Читать книгу: «Світова гібридна війна: український фронт», страница 6

2.2. Гібридна війна як вияв конфлікту ціннісних моделей порядку

Сучасний російський реваншизм проводить стратегічний курс на підрив основ правової системи міжнародної безпеки відповідно до своїх уявлень про світовий порядок як про багатополюсну систему із визначеними сферами впливу, що мають бути закріплені за великими світовими державами. До цих держав належать США, КНР та РФ, які мають могутні збройні сили та володіють значним ракетно-ядерним потенціалом. Вважається, що велика держава встановлює на свій розсуд власні моделі порядку в своїй сфері домінування, куди інші великі потуги не мають права втручатися. У сучасному глобалізованому світі стратегічна імперська політика такого типу не має шансів на кінцевий успіх, хоча і спроможна досягти певних тактичних результатів. Взаємопов’язаність країн та взаємне переплетення інтересів держав, їх зацікавленість в економічному зростанні та збільшенні рівня добробуту власного населення, зрощення економічних та соціально-політичних систем у форматі інтеграційних моделей – усе це позбавляє сенсу агресивні дії проти інших держав, відкидає війну як засіб реалізації стратегічних цілей зовнішньої політики. Однак через історичні обставини та особливий характер своєї внутрішньої організації сучасна російська держава спромоглася спростувати філософію здорового глузду і, не маючи реальної стратегії власної адаптації до умов глобалізованого світу, не знайшла нічого кращого, як звернутися до віджилих моделей геополітичного мислення.

На сьогодні всім стає зрозуміло, що РФ має на меті переглянути міжнародний порядок, що склався після закінчення холодної війни, зруйнувати Північноатлантичний альянс, повернути «право сили» до міжнародних відносин і встановити власну сферу впливу у пострадянському та, можливо, в усьому євро-азійському просторі. Сенс гібридних війн, які здійснює сучасна РФ, – у загальній дестабілізації існуючого світового порядку, сприянні різноманітним елементам хаосу у своєму геополітичному оточенні. На цьому тлі має вигідно виокремлюватися російська авторитарна політична модель з її формами упорядкування реальності на засадах сили і примусу.

Російська Федерація виступає ініціатором гібридних конфліктів на різних фронтах, однак в Україні, починаючи з березня 2014 р., дії агресора набули форм сучасної гібридної війни, яка поєднує використання традиційних мілітарних, квазімілітарних та невійськових засобів для досягнення політичних цілей. Агресія Росії проти України реалізувала концепцію новітньої гібридної загрози. Економічні, інформаційні та дипломатичні засоби перетворено на інструменти силового впливу і створено можливості для їх поєднання з конвенційними військовими силовими засобами.

Російська влада сповідує принципи традиційної геополітики, згідно з якими світовий порядок побудований на праві сили. Сила держави, на її думку, вимірюється шляхом агресивних війн, які вона має вести, якщо хоче поваги і покори від інших. Крім того, глибока мілітаризація суспільства сприяє збереженню існуючого режиму влади. Зовнішня агресія стає засобом вирішення внутрішніх проблем.

Виникає питання про витоки та сенс російської агресії. Сенс війни визначається її політичними цілями, згідно із формулою Клаузевіца про те, що війна є продовженням політики іншими засобами. Держава, побудована як імперія, розпочинаючи війну, має на меті підкорити противника власній волі, тобто отримати над ним певну владу, включити у власну сферу домінування або впливів. Отже, враховуючи формат російської держави як імперського утворення, головним питанням її внутрішньої і зовнішньої політики є влада – її досягнення, збереження, зміцнення і поширення.

Варто зазначити, що формула Клаузевіца може бути більш придатна до експансіоністської держави взірця ХІХ ст., аніж до сучасної європейської демократії з іншою системою цінностей. Основою глибинного конфлікту Росії із Заходом є несумісність ціннісних систем сучасного глобалізованого світу і варварської моделі організації російського суспільства, з якою тісно пов’язана існуюча система політичної влади. Економічною основою політичного режиму в РФ є збагачення владної верхівки за рахунок торгівлі ресурсами країни.

Тактика, яку взяли на озброєння сучасні російські правителі, не нова. Її авторами слід вважати більшовиків, творців радянської держави. Головним знаряддям у їх політичній практиці були силове вирішення будь-яких проблем та фанатична впертість у досягненні поставленої мети. Оскільки справжні цілі (абсолютна влада та світове панування) не сприймаються суспільством і здоровим глуздом більшості людей, а засоби, побудовані на значних витратах ресурсів і людських життів, викликають сумнів у їх доцільності, то виникає потреба у різноманітних засобах маскування, підмінах понять, знищенні здорового глузду та нарощуванні психозів та істерик у суспільній психіці. Стан постійної шизофренії та перманентної параної стає буденним для життя суспільства. Всілякі прояви критичної рефлексії та спроби раціонального осмислення реальності придушуються репресивним апаратом.

Розгалужена система маскування, викривлення дійсності, створена за добу комуністичного правління, залишається і в наш час у вигляді концептуально-смислових комплексів, істотно імплементованих у свідомість і психіку значної частини населення. Цією штучною, викривленою реальністю живиться і сучасна російська гібридна агресія. Фактично перебування суспільної свідомості росіян у подвійному, суперечливому стані й робить агресію гібридною.

Громадянська війна між «білими» та «червоними» у 1918–1920 рр. відбувалася фактично між двома моделями реінтеграції імперії – консервативною та більшовицькою. Друга модель перемогла багато в чому завдяки застосуванню гібридної тактики: на поверхні – боротьба проти буржуазної експлуатації та самодержавного режиму, за визволення націй, побудову соціалістичного суспільства, насправді – встановлення ще більш жорсткого режиму придушення народів та введення примітивних та більш жорстоких форм експлуатації людини державою.

Більшовицький досвід гібридних війн був вдосконалений у зовнішньополітичній практиці радянської влади, яка через численні канали впливу та підривну діяльність намагалася привести до влади прокомуністичні уряди і створювала світову соціалістичну систему, тобто систему світового панування. СРСР спрямовував величезні ресурси на підкуп політичних сил, ідеологічну обробку та економічну підтримку лояльних до себе урядів у країнах «третього світу», а в окремих випадках вдавався і до відкритої збройної інтервенції.

Феномен «СРСР» є насправді величезним фейком. Держава, що існувала під цією назвою, фактично ніколи не була «радянською». Ради всіх рівнів ніякої реальної влади не мали, оскільки лише затверджували рішення апарату КПРС. Але і комуністична партія насправді не була ані «комуністичною», ані «партією». В однопартійній системі немає поняття «політичної партії». Партія, складена з мільйонів рядових членів, – це лише частина народу, яка може конкурувати хіба що з іншою частиною – «безпартійними», а «блок комуністів та безпартійних», який завжди виступав на безальтернативних виборах, і є весь народ.

Комуністична за гаслами та деклараціями партія фактично виконувала функції державного апарату. За своєю практикою і справжніми цілями КПРС існувала заради підтримки диктатури партійного апарату, збереження та зміцнення влади бюрократичного прошарку – «номенклатури». При цьому переважна маса рядових членів партії не відігравала ніякої ролі, а лише створювала видимість масової підтримки політичного курсу ЦК КПРС.

Сама організація влади у державній системі СРСР була гібридною – партійно-радянською. Така подвійна організація дозволяла показувати на поверхні всі «принади» соціалістичної демократії згідно із «найпрогресивнішою» у світі конституцією, декларувати політику мирного співіснування, проповідувати принципи невтручання у внутрішні справи тощо, але з іншого боку – вести підривну діяльність у «країнах капіталу», зокрема через структури комуністичного інтернаціоналу, нарощувати гонку озброєнь, підтримувати зручні для себе режими у країнах «третього світу».

Так само СРСР не міг вважатися «союзом» республік, оскільки справжньою формою організації державної влади був централізований і жорстко дисциплінований партійний апарат. І хоча партійні органи окремих республік та областей мали певну автономію щодо вирішення деяких питань своєї компетенції, але вони діяли як окремі структурні підрозділи єдиного партійного організму. У випадку, коли політика республіканських органів влади переставала влаштовувати Центр, неодмінно відбувалися кадрові перестановки та репресії. Отже, якщо на поверхні СРСР демонстрував рівноправність республік та повагу до прав інших націй, насправді, на більш глибокому рівні, завдяки фактичній диктатурі партійного апарату держава була побудована як централізована імперія.

Україна на той час опинилася у програші, втратила незалежність, але продовжувала існувати у гібридному вигляді псевдодержави – формально як державне утворення, а фактично як колоніальна країна. Не маючи власної системи безпеки, країна знищувалася внаслідок періодичних голодоморів, штучної асиміляції, репресій інтелігенції та селян, тотального контролю за всіма сторонами суспільного життя. Щось схоже Москва пропонує створити і в сучасних умовах у вигляді «русского мира», складовими якого мають бути «Малоросія» та «Новоросія».

Але гібридний характер держави іноді міг створити і зворотний ефект, зіграти злі жарти з ігрищами Центру на поверхневому рівні. Маючи абсолютну впевненість у своїй владі на глибинному рівні, партійні лідери не надавали великого значення формам організації владних відносин на рівні державних структур, зокрема, схемам територіального упорядкування та розмежування. Цілі республіки та автономії утворювалися або ліквідовувалися, коли це партійним вождям здавалося доцільним з огляду на зручність управління територіями або відповідно до політичної кон’юнктури. Коли до УРСР були приєднана Західна Україна у 1939 р. або Крим у 1954 р., це сприймалося як звичайне внутрішнє адміністративне упорядкування територій у межах єдиної імперської структури. Але коли імперія розвалилася, ситуація набула зовсім іншого забарвлення: національна держава автоматично надала адміністративним кордонам значення міждержавних, що виводило питання на рівень міжнародного права.

Гібридний характер радянської держави був знищений, коли було знято положення про керівну роль КПРС і фактична влада перейшла відпартійних до державних органів. Після краху ГКЧП у 1991 р. КПРС як наддержавний орган взагалі ліквідується, а комуністи стають однією з політичних партій, що перебуває у стані конкуренції з іншими партіями. Проголошення національного суверенітету окремими республіками та положення про пріоритет національних законів над союзними вже означали початок фактичного розвалу СРСР, що й було формально затверджено в грудні 1991 р.

Водночас інерція гібридного мислення штовхала до відновлення двоїстого характеру відносин у пострадянській дійсності. Замість СРСР на поверхневому рівні створювалися структури СНД як плацдарм для подальшої реінтеграції імперії, тоді як на глибинному рівні прихильники імперії перебували у стані пошуку нових форм організації, зокрема шляхом підтримки та розвитку проросійських елементів у пострадянських державах на всіх рівнях суспільного життя, включаючи економічний, політичний, інформаційний і культурний простори.

Саме проросійська і промосковська орієнтація здавалася найбільш об’єднуючою силою для комуністів, православної церкви, політичних та культурних прошарків, частини бізнесових кіл, пов’язаних з російськими енергоносіями, тощо. Скрізь, де ці елементи набували значної переваги, Москва намагалася створити, часто за підтримки збройних сил, орієнтовані на себе квазідержавні утворення в окремих областях та автономіях, що перебувають у стані перманентного конфлікту з новими незалежними державами – колишніми радянськими республіками, а фактично належать до нової імперії.

На початку 90-х рр. така доля очікувала і Кримську область України, але, сподіваючись на упокорення всієї України, Москва погодилася на компромісний варіант з утворенням Кримської автономії та передачі Чорноморського флоту до РФ. Але при будь-якому реальному рухові України від Москви у європейському напрямі ця рушниця мала б негайно вистрелити.

Спираючись на певний історичний досвід існування народів на теренах російсько-радянської імперії впродовж останнього століття, Москва покладала надії на те, що колесо історії поверне в інший бік, і його слід підштовхувати у потрібному напрямі за допомогою відповідної політики. Важливою рисою такої схеми є створення на початковому етапі якомога більшого хаосу шляхом дестабілізації, руйнування структур, що підтримують усталений порядок. Після затвердження своєї влади політика полягає у встановленні нового порядку, який влаштовує РФ.

Отже, загальна стратегія полягає у тимчасовому руйнуванні існуючої форми організації імперії, аби пізніше відновити її у новій якості та під іншою назвою, але із тим самим змістом. Так російське «самодержавіє», знищене внаслідок Лютневої революції, пізніше через загальний хаос громадянської війни і дестабілізацію імперії відновлюється у значно більш жорстких формах у вигляді більшовицької диктатури на чолі з вождем або генсеком ЦК. Подібним чином у сучасній історії руйнуванню підлягала і радянська імперія, але з тим, щоб реанімуватися у формі більш модернізованої авторитарної держави.

Дійсно, домігшись посади російського президента, Б. Єльцин та його прихильники були зацікавлені у руйнуванні структур центральної влади на чолі з М. Горбачовим. Останній докладав величезних зусиль для модернізації державних структур союзного центру – «новоогарьовський процес», що зрештою призвело до ГКЧП. Розвал структур радянської імперії зумовлює проголошення незалежних держав, а в межах самої Російської Федерації Б. Єльцин кидає гасло усім автономіям та суб’єктам федерації:

«Беріть стільки суверенітету та прав, скільки зможете!». Загальний процес розпаду держави на окремі атоми був потрібен, щоб населення відчуло хаос бездержавного існування, ситуацію війни всіх проти всіх із неодмінним зростанням кримінальних елементів.

Схожа ситуація була після державного перевороту більшовиків у жовтні 1917 р., коли гасло «Вся влада радам!» призвело до повного хаосу в системі державного управління, оскільки розпочалася війна за повноваження рад різних рівнів при їх повній безвідповідальності. Це супроводжувалося загальним «беспределом» озброєних солдат та матросів, розкраданням власності, землі та нерухомості «експлуататорських» класів. Зворотна реакція населення у вигляді потреби у сильній владі уможливила фактичну диктатуру більшовиків і значно більшу централізацію та зосередження влади, ніж це було за часів царизму.

Політичний процес деструкції радянської держави також супроводжувався масштабним розкраданням суспільної власності у вигляді т. зв. приватизації та шляхом корупції. Представники державного апарату на різних рівнях знаходять порозуміння з організованими злочинними угрупованнями. Політики, що сповідують демократичні погляди, не маючи відповідної політичної культури та традицій, неспроможні до управління державою, потопають у словесних баталіях та борються одне з одним. Прагнення до сильної влади набуває поширення серед різних прошарків населення. Демократична ідея, так би мовити, не спрацювала. В Україні в такий самий спосіб було кинуто гасло: «Національна ідея не спрацювала», що виглядало як підготовка неоімперської інтеграції.

Наприкінці 90-х рр. російська політична еліта вважає «підготовчий», деструктивний період завершеним і береться до будівництва нової імперії, усуваючи від влади політиків демократичної орієнтації. Спочатку робиться спроба формування т. зв. ліберальної імперії на економічних засадах шляхом просування різних проектів реінтеграції пострадянського простору – розвитку структур СНД, ЄврАзЕС, Митного союзу тощо. Майже всі проекти спрямовані насамперед на Україну, оскільки Москва значно раніше за З. Бжезінського усвідомлює тезу, що без України ніяка імперія у цьому просторі не є можливою.

Економічною основою нової імперії мали бути різні форми енергетичної та фінансової залежності, масштабне проникнення російського капіталу у колишні республіки, тоді як політичні засади утворюють прикуплені проросійські політичні партії та представники місцевої компрадорської буржуазії та олігархії. З тактичною метою вважається за доцільне стимулювати радикальні націоналістичні кола, щоб створити жупел «націоналізму» та «фашизму», яким можна лякати громадськість і дискредитувати країну в очах світової спільноти.

Загалом мета «ліберальної імперії» полягає у формуванні знов-таки гібридного феномена, коли позірно незалежні держави насправді перебувають у васальній залежності від московського центру і проводять свою внутрішню і зовнішню політику у його фарватері.

Московські політики за інерцією свого геополітичного мислення продовжують вважати пострадянські країни своєю «зоною відповідальності», тобто сферою свого домінування, що на практиці, за уявленнями Кремля, означає право втручатися у внутрішні справи нових незалежних держав, включаючи застосування збройної сили під приводом захисту «співвітчизників» або «російськомовних» громадян в інших країнах. Таке право було зафіксовано в офіційних документах РФ стратегічного характеру.

Кремль продовжував також зараховувати до сфери своїх інтересів та впливів і європейські посткомуністичні держави, а отже, був дуже незадоволений, коли останні цілими групами почали набувати членства у НАТО та ЄС. Це трактувалося не як зміцнення європейської системи колективної безпеки, а як експансія НАТО на Схід і ущемлення інтересів Москви.

У ширшому – європейському – контексті можна говорити про різну динаміку перехідного періоду для посткомуністичних країн, втягнутих свого часу в політичну та соціально-економічну систему соціалістичного табору. Якщо низка центральноєвропейських держав, країн Балтії та Балкан відносно швидко здійснили необхідні перетворення й отримали можливість активно включитися в європейські інтеграційні процеси, то у східноєвропейському просторі найбільш консервативною силою виявилася соціально-економічна модель Російської Федерації, побудована на ресурсній економіці та авторитарній організації політичного життя.

Спроби демократичних перетворень у РФ в 90-х роках ХХ ст. досить швидко були зведені нанівець, і російське суспільство, не маючи достатньо сил і досвіду демократичного життя та нехтуючи певним вікном можливостей, перейшло у звичний для себе стан стагнації та сплячки. Цьому великою мірою сприяла і зовнішньоекономічна кон’юнктура у вигляді високих цін на енергоносії, завдяки чому можна було забезпечити відносно високий рівень добробуту для населення, а з іншого боку – спрямувати значні ресурси на розбудову і модернізацію власної збройної потуги.

Зростання потужної консервативної сили у вигляді російського політичного режиму з великодержавними амбіціями, який користується підтримкою населення та має у своєму розпорядженні сучасні збройні сили, не могло не позначитися на загальноєвропейських процесах безпекового характеру. Високий рівень залежності низки європейських країн від російських енергоносіїв вкупі з масштабною інформаційною експансією російських ЗМІ до Європи значно гальмували у європейських політичних колах процеси усвідомлення справжнього рівня російської загрози для європейської безпеки та європейського майбутнього.

Російська авторитарна політична модель правління, органічно доповнена спокусливими корупційними схемами для політичної та бізнесової еліти, стає досить привабливою не тільки для правлячої верхівки низки пострадянських та азійських держав, але й притягальною для політиків і бізнесменів деяких країн Європи. Зі свого боку, російська влада активно підтримує орієнтовані на неї політичні сили, підспудно вносячи корупційну складову у європейські політичні процеси.

Відповідно до російських уявлень про зовнішній світ та міжнародну політику, процеси поширення європейських цінностей та більш прогресивних соціально-економічних моделей у країнах європейського оточення вважаються проявом експансії Заходу, що супроводжується або має на меті зростання геополітичних впливів США та їх військової присутності у країнах російського оточення і там, де РФ взагалі бачить свої інтереси.

Реанімований з часів холодної війни антиамериканізм покладено в основу російської технології утримання влади правлячою верхівкою, що передбачає, зокрема, й демонстрацію агресивної поведінки у зовнішній політиці. Іншою ідеологічною опорою російської влади є апеляція до історичного досвіду перемоги у часи «Великої вітчизняної» та до космічних і ракетно-ядерних досягнень часів СРСР – держави, яка мала значний геополітичний вплив у світі та єдиним правонаступником і спадкоємцем якої вважає себе РФ. Світовий порядок, побудований на традиціях біполярного протистояння, цілком влаштовував би російську владу.

Втім, залишається питанням, наскільки сама російська політична еліта насправді поділяє такі уявлення та чи вірить у можливість відновлення геополітичної могутності РФ. Важко повірити, що, крім низки політичних маргіналів та фанатиків російської імперії, хтось із серйозних політиків та науковців може ставитися до цих уявлень інакше, як до ідеологічного інструменту збереження та зміцнення влади правлячою верхівкою.

На початку свого правління новообраний російський президент В. Путін демонстрував прихильність до ідей ліберальної економіки та принципів західної демократії. Але коли його влада захиталася і демократичні сили почали вимагати реальних змін, він дуже легко обрав шлях авторитарного правління з опорою на найбільш консервативні елементи суспільства. Готовність швидко змінювати свою риторику та показову поведінку відповідно до кон’юнктури завжди була ознакою менталітету російського (радянського) чиновництва. Створена нова міфологія «патріотизму» сприяла певній консолідації населення навколо влади в умовах очікуваного погіршення економіки та зниження рівня життя.

Небезпечні внутрішні політичні процеси у такій великій країні, як РФ, якщо вони не зустрічають спротиву, рано чи пізно вихлюпуються назовні у вигляді певної експансії у країни оточення, значною мірою залежні від політичних та економічних зв’язків з «великим сусідом». Спокуса вирішити внутрішні питання за рахунок зовнішньої експансії завжди була притаманна державам з імперським типом організації. Слабкість оборонного потенціалу пострадянських держав та наявність значних проросійських уподобань серед частини населення виступали провокуючими чинниками агресивної поведінки.

Прагнення російської політичної еліти та авторитарного керівництва зберегти свою владу і розпоряджатися величезними фінансовими ресурсами увійшло у суперечність із потребами модернізації економічної системи, пов’язаної з процесами демократизації політичної системи. Відволікти увагу суспільства від дійсно необхідних перетворень, що означало б зміну владного режиму, було вирішено шляхом створення викривленої моделі світу, яка далека від реальності, зате санкціонує існуючу владу.

Російська влада, яка обґрунтовує свої дії міфологізованими уявленнями про сучасний світ і таким чином вступає у жорсткий конфлікт з реальністю, потрапляє у своєрідну пастку роздвоєння дійсності. При цьому не має особливого значення, чи вірять самі політики у ці міфи, – головне, що певна міфологія вимагає і відповідної логіки поведінки. Якщо політичні лідери вірять у ці ідеї – вони стають небезпечними ідеалістами та фанатиками, якщо не вірять – цинічними прагматиками, мета яких – збереження влади та гроші.

Якщо не враховувати змін в об’єктивних історичних процесах, починають зростати розбіжності між звичними уявленнями та реальним станом речей. Це зрештою призводить до міфологізації дійсності, коли реальністю вважається комфортний для суб’єкта уявний світ, тоді як дійсна реальність відкидається всупереч фактам.

Конфлікт із реальністю рано чи пізно завершується тим, що суб’єкту або вдається пристосувати реальність до своїх уявлень, або змінюється сам суб’єкт до рівня справжньої дійсності. Російське керівництво обрало шлях силового перетворення реальності відповідно до своїх міфологізованих уявлень – «кримнашизм» тощо. Але, як свідчить історія, врешті-решт зворотний спротив з боку об’єктивної реальності неодмінно веде до трансформації самого суб’єкта.

Політика РФ на сьогодні виглядає реально вмотивованою імперськими амбіціями частини владної верхівки, які мають значну підтримку і серед широких верств населення. Жодних економічних та зовнішньополітичних переваг анексія Криму та війна на Донбасі Росії не надали, швидше навпаки. Заради привиду «державної величі», під впливом масштабної дезінформації російська влада та значна частина суспільства готові втрачати добробут, перспективи розвитку, терпіти міжнародні санкції та відносну міжнародну ізоляцію. Нечисленні прояви протесту наражаються на жорстку протидію ефективного репресивного апарату.

Маючи внутрішню підтримку, правлячий режим РФ у змозі проводити авантюристичну агресивну зовнішню політику, яка становить найбільшу з часів Другої світової війни загрозу міжнародній безпеці і стабільності. Водночас політика РФ є радше кон’юнктурною, такою, що може досягати певних тактичних цілей, але не є виграшною у більш далекій перспективі.

Прагнення РФ утримати політичний контроль за країнами пострадянського простору суперечило стратегічному європейському вибору України, Молдови і Грузії. Наміри Кремля повернути Україну та інші пострадянські країни до зони свого політичного та економічного впливу створюють постійні безпекові ризики в регіоні. Російська зовнішньополітична доктрина припускає силове втручання на захист т. зв. російськомовного населення в інших державах, що стало мотивацією агресії під час подій 90-х рр. у Придністров’ї та на Південному Кавказі, російської агресії у Грузію у серпні 2008 р. та в Україну в березні 2014 р.

Провал євразійського проекту означає для РФ фактичну втрату статусу великої держави та підрив існуючого політичного режиму. Отже, для Кремля вкрай важливо показати неефективність європейського проекту, для чого задіється весь арсенал засобів впливу – від дипломатичних та політичних до підривних і воєнних.

Для вирішення своїх стратегічних цілей за останні роки були накопичені достатні матеріальні, військові та фінансові ресурси. Водночас влада РФ обмежена у своїх діях у перспективі, оскільки джерела поповнення ресурсів виявилися переоціненими. Відчуваючи неминуче виснаження ресурсної бази та усвідомлюючи перспективу економічної катастрофи, російська влада стає більш схильною до компромісів, а з іншого боку – це може її штовхати до ще більш авантюрних кроків. Головним завданням політики РФ стає закріплення на досягнутому, сподіваючись на домовленості із США та країнами Заходу. У цьому й полягає мета військово-дипломатичних маневрів РФ: використовуючи ситуації на Донбасі та у Сирії як важіль у переговорному процесі, фактично залишити за собою Крим та позбавитись санкцій Заходу.

Тактика РФ наразі полягає у створенні якомога більшої кількості «заморожених» конфліктів у регіоні між Балтикою, Чорним і Каспійським морями, що дозволяє їй не лише гальмувати процес інтеграції регіональних держав до НАТО і ЄС, а й вносити внутрішні суперечності до лав Євросоюзу, намагаючись таким чином розколоти його єдність у питанні дотримання режиму санкцій щодо РФ.

Різниця потенціалів економічно розвиненого європейського ядра та відносно відсталих периферійних зон (переважно у Близькосхідно-Чорноморському просторі), з їх соціально-економічними проблемами та локальними конфліктами, створює величезну небезпеку стабільності європейського світу загалом. Сучасна міграційна криза, напади терористів у європейських столицях – це тільки перші ознаки наступу майбутніх хвиль хаосу з боку небезпечного сусідства. Недостатня увага до вирішення питань безпеки у ширшому регіоні призводить до того, що різниця потенціалів зростатиме і, як наслідок, виникатимуть нові кризові ситуації.

Події у близькому європейському оточенні останніх років виявили, що масштаби викликів зі Сходу були недооцінені, що започаткована ЄС політика сусідства була недостатньо продуманою, не підкріпленою відповідними ресурсами і фактично зазнала фіаско. Ситуація ще більше загострилася внаслідок деструктивної політики Кремля з його геополітичними амбіціями та спробами розхитати європейську єдність.

Можна стверджувати, що гарячі точки у Чорноморсько-Близькосхідному регіональному просторі взаємопов’язані і мають багато в чому схожі риси. Російську окупацію Криму, війну на Донбасі та спроби дестабілізації на півдні України, збурення політичної ситуації у Молдові, Чорногорії, військові операції у Сирії можна розглядати як ланки одного процесу – агресивного наступу російського імперіалізму з метою реваншу за руйнування СРСР, розширення НАТО, втрату домінуючих впливів у міжнародних відносинах. Для цього задіяні всі можливі засоби – від дипломатичного тиску та інформаційних операцій до активізації агентури та збройної інтервенції.

Таким чином, на сьогодні РФ, реалізуючи загальну стратегію геополітичного реваншу, досягла значних успіхів у руйнуванні постбіполярного світового ладу. Шляхом розширення сфери застосування політики сили РФ послідовно сприяє наростанню рівня хаосу у міжнародному безпековому середовищі. РФ розглядає посилення непередбачуваності на міжнародній арені як провідний інструмент збільшення власного зовнішньополітичного впливу. Ефект такої політики на короткому проміжку часу виявився вельми значним. Проте що більшою мірою процеси стають неконтрольованими, то менше в РФ можливостей їх спрямувати в бажаному напрямі разом із можливостями досягнення своїх агресивних цілей.