихо постукав у найближчі двері й прослизнув усередину. За мить – перш ніж вони зачинилися – Хартманн почув голоси, потім тиха розмова урвалася. Він розгледівся. Кімната виявилася напрочуд сучасна, обставлена зі смаком: пристойні картини, столики з лампами й вазами свіжих квітів, килим на полірованому паркеті, прості стільці. Можна йому сісти чи ні? Мабуть, не варто.
Минав час. Гарна жінка в накрохмаленій білій блузі зі стосом паперів увійшла до кабінету, де тривала нарада, і майже відразу вийшла з порожніми руками. Нарешті, приблизно за чверть години, двері знову відчинилися і з’явився сивий чоловік років п’ятдесяти п’яти, з прилизаним волоссям і значком нацистської партії на лацкані. То був барон Ернст фон Вайцзеккер, хоча в дусі нинішніх егалітарних часів він зрікся титулу майже відразу, як одержав партійний значок. Він дав Паулю конверт.
– Дякую, що зачекали, Хартманне. Це відповідь фюрера Чемберлену. Будь ласка, доправте конверт негайно до британського посольства й передайте до власних рук або серові Невіллу Гендерсону, або містерові Кіркпатріку. – Він нахилився й довірливо додав: – Звернете їхню особливу увагу на останнє речення. Скажіть, що це пряма відповідь на вечірній виступ. – Потім ще знизив голос: – Скажіть їм, що це було непросто.
– Вайцзеккер!
Хартманн упізнав владний голос з кабінету – Ріббентроп. Тінь невдоволення майнула по правильних рисах статс-секретаря, і він пішов.
◾
Британське посольство розташовувалося за п’ять хвилин ходи у північному кінці Вільгельмштрассе відразу за Міністерством закордонних справ. Чекаючи, поки вартовий поліцейський відчинить браму рейхсканцелярії, Хартманн роздивився конверт. На ньому Вайцзеккер виписав адресу: «Його вельможності серові Невіллу Гендерсону, послові Великої Британії». Конверт був не запечатаний.
– Добраніч, сер, – відсалютував поліцейський.
– Добраніч.
Хартманн пройшов трохи широкою вулицею повз тихі темні вікна Міністерства закордонних справ, а потім невимушено – будь-який спостерігач визнав би його поведінку цілком природною – завернув до головного входу. Нічний швейцар упізнав його. Пауль піднявся по вистелених килимовою доріжкою сходах з камінними сфінксами, завагався, потім повернув ліворуч у порожній коридор. Його кроки відлунювали від камінної підлоги, зелених тинькованих стін, склепінчастої стелі. Двері з обох боків коридору були зачинені. У середній частині коридору розміщувався туалет. Він увійшов та ввімкнув світло. Відбиття в дзеркалі над рукомийником налякало його: похила, злодійкувата, підозріла для будь-кого особа. Він для таких справ не придатний. Хартманн зайшов до кабінки, замкнув двері й сів на край унітазу.
Шановний містере Чемберлене! Під час нашої бесіди я ще раз сказав серу Горесу Вілсону про моє остаточне рішення…
Усього було десь сім абзаців, деякі великі. Загальний тон був войовничим: чехи зволікають, їхні заперечення проти негайної окупації німцями Судетів мають надуманий характер і взагалі Прага намагається «розпалити загальну війну». Останнє речення, яким так пишався Вайцзеккер, не давало особливої надії на мир:
Лишаю на Ваш розсуд, чи у світлі вказаних фактів Ви вважатимете за доцільне докладати зусиль, за які я Вам ще раз щиро дякую, аби спонукати уряд в Празі ухвалити розумне рішення в останню хвилину.
У кінці друкованого на машинці листа – недбалий підпис Адольф Гітлер.
До кабінету Вайцзеккера Хартманн дістався тієї миті, коли фрау Вінтер усе замикала, збираючись додому. На ній був модний капелюшок з широкими крисами. Вона здивовано витріщилася на Пауля:
– Гер Хартманн? Статс-секретар досі в канцелярії.
– Знаю. Мені незручно просити вас… я б не просив, якби це не було так важливо.
– Про що?
– Не могли б ви швиденько зробити копію цього документа?
Він показав їй листа з підписом. Очі в неї розширилися. Вона зиркнула ліворуч і праворуч по коридору, повернулася, відімкнула двері й увімкнула світло.
Вона впоралася за п’ятнадцять хвилин. Хартманн стояв на варті в коридорі. Вона не промовила ні слова, поки не закінчила.
– Схоже, він має твердий намір почати війну, – сказала ніби між іншим, не відвертаючись від друкарської машинки.
– Так. А англійці своєю чергою хочуть уникнути її. На жаль.
– Ось. – Вона витягла з машинки останню сторінку. – Ідіть.
Коридор ще був порожній. Пауль хутко пройшов увесь шлях назад і щойно дійшов до останнього прольоту сходів до вестибюля, як помітив фігуру в чорному мундирі СС, що поспішала до нього по мармуровій підлозі. Голова штурмбаннфюрера Зауера, працівника особистого кабінету Ріббентропа, була опущена; якусь мить Хартманн зважував можливість уникнути зустрічі, але Зауер підвів погляд й упізнав його. Есесівець здивувався.
– Хартманн?
Офіцер, який був приблизно ровесником Пауля, мав якесь знебарвлене обличчя, біляве волосся, бліду шкіру, ясно-блакитні очі.
Не знаючи, що відповісти, Хартманн підкинув руку:
– Хайль Гітлер!
– Хайль Гітлер! – машинально відгукнувся Зауер. Але потім пильно подивився на співрозмовника. – Хіба вам не належить бути в британському посольстві?
– Саме туди йду.
Хартманн збіг по останніх східцях і поквапився до головного входу.
Зауер навздогін йому гукнув:
– Бога ради, Хартманне, не баріться! Доля рейху на кону…
Пауль був уже на вулиці й віддалявся від будівлі. Йому ввижалося, ніби Зауер біжить за ним, окликає, вихоплює пістолет, наказує зупинитися й вивернути кишені, знаходить записник. Пауль наказав собі заспокоїтися. Він третій секретар Англійського департаменту, відповідальний, зокрема, за переклад. Наявність у нього копії офіційного листа британському прем’єр-міністрові, що в будь-якому випадку опиниться в Лондоні менше ніж за годину, навряд чи зрада. Він щось придумає. Як і в усіх інших ситуаціях.
Він подолав п’ять дуже вичовганих камінних сходинок до входу до британського посольства. Інтер’єр великого портика освітлювався однією тьмяною лампочкою. Залізні двері були замкнені. Він натиснув на кнопку й почув десь усередині будівлі дзвінок. Звук завмер. Така тиша! Вона панувала навіть у найбільш фешенебельному з великих берлінських готелів «Адлоні», що стояв на протилежному боці вулиці. Здавалося, усе місто затамувало подих. Аж от відсунулися засувки та клацнув замок. З-за дверей з’явилася голова молодої людини.
Пауль сказав англійською:
– У мене термінове послання з рейхсканцелярії, яке я маю подати до власних рук послові або першому секретареві.
– Авжеж. Ми на вас чекали.
Хартманн увійшов за ним, піднявся на другий поверх до імпозантної приймальні заввишки на два поверхи, з овальним скляним дахом. Спорудив будівлю в минулому столітті один знаменитий залізничний магнат, який незабаром збанкрутував. Скрізь панувала атмосфера бучного несмаку: не одні, а двоє сходів з порцеляновими балюстрадами вели нагору попід протилежними стінами й зустрічалися в центрі. Лівим прольотом з легкістю Фреда Астера спускався високий худорлявий чоловік – денді в смокінгу з червоною гвоздикою в петельці. Він палив сигарету в жадитовому мундштуку.
– Добрий вечір! Гер Хартманн, якщо не помиляюся?
– Добрий вечір, ваша величносте. Це я. У мене відповідь фюрера прем’єр-міністрові.
– Чудово.
Британський посол узяв конверт, швидко витягнув три машинописні сторінки і, не сходячи з місця, почав читати. Очі його швидко бігали по рядках. Довгасте обличчя з обвислими вусами, що й без того було позначене меланхолію, витяглося ще дужче. Посол щось бурмотів. Закінчивши, він зітхнув, знову тицьнув мундштук у зуби й підняв очі догори. Дим сигарети був духмяний, турецький.
Хартманн сказав:
– Статс-секретар просив звернути вашу особливу увагу на останнє речення, сере Невілле. Він додав, що це було нелегко.
Гендерсон знову поглянув на останню сторінку.
– Маленька соломинка, але хоч щось. – Сер Невілл передав листа своєму молодому помічникові. – Перекладіть і негайно телеграфуйте до Лондона, будь ласка. Шифрувати немає потреби.
Він наполіг на тому, щоб провести Хартманна до дверей. Манери посла були такі ж вишукані, як його одяг. Подейкували, ніби він коханець югославського принца Павла. Якось він заявився в рейхсканцелярії в малиновому светрі під світло-сірим піджаком; Гітлер, кажуть, кілька днів згадував про це. Про що думають британці, дивувався Хартманн, надсилаючи таких людей вести справи з нацистами?
Біля дверей сер Невілл потис Хартманнові руку.
– Передайте баронові фон Вайцзеккеру, що я ціную його зусилля. – Він подивився уздовж Вільгельмштрассе. – Не віриться, що до кінця тижня нас тут може вже не бути. Не можу сказати, що дуже шкодуватиму про це.
Він востаннє затягнувся сигаретою, потім акуратно затис її між великим і вказівним пальцем, витяг з мундштука й кинув на бруківку жевріти у каскаді помаранчевих іскор.
